Економічне районування та територіальна організація господарства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економічне районування та територіальна організація господарства

1. Економічне районування як метод наукового дослідження

районування економіка географічний

Економічне районування як метод наукового дослідження та регулювання територіальної організації господарства являє собою поділ території країни на окремі таксони - райони, що відповідають ознакам специфіки і цілісності. Воно проводиться, виходячи з об'єктивних закономірностей територіального поділу праці, формування територіальних соціально-економічних комплексів різних масштабів і структури, необхідності збереження екологічної рівноваги та гармонійного розвитку економіки і культури району. Економічне районування сприяє економії матеріальних цінностей у сфері обігу, створює умови для скорочення апарату управління, прискорює розв'язання соціально-економічних завдань.

Економічне районування має науково-пізнавальне та практичне значення. Науково-пізнавальне значення полягає в аналізі умов, факторів, закономірностей районоутворення, оптимізації географічного поділу праці, встановленні внутрішніх і зовнішніх зв'язків районів. Практичне значення районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної політики, а також використовується в практиці територіального управління, при розробці рекомендацій для органів державної влади і місцевого самоврядування стосовно удосконалення адміністративно-територіального поділу, підвищення ефективності спеціалізації, забезпечення прогнозування, програмування та планування розвитку окремих регіонів.

Прийнято виділяти інтегральне, районування, яке охоплює господарство в цілому, а саме галузі виробничої та невиробничої сфер у їх єдності, та галузеве районування. Галузеве економічне районування розмежовує території, виходячи з якоїсь однієї ознаки, тобто районується одна галузь або декілька взаємопов'язаних галузей. Прийнято виділяти наступні групи галузевого районування.

Районування природних ресурсів і умов для розвитку економіки.

Районування демографічних умов економічного розвитку - поділ території країни на райони за рівнем природного приросту населення на основі врахування коефіцієнтів народжуваності і смертності).

Районування галузей виробничої сфери - промисловості, сільського господарства, будівництва (загальногалузеві види), а також окремих вузькоспеціалізованих галузей (металургії, машинобудування, хімії, легкої промисловості).

Районування галузей невиробничої сфери, яке передбачає виявлення територіальних комплексів галузей охорони здоров'я, освіти, культури тощо.

Свого часу детально розроблене промислове районування А. Хрущовим, С. Іщуком, сільськогосподарське - І. Мукомелем, О. Челінцевим, М. Пістуном, транспортне - І. Нікольським. Серед нових видів галузевого районування можна назвати районування галузей невиробничої сфери: освіти, науки, туристичної діяльності та ін.

Загальне (інтегральне) багатогалузеве економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини. За цим районуванням вирізняються три підтипи інтегральних економічних районів:великі (макрорайони), середні (мезорайони ) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони - це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей або адміністративні області з автономною республікою. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх національного розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Економічні райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області. У великих економічних районах, крім спеціалізованих галузей в масштабі держави, доцільно розвивати інші основні галузі виробництва з метою оптимального використання місцевих ресурсів і зменшення ввізної продукції з інших економічних районів.

Розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300 тис. км². У країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони. Це райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони більшою мірою є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто цетериторіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих багатогалузевих (інтегральних) економічних районів. На території цих районів знаходяться територіальні центри великорайонних територіальних виробничих комплексів або їх складові. У цьому підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район за допомогою районоутворюючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств.

З метою оптимального використання наявного ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки в основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва, невиробничої сфери і розроблення програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з базовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів. Це пов'язане з тим, що сусідні райони такого підтипу часто бувають однорідними, особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств місцевого значення з їхніми сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. У таких районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, яка в основному переробляє сільськогосподарську сировину. Виробничі об'єднання тут складають локальні агропромислові комплекси (завод, переробний цех, сировинна зона). У межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутрішньообласних підрайонів.

Місцеві адміністративно-господарські райони в умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах переходу до ринкової економіки використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція буде змінюватися в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва.

Окремим видом районування є міжгалузеве районування, при проведенні якого враховується розміщення галузей, що входять до складу окремих міжгалузевих комплексів: агропромислового, транспортного, паливно-енергетичного, лісопромислового та ін. Міжгалузевий комплекс - цілісна система взаємозв'язаних галузей на різних територіальних рівнях. Для міжгалузевих комплексів характерно:

багатогалузевий склад;

взаємопов'язаність галузей комплексу зв'язками з постачання сировини, підготовки кадрів, науково-технічного забезпечення;

територіальність;

цільова спрямованість всього комплексу на вирішення певних суспільних потреб.

