Розвиток географічного детермінізму у XVI-XX столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чорноморський державний університет ім. Петра Могили

ФАКУЛЬТЕТ СОЦІОЛОГІЇ

Реферат

на тему: «Географічний детермінізм»

Виконав:

Мельничук В.

Перевірив:

Бондарець Б.Б.

Миколаїв 2014



План

Вступ

1. Античні вчення у історії розвитку географічної школи

2. Розвиток географічного детермінізму XVI-XX ст

2.1 Перші концепції географічного детермінізму у Франції та Англії

2.2 Розвиток географічної школи у Росії та Німеччині

2.3 Теоретичні основи геополітики у працях А. Мехена, X Маккіндера, К. Хаусгофера та Н. Спайкмена

Висновок

Використана література



Вступ

Суспільство є відкритою системою, яка обмінюється з довкіллям речовиною, енергією, інформацією. Воно черпає з природи продукти харчування, сировину для виготовлення засобів виробництва, знаходить в ній різні джерела енергії. Конкретні умови географічного середовища є чинниками розвитку виробництва і усього суспільного життя. Ця дія може бути простежена по декількох основних напрямах як суспільної свідомості, так і суспільного буття.

Передусім, географічна сфера впливає на фізичні здібності людини, стимулюючи розвиток одних і стримуючи інші. Якби люди знаходили усі кошти для існування в готовому виді, то вони не мали б стимулів до розвитку своїх здібностей, були б слабкими, невитривалими, інфантильними. Украй суворе і одноманітне середовище також чинить несприятливий вплив на розвиток здібностей людей. Так, близькість моря розвиває здібності плавати, ловити рибу, мужність, силу і витривалість. Дещо інші здібності формуються у людей, що живуть в лісах, з чергуванням зими і літа і тому подібне.

Протягом більше ніж двох тисяч років географічний детермінізм був єдиним матеріалістичним вченням у поглядах на суспільство. Соціальна функція географічного детермінізму як соціального вчення зазнала за цей час ряд змін. Він міг виправдовувати існуючі політичні порядки, він міг ставати прапором революційної буржуазії, виправданням імперіалістичних загарбань в кінці XIX - початку XX століття. В даний час інтеграційні процеси, що йдуть в історії і географії, ставлять на чергу необхідність філософського осмислення нового розуміння взаємозв'язків природи і людського суспільства. Неспроможність концепції «підкорення природи» змушує звернути увагу не тільки на трагічні наслідки зіткнення з природою створених людиною продуктивних сил, але і на суспільство, залежність якого від природи опосередкована виробництвом. Все це змушує звернутися до філософського спадщини, загальним для якого є трактування взаємовідносин природи і суспільства, що отримала назву «географічний детермінізм».

Географічним детермінізмом прийнято називати теорію, що перебільшує роль географічного середовища у розвитку суспільства, а іноді і більш того, абсолютизує його. В останньому випадку мова йде про те, що побут і звичаї людей, суспільний лад з його законами, розподіл багатства - все це наче би визначається тією географічною обстановкою, у якій існують люди.



1. Античні вчення у історії розвитку географічної школи

Географічний детермінізм зародився в античні часи. У розвитку ідей та методів соціології ця школа відіграла значну роль, а її ідеологія сягає своїм корінням праць античних авторів.

Культурний переворот VIII - V століть до нашої ери, влучно названий Э.Ренаном «грецьким дивом», породив цілий ряд ідей, у тому числі таких, які не отримали подальшого розвитку в рамках класичної старовини, але до яких людство було змушене не раз звернутися.

У цей час людина дуже сильно залежала від природного середовища і природно, що головним і єдиним, в географії було те, як природне середовище впливає на життя людей, їх культуру, історію і т.п.

Так, наприклад, у творах давньогрецького лікаря Гіппократа (близько 460 - близько 370 до н. е.) вказано на зв'язок географічного розташування місця проживання людей, властивостей ґрунту та клімату з людським характером [3, c. 271]. Він вважав що тіло і дух людей визначається кліматом, а Аристотель (384--322 до н. э.) - що жителі холодних країн хоробрі, але позбавлені вигадки і технічної винахідливості, на відміну від людей, що проживають у теплих краях. Тому вони довше зберігають свою свободу, але не здатні до державного життя і не можуть панувати над своїми сусідами. Ті, хто населяють Азію в духовному відношенні володіють розумом і відрізняються здібностями до ремесел, але їм не вистачає мужності; тому вони живуть у підпорядкуванні і рабському стані [2, c. 406].

Багато аналогічних спостережень містять трактати давньогрецького історика Фукідіда (близько 460-400 до н. е.) та інших авторів. Майже всі давньогрецькі філософи зробили внесок у вивчення географії та розвиток відповідних наукових методів. Зокрема, математичний підхід до географії, вперше окреслений Фалесом (близько 625 - близько 547 до н. е.) і пізніше розвинений давньогрецьким астрономом Гіппархом (між 180 та 190-125 до н.е.) в його правилі визначення місцеположення за широтою та довготою, через багато сторіч у новому напрямку ожив у географічній соціології, стимулюючи тим самим соціологів на використання у своїх дослідженнях математичного апарату [1, c. 45].

Здавалося б, тут і слід виголосити традиційну фатальну фразу про те, що античні мислителі побачили об'єктивний зв'язок між людським суспільством і ландшафтом, абсолютизувавши його. Подібне судження справедливо для таких мислителів, як Гіппократ, Полібій, Страбон. Але поширити його на всю історію античної думки нам заважає існування такої фігури, як Геродот (між 490 і 480 до н. е. - бл.425 до н. е.).

