Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Реферат на тему:

Виконала: ст. гр. ОА-09-1

Антощук К.В.

Перевірив:

Бакай В.Й.

2011

Зміст

Вступ

1. Етапи процесу районування України

2. Історико-географічні землі України

3. Етнографічні райони України

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Історико-етнографічні регіони чи зони у рамках етносу часто збігаються з територією, заселеного представниками певних етнографічних груп. Але ними визначаються також і ширші у просторовому плані внутрішньоетнічні історико-культурні спільності, що можуть охоплювати й кілька суміжних етнографічних груп. Етнографічна зона як певний історико-культурний ареал характеризується більш загальною, ніж етнографічна група, спільністю і однотипністю рис традиційної матеріальної духовної культури, зумовленими значною мірою однаковим природним середовищем, однотипними умовами економічного розвитку, заселення, колонізації краю.

Традиційно-культурні спільності етнографічних регіонів також змінні в просторі і часі. Вони звичайно не усвідомлюються самими носіями регіональних особливостей.

районування україна етнографічний діалект

1. Етапи процесу районування України

Процес районування України включає кілька етапів.

Перший (6-10 ст.) - це формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення: поляни, сіверяни, древ'яни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці.

Другий етап (10-14 ст.) характеризувався дробленням давньоруської держави на окремі землі і королівства. Основною одиницею районування стала земля - територіальне монопольне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а потім, зі здобуттям “княжого столу” поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина.

Через слабку ізольованість земель на цьому етапі формування регіональної своєрідності культури їхнього населення було не особливо визначеним, хоча процес районування в цілому йшов. Він помітно посилюється на третьому етапі (15-19ст.) у зв'язку з колонізацією окремих земель України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіально роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас культури. Адже кожна держава, що захопила певну землю України, вирізнялася і політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесійною ситуацією.

Усю систему регіонального членування України можна найзагальніше подати у такому вигляді: історико-етнографічні області, які в свою чергу включали історико-етнографічні регіони, ті - історичні зони, на терені яких не рідко формувалися етнографічні регіони. Первісною одиницею цих формувань, безперечно, була “земля”.

2. Історико-географічні землі України

Часто поряд із сучасним адміністративно-територіальним поділом використовують поділ України на історичні землі. Історичні землі, які також називають історико-географічними областями чи краями, є складовими частинами української національної (етнічної) території. В минулому вони виконували ті чи інші суспільні функції -- були державними або автономними утвореннями, військово-політичними або адміністративними одиницями, територіями нового господарського освоєння і заселення тощо. Для них характерні індивідуальні особливості історичного розвитку українського народу, розмаїття його матеріальної та духовної культури, зумовлене впливом природного середовища та взаємозв'язками з іншими народами.

Історичні землі характеризуються різними розмірами. Вони не мають чітких меж, часто накладаються одна на іншу або входять одна в іншу. Ряд земель, що знаходилися на окраїні української етнічної території, в результаті державного розмежування потрапили до складу сусідніх з Україною держав.

Етнічна територія українського народу сягнула наприкінці XIX -- на початку XX ст. максимальних розмірів -- приблизно 750 тис. км². За історичними особливостями розвитку в ній виділяють чотири великі регіони -- Центральну Україну (або Середню Наддніпрянщину), Західну Україну, Південну (або Степову) Україну і Східну Україну. Середня Наддніпрянщи. Це території найдавнішого проживання на і Західна Україна Українського народу, творення перших його держав (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство), відновлення української державності на початку XX ст. (проголошення Української Народної Республіки в Києві 1917р., Західноукраїнської Народної Республіки у Львові 1918 р. та Карпатської України в Хусті 1938 р.). Тривалий час Середня Наддніпрянщина була ареною боротьби волелюбного українського козацтва проти зазіхань сильних сусідів, а в середині XVII ст. тут сформувалася козацька гетьманська держава під проводом Богдана Хмельницького. У 1667 р. вона була поділена по Дніпру на Правобережну Україну (чи Правобережжя) і Лівобережну Україну (Лівобережжя), які відійшли відповідно до Польщі й Росії.

Історичними землями Правобережжя є Київщина, Поділля і Брацлавщина.

