Іван Сірко

Іван Сірко

 Запорозьке козацтво подарувало світові цілу плеяду видатних вождів, які мужньо протистояли іноземним загарбникам. Найяскравіша постать серед них, якщо говорити про часи по смерті Богдана Хмельницького, - кошовий отаман Іван Сірко. Ще за життя його ім'я було оспіване в думах та піснях, увійшло в легенди, стало символом не тільки запорозького козацтва, а й усього волелюбного духу українського народу. За часів Руїни, коли на очах гинула відроджена Богданом Хмельницьким незалежна й суверенна Українська Держава, коли тіло матері-України шматували зусібіч вороги, запорожці мужньо боронили волю народу, і часто в бій за праведне діло їх вів Іван Сірко.

Саме тоді його ім'я стало відоме всій Європі і не тільки їй.
За діяльністю Сірка уважно стежили іноземні уряди, про нього розповідали читачам газети Польщі, Німеччини, Швейцарії та інших країн, а сам він листувався й був особисто знайомий з царями, королями, ханами, гетьманами, полководцями. Щиро дивувався анонімний автор польськомовної "Віршованої хроніки", створеної приблизно у 80-х роках XVII століття: чому простий козак з немилозвучним прізвищем має славу знаменитих мальтійських рицарів, що героїчно протидіяли турецькій навалі, чому такої слави не зажив якийсь король або князь? Сам автор і знайшов відповідь на своє запитання, вважаючи Сірка виконавцем божого провидіння. Навіть його прізвище, котрим звичайно кличуть псів, автор розшифрував як богодане. Сірко, за його словами, був поставлений Богом як пес на сторожі християнських овечок, щоб видирати їх з вовчої пащеки бусурманів .

Вічна слава Сірка і запорозького козацтва ніколи не давала спокою ворогам України. Так, і за царських, і за сталінсько-брежнєвських часів цю сторінку історії України всіляко замовчували, фальсифікували, а то й просто заборо-няли. Досить згадати ганебну історію з так званим "перепохованням" праху Сірка 1967 року, що її докладно описала пізніше відома дослідниця О.Апанович , а також заборони партократів вшановувати пам'ять козацького лицаря .

А чи не є красномовним той факт, що біографії кошового отамана присвячено лише одне фундаментальне дослідження та й то написане майже сто років тому? Тільки останнім часом, коли розпочалося національне відродження України, коли було проголошено її незалежність, до постаті Івана Сірка почали дедалі частіше звертатися науковці, публіцисти, письменники, а могила кошового отамана всупереч протидії дніпропетровських "бонз" стала місцем прощі патріотів України.

Іван Дмитрович Сірко народився на початку XVII століття, приблизно між 1605-1610 роками. Це засвідчують насамперед результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті в 1680 році було 70-75 років. Від першого дослідника біографії Сірка славетного українського історика Дмитра Яворницького пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі (нині м.Мерефа Харківської області). Однак це не відповідає дійсності. Мерефа заснована лише 1658 року, тобто тоді, коли Сірко був у зрілому віці. Щоправда, Сірко протягом тривалого часу з сім'єю жив у Мерефі у своєму будинку, а після його смерті тут мешкала дружина разом з деякими членами родини. Те, що Мерефа на Слобожанщині пов'язана з ім'ям кошового отамана, свідчить інша назва містечка, зафіксована деякими українськими літописами, - Сірківка. Де ж тоді шукати батьківщину Сірка? На наш погляд, джерела дають підстави локалізувати її в Східному Поділлі, а саме на Вінниччині . Варто згадати, що Сірко в 1658-1660 роках був вінницький (кальницький) полковник. Як відомо, за тих часів в Україні на такі посади зазвичай обирали людей, які походили з тамтешніх країв.
Згадаймо й лист гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича до царського воєводи князя Г.Ромодановського від 20 квітня 1675 року, де переказані (у російському перекладі) слова самого Сірка: "А как родился за ляхами, там хочет й умереть". Отже, ясно, що Сірко народився на тих українських землях, які перебували під владою Речі Посполитої, а не Московщини (до складу цієї останньої входила якраз Слобожанщина). Слушне припущення історика Володимира Борисенка про те, що місцем народження Сірка було сотенне місто брацлавського полку Мурафа за кілька кілометрів від Кальника. Тепер це село Жданов Вінницької області . До речі, від цієї Мурафи, певно, походить Мерефа на Слобожанщині, бо пересельці з Правобережної України на Лівобережну нерідко давали новозаснованим поселенням назви своїх рідних сіл чи містечок.

Слід також відзначити великий інтерес Сірка до заснованої ним самим приблизно 1675 року Келеберди на лівому березі Дніпра. Тривалий час він добивався в російського царя права володіти цим містечком чи слободою, а також розташованою неподалік, стратегічно важливою переправою через Дніпро біля Переволочної.

Усупереч усталеному поглядові вважаємо, що Сірко походив не з козацького роду, а з дрібної української православної шляхти. Відоме, скажімо, ім'я подільського шляхтича Войтеха Сірка, одруженого з якоюсь Оленою Козинською. Джерела згадують їх під 1592 роком.

Не виключено, що вони були родичами ватажка запорожців. Можливо, не випадково королі Речі Посполитої, пишучи до Сірка, називали його "уродзоним".

Слово "шляхтич" унаслідок прищеплених ще шкільними підручниками сталінської доби стереотипів, викликає в багатьох негативні асоціації. Однак такий підхід не завжди правильний. Термін "шляхтич" тотожний словам "рицар", "шевальє", "дворянин" тощо і був загальновживаний не лише в Польщі, айв Україні, Білорусі, Чехії. Якщо в Росії, Польщі й Чехії науковці, перехворівши на вульгарний соціологізм, уже не закидають Пушкінові чи Буніну, Суворову чи Кутузову, Жижці чи Костюшку шляхетського або дворянського походження, то чого ж до останнього часу не припиняються на-падки на українську та білоруську шляхту? Чи не тому, що таким способом імперське "поділяй і пануй" переносилося й на нашу багатостраждальну історію? Чи не тому. що потрібно було накинути нігілістичне ставлення до історії України, "довести", що українці чи білоруси - то лише темна робоча сила без національної свідомості, етнографічний матеріал, приречений на побудову чужих імперій? Тим часом з української шляхти вийшло чимало видатних синів України, борців за її волю. Досить назвати імена Криштофа Косинського, Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Сулими, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького і його сподвижників: Івана та Данила Виговських, Івана Богуна, Данила та Івана Нечаїв, Михайла Кричевського, Яна Соколовського, Силуяна Мужиловського та інших.