Ми не знайдемо у Геродота розгорнутих маніфестів географічного детермінізму, з якою будуть виступати наступні мислителі. Ось як пише прогресивний французький географ: «Геродот зазвичай трактується як історик. Але він був в той же час (і, може бути, більшою мірою) географом... він проводив широке дослідження, щоб точно показати країни Середземномор'я і Близького Сходу, Єгипту і Персії... Особливо важливо те, що він зробив точний опис різних країн, цікавлячись, як їх «фізичними» конфігураціями - річки, гори, пустелі, - так і їх «соціальними» характеристиками - формами соціальної організації і звичаями різних народів, як і політичними і військовими структурами різних держав... [5, c. 366] Так, можна сказати, Геродот став не тільки основоположником двох наук - історії та географії, але і прямим попередником сучасної зарубіжної соціальної географії, «географії дії», яка ставить перед собою завдання вирішення наболілих соціальних протиріч і спирається на теоретичну базу класичного географічного детермінізму. Не випадково журнал, в якому опублікована ця стаття має назву «Геродот. Журнал географії та геополітики».

Стародавні греки вважали, що вплив географічних умов позначається головним чином на постійних, незмінюваних аспектах життя людей, включаючи їхні стабільні душевні якості, темперамент та особливості господарського ладу.

Вершиною давньогрецької географічної самосвідомості стали праці Ератосфена (близько 276-194 до н. е.), якого вважають «батьком географії» не тільки за заслуги у розвитку науки, а й тому що він першим назвав географію географією. Ератосфен відомий також тим, що першим обчислив довжину екватора Землі.

Велике значення надавав впливу клімату відомий історик Полібій (близько 200 - 120 до н.е.). «...Природні властивості всіх народів, - писав він, - неминуче складаються в залежності від клімату. З цієї, а не з якоїсь іншої причини народи представляють такі різкі відмінності в характері, будові тіла і в кольорі шкіри, а також у більшості занять» [5, c. 369].

Нові ідеї були внесені в географічне обґрунтування історичного процесу Страбоном (64/63 до н. е. - 23/24 н. е.). Ідеологічною основою для цього була імперіалістична експансія Римської республіки, яка перейшла межі Італії і втратила у своєму просторовому розширенні вихідні політичні інститути. Ідеї Страбона будуть надовго забуті, їх відблиск ми знайдемо в Англії в кінці XVIII століття, а своїм повним кольором їм судилося розквітнути в лоні німецької геополітики [1, c. 57].

Період розвитку античної географії завершується працею астронома К. Птолемея (близько 90 - близько 160 н. е.) «Керівництво з географії». Зі смертю Птолемея географічні горизонти, відомі непосидючим грекам, починають звужуватися, а географічна наука занепадати.

Вчені, які знайшли притулок у середньовічних християнських монастирях, своє головне завдання вбачали в тому, щоб якось узгоджувати наукові знання, включаючи географічні, з канонами Святого Писання.

Головний внесок у розвиток середньовічних географічних знань зробили араби. Праці арабських вчених з географії, написані між 800 та 1400 роками, ґрунтувалися на значно більшій кількості різноманітних джерел порівняно з християнськими авторами. До того ж араби використовували не тільки переклади з грецької, а й відомості, отримані або за допомогою власних спостережень, або від правдивих мандрівників. У результаті їхні знання про світ були ширшими та точнішими, ніж знання християнських тлумачів географічної науки на підставі Біблії [1, c. 60].



2. Розвиток географічного детермінізму XVI-XX ст

2.1 Перші концепції географічного детермінізму у Франції та Англії

Перша концепція географічного детермінізму була створена тільки в XVI ст. Її творцем був вже відомий нам Жан Боден (1530-1596) - французький політик, філософ, економіст, юрист, член Парламенту Парижа и професор права в Тулузі. У 1566 р. вийшла в світ його праця «Метод облегченного изучения истории», головна ідея книги полягала у тому, що людські якості багато в чому залежать від тих природних умов, в яких вони проживають. Для жителів півдня характерні тонкість розуму, почуттів, тут процвітають наука, мистецтво, релігія. На півночі цінують духовну і фізичну силу, жителі - хоробрі свободолюбці. Проживання у середній полосі сприяє справедливості, розумності [7, c. 430].

На характер може впливати і розташування держави: жителі рівнин спокійніші, ніж гірці; ніжні жителі півдня краще підкорюються монарху, а на півночі панує республіканський устрій. На думку Ж. Бодена, вплив природних чинників не має абсолютного чи фатального значення, але його слід все ж таки враховувати.

Цитуючи Платона, у цій праці автор не тільки обумовлює особливості народів кліматичними й іншими географічними умовами, а й робить висновки про роль цих чинників у соціально-політичному устрої держав, що розташовані у різних точках Земної кулі. Він пише про особливості розвитку науки на півночі та півдні, на заході і сході. І нарешті робить висновки про роль різних держав в житті Європи у період рабовласницького і феодального устрою.

Висуваючи на перший план впив природних умов, Ж. Боден приділяє особливу увагу клімату, розділивши Землю на три пояси (екваторіальний, полярний, помірний), кожен з яких він пов'язував з передумовами для визначеної праці: «И если правильно изучать историю, увидишь, что величайшие полководцы приходят с севера, а искусство, философия и математика рождаются на юге». Ж. Боден дає у своїх працях конкретні рекомендації правителям для встановлення оптимального політичного режиму, з урахуванням географічних факторів [7, c. 432].

У праці «Шесть книг о республике» (1576) Ж. Боден, спростовував божественне походження влади монарха, обґрунтовуючи ідею конституційної монархії і принцип нероздільності державного суверенітету, визнавав право народу на вбивство тирана. Причину політичних заворушень вбачав у майновій нерівності.

Слідом за Ж. Боденом до ідеї географічного детермінізму схилявся великий англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626), що видно з його праці «Досліди або настанови моральні і політичні» (1625). Більш детально вона розроблялася вже Вільямом Темплем в роботі «Нариси походження та природи влади» (1672).

