Українські землі

В порядок денний з'їзду були включені такі питання:

1) політичний момент;

2) організація збройних сил;

3) Україна і Федерація;

4) земельне питання;

5) фінанси;

6) доповідь Народного Секретаріату і ЦВК;

7) організаційні питання і вибори.

На з'їзд прибули 964 делегата, з них -- 428 більшовиків, 414 лівих есерів, 90 безпартійних. Серед інших 32 делегати складали меншовики, праві есери, українські соціал-демократи тощо. Наприкінці роботи з'їзду число його учасників перевищило 1200 чол. На з'їзді були присутніми навіть представники деяких губерній України, захоплених австро-німецькими окупантами.

З'їзд став ареною боротьби більшовиків і лівих есерів з питання про ставлення до Брестського миру. Ліві есери намагалися включити до резолюції з'їзду схвалення тактики зриву Брестського миру. Проте з'їзд підтримав підписаний Росією мирний договір в Бресті, заявивши в резолюції, що, не дивлячись на надзвичайно складне становище, в яке ставить Українську радянську республіку підписання Брестського договору, трудящі, "щоб зберегти можливість вільно розвивати завоювання соціалістичної революції, готові підписати навіть такі важкі умови". Всеукраїнський з'їзд підтримав оголошену 16 березня 1918 р. на Всеросійському надзвичайному з'їзді Рад декларацію ЦВК Рад України і делегатів від радянських організацій, в якій ратифікація мирного договору визнавалася необхідною для "закріплення соціальних завоювань Жовтневої революції і збереження Радянської влади, як вогнища революції всесвітньої".

З урахуванням умов Брестського договору на з'їзді були прийняті постанови про державний устрій України, яка проголошувалася самостійною, незалежною від РСФРР республікою. Робляться також спроби до подолання невиправданих децентралістських тенденцій у визначенні державного устрою, які у перші місяці радянської влади набули поширення як в Україні, так і в радянській Росії. Ці тенденції виникли на грунті породженої царизмом недові-ри до політичної централізації. Їх посилювали ліві есери, "ліві" комуністи та анархісти, які виступали проти прагнення більшовиків закріпити свою владу на всій території України. Окремі міста і повіти проголошували себе "республіками", а місцеві Ради -- "Радами народних комісарів".

З питання про землю II Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв "Тимчасове положення про соціалізацію землі", яке відтворювало з незначними змінами ухвалений 27 січня 1918 р. Всеросійським ЦВК "Закон про соціалізацію землі", і доручив ЦВК Рад України розробити та оприлюднити декрети про 8-годинний робочий день і робітничий контроль, а також маніфест "До українського народу" та відозву до австро-німецьких солдатів окупаційних військ. З'їзд обрав новий склад ЦВК Рад України.

ВУЦВК і Народний Секретаріат. Діяльність ЦВК Рад України здійснювалася у важких умовах. Він, як і Народний Секретаріат, переїхав з Харкова до Києва, а згодом, у зв'язку з австро-німецькою інтервенцією, був змушений перебратися до Полтави, потім до Катеринослава і нарешті -- до Таганрога. При евакуації багатьох членів ЦВК залишили на місцях для підпільної роботи. Щоб зберегти працездатність ЦВК, довелося поповнити його склад, не чекаючи II Всеукраїнського з'їзду Рад. У лютому 1918 р. ЦВК включив до свого складу 8 представників селянської бідноти, обраних Кате-ринославським губернським селянським з'їздом, а у першій половині березня -- 10 представників виконкому Київської Ради, 5 -- від Полтавської міськради та 14 -- від Полтавського губвиконкому.

II Всеукраїнський з'їзд Рад, погодившись з доцільністю розширення складу ЦВК, визначив, що він має складатися з 102 членів. Далі з'їзд дозволив партійним фракціям самим визначити персональний склад їх фракцій в ЦВК, надавши партії більшовиків 47 місць, українським і російським лівим есерам -- 49 місць, лівим українським соціал-демократам -- 5 місць і 1 місце ППС ("лівиці"). Політичні партії мали можливість відкликати і заміняти своїх представників в ЦВК. Головою ЦВК Рад України був обраний більшовик В.Затонський. У політичній обстановці, що склалася на той час, більшовики були вимушені миритися з політичним плюралізмом.

Вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України був її уряд -- Народний Секретаріат, який формувався ЦВК. За прикладом Раднаркому Росії Народному Секретаріату були надані також законодавчі повноваження. Проводилася, як показала історія, хибна лінія на відмову від розподілу гілок державної влади. Центральними органами управління окремими галузями державної діяльності були народні секретарства, які очолювалися членами ЦВК -- народними секретарями.

У повідомленні від 17 грудня 1917 р. про перші рішення ЦВК зазначалося, що створені такі народні секретарства: внутрішніх справ, військових справ, праці, торгівлі та промисловості, фінансів, продовольства, землеробства, міжнаціональних справ, народної освіти, пошт і телеграфів, шляхів сполучення, судових справ, а також управління справами Народного Секретаріату. Народним секретарем у справах торгівлі та промисловості був призначений Ф. Сергеєв, внутрішніх справ -- Є. Бош, освіти -- В. Затонський, у справах праці -- М. Скрипник, військових справ -- Ю. Коцюбинський, міжнаціональних справ і одночасно шляхів сполучення -- С. Бакинський, продовольчих справ -- Е. Лугановський. Усі народні секретарі були членами РСДРП(б). Тільки народне секретарство землеробства було доручене лівому есеру Е.Терлецькому.

Народне секретарство міжнаціональних справ одночасно було органом національної політики більшовицької партії у межах України та за її кордонами. У січні воно створило комісаріат у справах польської нації. Ним же у лютому було поставлено перед Раднаркомом РСФРР питання про призначення в Україну уповноваженого наркомату закордонних справ РСФРР. У березні, коли це секретарство тимчасово очолив В. Затонський, воно вже називалося секретарством іноземних справ. Це уточнення пов'язують з участю представників радянської України в укладенні Брестського миру. 4 березня 1918 р. головою Народного Секретаріату був призначений М.Скрипник.

Складне завдання створення центрального державного апарату Народний Секретаріат вирішував шляхом використання апарату місцевих Рад. Наприклад, функції республіканського продовольчого комітету покладалися на Харківський губпродком, комісаріат у справах польської нації був організований на базі відповідного Харківського губернського комісаріату. У зв'язку з тим, що секретарствам в умовах війни часто доводилося змінювати своє місцеперебування, більшість з них навіть не мала можливості розгорнути свій апарат.

Компетенцію Народного Секретаріату не було законодавчо визначено. Своє керівництво він здійснював як через місцеві Ради та їх відділи, так і через призначених ним комісарів. Були призначені політичний представник Народного Секретаріату при армії та комісари в усі війська. Комісарів на місця по окремих галузях управління призначало відповідне секретарство. У великих центрах були створені представництва як відділів ЦВК, так і секретарств. У Харкові після переїзду уряду до Києва залишилися представник військового відділу ЦВК та представник секретарства з судових справ. Формувалася система особливо уповноважених на місцях.

У Народному Секретаріаті точилася боротьба між більшовиками та лівими есерами. У лютому 1918 р. ліві есери обґрунтовано запропонували, щоб народних секретарів, у переважній більшості комуністів, замінили колегіями. Після Всеукраїнського з'їзду Рад, враховуючи, що ліві есери одержали майже половину місць в ЦВК нового складу, більшовики були вимушені поступитися їм полови-ною місць у складі уряду, що формувався. Проте ліві есери зажадали зміни більшовицької політики в питанні про Брестський мир і надання їм секретарств (військового, внутрішніх справ, шляхів сполучення) і посади голови Народного Секретаріату. Коли ці вимоги були відкинуті, ліві есери відмовилися виділити своїх представників до Народного Секретаріату. 29 березня на засіданні ЦВК вони оголосили декларацію про невизнання Народного Секретаріату. У зв'язку з цим останній був сформований і діяв до середини квітня 1918 р. у складі 9 більшовиків та 2 українських соціал-демократів.

Місцеві Ради. В міру організації радянського державного апарату на місцях ліквідовувалися урядові установи Центральної Ради. 24 січня 1918 р. народне секретарство внутрішніх справ повідомило, що "жодне розпорядження, яке виходить від скинутої Центральної Ради, не повинно виконуватися", а винні у невиконанні цієї вказівки "оголошуватимуться ворогами народу України". 27 січня Народний Секретаріат скасував посади губернських, повітових та міських комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради.

