Як розвивалася географічна думка в часі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Географія в античний час (546 р. до н.е - 476 р. н.е).

В античному світі значного розвитку досягли мистецтво, наука, культура та інші галузі людської діяльності. Розвивалась і географія, насамперед завдяки подорожам (морським і сухопутним), військовим походам, а також натурфілософським концепціям вчених. Географічний кругозір стародавніх греків був значним. Вони непогано знали Середземне море, Чорне море, виходили в Атлантику.

Серед вчених того часу відомий був Фалес (біля 624 - 548 рр. до н.е.) - родоначальник Іонійської (Мілетської) філософської школи. Першоосновою світу він вважав воду. Фалес наблизився до розуміння кругообігу води, а землетруси він пояснював коливанням землі, що плаває в океані.

Учень Фалеса Анаксімандр (610-546 рр. до н.е.) першоосновою всього на Землі вважав «апейрон» - матеріальну речовину, що має невичерпну творчу силу. Йому належить ідея про Всесвіт. Анаксімандр створив першу в античному світі карту, висунув теорію про походження органічного світу, написав твори «Про природу», «Сфера», «Про нерухомі зірки», «Карта Землі» (В.С. Жекулін, 1989).

Інший видатний географ Ератосфен визначив розміри Землі, склав порівняно точну карту Землі з меридіанами і паралелями, виділив на ній широтні смуги з різною тривалістю дня.

Ідея кулястості Землі, що мабуть вперше була висловлена Парменідом, або Піфагором, була підтверджена Аристотелем (384 - 322 рр. до н.е.), по круглій тіні на Місяці під час його затемнення, та по розширенню горизонту при піднятті вгору. Аристотель написав ряд праць, зокрема «Про небо», «Метеорологіка» та ін. В «Метеорологіці» він виділяє атмосферу, гідросферу та ін. Арістотеля вважають основоположником метеорології, гідрології, океанології.

Відомий античний вчений Страбон (64-23 рр. до н.е.) написав «Географію» (17 томів) та «Історію» (43 книги). Йому належить думка про трансгресії і регресії моря, тектонічні рухи. Він започаткував основи палеогеографії та геоморфології.

Географія середньовіччя (V-XV cт.)

Середні віки характеризуються занепадом теоретичної думки. Досягнення античних географів були здебільшого забуті, ідея кулястості Землі відкинута. Панувала релігійна догматика і схоластика. Досить популярною була книга Косьми Індікоплова (VI ст.) «Християнська топографія Всесвіту» з відповідною картою.

Хоч в розвитку теоретичної думки середньовіччя поступалось античному світу, в цей час були здійснені певні територіальні відкриття.

Значний вклад у розвиток багатьох наук вніс середньоазіатський вчений-енциклопедист Біруні (973 - 1048 рр.). Він багато подорожував по Середній і Центральній Азії та Індії, написав книгу «Канон Масуда». Він перший висловив думку про можливість обертання Землі навколо Сонця. Біруні написав «Книгу для пізнання дорогоцінностей».

Багато подорожував Марко Поло (1254-1324 рр.). Він разом з батьком і дядьком вирушили з Венеції, перетнули Малу Азію, Іранське нагір'я, Памір, пустиню Такла-Макан, Гобі, супроводжуючи посольство до монгольських ханів. Більше 15 років М. Поло разом з рідними прожив у Китаї. Перебуваючи на службі у монгольського хана, він багато подорожував, побував у Індії, Індонезії. Повернулись венеціанці додому морем навколо Південної Азії через Іран. За деякими даними Марко брав участь у війні з Генуєю і потрапив у полон. У в'язниці в 1298 р. він продиктував «Книгу Марко Поло», де описав відвідані ним країни. Тут містились і літературні твори, і наукові факти. Книга була перекладена на багато мов і служила своєрідним посібником для багатьох мореплавців і космографів.

Епоха Великих географічних відкриттів.

Ця епоха співпала з епохою Відродження. На рубежі XV-XVI ст. відбулись видатні географічні події: плавання Колумба (1492-1504 рр.), Васко да Гами навколо Африки в Індостан (1497-1498 рр.) і Магеллана (1519-1522 рр.) навколо земної кулі. Це був початок епохи великих географічних відкриттів, що тривала до 1650 року.

Перше плавання Колумба відбулось на трьох кораблях у 1492 р. Через 33 дні ескадра досягла Багамських островів. Була відкрита Куба. Колумб вважав, що відкрита земля - це частина Індії. Після повернення була споряджена друга експедиція (1493-1495 рр.), яка відкрила Антільські острови. Під час третьої подорожі (1498-1500 рр.) Х. Колумб відкрив Південну Америку. У 1502 р. він відправився в четверту експедицію в ході якої була відкрита Центральна Америка. У 1504 році Колумб повернувся в Іспанію. Колумб був талановитим самоуком. Так, він відкрив магнітне схилення, вплив морських течій на форму берегів, але до кінця свого життя вважав відкриті ним американські території частиною Індії.