У Франції до цієї ідеї звернувся Бернар Ле Бовье де Фонтанель (1657-1757). У роботі «Відступ з приводу древніх і нових» (1688) він говорить про вплив клімату на склад розуму людей і тим самим на їх ідеї [1, c. 70].

Широкий розвиток географічний детермінізм отримав в епоху Просвітництва. Ця ідея була розроблена Жаном-Батістом Дюбо (1670-1742), перу якого належить кілька історичних праць, зокрема знаменита свого часу книга «Критична історія встановлення французької монархії в Галлії» (1734). Свої погляди на роль географічного середовища він виклав в праці «Критичні роздуми про поезію та живопис» (1719).

У цій книзі він розглядає не історію людства взагалі, а історію мистецтва. Як вказує він, в історії мистецтва були періоди розквіту і періоди занепаду. Всього він налічує чотири великі епохи в історії мистецтва:

1) часи, розпочаті за десять років до воцаріння Пилипа, батька Олександра Великого;

2) часи Юлія Цезаря й Августа;

3) часи Юлія II і Лева X;

4) часи Людовика XIV.

У пошуках причин розквіту та занепаду мистецтва Ж.-Б. Дюбо звертається до природних факторів. Як пише він, є країни, в яких ніколи не народяться ні великі живописці, ні великі поети - це країни Крайньої Півночі. «Давно вже помічено, - пише Ж.-Б, Дюбо, - що деякі місцевості славляться своїми даруваннями, тоді як суміжні зовсім не поділяють цієї слави» [4, c. 348].

І головна причина - в кліматі цих місць, насамперед у якості повітря. «Оскільки, - пише Ж.-Б. Дюбо, - в продовженні всього людського життя душа пов'язана з тілом, тому характер нашого духу і наших схильностей багато в чому обумовлюється якостями крові, що живить наші органи і постачає їм протягом дитинства та юності матеріал, потрібний для їх зростання. А якості крові у свою чергу багато в чому залежать від повітря, яким ми дихаємо. Ще більшою мірою вони залежать від якості того повітря, яким ми дихали в дитячі роки, бо саме він визначив особливості нашої крові. А ці особливості вплинули на будову наших органів, яке в силу зворотного взаємозв'язку вже в зрілі роки позначається на якості нашої крові. Ось чому народи, які мешкають в різних кліматах, настільки відрізняються між собою за своїм духом і схильностями. У свою чергу, якості повітря залежать від випаровування ґрунту, який обволікає це повітря. При різних складах ґрунту різним буває і омиває його повітря» [4, c. 349-350].

Введення в якості головного чинника, що визначає дух і схильності народів, якості повітря, яким дихають люди, дозволяє Ж.-Б. Дюбо пояснити, чому жителі одних і тих же країн в різні часи відрізняються різними правами і різним ступенем обдарованості. Вся справа в тому, що повітря не залишається одним і тим же, воно піддається численним змінам. А результатом зміни повітря є зміна звичаїв народів.

Підводячи підсумки своїм міркуванням, Ж.-Б. Дюбо пише: «З усього вищевикладеного я укладаю: що причини змін, що відбуваються у звичках і обдарованості жителів різних країн, слід шукати у змінах, що зачіпають властивості тамтешнього повітря, подібного до того як відмінності між характерами різних народів прийнято пояснювати різницею між властивостями повітря їх країн. Подібно до того, як різницю, яка помічається між італійцями та французами, приписують відмінності між повітрям Італії і повітрям Франції, так і істотна відмінність, яка відчувається між звичаями і обдарованістю французів в різні епохи, слід приписати зміни властивостей повітря Франції» [4, c. 352].

Відомий французький просвітитель та філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) вважав, що виникнення великих імперій Азії обумовлено наявністю там великих рівнин. Особливо велике значення він придавав клімату, вважав, що «влада клімату сильніша всіх влад». Так, розповсюдження рабства переважно у південних країнах він пояснював розслабленістю людей від жари. Він вважав, що форма державного устрою будь-якої країни також залежить від клімату та її розмірів.

І, нарешті, велике значення має характер ґрунту. «Безплідний ґрунт Аттики, - стверджував Ш. Монтеск'є, - породила там народне правління, а на родючому ґрунті Лакедемона виникло аристократичне правління, яке більш близьке до правління одного - правлінню, якого в ті часи зовсім не бажала Греція» [6, c. 366].

Вихідні поняття Монтеск'є вирізнялися раціоналізмом і натуралізмом. Одначе це не завадило йому розвинути загальне вчення про залежність юридичних норм держави і співжиття від законів, визначуваних типом державного устрою - республіканським, монархічним чи деспотичним. Взагалі Монтеск'є вважав, що основне завдання законодавця - це запропонувати суспільству такі закони, які відповідали б історичному рівневі розвитку духу народу.

У розробленні вчення про закони співжиття Монтеск'є не обмежувався натуралістичними абстракціями, а використовував широке поле зіставлення політичного устрою і законодавства Англії та Франції з імператорським Римом. Цим Монтеск'є започаткував порівняльний метод вивчення філософії права. Це дало йому змогу обґрунтувати своє розуміння найголовніших типів державного устрою, умов їхнього розвитку та занепаду. Проте можливість існування різноманітних типів державного устрою Монтеск'є пояснював здебільшого залежністю способу правління від фізичних особливостей країни (розташування у просторі, можливостей клімату). Тобто підхід Монтеск'є зазнав сильного впливу натуралістичних поглядів на причини суспільних явищ [6, c. 368].

Інший відомий французький географ та соціолог Жан-Жак Блізе Реклю (1830-1905) говорив про залежність суспільства (аж до форм державної влади) від визначального впливу природи, для пояснення важливих розбіжностей між народами він залучив такі фактори, як форма височин, висота гір, температура повітря, частота опадів тощо.