Політичною підставою організації та діяльності місцевих Рад була їх більшовизація. У деяких пролетарських центрах це завдання було розв'язане ще наприкінці 1917 р. Проте більшовики намагалися завершити цей процес повсюдно. У цьому плані велике значення мало злиття Рад робітничих та солдатських депутатів з Радами селянських депутатів. Більшовизація Рад навесні 1918 р. наштовхнулась на серйозний опір з боку інших лівих партій, перш за все лівих есерів.

У зв'язку з більшовизацією Рад більшовики по-новому поставили організаційно-правові питання радянського будівництва. Однією з характерних рис розвитку радянського виборчого права була антидемократична тенденція до відмови від таємного голосування. Не тільки кожна Рада, а й окремі профспілки видавали свої інструкції щодо виборів до органів влади. Не було й єдиних норм представництва. Різноманітність норм виборів значною мірою пояснювалася необхідністю пристосувати їх для того, щоб більшовики одержали в Радах оптимальну кількість місць.

При розв'язанні найважливіших питань усе більшого значення набувають розширені пленуми Рад, тобто пленуми, на які запрошувалися представники фабзавкомів, профспілок, солдатських комітетів, штабів Червоної гвардії та інших низових організацій. Більшовики намагалися передати їм функції розв'язання усіх найважливіших питань. Меншовики та есери обґрунтовано оспорювали законність таких рішень.

Надзвичайні органи радянської влади. В Україні, за прикладом радянської Росії, створювалися також надзвичайні державні органи влади -- революційні та військово-революційні комітети.

Надзвичайні органи утворювалися та контролювалися більшовиками. Ці органи виразно виявили прагнення більшовиків інтегруватися до влади і встановити диктатуру своєї партії. Тривав процес формування "воєнно-комуністичного" державного механізму. Складалась адміністративно-командна система. ЦВК Рад України 18 грудня 1917 р., майже одночасно з формуванням Народного Секретаріату, створив крайовий (всеукраїнський) військово-революційний комітет для боротьби з "контрреволюцією", до складу якого увійшли народні секретарі внутрішніх і військових справ, а також представники Харківського штабу Червоної гвардії та штабу Північного загону. Місцевим ревкомам було запропоновано делегувати до Всеукрревкому своїх представників для узгодження єдиної лінії.

Надзвичайним органом всеукраїнського значення була також надзвичайна комісія Народного Секретаріату для "оборони країни і революції", створена 21 лютого 1918 р. Ця комісія одержала "найширші повноваження, включаючи и право негайно приймати рішення від імені уряду Української Республіки". Вона відала організацією революційної армії, мала право вводити воєнний і облоговий стан.

Надзвичайні органи, зрозуміло, не можна визнати легітимними, оскільки їх організація не була передбачена рішеннями ні І, ні II Всеукраїнських з'їздів Рад. Проте більшовики, намагаючись зміцнити свою владу, були готові вжити надзвичайних заходів у сфері державного будівництва. У початковому періоді радянського будівництва створювалися крім ревкомів також інші тимчасові надзвичайні органи радянської влади, а саме: революційні штаби, революційні "трійки", "шістки", "сімки" та "дев'ятки". Революційні штаби утворювалися ревкомами або Радами для збройної боротьби з політичними противниками, їхні функції дещо збігалися з функціями штабів Червоної гвардії, а нерідко наближалися до функцій російських надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією, яких в Україні на той час ще не існувало.

У здійсненні влади на місцях помітна роль належала коменда-нтам і комісарам, котрі призначалися або обиралися ревкомами, революційними штабами та Радами, а іноді й місцевими з'їздами Рад. Штаб головкому В.Антонова-Овсієнка, Центральний військово-революційний комітет Донбасу, усі інші надзвичайні комітети призначали комісарів для виконання на місцях воєнних, продовольчих завдань і боротьби з політичними противниками.

Боротьба за відновлення радянської влади. Під час громадянської війни Україна була окупована австро-німецькими військами. Аналіз подій весни 1918 р., а також попереднього періоду дозволяє, як це не прикро, зробити висновок, що громадянська війна розпочалася насамперед як війна сил, керованих соціалістичними партіями. Найбільш жорстку позицію, що виключали політичний плюралізм, займали більшовики. Логіка боротьби призвела до виходу "на поле бою" праворадикальних сил, аж до "білого руху". До цієї боротьби підключилися також іноземні інтервенти. Більшовики опинилися у внутріполітичній, а невдовзі -- і в зовнішньополітичній ізоляції. Більшовики й у теоретичному плані розглядали громадянську війну як виправданий у певних умовах метод утвердження соціалізму. Отже, війну було розпочато відповідно до фатального лозунга Леніна про перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Ленін проголошував, що більшовики -- єдина партія, яка не боїться такої війни. "Наша партія за громадянську війну", -- повторював за ним Троцький.

