2

План

1. Загальна характеристика періоду.

2. Державно-правове становище України гетьманської доби:

· Переворот 29 квітня 1918 р.;

· Організація влади

· Військове будівництво.

· Судова система

· Законодавство

· Повстання проти гетьманського уряду.

3. Державність УНР часів Директорії. Вплив зовнішніх чинників:

· Встановлення влади Директорії;

· Держави Антанти і Директорія;

· Зусилля Директорії по удержанню влади;

· Варшавський договір;

· Ризький договір.

4. Встановлення радянської влади в Україні, її конституційне оформлення:

· І та ІІ Всеукраїнський з'їзд Рад;

· ВУЦВК і Народний Секретаріат;

· Місцеві ради;

· Надзвичайні органи радянської влади;

· Боротьба за відновлення радянської влади;

· ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад. Конституція 1919р.;

· Радянське будівництво в УСРР у 1920 р.

Загальна характеристика періоду.

У цілому події 1918--1920 рр. в Україні розгорталися в загальному контексті громадянської війни на території дореволюційної Росії. Разом із тим вони мали свою специфіку і визначалися особливим драматизмом, який виявився у надзвичайній запеклості боротьби за владу, в більш складному, ніж у інших регіонах колишньої імперії, комбінуванні найрізноманітніших політичних сил, їх швидкій змінюваності біля керма влади, у поєднанні гасла соціального визволення з гаслом національно-державного суверенітету та ін. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 р. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап -- це правління з кінця квітня 1918 р. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 р. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 р., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 -- на початку 1921 р. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

Державно-правове становище України гетьманської доби .

Переворот 29 квітня 1918 р. і утворення гетьманської держави. В умовах іноземної окупації одночасно з втратою популярності Центральної Ради поширювався рух проти неї. Частина селян і міського населення прагнула встановити інший порядок. Своє розв'язання проблеми намічали й німці, передбачаючи в нових умовах нажитись за рахунок пограбування України.

Навесні 1918 р. у Києві було створено Українську народну громаду, до якої вступило багато старшин 1 -го Українського корпусу та козаків з Вільного козацтва. Громада зав'язала тісні стосунки з партією українських хліборобів-демократів та з "Союзом земельних власників", а у середині квітня 1918 р.-- і з німецьким командуванням. На одній з нарад німецького та австрійського командування було вирішено, зважаючи на неможливість співпраці з Центральною Радою, підтримати іншу владу, яка б встановилася внаслідок перевороту. Новий уряд передбачалось утворити у формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва, принаймні на перший час. За найкращу форму влади було визнано гетьманат.

Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, у тому числі Є. Чикаленка -- багатого поміщика, видатного громадського діяча, а також П.Скоропадського -- колишнього командира 1-го Українського корпусу і почесного отамана Вільного козацтва

29 квітня у Києві відбувся хліборобський з'їзд, організований з ініціативи "Союзу земельних власників", на якому генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч з 29 на ЗО квітня його прибічники захопили усі державні інституції й найважливіші об'єкти. Місце УНР заступила Українська гетьманська держава .

Свою діяльність Скоропадський розпочав з відмови від соціальної політики Центральної Ради і обіцянок повернути життя "в нормальне річище". У концентрованому вигляді все це міститься в "Грамоті до всього українського народу" від 29 квітня 1918 р., у якій йшлося, перш за все, про захист інтересів власників.

Як відомо, плани Скоропадського лишилися нереалізованими, а постать гетьмана й досі викликає гарячі дискусії.

Організація влади в Українській гетьманській державі. В.Винниченко зазначає, що деякі українські політичні сили запропонували розглядати гетьмана як "тимчасового президента" України. Проте було б перебільшенням одразу ж ставити знак рівності між президентством і гетьманством. Режим Скоропадського можна розглядати лише як перший крок на шляху переходу до більш ефективної моделі організації влади.

Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 р. "Законах про тимчасовий державний устрій України". Так, виключно гетьману належала "влада управи" в усій Українській державі, він призначав "отамана Ради Міністрів" і за його поданням затверджував "Кабінет у повнім його складі". Так само він і "скасовував" його. Гетьман виступав також як "найвищий керівничий всіх зносин української держави з закордонними державами" і "верховний воєвода української армії і флоту", здійснював помилування.

Більше того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, адже саме він "стверджував закони і без його санкції ніякий закон не міг мати сили". Парламент же "Законами про тимчасовий державний устрій України" не передбачався. Через кілька місяців, 15 жовтня, було оприлюднено листа Скоропадського голові Ради Міністрів, в якому він, вказуючи на завершення "першого періоду будування Української держави", наголошував на тому, "що настав вже час приступити до вироблення закону, який має завершити нашу планомірну працю по будуванню державності, а саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму" .