Історична Київщина займає правобережні частини сучасних Київської та Черкаської областей і всю Житомирську область. Тут колись жили племена полян і деревлян. Полянська земля стала ядром формування Давньоруської княжої держави. Після її розпаду існували Київське князівство -- спочатку самостійне, а далі автономне у складі Литви, Київське воєводство в Польській державі та Київська губернія в Російській імперії.

Цю територію називають "серцем" України, бо тут знаходиться її багатовіковий політичний і культурний центр -- столиця м. Київ. Багато поселень відомі з літописних часів -- Вишгород, Чорнобиль, Коростень, Овруч, Житомир, а міста й містечка південної Київщини славні своєю козацькою історією -- перша гетьманська столиця Трахтемирів, полкові міста Канів, Черкаси, Корсунь, Біла Церква, Умань, Чигирин. Біля останнього знаходиться с. Суботів -- колишній хутір і резиденція Б. Хмельницького. У с. Моринці Черкаської області народився Тарас Шевченко, а в м. Канів на Чернечій горі над Дніпром знаходиться його могила. Місто Новоград-Волинський -- батьківщина Лесі Українки. Поділля обіймає територію між середньою течією Дністра і верхньою та середньою течією Південного Бугу. Назва походить від "країни з оселями по долах", бо села тут розбудовувалися, в основному, по долинах рік. Відоме ще з середини XIV ст. як удільне князівство у складі Литовської держави, а далі -- воєводство в Польщі і губернія в Росії. Західне Поділля було об'єднане з Галичиною і потрапило до Австрійської імперії.

Адміністративним центром і культурним осередком Поділля завжди було м. Кам'янець-Подільський. Його фортеця тривалий час стримувала агресію турків і татар. Загалом Поділля було густо вкрите замками і фортецями, до наших днів збереглися їх залишки у Сатанові, Летичеві, Меджибожі (одному з найдавніших подільських поселень), Барі, Шаргороді, Хмільнику.

На подільських землях відбулося багато історичних подій, зокрема, битви козаків з польськими військами під Пилявцями, Жванцем, горою Батіг, повстання під проводом Устима Кармалюка та ін.

Східне Поділля відоме також як Брацлавщина. Брацлавське воєводство існувало в Польщі у XVI -- XVIII ст. Сам Брацлав -- невелике містечко над Південним Бугом -- був головним містом воєводства лише 20 років (надалі центр перейшов до Вінниці), однак назва землі збереглася в історичній пам'яті народу дотепер.

На Лівобережній Україні найдовше (до початку 80-х рр. XVIII ст.) зберігалися ознаки гетьманської державності у складі Росії, тому інша її назва -- Гетьманщина. Після ліквідації гетьманського правління територія краю була поділена на Чернігівську і Полтавську губернії. Давнім населенням басейну Десни були сіверяни, а тому північно-східна частина Лівобережжя відома також як Сіверщина з центром у Новгороді-Сіверському.

Великими містами Лівобережної України в руський період були Чернігів і Переяслав, що очолювали землі-князівства. До найдавніших літописних міст належать також Любеч, Ніжин, Прилуки, Ромни, Лубни, Полтава. Вони, як і Конотоп, гетьманські столиці Батурин і Глухів, село Крути -- свідки славної і трагічної історії українського народу.

Вагомий внесок Лівобережжя у становлення української писемності та культури. Полтавський діалект разом із київським став основою української літературної мови. У Полтаві народився засновник нової української літератури Іван Котляревський, а в Борисполі -- етнограф і фольклорист, автор слів національного гімну "Ще не вмерла Україна" Павло Чубинський.

Північна частина Гетьманщини -- історична земля Стародубщина (територія однойменного козацького полку) -- тепер знаходиться в Росії

Західною Україною прийнято називати ті українські етнічні землі, які в результаті проведення державного кордону в 1920 р. опинилися за межами радянської України -- в Польщі, Чехо-Словаччині та Румунії. Більша частина цих земель була приєднана до України в період Другої світової війни (Галичина і Волинь -- у 1939 р., Буковина -- у 1940 р., Закарпаття -- у 1945 р.), однак прикордонні історико-географічні землі залишилися в складі сусідніх з Україною держав.