Генрі Томас Бокль (1821-1862), англійський історик і соціолог-позитивіст досліджуючи історію людства, звернув увагу на сталі взаємодії між природою та людиною, які, на його думку, є взаємними. Аналізуючи природне оточення людини, у праці «Історія цивілізації в Англії» (1861), він стверджував, що найважливішими його елементами є клімат, ландшафт, ґрунти та їжа, якість і кількість якої прямо впливають на розвиток людини.

Ландшафт, на його думку, визначально впливає на особливості фізичного розвитку людини, її мислення та опосередковано - на рівень розвитку людської спільноти. Велич природи пригнічує людину, робить її пасивною та безпомічною перед стихією, тоді як люди, котрі живуть у помірній зоні, змушені бути активними й боротися за існування, що робить їх творчими та сприяє накопиченню розумового «капіталу» [1, c. 87].

Усі інші елементи - клімат, ґрунт, їжа зумовлюють соціальну диференціацію та визначають особливості політичних і суспільних відносин. Деяка суворість клімату та бідність ґрунтів у Європі призводить до обмеженості запасів їжі, збільшення яких можливе лише за умови раціональнішого використання агрокліматичних ресурсів. У країнах зі сприятливим кліматом та ґрунтами, наприклад, у Єгипті та Індії, існує надлишок запасів їжі, що не стимулює активність і здатність людей до творчої діяльності та важкої фізичної праці. Надлишок їжі спричиняє високу народжуваність і зайві «робочі руки». Тому в таких країнах соціальне розшарування суспільства є значно більшим, ніж у Європі, а політичний режим - деспотичний. Із цієї концепції випливає, що розвиток держав та їхні активні взаємовідносини визначаються комплексом природних елементів, що зумовлюють рівень їх суспільного розвитку, соціальну структуру» активність і прагнення суспільних груп і держав [7, c. 440].

2.2 Розвиток географічної школи у Росії та Німеччині

Надзвичайно цікаву теоретичну концепцію у сфері досліджень соціальної географії висунув російський соціолог Лев Ільїч Мечников (1838-1888). Свої погляди на розвиток суспільства він виклав у фундаментальній праці «Цивілізація та великі історичні річки. Географічна теорія розвитку сучасного суспільства» (1889). На його думку, розвиток людського суспільства визначався постійною боротьбою за існування, яка змушувала людей об'єднуватись у великі спільноти, котрі характеризувались диференціацією функцій її членів. На відміну від біологічного світу, де відбувається боротьба за індивідуальне виживання, у світі людей точиться боротьба за виживання кооперативне. Держава, у його концепції, є формою людської кооперації, тобто формою поєднання зусиль, спрямованих на виживання у несприятливому середовищі. У розвитку людських цивілізацій визначальними завжди є фізико-географічні чинники, а серед них - гідрологічні особливості території.

В історії цивілізації Л. Мечников виділив три основні періоди:

І. Річковий період - відлічується відтоді, коли виникли перші розвинені суспільства в долинах великих річок: Інду та Гангу в Індії; Хуанхе та Янцзи в Китаї; Тигру та Євфрату в Месопотамії; Нілу в Єгипті. Долини річок були зручні для землеробства та відігравали роль найзручнішого транспортного шляху, яким могли користуватися люди. У цих обмежених географічних ареалах люди були змушені виявляти солідарність, об'єднуючись у спільноти. Поступовий процес диференціації суспільних функцій призвів до виникнення перших держав.

ІІ. Морський період - охоплює 25 століть, починається від заснування Карфагена й завершується в часи існування імперії Карла Великого. У цей час виникають культури Фінікії, Карфагена, Греції, Риму, Візантії. Спільною рисою для них був розвиток не лише сільського господарства, але й ремесла, та превалювання морської торгівлі, що стала основним джерелом їх добробуту і могутності. У ці часи люди освоюють не лише Середземне море, але й Чорне та Балтійське моря, що розширює ареал європейської цивілізації та поступово робить її могутнішою за інших.

ІІІ. Океанічний період - розпочинається після розпаду імперії Карла Великого, а його кульмінацією стає епоха великих географічних відкриттів. Це час виразного домінування західноєвропейської цивілізації, яка, завдяки прискореному розвитку морського транспорту, опанувала не лише Атлантичний океан, але й фактично весь світовий водний простір. Л. Мечников розглядає океанічний період як переддень початку «всесвітньої» епохи, яка зароджується в XIX ст. [5, c. 66].

Водний простір, у концепції Л. Мечникова, відігравав консолідуючу роль у людських спільнотах, звідки випливає висновок про те, що чим більші водні простори опановувало людство, тим більше виявлялась людська солідарність у формах виникнення великих держав та охоплення географічно більших ареалів різноплановими відносинами між ними. Перші держави існували як «оази» серед оточення набагато примітивніших племен та майже не підтримували стосунків між собою. Людська цивілізація розвивалася паралельно з освоєнням розвиненими суспільствами ширших географічних ареалів, аж поки у XIX ст. не відбулося так зване закриття світу. Йдеться про встановлення регулярного сполучення з усіма народами та державами земної кулі, втягнення їх у систему різнопланових взаємовідносин.

Географічний детермінізм як наукова теорія не має нічого спільного з географічним фаталізмом, оскільки трактує середовище як сцену, де активно діють людські спільноти, що змушені рахуватись із особливостями географічного середовища, оскільки їх предметна діяльність відбувається не в якомусь абстрактному просторі, а лише у реальному - географічному [5, c. 68].

Геополітичні ідеї фактично започатковані у працях Л. Ґумпловича та Ф. Ратцеля, які, на відміну від детерміністів, пов'язували вплив особливостей географічного середовища не з розвитком людського суспільства взагалі, а зі сферою політики держави.