Суворі "воєнно-економічні" заходи в містах, продрозкладка, комнезами, селянські заколоти стали наслідками "нещасного миру". Він також був каталізатором дальшого розвитку воєнної інтервенції.

Австро-німецькі війська, які у лютому вступили в Україну, вже у середині квітня 1918 р. окупували всю її територію. Радянська влада в Україні була проголошена поза законом. Влада в Україні у перший час після окупації знаходилася ще у Центральної Ради, згодом -- у гетьмана, а фактично -- в австро-німецького командування. Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні експедиції окупантів викликали бурхливу реакцію у більшості українського народу. Розгорнулася широка повстансько-партизанська боротьба проти загарбників.

Керівництво цією боротьбою здійснювалося представниками кількох політичних партій. Повстанські загони очолювали українські есери, ліві есери, анархісти, більшовики, деякі інші партії. Під час збройної боротьби на політичну арену вийшли різноманітні отамани, діяльність яких стала однією з характерних рис громадянської війни в Україні. Серед них були такі суперечливі фігури, як Махно, Зелений, Григор'єв.

Більшовики, спираючись на допомогу радянської Росії, докладали чимало зусиль, щоб відновити в Україні радянську владу. Боротьба за відновлення органів радянської влади розпочалась ще на початку окупації України австро-німецькими військами. 18 квітня 1918 р. у Таганрозі, куди евакуювалися ЦВК і Народний Секретаріат, відбулася сесія ЦВК Рад України, де було створено Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу окупантів (Повстанбюро) у складі 9 чоловік. Найбільш значну групу в Повстанбюро складали більшовики, його головою був М.Скрипник. До складу Повстанбюро входили також ліві есери та ліві українські соціал-демократи.

Постійнодіючі вищі органи влади республіки згорнули свою діяльність. Засідання ЦВК Рад України до III Всеукраїнського з'їзду Рад більше не скликалися. Повстанбюро здійснило певну роботу по мобілізації українського населення на боротьбу проти австро-німецьких окупантів, а також Центральної Ради, а згодом -- гетьманщини. Повстанбюро розповсюдило на території України маніфест ЦВК від 19 квітня 1918 р. із закликом до робітників і селян підняти повстання, керувало створенням на місцях військо-во-революційних комітетів і формуванням українських військових сил у "нейтральній зоні". Проте Повстанбюро не виконало повніс-тю завдань, які доручили йому більшовики. Цим значною мірою пояснюється його розпуск у липні 1918 р. І з'їздом КП(б)У. На прийнятті цього рішення настоювала частина делегатів партійного з'їзду, щоб у такий спосіб виключити зі складу радянських органів України лівих есерів.

Подальшу роботу по відновленню радянської влади в Україні очолила партія більшовиків, яка сформувала спеціальний орган -- Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК). Члени ЦВРК призначалися і відкликалися ЦК КП(б)У. Головою ЦВРК був О.Бубнов. До складу ЦВРК входили В. Затонський, Ю. Коцюбинський та декілька військових. ЦВРК і підпільні більшовицькі організації, виконуючи рішення І з'їзду КП(б)У, створювали місцеві ревкоми. Вони створювалися спочатку як органи підпільної боротьби і підготовки повстання. У майбутньому ревкоми мали стати -- до виборів Рад -- органами місцевої влади.

Завдання вигнання окупантів ставало особливо актуальним в зв'язку з демократичною революцією, яка розпочалася у Німеччині в листопаді 1918 р. У такій ситуації ЦК РКП(б) визнав повстання в Україні назрілим. Одночасно було визнано за доцільне утворити групу військ Курського напрямку на чолі з Реввійськрадою у складі В. Антонова-Овсієнка, Й. Сталіна і В. Затонського. 19 листопада Реввійськрада Українського фронту прибула до Курська і розпочала організацію наступу сформованих у нейтральній зоні українських радянських дивізій та військ, що їх виділила Реввійськрада РСФРР для допомоги більшовикам України. Тоді ж розпочалася робота по створенню Тимчасового робітничо-селянського уряду України. До Курська разом з членами Реввійськради прибули з Орла члени ЦВК Рад України. Цей процес наштовхнувся на опір деяких великодержавно настроєних діячів у РСФРР. Так, Й.Сталін заявив голові ВУЦВК В.Затонському: "Достатньо грали в уряд і республіку, здається досить, час кидати гру" .