Зовнішність і вдача Сірка не завжди збігаються з узвичаєними уявленнями про нього, що склалися в деяких художніх творах. Козацький ватажок мав зріст трохи вищий від середнього (174-176 см.), правильні риси обличчя, рівний ніс. До речі, це інтуїтивно вловив великий Репін, зобразивши його в центрі своєї картини "Запорожці пишуть листа турецькому султанові". Цікаво, що прототипом для образу Сірка на картині став відомий військовий діяч генерал Драгомиров. Лише одна істотна деталь не була відома Рєпіну та його консультантові Д.Яворницькому - родима пляма червоного кольору, яка була в Сірка на нижній губі з правого боку. Сучасники вважали її "божим знаком", даним на те, щоб відрізняти його од звичайних людей. Великий гетьман коронний, майбутній король Речі Посполитої Ян Собеський, який добре знав Сірка й зокрема бачився з ним у Брацлаві 1671 року, писав тоді ж у листі: "Сірко чоловік дуже тихий, поступливий, лицарський і, здається, дуже зичливий, має велике довір'я в козацькому війську". Джерела засвідчують, що славнозвісний козацький ватажок був глибоко релігійною людиною, безсрібником, навіть аскетом, рідко споживав міцних трунків. З цим останнім чи не найважче змиритися прихильникам стереотипів про звичаї та спосіб життя запорожців.

Сірко часто вносив пожертви на храми та монастирі, відзначався високими моральними якостями, почуттям власної гідності. Був це сильний, мужній воїн, суворий і навіть жорстокий до ворогів та запроданців. Рятуючи життя козаків, що відступали на Січ під зливою ординських стріл, він міг навколо козацького табору виставити живий заслін із полонених. Відомо з літопису Величка й про винищення Сірком побусурманених українців, які не захотіли йти на батьківщину, воліючи повернутися до Криму .

Що ж, важко осуджувати Сірка за ці вчинки, коли його сучасники, навіть монарші особи, в ті жорстокі часи коїли значно тяжчі злочини.

Водночас у Сірковому війську знаходилося місце для поляків і молдаван, німців і французів, він охоче діяв спільно з донськими козаками та калмиками. Історичні джерела відзначають також, що Сірко гуманно поводився з бранцями, відпускав без викупу на волю всіх немусульман, навіть євреїв, забезпечував гідні умови полону й мусульманам. За кривду, заподіяну полоненій туркені, татарці або черкешенці, він навіть присуджував козака-винуватця до кари на смерть.

Як зазначає невідомий автор "Історії Русів", "татари вважали Сірка за великого чарівника і звичайно титулували його Руським шайтаном, але в су-перечних між собою справах щоразу віддавалися на його суд, мовляв: "Як Сірко скаже, так тому й бути. При великих своїх користях і здобичах не був він анітрохи зажерливий і корисливий, але все те йшло на інших і навіть на його ворогів". Далі наводиться епізод повернення з наказу Сірка худоби одній багатодітній татарці, згадується його дозвіл деяким татарським родам кочувати на землях Війська Запорозького Низового.

Звичайно історики й письменники другої половини XVII століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили навіть люди, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Так, польський поет і хроніст Веспасіян Коховський (1633-1700 рр.), працю якого Г.Сенкевич взяв за основу сумнозвісного роману "Вогнем і мечем", написав вірш-панегірик "Вудила", а в своїй хроніці дав кошовому отаманові по-зитивну характеристику, її наведено, як і деякі інші важливі уривки з історичних джерел, у додатку до цієї книжечки. Анонімний автор "Віршованої хроніки" присвятив Сіркові цілу поему-панегірик (у складі "Віршованої хроніки").

Ось скорочений уривок із поеми, повний текст якої в перекладі Валерія Шевчука вже побачив світ: "Земля - його (Сірка) ліжко, зелена трава - мат-рац, сідло - м'яка подушка, опонча - перина, попона - біле простирадло, стріли правлять йому за гребінь, блискуча шабля - за дзеркало, панцир - за плащ, плетений шолом - за шапку, тятива - за пояс.., пригорща - за чарку, джерельна і річкова вода - за аліканте й вино; болотяна вода - щоб вуса добре росли, роса - щоб серце охолоджувати, сухар - за пряник, толокно - за торт, дика грушка, водяні горіхи та польова вода- за десерт".
Подальша характеристика Сірка в поемі дедалі більше нагадує легендарного характерника козака Мамая. Автор переказує "байки" людей, згідно з якими козацький отаман був чарівником, але свої чари напускав лише на бусурманів. До речі, у хроніці Коховського знаходимо розповідь, за якою Сірко нібито заморочив татар своїми чарами, що допомогло йому виграти битву. Далі йдеться про те, що він був чудовий стрілець, бив птаха в небі, а звіра в полі й рідко коли вони рятувалися від нього. Сірко чудово орієнтувався в безмежних степах і коли пускав навмання стрілу під час походу, то легко міг знайти її, коли вертав назад.

Іван Сірко був одружений із Софією, про яку майже не знаходимо відомостей у джерелах. Можливо, вона походила з Полтави, оскільки з цим містом її також пов'язують документи. Софія та Іван мали щонайменше двох синів і двох дочок..

На жаль, майже зовсім немає даних про першу половину життя Сірка. Та й друга, щиро кажучи, рясніє "білими плямами". А дуже хотілося б знати, скажімо, що робив він у Хотинську війну 1621 року, під час українських національно-визвольних повстань, очолюваних Марком Жмайлом (1625 р.), Тарасом Трясилом (1630 р.), Іваном Сулимою (1635 р.), Павлом Павлюком, Дмитром Гунею, Яцьком Острянином (1637-1638 рр.), знаменитих чорно-морських та азовських походів запорожців проти Османської імперії. Кримського ханства та ногайських орд. Російсько-польської війни 1632-1633 років тощо. Де ж набував військового досвіду майбутній козацький ватажок, де мав бойове хрещення? Не міг же він, як міфічний Ілля Муромець, сидіти до 33 років на печі, не міг же він з'явитися перед козаками готовим полководцем, наче Афіна з голови Зевса? На жаль, лише одна-єдина звістка, як спалах, вихоплює з темряви віків важливий епізод Сіркового життя. Як відомо, запорожці славилися по всій Європі як прекрасні воїни і їх охоче наймали на службу монархи Австрії, Іспанії, Німеччини, Польщі, Франції та інших країн. Так, майбутній ніжинський наказний полковник і сподвижник Богдана Хмельницького Роман Катіржний - ватажок одного з успішних повстань невільників-веслярів на турецьких галерах прибув зі своїми повстанцями до берегів Південної Італії й там став на службу до Фердінанда III Габсбурга, віце-короля Королівства Обох Сицилій і пробув там чотири ро-ки (1642-1646). Отже, 1644 року посол Франції граф де Брежі за дорученням фактичного правителя країни кардинала Джуліо Мазаріні найняв на французьку службу 2500 козаків. У жовтні 1645 року запорожці, очолювані Богданом Хмельницьким, Іваном Сірком та якимсь Солтенком [Золотаренком (?)], були перевезені Балтійським морем з Гданська до Кале. Пізніше вони взяли участь в облозі іспанців у Дюнкерку, причому Сірко командував уже тоді полком.