У сучасній літературі економічний район розглядається не в тому самому значенні, що у 60-х роках XX ст. (П.М. Алампієв, 1959 р.), коли у визначенні зазначалась виробнича спеціалізація району та наявність тісних внутрішніх економічних зв'язків. Швидкий розвиток сфери послуг (інформаційна сфера, рекреація, наука та ін.) та зміна пріоритетів у регіональному розвитку з економічних на соціальні і екологічні наповнили широковживаний в економічній науці термін суспільним змістом. З огляду на це, вдалим є визначення району у сучасному звучанні О. Шаблія: соціально-економічний район - географічно цілісна, просторово відмежована частина країни, в якій елементи господарського та соціального життя утворюють органічну єдність». Залишаючи акцент на економіці, на сьогоднішній день слід глибше досліджувати екологічні та соціальні проблеми розвитку району, ніж раніше. Можна сказати, що економічний потенціал району є не самоціллю, а в першу чергу засобом зняття соціальної напруги та зменшення екологічних загроз. Отже, економічний район - територіально цілісна частина національної економіки, що має спеціалізацію, визначену її місцем у територіальному поділі праці, міцні внутрішні зв'язки, що об'єднують господарство, суспільство і природу в єдиний територіальний соціально-економічний комплекс. Основними ознаками району є такі:

1. Прив'язаність території до головного ядра. Інтегральний район є гетерогенним і має просторові відмінності у темпах розвитку. Ядро (яким виступає найбільше у районі місто) розвивається більш динамічно, у ньому більшою мірою виражені ознаки району; це ділянка району, що концентрує максимальну інформацію про нього. В Україні такими містами - осередками суспільного життя - є Київ, Харків, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, які організують навколишні населені пункти та інші обласні центри, є центрами міжрегіональних систем розселення, потужними промисловими, культурними, науковими, транспортними центрами. Відсутність у районі такого потужного ядра ставить під питання правильність проведення районування.

2. Комплексний розвиток району. Основою, цементуючим стрижнем району є комплекс відповідного рівня. К.В. Мезенцев визначає територіальний соціально-економічний комплекс як взаємообумовлене поєднання підприємств і організацій (закладів, установ) на компактній території, що дає певний соціально-економічний ефект на основі спільного використання ресурсів території та високої інтенсивності взаємних зв'язків. Територіальний соціально-економічний комплекс - результат територіального поділу праці - з одного боку, і територіальної інтеграції праці - з іншого. Перше виражається через виконання певних господарських функцій загальнодержавного рівня - територіальну спеціалізацію, друге через територіальну цілісність, комплексність господарства.

3. Спеціалізація у загальноукраїнському поділі праці. Район спеціалізується на виробництві тих товарів і послуг, щодо яких у районі склались найкращі умови. Галузі спеціалізації, як правило, створюють основну частину валової доданої вартості району, є найбільш прибутковими, мають найвищий рівень рентабельності порівняно з іншими. Саме у спеціалізації проявляється зовнішня функція району.

4. Можливість здійснювати в межах району територіальне регулювання і координацію соціальних, економічних і демографічних процесів. Головним засобом цього регулювання стає складання і реалізація обґрунтованих програм та концепцій науково-технічного, соціального, економічного розвитку районів.

Утворення економічних районів є об'єктивним процесом, передумовою якого виступає географічний поділ праці, що проявляється через спеціалізацію певної території (групи країн, однієї країни чи її районів та місцевостей) на виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвиненого обміну. Середовище, в якому формується і розвивається район, розуміється як умови районоутворення. Природні умови впливають на формування районів опосередковано, а історичні та соціально-економічні - мають вирішальний вплив.

2. Принципи та фактори районування

Ще наприкінці XIX ст. М. Драгоманов, а у 1926 р. С. Рудницький поділяли Україну на Правобережну, Лівобережну та Південну. В основі цього поділу лежав історико-географічний принцип, зокрема та обставина, що у 1686 р. уся тогочасна Україна була поділена між Росією та Польщею по Дніпру. У складі Російської імперії найбільш тривалим був поділ України на дев'ять губерній, об'єднаних у три регіони: 1) Південно-Західний край (Волинська, Київська, Подільська губернії); 2) Лівобережна Україна (Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії); 3) Новоросія (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії).

Фактори районоутворення - це рушійні сили, які суттєво впливають на процеси розвитку і функціонування району, його структуру і геопросторові межі. Традиційні фактори прийнято об'єднувати у такі групи:

фактори, що відображають розширення природних основ районоутворення; в результаті їх дії відбувається вдосконалення регіонального природокористування;

фактори, що відображають рівень розвитку і характер розміщення продуктивних сил; вони обумовлюють локалізацію окремих об'єктів на території, яка залежить від розвитку комбінування і концентрації виробництва, зрушень у розміщенні і підвищення рівня кваліфікації трудових ресурсів тощо;

фактори, що безпосередньо відображають територіальну організацію суспільної праці (розвиток територіального поділу і кооперації праці);

фактори, що фіксують управління виробництвом і суспільством у цілому (проведення державної регіональної політики, розвиток місцевого самоврядування).