Нелегітимний шлях, яким гетьман прийшов до влади, і загострення ситуації в країні поставили його перед проблемою забезпечення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Все це зумовило появу 1 серпня 1918 р. "Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України". В зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави. Ця Колегія мала складатися з трьох осіб: "одного правителя заздалегідь визначає сам пан Гетьман, одного вибирає Державний Сенат і одного вибирає Рада Міністрів". Голова Колегії призначався гетьманом. Слід зазначити, що механізм, визначений цим законом, було задіяно лише одного разу під час державного візиту гетьмана до Берліну на початку вересня 1918 р.

Що стосується Ради Міністрів, то на неї покладалися "напрямок і об'єднання праці окремих секцій" (тобто відомств) по "прикметах як законодавства, так і найвищої державної управи". Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а "керування" її справами покладалось на Генерального Секретаря і "підлягаючу йому державну Генеральну Канцелярію". Щоправда, через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційно -- головою Ради Міністрів, а Генеральний Секретар -- державним секретарем.

У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військовий міністр, генеральний контролер. Водночас з'являються й нові інституції -- міністерство народного здоров'я і міністерство сподівань, яке займалося релігійними проблемами. Паралельно вдосконалювалась внутрішня структура самих міністерств, які, в основному, поділялися на департаменти.

На відміну від системи центральних органів Української держави формування місцевої влади відбувалося в складних умовах. Найперше, слід зазначити, що "Закони про тимчасовий державний устрій України" практично не торкалися цих проблем. Лише в гетьманській "Грамоті до всього українського народу" від 29 квітня повідомлялося, що разом з Центральною Радою розпускаються й всі земельні комітети. Щоправда, це давало певні підстави передбачати, що така ж сама доля спіткає й сформовані в УНР місцеві органи. Так воно й сталося .

Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, їх замінили так звані "старости", які й очолили місцеві адміністрації. Було видано також закон про Державну варту -- так за часів гетьманщини почала називатися міліція. Вона підпорядкувалась безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував "помічник-інспектор Державної варти", на рівні повіту -- "начальник повітової Державної варти".

За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам, та й взагалі вся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі. Вже під самий фінал Української держави -- ЗО листопада -- було видано закон "Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управ-лінню сільськими місцевостями", який поновив інститут колишніх "земських начальників" і утворював повітові та губернські ради в сільських справах.

Системою місцевої адміністрації "завідувало" міністерство внутрішніх справ. Визначаючи основні засади його політики, тодішній державним секретар Кістяковський заявив, що перед міністерством внутрішніх справ стоїть важке завдання впорядкування місцевого життя. Проблема полягала в тому, що українські політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до гетьмана. В.Винниченко, зокрема, назвав політичний режим гетьманської держави "чорносотенно-буржуазною вакханалією". Таких же оцінок трималися й чимало його соратників. Тим більше, що в особі гетьмана вони вбачали противника українства, незважаючи на його численні заяви про "національно-український характер" нової держави. Органи місцевого самоврядування теж ставилися до гетьмана неприязно.

У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся з великими труднощами. Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому на спадщину від Центральної Ради, і розпочав його перебудову.

Особливо слід підкреслити здобутки гетьмана у формуванні дипломатичного відомства України та його діяльності. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка, втім, тісно перепліталася ще з однією -- відносинами з країнами -- суб'єктами колишньої імперії. З деякими з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів не виникало, адже не було головного каталізатора всіх протиріч -- територіальних проблем. Однак у взаєминах з іншими державами, насамперед з Польщею, саме вони стали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями одразу ж виростали інтереси "третіх" держав. Важко просувалися переговори з радянською Росією. Відносини з Німеччиною і Австро-Угорщиною були в центрі уваги і зусиль української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, і зокрема на присутність німецьких військ на українській землі. З одного боку, Центральна Рада, а потім і гетьман сподівались з допомогою цих сил стати на власні ноги, укласти договір з радянською Росією, домогтися визнання України нейтральними державами, а згодом і державами Антанти; по другий бік, тут лежали власні інтереси Німеччини і Австро-Угорщини. В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує її дедалі настійливіше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація підводить до несподіваних рішень.

Військове будівництво. Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже Центральна Рада, за гетьманства остаточно поступилася місцем програмі формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил. І незважаючи на те що німецьке командування до цих планів поставилось без ентузіазму, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбутньої української армії .Крім воєнного міністерства, в якому діяли головне артилерійське, головне інтендантське і головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.

