Суспільно-географічне прогнозування регіонального розвитку: теорія, методологія, практика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора географічних наук

11.00.02 - Економічна та соціальна географія

Суспільно-географічне прогнозування регіонального розвитку: теорія, методологія, практика

Мезенцев Костянтин Володимирович

Київ 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі економічної та соціальної географії географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант доктор економічних наук, професор, член-кореспондент АПН України, Заслужений діяч науки і техніки України Олійник Ярослав Богданович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, декан географічного факультету, завідувач кафедри економічної та соціальної географії

Офіційні опоненти: доктор географічних наук, професор Шаблій Олег Іванович, Львівський національний університет імені Івана Франка, Завідувач кафедри економічної та соціальної географії

доктор географічних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України Топчієв Олександр Григорович, Одеський національний університет ім. І. І. Мечнікова, завідувач кафедри економічної та соціальної географії

доктор географічних наук, професор Степаненко Анатолій Васильович, Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, завідувач відділу проблем національної безпеки

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, м. Харків

Захист відбудеться 9 жовтня 2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.07 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: ДСП-680, м. Київ, просп. акад. Глушкова, 2, географічний факультет, ауд. 312.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58

Автореферат розісланий 9 вересня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор географічних наук, професор С. І. Іщук

1. Загальна характеристика роботи

районоутворення географічний регіональний

Актуальність теми. Регіональна політика держави має базуватися на науково обґрунтованих прогнозах регіонального розвитку, які є інформаційно-аналітичною основою для вибору стратегій соціально-економічного розвитку регіонів та визначення конкретних управлінських заходів. При цьому її зміст не повинен зводитися лише до економічної чи фінансової складових. Кінцева мета регіональної політики - обґрунтування оптимальної перспективної просторово-часової організації людської діяльності у регіонах та визначення шляхів її досягнення. З такої точки зору, прогнозування регіонального розвитку є важливим завданням суспільної географії.

Застосування суспільно-географічної теорії дозволяє здійснити науково обґрунтоване виділення регіонів, проаналізувати еволюцію їх просторової структури, провести рейтингову оцінку регіонального розвитку з метою типізації регіонів за ступенем та характером їх проблемності. При цьому статистична рейтингова оцінка може і повинна доповнюватися перцепційною (чуттєвою) оцінкою соціально-економічної привабливості регіонів. На основі виявлення закономірностей циклічності, стадійності, гетерохронності регіонального розвитку існує можливість розробки екстраполяційних прогнозів просторової організації людської діяльності у регіонах з використанням статистичних моделей, а з урахуванням методологічних та методичних новацій - прогнозів регіонального розвитку з використанням нелінійних моделей.

Вагомий внесок у дослідження цих питань зробили вчені різних суспільно-географічних шкіл - української (М. Пістун, О. Топчієв, О. Шаблій, Я. Олійник, Г. Балабанов, А. Голиков, І. Дудник, С. Іщук, С. Мохначук, В. Нудельман, М. Паламарчук, В. Поповкін, А. Степаненко, Д. Стеченко та ін.), російської (Е. Алаєв, Ю. Саушкін, А. Трофімов, М. Шариґін, С. Артоболєвскій, О. Ґріцай, А. Трейвіш, В. Шупєр та ін.), англо-американської (Б. Беррі, П. Гаґґет, Р. Джонстон, Р. Беннетт, Б. Гейнінґ, Дж. Ґолд, Р. Ґоледж, Ж._К. Тілль, Е. Шеппард та ін.).

Для збереження суспільною географією своєї ролі як важливого сучасного напряму наукових досліджень необхідно забезпечити реалізацію її теорії на практиці через розробку прогнозів регіонального розвитку - бази для визначення заходів державної регіональної політики. Актуальність зазначеної проблематики зумовила вибір теми дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження безпосередньо пов'язане з основними напрямами науково-дослідної роботи кафедри економічної та соціальної географії географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема, з темами: „Суспільно-географічні основи регіональної політики в Україні”, № держреєстрації 0198U008160 (автором розроблено концепцію прогнозування регіонального розвитку, методику його рейтингової оцінки); „Розробка системи моделей розвитку сільського району”, № держреєстрації 0197U003139 (автором розроблено методику статистичного прогнозування); „Суспільно-географічні аспекти регіонального природокористування”, № держреєстрації 0101U001568 (автором удосконалено методику виділення елементів просторової структури регіонів, оцінки чинників регіонального розвитку, прогнозування регіональних демографічних та соціально-просторових процесів).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розробка теоретико-методологічних та методичних основ суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку. Для досягнення поставленої мети розв'язувалися такі завдання:

поглиблення сутності суспільно-географічної прогностики, виділення етапів її становлення та розвитку, конкретизація об'єктів і предметів дослідження, аналіз сучасних напрямів дослідження регіонального розвитку і прогнозування у зарубіжних суспільно-географічних школах;

розкриття сутності регіонального розвитку як об'єкту суспільно-географічного прогнозування, виявлення сучасних чинників та закономірностей регіонального розвитку з точки зору суспільної географії;

розробка принципів та методологічних підходів до суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку;

систематизація методів та розробка методики суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку;

розробка методики виділення регіонів як об'єктів прогнозування, аналізу еволюційності регіонального розвитку, його статистичної та перцепційної рейтингової оцінки;

розробка методики статистичного та нелінійного суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку;

розкриття механізму практичного використання результатів суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку в контексті регіональної політики держави.

Об'єктом дослідження є процес регіонального розвитку в Україні. Предмет дослідження - сукупність теоретико-методологічних та практичних проблем суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку в Україні.

Методологічною основою даного дослідження є фундаментальні положення і принципи сучасної теорії суспільно-географічної науки, праці вітчизняних і зарубіжних учених з питань регіонального розвитку, системно-структурний, біхевіористичний та синергетичний загальнонаукові підходи.

