Народна метеорологія українців центрального полісся кінця ХІХ – початку ХХІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Народна метеорологія українців центрального полісся кінця ХІХ - початку ХХІ ст.

Київ - 2007

Загальна характеристика дисертації

На сучасному етапі духовного відродження українського етносу важливого значення набуває всебічне вивчення традиційної народної культури. Створення узагальнених праць з української етнології потребує поглибленого вивчення усіх компонентів традиційної культури українців, зокрема і регіональної специфіки народних знань.

Історично притаманні людському суспільству знання є частиною духовної культури суспільства. Водночас, традиційні народні знання - результат багатовікового процесу культурної адаптації людини. Метеорологічні знання українців, як і інших народів світу сформувалися внаслідок тривалого спостереження за природними явищами у певному екологічному середовищі за допомогою методів, доступних носіям традиційної культури. Особливість бачення світу на етапі відсутності інструментальних методів прогнозування погоди і складність розвитку атмосферних процесів відбилися на всьому масиві традиційних метеорологічних знань.

В етнічній історії українців, а певною мірою і східних слов'ян, особливе місце займає історико-етнографічний регіон, відомий у літературі під назвою «Полісся», південною межею якого вважають лінію Володимир-Волинський - Луцьк - Рівне - Новоград-Волинський - Житомир - Київ - Ніжин - уздовж річки Сейм до кордону України з Росією. Залежно від розташування щодо Дніпра Полісся поділяється на Правобережне та Лівобережне, відповідно - Західне і Східне. Також виділяють його центральну частину з яскраво вираженими «поліськими» рисами, куди входять північні райони Рівненщини та Житомирщини України, а також Пінський, Столинський та Лунінецький райони від Білорусі. Етнографічне районування, яке використовують дослідники щодо ХІХ-ХХ ст. також збігається з поширення археологічних культур на території України. Таким чином можна чітко виділити наступні регіони: 1) Південний, 2) Правобережно-Центральний, 3) Лівобережно-Східний, 4) Західний та 5) Поліський, поділений на західну, східну та центральну частини.

Ми розглядатимемо народні метеорологічні знання та уявлення української частини Центрального Полісся. Цей край разом із північними районами Київщини був батьківщиною племені деревлян, розселених від правого берега Дніпра на сході до Горині на заході. Людність означеної території, північ Житомирщини та Рівненщини, має певні антропологічні особливості, які були притаманні жителям мезолітичної та неолітичної доби. Ця земля, віддалена від масових міграцій та ізольована від значних культурних впливів до наших днів зберігає чимало давніх елементів у комплексі народної культури.

Вибір Центрального Полісся для дослідження традиційних метеорологічних знань є особливо перспективним. По-перше, даний регіон безпосередньо не контактував з жодним неслов'янським народом і визначається вченими як можлива область етногенезу слов'ян. По-друге, внаслідок свого географічного розташування та історичного розвитку зазначений регіон був досить відсталим у економічному відношенні та з архаїчними елементами у культурному, тому тут добре збереглися давні форми матеріальної та духовної культури. До того ж, цей край найбільше постраждав унаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, що посилило тенденцію швидкого зникнення набутих поліщуками протягом століть народних знань, звичаїв та обрядів, скарбів усної та музичної творчості тощо.

Актуальність теми. Вивчення етнічної специфіки народної культури окремих регіонів України займає вагоме місце не лише з огляду на незаперечне пізнавальне значення. Регіональні дослідження дають багатий фактичний матеріал про етнокультурну багатоваріантність та, водночас, цілісність культури українського народу, типологічні особливості її матеріальної та духовної складової. Руйнація ж регіональних чи локальних етнокультурних особливостей, як відомо веде до втрати нацією її оригінальних набутків, до уніфікації культури.

Оскільки вивчення метеорологічних знань Центрального Полісся ще не було об'єктом окремого дослідження, докладна фіксація пов'язаних з погодою прикмет та їх класифікація є актуальними. Серед сучасних дослідницьких проблем царини народних знань одне з чільних місць займає етнометеорологія. Інтерес до цієї ділянки народної культури закономірний і зрозумілий. Він викликаний прикладним аспектом народної метеорології, широкими можливостями використання її багатогранного і багатовікового досвіду. Дослідження широкого масиву традиційних знань у області метеорології на сучасному етапі становить інтерес як для етнології, оскільки розширяє нашу обізнаність із духовною культурою етносу, із значенням погодних прикмет у господарчому і навіть особистому житті людей, так і для різних галузей природознавства завдяки їх науково-практичній цінності.

Наукова метеорологія завжди збагачувалася за рахунок народної. Проте крім суто прикладних завдань, етнологію насамперед цікавить народна метеорологія як один з виявів світогляду народу, як складова частина традиційно-побутової культури, яка несе основне етнічне навантаження. Народна метеорологія - складний комплекс, в якому знайшли поєднання позитивні емпіричні знання та ірраціональні засоби впливу на погоду. Тому етнографічний аспект передбачає вивчення усього комплексу питань уявлень про природу та народної метеорології, усіх її структурних компонентів, їх генезису та розвитку.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідної теми «Українського етнологічного центру» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України: 4.16.9.4.1.; 4.16.9.5. «Національне відродження і етнографічна спадщина».

Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням стану наукової розробки проблеми. Народні знання в області метеорології є складовою частиною традиційно-побутової культури. Вони засновані на спостереженнях за досить широким колом явищ природи, тісно пов'язані з характером життєдіяльності і обумовлені способом життя народу. Мета дисертаційної роботи полягає у тому, щоб на основі систематизації, класифікації і вибіркового картографування фактичного матеріалу (зібраного автором за спеціальним запитальником) дослідити структурно-функціональні і територіально-просторові особливості традиційних метеорологічних уявлень на теренах Центральноукраїнського Полісся. Це дозволить розширити наукові спектри комплексного етнографічного вивчення духовної культури Полісся як одного зі стародавніх регіонів українського східнослов'янського світу, сприятиме повнішому висвітленню проблем етнокультурної історії українців. Виходячи з мети, автор формулює наступні завдання:

проаналізувати стан наукової розробки означеної теми попередниками та здійснити періодизацію історіографії дослідження даної проблеми;

дати етнографічну характеристику та визначити раціональні та ірраціональні засади народних метеорологічних знань, встановити їх функціонально обумовлений класифікаційний розподіл;

розглянути досліджуване явище у східнослов'янському та загальноукраїнському контексті, виявити спільні та регіонально специфічні риси, етнокультурні взаємозв'язки та взаємовпливи;

висвітлити структурно-функціональну специфіку оказійних обрядів метеорологічного спрямування;

за допомогою картографування характерних різновидів досліджуваних явищ з'ясувати форми їх прояву та особливості локалізації (розповсюдження) у межах Центрального Полісся;

простежити трансформації метеорологічних знань населення Центрального Полісся протягом ХХ - ХХІ ст., обґрунтувати доцільність використання досвіду народної метеорології (при відповідному контролі за надійністю отриманих результатів) у сучасних умовах.

Хронологічні межі дослідження охоплюють кінець ХІХ - початок ХХІ ст. На кінець ХІХ ст. припадають перші писемні свідчення з народної метеорології, надруковані у пресі та зібрані відомими українськими, російськими та польськими етнографами і фольклористами. У 20-30-ті рр. ХХ ст. при активізації уваги до народної матеріальної та духовної культури було зібрано значну кількість матеріалів, які зараз зберігаються у Наукових архівних фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. Зібраний автором фольклорно-етнографічний матеріал становить хронологічний зріз традиційно-побутової культури населення Центрального Полісся періоду другої половини ХХ - початку ХХІ століття.

Об'єктом дослідження є традиційна духовна культура Українського Центрального Полісся, яке займає межиріччя Дніпра та Горині північніше лінії Рівне - Новоград-Волинський - Київ.

Предметом дослідження є народні метеорологічні знання та уявлення українців Центрального Полісся, що відзначаються великою різноманітністю народних методів прогнозування, локальною варіативністю, збереженням багатьох архаїчних елементів у всіх компонентах та наявністю спільних рис з народною метеорологічною практикою інших слов'янських народів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в українській етнологічній науці зроблено спробу цілісного дослідження традиційних народних знань та вірувань поліщуків Центрального Полісся України у галузі метеорології, у тому числі за допомогою картографічного методу. Виклад матеріалу з етнометеорології краю здійснено в історико-культурному контексті, з розглядом етнокультури як системи, з урахуванням основних її компонентів.

У наукових публікаціях та дисертації автором вперше введено широке коло нових фактологічних даних - матеріалів польових етнографічних досліджень, аналіз та узагальнення яких дозволило дати наукову класифікацію метеорологічних знань, здійснити картографування певних народних погодних прикмет, внести новий елемент у розуміння і оцінку значення традиційних народних знань у галузі метеорології, визначити місце окреслених знань у структурі традиційної культури українського етносу.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони можуть бути використані при написанні історико-етнографічних досліджень Полісся та узагальнюючих праць з етнології України загалом; при підготовці шкільних та вузівських курсів з етнології та народознавства. Вивчення народного досвіду, нагромадженого у процесі багатовікової трудової діяльності, і його наукове обґрунтування має велике значення для практичного застосування народних знань у сучасній метеорології. Цей напрям відкриває можливість для подальшого комплексного вивчення проблеми, створення «банку даних» народних спостережень і залучення їх у майбутньому в практику прогнозування.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації оприлюднені на семи наукових міжнародних та всеукраїнських конференціях, а саме: «Україна на межі тисячоліть» (Київ, 2002); «Український етнос у часі і просторі» (Київ, 2003); «Археологія та етнологія Східної Європи» (Одеса, 2003); «Десяті сумцовські читання» (Харків, 2004); «Людина у просторі етнічної культури» (Київ, 2004); «Рушник: символ, образ, знак» (Кролевець, 2005); «Традиційна культура Полісся: стан і перспективи дослідження (до 20-річчя аварії на Чорнобильській АЕС)» (Львів, 2006); «Національна культура в контексті сучасних глобалізаційних процесів» (Київ, 2006).