Законодавча ж база військового будівництва складалася з декількох актів, у тому числі закону про загальний військовий обов'язок від 24 липня (час служби в піхоті становив два роки, а в кінноті та артилерії -- три), закону "Про політично-правове становище службовців військового відомства" від 1 серпня, який позбавляв їх активного й пасивного виборчого права, а також можливості входити до складу "яких не було б спілок... товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, які мають політичний характер".

У вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготовлений Генеральним штабом план організації української армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів (вони комплектувалися територіально і відповідали такій же кількості військових округів: Київського, Волинського, Одеського, Полтавського, Харківського, Чернігівського, Катеринославського і Подільського). Усього ж штатами мирного часу передбачалося 175 генералів, 14 930 штабних і вищих офіцерів, 2975 військових урядовців, понад 291 000 підофіцерів і солдатів. Реально ж в листопаді 1918 р чисельність гетьманської армії становила близько 60 тис.

2 червня гетьман звернувся з листом до військового міністерства, в якому, з одного боку, оголошував ліквідованими "всі приватні вільно-козачі організації" (тобто ті, що їх було створено під егідою Центральної Ради), а з другого -- доручав йому "негайно скласти козацьку раду для виробу статуту для організації козацтва на Україні так, щоб ці організації з'явились дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави і Армії". Однак при цьому не була врахована політична ситуація, що склалася на момент прийняття рішень. Гетьманський режим доживав останні дні, і за символічним збігом обставин, як і Центральну Раду, його нікому було захищати. Навіть гвардійська сердюцька дивізія, до якої набирали представників заможного селянства і яка вважалася опорою гетьманства, перейшла на бік Директорії.

Судова система Української гетьманської держави спочатку не зазнала істотних змін порівняно з УНР. У "Законах про тимчасовий державний устрій України" йшлося про Генеральний Суд як "найвищого хоронителя і захисника закону та найвищий суд України для справ судівництва та адміністративних". Новація полягала лише в тому, що "Порядкуючий Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді" призначалися гетьманом. 20 травня разом з іншими комісіями при міністерстві судових справ було утворено й " Комісію для перегляду заведення Генерального та Апеляційного судів", а 25 травня гетьман затвердив закон про титул, іменем якого твориться суд на Україні -- "іменем закону Української держави", при цьому скасовувався відповідний закон Центральної Ради. 2 червня було прийнято закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. про Генеральний Суд, який, з одного боку, окреслював перспективи судової реформи, а з другого до її здійснення уточнював функції Генерального Суду, сформованого за часів Центральної Ради. Згідно з цим законом Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів -- цивільного, карного й адміністративного і виконувати на всій території України функції, що до його формування належали "Правительствующему Сенату", а також касаційні функції Голов-ного Військового Суду. Оголошувалося також, що зазначений закон зберігатиме чинність до видання нового закону про Державний Сенат, підготовка і прийняття якого й визначали кінцеву мету всієї судової реформи.

8 липня гетьман затвердив закон "Про Державний Сенат" як "вищу в судових і адміністраційних справах державну інституцію". Характерною особливістю зазначеного закону було те, що він не визначав компетенцію Державного Сенату. Його діяльність тимчасово мала регулюватися "Учреждением Российского Правительствующего Сената", "Учреждением Судебных Установлений" та "Уставом Уголовного й Гражданского Судопроизводства". Закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Так, Державний Сенат, який очолював Президент, поділявся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний.

На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Центральною Радою, гетьманський акт встановлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів -- наявність вищої юридичної освіти і не менш п'ятнадцятирічного стажу роботи "в судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду" або "в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора". Водночас закон містив й цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької.

Деякі статті закону "Про Державний Сенат" торкалися питань прокуратури. Наприклад, було встановлено, що "при кожнім Генеральнім Судді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора".

Крім системи загальних судів, в Українській державі функціонували й суди військові, які відповідно до закону від 21 червня 1918 р. "Про організацію військово-судових установ та їх компетенції" поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і головному штабі). При військових судах незалежно від їх рівня вводилися також посади військових слідчих. І знов-таки всі військові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, щоправда, з одним застереженням -- "наскільки настанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української Держави" .

Законодавство Української гетьманської держави. На відміну від Центральної Ради, яка в процесі формування національної правової системи зіткнулася з проблемою застосування російського законодавства, гетьманська адміністрація мала визначитись ще й з законодавчою спадщиною самої Центральної Ради. Єдиного узагальнюючого акта, який би однозначно вирішив це питання, видано не було. Замість цього гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування актів, насамперед тих, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави.