Крім цих факторів, що були виділені А.М. Колотієвським, на формування районів впливають сучасні процеси у суспільному розвитку: глобалізація, регіоналізація, міждержавна інтеграція та ін. Глобалізація світової економіки посилила вплив зовнішніх чинників на регіональний розвиток. Так, під впливом глобалізаційних процесів перебуває щонайменше 40% виробництва промислової продукції, 60% світового валового продукту, 70-80% міжнародної торгівлі та світових фінансів. Під впливом, у тому числі цих процесів, район наразі розглядається не тільки як територіальна підсистема національної економіки, а й як самостійний суб'єкт власності та економічної діяльності, ринок збуту та певний соціум. Сьогодні регіони є активними суб'єктами процесу регіоналізації та глобалізації.

Під час районування необхідно дотримуватися певних принципів, які випливають із закономірностей районоутворення і водночас є основою методів членування території. Принципи районування - вихідні положення, правила, якими користуються вчені у процесі обґрунтування мережі районів певної країни.

Найважливішим і найістотнішим є принцип об'єктивної територіальної цілісності. Відповідно до нього економічний район є не статичною однорідною територією, а соціально-економічною єдністю, цілісністю. Така єдність забезпечується сформованістю на території господарського комплексу відповідного рівня, в якому розвиваються галузі спеціалізації, базові, допоміжні, супутні, обслуговуючі. Важливі принципи районування, такі як економічний, єдності спеціалізації і комплексності, можна розглядати як часткові щодо принципу територіальної цілісності.

Важливим принципом інтегрального районування є принцип тяжіння, сутність якого полягає у необхідності включення в межі району як ядра, так і навколишньої території, яка знаходиться під його районоформуючим впливом. Це вимагає вивчення всієї сукупності зв'язків: виробничо-природних, соціально-виробничих, виробничих, соціальних, управлінських та ін. Ядра районів є чітко вираженими, в той час як периферійні частини такої чіткості не мають. Існує навіть думка, що об'єктивно провести межі районів неможливо, вони залежать від авторського бачення районування і є суб'єктивними та розпливчастими. Встановлення меж районів - здобуток не стільки науковий, скільки практичний.

Принцип перспективності, або конструктивності, визначає часову властивість мереж районування. Відповідно до нього районування має вирішувати проблеми, які можуть виникнути у районі. Районування може реконструювати минуле, передавати стан регіоналізації соціально-економічної диференціації на певну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції. Урахування адміністративного принципу районування створює умови для управління територією у майбутньому, а також спрощує процес розробки і реалізації програмних і прогнозних документів. Водночас не завжди доцільно враховувати адміністративні межі при проведенні районування. Сучасний адміністративний поділ не є досконалим, що проявляється у тому, що частини окремих областей тяжіють до центрів поза їх межами. Наприклад, східна частина Кіровоградської області тяжіє до Кривого Рогу більшою мірою, ніж до обласного центру. Подібні вади сучасного адміністративно-територіального поділу покликана усунути адміністративна реформа за допомогою в тому числі районування.

Крім вищезгаданих принципів, часто при проведенні районування виходять з принципів: 1) урахування історико-географічних особливостей українських земель, національного і етнічного складу населення; 2) збереження єдності локальних систем розселення; 3) посилення територіальної спеціалізації виробництва та можливостей для комплексного економічного і соціального розвитку території; 4) урахування економіко-географічного положення території та його впливу на розміщення підприємств, установ і організацій. Важливо, щоб виділені райони були одномасштабними, тобто величини їх економічних потенціалів були між собою близькими (за такими показниками, як обсяг валового внутрішнього продукту, вартість основних фондів, чисельність населення та ін.). Це сприятиме вдосконаленню територіального управління.

Критерії районування визначаються, виходячи з принципів, що є необхідними для вибору варіантів районування. К. Мезенцев виділяє найголовніші критерії:

підвищення рівня сформованості території через розв'язання вузлових проблем району;

збільшення раціональності використання ресурсного потенціалу;

зростання ефективності економічного розвитку;

підвищення ефективності соціального розвитку;

поліпшення екологічної ситуації.

Критерії відображають динаміку соціальних, економічних процесів і явищ, що безпосередньо пов'язані з утворенням районів. Набір критеріїв, за якими проводиться районування, не є сталим. Раніше пріоритет надавався економічним критеріям, а зараз - соціальним і екологічним.