З давніх часів західноукраїнські землі були заселені племенами дулібів, волинян, бужан і білих хорватів. У княжі часи тут виникли Галицька (столиця -- Галич) і Волинська (Володимир) землі-князівства, які з кінця XII до середини XIV ст. існували як об'єднана Галицько-Волинська держава. До найдавніших міст території належать Буськ, Белз, Теребовля, Перемишль, Луцьк, Шумськ, Кременець, Дубровиця, Берестя (Брест), а також збудовані за правління Данила Галицького нові столиці держави Холм і Львів.

Після втрати незалежності Галичина потрапила до Польщі, а Волинь-- до Литви. Якийсь час вони зберігали автономію (насамперед Волинь), однак згодом на їх землях були створені рядові воєводства Польсько-Литовської держави. З цього часу історія Галичини й Волині являла собою співіснування, взаємодію або ж протистояння українського і польського населення. З кінця XVIII ст. Галичина стала провінцією (т. зв. "коронним краєм") Австрійської імперії, де отримала самоврядність, а Волинь -- губернією Російської імперії. В період між двома світовими війнами ці землі знову опинилися у складі Польщі. У межах сучасної України Галичина обіймає території Львівської, Івано-Франківської і більшої частини Тернопільської областей, а Волинь -- Волинської, Рівненської і північної частини Тернопільської областей. Крім цього, історичні галицькі землі знаходяться також у Польщі (Надсяння з центром Перемишль і Північна Лемківщина), а волинські -- у Польщі (Холмщина, Підляшшя) та в Білорусі (Берестейщина). Східний "кут" Галичини між річками Дністер і Черемош відомий також як історико-географічна земля Покуття.

Ці землі багаті на історичні події. Тут у другій половині XVI -- на початку XVII ст. зародилося книгодрукування в Україні (Львів, Острог, Почаїв), в 1649 -- 1651 рр. прокотилися хвилі визвольної війни (битви під Зборовом, Збаражем, Берестечком). Упродовж XIX ст. Галичина була активним осередком громадсько-політичного, науково-освітнього й культурно-релігійного життя українців, а в першій половині XX ст. західноукраїнські землі стали прикладом жертовної національно-визвольної боротьби нашого народу. Галичина є батьківщиною письменника Івана Франка (с. Нагуєвичі біля Дрогобича), Холмщина -- історика Михайла Грушевського, Надсяння -- географа Степана Рудницького і композитора Михайла Вербицького (автора мелодії національного гімну України), Лемківщина -- вченого-енциклопедиста Володимира Кубійовича.

Закарпаття, або Закарпатська Україна, історичним центром якого є Ужгород, охоплює південно-західну частину Українських Карпат і прилегле до неї передгір'я. Сотні років воно перебувало у складі Угорщини, що позначилося на культурі й побуті місцевого населення. У міжвоєнний період входило до Чехо-Словаччини (автономний край Підкарпатська Русь).

Українські етнічні землі Закарпаття виходять за кордони сучасної Української держави на захід (історичний край Пряшівщина у Словаччині) і південний схід (Мармарощина в Румунії).

Назва Буковина, що означає територію, покриту буковими лісами, відома з кінця XIV ст. Українське населення краю здавна живе поруч з румунами. Територія неодноразово переходила з рук у руки: Галицьке князівство, Угорщина, Молдова, Австрія, Румунія. У 1940 р. вона була розділена на Південну Буковину, що залишилася у складі Румунії, і Північну Буковину, що відійшла до України. Історичний центр Буковини -- м. Чернівці -- став центром адміністративної області (до Чернівецької області долучено також північну частину Бессарабії, т. зв. Хотинщину).

Південна (Степова) Україна є особливим регіоном. Тут вперше на території нашої країни виникли держави і політичні об'єднання, сформовані прийшлими народами, -- кочовими (Скіфія, VII -- III ст. до н. е., Мала Скіфія, об'єднання сарматів, готів, гуннів) і греками (Боспорське царство, VI ст. до н. е. -- IV ст. н. е.), а на морському узбережжі з'явилися перші міські торгово-ремісничі осередки (грецькі колонії і міста-держави Ольвія на Південному Бузі, Тіра на Дністрі, Каркінітіда, Пантікапей, Теодосія, Херсонес у Криму).