Методи дослідження. У роботі використано такі групи методів наукових досліджень: методи виділення регіонів та аналізу еволюційності регіонального розвитку (історико-географічний, математико-картографічний, оверлейного аналізу), рейтингової оцінки регіонального розвитку (індексний, бальної оцінки, кластерного аналізу, експертних оцінок), статистичного прогнозування (факторного, спектрального аналізів, аналітичного вирівнювання, експоненційного згладжування, авторегресії), нелінійного прогнозування (нейромережевих, побудови карт самоорганізації, нелінійної авторегресії).

Інформаційну базу дисертаційної роботи становлять результати наукових досліджень регіонального розвитку в Україні, систематизовані та оброблені автором дані офіційної статистики (зокрема, Державного комітету статистики України, статистичних щорічників України та її регіонів за 1974-2004 роки), нормативно-правові документи, а також результати власних досліджень автора, здійснені у 1998-2006 роках.

Наукова новизна одержаних результатів. У результаті дисертаційного дослідження:

- вперше визначено місце та предметну сутність суспільно-географічної прогностики у структурі географічної науки, етапи її розвитку, основні дослідницькі програми і кластери, визначено сучасні напрями досліджень регіонального розвитку в зарубіжній суспільній географії, виявлено теоретичні та методичні новації;

вперше обґрунтовано сутність регіонального розвитку як об'єкту дослідження суспільно-географічної прогностики, удосконалено систему чинників регіонального розвитку з точки зору суспільної географії, визначено закономірності регіонального розвитку (циклічності, стадійності, гетерохронної коеволюційності та комплексності);

набуло подальшого розвитку методологічне обґрунтування суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку, зокрема, розкрито зміст та субординацію системно-структурного, біхевіористичного та синергетичного підходів, виявлено принципові властивості об'єктів прогнозування у межах кожного з них, обґрунтовано чотирьохрівневу систему принципів суспільно-географічного прогнозування (світоглядно-філософські, загальнонаукові, суспільно-географічні та методичні);

здійснено систематизацію методів суспільно-географічного прогнозування, вперше розроблено методику суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку, що включає такі блоки: виділення регіонів, аналіз еволюційності регіонального розвитку, його рейтингову оцінку, статистичне та нелінійне прогнозування;

удосконалено методику виділення регіонів та аналізу еволюційності їх розвитку з використанням математико-картографічних методів, виділено хвилі суспільно-географічного районоутворення в Україні, здійснено комплексну статистичну та перцепційну рейтингову оцінку її регіонального розвитку, вперше розроблено методику побудови перцепційних портретів регіонів;

удосконалено методику статистичного прогнозування регіонального розвитку (зокрема, виявлено можливості та сфери використання трендових, декомпозиційних, авторегресійних моделей); у результаті аналізу циклічності та стадійності регіонального розвитку в Україні здійснено прогноз основних його індикаторів та проведено типізацію регіонів за подібністю трендів їх динаміки, вперше розроблено та апробовано методику нелінійного прогнозування регіонального розвитку (зокрема, визначення точок біфуркації у регіональному розвитку, побудови нейронно-кластерної моделі з використанням карт самоорганізації);

розроблено авторську концепцію використання результатів суспільно-географічного прогнозування з метою обґрунтування заходів регіональної політики та здійснено його реалізацію на матеріалах регіонів України.

Практичне значення одержаних результатів. Результати, отримані в ході дисертаційного дослідження, можуть бути використані при розробці концепції регіональної політики України, обґрунтуванні конкретних її заходів, розробці регіональних програм соціально-економічного розвитку, середньотермінових прогнозів соціально-економічного розвитку регіонів, регіональних схем планування територій. Управлінням регіональної політики Секретаріату Кабінету Міністрів України результати дисертаційного дослідження використані при підготовці проекту Державної стратегії регіонального розвитку України на період до 2015 року (довідка № 39-29/06 від 21 серпня 2006 року). Розроблені автором теоретико-методичні основи статистичного та нелінійного прогнозування регіонального розвитку використовуються у практичній діяльності Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України (довідка № 25/475-2-4 від 22 червня 2006 року).

Теоретико-методологічні та методичні результати досліджень впроваджено у навчальний процес підготовки фахівців з управління розвитком регіонів та розміщення продуктивних сил на географічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка при викладанні курсів „Суспільно-географічна районологія”, „Суспільно-географічне прогнозування”, „Регіональне програмування в зарубіжних країнах”, „Інформаційний менеджмент” (довідка № 050/342-30 від 18 серпня 2006 року) та виконанні науково-дослідної роботи (довідка № 050/343-30 від 18 серпня 2006 року).