Основоположником класичної геополітики вважають німецького вченого Фрідріх Ратцель (1844-1904), який, однак, не застосовував це поняття, а використовував термін «політична географія». У працях «Антропогеографія» (1882), «Політична географія» (1897), «Про закони просторового зростання держав» (1901) він сформулював концепцію визначального впливу географічного середовища на зовнішню політику держав. Ф. Ратцель проповідував ідею прямого зв'язку еволюції народів із географічним середовищем, у якому вони існують, і відповідно, держав - з територією, якою вони володіють. Обов'язковою умовою існування народу є життєвий простір, на якому він може задовольнити свої потреби, а держави - наявність території, на яку може поширюватися її влада. На його думку, географічний простір є тією об'єктивною реальністю, яка визначає собою історичні долі народів. Ф. Ратцель зауважив, що «розумовий і культурний розвиток усього того, що ми називаємо прогресом цивілізації, можна порівняти швидше з ростом рослини, ніж із вільним польотом птаха... Як би людство не піднімало голову в ефірні сфери, ноги його все ж торкаються землі» [5, c. 69].

Він визначав держави як біологічні організми, невід'ємною рисою яких є «життєвий простір», за який вони ведуть боротьбу з подібними до себе. Найважливішими параметрами держави є поєднання території і населення, а її активність визначає співвідношення між життєвим простором і життєвою енергією народу. географічний детермінізм цивілізація

Кожна держава мусить мати власне почуття географічного простору, і якщо політична еліта його втрачає, це свідчить про початок регресу та занепаду. Державні кордони віддзеркалюють внутрішній стан держав на цей час, оскільки, подібно до живої істоти, вони народжуються, зростають, старіють та помирають. Відповідно зменшення чи збільшення території держави є природним процесом, пов'язаним із внутрішніми суспільними циклами. Молоді, сповнені суспільної енергії держави експансивні та завжди намагаються розширюватися за рахунок слабких сусідів. Ф. Ратцель вивів сім законів просторового зростання держав:

1. Простір держав зростає разом із розвитком їх культури.

2. Просторове зростання держави супроводжується розвитком ідей, торгівлі, виробництва, підвищенням суспільної активності.

3. Розширення території держави досягається шляхом приєднання чи поглинання менших держав.

4. Кордон є периферійним органом держави, який свідчить про її силу чи слабкість і зміни в її внутрішньому організмі.

5. Держава намагається долучити до своєї території найцінніші фізико-географічні елементи: берегові лінії, басейни річок, рівнини, басейни корисних копалин.

6. Імпульс до зростання є зовнішнім, оскільки він пов'язаний з перепадами рівня розвитку цивілізацій на сусідніх територіях.

7. Загальна тенденція до збільшення території переходить від держави до держави та посилюється, що призводить до виникнення щораз більших держав [5, c. 70-71].

Геополітика як окрема наука стала формуватись у другій половині XIX ст., тобто задовго до того, коли у 1916 р. цю назву запропонував у праці «Держава як форма життя» шведський географ і юрист Юхан Рудольф Челлен (1864-1922), який вважав, що вона є наукою «про державу як географічний організм, втілений у просторі».

Держава розглядається не як адміністративно-правнича структура, а як просторовий організм, який постійно бореться за існування серед подібних до себе. Тобто геополітика вивчає «відносини між просторово-географічними одиницями: країнами, регіонами, континентами», - в географічному просторі, що є реальністю, в якій вони відбуваються, а також як їх лімітуючий і спрямовувальний фактор.

Р. Челлен вважав, що держава керується інстинктом до самозбереження, зростання, устремлінням до влади та веде боротьбу за володіння життєвим простором на всіх стадіях свого існування: народження, зрілості, спаду, смерті. На його думку, принциповими чинниками її могутності є розмір і компактність території та зручність комунікації. Могутніші за інших держави є надорганізмами, експансивними за своєю природою, що завжди намагаються підпорядкувати собі або поглинути малі держави. Війна між наддержавами є формою боротьби за існування та владу у світі, що вище від них і підпорядковується вічним законам природи.

2.3 Теоретичні основи геополітики у працях А. Мехена, X Маккіндера, К. Хаусгофера та Н. Спайкмена

Теоретичні основи геополітики розвинули А. Мехен, X. Маккіндер, К.Хаусгофер та Н. Спайкмен, які не лише розширили започатковані своїми попередниками наукові уявлення, але й перевели їх у практичну площину дослідження світової політики.

Альфред Тайер Мехен (1840-1914) - американський військово-морський теоретик та історик, контр-адмірал, не вживаючи поняття «геополітика», широко застосовував її понятійно-категорійний апарат та сформулював теоретичну концепцію, яка стала для неї класичною. Його найважливіша праця «Вплив морської сили на історію 1660-1783» (1890), яку образно називають «Біблією навалістів» та порівнюють зі знаменитою працею К. фон Клаузевіца «Про війну», присвячена обґрунтуванню ідеї стратегічної переваги морських (і особливо - океанічних) держав над сухопутними. На його думку, про силу держави свідчать три основні елементи: географічне положення, національний характер та морська сила [7, c. 467].

На основі цього він висуває шість критеріїв статусу держави:

1. Географічне положення щодо відкритих морських басейнів, що дає змогу налагодити морські комунікації з іншими країнами, а у разі потреби загрожувати їм своїм флотом.

2. Конфігурація морського узбережжя та кількість зручних морських портів, від чого залежать процвітання держави та її безпека.

3. Протяжність берегової лінії, оскільки чим вона довша, тим більші потенційні можливості має держава.

4. Статистична кількість населення країни.

5. Національний характер, тобто здатність народу до торгівлі, що важливо, оскільки вона є основою могутності держави.

6. Характер політичного правління, позаяк це може сприяти чи сковувати вільну ініціативу громадян [7, c. 470].

Позитивна для окремої держави комбінація об'єктивних (природних) і суб'єктивних чинників морської могутності ще не свідчить про загальний рівень її могутності. На думку А. Мехена, могутність є результатом цілеспрямованої політики її політичного керівництва, яке у сприятливій геополітичній ситуації мусить скористатись із існуючих можливостей. Тобто для світового домінування не вистачає лише об'єктивних чинників, узагальнених у її геополітичному положенні та ресурсах. Потрібен комплекс суб'єктивних чинників, пов'язаних із спроможністю політичної еліти держави скористатися ним.