У XIII -- XV ст. Крим став державною територією Кримського ханства (зі столицею в Бахчисараї), яке разом з Туреччиною поширило свій вплив на землі Північного Причорномор'я (а звідси інша назва Південної України, що інколи зустрічається в літературі, -- Ханшина). Немало українців опинилося тоді в Криму як зігнана татарами людська здобич.

Українська колонізація Степової України завдячує насамперед Запоріжжю. Запоріжжя -- землі перебування Запорізької Січі та поширення "вольностей" козацького війська. Козацтво в українських степах з'явилося наприкінці XV ст., а перша Запорізька Січ, як його політичне ядро, виникла в середині XVI ст. на о. Мала Хортиця за дніпровими порогами. Наступні січі засновувалися вниз по Дніпру аж до його гирла, більшість з них перебували у дніпровських плавнях (зараз залиті водами Каховського водосховища). Остання Запорізька Січ зруйнована російськими військами в 1775 р.

Землі вольностей запорізьких козаків поширювалися по обидва боки Дніпра: на заході -- до Південного Бугу та його притоки Синюхи, на сході -- до р. Кальміус і Азовського моря.

Запоріжжя -- унікальне явище в історії України. Постійно перебуваючи у формальній залежності від сусідів (Польщі, Росії чи Туреччини), воно фактично виступало як самостійне військово-політичне утворення (своєрідна християнсько-демократична республіка). На запорізьких землях під Жовтими Водами в 1648 р. розпочалася переможна хода козацьких військ під час української національно-визвольної війни Б. Хмельницького.

У XVIII ст. в результаті численних російсько-турецьких війн усі південноукраїнські землі під назвою Новоросія відійшли до Росії. Запоріжжя і Кримське ханство були ліквідовані, а на величезних степових просторах розпочалася стабільна колонізація. В освоєнні краю, крім українських козаків і селян, взяли участь росіяни, німці, вихідці з балканських країн (серби, болгари, албанці, гагаузи, греки), значний відсоток міських мешканців складали євреї. Поряд з давніми містами Причорномор'я -- оборонними фортецями (Ізмаїл, Кілія, Акерман (Білгород), Очаків, Перекоп, Керч) та торговими осередками Південного Криму (Феодосія, Ялта, Судак) виникли нові, які стали торгово-адміністративними центрами, морськими портами, а далі й промисловими осередками. Місто Севастополь засноване як найбільша військово-морська база Росії, а Одеса вийшла в лідери серед найлюдніших міст України.

На території краю було сформовано кілька губерній, які стали великими районами виробництва зерна та його експорту через порти.

Катеринославська губернія (Катеринослав -- сучасний Дніпропетровськ), яка знаходилася, в основному, на землях історичного Запоріжжя, наприкінці XIX ст. перетворилася в одну з основних гірничорудних і металургійних баз країни.

Цікавими історико-географічними землями Південної України є Таврія, Крим і Буджак. У широкому розумінні слово Таврія означає територію Таврійської губернії (з центром у Сімферополі), до якої входили Кримський півострів та землі від чорноморсько-азовського узбережжя до Дніпра. У вузькому значенні Таврією (Таврікою) ще з античних часів називали лише півострів. Назва походить від давнього населення Криму - таврів, що в 1-ому тисячолітті до н. е. заселяли гірську і передгірну частини півострова. Назва Крим з'явилася лише після XIII ст., коли півострів заселили тюркомовні татарські племена, які заснували м. Крим (сучасний Старий Крим) -- столицю їх першої державності.

Крим характеризується більш як 100-тисячолітнім неперервним людським розвитком від часу появи людини неандертальського типу. Вже з глибокої давнини він був своєрідним перехрестям історії різних племен, народів, культур. Починаючи з XV ст. до н. е. у Криму побували кіммерійці, скіфи, таври, греки, алани, готи, гунни, хазари, печеніги, половці, татари. Одночасно з кримськими татарами сюди вселилися євреї і вірмени, пізніше -- українці й росіяни. Тут взаємодіяли цивілізації античної Греції і Риму, Київської Русі і Візантії, Хазарії і балканських країн, італійських республік (Венеції й Генуї) і Золотої Орди, Кримського ханства, Османської імперії та козацької України. Про це нагадують численні пам'ятки археології, історії, архітектури, культури.