І все ж 28 листопада 1918 р. у Курську відбулося перше засідання Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Були прийняті декрет "Про організацію Військової Ради Української Радянської армії", "Тимчасове положення про організацію влади на місцях", "Звернення до нового уряду Німеччини" та інші акти. 29 листопада був оприлюднений маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду до робітників та селян України. У маніфесті повідомлялося про скинення гетьмана П.Скоропадського, відміну всіх його законів та розпоряджень, перехід усієї повноти влади до Рад.

Починаючи з 29 січня 1919 р. уряд радянської України став іменуватися Радою Народних Комісарів УСРР, а керівники центральних відомств народними комісарами.

Програма діяльності уряду в розгорненій формі містилася у "Декларації Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України", оприлюдненій 28 січня 1919 р. Український радянський уряд в період до III Всеукраїнського з'їзду Рад зосередив свою діяльність на організації вигнання інтервентів і розгрому збройних сил внутрішньої опозиції.

Була здійснена робота по організації виборів до місцевих Рад, проведення губернських і повітових з'їздів Рад і підготовки III Всеукраїнського з'їзду Рад. Наприкінці листопада 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянськими уряд видав декрет "Про організацію влади на місцях". У ньому зазначалося, що радянська влада в Україні відновлюватиметься з урахуванням досвіду державного будівництва в РСФРР. Декрет вимагав негайної організації у містах та селищах України рухомих військово-революційних комітетів, а в селах -- комітетів бідноти. Ревкоми та комбіди мали створюватися місцевими організаціями КП(б)У. Знову утворювалися надзвичайні органи влади. Радянська влада набувала форми воєнно-пролетарської диктатури.

Більшовики розглядали Ради як найбільш прийнятну для них постійну форму диктатури пролетаріату. 8 лютого 1919 р. Раднарком України видав постанову "Про організацію місцевих органів Радянської влади та порядок управління", де ставилося питання про повсюдну передачу влади Радам. Право обирати та бути обраним до них мали особи, що проживають на території України, незалежно від віросповідання, національності та осілості, які досягли 18 років, займаються суспільно-корисною працею, а також військовослужбовці Червоної армії та флоту. Були позбавлені виборчих прав особи, які живуть на нетрудові доходи або використовують найману працю, колишні службовці та агенти поліції, жандармерії, "державної варти" і охоронних відділень, служителі релігійних культів, члени царської сім'ї. Так закріплялися правові обмеження політичних і цивільних прав за класовою ознакою та мотивами соціального походження. У практиці виборів траплялося багато випадків грубих порушень закону, сваволі влади, тиску на виборців. Вирішальну роль відігравали відкритий характер голосування, погрози репресіями в адресу противників радянського режиму.

З'їзди Рад скликалися за багатоступінчастою виборчою системою. Губернські з'їзди Рад складалися з представників міських Рад і волосних з'їздів Рад. На догоду диктатурі пролетаріату в умовах країни з величезною більшістю селянського населення були підвищені норми представництва для робітників.

III Всеукраїнський з'їзд Рад. Конституція УСРР 1919 р. До початку весни 1919 р. на значній частині території України були відновлені Ради. Радянське будівництво в УСРР вступило у нову фазу. На початку березня 1919 р. відбувся III з'їзд КП(б)У. Для участі у його роботі ЦК РКП(б) направив Свердлова -- найближчого соратника Леніна. III з'їзд КП(б)У, розглянувши проект Конституції УСРР, підкреслив, що вона має закріпити диктатуру пролетаріату у формі Республіки Рад. Враховуючи досвід державного будівництва в радянській Росії, III з'їзд КП(б)У визнав за необхідне для УСРР прийняти Конституцію РСФРР, з деякими змінами залежно від місцевих умов.