Структура дисертації. Дисертація містить вступ, чотири розділи, висновки, бібліографію, яка нараховує 235 позицій, а також додаток у вигляді реєстру обстежених автором сіл, покажчик скорочень територіально-адміністративних одиниць, 7 карт територіальної локалізації метеорологічних прикмет-передбачень та уявлень українців Центрального Полісся. Загальний обсяг дисертації 210 с.

Основний зміст дисертації

У «Вступі» висвітлено основні закономірності прогнозування погоди українцями Центрального Полісся, визначено актуальність теми дослідження, його зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Встановлено хронологічні межі, окреслено мету, завдання, об'єкт та предмет дослідження, обґрунтовано його наукову новизну і практичне значення, засвідчено апробацію наукових результатів дисертації під час виступів на конференціях.

Розділ І. «Історіографія, методика та джерельна база дослідження з народної метеорології України» містить три параграфи, перший з яких присвячений аналізу наукової розробки теми. Певний інтерес до вивчення як матеріальної так і духовної культури окремих регіонів України простежується наприкінці ХІХ ст. у працях відомих українських істориків, етнографів, фольклористів П. Чубинського, М. Максимовича, М. Сумцова, А. Онищука, В. Іванова тощо.

На початку ХХ ст. з'явилася перша і дотепер єдина книга з народної метеорології України - «Метеорология и земледелие по украинским народным воззрениям с программой для собирания материалов» (Полтава, 1908). ЇЇ автор, В. Василенко, дає загальну характеристику порам року, акцентуючи зв'язок між особливостями погоди та сільськогосподарськими заняттями. Традиційні спостереження він поділив на такі, що стосуються сонця, місяця, дощу, туману, роси, інею, снігу, морозу, вітру. Дослідник не обійшов і особливості народного календаря у питаннях погодних передбачень.

Новий етап у розвитку етнографічного дослідження розпочався у 20-ті рр. ХХ ст. Широке вивчення культури і побуту населення України розгорнули співробітники Музею (Кабінету) антропології та етнології ім. Ф. Вовка, Етнографічної комісії ВУАН та інших наукових осередків, результати яких зберігаються в Наукових архівних фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. У цей же час поряд з етнографами народні прикмети почали активно вивчати радянські природознавці, аналізуючи їх з наукової точки зору.

Пожвавлення в етнографічному вивченні Полісся помітне з 60-х рр. ХХ ст., коли з'являється ряд статей з різних проблем духовної культури населення краю, які прямо чи опосередковано стосуються народної метеорології. У 70-80-ті роки особливе значення отримує етно-лінгвістичний напрям у вивченні слов'янської давнини, пов'язаний з діяльністю М. І. та С.М. Толстих. До вивчення народної метеорології зверталися українські етнографи та фольклористи В. Кравченко, Г. Скрипник, О. Федорів, М. Дмитренко, В. Скуратівський, О. Моргоч та ін. Своєрідним підсумком наукових пошуків українських та білоруських учених стала історико-етнографічна монографія «Общественный, семейный быт и духовная культура населения Полесья» (Мінськ, 1987), яка містить коротку характеристику народних метеорологічних знань поліщуків.

Дисертантом також залучені дослідження з проблем духовної культури білорусів, росіян, поляків тощо, для яких характерні подібні форми погодного прогнозування (А. Богданович, О. Сержпутовський, К. Агринський, А. Єрмолов, А. Смоленський, К. Мошинський).

Характерною рисою осмислення ряду важливих аспектів зазначеної проблеми стала активна участь у ньому, поряд з етнографами та істориками, представників інших наук - метеорологів, географів, біологів, астрономів, фізиків тощо (П. Астапенко, М. Волеваха, І. Заянчковський, І. Литинецький, Л. Хренов тощо). Хоч вони не досліджували зазначену тему, проте допомагають дослідити раціоналізм народного метеопрогнозування.

Параграф «Загальна методика дослідження» присвячений висвітленню основних методів дослідження народних метеорологічних знань українців Центрального Полісся. Методологічною основою у процесі роботи над даною темою послужили принципи історизму, систематизації і типологізації явищ, а також порівняльний аналіз, узагальнення та синтез духовних елементів етнокультури поліщуків. У процесі дослідження зроблено спробу застосувати картографічний метод щодо народного метеорологічного прогнозування українців Центрального Полісся, що зумовило потребу у значному польовому матеріалі. Використання порівняльно-історичного методу дало змогу виявити загальне та особливе у прогнозуванні погоди поліщуками.