Крім того, офіційні роз'яснення з приводу чинності попереднього законодавства надходили й з боку відповідних відомств. Так, 16 травня міністерство праці розповсюдило циркуляр "Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради" з повідомленням, що всі акти, присвячені робітничому питанню, "якщо вони не скасовані Урядом української Держави", зберігають свою чинність.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування -- з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, вже в "Законах про тимчасовий державний устрій України" в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося, що "Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі". Встановлювалося також, що "після положення законові надається обов'язкова сила від часу, призначеного для того в самім законі", а скасувати закон можна було "тільки силою закону". Що ж до процедури розробки законів, то їх мали готувати відповідні міністерства і передавати "на обмірковування Раді Міністрів", а "по її ухвалі" законопроекти остаточно затверджувалися гетьманом. Крім того, міністри наділялися правом "видавати розпорядження" щодо розвитку по поясненню законів, причому всі ці розпорядження знов-таки підлягали "попередньому ухваленню" Радою Міністрів.

Найважливішими законодавчими актами гетьманської держави були закони в сфері власності. Закон "Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями" впевнено свідчить про прагнення законодавця захистити інтереси власників -- перш за все великих.

Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти. Водночас для гетьманського законодавства характерним є посилення його каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. "Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства".

За місяць до падіння гетьманства Скоропадський в своїй черговій "Грамоті до Українського народу" від 22 жовтня 1918 р. встиг зробити певні підсумки законодавчої діяльності Української держави: "В області внутрішнього життя Наше правительство вида-ло ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбтньої державності України. Було видано закони про громадянсто, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох українських університетів, вироблено законопроект про встановлення Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів і духівництва; видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заведено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України. Наслідки всіх заходів незабаром виявились у загальному підвищенні економічного і культурного добробуту краю, що являється головною запорукою тривалості самої держави".

Водночас посилання на "підвищення економічного й культурного добробуту" тоді, коли в Українській державі вкрай загострилась соціально-політична ситуація, яскраво засвідчувало сумну тенденцію, початок якій поклала ще доба Центральної Ради -- дальше поглиблення прірви між деклараціями (в тому числі й законодавчими) і реальністю.

Повстання проти гетьманського уряду. Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні експедиції окупаційних військ викликали бурхливу реакцію українського селянства, і боротьба з гетьманським урядом набирала радикальних форм. У різних кутках України створювались повстанські загони. Селянські повстання послабляли місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір'я до гетьманського уряду.

В таких умовах Український національний союз розпочав загальне повстання. Для керівництва повстанським рухом 13 листопада 1918 р. було обрано Директорію у складі В. Винниченка, С. Петлюри, Ф Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Осередок Директорії знаходився у Білій Церкві, головною силою, на яку спирали-ся повстанці, був полк Січових стрільців.

Гетьманські війська були малочисельними і до того ж розкидані по всій Україні. Тому серйозного опору вони чинити не могли. Гетьманський уряд не мав і зовнішньої підтримки. Антанта не визнавала Української держави, а допускала тільки Федерацію народів, що входили до складу Російської імперії. Серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду стало безнадійним. Україна опинилася між Антантою, більшовиками та армією Денікіна, якого підтримувала Антанта. Виходом із цього становища могла бути лише зміна орієнтації. 14 листопада 1918 р. гетьман відважився на рішучий крок: кабінет Ф.Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений; одночасно було підписано грамоту про федерацію з майбутньою, небільшовицькою Росією і доручено С.Гербелю скласти новий кабінет, який мав діяти до з'ясування відносин з Антантою.

14 листопада 1918 р. одночасно сталися дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія розпочала повстання проти гетьманського уряду.

Усе разом -- і грамота про федерацію, і новий склад кабінету, в якому більшість складали неукраїнці, і маса росіян, які тікали до Києва від більшовиків, і російські військові частини, що їх формували на захист уряду від повстанців, -- усе це створювало в широких масах населення вороже до гетьманського уряду ставлення.

Регулярного війська у повстанців не було, але зростала чисельність нерегулярного війська: добровольців із селян, міського населення та інтелігенції. Німецькі війська тримали нейтралітет.

18 листопада 1918 р. повстанська армія розбила гетьманські війська під Мотовилівкою. Після цього Скоропадському стало ясно, що українське військо за його уряд битися не буде. 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади, передавши її та державний скарб урядові, а сам виїхав за кордон.

Державність УНР часів Директорії. Вплив зовнішніх чинників .