Особистий внесок здобувача. Виконане дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею, в якій наведено результати власних досліджень автора щодо розробки теоретико-методологічних та методичних основ суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, у дисертаційній роботі використані лише ті ідеї та висновки, що належать автору особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження, викладені у дисертації, доповідалися на 23 наукових з'їздах, конференціях, семінарах: Міжнародній науково-практичній конференції „Регіональна політика України: наукові основи, методи, механізми” (Львів, 1998); Перших всеукраїнських читаннях, присвячених 140-річчю від дня народження П.А. Тутковського „Українське Полісся: вчора, сьогодні, завтра” (Луцьк, 1998); Науковій конференції, присвяченій 125-річчю відкриття у Києві відділу Географічного Товариства „Українська географія: історія і сучасність” (Київ, 1998); Міжнародній науково-практичній конференції „Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України” (Київ, 1999); Міжнародній науково-практичній конференції „Механізм створення та функціонування спеціальної економічної зони „Закарпаття” (Ужгород, 1999); Міжнародній науково-практичній конференції „Регіональні проблеми розвитку агропромислового комплексу України: стан і перспективи вирішення” (Київ, 2000); VIII з'їзді Українського Географічного Товариства (Луцьк, 2000); Науково-практичній конференції „Географічні проблеми розвитку півдня України” (Мелітополь, 2000); Міжнародній науково-практичній конференції „Географічна наука та освіта в Україні” (Київ, 2000); Другій міжнародній науково-практичній конференції „Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України” (Київ, 2001); Другій міжнародній науково-практичні конференції „Регіональні проблеми розвитку агропромислового комплексу України: стан і перспективи вирішення” (Київ, 2002); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Інтегральні навчальні курси і спецкурси для вивчення світу на рубежі тисячоліть” (Полтава, 2002); Другій міжнародній науково-практичній конференції „Географічна освіта і наука в Україні” (Київ, 2003); Міжнародній науково-практичній конференції „Країни і народи на шляху до збалансованого розвитку” (Київ-Капітанівка, 2003); П'ятій науково-теоретичній конференції з постнекласичних методологій у географії „Феномен ландшафту: частина - ціле - все” (Київ, 2003); Четвертому відкритому науково-практичному семінарі „Регіональні дослідження на межі тисячоліть: від теорії до практики” (Київ, 2004); Третій Всеукраїнській науково-практичній конференції „Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил” (Київ, 2004); ІХ з'їзді Українського Географічного Товариства (Чернівці, 2004); Міжнародній науково-практичній конференції „Регіональні проблеми України: географічний аналіз та пошук шляхів вирішення” (Херсон, 2005); Всеукраїнській науковій конференції „Географічна наука та освіта: екологічні та соціальні ризики” (Київ, 2005); Науково-практичній конференції „Соціально-економічний розвиток України на початку ХХІ століття” (Полтава, 2006); Міжнародній науково-практичній конференції „Конструктивна географія: становлення, сучасні досягнення та перспективи розвитку” (Київ, 2006); Міжнародній науково-практичній конференції „Регіон-2006: стратегія оптимального розвитку” (Харків, 2006).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 40 наукових праць загальним обсягом 74,2 д.а. (з них автору належить 53,0 д.а.), у тому числі одноосібна монографія (18,1 д.а.), монографія у співавторстві (особистих - 2,3 д.а.), три навчальних посібники (особистих - 22,7 д.а.), 20 статей у наукових фахових виданнях (особистих - 7,9 д.а.), 8 публікацій у інших виданнях, 7 тез.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг роботи - 407 сторінок (302 сторінки друкованого тексту основної частини, 46 рисунків, 32 таблиці, 7 додатків). Список використаних джерел із 283 найменувань викладено на 25 сторінках.

2. Основний зміст роботи

У першому розділі - „Суспільно-географічна прогностика як напрям наукових досліджень” - виділено етапи становлення і розвитку суспільно-географічної прогностики, розкрито її зміст, структуру та зв'язки, проаналізовано сучасні напрями дослідження регіонального розвитку і прогнозування у зарубіжних суспільно-географічних школах.

Основним змістом суспільно-географічної прогностики є суспільно-географічне прогнозування, а науковим результатом - відповідні прогнози, практичне використання яких спрямоване передусім на обґрунтування заходів державної регіональної політики. Суспільно-географічне прогнозування при цьому розглядається як процес наукового передбачення змін у часі станів просторової організації людської діяльності у регіонах.

Науково-практичне значення суспільно-географічної прогностики полягає у виявленні детермінуючих чинників та закономірностей регіонального розвитку, комплексній рейтинговій оцінці розвитку регіонів, виявленні просторових тенденцій їх соціально-економічного розвитку, делімітації територій з різним рівнем проблемності та потреби у державній підтримці, обґрунтуванні заходів з управління розвитком регіонів.

Суспільно-географічна прогностика як самостійна наукова дисципліна у своєму розвитку досягла тієї межі, після якої можна робити перші оцінки і висновки щодо її змісту, структури, функцій у царині суспільної географії. В історії становлення і розвитку суспільно-географічної прогностики як еволюції дослідницьких програм можна виділити такі етапи:

становлення (1930-50-ті роки), коли домінували дві дослідницькі програми та відповідні дослідницькі кластери (ядра теоретичних і прикладних досліджень) - описово-регіоналістична (концепції хорологічна, „географії людини”, районно-комплексна) та розміщенська (концепції розміщення виробництва, теорія центральних місць);

формування теоретичних основ (1960-80-ті роки), коли розвиток прогностичних суспільно-географічних досліджень відбувався за двома напрямами - формально-математичним та соціально-гуманістичним. У межах першого сформувалися дослідницькі кластери просторового аналізу та регіонального прогнозування, географо-математичного моделювання та економіко-географічного прогнозування, регіональної економіки та регіонального економічного прогнозування, енвайронменталізму та глобального прогнозування, що сприяли формуванню теоретико-методологічних та методичних основ економіко-географічної прогностики як нової конструктивної наукової дисципліни. Другий напрям представлений науковими кластерами біхевіористичної, гуманістичної та релевантної географії, що забезпечили трансформацію економіко-географічної прогностики у суспільно-географічну;

сучасний (з 1990-х рр.), що характеризується істотним зближенням формально-теоретичної (математичної) та соціально-гуманістичної (психолого-поведінкової) дослідницьких програм. Сучасні регіональні прогнози ґрунтуються на аналізі як кількісних статистичних параметрів розвитку, так і якісних перцепційних (чуттєвих), суб'єктивних характеристик регіонів.

Об'єктами дослідження суспільно-географічної прогностики є регіони (суспільно-географічні райони, культурні ландшафти - онтологічні об'єкти) та форми просторово-часової організації людської діяльності у регіонах - суспільно-просторові процеси (гносеологічні об'єкти). При цьому відбувається еволюція змісту та характеру об'єктів суспільно-географічної прогностики на шляху переходу до наукових засад постнекласичної науки - людиновимірності, ціннісної орієнтації, еволюційності, поліконцептуальності, холістичності.