Етнічна й релігійна багатоманітність населення та співіснування людей різного зовнішнього вигляду, мови і культури -- особлива риса давньої і нової історії Криму. Саме з Криму поширилося в Україну християнство (було прийняте у грецьких містах ще у III -- IV ст.). Поряд з тим Крим і його міста часто ставали ареною тривалих війн і запеклих боїв, а Севастополь увійшов в історію як легендарне місто-герой за неодноразову оборону в ході російсько-турецьких та Другої світової війн. Трагічною сторінкою новітньої історії стало виселення в азіатську частину СРСР у 1944 р. кримських татар та інших корінних мешканців півострова. У наш час вони повертаються на батьківщину.

Буджак (з турецької "кут") -- колишня прикордонна провінція Османської імперії у трикутнику між нижніми течіями Дністра, Дунаю, Пруту і Чорним морем. На цих землях кочувала Буджацька орда, а після переходу до складу Росії Буджак долучили до Бессарабської губернії. Тут були створені поселення українських і російських козаків, гагаузьких і болгарських колоністів (їх культурно-національним центром є зараз м. Болград), на прикордонні проживали молдавани. По сусідству з Буджаком у дельті Дунаю виникла т. зв. Задунайшина -- територія розселення частини колишніх запорізьких козаків, які створили Задунайську Січ.

Бессарабія -- земля між Буковиною, середнім і нижнім Дністром і Прутом, гирлом Дунаю і Чорним морем. Отримала назву від племені бессів, які поселилися тут у 1 ст. до н. е. Протягом століть залежала від сусідніх країн (у т. ч. у XII -- XIV ст. -- від Галицько-Волинської держави). Останні територіальні зміни відбулися в 1940 р., коли Бессарабія передавалася від Румунії до СРСР. Північна Бессарабія (Хотинщина) і Південна (Аккерманщина, що перекривала більшу частину Буджаку) відійшли до України, в середній частині, заселеній переважно молдаванами, було створено Молдавську РСР (зараз Республіка Молдова). До неї приєднано вузьку смугу території на лівобережжі Дністра з мішаною українсько-молдавською людністю.

Історичними землями на сході української етнічної території є Слобожанщина, Донщина і Кубань.

Слобожанщина, або Слобідщина, почала заселятися українськими козаками із Запоріжжя, Право- і Лівобережжя з першої половини XVII ст. Особливий розмах колонізаційного руху спостерігався після Переяславської угоди і в добу Руїни (після Хмельниччини). Українці селилися слободами, від чого походить назва землі. Значний вплив на побут населення мали росіяни, що жили у прикордонні. Найбільші поселення Слобожанщини -- Суми, Охтирка, Харків, Ізюм -- були центрами полків, які мали певну автономію у Російській державі. Згодом вони були об'єднані у Слобідсько-Українську (пізніше перейменовану в Харківську) губернііо. Харків став значним культурним і промисловим центром Східної України, певний час був столицею всієї Радянської України. Уродженцем Слобожанщини є філософ Григорій Сковорода.

У межах України Слобожанщина займає частину Сумської області, всю Харківщину і північну частину Луганської області. Частина Слобожанщини залишилася в сусідніх з Україною російських областях.

Донщина (Область Війська Донського) -- історична земля донських козаків, що межувала на заході із Запоріжжям та Слобожанщиною. Лежить у басейні середнього і нижнього Дону, заселена росіянами і українцями (останні здебільшого займали західну і південну частини краю). Зараз у межі України входить частина Донщини, що охоплює схід Донецької і південь Луганської областей. У XIX ст. з розвитком кам'яновугільної і металургійної промисловості на стику Донщини і Катеринославщини сформувався потужний промисловий район -- Донбас, найбільшими центрами якого стали Юзівка (сучасний Донецьк), Луганськ, Бахмут, Макіївка, Горлівка та ін.