Встановлення влади Директорії. Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично прийшла до влади. Прихід Директорії до влади вилився не в практичні справи, а в цілу низку святкувань. Безпосередній учасник тих подій В.Винниченко писав: "Перед нами стояв цілий ряд кричущих питань нашої політики, від яких залежало існування Республіки; круг нас творився хаос, з яким треба було негайно почати найсерйознішу боротьбу; нас жагуче жадали всі серйозні політичні партії в Києві. А ми не могли туди їхати, бо штаб готував вступ Головного Отамана в Київ" .

18 грудня 1918р. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В. Чеховським. Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву, а услід за нею прийняла цілу низку законів. В заяві Директорія пояснювала громадянам, що відтепер вся влада в УНР має належати лише трудящим класам: робітництву та селянству. Класи нетрудові позбавлялись права порядкувати державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження лише трудовому народові самостійної УНР.

Віддаючи належне програмним цілям Директорії, накресленим в заяві, слід зазначити, що остання з'явилась дуже пізно: тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по взяттю Києва. Весь час населення майже нічого не знало про основні завдання соціальної й політичної програми Директорії. Більш того, ця заява залишалась на папері, оскільки влада керувалася іншою, неписаною і неоголошеною програмою.

Становище нової влади було дуже тяжким. Армія повстанців, що забезпечила переможний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її складали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішили додому, щоб ділити землю. Україна була оточена ворогами з усіх боків. Шість різних армій діяли на її території. На заході стояли польські війська. Після повалення гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами. Німецька та австро-угорська армії тримали "нейтралітет", бо їх солдати кидали зброю і амуніцію й шукали нагоди для виїзду додому. Крім того, в Україні почали діяти сотні загонів під проводом різних отаманів.

Велике лихо Директорії полягало в тому, що вона не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму. Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної політичної лінії. Єдиним, що спочатку об'єднувало прихильників Директорії, була боротьба проти гетьма-на та його уряду. З падінням гетьманату розбіжності посилились. У керівництва Директорії не було сталої думки -- ні політичної, ні соціальної. Тертя між течіями Українського національного союзу, з членів якого було обрано Директорію, не припинялось. Більшість його -- В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал -- стояла за союз (з певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти. Інша частина, яку підтримував С.Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.

Політична структура України була такою: представники соці-алістичних партій на початку грудня 1918 р. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча -- трудовому конгресові, обраному "трудовим населенням". Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях -- трудовим радам селян, робітників та "трудової інтелігенції". В уряді точилася дискусія щодо поняття "народ". Прем'єр В. Чеховський наполягав, що право на участь в конгресі мають тільки представники "трудящих мас". Але кого визнавати за "трудящих"? Виборчих прав були позбавлені не тільки "капіталісти" та "поміщики", а й частина інтелігенції. Виборчих прав дістали представники інтелігенції, які мали "безпосередні стосунки з народом: лікарські помічники, фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій та ін.

5 січня 1919 р. з'явився закон, яким було призначено перше засідання Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. В законі говорилось, що на Трудовий конгрес треба обрати 593 делегати: 377 -- від селян, 118 -- від робітників, 33 -- від трудової інтелігенції і 65 -- від західноукраїнських земель. Перебуваючи у скрутному становищі. Директорія, її уряд і український народ нетерпляче очікували відкриття Трудового конгресу сподіваючись, що його представники знайдуть вихід з важкого становища держави і вживуть заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання внутрішніх труднощів.

23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конгресу одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон "Про форму влади в Україні", яким вся влада передавалася Директорії; були створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо. Директорія одержала право приймати закони, які мали бути затверджені або відкинуті наступною сесією конгресу. Директорія призначала або усувала з посад членів кабінету. Конгрес висловився за демократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії одержали завдання підготувати вибори майбутнього Сейму України. Конгрес схвалив також протест проти порушення цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і Польщею.

Ситуація, в якій опинився Трудовий конгрес, була непростою. Більшовики підходили до Києва. Головну увагу конгрес присвятив орієнтації -- чи на більшовиків, чи на Антанту. Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.

Держави Антанти і Директорія. В міру відходу німецьких та австрійських військ з України почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Директорія не мала. 2 лютого 1919р. Директорія була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці. Київ негайно зайняли більшовики. Цими подіями було завдано шкоду не лише військову, а й політичну і моральну .

Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду вста-новити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією. Проте французи висунули цілу низку вимог до Директорії. Так, вони бажали, щоб з неї вийшли В.Винниченко, С. Петлюра та прем'єр В.Чеховський; вони вимагали формування нового, правого уряду, що створив би протягом трьох місяців 300-тисячну українську армію під протекторатом Франції. Під час боротьби з більшовиками остання мала контролювати українські залізниці, щоб не було перерв у постачанні людей і військового спорядження для фронту. Франція прагнула також мати вплив на господарську політику українського уряду. Справу ж самостійності України мала вирішити мирна конференція.