Французькі війська очолював принц Конде, а в його війську під Дюнкерком служив і мушкетер Д'Артаньян - герой знаменитої трилогії Олександра Дюма-батька.Останнім часом дехто з дослідників (В.Голобуцький) бере під сумнів участь запорожців в облозі Дюнкерка, але уважний аналіз таких аргументів, частково запозичених у польського дослідника З.Вуйцика, доводить Їхню безпідставність. Можна сумніватися лише в тому, чи справді на берегах Північного моря височить пам'ятник Сіркові. Принаймні на запит, надісланий французькому посольству, що його зробив харківський краєзнавець І.Саратов, надійшла заперечна відповідь. Хоч далі ім'я Сірка знов губиться в темряві минувшини, навряд чи варто сумніватися щодо його участі у Визвольній війні українського народу 1648-1658 років. Нам пощастило виявити в тій-таки "Віршованій хроніці" першу згадку про участь Сірка в тогочасних подіях. Наприкінці 1653 року, після Жванецької битви, коли кримський хан Іслам-Гірей ІІІ зрадив українських повстанців, що дало змогу королівській армії вислизнути з кільця, ординці почали грабувати подільські міста й села, забирати в неволю мирних жителів. Тоді на кін виступив Сірко, який відбивав "ясир" у нападників. Відтоді боротьба проти турецько-татарсько-ногайської агресії стала справою його життя.
У XVII столітті відстала Османська Імперія, одна з типових азійських деспотій, завоювала не лише Північну Африку й Близький Схід, а й добрячий шмат Європи, зокрема Балкани та Північне Причорномор'я. Коли б туркам удалося, як вони прагли, завоювати всю Європу, то можна уявити, до яких тяжких наслідків це спричинилося б. Ясна річ, це призвело б до консервації феодального ладу, посилення деспотизму, переслідувань християнського населення тощо. Становище України було особливо складне, бо вона безпосередньо межувала з Османською Імперією. Ця остання вибудувала по-тужні фортеці в гирлах великих річок, перетнувши Україні шлях до моря. У 1475 році турки завоювали Кримське ханство й змусили хана стати васалом султана Османської імперії.

Особливо погіршилася ситуація з середини XVI століття, коли в Північне Причорномор'я перекочували зі сходу ногайські орди, які теж стали васалами Османської імперії, хоч і під зверхністю кримського хана.

Османська імперія ввійшла в смугу безнадійної кризи, її анахронічний лад дедалі разючіше контрастував з прогресивною Європою. Проте Османська імперія намагається вийти з глибокої внутрішньої кризи за рахунок загарбницьких воєн і встановлення гегемонії в Європі. У цей час вирішальних битв український народ, якому й далі загрожував геноцид з боку загарбників, відіграв видатну ролю в боротьбі проти агресора. Особливо відзначалися збройні сили України - Військо Запорозьке - у війнах проти Османської імперії, як-от Хотинська війна 1621 року, битва під Віднем 1683 року, чи-сельні суходільні й морські походи тощо. Тоді вся Європа надавала надзвичайно великої ваги військовій діяльності своїх союзників-запорожців і високо цінувала їхні звитяги. Отже, Івана Сірка слід розглядати насамперед як видатного провідника в організації відсічі українським народом навалі Ос-манської імперії, оборони південних рубежів України. Та історичні заслуги його полягають не тільки в боротьбі на Півдні, а й на інших теренах. Політичне життя України в середині XVII століття визначала боротьба за ліквідацію колоніального гніту Речі Посполитої та завоювання державної не-залежності. Сірко й тут доклав значних зусиль, хоч не уник і певних помилок та прорахунків. Вище вже йшлося про його діяльність під час Жванецької битви. Є певні підстави припускати, що не лише цим епізодом Сірко ус-лавився у Визвольній війні. Варто пригадати, наприклад, лист Юрія Хмель-ницького до Сірка від 24 червня 1677 року, де йшлося про потребу заприязнитися, зробити "истинное желательство как при отце нашем" , тобто натякав на допомогу Сірка Богданові Хмельницькому.

Тривала тяжка боротьба України проти Речі Посполитої змушувала гетьмана Богдана Хмельницького шукати союзників у різних країнах Європи й Азії.

Цей союз було потверджено на Переяславській раді 18 січня 1654 року, пізніше укладено договір між обома державами. При всій незавершеності, недосконалості й суперечливості цього акту він мав рівноправний і взаємовигідний характер, та проіснував лише кілька років. Загроза його рівноправному характеру з боку російського уряду стала відчутна вже у вимогах дипломата В.Бутурліна - присягати цареві, на що (тобто на цю односторонню присягу) мусив погодитися Б. Хмельницький. На цьому треба спинитися докладніше, бо зі шкільної лави ще зовсім недавно нам утовкмачували міф про загальнонародний характер цієї присяги, що нібито мало ствердити гасло: "Навеки вместе!". Нам доводилося вже писати з цього приводу і тут нагадаємо лише, що формально присяга охоплювала територію тогочасної Гетьманщини. Ні про яку присягу на Західній, значній частині Правобережної та Південної України не могло бути й мови. Не розглядалися як суб'єкт права і через те не брали в тому участі жінки та се-ляни, тобто переважна більшість населення Гетьманщини. Відмовилося присягати українське православне духовенство, яке не укладало й договору. Думки козаків та міщан розійшлися, і про якусь одностайність говорити не доводиться. Навіть коли Хмельницький силував козаків та міщан, нерідко їхня присяга була формальною. Як свідчать сучасники, люди під час присяги називалися не своїми іменами, що мало звільнити їхню совість від гріха. Проте, незважаючи на сильний тиск гетьмана, деякі видатні керівники Визвольної війни передбачили значну небезпеку в прецеденті однобічної присяги й відмовилися присягати. Це Іван Богун, Йосип Глух... Був серед них й Іван Сірко.