За допомогою обраних дослідником показників районування можна досягти максимального врахування факторів районоутворення. Група показників може уточнювати окремий критерій. Більше інформації несуть показники районування, що є розрахунковими індексами спеціалізації, концентрації, комплексності та пропорційності людської діяльності порівняно з первинною статистичною інформацією (обсягами валової доданої вартості району, промислової і сільськогосподарської продукції та ін.). Система показників ґрунтовно була розроблена групою дослідників під керівництвом В.А. Поповкіна. Всього при проведенні районування використовувалося понад 50 показників, що були ранжируванні відповідно до їх ролі у районоутворенні. Основними вимогами до показників визначено їх змістовність і мінімізацію впливу цінового фактора на їх розмір.

Дослідниками виділяється дедуктивний та індуктивний підходи до районування. Дедуктивний підхід (іншими словами - «згори») передбачає поділ території на макрорайони, які в свою чергу поділяються на мезо- і мікрорайони. Його застосування дозволяє виявити основні ядра районоутворення та загальні обриси районів без деталізації меж. Індуктивний підхід передбачає детальний аналіз статистичної інформації, аналіз економічних і соціальних зв'язків та делімітацію кордонів спочатку на найнижчому рівні і лише в кінці - проведення макрорайонування.

Інтегральне районування країни базується на територіальних соціально-економічних комплексах різних ієрархічних рівнів та різного ступеня сформованості. Відповідно до цього можна виділити кілька ієрархічних рівнів районування: макро-, мезо-, мікро- та топорайонування.

Макрорайонування передбачає поділ території на основні економічні райони. Залежно від розмірів країни можна виділяти макрорайони першого і другого порядку, як, наприклад, і було реалізовано в СРСР, коли виділялось три макрорайони першого порядку та 18 - другого порядку. Окремі дослідники зазначають, що макрорайонування може проводитись у країнах з територією не менше 300-500 км². На макрорівні визначається місце району у загальнодержавному поділі праці та, відповідно, галузі спеціалізації господарства.

Макрорайони служать основою для складання довгострокових прогнозів розвитку і розміщення продуктивних сил, програм соціально-економічного розвитку районів, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієїадміністративної області.

Мезорайонування охоплює господарські комплекси адміністративних областей, Автономної Республіки Крим, а також великі агломерації. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в масштабах основних економічних районів. Саме на рівні мезорайонів в Україні здійснюється управління регіональним розвитком, оскільки на обласному рівні сформовано систему регіональних органів управління та місцевого самоврядування. На цьому рівні розробляються прогнози, програми та плани соціально-економічного розвитку регіонів.

Мікрорайонування передбачає поділ мезорайонів на мікрорайони, що являють собою локальні соціально-економічні комплекси, які представлені групою низових адміністративних районів, окремим адміністративним районом чи певним міським комплексом. У межах мезорайону можна виділити кілька рівнів мікрорайонів, як, наприклад, А.М. Кологієвський у Латвії виділив чотири рівні мікрорайонування. Особливості проведення мікрорайонування полягають у:

великому значенні при оперативному управлінні територією, тобто вирішенні поточних територіальних проблем;

частій зміні меж мікрорайонів, що може бути обумовлено як змінами у економічній сфері (розвитку промисловості, транспорту, сільського господарства), так і у соціальній (демографічній ситуації, розселенні населення та ін,);

визначення меж районів передовсім виробничими зв'язками підприємств місцевого значення, а також соціальними зв'язками.

3. Схеми економічного районування

Перші спроби районування території України припадають на період входження її до складу Російської імперії. Відомі схеми районування розроблені О. Радищевим, К. Германом, К. Арсеньєвим, М. Огарьовим, П. Семеновим-Тянь-Шанським, Д. Менделєєвим.

У XX ст. районологічна думка розвивалась паралельно: один напрям у рамках радянської школи на державній організаційній основі, а інший - вченими, що працювали за межами України (С. Рудницький, В. Садовський, А. Синявський, К. Дубняк та ін.).

Перша спроба виокремлення економічних районів на загальнодержавному рівні була проведена у 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І.Г. Олександрова. Відповідно до цієї схеми територія України була поділена на два великі райони: Південний гірничопромисловий з центром у м. Харків та Південно-Західний з центром у м. Києві, що мав сільськогосподарський напрям розвитку. Спроба вважається невдалою, оскільки уряд України на прийняв цього поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виокремив Україну як єдиний економічний район. У довоєнний період для внутрішньо республіканського планування територію України поділили на частини на основі об'єднання у великі групи адміністративних округів. Але у зв'язку з нестабільністю адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було дуже короткочасним.