Суспільно-географічна прогностика - це синтетична конструктивно-прикладна наукова дисципліна, що має подвійне теоретико-методологічне підпорядкування: з одного боку, загальною теоретичною базою служать основи теорії суспільної географії, з іншого - основи теорії прогностики як загальної теорії прогнозування. Місце суспільно-географічної прогностики у структурі наук про Землю відображено.

На основі аналізу сучасних напрямів досліджень провідних зарубіжних суспільно-географічних шкіл (університетів та наукових інститутів США, Канади, Великої Британії, Росії, Польщі, Чехії та Естонії) можна визначити такі теоретичні та методичні новації у суспільно-географічній прогностиці: аналіз просторових аспектів трансформаційних процесів, еволюції економічної, соціально-культурної, політичної діяльності населення у регіонах; обґрунтування перспектив регіонального розвитку з урахуванням впливу порівняно нових факторів - глобалізації, міжнародної регіональної інтеграції, фінансових та інформаційно-технологічних чинників; дослідження регіональних економічних процесів з точки зору ціннісної орієнтації, культурологічного підходу; дослідження процесів соціально-географічної поляризації населення, соціальної нерівності, просторового поширення соціальних негараздів як важливих індикаторів майбутніх змін у регіональному розвитку; поєднання кількісних та якісних методів дослідження (традиційних методів просторового аналізу, ГІС-аналізу, географо-математичного моделювання регіонального розвитку, з одного боку, та якісних методів, спрямованих на визначення перцепційних характеристик регіонів, виявлення регіональних стереотипів, регіональної ідентифікації населення, з іншого); використання нових методів дослідження, зокрема нелінійного моделювання, нейромережевих, фрактальної геометрії, нечітких множин тощо.

Таким чином, невирішеною стороною проблеми є розробка комплексної методики суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку з урахуванням загальнонаукових тенденцій, теоретико-методологічних та методичних новацій у суспільній географії, прогресу в інформаційних та комп'ютерних технологіях.

Другий розділ - „Суспільно-географічна теорія регіонального розвитку” - присвячений розкриттю змісту категорії „регіональний розвиток” як об'єкту суспільно-географічного прогнозування, виявленню системи чинників та закономірностей регіонального розвитку.

Регіональний розвиток - складний багатоаспектний, багаторівневий процес якісної зміни території, населення, господарства регіонів країни. Регіональний розвиток досліджують фахівці різних наук, але найбільш цілісне, певною мірою інтегративне відображення процесу регіонального розвитку можна отримати у результаті використання суспільно-географічної теорії. У такому разі регіональний розвиток розглядається як суспільно-просторовий процес. Отже, категорія „регіональний розвиток” як об'єкт суспільно-географічного прогнозування тісно пов'язана із поняттями „регіон” та „суспільно-просторовий процес”.

Зміст поняття „регіон” („район”) у вітчизняній суспільній географії істотно змінювався на різних етапах розвитку науки. За рівнем теоретизації, практичної значущості та пізнавальної спрямованості можна виділити чотири періоди вітчизняних районологічних досліджень: описовий (район трактувався як частина території країни, виділена за подібністю апріорно визначеної сукупності ознак), практичний (район трактувався як економічно завершена територія країни, що завдяки поєднанню різних ресурсів виконує певні загальнодержавні функції), теоретичний (район трактувався як територіально-виробничий комплекс, як територіально цілісна частина господарства країни, що має певну спеціалізацію, тісні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно пов'язана з іншими частинами територіальним поділом праці) та конструктивний (характеризується плюралізмом поглядів на зміст поняття „район” та спрямованістю на пошук шляхів удосконалення просторово-часової організації людської діяльності у регіонах). Пропонується таке узагальнене визначення регіону (суспільно-географічного району): це ділянка земної поверхні, у межах якої зв'язки між ядром та периферією зумовлюють внутрішню економічну, соціо-культурну, адміністративну цілісність та виконання зовнішніх функцій - територіальну спеціалізацію.

Суспільно-просторовий процес - це зміна у часі станів просторової організації людської діяльності у регіонах, що відбувається унаслідок впливу передумов, управлінських рішень та самоорганізації і характеризується закономірностями стадійності, циклічності, гетерохронної коеволюційності та комплексності. Усю сукупність суспільно-просторових процесів можна об'єднати у три групи - базисні, основні та інтегральні. Базисні процеси - це переміщення та локалізація, сукупна дія яких формує основні процеси: територіальне концентрування, просторову дифузію, районоутворення, територіальне агломерування. Сукупна дія основних процесів формує інтегральні суспільно-просторові процеси - регіональний розвиток, регіональну стагнацію та регіональну деградацію, тобто процеси якісної зміни станів просторової організації людської діяльності у регіонах. З точки зору суспільно-географічного прогнозування, регіональний розвиток - це інтегральний суспільно-просторовий процес, що передбачає якісну зміну в часі станів просторової організації людської діяльності у регіонах.

Регіональний розвиток зумовлюється сукупною дією трьох груп чинників - передумов, управлінських чинників та чинників самоорганізації. Передумовами регіонального розвитку є ресурсні фактори (природні, трудові, фінансові, технологічні ресурси), фактори місця (вигідність суспільно-географічного положення, наявність ефектів просторової взаємодії) та умови розвитку (природне, економічне, соціально-культурне, політико-правове середовище). Управлінські чинники пов'язані із рівнем раціональності прийняття управлінських рішень, вибору стратегій розвитку регіонів. Чинники самоорганізації визначають спрямованість розвитку регіонів до певної потенційної форми (атрактора) - стану комплексності чи відповідності просторової структури регіону моделі шестикутників Кристаллера. Унаслідок дії сукупності чинників розвиток регіонів може відхилятися від оптимальної траєкторії, а у певні моменти переходити до стану нерівноваги.