Віленське перемир'я 1656 року, укладене Росією та Польщею, не тільки знецінило блискучі результати російсько-українського походу проти Речі По-сполитої в 1654-1656 роках, а й стало першим грубим порушенням російським урядом договору 1654 року. Відтоді значно посилюються конфлікти між Росією й Україною, зростає опір українського народу спробам російського уряду перетворити Україну на свою колонію. Боротьбу за збереження незалежності по смерті Богдана Хмельницького очолив Іван Ви-говський, який був гетьманом у 1657-1659 роках, йому довелося діяти за складніших умов, під час значного загострення соціальної боротьби в Україні. На відміну від Б.Хмельницького новому гетьманові забракло гнучкості в проведенні соціальної політики. Прихилившись до шляхти та козацької старшини, він послабив єдність українського народу в його визвольній боротьбі. Робляться спроби поновити союз з Польщею на інших, рівноправних засадах, але це було не до кінця продумано. Загострюються відносини Гетьманщини із Січчю, де опозицію гетьманові очолив політичний авантюрник, соціальний демагог Яків Барабаш. Діяльність Барабаша, а пізніше й полтавського полковника Мартина Пушкаря призвела до розв'язання в Україні громадянської війни (вони й самі загинули в її полум'ї), до іноземного втручання в українські справи. Громадянська війна 1658-1659 року наклалася на війну російсько-українську. Соціальна база Виговського швидко звужувалася, од нього відходило чимало колишніх однодумців. До них приєдналися Іван Сірко, Іван Богун... Саме з їхнім переходом до опозиції справа Виговського стала безнадійною, хоч йому ще вдалося виграти Конотопську битву, де було винищено до 50 тисяч добірного російського війська. Сірко й Богун перебили чимало прихильників Виговського. Сам Сірко, користуючись ситуацією, робить походи проти гетьманових союзників - кримських татар та ногайських орд. Діяльність Сірка в цей період, на жаль, об'єктивно сприяє підриву незалежності Української Держави. У серпні 1659 року вів вийшов з Січі на Побужжя й учинив наскок на турецьку фортецю Аккерман (тепер Білгород-Дністровський), ногайські улуси. Саме Сірко та Богун були головною силою, яка привела до влади наступного гетьмана - Юрія Хмельницького, а той незабаром підписав новий російсько-український договір (жовтень 1659 р.). Цей договір, укладений під тиском російських військ та українських лівобережних полків, де панували тоді проросійські настрої, був на відміну од договору 1654 року для України нерівноправний. Українська Держава тепер ставала автономною територією в складі Російської імперії. Зберігся навіть друкований текст цього договору, названого Переяславським ("14 статей") і на ньому бачимо поміж інших підписів козацької старшини й ім'я Івана Сірка як кальницького полковника. Щоправда, за Сірка підписався сам Юрій Хмельницький. Звичайно цей факт трактують як свідчення неписьменності Сірка, але, тут явне умисне ухилення Сірка від підписання документа, що розбивав надії частини керівників Української Держави на збереження незалежності України в конфедеративному зв'язку з Росією.

Навесні 1660 року Сірко здійснив успішний похід на Очаків, причому одночасно з його виправою інший загін запорожців завдав удару по кримській фортеці Іслам-Кермен (поблизу сучасної Каховки). Восени 1660 року з ініціативи царського уряду відбувся російсько-український похід на Правобережжя. Погано підготовлений, він скінчився невдачею. Польсько-кримські війська розгромили спочатку війська боярина Шереметєва (під Чудновом), а потім і Ю.Хмельницького (під Слободищами). Опинившись в оточенні, Ю.Хмельницький мусив підписати новий, уже нерівноправний договір з Річчю Посполитою (17 жовтня 1660 р.), на основі якого ставав недійсним попередній договір з Росією. Невідомо поки що, яка була роля Сірка в цьому невдалому поході, але ясно, що він, не сприйнявши раніше й Гадяцького договору з Річчю Посполитою, тим більш не міг погодитися з Слободищенським. Не. випадково вже на початку 1661 року Сірко вчинив напад на кримські улуси, захопивши 16 000 ханських коней. Цікаво, що це повідомлення коронний гетьман передав 7 березня 1661 року якійсь високопоставленій особі через Івана Мазепу - майбутнього гетьмана України. У листопаді 1661 року Сірко очолив похід запорожців та калмиків проти Кримського ханства, під час якого було здобуто Перекоп. Дуже важливо, що тут Сірка вже називають "запорозьким гетьманом" . Це дає підстави переглянути традиційну дату першого обрання Сірка на кошового отамана (1663 р.) і взагалі продовжити період його домінаціі на Січі, адже він був кошовим отаманом щонайменше 12 років (з невеликими перервами). Зважаючи на те, що загальні ради на Січі, присвячені переобранню старшини, проводилися раз, а то й два на рік, треба визнати першість за Сірком за кількістю переобрань на найвищий уряд на Січі. До цього називали цифру 8 переобрань, а первенствував Петро Калнишевський, якого обирали кошовим отаманом 12 разів, у тому числі останні 10 років безперервно. Зазначимо також, що Сірко діяв на Січі, коли позиції старшини не були такі міцні, як в останній період її існування, і тому добитися неод-норазового обрання було йому набагато важче, ніж Калнишевському.

Після Слободищенського договору владу Юрія Хмельницького відмовився визнавати його дядько, наказний гетьман Яким Сомко, що контролював майже всю територію Лівобережної України.

Він і далі діяв згідно з Переяславським договором 1659 року. Іван Сірко відмовився підтримувати обох гетьманів і пішов на Січ, звідки й далі нападав на Річ Посполиту та її союзника - Кримське ханство. Цікавим свідченням цього є 12 листів кримського хана Мухамед-Гірея IV, високопоставлених осіб ханства та Речі Посполитої, що їх виявили ми в та-тарському відділі фонду "Коронний архів у Варшаві" Головного архіву давніх актів (Польща). Зокрема хан, звертаючись до короля Яна Казимира 28 березня 1662 року, скаржився на Сірка, який прибув на Правобережжя з кількома сотнями верхівців і заходився "бунтувати" простолюд, котрого "до нього сила горнеться" .