У параграфі «Джерельна база дослідження» зроблено аналіз наявних фактичних матеріалів, використаних для всебічного і ґрунтовного висвітлення теми і розв'язання поставлених у дисертації завдань. Основну групу джерел складають польові матеріали, які автор зібрав протягом 2002-2006 років у 67 населених пунктах Житомирської, Київської, Рівненської та Чернігівської областей (матеріали зберігаються в ІМФЕ). Важливу джерельну базу складають матеріали із Наукових архівних фондів рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. На думку дисертанта писемні друковані джерела кінця ХІХ - початку ХХ ст. можна вважати за фактологічні, оскільки вони здебільшого позбавлені наукового аналізу та відповідних коментарів. Окремі відомості з народної метеорології можна віднайти й у деяких інших наукових дисциплінах, зокрема діалектології.

Розділ 2. Загальна та регіональна характеристика традиційних метеорологічних знань українців Центрального Полісся. У розділі розглядається взаємозв'язок традиційних метеорологічних знань з природними особливостями регіону. Українське Полісся - велика територія, що охоплює північ України, має помірно-континентальний клімат з теплим і вологим літом та м'якою зимою. Поліщук, який займався вирощуванням зернових, льону та конопель, овочів та фруктів, зазнавав багатьох випробувань примх природи. Це вимагало уважно приглядатися до навколишнього середовища, виявляти причинно-наслідкові зв'язки між зміною певних атмосферних явищ, поведінкою тварин, станом рослин та наступною зміною погоди. Усе це пізніше проходило тривалу перевірку і у випадку успішного результату залучалося до практичного життєвого досвіду наших пращурів.

Розділ присвячений аналізу традиційних метеорологічних прикмет, які об'єднані у кілька груп за певними ознаками. Це прикмети, які дозволяють прогнозувати погоду на короткий час, від кількох годин до трьох днів і більше; прикмети на більш тривалий строк, що визначають господарські умови тих чи інших пір року в межах річного сільськогосподарського циклу. Така класифікація дала змогу співставити народні неінструментальні метеорологічні передбачення з науковими метеорологічними прогнозами.

Метою короткотермінових передбачень погоди у поліщуків Центрального Полісся було прогнозування кількості опадів, зміни температури, напряму вітру тощо найближчим часом. Найпоширенішими з прикмет були такі, що дозволяли прогнозувати погодні зміни за астрономічними об'єктами (Сонцем, Місяцем, зорями), атмосферними явищами (хмарами, вітром, дощем, росою, туманом тощо), поведінкою свійських та диких птахів, тварин, рослинами, самопочуттям людей.

Довгострокові передбачення погоди базувалися на спостереженнях за широким колом даних: окремими метеорологічними явищами, життям природи - і спиралися на циклічно повторювані явища. Такі прикмети головним чином прив'язані до народного календаря та свят, які займали важливе місце у духовному житті народу. Проте до народного календаря включалися лише ті дати й дні, які мають певний взаємозв'язок з характерними сезонними явищами та подіями господарського життя. Таким чином, він не охоплює всі християнські свята, а лише окремі, яким надавалося особливого значення в контексті цілої системи буття людності. Серед наявних метеорологічних прогнозів, більшість складають весняні, коли селяни-поліщуки прагнули дізнатися не лише погоду, а й передбачити майбутній врожай, що було надзвичайно важливим.

Особлива увага приділялася межовим точкам календаря, коли одна пора року змінювалася іншою. Так, за уявленнями українців Центрального Полісся весна починалася 1 (14) березня, на Євдокії, а зима - 1 (14) жовтня, на день Покрови. Прагнучи дізнатися про погоду пори року, в ці дні найчастіше вдавалися до спостережень за вітром, оскільки характер останнього ототожнювався зі специфікою вітрів найближчих місяців.

У народному календарі жителів Українського Полісся можна виділити окремі дні та дати, які мають певний взаємозв'язок з характерними сезонними явищами та подіями господарського життя. Це прикмети, які констатують, що у певні дні чи короткочасні періоди року зазвичай буває певна погода. Головним чином це приказки, які носять метеорологічні ознаки, наприклад: Трещи, не трещи, а минули Водохрещи; Вербич - кожуха тербич; Прийде Ілля - наробить гнилля та ін.

Здавна жителі України, зокрема поліщуки, спостерігаючи за рослинами та тваринами, прагнули передбачити погоду на тривалий строк. Дисертантом помічено, що у населених пунктах краю до сьогоднішнього часу збереглася прикмета спостерігати за нутрощами свиней (селезінкою), коли їх заріжуть, щоб дізнатися про особливості наступаючої зими.