Ефективним засобом інтегральної оцінки чинників регіонального розвитку є визначення синтетичних індикаторів - рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, регіональної безпеки, перцепційної соціально-економічної привабливості регіонів (статистичні та перцепційні рейтингові оцінки регіонального розвитку). Зокрема, рівень перцепційної соціально-економічної привабливості регіонів відображає чуттєве сприйняття місцевими жителями та іншими зацікавленими особами переваг і недоліків життєдіяльності у відповідних регіонах, зокрема ступінь комфортності проживання, можливості працевлаштування, відповідність очікуваних доходів стандартним запитам, соціально-економічний імідж регіонів. Опосередкованим індикатором є співвідношення попиту і пропозиції на регіональних ринках нерухомості, вартість одного квадратного метру житлових, офісно-торговельних приміщень.

Найповніше і найглибше сутність регіонального розвитку розкривають закономірності циклічності, стадійності, гетерохронної коеволюційності та комплексності. Циклічність - це постійна, неперервна повторюваність зміни певного набору стадій регіонального розвитку типу „регіональний розвиток - деградація”, „територіальне зростання - спадання”, „територіальне концентрування - дифузія”, „територіальна поляризація - рівномірність розміщення людської діяльності”.

Стадійність - це поступальна зміна станів просторової організації людської діяльності у регіонах. Пропонується виділення чотирьох стадій регіонального розвитку: рівномірного розміщення локальних ядер, моноядерної поляризації території, поліядерної поляризації території та рівномірного використання території. Зміна стадій і формування відповідних просторових структур є проявом процесу просторової самоорганізації.

Гетерохронна коеволюційність - це різночасовість розвитку складових суспільно-просторових процесів, які накладаючись, формують єдиний багатовимірний, але односпрямований процес регіонального розвитку, що передбачає наявність спільного темпу еволюції окремих частин.

Комплексність - це спрямованість розвитку регіонів до такого стану у майбутньому, що характеризується максимальною тіснотою та раціональністю зв'язків, пропорційністю, оптимальністю просторової структури. Проявом закономірності комплексності регіонального розвитку є формування суспільно-просторових комплексів, що відбувається двома шляхами: або самочинно („традиційні” комплекси), або внаслідок управлінських рішень (шляхом реалізації регіональних програм соціально-економічного розвитку - „програмні” комплекси), які відповідно виступають основою утворення „традиційних” та „програмних” регіонів.

Третій розділ - „Методологічна база суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку” - присвячений розкриттю основних засад філософської, загальнонаукової та суспільно-географічної методології прогнозування регіонального розвитку, обґрунтуванню відповідних принципів.

Методологія суспільно-географічного прогнозування - це сукупність світоглядних, загальнонаукових та концептуальних суспільно-географічних орієнтирів вченого-прогнозиста, з одного боку, та сукупність способів, засобів, методів, прийомів та процедур науково-пізнавальної діяльності, які об'єднані спільною метою - розробкою прогнозів, з іншого. Вона є багаторівневою, об'єднуючи філософські, загальнонаукові, власне суспільно-географічні та методичні підходи й відповідні дослідницькі принципи.

Сучасна філософська методологія прогнозування регіонального розвитку є плюралістичною і ґрунтується на неопозитивістському, феноменологічному, екзистенціалістському, герменевтичному підходах, а також сучасних філософських концепціях еволюції суспільства від індустріальної до постіндустріальної, інформаційної стадії розвитку. Основними філософськими принципами прогнозування регіонального розвитку є принципи діалектизму, об'єкт-суб'єктної єдності, поліконцептуальності, рефлексії (самопізнання), ціннісної орієнтації.

Базовими міждисциплінарними методологічними підходами суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку є системно-структурний, біхевіористичний та синергетичний. Перший передбачає розгляд регіону як системи, що має властивості цілісності, емерджентності, структурності, ієрархічності, функціональності, організованості, еволюційності. Згідно другого, регіон розглядається як образ і має властивості суб'єктивності, перцепційності, холістичності, стереотипності, самоідентичності. Третій підхід трактує регіон як систему, що самоорганізується і має властивості нелінійності розвитку, динамічної ієрархічності, фіналізму, нерівноважності, хаотичності, дисипативності, фрактальності. Загальнонауковими принципами прогнозування регіонального розвитку є принципи системності, холістичності, самоорганізації, еволюційності (поступальності), поліінформативності.

З урахуванням філософських та загальнонаукових підходів до прогнозування регіонального розвитку, з одного боку, та базуючись на основних засадах суспільно-географічної методології (базові вчення та концепції регіонального розвитку), з другого, визначено три основних суспільно-географічних підходи до прогнозування регіонального розвитку. Перший спрямований на передбачення регіонального розвитку в майбутньому, ґрунтуючись на оцінці чинників, які його визначають. Другий - передбачає пошук тенденцій, закономірностей регіонального розвитку, базуючись на аналізі динаміки у часі основних його індикаторів. Третій підхід ґрунтується на засадах синергетики і спрямований на виявлення точок біфуркації у розвитку регіонів, потенційних форм просторової організації людської діяльності. Основними суспільно-географічними принципами прогнозування регіонального розвитку є такі: територіальної цілісності, просторово-часової єдності, територіальної ієрархічності, регіонального типологізму; методичними - історичності, цільової спрямованості, варіантності, аналогій, внутрішньої несуперечливості.

У четвертому розділі - „Методичні засади суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку” - розкрито зміст етапів суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку, його інформаційного забезпечення, здійснено систематизацію методів суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку та розкрито можливості і специфіку їх використання у межах кожного блоку загальної методики дослідження.