Ці дії ослабили позицію Ю.Хмельницького в Правобережній Україні. Причина відмови Сірка підтримувати Ю.Хмельницького, незважаючи на неодноразові звертання цього останнього і навіть Я.Сомка, полягає в тому, що він не міг сприйняти Їхню соціальну політику, спрямовану на зміцнення позицій старшини, не міг примиритися з посиленням залежності України від Польщі та Росії, з небезпекою розколу України на дві частини по Дніпру. Характерний лист Сірка та іншого запорозького полковника Сацька Туровця (Яцька Горського) до Якима Сомка (березень 1662 р.). Лаючи Якима Сомка й Юрія Хмельницького, автори листа прозоро натякали на Чорну раду козаків, і ця погроза була небезпідставна. Саме в цей час на Січі активізував свої дії Іван Брюховецький, який став кошовим отаманом. Він виступив як противник старшини, уміло грав на запорозькому честолюбстві, доводячи першість Січі перед Чигирином - столицею Гетьманщини тощо. Такі настрої набули великого поширення і на Січі, і в Лівобережній Україні. Свідченням цього є дума "Фесько Ґанжа Андибер, гетьман запорозький", де в образі головного героя - "козака-нетяги" виведено саме Брюховецького. Плани Брюховецького були близькі Сіркові й він підтримав тоді його домагання на гетьманську булаву. На Чорній раді в Ніжині в червні 1663 року Брюховецького було проголошено гетьманом Лівобережної України й він пробув на цьому уряді 5 років. Однак на відміну од Сірка, який був щирий у своїх демократичних переконаннях, Брюховецький виявився політичним демагогом.

Саме Брюховецький перший в Україні дістав "з царської ласки" боярський титул і поклав початок переходові частини козацької старшини у дворян Російської імперії. Замість обстоювати супроти загарбницьких замірів російського уряду хоча б ту автономію, яка була встановлена 1659 року, не кажучи вже про статус України на основі договору 1654 року, він став, по суті, торгувати незалежністюУкраїни.

Справжню свою суть Брюховецький уперше показав тільки 1665 року, після відвідин Москви (першої в історії України гетьманської візити до столиці імперії) та підписання ним так званих Московських статей - нового нерівноправного російсько-українського договору. Перед цим Брюховецький ще мав довіру частини населення України, зокрема й Сірка. Козацький ватажок подав гетьманові допомогу в тяжкий час, коли Річ Посполита зробила останню значну спробу поновити своє панування в Лівобережній Україні. У кінці 1663 - на початку 1664 року відбувся похід короля Яна Казимира на Сіверську Україну, у якому брали участь і правобережні полки на чолі з новим гетьманом Павлом Тетерею, і ординці. Саме тоді Сірко та російський воєначальник Г.Косагов зробили дві вдалі виправи на Крим, здобули Перекоп та кілька інших населених пунктів, завдали великої шкоди ханству (від рук козаків загинули Карач-бей, комендант Гавані Умер-ага та інші), визволили багатьох невільників-християн (жовтень і грудень 1663р.).

Варто зазначити, що Сірко був перший козацький ватажок, який залучив до спільної боротьби проти османської імперії калмиків, і вони дуже високо цінували його полководчий талант. Показові слова калмиків про те, що вони "служить с Сирком ради, а с иними полковниками ни с кем служити не хотят" .

Польський воєначальник С.Маховський у листі від 26 лютого 1664 року писав, що Сірко вже кілька разів воював під Перекопом та Очаковом, з триво-гою згадував про народне повстання проти панів-"державців" на Брацлавщині та його зв'язок із Сірковими діями .Так, він переніс свої дії на Пра-вобережжя, піднімаючи народні повстання в тилу польської армії. Це стало однією з важливих причин провалу походу Яна Казимира на Сіверщину. Сірко воює тоді по всій Черкащині (Городище, Канів, Корсунь, Медведівка, Сміла, Торговиця, Чигирин тощо), боронить Бужин, громить війська одного з найкращих за всю історію Польщі полководців - Стефана Чарнецького, який "уславився" надзвичайною жорстокістю в придушенні національно-визвольної боротьби українського народу й був через це та через нахил до химерного одягу з тигрової шкури прозваний козаками "рябим собакою". У Брацлаві та Чигирині Сірко навіть захопив скарби Тетері, чим різко зменшив можливості цього гетьмана наймати собі на службу іноземні війська.

Успіхи Сірка дістали визнання царського уряду та Брюховецького й у документах вперше з'являються звістки про його маєтності: він дістав у володіння будинок із засіками та, як і його брат, млин. Водночас у польських джерелах іноді пишеться й про поразки козацького отамана. Мемуарист Ян Дробиш Тушинський (помер у 1707 р.) згадує про перемогу військ С.Маховського над запорожцями Сірка, донськими козаками та калмиками на Великдень (13 квітня 1664 р.) під "Сарадзиним Лісом за Чечельником". Є й інша звістка, яку знаходимо в щоденниковому записі 18 травня 1660 року польського шляхтича Яна Антонія Храповицького: Прийшла відомість, що татари розбили Сірка козака, якого Хмельниченко послав був з кількадесят тисяч козаків боронити, щоб татари не пройшли в Україну" . Та вона маловірогідна. В.Коховський і "Віршована хроніка" наголошують на поразці Сірка в Городищенському бою 1664 року. Якщо навіть і взяти до уваги ці, а можливо, й деякі інші невдачі, безсумнівною є його перевага в битвах з ворогами. Адже тільки Яворницький установив 55 вдалих походів Сірка проти ворогів, а джерела, що їх ми виявили, дають змогу збільшити кількість перемог принаймні на 10. Улітку 1664 року на Правобережжі вибухло нове повстання, яке очолив Сулимка. Воно було спрямоване проти Польщі та її союзника Павла Тетері. Керівник повстання послав свого козака Федора з Балабанівки до Сірка, просячи допомоги й називаючи кошового отамана "братом", але той нібито відмовив. Тут слід зазначити, що Сулимка звернувся запізно, до того ж не узгодив попередньо, коли починати повстання. Через це кошовий отаман не зміг вчасно підійти до Торговиці й обмежив свої дії районом Городища та Умані. А свідчення гетьмана Петра Дорошенка, який урядував у 1665-1676 роках, указують на те, що Сірко брав найактивнішу участь в антипольському повстанні 1664 року і разом з Сулимкою вони "страшну війну почали в Україні". Пише про участь Сірка в цьому повстанні й мемуарист Юхим Єрлич, додаючи також про зв'язки кошового отамана з колишнім гетьманом Виговським. Цього останнього, як відомо, трохи пізніше Тетеря та його кум Маховський звинуватили в підтримці повстання Сулимки й наказали розстріляти.

Визволити 1664 року Правобережну Україну від польського гніту не вдалося. Уряд Речі Посполитої перекинув сюди значні сили й тому Брюховецькому та Сіркові доводилося з боями відступати. І хоча в липні 1664 року Сірко разом з Косаговим розбив ворога в Капустяній Долині, наступного місяця кошовий отаман зазнав поразки в битві проти польських військ під Городищем, причому навіть пішли чутки про його загибель. Мабуть, саме тоді він дістав тяжкі рани, сліди яких можна було побачити на його кістяку і через 300 років. Уже на початку листопада 1664 року він побував у Харкові й Білгороді, став харківським, а за іншими джерелами - зміївським полковником, але не втратив міцних зв'язків із Січчю.