І хоча Директорія не бажала поступатися української державності і не приймала всерйоз французьких пропозицій, вона все ж таки вислала свою делегацію до Одеси з метою розпочати переговори з французькими представниками. Здавалось, що все йде до згоди України з Францією, бо В.Винниченко склав повноваження і виїхав за кордон, відійшов також від справ прем'єр В.Чеховський.

Позиція С.Петлюри, котрий після В.Винниченка вийшов на перше місце в державі, заздалегідь прирікала на невдачу переговори з французами, які домагалися його відставки. 13 лютого 1918 р. С.Петлюра створює новий кабінет на чолі з С.Остапенком, який був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет Міністрів одержав завдання розпочати з французами нові переговори.

Саме в той час почалася мирна конференція в Парижі, де французький прем'єр Ж. Клемансо почав поволі формувати неприйнятну для України думку між західними державами. Таким чином, домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним.

Зусилля Директорії по удержанню влади. Кабінет С.Остапенка не мав успіху всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як "буржуазного уряду".

Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919р. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося останнє засідання Директорії повного складу.

На початку квітня в Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась тепер з С. Петлюри, Л. Макаренка, одного представника від ЗУНР та двох -- від соціалістичних партій. Впорядковано функції Директорії та її взаємини з урядом. Директорія мала тільки затверджувати закони, проекти яких готувалися міністерствами, і давати розпорядження лише останнім. Створено новий уряд: головою кабінету став Б. Мартос. Новий уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а на повстанців. Соціалісти бойкотували уряд С.Остапенка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Б.Мартоса.

Такі часті зміни уряду були невипадковими. Щодалі влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів грали тільки декоративну роль.

У серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Командування Української галицької армії пропонувало йти походом на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушити на Київ. Цей план -- найбільш раціональний -- зустрів опозицію з боку командування армією УНР, яке вважало, що обстановка вимагає спершу заволодіти Києвом. Було прийняте компромісне, але не краще рішення -- одночасно йти і на Одесу і на Київ.

У той же час до Києва спішно наближалися загони Добровольчої армії генерала Бредова. ЗО серпня 1919 р. більшовики без бою залишили Київ. 31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії. Війська УНР відступили на захід, опинившись між трьома вогнями: більшовиками, армією та Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь та Поділля. Директорія фактично розпалась. 15 листопада 1919 р. вона передала владу С.Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її в руслі партизанської боротьби.

Варшавський договір. На початку 1920 р. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, Галичину. В Польщі не було одностайного ставлення до Української держави: соціалісти ставилися до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більша частина партій ставилась до України відверто ворожо. В цих умовах українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському урядові декларацію, в якій пропонувала визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч та лінією через Волинь до Прип'яті.

Незабаром у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було підписано відповідний договір. Головні пункти Варшавського договору були такі:

1) польський уряд визнав право УНР на незалежне існування, а Директорію та Головного отамана С.Петлюру за найвищу владу УНР;

2) кордони між УНР та Польщею встановлювались вздовж р. Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною та Росією;

3) польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, те ж саме зобов'язувалася УНР .

Польща визнала за Україною право на незалежність, але за це одержала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Згідно з воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці підпорядковувались польському управлінню. Український уряд зобов'язувався постачати польському війську харчування, коней, волів тощо.

Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в Галичині. Він перекреслював усю боротьбу Галичини за незалежність і передавав її під владу Польщі. Уряд Директорії був приголомшений цим договором, хоча С.Петлюра був обізнаний з його умовами .

Ризький договір. З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди підписали договір, в якому були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню через Острог до впаду Горині в Прип'ять. На три тижні було встановлено перемир'я. Радянський уряд використав перемир'я для підготовки наступу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч. 16 листопада 1920 р. в Криму було розбито армію Врангеля.

18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір Польща та радянська Росія. Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь -- радянській Україні. Ризьким договором заборонялося перебувати на території Польщі антибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально. Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917--1920 рр. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили приход до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р. більшовицького уряду і в підсумку -- утворення УСРР та встановлення радянської влади на більшій частині України.

Встановлення радянської влади в Україні, її конституційне оформлення

І Всеукраїнський з'їзд Рад. Після жовтневого збройного повстання у Петрограді та приходу до влади більшовиків, оформленого рішеннями II Всеросійського з'їзду Рад робітничих та солдатських депутатів, III Універсалом Центральної Ради у відповідь на це було проголошено Українську Народну Республіку. Центральна Рада засудила збройне повстання у Петрограді та зробила заяву про неприпустимість нелегітимного переходу влади до Рад робітничих та солдатських депутатів. Намітилося явне протистояння Центральної Ради ВЦВК і Раднаркому на чолі з В.Леніним як загальноросійської державної влади.