Суспільно-географічне прогнозування регіонального розвитку передбачає виконання трьох дослідницьких етапів: початкового, аналітико-розрахункового та синтетично-конструктивного. Кінцевою метою є обґрунтування перспективної просторово-часової організації людської діяльності на досліджуваній території, класифікація і групування регіонів різних таксономічних рівнів за проблемністю, подібністю тенденцій розвитку.

Усі методи суспільно-географічного прогнозування можна об'єднати у дві групи - експертні та фактографічні. У групі фактографічних виділено методи аналізу динаміки регіонального розвитку, аналізу просторової взаємодії, таксономічної типізації, класифікації та оптимізації розвитку регіонів

Методика суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку має блокову структуру, включаючи окремі методики: виділення територіальних одиниць суспільно-географічного прогнозування, аналізу еволюційності регіонального розвитку, його рейтингової оцінки, статистичного, нелінійного та оптимізаційного прогнозування регіонального розвитку.

Перший блок передбачає виділення регіонів як об'єктів суспільно-географічного прогнозування на різних ієрархічних рівнях. Основним методом виділення регіонів є суспільно-географічне районування. Другий блок - методика аналізу еволюційності регіонального розвитку - спрямований на виявлення закономірностей зміни стадій розвитку регіонів, хвиль суспільно-географічного районоутворення як ретроспективної складової прогнозування. Традиційно методичний апарат становлять історико-географічний та літературний методи, які дозволяють на основі вивчення історичних джерел, фахової літератури визначити ядра районоутворення у минулому. Для визначення сфер впливу ядер районоутворення та їх зміни у часі доцільно використовувати методи аналізу просторової взаємодії, зокрема, методи теорії поля, гравітаційні моделі, оверлейний аналіз, методи теорії графів.

Третій блок - методика рейтингової оцінки регіонального розвитку - передбачає синтетичну оцінку впливу чинників розвитку регіонів і виявлення їх сучасних проблем та особливостей. Її основним результатом є типізація регіонів, а основний методичний арсенал становлять методи таксономічного групування, класифікації, зокрема кластерного, дискримінантного аналізу, теорії нечітких множин, а також методи експертних оцінок.

Четвертий блок - методика статистичного прогнозування регіонального розвитку - базується на використанні традиційних для суспільної географії методів математичної статистики: факторного, спектрального, кореляційно-регресійного аналізу, згладжування, аналітичного вирівнювання тощо. Він спрямований на виявлення стійких у часі факторів регіонального розвитку, аналіз циклічності та стадійності, виявлення трендів динаміки основних індикаторів регіонального розвитку.

П'ятий блок - методика нелінійного прогнозування регіонального розвитку - ґрунтується на використанні нових для суспільної географії методів аналізу нелінійної динаміки, зокрема, нейромережевих, фрактальної геометрії, нелінійної авторегресії тощо. Він спрямований на виявлення точок біфуркації, атракторів у регіональному розвитку.

Шостий блок - методика оптимізаційного прогнозування регіонального розвитку - спрямований на виявлення оптимальної господарської структури регіонів та шляхів її раціоналізації. Для цього використовуються методи математичного програмування, балансові, нормативні тощо.

Вищеохарактеризовані блоки методики та відповідні методи не обов'язково використовуються у кожному дослідженні. Це залежить від його мети, повноти інформаційної бази, специфіки об'єкту дослідження і т. ін.

У п'ятому розділі - „Суспільно-географічний прогноз регіонального розвитку України” - висвітлено результати апробації основних методичних складових розробки суспільно-географічних прогнозів, зокрема, суспільно-географічного районування, аналізу еволюційності, рейтингової оцінки, статистичного та нелінійного прогнозування регіонального розвитку, а також розкрито механізм використання суспільно-географічних прогнозів як інформаційно-аналітичної бази для обґрунтування заходів регіональної політики держави.

Процес прогнозування регіонального розвитку починається із виділення регіонів як базисних операційних одиниць. Основним методом є суспільно-географічне районування, наукові засади якого закладені у працях вітчизняних вчених - М. Пістуна, В. Поповкіна, О. Шаблія, А. Голикова, Ф. Заставного, С. Іщука, М. Паламарчука та ін. Воно ґрунтується на відповідних принципах (об'єктивної територіальної цілісності, історичності, перспективності, адміністративному) та критеріях (підвищення рівня сформованості регіону шляхом розв'язання вузлових проблем, раціональності використання ресурсного потенціалу, ефективності економічного і соціально-культурного розвитку, поліпшення екологічної ситуації).

Методика суспільно-географічного районування включає виділення ядер районоутворення, делімітацію регіонів та аналіз їх функціональної структури. З урахуванням визначальної ролі адміністративних кордонів щодо можливостей управління регіональним розвитком в Україні низовою таксономічною одиницею суспільно-географічного прогнозування має бути адміністративний район (мікрорайон), середньою ланкою - адміністративна область, автономна республіка, столичне місто (мезорайон). Проблемним залишається питання делімітації верхньої граничної таксономічної одиниці прогнозування - макрорайонів.

Виділення ядер макрорайонів здійснено на основі математико-картографічних методів шляхом побудови карт статистичних поверхонь потенціалів поля розселення, поля виробничої діяльності та поля обслуговування населення. Враховуючи умову повторюваності ядер районоутворення за різними ознаками, визначено шість чітко сформованих ядер районоутворення - Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк та Львів. У результаті делімітації макрорайонів на основі методу багатокутників Тіссена виділено відповідно й шість макрорайонів України - Столичний, Харківський, Причорноморський, Придніпровський, Донецький, Карпатський. Водночас, фактично поза сферою інтенсивного впливу регіональних ядер районоутворення залишилися значні периферійні території, у межах яких з урахуванням принципу перспективності доцільним є стимулювання формування трьох „програмних” регіонів - Подільського (з потенційним ядром районоутворення у Хмельницькому), Волинського (Луцьк) та Центрального (Черкаси).