Оскільки землеробство було основною формою життєдіяльності українців Центрального Полісся, то поліщуки зберегли багато метеорологічних прикмет, спрямованих на прогнозування майбутнього врожаю. Деякі з них пов'язані з окремими порами року, місяцями і днями, інші - з відомими явищами природи, треті - з різноманітними рослинними та тваринними особливостями. Як показують польові та архівні матеріали, особливої ролі в аграрному календарі надавалося зимовій та весняній порі, коли природа набиралася сили. Такими важливими в уявленні поліщуків були Різдвяні дні, Благовіщення, Святого Юрія тощо. У народній практиці були поширеними й ірраціональні прикмети, пов'язані зі спостереженнями за першим громом, птахами та комахами. У цілому підтверджується практична можливість використання досвіду поліщуків у якості визначення строків проведення польових робіт і різноманітних агротехнічних заходів.

Розділ 3. «Ірраціональні методи корегування погодних явищ» складається з двох параграфів «Народні засоби попередження несприятливих явищ погоди» та «Магічні обрядодії впливу на атмосферні явища». У першому робиться спроба проаналізувати способи попередження грози, граду, засухи, надмірних морозів.

В українській обрядовості досить поширене акцентування символічної ідеї «хрест-захист», що існувала у численних варіантах. У дисертації аналізуються ті хрести-обереги, які пов'язані з магічними функціями запобігання грозі та граду. Українці Полісся використовували християнську символіку як своєрідну систему заходів, щоб уберегтися від проникнення у приміщення нечистої сили.

Дисертант дослідив цілу низку громових днів (Дев'ятуха, Десятуха, Ілля, Гавриїл, Пантелеймон) на Поліссі, з якими пов'язані заборони працювати у полі, щоб не накликати пожежу. Цілком природний страх перед втратою врожаю внаслідок грозових явищ, очевидно, став причиною вшанування цих днів. Найчастіше громовим днем поліщуки вважали Святого Пантелеймона, якого ще називають Паликопою. Саме свято увібрало в себе значення двох слів: палити і копа.

У регіоні існувала низка табу, які пояснювалися небезпекою засухи і пов'язувалися з певними видами робіт та певними днями. Насамперед - це табуйований час Благовіщення та той, що передував цьому святу, коли заборонялося виконувати будь-яку роботу, пов'язану з обробітком землі, у тому числі й городити. За уявленнями поліщуків, від свята Введення до Благовіщення земля «відпочиває і на літо сили набирається». Якщо табу порушували, то це могло призвести до засухи. У окремих випадках, головним чином у південних районах Київщини та Житомирщини, а також на Рівненщині табу стосувалося часу великоднього тижня. (Карта №7).

Дисертант досліджує уявлення про «нечистих» покійників, тобто тих, які померли не своєю смертю і були, всупереч існуючим нормам, поховані на кладовищі, що могло накликати засуху, неврожай, стихійні лиха тощо. Нечистих покійників хоронили поза межами кладовища, у місцях віддалених від людей, найчастіше - на роздоріжжі. Для очищення десакралізованої землі кладовища потрібно було зруйнувати могилу нечистого покійника, вирвати з неї хреста. Фізичне знищення могили могло бути замінене ритуальним очищувальним актом поливання її водою.

У дисертації зроблений аналіз ролі «різдвяного» періоду у сільськогосподарському народному календарі поліщука, коли старалися відвернути можливість морозу весною завдяки вербально-магічним формулам.

Тексти запрошень мороза поділяються на кілька відносно автономних блоків: 1) визначення адресата запрошення; 2) власне запрошувальні формули; 3) побажальні формули, які відносяться до майбутнього часу; 4) формули-погрози. Незалежно від повноти структури тексту, кожен з них відзначається певною метою - запобігання, відвернення небажаних для виконавців акту з боку запрошуваного персонажа у майбутньому.

Поліський ритуал закликання мороза у період різдвяних свят перегукується зі звичаєм пригощати його киселем у Чистий четвер з метою уберегти посіви від вимерзання, відомий росіянам. У с. Левковичі Овруцького р-ну Житомирської обл. автору вдалося зафіксувати свідчення про запрошення мороза на кисіль, щоб він зменшився: Як мороз вєлікі, то треба кісєль варіть і мороза клікать: «Мороз, мороз, іді кісєль єсті да шоб нє попортів нашіх посєвов». Ці дії були спрямовані на відвернення морозу, де чітко простежується жертвопринесення стихійній силі.

Другий параграф розділу присвячений аналізу магічних дій, спрямованих на усунення несприятливих явищ погоди. Народні уявлення часто не розмежовують магічні прийоми зупинки чи протидії граду і способів припинення дощу, грози, бурі, взагалі непогоди, відведення градових чи грозових хмар і т.д. Це цілком природно, адже по-перше, у негоду могли використовуватися деякі універсальні магічних засоби і способи, які відвертали, за народними уявленнями, стихійну біду; по-друге, деякі види ритуалів, втративши своє мотивування і прямий зв'язок з народним міфологічним світосприйняттям, могли легко переноситися з однієї ситуації на іншу, зберігаючи лише загальний традиційний обереговий смисл чи виконувались механічно.