Кубань як історична земля почала формуватися з кінця XVIII ст. Першими українськими поселенцями були рештки запорізьких козаків, які отримали від російського уряду право поселитися на схід від Азовського моря між Донщиною і рікою Кубань. Тут вони отримали широку автономію, займалися землеробством, брали участь в обороні південних рубежів Російської держави. У другій половині XIX ст. українська колонізація сягнула також Закубання (до берегів Чорного моря). Ця територія нині є складовою частиною Краснодарського краю Російської Федерації. Поряд зі специфічними рисами, набутими внаслідок спілкування з іншими народами, українське населення Кубані зберегло етнокультурні традиції нашого народу, що проявляється умові, піснях, танцях, побуті.

3. Етнографічні райони України

Українську етнічну територію поділяють також на етнографічні райони, населення яких відрізняється, насамперед, мовними діалектами та культурно-побутовими ознаками. Межі етнографічних районів не обов'язково співпадають з історико-географічними регіонами чи краями. Виділяють, зокрема, такі великі етнографічні райони, як Північний (Поліський), Центральний (Середньонадцніпрянський), Слобожанський, Подільський, Південний і Карпатський. Останній в етнографічному відношенні характеризується найбільшою розмаїтістю й оригінальністю. Надзвичайно цікавими меншими районами в ньому є Гуцульщина, Бойківщина і Лемківщина, як території розселення етнографічних груп українського народу -- гуцулів, бойків і лемків. Представники цих етнографічних груп найкраще серед усього українського населення зберегли свою говірку, духовну і матеріальну культуру, передусім самобутній фольклор і побутові традиції.

Гуцульщина займає південно-східну частину гірських Карпат на стику Галичини, Закарпаття й Буковини (у межах Івано-Франківської, Закарпатської й Чернівецької областей України, північних районів Румунії). Гуцули славляться різьбярством, килимарством; вони -- добрі лісоруби і пастухи. Визначними центрами Гуцульщини є містечка Верховина, Яремча, Рахів, Путила, села Космач і Криворівня.

Бойківщина охоплює територію передгірних і гірських районів Галичини (у межах Івано-Франківської і Львівської областей) і частину гірського Закарпаття. Бойки здавна займаються скотарством і землеробством, лісовим господарством і торгівлею.

Лемківщина -- гірська територія, здавна заселена лемками у Польщі (Північна Лемківщина), Словаччині (Пряшівщина) та в Україні (крайній північний захід Закарпатської області). Внаслідок обміну населенням між Україною і Польщею (1945 р.) та виселення українців Польщі з власних етнічних земель (1947 р.) Північна Лемківщина майже обезлюдніла. Частина лемків опинилася в Україні, насамперед, у західних областях, решта була розселена в північних і західних районах Польщі. Інші етнографічні райони не проявляються так чітко, межі між ними поступово стираються внаслідок втрати місцевим населенням своєї етнографічної індивідуальності.

Висновок

У рефераті розглянуто основні історичні особливості формування етнографічних районів України переважно на матеріалі будування поселень, житла, типу господарства, одягу, прикрас, деяких звичаїв та обрядів тощо. Зазначимо, що деякі явища культури, наприклад, народна музика, танці, пісні за своїми особливостями потребують дещо іншого районування, бо межі їхнього поширення не завжди збігаються з прийнятими історико-етнографічними зонами України.

Шкідлива політика злиття народів і культур, безумовно, завдала великої шкоди українській традиційній культурі. Часто локальні особливості регіонів без розбору, бездумно переносилися самодіяльними колективами на інший грунт, складалися якісь усереднені радянські обряди, показові сценарії для художньої самодіяльності. Втрачалася самобутність, неповторність явищ культури, їх зв'язок з природою, ландшафтом краю, історичним минулим етнографічних груп українців. Нині маємо вкрай обережно ставитись до того, що не втрачено, що ще можуть передати старші покоління для нащадків.

Список використаної літератури

1. Аксіоми для нащадків. Українські імена в світовій науці.-Л.-2001.

2. Гійом Лаеассер Боплан. Опис України, або областей Королівства Польського, розташованих між кордоном Московії і Трансильванії .-К.-2000.

3. Географічна Енциклопедія України.-К.:УРЕ, 1999.-Т.1-3.

4. Жупанський Я. І. Історія географії в Україні.-ЛьвівСвіт.-2007.

5. Развитие географической науки в Украинской ССР.-К.:Наукова думка.-1990.

6. Український історико-географічний збірник.-2001, вип.1 .-2002, вип.2.

Размещено на Allbest.ru