Більшовики України, спираючись на прийняті II Всеросійським з'їздом Рад декрети про мир і землю, декларацію Всеросійського ЦВК про права народів Росії та інші популярні акти радянської влади і, борючись за перетворення їх в життя, розгорнули бурхливу діяльність по більшовизації Рад та встановленню їх влади на місцях як органів класової диктатури пролетаріату. Недостатньо активна позиція Центральної Ради щодо практичної реалізації проголошених нею соціальних завдань полегшила процес утвердження більшовицької влади у ряді, перш за все пролетарських регіонів України . Після перевиборів до Рад в листопаді та на початку грудня 1917 р. в них різко посилився вплив більшовиків. На кінець 1917 р. в Україні діяли майже 300 Рад, переважно робіт-ничих та солдатських депутатів. У їх будівництві більшовикам України значну допомогу подавали їх однопартійні з центральних регіонів Росії, ЦК більшовицької партії. Більшовики розгорнули активну діяльність по утворенню пролетарських збройних формувань -- Червоної гвардії. Найчисленнішою в Україні була Червона гвардія Донбасу -- найважливіша збройна опора більшовиків. ЦК більшовицької партії робив усе можливе, щоб забезпечити Червону гвардію зброєю.

Борючися проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рад висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 р., її підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні.

Спочатку намічалося відкрити пробільшовицький з'їзд 4 грудня в Києві. Проте, враховуючи, що тут були сильні позиції Центральної Ради, що тут фактично уже відкрився під її проводом з'їзд селянських, робітничих і солдатських депутатів, на який прибуло 2 тис. делегатів, за ініціативою більшовиків 124 депутати -- представники 49 Рад -- переїхали до Харкова, де діяв більшовицький ревком, була багаточисельна Червона гвардія. Харків був політичним центром Донецько-криворізької області, і, що важливо, саме тут 9 грудня відкрився III з'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів, об'єднання з яким поповнювало склад більшовицького Всеукраїнського з'їзду Рад представниками революційного пролетаріату.

З'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів прийняв пропозицію більшовицьки настроєних делегатів Всеукраїнського з'їзду Рад про об'єднання в єдиний з'їзд Рад робітничих та солдатських депутатів. На цьому з'їзді були представлені 82 Ради (близько 200 делегатів).

З'їзд Рад розтанув такі питання:

1) про сучасний політичний момент;

2) про організацію влади в Україні;

3) про самовизначення України;

4) про вибори Центрального Виконавчого Комітету Рад України.

Порядок денний був доповнений питанням "Про Донецько-Криворізький басейн".

Всеукраїнський з'їзд Рад розпочав свою роботу 11 грудня 1917 р. і закінчив її увечері 12 грудня. У своїх постановах з'їзд вітав жовтневе збройне повстання і встановлення радянської влади та "диктатуру пролетаріату, підтриману найбіднішим селянством". У резолюціях "Про організацію влади на Україні" і "Про самовизначення України" з'їзд проголосив створення Української радянської республіки, про організацію влади та її відносини з Російською радянською республікою. 12 грудня з'їзд постановив, що "Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селя-нських депутатів". Українську робітничо-селянську радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення іменували також Українською Народною Республікою.

Таким чином, в Україні фактично склалося двовладдя: більша частина України була підвладна Центральній Раді, а менша -- радянському уряду.

Структуру органів влади І Всеукраїнський з'їзд Рад визначив, орієнтуючись на зразок, який склався в радянській Росії. Влада на місцях закріплювалася за повітовими, міськими, губернськими та обласними Радами. Здійснення влади у центрі покладалося на Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, обраний ними ЦВК й ті вищі органи виконавчої і розпорядчої влади, які мав створити ЦВК. Із передбаченого 61 члена ЦВК з'їзд обрав лише 41, вказавши, що 20 його членів мають бути дообрані наступним з'їздом Рад селянських депутатів. У числі обраних було 35 більшовиків, 4 лівих есери, 1 лівий український соціал-демократ та 1 меншовик-інтернаціоналіст. Головою ЦВК був обраний лівий український соціал-демократ Ю.Медведєв. 17 грудня було опубліковане повідомлення, що ЦВК Рад України утворив радянський уряд -- Народний Секретаріат.