Суперники іспанців португальці у 1497 році спорядили експедицію Васко да Гами для розвідки морського шляху навколо Африки до Індії. Португальці успішно здійснили це плавання і дійшли до Калькутти. Таким чином, були уточнені межі Африки, Індійського океану і розвіданий шлях до Індії.

У 1519 році Ф. Магелан на кошти іспанського уряду організував експедицію до Молукських островів. Перетнувши Атлантичний океан, флотилія з трудом знайшла протоку, що веде в Тихий океан і продовжила плавання. Перепливши Тихий океан, Магеллан загинув на Філіппінських островах у сутичці з аборигенами, а рештки команди після тривалих блукань серед Малайського архіпелагу на одному кораблі у складі 18 чоловік повернулись на батьківщину навколо Африки у 1522 році. Таким чином, було здійснене перше кругосвітнє плавання. Була встановлена єдність Світового океану, підтверджена ідея кулястості Землі, з'ясовані контури Південної Америки, отримані дані про розміри Тихого океану.

Територіальні відкриття епохи Відродження сприяли правильному уявленню про розміри Землі, конфігурацію материків та океанів. Складались карти. Так, Меркатор склав ряд карт із застосуванням оригінальних проекцій. Ортелі склав атлас. Розвивалась теоретична географічна думка.

Розвиток географії в Росії (XVII-XVIII ст.).

XVII ст. - період інтенсивного руху російських землепрохідців на схід (В.С. Жекулін, 1989). Серед них виділяються Є.П. Хабаров, В.Д. Поярков, С.І. Дежньов, В.В. Атласов. Це був період відкриття Сибіру та Далекого Сходу і їх колонізація.

У 1725 році за наказом Петра I була організована перша Камчатська експедиція Берінга. Дослідники сухопутним шляхом через Сибір добрались до Охотського моря, в Охотську збудували два кораблі і вирушили до Камчатки і далі на північ. Експедиція пройшла Берінгову протоку і повернулась назад. Берінг через сім місяців повернувся до Петербурга.

У 1733 році була організована 2 Камчатська експедиція, що працювала аж до 1743 р. Вона складалася з двох частин Великої Північної та Східної. Велика Північна налічувала біля 600 учасників і поділялась на чотири загони. Перший досліджував береги довкола півострова Ямал, другий - побережжя від гирла Обі до гирла Єнісею і півострова Таймир, третій - береги півострова Таймир, четвертий - північні береги Сибіру на схід від гирла р. Лєни і до Берінгової протоки. Завданням східного загону було дослідження берегів Північної Америки та налагодження контактів з Японією. Експедиція взагалі була вдалою. Було обстежено і закартовано майже все узбережжя Північного Льодовитого океану від гирла Печори до Берінгової протоки, зібрано величезний матеріал про природу та населення досліджуваних територій. Але під час зимівлі на Командорських островах Берінг і чимало учасників експедиції загинули.

У 1739 році був заснований Географічний департамент при АН. У 1755 році виходять у світ дві російські географічні монографії С. Крашеніннікова «Описание земли Камчатки» та Ричкова «Оренбургская топография».

З 1758 року Географічним департаментом керував М.В. Ломоносов. Немає такого компонента географічної оболонки, вивченням якого він не займався б. Він писав про рельєф, лід, воду, грунти, атмосферу і т.д. Ломоносову належить ідея вивчення Арктики і підготовки перших комплексних експедицій, що були названі академічними. Він доказував про користь географії для держави та її господарства.

Географія в Західній Європі у XVIII-XIX ст.

Великим географом другої половини XVIII першої половини XIX ст. був німецький вчений О. Гумбольдт (1769-1859 рр.), мандрівник, теоретик природознавства, основоположник порівняльної фізичної географії. Він здійснив великі подорожі в Центральну і Південну Америки, де перебував п'ять років і зібрав величезний фактичний матеріал. Після належного опрацювання цих даних О. Гумбольдт опублікував 30-ти томну «Подорож в рівноденні області Нового світу в 1799-1804 рр.».

У 1829 році О. Гумбольдт здійснив велику подорож по Росії, зокрема по Уралу, Поволжю, Алтаю. Після цього написав книгу «Мінералогічна і геогностична подорож по Уралу, Алтаю і Каспійському морю» (1837-1842 рр.) у 2-х томах.