6 березня 1919 р. у Харкові відкрився III Всеукраїнський з'їзд Рад, на який прибули 1887 делегатів, з яких 1435 були комуністами. На з'їзді виступив Свердлов, який від імені ЦК РКП(б) указав на необхідність зміцнення радянського ладу. Був заслуханий звіт Тимчасового робітничо-селянського уряду (Раднаркому) України, розглянуті військове, продовольче та земельне питання.

10 березня проект Конституції УСРР був поданий на розгляд і затвердження з'їзду Рад. З доповіддю про проект Конституції виступив член ЦК КП(б)У, нарком юстиції О.Хмельницький. Проти проекту Конституції виступили ліві есери, які піддали критиці положення, що УСРР є республікою диктатури пролетаріату. III Всеукраїнський з'їзд Рад відкинув це заперечення і затвердив запропонований проект Конституції .

Проголошена більшовиками диктатура пролетаріату була чистою фікцією, тому що на території колишньої Російської імперії наприкінці періоду, що вивчається, чисельність промислових робітників не пе-ревищувала 800 тис. чоловік. Безумовно, вони не могли відігравати вирішальну роль у житті країни. Насправді владу прибрала на той час більшовицька партія, лідери якої здебільшого переслідували честолюбні цілі, понад усе прагнули влади і слави. Для утримання влади необхідно було мати могутню силу. Розрахунок Леніна на те, що "народ придушити експлуататорів може і при дуже простій "машині", майже без "машини", без особливого апарату, простою організацією озброєних мас", не виправдався. "Озброєна маса" складалася майже повністю з селян і солдатів, які підтримували більшовиків, коли ті пообіцяли їм землю і мир, але відразу ж відійшли від них, як тільки був проголошений "воєнний комунізм". Тільки неп врятував більшовицьку диктатуру від загибелі.

У Конституції УСРР 1919 р., як і в Конституції РСФРР, у першому розділі "Загальні положення" визначалися основні завдання диктатури пролетаріату -- здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення революційних перетворень і придушення контрреволюційних намірів з боку заможних класів, УСРР проголошувалася державою "трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства". Влада трудящих здійснювалася Радами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Визначалися структура і компетенція органів вищої державної влади, якими був з'їзд Рад, а в період між з'їздами -- ВУЦВК, який утворювався з'їздом і відповідав перед ним. В організації та діяльності Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК і Раднаркому не було поділу на гілки влади. Навіть Раднаркому було надано право видавати закони.

Радянське будівництво в УСРР у 1920 р. Наприкінці 1919 р. білогвардійці, війська інтервентів і сили внутрішньої опозиції зазнали поразки. Розпочалося відновлення в Україні диктатури пролетаріату. Пленум РКП(б), який відбувся 29 листопада 1919 р., прийняв резолюцію "Про Радянську владу на Україні", в якій були накреслені завдання диктатури пролетаріату в республіці. Розуміючи небезпечність революційного екстремізму, ЦК партії дав вказівки щодо організації державного апарату, підкресливши необхідність посилення зв'язку радянських установ з трудящими масами. Перед представниками центральної влади ставився обов'язок широко залучати бідне та середнє селянство до справи управління країною. Для керівництва партійною та радянською роботою в Україні пленум ЦК РКП(б) запропонував сформувати Тимчасове бюро у складі С. Косіора, Г. Петровського, В. Затонського і Д. Мануїльського.

Відновлення радянської влади наприкінці 1919 -- на початку 1920 р. здійснювалося у формі ревкомів як у центрі, так і на місцях. 11 грудня 1919 р., в день визволення Харкова і Полтави, в Москві відбулося об'єднане засідання Президії ВУЦВК та Раднаркому України, на якому було прийнято постанову про створення республіканського органу військово-революційної влади -- Всеукраїнського революційного комітету, який зосередив в своїх руках вищу законодавчу і виконавчу малу. Його головою став Г. Петровський. До складу Всеукрревкому тоді були допущені представники партії боротьбистів, зокрема Г. Гринько. Всеукрревкому доручалося організувати всебічну допомогу Червоній армії для розгрому білогвардійців, остаточно ліквідувати поміщицьке землеволодіння, встановити жорсткий, революційний порядок і після утвердження на більшій частині території України Рад скликати їх IV Всеукраїнський з'їзд.

Основні напрямки діяльності Всеукрревкому були сформульовані в його деклараціях "До робітників та селян України" та "Про воєнну політику на Україні".