Для дослідження еволюційності регіонального розвитку найефективніше поєднувати два методичних елементи: історико-географічний аналіз та математико-картографічний і оверлейний аналіз. Додатково здійснюється аналіз динаміки поляризації території та міжрегіональних пропорцій.

Ретроспективний аналіз розвитку процесів районоутворення в Україні здійснено з періоду індустріалізації, тобто другої половини ХІХ століття. У розрізі кожного макрорайону України для міських поселень були розраховані потенціали поля розселення на базові часові відмітки - кінець ХІХ - початок ХХ ст. (за даними перепису 1897 р.), середину ХХ ст. (за даними перепису 1939 р.) та кінець ХХ століття (за даними перепису 1989 р.). На їх основі з використанням програми користувача Surfer побудовано відповідні карти статистичних поверхонь, взаємонакладання яких стало основою для проведення ретроспективного аналізу.

Виділено чотири хвилі районоутворення як періоди інтенсивного формування ядер районоутворення: друга половина ХІХ - початок ХХ ст., 1920-30-ті рр., 1940-70-ті рр. (подекуди й початок 1980-х), з кінця 1990-х рр. і донині. Для кожної хвилі районоутворення характерне домінування тих чи інших факторів або їх поєднань. Так, на початку досліджуваного періоду найбільший вплив мали агропромисловий, лісопромисловий, вугільно-металургійнопромисловий фактори районоутворення, згодом - хімічнопромисловий та машинобудівний, нині - сервісно-інформаційний. Практично на всіх хвилях районоутворення істотною є роль адміністративно-управлінського чинника.

Методика рейтингової оцінки регіонального розвитку передбачає визначення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, регіональної безпеки, перцепційної соціально-економічної привабливості регіонів, побудову їх перцепційних портретів.

З використанням індексного методу визначено рівні соціально-економічного розвитку регіонів України. Як базисні індикатори було взято п'ять найістотніших (диференціюючих) показників: валова додана вартість у розрахунку на душу населення (тис. грн.); грошові доходи населення у розрахунку на одного жителя (тис. грн.); індекс тривалості життя населення, розрахований за методикою ООН; рівень безробіття, розрахований за методикою МОП (%); забезпеченість населення житлом у розрахунку на одного жителя (м2). Для кожного з регіонів розраховано індекси у розрізі окремих показників та сумарні індекси. Отримані результати дозволили визначити такі рівні соціально-економічного розвитку регіонів України: найвищий рівень (сумарний індекс перевищує 6,01) - Столичний регіон, вище середнього (5,00-6,00) - Придніпровський та Донецький, середній (4,51-5,00) - Харківський та Причорноморський, нижче середнього (менше 4,50) - Подільський, Центральний, Волинський та Карпатський. З метою виявлення внутрішньої диференціації макрорайонів України за тими ж індикаторами аналогічні розрахунки здійснено у розрізі мезорайонів. Результати обрахунку сумарних індексів рівня соціально-економічного розвитку мезорайонів України є підставою для проведення такої статистичної рейтингової оцінки регіонального розвитку: найвищий рейтинг (сумарний індекс перевищує 5,51): м. Київ; високий рейтинг (5,01-5,50): Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Полтавська, Київська області; середній рейтинг (4,51-5,00): Луганська, Вінницька, Харківська, АР Крим, Одеська, Миколаївська, Черкаська, Чернігівська, Львівська, Сумська області; низький рейтинг (4,01-4,50): Івано-Франківська, Волинська, Житомирська, Хмельницька, Рівненська, Кіровоградська, Херсонська, Закарпатська області; найнижчий рейтинг (нижче 4,00): Тернопільська, Чернівецька області

На основі бальної оцінки виявлено рівні регіональної безпеки в Україні. Для кожного індикатора загроз визначено рейтинг небезпеки за 5-бальною шкалою від 1 (“безпечно”) до 5 (“дуже небезпечно”) та розраховано сумарний ранг. Рейтингову оцінку рівнів регіональної безпеки в Україні здійснено за чотирма групами показників, що характеризують відповідні види загроз: ресурсні (зокрема: низький рівень забезпеченості власною мінеральною сировиною (низькі значення грошової оцінки мінерально-ресурсного потенціалу), низький рівень продовольчої доступності (недостатнє споживання основних продуктів харчування на душу населення у відсотках до раціональної норми - м'яса і м'ясопродуктів, хліба та хлібопродуктів, олії, молока та молокопродуктів, картоплі, яєць та цукру), низький рівень інвестиційної привабливості (низькі значення середньорічних за останні 5 років обсягів прямих іноземних інвестицій на душу населення), низький технологічний рівень господарства (низькі значення середньорічної за останні 5 років кількості нововведень, що відповідають світовим стандартам), надлишок трудових ресурсів (високі значення показника навантаження на одне вільне робоче місце)); економічні (зокрема: спад промислового виробництва (низькі значення відношення обсягів промислового виробництва у 2004 році до аналогічного показника за 1990 рік), спад сільськогосподарського виробництва (низькі значення відношення обсягів сільськогосподарського виробництва у 2004 році до аналогічного показника за 1990 рік), нераціональність структури промислового виробництва (низькі значення питомої ваги машинобудівної продукції у структурі промислового виробництва), нераціональність структури зайнятості трудових ресурсів (низькі значення питомої ваги зайнятих у сфері послуг у загальній структурі зайнятості трудових ресурсів), пасивна роль регіону у зовнішній торгівлі товарами та послугами (низькі показники середньоарифметичного значення сальдо зовнішньоторговельної діяльності за останні 5 років)), соціальні (зокрема: депопуляція населення (низькі значення відношення нинішньої чисельності населення до аналогічного показника за 1990 рік), старіння населення (високі значення питомої ваги пенсіонерів у загальній чисельності населення), низький рівень доходів населення (низькі значення відношення середньомісячної заробітної плати працездатної особи до прожиткового мінімуму), етнічна та конфесійна строкатість населення (високі показники середньоарифметичного значення кількості національностей, частка представників яких в етнічній структурі населення перевищує 0,2%, та кількості конфесій, частка громад яких у релігійно-конфесійній структурі перевищує 5%), високий рівень безробіття (високі значення рівня безробіття, розрахованого за методикою МОП)) та екологічні (зокрема: значний рівень забруднення повітря (високі значення середньорічних за останні 5 років обсягів викидів шкідливих речовин у атмосферне повітря від стаціонарних джерел забруднення та пересувних засобів у розрахунку на 1 м2), значний рівень забруднення водних ресурсів (високі значення середньорічних за останні 5 років обсягів скидання забруднених зворотних вод у природні поверхневі об'єкти), значний рівень концентрації екологічно небезпечних виробництв (висока частка підприємств галузей важкої промисловості у загальній їх кількості), високий рівень захворюваності населення (високі показники середньоарифметичного значення середньорічних за останні 5 років показників захворюваності населення та кількості потерпілих на виробництві у розрахунку на 1 тис. населення), висока частота надзвичайних екологічних ситуацій (значна середньорічна за останні 5 років кількість випадків аварійного забруднення довкілля)).

