Іван Сірко

Уже після Різдва 1675 року Сірко здійснив першу наступальну операцію. Він послав до Очакова загін під командуванням Миська й Волошина. 28 квітня сам вирушив у великий похід, розбив орду на Кучманському шляху й визволив з неволі близько тисячі християн. Повертаючись назад, кошовий отаман зустрів нову орду біля Інгулу й знов переміг. Сіркові успіхи могли б бути більші, але його не підтримав Самойлович, не довіряв кошовому й царський уряд.

У серпні 1675 року Сірко зі своїм військом таємно форсував Сиваш і зненацька вдарив по Криму, захопивши кілька міст і дійшовши аж до Бахчисарая. Хан разом зі своїм двором мусив рятуватися втечею в гори. І хоч кримці швидко отямились, але перепинити шлях козакам на Січ їм не вдалося. Удаючись до військових хитрощів, Сірко обдурив ворога й прорвався через Сиваш назад до Січі з багатою здобиччю та великою кількістю визволених християн. Цей похід досить повно висвітлено в джерелах, насамперед у літопису Величка . Якби ж то так докладно ми знали й про інші Сіркові походи!

Того ж року Дорошенко, переконавшись у тому, що його союз з Туреччиною не справдив надій, шукає нових союзників. Оскільки в Батурині сидів його заклятий ворог Самойлович, то правобережний гетьман звернувся до Сірка. Кошовий отаман бачив тут нову можливість об'єднати сили Право-бережної і Лівобережної України, Запорозької Січі й зрештою ліквідувати небезпеку з боку Османської імперії, спираючись на допомогу Московщини, Речі Посполитої та деяких інших держав. Ось чому він охоче йде на нове зближення з Дорошенком, забувши про недавнє ворогування. На чолі загону козаків кошовий отаман прибуває до Чигирина 20 жовтня 1675 року. Його супроводжують також донці Фрола Минаєва та калмики Єсинея. Після урочистої зустрічі Сірка Дорошенко оголосив про свій перехід "під царську руку" й присягнув у цьому кошовому отаманові 22 жовтня. Вів передав також Сіркові булаву, прапор та інші клейноди, але той залишив їх правобережному гетьманові. Тоді ж Сірко й Дорошенко сповістили про цю подію Са-мойловича, надіславши йому свої листи. 25 жовтня Сірко покинув Чигирин...

Діючи так, кошовий отаман наражався на значну небезпеку, адже він входив до союзу без царського указу й відома Самойловича. Цар і гетьман Лівобережної України дедалі менше зважали на права та вольності Запорозької Січі, а Сірко якраз палко обстоював Їх і намагався провадити максимально незалежну політику. На жаль, він не завжди знаходив розуміння навіть у найближчого оточення. От і цього разу козакам не сподобався далекоглядний крок свого ватажка, спрямований на зближення з Дорошенком, вони не в усьому сприйняли вияви поваги кошового отамана до ослаблого правобережного гетьмана. На зворотному шляху в загоні виникло якесь заворушення, тож Сірко мусив покинути їх і сам добирався до Січі. Чигиринська подія викликала лють Самойловича, і той поспішив подати в Москву чергові доноси на Сірка. "Попович", як презирливо називали козаки Самойловича, був наляканий тим, що з ним учинять так само, як з Брюховецьким у 1668 році. Обізвався нарешті й російський уряд, який не визнав присяги Дорошенка Сіркові й вимагав складання нової присяги в присутності Ромодановського та Самойловича, передачі цьому останньому гетьманських клейнодів. А самого Сірка недвозначно попереджали про неприпустимість таких дій.

Однак козацький ватажок не втратив рівноваги. Прибувши на Січ, він швидко поновив свій вплив і зовсім не думав зрікатися Дорошенка у важкий для того час, клопотався про подальшу долю правобережного гетьмана. Діяльність Сірка спричинилася певною мірою до того, що цар не заслав Дорошенка до Сибіру, а дозволив прожити йому в Сосниці. Щоправда, царський уряд швидко зламав своє слово і вже в 1677 році Дорошенка було відправлено до Москви, де він опинився в становищі почесного засланця у В'ятці. Не думав Сірко припиняти й своїх відносин з Варшавою, незважаючи на неодноразові попередження з Москви та Батурина. Він покладає певні надії на нового короля Польщі Яна III Собеського, якого знав особисто. Ян Собеський надавав великого значення Січі у своїх планах війни з Османською імперією і з свого боку не раз посилав на Січ своїх представників, допомагав козакам матеріально й фінансове. Цікавий лист короля до Сірка, у якому він просить послати запорозьке посольство на засідання сейму та на свою коронацію, що мала відбутися в Кракові 2 лютого 1676 року.