Щодо відносин з радянською Росією, Всеукраїнський з'їзд Рад вирішив: "Встановити між Робітничо-Селянським Урядом Російсь-кої Федерації, а також урядами інших частин Росії та Робітничо-Селянським Урядом України повну узгодженість в цілях та діях". З'їзд проголосив Українську республіку федеративною частиною Російської республіки з необмеженими федеративними зв'язками. ЦВК Рад України доручалося "негайно розповсюдити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду Федерації, які мають загальне для всієї Федерації значення", і в першу чергу ленінські декрети. Раднарком РРФСР призначив надзвичайним комісаром в Україні Г.Орджонікідзе, а український радянський уряд своїм представником в Раднаркомі затвердив В.Затонського.

Основним завданням більшовиків тепер стала боротьба проти Центральної Ради, повсюдне встановлення радянської влади на місцях. Це у підсумку мало привести до однопартійної більшовицької державної системи.

У грудні 1917 р. до Харкова прибули загони російських червоногвардійців під командуванням комісара по боротьбі з контррево-люцією на Півдні В.Антонова-Овсієнка. Вони включилися у збройну боротьбу проти Центральної Ради. 4 січня 1918 р. Народний Секретаріат віддав наказ радянським військам розпочати похід у напрямку Полтава--Київ. У ньому брали участь червоногвардійські загони, сформовані в Україні, а також війська, надіслані Раднаркомом з Росії. Брав участь у боях проти військ Центральної Ради також полк Червоного козацтва, сформова-ний Народним Секретаріатом з солдатів українізованих частин. Його очолив В.Примаков. Головнокомандуючим радянськими військами, які після вступу в Полтаву розгорнули наступ на Київ, Народний Секретаріат призначив Ю.Коцюбинського. Він заступив на цьому посту лівого есера, колишнього полковника царської армії М.Муравйова, який дискредитував радянську владу безпідставно жорстокими наказами про масові розстріли "ворогів революції''.

У січні 1918 р. радянська влада була встановлена у Вінниці, Олександрівську, Миколаєві, Херсоні, Єлисаветграді, Кам'янець-Подільському, багатьох інших містах і селах, а також у Криму. Вірні Центральній Раді війська не змогли стримати наступ радянських військ. Крім того, в самому Києві почалося збройне повстання. 28 січня 1918 р. в Києві встановилася радянська влада. ЗО січня до міста прибув Народний Секретаріат.

Соціалістична революція набирала жорстоких, трагічних форм громадянської війни. Драматичним виявилася окупація України австронімецькими військами відповідно до мирного договору Центральної Ради з державами Четвертного Союзу від 9 лютого 1918 р. Цей договір був помилковою акцією Центральної Ради.

II Всеукраїнський з'їзд Рад. Громадянська війна і вступ у середині лютого в Україну австро-німецьких військ поставили перед Радами ряд складних проблем у сфері державного будівництва Для зміцнення диктатури пролетаріату потрібно було перш за все посилити представництво найбіднішого селянства у вищих органах державної влади. З цією метою за рішенням І Всеукраїнського з'їзду Рад на 15 січня 1918 р. у Харкові скликався Всеукраїнський з'їзд Рад селянських депутатів. Проте на з'їзд приїхала лише частина (78) делегатів, котрі й утворили Всеукраїнську селянську конференцію, яка розпочала свою роботу 20 січня. У числі делегатів було 44 більшовиків та їх прибічників. Серед інших переважали ліві есери.

Більшовики прагнули ліквідувати політичний плюралізм і встановити в країні диктатуру своєї партії. Конференція у резолюціях приєдналася до рішень І Всеукраїнського з'їзду Рад і схвалила політику ЦВК Рад України та Народного Секретаріату. Особливу увагу селянської конференції привернув проект декрету про землю, схвалений в основних положеннях. Закінчуючи свою роботу, конференція обрала членами ЦВК 20 представників селян, як це було вирішено І Всеукраїнським з'їздом Рад. Конференція висловилася за скликання найближчим часом II Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів .

Окупація України австро-німецькими військами вимагала термінового скликання II Всеукраїнського з'їзду Рад для об'єднання сил проти інтервенції. З'їзд збільшив в усіх, у тому числі й вищих органах радянської влади, представництво селянської бідноти. У повідомленні від 9 березня Президія ЦВК Рад України підкреслила особливу важливість представництва волосних Рад в органах влади.

Проте не тільки активізації селянської бідноти чекали від з'їзду. Він мав відповісти на ряд пекучих проблем міжнародного і внутріполітичного характеру: про позицію уряду радянської республіки до Брестського миру і його наслідків для України та її відносин з радянською Росією; про конкретизацію і здійснення декрету про землю; про подолання величезних труднощів господарського будівництва; про поповнення і остаточне оформлення вищих органів радянської влади, визначення їх компетенції.