Схема районування, близька до сучасної, була розроблена після того, як були утворені області України, а також завершилось об'єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалось науково обґрунтоване розроблення мережі економічних районів. Початок було зроблено в 1952 р. вченими підкерівництвом академіка К.Г. Воблого. В основу виділених районів було покладено об'єднання адміністративних областей, які визначалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виокремили п'ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Кам'янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська,Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська).

У зв'язку з переходом управління економікою за територіальним принципом у 1957 році було розроблено схему економічного районування території України, що передбачала виділення 11 економічних адміністративних районів. У 1962 р. економічні адміністративні райони були збільшені, а їх кількість зменшенадо 7: 1) Донецький (Донецька і Луганська області); 2) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області); 3) Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області); 4) Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області); 5) Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області); 6) Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області); 7) Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області). Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами укрупнених економічних районів: Донецько-Придніпровського, Південного, Південно-Західного.

Виокремлення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших великорайонних загальнодержавних завдань у процесі розроблення планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил як у старих районах, так і особливо в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіроолійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.).

Після розпаду СРСР в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку мережа укрупнених економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України. Таким чином, виникла невідкладна проблема розроблення і затвердження мережі економічних районів, яка б відповідала потребам подальшого розвитку економіки України.

Співробітники Національного інституту стратегічних досліджень під керівництвом професора В.А. Поповкіна виділили 5 внутрішньо-республіканських макрорайонів: 1) Центрально-Український; 2) Донбас і Придніпров'я; 3) Слобідська Україна; 4) Причорноморський; 5) Західноукраїнський. Дещо пізніше (1994 р.) В.А. Поповкін розробляє таку схему економічного районування України: 1) Донбас - Донецька, Луганська області; 2) Катеринославське Придніпров'я - Дніпропетровська, Запорізька області; 3) Слобідська Україна - Полтавська, Сумська, Харківська області; 4) Київське Полісся - Житомирська, Київська, Чернігівська області; 5) Одесько-Таврійський (Північне Причорномор'я) - Миколаївська, Одеська, Херсонська області; 6) Українські Карпати - Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області; 7) Поділля - Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області; 8) Середнє Придніпров'я - Кіровоградська, Черкаська області; 9) Волинське Полісся - Волинська, Рівненська області; 10) Крим - Автономна Республіка Крим.

Професор Ф.Д. Заставний (1992-1994 рр.) поділяє територію України на три великих економічних райони - Східний, Західний, Південний, у межах яких виділені райони другого рівня -внутрішньореспубліканські економічні райони. У складі Східного - Північно-Східний, Донецький, Придніпровський; у межах Західного - Центрально-Поліський, Західно-Волинський, Карпатський, Подільський, Центрально-Український; Південному великому економічному районові відповідає Причорноморський внутрішньореспубліканський економічний район.

Професор О.І. Шаблій розробив таку схему соціально-економічного районування України (1994 р.): 1) Центральний район у складі Київської, Житомирської, Чернігівської, Черкаської та Вінницької областей; 2) Західний - Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька,Рівненська, Волинська області; 3) Північно-Східний - Харківська, Сумська, Полтавська області; 4) Східний - Донецька та Луганська області; 5) Центрально-Східний - Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області; 6) Південний - Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим. Соціально-економічні райони виділені О.І. Шаблієм за п'ятьма головними ознаками. По-перше, такі райони мають свої соціально-економічні ядра та відповідні «регіональні столиці». По-друге, у кожному районі формується своя регіональна територіальна соціально-економічна система, що поєднує населення, природу, господарство, соціальну, економічну та екологічну сфери життєдіяльності регіону. Третьою ознакою є спеціалізація регіону в загальнодержавному поділі праці. Кожен регіон виступає інтегративною ланкою народногосподарського комплексу України і виконує певні загальнодержавні функції у сферах виробництва та послуг.

Соціально-економічний район повинен мати принаймні потенційну можливість регіонального регулювання та координації соціально-демографічних, економічних, етносоціальних процесів, що відбуваються у його межах, управління господарським комплексом регіону. Це четверта ознака районування. П'яту ознаку автор називає «гіпотетичною»: у перспективі, за умови зміцнення нашої унітарної держави, може ставитись питання і федеративного статусу районів.

Професор М.Д. Пістун (1995 р.) поділяє Україну на дев'ять суспільно-географічних районів: 1) Столичний (Київський) у складі Київської, Житомирської та Чернігівської областей; 2) Центральний - Черкаська та Кіровоградська області; 3) Північно-Східний - Харківська, Полтавська, Сумська області; 4) Донецький - Донецька та Луганська області; 5) Придніпровський - Дніпропетровська та Запорізька області; 6) Причорноморський - Автономна республіка Крим (АРК), Одеська, Миколаївська та Херсонська області; 7) Подільський - Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області; 8) Прикарпатський - Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області; 9) Північно-Східний - Волинська та Рівненська області

Сучасна мережа економічних районів України, запропонована Кабінетом Міністрів України, має такий склад областей:

Донецький (Донецька, Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області), Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області), Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

Подільський (Вінницька, Тернопільська. Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області.