Антипольське повстання на Правобережжі, енергійні дії там Сірка та Брюховецького прискорили падіння Тетері. На зміну йому після недовгої боротьби було обрано Петра Дорошенка. Цього гетьмана із симпатією зобразив пізніше Великий Кобзар, а класики української літератури назвали його "Сонцем Руїни". Внук Михайла Дорошенка, оспіваного поряд із Сагайдачним у народній пісні "Ой на горі та й женці жнуть", він почав свою діяльність ще в роки Визвольної війни. Петро Дорошенко щиро хотів повернути незалежність України, її єдність, добивався й відновлення договору 1654 року. Під його керівництвом було завдано кілька значних поразок армії Речі Посполитої. Це посилило визвольний рух не тільки в Правобережній Україні, а й в Лівобережній, де зростало невдоволення колоніальною політикою російського уряду.

1667 року після укладення угоди між Росією та Польщею (Андрусівська змова), унаслідок якої формально закріплювався поділ України між ними заради боротьби з Османською імперією, внутрішньополітична ситуація значно загострилася. Усвідомлюючи це, Брюховецький налагоджує зв'язки з Дорошенком, сподіваючись у разі повстання зберегти гетьманську булаву. На початку 1668 року це повстання вибухнуло. Сам Брюховецький 24 лютого 1668 року надіслав з Гадяча зазивні універсали і на Слобожанщину, зокрема а Мерефу. У той час Сірко тільки-но повернувся з успішного походу до Криму (з-під Кафи). Тоді було визволено 2 тисячі християнських невільників, узято в полон 1500 ординців. Він не мав жодної прихильності до Брюховецького, з яким фактично розірвав стосунки ще 1664 року. В міру того, як лівобережний гетьман ставав, за словами Тараса Шевченка, "гряззю Москви", Сірко дедалі більше віддалявся од нього. Уже те, що після повернення з походу 1664 року Сірко осів не на Лівобережній Україні, тодішній Гетьманщині, яка перебувала під контролем Брюховецького, а на Слобожанщині, красномовно свідчить про це. Проте коли й сюди надійшли зазивні універсали Брюховецького, Сірко підняв на Слобожанщині повстання. У даному разі Сірко діяв як патріот України, узгодивши свої дії попередньо з Дорошенком, а Брюховецького роз-глядав як тимчасового союзника. Незабаром він оволодів значною частиною Слобожанщини, але здобути Харків йому не вдалося.

Після цього Сірко рушив із військами до Дніпра, розгромивши на своєму шляху російські війська (під Охтиркою й Полтавою). Тим часом в Опішні об'єдналися війська Дорошенка та Брюховецького, відтак козаки скинули Брюховецького з гетьманського уряду, а потім забили. Дорошенко стає одно-осібним гетьманом України й робить подальші кроки щодо відновлення її цілковитої незалежності. Сірко підтримує його в цих намірах і з наказу геть-мана йде походом на Крим, розбиває під Ольховцем татарського мурзу Ба-тиршу та нового претендента на булаву - П.Суховія (Суховієнка), який був, до речі, родичем Брюховецького. Того ж 1668 року Сірко здійснив ще два походи на Крим. Під час другого (жовтень 1668 р.) дійшов до Кафи (Феодосії) - найбільшого турецького порту в Північному Причорномор'ї, а його сподвижник - кошовий отаман Іван Ріг - до Арабата - татарської фортеці на півдні Арабатської стрілки.

Союз Сірка з Дорошенком невдовзі став розпадатися. Важко тут звинувачувати когось із ватажків козацтва. Ситуація в Україні змінювалася щодня, як у калейдоскопі: одна за одною точилися небезпечні сутички на кордонах, у самому українському суспільстві не припинялася гостра боротьба. Дії Сірка чи Дорошенка зумовлювалися насамперед інтересами певних соціальних прошарків і політичних угруповань української суспільності, їх єднало прагнення добитися незалежності України, однак вони по-різному бачили шляхи її здобуття.Якщо Сірко спирався на рядове козацтво й обстоював радикальні дії у внутрішній політиці, то Дорошенко був поміркованіший і спирався на ту частину козацтва (до того ж заможнішу), котра великого значення надавала союзові з якоюсь сусідньою державою. Дорошенко, зневірившись у Москві й Варшаві, звернув свій погляд, як свого часу Богдан Хмельницький, на Стамбул. У 1669 році він уклав союз із султаном Мухаммедом IV. Це був ризикований крок і він, зрештою, не приніс користі гетьманові. Союз з Туреччиною частина населення України не сприйняла, і невдовзі в Умані було проголошено полковника Михайла Ханен-ка новим гетьманом Правобережної України, а той заявив про орієнтацію на Польщу.

Не сприйняв цього союзу з Портою і Сірко, який вирішив ско-ристатися принаймні одним справді позитивним моментом Андрусівського перемир'я - можливістю об'єднати сили християнських держав у боротьбі проти агресії Османської імперії. Оскільки Січ з 1667 року перебувала під формальним протекторатом російського й польського монархів, то Сірко вміло зіграв на двох струнах, домагаючись матеріальної та фінансової допомоги для Січі від обох держав.

Недавній харківський полковник повернувся на Січ і відтоді боротьба проти Османської імперії. Кримського ханства, ногайських орд цілком по-глинає його й приносить йому безсмертну славу. Характерно, що Сірко не був владолюбний, але влада сама його знаходила. Одне лише ім'я славетного ватажка, незважаючи на те, чи був він кошовий отаман, чи ні, приводило під його прапори безліч охочих помірятися силою із загарбниками на Півдні. Часом і сам кошовий отаман приставав до Сірка, фактично передовіряючи йому керівництво походом. Останній, найяскравіший період Сіркового життя відображено в багатьох джерелах.

У своїх зв'язках з Річчю Посполитою він спирався не так на короля Михайла Вишневецького (1669-1674 рр.), як на великого коронного гетьмана Яна Собеського, який високо цінував боротьбу козаків з Османською імперією. З тактичних міркувань Сірко підтримував результати Острозької комісії, на якій були вироблені умови щодо статусу Правобережної України в складі Речі Посполитої. Звісно, йшлося про ту частину козаків, що висунула на гетьмана Михайла Ханенка. Щоб закріпити союз, король Михайло Виш-невецький передав Ханенковим представникам клейноди, зокрема булаву й прапор. Нам пощастило відшукати опис цього прапора в листі шляхтича Василя Борейші від 29 липня 1670 року. За його словами, адамашкова хоругва мала кармазиновий, тобто темно-малиновий з фіолетовим відтінком колір, а на ній було зображено золотого (жовтого) орла. На згадку про короля-протектора був на хоругві й герб Вишневеньких: на червоному полі срібний півмісяць рогами донизу, на якому стоїть хрест такого самого кольору, срібна зірка, а нагорі жовті корона й хрест .