Могутність будь-якої держави світу складається з трьох принципових елементів, які в теоретичній концепції А. Мехена представлені у вигляді формули:

SP-N + MM + NB, де SP - морська могутність; N - військово-морський флот; MM - торговий флот; NB - морські бази, які є ключовим елементом могутності, оскільки їх розташування у найважливіших для світового судноплавства географічних пунктах дає змогу контролювати морські шляхи, а, отже, держава отримує величезні стратегічні переваги [7, c. 471].

Інструментом досягнення багатства і процвітання держави, на його думку, є світова торгівля, точніше, досягнення домінування в ній. Це пояснюється тим, що А. Мехен представляє економічний цикл у державі як нерозривну єдність трьох фаз: виробництва товарів, комерційної навігації (тобто транспортування товарів) та споживання (у колоніях, які здійснюють функцію циркуляції товарообміну). Порушення циркуляції хоча б в одній із фаз призводить до порушення циклу загалом, але з усіх фаз найбільше наражається на небезпеку комерційна навігація, і тому завданням військово-морського флоту є її захист.

Обґрунтовуючи місію США про виконання нею провідної ролі у світовій політиці, А. Мехен спирався на їх унікальне геополітичне положення, яке називав «Manifest Destiny» (виявлену долю), що дає змогу панувати у двох найважливіших для світового судноплавства океанах, є основою для панування, яке має бути досягнуте у два етапи:

1) панування в обох Америках, згідно з доктриною Монро, що дасть змогу США контролювати Атлантичний і Тихий океани;

2) встановлення світового панування проникненням в інші океани (передусім, Індійський) та стратегічного охоплення Євразії [7, c. 472].

Така політика, на думку А. Мехена, має бути спрямована на встановлення планетарної торгової цивілізації на чолі зі США, головним завданням яких буде підтримання вільної торгівлі між країнами світу.

Видатний геополітик Хелфорд Джон Маккіндер (1861-1947) - британський вчений, політичний діяч виходив у своїх міркуваннях із тези про те, що у будь-яких суспільних процесах «ініціативу проявляє людина, а не природа, але власне природа переважно здійснює регулювання»!. На відміну від А. Мехена, X. Маккіндер у стратегічному глобальному протистоянні надавав перевагу сухопутним державам, позаяк вважав їх географічне положення загрозливим для морських держав. Морські держави, на його думку, були приречені розриватись між власною морською експансією та необхідністю захищатись від континентальних загроз.

Результатом такої децентралізації зусиль завжди була катастрофа. При цьому він посилався на історичні прецеденти: завоювання сухопутною Македонією морських Афін та падіння Риму під ударами племен варварів [7, c. 481].

Своє бачення світу він виклав у схемі, вміщеній у доповіді «Географічна вісь історії», опублікованій у 1904 р. у «Географічному журналі». Х.Маккіндер двічі (1919 р. і 1943 р.) коригував геополітичну схему світу, переглядаючи та поглиблюючи її вихідні положення. Змістом схеми, що стала класичною, є певне абстрагування земної кулі до моделі, в якій він виділяє континенти, котрі називає островами. Він пояснює це ефектом «стягування» географічного простору під впливом розвитку транспорту, що скорочує відстані та зближує країни і народи. Європа, Азія й Африка утворюють єдиний масив суші - Світовий острів. Він займає 1/2 поверхні Землі, тоді як усі інші (Північна й Південна Америка та Австралія) лише 1/3. Тут проживає 11% населення світу і сконцентрована більша частина природних ресурсів.

У межах цього острова, «на його величезних і заселених площах, багатих на ресурси, зручних для прокладання шляхів сполучення, міститься простір географічного розв'язання, як називає його X. Маккіндер, це власне той світ, який у час прояву острівного характеру Землі є найважливішим». У центрі Світового острова розташований Осьовий ареал, який є природною фортецею, оскільки з Півночі він захищений Північним Льодовитим океаном, із півдня - пустелями Середньої Азії, горами Паміру, Тянь-Шаню, Гіндукушу та Гімалаями, зі Сходу - горами Східного Сибіру та Тихим океаном. Лише досить вузький перешийок між Балтійським і Чорним морями (разом із стратегічними протоками Каттегат, Скагеррак, Босфор, Дарданелли) забезпечує безперешкодний зв'язок між ним та Центральною і Західною Європою, які в його схемі належать до поясу, названого внутрішнім півмісяцем [7, c. 483].

Поза межами Світового острова опинився зовнішній півмісяць, складовими якого є Північна і Південна Америка та Австралія, де акумулюються типово морські, торгові цивілізації. Як внутрішній, так і зовнішній півмісяці вразливі для нападу держав, що розміщені у межах Осьового ареалу. З найдавніших часів із цієї території через Східну Європу проходили незліченні кочові народи, які прагнули завоювати країни внутрішнього півмісяця. На його думку, вся геополітична історія людства поділена на три епохи:

а) Доколумбова епоха, під час якої народи внутрішнього півмісяця змушені були постійно захищатися від кочових народів Азії, де завжди існувала можливість створити численну та мобільну військову силу. Германці, гуни, алани, угорці, монголи, араби, змінюючи один одного, здійснювали спустошливі нашестя на морські цивілізації Європи.

б) Колумбова епоха стала поворотним моментом розвитку людської цивілізації, оскільки народи внутрішнього півмісяця, продовжуючи боротьбу з народами Азії (у цей час Європі загрожували турки-османи), скерували експедиції на пошук нових земель і, не зустрічаючи серйозного опору, створювали могутні колоніальні імперії. Ця епоха стала тріумфом західноєвропейської цивілізації, яка змогла не лише витримати натиск народів Осьового ареалу, але й підпорядкувати їх, встановивши контроль над територіями обох півмісяців.