У дисертації робиться аналіз уявлень поліщуків щодо протиставлення і взаємозв'язку таких реалій, як вогонь - вода. Якщо вода слугувала магічним засобом викликання дощу, то вогонь - навпаки мав його зупинити, тому і вдавалися під час грози наші предки до запалювання свічок, спалення свяченої верби, троїцького зілля тощо. Особливо великого значення надавалося громовій свічці. Це могла бути стрітенська (освячена на Стрітення) або четвергова (освячена у Чистий Четвер) свічка. Аналіз польових матеріалів дає підстави стверджувати, що під час грози на Житомирщині та Рівненщині частіше світили стрітенську свічку, а на Київщині - четвергову.

Піч та пічне начиння в уявленнях поліщуків асоціювалися із сонцем, спекою, засухою. Нерідко ритуальне відвернення грози та граду від хати проводилося хлібною лопатою (разом з іншим пічним начинням: кочергою, рогачем, діжею тощо). Інколи хлібну лопату з кочергою викладали на подвір'ї у вигляді хреста, що мало символізувати сонце та вогонь, тобто подвоювати магічні дії.

Поліщуками була вироблена значна кількість різноманітних форм відвернення грози та граду, пов'язаних із замовляннями та молитвами. За свідченням інформаторів, деяким ворожбитам (градівникам, хмарникам) було під силу зупиняти або відвертати стихію. Фрагментарно на Центральному Поліссі представлений спосіб відвернення градових хмар за допомогою палиці, якою відігнали вужа чи змію від жаби.

Як свідчать архівні матеріали, з днем Юрія у південних районах Центрального Поліссі пов'язували обряд, яким забезпечували добрий урожай та захист ниви від граду. Після хресного обходу полів зі священиком селяни влаштовували спільні обіди, рештки страви закопували на межі, що послуговувало своєрідним жертвопринесенням, яке мало уберегти ниву від градобою та забезпечити врожай.

У розділі йдеться також про обрядодії викликання дощу, символічні дії і заборони магічного, у тому числі оберегового характеру. Польові дослідження показали, що на Поліссі побутували різноманітні форми обрядів викликання дощу (доповнених у деяких випадках елементами побутового християнства), загальний набір яких у силу своєї відносної повноти слугує основою не лише для порівняльно-історичних, але також і порівняльно-типологічних досліджень (у межах слов'янської спільноти).

У дисертації робиться аналіз комплексу ритуальних дій, спрямованих на викликання дощу. Окрему категорію складають «жертвоприношення» воді: сипання у криницю маку-видюку, який має велике сакральне значення на Поліссі, як і в усій Україні. Вочевидь за уявленнями поліщуків мак символізував дощ: чим більше маку сипали, тим ряснішого дощу очікували. У деяких районах Житомирщини та Київщини був розповсюджений ритуал кидання у криницю глиняних горщиків, який можна порівняти з відомою у південних слов'ян «черемидарською магією». В окремих випадках у криницю кидали горщики з борщем, вочевидь ця обрядодія як жертвоприношення заснована на магічному зв'язку: густий борщ - густий дощ. Подекуди на Центральному Поліссі у криницю кидали гроші, хліб, часник, лили свячену воду тощо.

Віра у надприродну силу води заснована на такій же реальній та загальновідомій якості, як і уявлення про її очисну та «родючу» силу: і дощова, і ґрунтова вода забезпечує родючість лугам і полям. Звідси, шляхом магічної асоціації, виникає ціла система обрядів викликання дощу при засусі, де вона відігравала головну роль (обливання людей водою, купання їх у річці). У писемних та архівних джерелах кінця ХІХ - початку ХХ ст. відображений звичай купання відьом з метою викликання дощу.

Копання землі до Благовіщення, про що йшлося у попередньому параграфі, вважалося на Поліссі причиною засухи і каралося певним чином. Проте саме ритуальна оранка вважалася одним із найпоширеніших способів відвернення посухи. Цим пояснюється оранка «собою» (тобто у плуг впрягалися люди) русла річок, дороги тощо.

Як своєрідна обрядодія жертвоприношення на Поліссі розповсюджене виготовлення одноденного полотна, яке ткали у певні критичні моменти життя: під час війни, при епідемії, посусі. Польові записи окреслюють географію поширення виготовлення «обиденних» рушників у населених пунктах Житомирської та Київської областей, які розташовані на північ від течії р. Тетерів (Карта №6). У дисертації акцентується, що виготовлення «обиденного» полотна - процес глибоко символічний, табуйований часом, кількістю та ритуальною чистотою учасниць тощо. У цих обрядах актуалізується такий предметний символ, як хрест, на який вішали ритуальне полотно. Для посилення магічної сили при викликанні дощу поліщуки кропили рушника «святою» водою.