22 грудня 1919 р. Всеукрревком затвердив "Тимчасове положення про організацію Радянської влади на Україні", згідно з яким губернські ревкоми призначалися Всеукрревкомом за узгодженням з губернськими комітетами КП(б)У і командуванням Червоної армії. Повітові ревкоми призначалися губернськими ревкомами також за узгодженням з місцевими більшовицькими парторганізаціями та військовою владою.

У другій половині лютого 1920 р. Всеукрревком склав свої повноваження, оскільки виконав покладені на нього завдання. Було прийнято рішення про відновлення ВУЦВК та Раднаркому.

25 лютого1920 р. Президія ВУЦВК ухвалила рішення "Про призначення повсюдних виборів до Рад та про порядок обрання на IV Всеукраїнський з'їзд Рад".

У лютому--квітні відбулися вибори до місцевих Рад. Був створений досить широкий розгалужений низовий апарат радянської влади -- понад 1500 волосних виконкомів і майже 10850 сільських Рад. Відбулися губернські та інші місцеві з'їзди Рад. У виборчій кампанії більшовики забезпечили собі перемогу.

IV Всеукраїнський з'їзд Рад відбувався у непростий час. У квітні 1920 р. був організований новий похід проти радянської влади. На цей раз головною ударною силою були польські війська, а також залишки денікінських військ, очолювані бароном Врангелем, які укрилися на Кримському півострові.

З'їзд Рад, який відкрився 16 травня у Харкові, затвердив такий порядок денний: 1) доповідь уряду і співдоповіді: про взаємовідносини між РСФРР та УСРР, про продовольче питання, про освіту;

2) війна з шляхетською Польщею.

З'їзд прийняв звернення до робітників, селян та солдатів Польщі, в якому вказав на загарбницький характер агресії. Він також звернувся з маніфестом до селян, робітників і солдатів України, в якому закликав їх помножити свої зусилля для розгрому противника. З'їзд Рад доручив ВУЦВК і Раднаркому здійснити мілітаризацію установ та вжити заходів до тимчасового скорочення тих установ, існування яких не було необхідним для оборони країни.

В умовах боротьби з польськими інтервентами та Врангелем радянська влада пішла на створення надзвичайних органів безпосередньо у прифронтовій зоні. На більшій же частині УСРР створювалися і діяли Ради. В республіканському масштабі на цей раз були збережені органи влади і управління, передбачені Конституцією 1919р.

У листопаді 1920 р. в Харкові відбулася V конференція КП(б)У, яка накреслила основні завдання у зв'язку з переходом до мирної праці. У сфері державного будівництва на перший план висувалося таке завдання, як повсюдний перехід влади від надзвичайних органів до Рад. Було прийняте рішення про повсюдні перевибори Рад. В основу виборчої кампанії було покладено принцип скликання широких робітничих конференцій, загальних зборів, мітингів. У жовтні -- грудні 1920 р. в багатьох промислових центрах були обрані міські Ради, і всюди в них були забезпечені пролетарська більшість та комуністичне партійне керівництво.

Аналіз становлення державного ладу радянської України в період з кінця 1917 р. та до кінця 1920 р. свідчить, що внаслідок встановлення радянської влади, громадянської війни та воєнної інтервенції тут утвердилась військово-пролетарська диктатура, точніше воєнно-більшовицька партійна диктатура, основними рисами якої були: керівна роль більшовицької партії у державному будівництві, ліквідація з цією метою політичного плюралізму і у підсумку -- інтеграція більшовицької партії у владу; розвиток та зміцнення системи державних органів, безпосередньо пов'язаних із здійсненням функцій оборони і придушення опору класових противників; утворення поряд з передбаченими Конституцією органами державної влади нелегітимних надзвичайних державних органів; крайня централізація управління; формування органів командно-адміністративної системи; широке застосування суворої класової репресії, спрямованої на ліквідацію не тільки осіб, які вчинили антирадянські злочини, а й ідеологічних противників. Ці акції в найгостріші періоди боротьби набували характеру масового політичного терору. Внаслідок зазначеного відбувався процес становлення тоталітарно-репресивного режиму в Україні.

Використана література:

Історія держави і права України. за редакцією А. Й. Рогожина,Київ 1996р.

Історія України. Полонська-Василенко.

Історія України. Субтельний О.