в) Постколумбова епоха розпочалась із завершенням епохи великих географічних відкриттів. Весь світ став відомим та освоєним, а розвиток системи сухопутних шляхів сполучення спричинив ефект «стягування земної кулі». Динамічні пульсації морських цивілізацій ведуть їх до зіткнення, причому паралельно в серці Азії відроджується могутня континентальна сила - Росія. X. Маккіндер писав: «Росія посідає у світі таку ж центральну стратегічну позицію, як Німеччина - в Європі. Вона може здійснювати напади в усіх напрямах і піддана можливим нападам з усіх напрямів, крім півночі [7, c. 484-485].

Найбільшу загрозу морським цивілізаціям, і особливо Британській імперії, X. Маккіндер бачив у можливому стратегічному партнерстві між Німеччиною та Росією, оскільки це призвело б до домінування континентальних держав. Звідси він виводив особливе стратегічне значення Східної Європи, яку назвав «відчиненими воротами Європи». Вона мала б відігравати роль бар'єра між двома могутніми континентальними державами, об'єднуючи низку сильних суверенних держав, підтримання статусу яких мало б бути найважливішим елементом британської політики.

У пізніших коректурах X. Маккіндер змінив назву Осьовий ареал на Серцевинну землю, яку запозичив у ще одного британського геополітика Дж. Фейгріва - автора праці «Географія і світове панування» (1915). Значущість осі світової політики, що простягається від Хартленду в Європу через дугу між балтійськими і чорноморськими протоками, Х.Маккіндер відобразив у своїй моделі 1919 р [7, c. 490].



На основі своєї схеми, X. Маккіндер сформулював три правила світової політики, які, як і його схема, стали класичними:

1) хто править Східною Європою - править Хартлендом;

2) хто править Хартлендом - править Світовим Островом;

3) хто править Світовим Островом - править Світом.

У 1943 р. на прохання редактора журналу «Foreign Affairs» він представив значно скориговану схему, яка враховувала серйозні зміни у світі, що сталися через крах Версальської системи. Він підкреслив у ній зміну лідера в Атлантичному світі, яким стали США, та назріваючу конфронтацію США з СРСР, котрий, як він передбачив, опанує не лише Хартлендом, але й Східною Європою.

Ця схема відображає світ, у якому відбувається визначене самим географічним простором протистояння між континентальними державами на чолі з СРСР та морськими - на чолі зі США. Атлантичний океан відіграє роль «Середземного» та є своєрідною морською віссю, яка сполучає два півмісяці. Здомінована СРСР Східна Європа стала його форпостом і втратила стратегічну цінність для Заходу [5, c. 391].

Теорія і схема X. Маккіндера визначили розвиток геополітики, оскільки практично всі пізніші геополітичні концепції були її інтерпретаціями чи випливали з її аналізу. Німецький геополітик Карл Хаусгофер (1869-1946) вважав його схему та висновки надзвичайним досягненням геополітики й висловлював задоволення з того факту, що «Географічна вісь історії» «англійським політичним елітам була не відома, а точніше, не була ними належно оцінена».

К. Хаусгофер, засновник мюнхенської школи геополітики, був одним із тих, хто висунув власну геополітичну концепцію, інтерпретуючи схему Х.Маккіндера. На його думку, панування над світом забезпечує «євразійська дуга», тобто простір, що простягнувся від центру Європи до берегів Тихого океану. Власне тому він був рішучим прихильником створення могутнього блоку «Берлін - Москва - Токіо», який міг би бути адекватною відповіддю морським державам. К. Хаусгофер вважав, що такий блок міг би продовжувати стратегію меридіональної експансії, що розпочалась ще в часи епохи великих географічних відкриттів. Створення могутніх континентальних імперій мало на меті підпорядкування Німеччині Африки, СРСР - Південної Азії, Японії - Східної Азії та Океанії і створення порівняно замкнених панрегіонів. Розвиток великих держав у межах пан-регіонів мав би запобігти серйозним зіткненням між ними та ліквідувати загрозу глобальної широтної експансії США [5, c. 392].

У теорії міжнародних відносин виокремлюються праці Ніколаса Джона Спайкмена (1893-1943), який формулював свої концепції, поєднуючи теорії геополітики та балансу сил. У праці «Стратегія Америки у світовій політиці» (1942) та у виданій після його смерті праці «Географія світу» він докладно проаналізував теоретичні основи геополітики та сформулював утилітарний підхід до проблем світової політики, намагаючись створити основи ефективної стратегії США.

Н. Спайкмен припустив, що експансія здійснюється у напрямі найменшого спротиву, а лімітуючими її природними бар'єрами є океани, річки, гори, які є визначальними чинниками її спрямування. Мета експансії може пов'язуватись із боротьбою за вихід до моря, контроль над стратегічними вузлами шляхів сполучення, басейнів корисних копалин тощо. Услід за Ф. Ратцелем він стверджував, що територія держави є функцією її могутності сьогодні. Тобто держава контролює в певну історичну мить таку площу власної території, яку дозволяє акумульована нею сила [5, c. 394].

Н. Спайкмен розглядав геополітику як один із найважливіших інструментів здійснення міжнародної політики, як спосіб вироблення ефективної стратегії. Він вважав: «У світі міжнародної анархії зовнішня політика має керуватись метою зміцнення або, принаймні, збереження порівняльної силової позиції держави. Сила, в кінцевому підсумку, дає змогу провадити успішну війну, і в географії лежать ключі до проблем військової і політичної стратегії. Територія держави - це база, з якої вона діє під час війни, і стратегічна позиція, яку вона займає в час тимчасового перемир'я, яке називають миром. Географія є фундаментальним фактором у зовнішній політиці держави тому, що цей фактор - постійний. Міністри приходять і йдуть, помирають навіть диктатори, але ланцюги гір залишаються непорушними» [1, c. 100].