Схема районування М.Д. Пістуна найбільшою мірою враховує соціально-економічні внутрішньорайонні зв'язки. Райони є порівняними за площею, виділені відповідно до принципів територіальної цілісності, історичності, перспективності та адміністративного. Це є підставою для використання саме цієї схеми при характеристиці економіки регіонів України.

4. Територіальна організація господарства її форми та структура

Народногосподарський комплекс України має досить складну територіальну структуру. В її основі лежить процес формування суспільного поділу праці, зокрема його територіальної форми, що проявляється в «закріпленні» окремих галузей виробничої і невиробничої сфери за певним територіями. Це зумовлює спеціалізацію господарства країни та її економічних районів на виробництві різних видів продукції, а також розвиток важливих галузей невиробничої сфери.

Територіальна спеціалізація господарства регіонів формується залежно від природно-ресурсних умов (рельєфу, фунтів, клімату, сировинних ресурсів) та економічних факторів (трудових ресурсів, собівартості продукції, цінової політики, наявність споживачів). Складаються цілі системи поєднань галузей та їх груп, що утворюють територіальну структуру народного господарства.

Територіальна структура, в широкому розумінні, відбиває певну територіальну побудову народного господарства. Вона формується залежно від диференціації, від умов розвитку виробництва і споживання, що впливає на територіальне зосередження підприємств. На основі вивчення територіальної структури господарств можна скласти уявлення про розміщення територіальних сукупностей продуктивних сил: промисловості, сільського господарства, будівництва, сфери обслуговування тощо. Територіальна структура народного господарства України формується протягом тривалого часу, але найбільше «плинули на її формування об'єктивні процеси, що відбулися за післявоєнний період. Протягом цього часу відкрито нові родовища мінеральної сировини, у декілька разів зросло виробництво внутрішнього валового продукту (ВВП), зміцніли і посилились взаємозв'язки міжнародних інтеграційних процесів. Особливо важливе реформування територіальної структури виробничих територіальних комплексів в умовах переходу до ринкових умов господарювання.

Історичний вплив на формування територіальної структури виробництва України мають такі чинники, як мінерально-сировинні ресурсі і і специфіка їх залягання в різних регіонах країни, водні ресурси, особливості розселення населення, наявні промислова і соціальна інфраструктура, географічне розташування і природні умови регіонів і а інші фактори. Під впливом різних факторів формується народно-і господарський комплекс країни - сукупність усіх галузей матеріальною виробництва і невиробничої сфери, розміщених на її території, и взаємозв'язаних між собою у процесі виробничої діяльності людей.

Найважливішим фактором формування територіальної структури є рівень розвитку продуктивних сил, диференціація та інтеграція виробництва Основна рушійна сила їх утворення - це процес усуспільнення матеріального виробництва, вищою формою якого виступають виробничо-територіальні системи.

Територіальна структура народного господарства України відбиває територіальні системи різних типів і масштабів на конкретній території, де вони формуються і функціонують внаслідок галузевого і територіального поділу праці, а також процесу комплексоутворення.

Структура - це не лише набір елементів (певних форм територіальної організації виробництва), а й характер взаємодії їх на основі територіального поділу праці. Розкриття характеру взаємозв'язку і взаємодії всіх складових елементів територіальної структури в народногосподарському комплексі країни досягається за допомогою комплексності - основи функціонування економічних районів будь-якого таксономічного рангу.

Комплексність - це об'єктивна закономірність розвитку економічних районів країни. Планування їх розвитку на основі комплексного підходу є важливим принципом управління народним господарством країни, а також складання перспективних планів розвитку економічних районів.

Територіальна структура народногосподарського комплексу складається з багатьох елементів - певних форм територіального зосередження матеріального виробництва і невиробничої сфери, об'єднаних за ознакою галузі або за сукупністю всіх галузей (промислово-виробний комплекс, сільськогосподарський комплекс, транспортний комплекс, будівельний комплекс, оздоровчий (курортний) комплекс, і комплекс культурного обслуговування, туристичний тощо) Усі ці комплекси становлять територіальні частки народного господарства, що виступають як форми територіального зосередження продуктивних сил. Це не просто виділені частки народного господарства країни, а лише ті, які належать до певної системи відносин і зв'язків, що утворюють територіальну сукупність продуктивних сил.