Однією з головних універсальних семіотичних позицій, на якій ґрунтуються численні охоронні ритуали, є просторова опозиція внутрішній - зовнішній, основний символічний зміст якої - виділення внутрішнього замкнутого простору, що гарантує захист, від небезпеки зовнішнього світу. Як приклад, досліджуються поліські обряди викликання дощу в тих випадках, коли вони включали ритуальні обходи навколо села зі сакральними предметами: іконами, корогвами, релігійними книгами, «обиденними» рушниками та ін. У таких обрядах актуалізується ідея виділення «свого» простору, замикання, відновлення межі між «своїм» і «чужим» тощо.

Магічний характер під час засухи носить також руйнування мурашника, вбивання жаби, вужа, рака тощо.

Четвертий розділ «Сучасне побутування народних метеорологічних знань та вірувань» присвячений трансформаціям світоглядних та народно-метеорологічних знань і вірувань українців у ХХ - на початку ХХІ ст. Ця царина народного досвіду також зазнала певних змін, спрощення, оскільки домінуючу роль починають відігравати наукові методи прогнозування, які здійснює гідрометеоцентр. Проте, у свідомості людей старшого віку є ще чимало пережитків старовини, які вони прагнуть застосувати на практиці.

Традиційні короткотермінові прогнозування, які носять раціональний характер, продовжують побутувати у поліських селах. Проте спостерігається деяке зменшення спектру народних погодних спостережень та завбачень (за поведінкою тварин та птахів). Щодо довгострокових передбачень погоди, які спираються на циклічно повторювані явища і головним чином пов'язані з народним календарем, фенологічними спостереженнями за живою природою, то значне потепління останніх років поставило під сумнів існування окремих з цих метеорологічних прогнозів. Поряд з науковими метеорологічними передбаченнями на Центральному Поліссі до кінця ХХ ст. збереглася певна кількість давніх архаїчних, магічних засобів впливу на погоду (методи корегування погодних явищ - засухи, зливи, грози, граду). Проте спостерігається їхнє скорочення та спрощення, що пояснюється наслідками боротьби радянської влади проти забобонних вірувань та впливом наукової метеорології на масову свідомість.

У «Висновках» узагальнено результати комплексного дослідження етнометеорології населення Центрального Полісся в історичному контексті. Аналіз значного масиву фактологічних даних дає підстави стверджувати, що етнометеорологія краю, як складний етнокультурний комплекс, позначена виразною регіональною специфікою.

Після опрацювання етнографічної, фольклористичної, історичної та природничої літератури другої половини ХІХ - початку ХХІ ст. з проблематики етнометеорології було виокремлено три періоди наукового осмислення проблеми. Перший період припадає на останню чверть ХІХ - початок ХХ ст., коли було започатковане етнографічне вивчення духовної культури та її складової - народної метеорології. Другий період охоплює 20 - 30-і рр. ХХ ст., коли широке вивчення народних знань розгорнули академічні етнографічні установи Києва. Третій період припадає на другу половину ХХ - початок ХХІ ст. - у цей час народна метеорологія українців Полісся стає предметом систематичної дослідницької уваги науковців Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, Білоруської та Російської академій наук, співробітників Музею народної архітектури та побуту України. Історіографічний огляд засвідчив, що вивчення традиційних метеорологічних знань українців Полісся мало фрагментарний, фактологічний характер, який не відтворював повної картини розвитку етнометеорології краю.

Народні метеорологічні знання українців Центрального Полісся можна розділити на раціональну (передбачення погоди) та ірраціональну (магічно-обрядові дії впливу на погоду) їх складову. Перші з них утворюють дві семантичні групи: 1) прикмети, які дозволяють прогнозувати погоду на короткий час (від кількох годин до трьох днів і більше); 2) передбачення на більш тривалий строк (у межах річного сільськогосподарського циклу). За допомогою короткотермінових передбачень погоди поліщуки очікують опадів, змін температури найближчим часом, спостерігаючи за астрономічними об'єктами, атмосферними явищами, флорою та фауною, самопочуттям людей. Довгострокові передбачення погоди спираються на циклічно повторювані явища і пов'язані з народним календарем, фенологічними спостереженнями за флорою та фауною. Дана класифікація дає можливість співставити народні раціональні неінструментальні передбачення з науковими метеорологічними прогнозами.

Короткотермінові прикмети на території Центрального Полісся відзначаються певною однорідністю з деякими локальними відмінностями. Сучасні свідчення і ті матеріали, які були зафіксовані наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., практично ідентичні, що свідчить про стійкість цих метеорологічних прикмет, їх стабільні вияви упродовж століть. Такі передбачення носять раціональний характер, що підтвердили сучасні наукові методи прогнозування. Загалом вони мають універсальний характер і рівномірно розповсюджені по всій території краю. Проте у них відсутні точні кількісні характеристики того чи іншого явища, нечітко визначено ознаки прогнозованих реалій (ступінь вологості солі, колір неба, форма хмар, не вказано за яких умов вранці з'являється роса тощо).