У 20-40-х роках XX ст. популярною була ідея про панрегіони, яка інтерпретувала поняття автаркічних економічних регіонів світу. К.Хаусгофер надавав їм значення геополітичних утворень.

Аналізуючи маккіндерівську геополітичну схему світу, Н. Спайкмен закидав її авторові переоцінку значення Хартленда у світовій політиці. Ключем до світового панування, на його думку, є не стільки Хартленд, скільки «маргінальний півмісяць» Євразії, який охоплює морські країни Європи, Близький і Середній Схід, Індію, Південно-Східні Азію та Китай. Н. Спайкмен скоригував правила X. Маккіндера та сформулював їх у інший спосіб, замість трьох положень залишив лише два. На його думку, світове панування визначається такими географічними особливостями:

1) той, хто домінує над Крайовою землею, - домінує над Євразією;

2) той, хто домінує над Євразією, - тримає долю світу у своїх руках [1, c. 112].

На його думку, у світовій політиці визначальну роль відіграють три основні центри: Атлантичне узбережжя Північної Америки, Європа та Далекий Схід Євразії. Він припускав, що в перспективі до них може приєднатись четвертий центр - Індія.

Порівняно з X. Маккіндером, Н. Спайкмен значно більшого значення надавав Атлантичному океану, називаючи його «серединним», виразно підкреслюючи аналогію між ним та Середземним морем і їх значення для античної і сучасної цивілізацій.

Після Другої світової війни геополітичні дослідження мали переважно прикладний характер, а окремі теоретичні ідеї пов'язують із працями американських учених У. Мак-Нейла та К. Боулдінга. У період 1960-1980 рр. праці в галузі геополітичних досліджень опублікували Дж.Моделскі, К.Томпсон, П. Кеннеді, 3. Бжезінський, М. ван Клевельд.

Географічний чинник та дослідження особливостей його прояву у міжнародних відносинах гносеологічно пов'язані, насамперед, із теорією політичного реалізму. Досить ґрунтовний аналіз впливу географічного простору на зовнішню політику держав простежується у працях реалістів, зокрема Г. Кісінджера та Р. Штрауса-Гуппе. Геополітиків можна образно назвати «практикуючими реалістами», оскільки вони запозичили майже всі поняття і категорії в теорії політичного реалізму та розглядали їх прояв у конкретному географічному середовищі [1, c. 115].



Висновок

Підводячи підсумки всьому вищесказаному, можна стверджувати, що кожна з концепцій правильно описує взаємодію людини і природи, але досить однобоко.

Концепція географічного детермінізму досить точно описує той факт, що географічне положення досить сильно впливає на життя і діяльність людей, однак дана концепція зводить цей вплив в абсолют, що не вірно.

Виникнення географічного детермінізму спочатку означало прогрес в області теорії, так як вперше була зроблена спроба дослідити природні умови суспільного життя, показати їх роль, а також дати природний, матеріалістичний опис історичних і суспільних явищ. Ця спроба, правда, не могла призвести до дійсно матеріалістичного розуміння історії, але повинна була завершитися натуралістичною інтерпретацією історії, яка в кінцевому рахунку розглядає у якості головної причини суспільного розвитку ідеальні мотиви.

Соціальна функція географічного детермінізму змінювалася в міру того, як змінювалися економічні, соціальні і політичні умови, при яких буржуазія змушена була вести класову боротьбу. Виникнувши як духовна зброя молодий, спрямований проти реакційного феодалізму, географічний детермінізм був потім використаний політично панівною буржуазією в якості зброї для придушення молодого висхідного робочого класу і колоніальних народів, для виправдання капіталізму і колоніалізму, а тепер, в умовах імперіалізму, він став насамперед інструментом ідеологічної підготовки війни в руках найбільш реакційних представників монополістичного капіталу.

Суспільство і природа перебувають у нерозривному зв'язку між собою, вони впливають один на одного, це ні в кого не викликає сумнівів. Суспільство - це частина матеріального світу, яка відокремилася від природи, але воно не зможе існувати без неї. Однак повну і послідовну теорію взаємодії людини і природи, схоже, ще належить створити.

Виходячи з вищевикладеного, слід зазначити, що при розгляді ролі географічного середовища неприпустимий «географічний нігілізм», повне заперечення її впливу на функціонування суспільства. З іншого боку, не можна розділити точку зору представників «географічного детермінізму», які вбачають однозначну і односпрямовану залежність між географічним середовищем і процесами соціального життя, коли розвиток суспільства повністю визначається географічними факторами. Облік творчих можливостей особистості, розвиток на цій основі науки і техніки, культурний обмін між народами створюють певну незалежність людини від географічного середовища. Однак соціальна діяльність людини повинна гармонійно вписуватися в природно-географічне середовище. Вона не повинна порушувати її основних екозв'язків.



Використана література

1. Анучин В.А. Географический фактор в развитии общества. - М.: Азбука - Классика, 2010. - 196 с.

2. Аристотель. Политика. // Соч. в 4-х т. Т. 4. М., 1983. - 601 с.

3. Гиппократ. О воздухах, водах и местностях // Избранные книги. М., 1994. - 304 с.

4. Дюбо Ж.-Б. Критические размышления о Поэзии и Живописи. Под общей редакцией Л.Я. Рейнгардт М.: Искусство, 1975. - 767 с.

5. Исаченко А.Г. География в современном мире. - М.: Просвещение, 2007. - 140 с.

6. Монтескье Ш. О духе законов // Избранные произведения. М., 1955. - 463 с.

7. Семенов Ю. И. Философия истории. (Общая теория, основные проблемы, идеи и концепции от древности до наших дней). - М.: «Современные тетради». 2003. - 776 с.

Размещено на Allbest.ru