Тим часом Османська імперія в 1677 ропі перейшла в наступ у Наддніпрянщині, намагаючись дістатися Києва. Турецький уряд планував також знищити Січ. Султан хотів поставити вздовж Дніпра свої фортеці аж по Кодак. Про можливі наслідки цього з острахом говорилося в царській грамоті: турки "там конечно город делать мислят, в чем он (Кодак) оберегает, сохрани Боже, как то место они неприятели осядут, то уж ни єдиного в За-пороги казаха не пропустят й уже на них будет невозможно наступать й водою в землю их ходить, что й на море уж не пропустят казацких челнов; только на то место из городов малороссийских ход на море, а инуды никуды нельзя... А как в Кодаке будет городок татарской, то, сохрани Боже, весно пропадет Запорожье, но уже из малороссийских городов полем й водою всегда на обед й на вечер приходить станут, потому что Кодак близко мало-российских городов".

Щоб посилити свої позиції в Україні, турецький уряд випустив із в'язниці Юрія Хмельницького й проголосив його правителем України. Хмельниченко стягував під свої прапори козаків, невдоволених польським та російським пануванням, соціальною політикою гетьмана Самойловича; слав своїх посланців і на Січ до Сірка, намагаючись перетягти його на свій бік. Цікаво, що серед посланців Юрія Хмельницького був і його небіж Іван (чи не син Тимоша Хмельницького?).

На Січі тоді створилася надзвичайна ситуація. Наступ Російської імперії на неї тривав. Бракувало харчів, боєприпасів, а цар та гетьман не поспішали з допомогою. У разі небезпеки вони могли вчинити з Січчю так, як свого часу з Ладижином та Уманню, залишивши ці два міста на поталу турецьким військам. Хоч запорожці провели на початку 1677 року кілька вдалих акцій проти Османської імперії, захопили в пониззі Дніпра турецького посла до Криму, було ясно, що навряд чи витримає Січ удар усього війська Османської імперії. Кримського ханства та ногайських орд. Не слід забувати, що найкращі часи Січі були вже в минулому, після Визвольної війни основна частина козаків перейшла на "волость", на землі Гетьманщини. За цих над-звичайно складних умов Сірко виявив себе як справжній дипломат. Він розпочав переговори з турецьким і кримським урядами, з Юрієм Хмель-ницьким, пішов на деякі поступки, усіляко намагаючись виграти час. Через своїх посланців Сірко переконував уряди Московщини, Речі Посполитої, Лівобережної України, що Січі вкрай потрібно збільшити допомогу. Невдовзі до Москви й Батурина дійшли чутки про те, що Сірко уклав з султаном перемир'я до весни 1678 року, а також пообіцяв дати Ю.Хмельницькому запорожців на допомогу. З огляду на пі тривожні повідомлення новий цар Федір послав на Січ посольство В.Перхурова, а потім й О.Казандеева, які привезли запорожцям гроші й пообіцяли допомогу. З інших джерел довідуємось, що цар та Самойлович справді вжили певних заходів для зміцнення Надпорожжя, збільшили допомогу Січі. Дипломатична гра Сірка завершилася повним успіхом. Військо Османської імперії вирушило на Чигирин. Унаслідок цього відпала потреба аги на крайні заходи, тобто, як планував Сірко, знищити своїми руками Січ, а запорожцям заховатися на островах Великого Лугу. Запорозька Січ посилила свої позиції завдяки по-стачанню зброї, боєприпасів і харчів з Московщини та Гетьманщини.Наприкінці літа 1677 року Османська імперія зазнала поразки під Чигирином. Хоч формально Січ додержувала умов перемир'я з султаном та ханом, однак є дані про дії запорозьких човнів на Дніпрі поблизу Чигирина. Сам Сірко не дав Ю.Хмельницькому не те що 500 козаків, а жодного. Проте йому вдалося продовжити перемир'я і на наступний рік.