Уміння прогнозувати погоду вимагало основне заняття населення Українського Полісся - землеробство, що й призвело до формування традиційного народного календаря, сприяло збереженню його істотних елементів протягом віків. Використовуючи цей метеорологічний досвід, поліщуки загалом правильно орієнтувалися у природних умовах, успішно проводили польові роботи, отримували гарний урожай, що мало безпосередній вплив на добробут їхніх родин. Метеорологічні знання населення краю відрізняються широтою спостережень за погодою, за найменшими змінами у навколишньому середовищі, базуються на багаторічному повсякденному виробничому досвіді. У них відбилися нашарування різних епох, впливи різноманітних історичних факторів, сплелися елементи досвіду та вигадки, раціонального та ілюзорного, а також природно-географічне положення та своєрідні екологічні умови поліської зони. Народна пам'ять людей старшого віку ще зберігає довгострокові метеорологічні прогнози, пов'язані з народним календарем. Проте у зв'язку зі значним потеплінням останніх років, поліщуки відмічають, що сезонно-повторювані явища починають втрачати взаємозв'язки між собою.

Землеробство як основна форма господарської діяльності українців Центрального Полісся дало можливість зберегти у народній практиці багато метеорологічних прикмет, спрямованих на прогнозування майбутнього врожаю. Цьому слугував народний календар, який визначав строки сільськогосподарських робіт та прогнозування врожаю. Загалом підтверджується практична можливість використання в якості показників строків проведення польових робіт і різноманітних агротехнічних заходів.

Традиційні знання та вірування поліщуків про навколишній світ, явища природи виявляють органічну спорідненість із загльноукраїнськими та загальнослов'янськими. Попереднє порівняння метеорологічних уявлень українців різних регіонів дає підстави говорити про існування спільних рис, тотожного метеорологічного досвіду та знань. Крім загальноукраїнських прикмет у краї збереглося чимало «поліських», які не зустрічаються в інших регіонах, що свідчить про тісний зв'язок результатів цих спостережень з навколишнім середовищем і повсякденною виробничою діяльністю. Різні природно-кліматичні умови, рельєф місцевості, її територіальне розташування формували метеорологічні прогнози, детерміновані місцевими умовами. Це корегувало терміни землеробських робіт: у південних районах вони починалися раніше, відбулося зміщення календарних термінів окремих сезонних явищ.

Значне місце у системі народної метеорології Центрального Полісся займали обрядово-магічні методи корегування погодних явищ: засухи, грози, граду тощо. Сюди ж належить чимало магічно-обрядових повір'їв, за допомогою яких поліщуки намагалися уникнути небажаних погодних явищ. Вони поділяються на кілька груп: 1. Заборони, пов'язані з певними діями, порушення яких могло призвести до засухи або до грози та граду; 2. Вербальні методи, які проявляються у формулах-замовляннях; 3. Магічно-обрядові дії для відвернення, припинення дощу, граду; 4. Оказіальні обряди, здійснювані з метою викликання дощу (дії біля криниці; орання, копання землі; виготовлення «обиденного» полотна; вбивання хтонічних тварин (вуж, жаба, рак тощо); обходи села з магічними предметами).

В уявленнях українців Центрального Полісся склалися опозиційні групи, спрямовані на протиставлення одних погодних явищ іншим, вогонь - вода, велике - мале, свій - чужий. За допомогою символів вогню, що могли означати спеку, сонце поліщуки боролися зі зливою, грозою та градом. До найбільш уживаних можна віднести громові свічки, які засвічували під час грози; освячені рослини, які спалювали під час грози; пічне начиння, яке виносили на вулицю під час граду. Віра у надзвичайну силу води спонукала поліщуків обливати нею людей для викликання дощу, проте найбільше дій з цією метою відбувалося біля криниці. Для окреслення своєї території, з метою викликання дощу поліщуки обходили свої землі з магічно сильними предметами: іконами, корогвами, «обиденними» рушниками тощо. У більшості випадків ці дії набули християнського забарвлення, проте залишилися поганськими по своїй суті - виділення свого простору, якому ніщо не зможе зашкодити.

Вибіркове картографування, використане під час виконання дисертаційної роботи, уможливило розгляд досліджуваного явища з двох сторін - змісту та простору. Карти, складені на основі польового матеріалу, увиразнюють ступінь збереженості та побутування окремих метеорологічних явищ, фіксують їх територіально-просторове розповсюдження.

При загальній тенденції звуження сфери функціонування традиційних народних знань, врешті, як і інших складників традиційно-побутової культури, спостерігається майже цілковите витіснення із сучасного побуту й суспільної пам'яті жителів Полісся народного прогнозування, оскільки у другій половині ХХ ст. на перший план починають виходити наукові методи передбачення погоди. Проте ті прикмети, які були перевірені часом, продовжують побутувати і зараз у поліських селах.

оказійний метеорологічний картографування локалізація

Размещено на Allbest.ru