Не тільки гетьман, а й сам Сірко від імені низовців посилав до Варшави послів. Так, у листі Михайла Вишневецького до Сірка від 12 червня 1671 року міститься подяка за те, що було послане посольство Олекси Полезанка, та висловлювалася надія, що Сірко буде під протекцією Речі Посполитої . Пізніше Ханенко та інші козацькі полковники склали присягу на вірність Речі Посполитій, про що й було надіслано до Варшави відповідний документ від 6 вересня 1671 року. На першому місці серед запорозьких полковників стоїть підпис Сірка . Хоча документ зберігся в тогочасній копії, проте на ньому немає пояснень стосовно того, що за Сірка хтось підписався, як це було після укладення Переяславських статей 1659 року.

Надзвичайно велика роля Сірка в поширенні влади Ханенка на значній території Правобережжя. У листі від 1 жовтня 1671 року один шляхтич писав: "Тепер так тягнуться до Сірка, як було за Хмельницького, коли всі до нього тягнулися . Одночасно кошовий отаман громив ногайські орди під Білгородом. У своєму листі від 23 грудня 1671 року король Михайло Вишневецький дякував Сіркові за це й висловлював надію, що він і далі буде воювати проти бусурманів, "щоб Україна, золотий край, квітувала в повному мирі" .

Упевнено контролюючи Побужжя, Сірко з Ханенком здійснили низку важливих походів проти ординців. На початку 1672 року Сірко разом із ко-лишнім молдавським господарем Хінкулом ударив по Молдавії, яка тоді була васалом турецького султана, й оволодів її столицею - містом Ясси. Тоді ж Хінкул передав йому молдавський престол: "Хінкул Сірка, як свата свого, бо дочку свою віддав за сина Сірка, посадив на молдавському господарстві, як чути" . Цими діями Сірко нагадував Б.Хмельницького, який після успішного походу на Молдавію домігся шлюбу свого сина Тимоша з донькою молдавського господаря, щоб згодом він став правителем Молдавії. Але з огляду на поважні причини Сірко, залишивши молдавський престол, мусив поспішати на Лівобережну Україну. 1672 року тамтешнього гетьмана Дем'яна Многогрішного було безпідставно звинувачено в зраді царя й за-слано до Сибіру. Постало питання про нового гетьмана Лівобережної України. Цього разу Сірко вирішив добиватися булави, сподіваючись на ши-року підтримку жителів лівобережних полків. За його спиною стояло Запорожжя. Сірка добре пам'ятали й на Слобожанщині, де тоді жила його родина. Добра слава йшла про нього й на Правобережжі, тож, без сумніву, такій людині було до снаги об'єднати всю Україну під одноосібною геть-манською владою. Якраз цього і не хотіла Російська імперія, яка послідовно здійснювала щодо України політику "поділяй і пануй". Їй потрібний був на гетьманському уряді слухняний виконавець указівок "його царської пресвітлої величності" й до того ж нездатний навіть у помислах очолити антифеодальний рух в Україні. Для такої ролі ідеально підходив, за Шевченковим влучним окресленням, "дурний Самойлович", що мав і нега-тивні риси, такі як користолюбство, заздрісність, схильність до інтриганства. Скориставшись з цього, російському урядові легко було привернути на свій бік Самойловича й улаштувати разом з його однодумцями пастку на Сірка.
Спочатку князь Ромодановський запросив до Курська Сірка, щоб той особисто передав йому значного білгородського мурзу Тенмамбета, взятого в полон 3 місяці тому на Куяльнику. Сірко, діставши запевнення в безпечному проїзді, вирушив у дорогу з Сосниці в супроводі зятя Івана Сербина та кількох довірених людей 29 квітня 1672 року. На шляху з Нових Санжар його перехопив полтавський полковник, прибічник Самойловича, Федір Жученко, заарештував і відправив у кайданах до Батурина*. Через кілька днів Самойло-вич зі своїми спільниками вдався до царя з листом, оббріхуючи кошового отамана. Таким чином російський уряд дістав бажаний привід. "Тишайший" Олексій Михайлович звелів Ромодановському привезти арештанта до Москви, бо стало відомо, що "генеральна старшина й усе Військо Запорозьке та голота прагнуть обрати на гетьмана Івана Сірка". Невдовзі Івана Сірка було привезено до Москви, а звідти - до Тобольська. Отже, "Сибір неісходимий" поповнився ще одним українським в'язнем.
У Сибіру на Сірка чекала тяжка доля попередників - тисяч українських і білоруських засланців. Однак, як кажуть, щастя з нещастям в одних санях їздить. Османська імперія вперше після 1621 року розв'язала велику війну в Східній Європі, розгорнула наступ на Україну, сподіваючись через неї вдарити по Польщі й Росії. Навесні 1672 року турки здобули Кам'янець-Подільський, оволоділи значною частиною Правобережжя й змусили Польщу підписати невигідний мир. Далі метою нового турецького походу став Київ... Це викликало тривогу й занепокоєння кількох європейських держав, які почали поспіхом формувати антитурецьку коаліцію, а без Запорозької Січі повноцінною вона не могла бути. У свою чергу січовики без Сірка були, як бджоли без матки.

Першим це зрозумів уряд Речі Посполитої, яка вже скуштувала на собі силу турецької зброї й невдовзі польські дипломати почали настійливо до-магатися, щоб цар звільнив кошового отамана із заслання. Хотіла чи не хотіла цього Москва, але не можна було не визнати рації Варшави в даному разі. Добивалися звільнення Сірка, звичайно, і запорожці. Урешті Сірко став другим українським засланцем, який не залишився в Сибіру навіки, а був звільнений і дістав змогу повернутися на Батьківщину. Олексій Михайлович у листі до польського короля від 21 травня 1673 року писав про звільнення Сірка, якому тут-таки було дано наказ завдати удару по Криму . Як відомо, козацький ватажок блискуче впорався з цим завданням. Козаки вчинили напад на турецьку фортецю Тягиню (тепер м. Бендери), узяли Ізмаїл та Очаків, а потім стали на відпочинок в Острі. У своєму листі до царя від 4 жовтня 1673 року Сірко сповіщав про розгром ординців, які йшли Муравським шляхом на Полтаву, про похід козаків Дніпром на Тавань (тепер Каховка). Загалом того ж, 1673 року Сірко встиг очолити кілька вдалих походів на Очаків .Було б помилкою думати, що кошовий отаман повернувся з Сибіру слухняним виконавцем царських наказів. Громлячи військо Османської імперії та Її союзників, він служив насамперед не цареві, а українському народові, усім слов'янським народам - і вільним, і поневоленим турками, врешті, усій християнській Європі. Зовнішньополітичні дії Січі, очолюваної Сірком, у той час збігалися із зовнішньополітичним курсом російського уряду, якщо говорити про османську.