Під час другого Чигиринського походу 1678 року армії Османської імперії вдалося здобути колишню столицю гетьмана Богдана Хмельницького та його наступників. Російсько-українські війська, що боронили місто й замок, не витримали дуже сильного натиску ворожих військ. Ромодановський і Самойлович були бездіяльні. А запорожці не стали чекати просування ворогів до Києва й посилили свої дії в тилу. Ще коли турки штурмували Чигирин, Сірко спустився з козаками в пониззя Дніпра і знищив кілька турецьких галер. Після цього він пішов до Бугу, де розбив турецьку заставу, спалив міст через річку, визволив багатьох полонених. Дії запорожців ставали дедалі активнішими, і це було однією з причин того, що Османська імперія нарешті полишила думку про значні завоювання на території України.

1679 рік Сірко розпочав походом на подніпровські ворожі фортеці Кази-Кермен і Тавань. Його успішні дії спонукали турків вирушити на Січ. Зачувши про підхід до Січі воїнства Кара-Мухаммед-паші, Сірко вийшов з Січі й переховувався з військом на островах.

Шукати там козаків була безнадійна річ, тож турецький воєначальник повернув назад.Дізнавшись про наступ турецьких військ, цар Федір вирядив на Січ військо під командуванням Корецького. Є певні підстави вважати, що саме цей епізод був пізніше описаний у "Лейпцизькій поштовій і звичайній газеті" за 1680 рік, де йшлося про те, що на допомогу Сіркові було послано 10 тисяч російського війська, яке стояло в Конотопі, та два лівобережних полки - полтавський і миргородський, а також 500 калмиків. Останні два роки Сіркового життя вдалося висвітлити завдяки новим джерелам. З них ми дізналися про те, що авторитет козацького ватажка був високий і на Січі, і в Лівобережній Україні. Дедалі частіше лунали голоси про скинення Самойловича й обрання на гетьмана Сірка. Про це говорили як у вузькому колі старшини (скажімо, під час весілля Сіркового сина), так і серед цілих полків (див. додатки). Така підтримка забезпечила Сіркові опору в боротьбі за збереження прав і свобод Запорожжя. Кошовий отаман рішуче домагається в царського уряду обіцяної матеріальної допомоги, навіть скинення Самойловича, погрожуючи в разі відмови перейти під протекторат турецького султана.

Точилася гостра дипломатична боротьба й не варто вірити кожному слову Сірка, як і будь-якого іншого дипломата. Однак не можна не помітити певної зміни зовнішньополітичного курсу Січі в останні роки життя кошового отамана. Якщо протягом майже цілого життя Сірко виявив себе як видатний організатор боротьби проти турецьке-татарсько-ногайської навали, то наприкінці, коли загрозу цій навали було усунуто спільними зусиллями європейських держав разом із Січчю, Сірко обирає новий напрям. Він далекоглядно передбачив неминучий крах Османської імперії, занепад Кримського ханства та ногайських орд, а також Речі Посполитої, значне піднесення Московщини, яка намагатиметься не тільки вийти на береги Азовського та Чорного морів, а й знищити Запорозьку Січ. Ось чому в останні роки свого життя Сірко дедалі частіше веде мову про мирне співжиття з Туреччиною, Кримським ханством і поганцями, укладає перемир'я з султаном і ханом. Про це свідчать і два останніх його листи (від 14 січня та 16 квітня 1680 р.), записи запорозького писаря Биховця та деякі інші джерела. Безперечно, кошовому отаманові було відомо про союз Січі з Кримом у 20-х роках XVII століття, що його уклав М.Дорошенко з ханом Мухаммед-Гіреєм та його братом галгою-султаном Шахін-Гіреєм, про союз Богдана Хмельницького з ханом Іслам-Гіреєм III та інше, і тепер він теж став на цей шлях. Ми не знаємо, як склалася б зовнішня політика Січі, якби Сірко прожив ще років 10-15, але ясно, що його ідея була розвинута у ХVІІІ столітті: українсько-татарський союз 1709-1714 рр., існування Січі під Кримським протекторатом у 1709-1733 роках, спроби коша налагодити мирні стосунки з Кримським ханством і ногайцями в період Нової Січі (1734-1775 рр.).