На основі сумарних рангів макрорайони України можна згрупувати за рівнем регіональної безпеки таким чином: вище середнього (менше 60 балів) - Столичний регіон, середній (60-65 балів) - Причорноморський, Харківський та Придніпровський регіони, нижче середнього (65-70 балів) - Подільський, Центральний, Карпатський та Волинський регіони, найнижчий (понад 70 балів) - Донецький регіон.

На основі кластерного аналізу визначено рівні соціальної безпеки регіонів України за показниками поширення „соціальних хвороб” (коефіцієнти злочинності, захворюваності на активний туберкульоз та смертності від самогубств у розрахунку на 100000 населення). З використанням програми користувача Statistica (модуль Cluster analysis) проведено кластеризацію регіонів у 5 груп: кластер 1 - регіони з найвищим рівнем соціальної безпеки (м. Київ); кластер 2 - регіони із рівнем соціальної безпеки вище середнього (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Волинська та Рівненська області); кластер 3 - регіони із середнім рівнем соціальної безпеки (Київська, Черкаська, Вінницька, Житомирська та Кіровоградська області); кластер 4 - регіони з рівнем соціальної безпеки нижче середнього (Полтавська, Сумська, Чернігівська, Харківська, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області); кластер 5 - регіони з найнижчим рівнем соціальної безпеки (АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Донецька області).

Визначення рівня перцепційної (чуттєвої) соціально-економічної привабливості регіонів України здійснено шляхом вибіркового опитування населення. Базовим обрано віковий сегмент 18-23 роки як такий, що у процесі формування життєвих орієнтирів найбільше цікавиться можливостями життєдіяльності у різних регіонах держави. Опитано 420 респондентів, що представляли різні регіони України. Оцінка перцепційної соціально-економічної привабливості регіонів України здійснювалася за 10-бальною шкалою (10 - “максимум”, 1 - “мінімум”).

Результати опитування визнано прийнятними для подальшого аналізу, оскільки коефіцієнт конкордації Кендалла становив 0,639. Для кожної групи респондентів залежно від макрорайону походження було визначено медіани оціночних значень, а на їх основі - остаточні значення медіан рівня перцепційної соціально-економічної привабливості регіонів України. Для перевірки стійкості оцінок було розраховано верхні, нижні квартилі та інтерквартильні розмахи. Величина інтерквартильного розмаху коливається у межах 2-4 бали у розрізі макрорайонів та 1-2 бали - щодо остаточних оцінок, що свідчить про високий рівень стійкості оцінок експертів

На основі отриманих результатів можна здійснити таку перцепційну рейтингову оцінку регіонів України: найвищий рейтинг (8-9 балів): м. Київ, АР Крим; високий рейтинг (6-7 балів): Київська, Львівська, Одеська області; середній рейтинг (5 балів): Харківська, Закарпатська, Івано-Франківська, Миколаївська та Херсонська області; низький рейтинг (3-4 бали): Дніпропетровська, Полтавська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, Вінницька, Волинська, Житомирська, Запорізька, Кіровоградська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Чернівецька; найнижчий рейтинг (2 бали): Донецька, Луганська області.

Також для оцінки рівня перцепційної привабливості регіонів може використовуватися аналіз опосередкованих індикаторів. Наприклад, таким індикатором може бути вартість 1 м2 житлових та офісно-торгових приміщень. Спираючись на дані інформаційно-аналітичного збірника „Ринок нерухомості України 2004”, а також дані офіційних сайтів понад 100 агенцій нерухомості різних регіонів України, міста України згруповано таким чином: найвищий рівень привабливості - Київ; високий - Одеса, Харків, Львів, Донецьк, Дніпропетровськ, а також Севастополь і Ялта, вище середнього - Вінниця, Тернопіль, Хмельницький, Рівне, Луцьк, Полтава, Запоріжжя, Сімферополь, середній - Суми, Чернігів, Житомир, Черкаси, Кіровоград, Миколаїв, Херсон, Луганськ, Івано-Франківськ, Чернівці, Ужгород. Аналіз привабливості решти міст України за такими опосередкованими індикаторами неможливий внаслідок відсутності співставних та репрезентативних даних. Представлена карта статистичної поверхні вартості 1 м2 житлових приміщень на вторинному ринку житла України.