Виробничо-територіальні комплекси - це певні форми територіального зосередження виробництва з різним рівнем їх утворень. Характерними промисловими утвореннями в народногосподарському комплексі країни варто вважати галузеві промислові центри і кущі, спеціалізовані галузеві райони і зони, багатогалузеві промислові центри, промислові вузли, промислові агломерації і багатогалузеві промислові райони. Значного поширення набули сільськогосподарські райони і зони, а також приміські зони сільського господарства. Усі вони виступають складовими взаємопов'язаними частини територіальної структури виробництва народногосподарського комплексу країни.

Вивчення особливостей структури кожного промислового утворення, його кількісного, якісного складу дає можливість поділити їх на прості, складні галузеві та складні інтегральні. До простих елементів належать галузеві і багатогалузеві центри. Вони являють собою територіально неподільні форми зосередження підприємств. Галузевий центр - це населений пункт, що може мати одне або декілька підприємств однієї галузі, інші ж виробництва тут не представлені окремими самостійними підприємствами.

У Багатогалузевий центр - це населений пункт, у якому розміщено кілька підприємств різних галузей. Обидві форми територіального зосередження виробництва належать до промислових утворень. До складних галузевих елементів належать:

- галузевий спеціалізований промисловий кущ;

- галузевий спеціалізований район;

- галузева спеціалізована зона.

Характерною особливістю утворення таких форм територіального зосередження виробництва є те, що вони формуються переважно з підприємств однієї галузі і територіально поділяються на галузеві центри або елементарні комплекси.

Галузеві спеціалізовані промислові кущі можуть утворюватись на базі підприємств гірничої промисловості (видобування нерудних матеріалів, вугілля, нафти, газу), лісопереробних та інших підприємств, які розміщенні в різних населених пунктах, розташованих недалеко один від одного, і які спільно виробляють кінцевий продукт, використовуючи одне джерело сировини. Промислові кущі можуть бути також багатогалузевими.

Галузеві спеціалізовані райони - це форми територіального зосередження виробництва підприємств однієї великої галузі в промислових центрах і кущах, де переважають технологічно споріднені підприємства, що використовують одну й ту ж саму сировину і випускають однорідну кінцеву продукцію. Такі райони можуть бути промисловими і агропромисловими Виділяють також сільськогосподарські райони як один із видів аграрно-територіальних комплексів. У народному господарстві країни чітко виділяють Донецький вугільнопромисловий район, Криворізький залізорудний, Прикарпатський лісопромисловий, Закарпатський, Кримський виноградарсько-виноробний, Подільський цукробуряковий, Поліський льонопромисловий,Полтавсько-Харківський нафтогазові райони та ін.

Галузеві спеціалізовані зони - це виробничо-територіальні утворення, що являють собою об'єднання групи галузевих районів, кущів і центрів на обширній території. В народному господарстві країни вони представлені як частини великих спеціалізованих зон - наприклад, великі райони залягання і видобування вугілля, нафти, газу, руд чорних і кольорових металів, цукробурякового виробництва, льонопромислового, виноградарського виробництва.

До складних інтегральних елементів територіальної структури народногосподарського комплексу належать територіальні системи промислових вузлів, промислових агломерацій, багатогалузевих промислових і сільськогосподарських районів.

Найбільш поширеними одиницями територіальної структури є промислові вузли. Виділяють такі основні ознаки промислових вузлів.

- концентрація промислових підприємств на єдиній території;

- наявність тісних виробничих, економічних, транспортних, трудових зв'язків, систем обслуговування;

- спільність використання природних, трудових ресурсів, місцевої матеріально-технічної бази, виробничої і спільної інфраструктури;

- спільні умови розміщення і фактори перспективи їх розвитку.

Промисловий вузол - це локальний промислово-територіальний комплекс, де при взаємній близькості підприємства об'єднані між: собою тісними виробничими зв'язками, спільністю транспортно-територіального положення, спільними системами інфраструктури і поселень з метою найбільш ефективного використання природних, матеріальних і трудових ресурсів. Промисловий вузол може об'єднувати промислове виробництво в одному або кількох промислових центрах на віддалі, доступній для щоденних трудових поїздок населення. У вузлі також розвинуті зв'язки між установами і організаціями, що зайняті розробкою проектної документації для промислових підприємств. Найбільш важливим фактором формування промислових вузлів є економічний, демографічний і наявність інфраструктурних елементів. Найчастіше промисловий вузол складається з кількох промислових центрів, один з яких виступає його ядром, а інші - супутниками. Такі вузли формуються переважно у високоурбанізованих районах Так, наприклад, ядрами Лисичансько-Рубіжанського промислового вузла виступають Лисичанськ, Рубіжне, Сєверодонецьк. Промислові вузли класифікують на найбільші, великі, середні, невеликі. Критерієм для належності до певного класу є показники вартості основних промислових фондів, вартості валової продукції, чисельності промислового персоналу тощо.