Однак до остаточного порозуміння Сірка з ханом і султаном не дійшло, бо кошовий отаман не мав належної підтримки старшини. Не було єдності в цьому серед рядових козаків, та й лишалася проблематичною підтримка Лівобережжя, поки там гетьманував Самойлович.Колишній запорозький писар Биховець таємно свідчив у Москві вже після смерті кошового отамана: "Ми із суддею Яковом Константиновим добре послужили Богу й великому государеві, до злого вчинку Сірка не допустили, не дали йому з Кримом домовитися, щоб бути під орудою турецького сул-тана. Відтоді Сірко упав у розпач, що не зміг здійснити своїх задумів, занедужав, заболів у нього лівий бік від чого надзвичайно схуднув" .

Життя кожної людини має свій край. Прийшов смертний час і до Івана Сірка, і він мужньо зустрів його. Передчуваючи близький кінець, наказав зробити труну, "в яку він потім лягав і говорив, що колишнього здоров'я у нього вже нема" . Хтозна, що передумав Сірко у свої останні дні. Може, замислювався над своєю дивовижною долею, яка винесла його на гребінь слави й не дала накласти головою на бойовищі, як звичайно закінчували своє життя запорожці. Може, думав про прийдешню загибель Січі. А може, про долю України, про й майбуття, про тих й синів, які будуть гинути тисячами й мільйонами за й волю та незалежність...

11 (1) серпня 1680 року Сірко раптово помер на своїй пасіці в Грушівці, що в Дніпрових заплавах за 10 верст від Січі. Найповніше про смерть кошового отамана розповів його сучасник літописець Самійло Величко: "Того ж літа, 1 серпня, проставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроваджено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство. Поховано його знамените 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі місця, але також погромлював у диких полях, було то і на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир. Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив на різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення. А на самому Чорному морі громив він кораблі й каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азова та інші місця, і з великими здобичами щасливо повертався із Запорозьким військом до свого коша. Його все військо дуже любило і за батька шанувало. Поховавши ж його, як вище казав, з жалем, висипали над ним значну могилу і поставили на ній кам'яного хреста із належним написом його імені й справ. Після похорону низове військо з новим кошовим Стягайлом писало до гетьмана Самойловича такий лист, жалісливо ознаймуючи його про ту, його Сіркову, кончину..." .

На жаль, не мав спокою Сірко й після смерті... У 1709 році російські війська штурмом здобули Чортомлицьку Січ і, розлючені запеклим опором запорожців, стали нищити не тільки живих, а й мертвих, плюндруючи козацьке кладовище. Лише через 25 років, коли козаки повернулися на ці місця, було впорядковано могили на кладовищі. Замість знищеного хреста на могилі Сірка поставили камінь з пам'ятним написом, що зберігся дотепер. Щоправда, помилилися у визначенні дати смерті (зазначили 4 травня). У 1967 році виникла загроза могилі кошового отамана, цього разу від рукотворного Каховського моря. Тлінні останки козацького ватажка було перенесено далі від берега й поховано в кургані доби бронзи біля с.Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської області. Череп не дослідили на місці, а послали до Ленінграда - до лабораторії пластичної антропологічної реконструкції Інституту етнографії АН СРСР імені М.Миклухо-Маклая. Згадав про обезголовленого бюрократами козака письменник Юрій Мушкетик року 1987, звернувся листовне до Товариства охорони пам'яток історії та культури України - просив не дати пропасти на чужині. На заклик письменника відгукнувся журнал "Пам'ятки України". І врешті, більше ніж через 20 років, завдяки редакції та українському антропологу Сергію Сегеді останки Івана Сірка - на рідній землі. Можливо, череп поховають з прахом кошового отамана. Винні в цьому варварстві насамперед колишній перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ О. Ватченко та тодішній археолог Дніпропетровського обласного історичного музею Л. Крилова (Єлінова), що мусила діяти так з наказу обкому компартії. Іван Сірко помер, але слава його не вмерла, не полягла...