І раніше Сірко повставав проти панування Московщини, і раніше він підтримував зв'язки зі Степаном Разіним та його повстанцями, і тепер надавав їм притулок на Січі. Особливого розголосу набула історія із самозванцем Симеоном Олексійовичем, якому протегував Сірко. Самозванець Симеон, нібито син царя Олексія Михайловича, був насправді козаком з Лохвиць на ім'я Семен (за іншими даними - кашовар Матвій з Дону). Після розгрому Селянського повстання під проводом Степана Разіна Симеон прибув на Січ 1673 року. Кошовий отаман усіляко підтримував самозванця й за пізнішими свідченнями псевдоцаревича начебто мав намір іти з ним війною на Москву бити бояр. Поява чергового самозванця на Січі викликала переполох у столиці Московщини. Там добре пам'ятали Лжедимитрія І, який вийшов саме з Січі, і про те, що ядро його війська становили 20 000 запорожців і вихідців з України. Пам'ятали й про інших самозванців доби Смути, про походи Сагайдачного на Москву, Калугу тощо. Похід нового самозванця, можливо, і став би авантюрою, але ясно було, що з нього скористаються й борці проти московського панування в Україні, і колишні разінці і, зрештою, сусіди Московщини, насамперед Туреччина та Крим.

У 1674 році до Сірка прибуло царське посольство Чадуєва й Щоголева з вимогою видати самозванця, але кошовий отаман відмовився. Більше того, він послав у Чигирин своє посольство на чолі з військовим суддею Стефавом Білим, щоб поновити союз з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком, намагався залучити до цього союзу й гетьмана Самойловича. Однак той не тільки не підтримав Сірка, а й доніс про його наміри в Москву. Не було твердої відповіді й від Дорошенка. У цих умовах, коли до того ж розпочинався новий похід Османської імперії в Україну, коли пар написав кошовому отаманові гострого листа з приводу Лжесимеона, коли загроза нависла над дружиною та іншими членами сім'ї. Сірко мусив погодитися на видачу самозванця Москві. Але й пізніше в джерелах є згадки про наміри Сірка відвоювати ті міста Російської імперії, які перед тим захопив Степан Разін. Того ж, 1674 року доля зводить Сірка з Мазепою, який перебував тоді на службі в гетьмана Дорошенка. Мазепа був посланий у складі посольства до кримського хана й турецького султана і вирушив з невеликим супроводом степами через Інгул та Південний Буг, прямуючи до Очакова. Та на Інгулі його перехопили запорожці й привезли на Січ, де з цієї нагоди було скликано раду. Дізнавшись про мету посольства (скріплення союзу з Османською імперією та Кримським ханством), запорожці хотіли вбити керівника дипломатичної місії. Та, як подає літописець Величко, за Мазепу заступилися Сірко і ще кілька старих отаманів:.Ланове браття, просимо вас, не вбивайте цього чоловіка, може він і вам і нашій вітчизні надалі згодиться".

1674 рік увійшов в історію України як один з найкривавіших. Тоді турецьке військо, діючи разом із ординцями, захопило Ладижин та Умань, і вирізало й забрало в неволю майже все їхнє населення. Сірко, як міг, допомагав правобережцям, але сили, щоб ударити по потужній турецькій армії, бракувало. Кошовий отаман дуже надіявся на Самойловича, який би міг повести в бій і лівобережні полки, і російські війська. Однак Самойлович відмовився виступити спільно із Сірком і вирядив до Умані лише 6 тисяч козаків на чолі з полковником Мурашкою, прирікши їх на загибель. Цього Сірко не простив Самойловичеві до кінця життя. Про це свідчать, скажімо, його листи до Яна Собеського (від 18 березня 1675 року) та до Самойловича (від 5 жовтня 1678 р.). В цьому останньому, зокрема, говориться: "Адже ви, старатливо повернувши від Лисянки назад з тодішнього воєнного походу й обіцяної ладижинцям та уманцям оборони, замість своєї щирості запхнули дірку одним нашим братом, добрим і відважним лицарем Мурашкою, що за добре здоров'я вітчизни й Ладижина і життя своє там поклав, а ви сам, стоячи наче журавель на купині, здалеку продивлявся до Ладижина й Умані, що там діятиметься, добре огородившись для захисту свого здоров'я наметами, щоб не залетіла звідти від вітру якась куля і йому в розкішних перинах, як павичу в краснопістрявому пір'ї, не зашкодила" .

Польський мемуарист Ємйоловський згадує і про невдалі спроби 1674 року галги-султана, тобто командувача війська Кримського ханства, другої після хана особи, переманити Сірка на свій бік . В інших джерелах знаходимо відомості й про розгром Сірком військ галги-султана під Таванню. У жовтні 1674 року він очолив восьмитисячне військо, у тому числі 2 тисячі запорожців, 2 тисячі донців під командуванням Пимченка, 4 тисячі калмиків, і вдарив по Криму. Цим була дуже стурбована орда, що діяла тоді в Україні, і врешті мусила повертатися назад

1675 рік минув під знаком нових загарбницьких приготувань Османської імперії.

У цей час Сіркові козаки пильно стережуть південні кордони України, боронять переправи, повідомляють про дії мусульманських військ власті Батурина, Москви й Варшави, донських козаків, калмиків і черкесів. Та Січ не тільки береже свій кордон, а й веде наступи. І в обороні, і в наступі Сірко виявив себе неперевершеним полководцем. Літописець Величко розповідає про невдалу спробу турецьких військ 1675 року захопити Січ, де тоді перебував Сірко. Унаслідок нічного бою з 15 тисяч яничарів урятувалося лише 3 тисячі, а втрати козаків не перевищили 50 душ . Часом з цією перемогою пов'язують лист Мухаммеда IV до запорожців і славнозвісну відповідь йому, у складанні якої нібито брав участь і кошовий отаман. Не випадково Рєпін на пораду Яворницького увів до своєї славнозвісної картини образ Сірка. Щоправда, історики нині довели, що перші зразки листа - цієї перлини усної народної творчості - припадають щонайменше на часи Хотинської війни 1621 року, однак діяльність Сірка, який писав і реальні листи ханові й султанові й став уособленням героїчної боротьби козацтва проти турецько-татарсько-ногайської навали, безперечно давала матеріал для розвитку давніх і створення нових легенд.