Промислова агломерація - це один з найбільш складних інтегральних елементів територіальної структури Вона являє собою поєднання підприємств різних галузей промисловості у вигляді промислових центрів і вузлів, компактно розміщених на порівняно невеликій території. До промислових агломерацій входять зазвичай один-два великі промислові центри (або вузли) та розміщені навколо них промислові пункти, що майже зливаються Розрізняють моно-ядерні і поліядерні типи промислових агломерацій. Прикладом першого типу може бути Харківська агропромислова агломерація, ядром якої є Харків з його промисловими підприємствами, другого - Донецько-Макіївська, яка має два чітко виражені ядра - Донецьк і Макіївку. Вони настільки тісно взаємопов'язані між собою, що утворюють єдину виробничо-територіальну систему.

Багатогалузевий промисловий район являє собою концентрацію великої кількості промислових підприємств, промислових центрів і вузлів, промислових агломерацій, взаємопов'язаних між собою в процесі виробництва. Порівняно з промисловим вузлом і агломерацією багатогалузевий промисловий район є системою вищого порядку, це вже великі промислові райони, на базі яких формуються регіональні економічні райони, про що мова йшла в попередньому розділі. У межах України можна виділити такі багатогалузеві промислові райони: Донецький, Придніпровський. Харківський (Північно-Східний), Київський (Центрально-Український), Подільський, Волинський, Карпатський, Причорноморський, Кримський.

Агропромисловий район - це система агропромислових підприємств, кущів і вузлів на порівняно однорідній за природними умовами та економічними факторами розвитку території, де сформувався відповідний сільськогосподарський район. Такий агропромисловий район як форма територіальної організації виробництва має досить складну структуру, але є стійким територіальним, організаційним і економічним поєднанням виробництва сільськогосподарської сировини, її промислової переробки, обслуговуючих і допоміжних виробництв. Цей район є територіальним агропромисловим комплексом, в якому подвійну роль відіграє сільське господарство, що виступає провинною ланкою комплексу.

У народному господарстві країни агропромислові райони сформувалися в адміністративних областях і групах областей, які мають однорідні природні умови для розвитку сільського господарства, а також у великих економічних районах.

Провідна роль у формуванні територіальної структури виробництва економічних районів належить тим галузям, які беруть активну участь у територіальному поділі праці, локалізуються в окремих центрах або на значній території. З цією метою розроблено схему територіальної структури виробничо-територіального комплексу економічного району². В її основу покладено систему взаємопов'язаних між собою промислового, агропромислового, агротериторіального і транспортного комплексів.

Детальне розчленування кожного комплексу дає змогу виділити територіальні елементи, що становлять єдине ціле (систему економічного району) і вступають у взаємозв'язки на основі розвитку економіко-територіального процесу. Вдосконалення територіальної структури народногосподарського комплексу країни передбачає подальший розвиток внутрішньотериторіального економічного районування, яке зводиться до виділення районів і внутрішньорайонних територіальних виробничих комплексів, оскільки межі економічного району визначаються його об'єктивною основою - системою форм територіального зосередження виробництва і зв'язками між ними.

Однією з найбільш важливих проблем подальшого комплексного розпитку економічних районів і областей є зближення рівнів їх економічно-і о розвитку в процесі поглиблення внутрішньотериторіального поділу праці, територіальної спеціалізації господарства. Рівень економічного розвитку району (області) відбиває реально досягнутий у ньому ступінь розвитку господарства, виробництва продукції на душу населення і, в цілому, добробуту населення.

Конкретними показниками рівнів розвитку районів і областей України виступають: виробництво валової продукції промисловості, пар і їсть основних промислово-виробничих фондів (у розрахунку надушу,населення), енергоозброєність на одного працюючого, а також чисельність промислово-виробничого персоналу на 1000 чоловік населення. За цими показниками можна бачити рівень матеріального виробництва областей України Проте абсолютна величина показника рівня економічного розвитку не дає повного уявлення про те, якого саме рівня досягнуто. Рівень розвитку можна визначити лише відносно, шляхом зіставлення показників усіх областей з показниками економічних районів і країни в цілому.

Внаслідок соціально-економічних особливостей розвитку господарства, нерівномірного розміщення природно-ресурсного потенціалу та інших факторів в країні склались значні відмінності в рівнях економічного розвитку окремих областей України. За рівнем розвитку області України можна поділити на чотири основні групи:

високого рівня економічного розвитку (узагальнюючий показник 1,17 і вище);

середнього рівня економічного розвитку (узагальнюючий показник від 0,90 до 1,17);

нижче середнього рівня економічного розвитку (узагальнюючий показник від 0,70 до 0,90);

найменш економічно розвинуті області (узагальнюючий показник нижче 0,70).

Размещено на Allbest.ru