Основним завданням географії Гумбольдт вважав пізнання причинних зв'язків у земних явищах, зокрема вивчення залежності органічного життя від неживої природи. Гумбольдт був піонером у питаннях геоморфології, займався кліматологією, біогеографією. Він перший склав карту ізотерм північної півкулі. У Берлінському університеті Гумбольдт читав блискучі лекції, що склали основу його книги «Космос» - зведення знань про природу і людину (вийшло 4 томи). Цікава його книга «Картини природи», де автор описує природу комплексно у взаємозв'язку всїх її основних компонентів.

Застосування порівняльного методу дозволило Гумбольдту встановити декілька важливих закономірностей: а) закон висотної зональності, б) закон залежності висоти снігової лінії в горах від географічної широти і клімату. Теоретичні положення Гумбольдта набагато випередили свій час.

Інший німецький географ Карл Ріттер на відміну від Гумбольдта мало подорожував і був типовим кабінетним вченим. Він основоположник порівняльного землезнавства і першим ввів у наукову літературу термін «землезнавство» (Die Erdkunde). Він прагнув кількісно оцінити просторові відношення: географічне положення, конфігурації країн, природних областей Землі, їх взаємне положення та ін. (В.С. Жекулін, 1989 р.). Ріттер вважав, що географія повинна об'єднувати два підходи: хорологічний та історичний. Він написав чимало праць, зокрема «Землезнавство по відношенню до природи та історії людини або загальна порівняльна географія» в 19-ти томах (1822-1859 рр.). Ріттер був прекрасним лектором, керував кафедрою в Берлінському університеті, мав багато учнів.

Одним з основоположників сучасного країнознавства є відомий французький вчений Елізе Реклю (1830-1905 рр.). Він написав кілька капітальних праць: «Земля і люди. Загальна географія» в 19-ти томах (1898-1901 рр.), «Людина і земля» в 6 томах та ін. Він підкреслював, що географія та історія повинні доповнювати одна одну. Він писав: «Географія по відношенню до людини не що інше як історія в просторі, точно так же, як історія є географією часі» (В.С. Жекулін, 1989 р.). Книги Е. Реклю багато разів перевидавались і перекладались на багато мов.

Географія в Росії в XIX на початку XX ст.

В 1819-1822 рр. була здійснена унікальна експедиція Т.Т. Беллінсгаузена і М.П. Лазарєва на кораблях «Восток» і «Мирный» в Південний океан і відкрита Антарктида.

У другій половині XIX ст. розвиток географії в Росії відбувався завдяки невтомній діяльності видатного вченого-географа П.П. Семенова Тянь-Шанського (1827-1914 рр.). Протягом 41 року він очолював Географічне товариство і був організатором ряду блискучих за своїми наслідками експедицій, зокрема М.М. Миклухо-Маклая, М.М. Пржевальського, Г.Н. Потаніна, М.В. Певцова, П.К. Козлова, І.Д. Черського, І.В. Мушкетова, А.П. Федченка та ін. Це був золотий час Географічного товариства.

Семенов-Тянь-Шанський першим з європейців здійснив подорож на Тянь-Шань, зібрав багаті колекції (ботанічні, зоологічні, мінералогічні), написав книгу «Путешествие в Тянь-Шань». Семенов був ініціатором і співавтором 5-томного «Географічно-статистичного словника Росії», де знайшли відображення великі частини країни, губернії, волості, міста, народи, ріки, озера, льодовики та ін. Він першим почав районування Європейської Росії, основою якого були природні відмінності.

Вирішальний поворот у розвитку російської географії пов'язаний з ідеями В.В. Докучаєва. Вивчаючи грунти - це «дзеркало ландшафту», Докучаєв зумів підійти до широких географічних узагальнень. Його праця «Наши степи прежде и теперь» (1892) є відображення ідей комплексного вивчення природи конкретних територій. Докучаєв вперше трактував зональність як світовий закон. Кожна зона - це закономірна природна система, в якій явища живої і мертвої природи - клімат, води, процеси вивітрювання і грунтотворення, рослинний і тваринний світ - тісно взаємообумовлені. Він створив школу географів, що розвивали його ідеї: А.Н. Краснов, Г.Н. Висоцький, Г.І. Танфільєв, Б.Б. Полинов та ін.

У Московському університеті сформувалась наукова школа Д.М. Анучина (1843-1923 рр.). До сфери його інтересів входила антропологія, етнографія, археологія, фізична географія, геоморфологія, гідрологія та ін. Основними об'єктами географії за Анучиним є поверхня Землі та її розвиток. Він подорожував по Кавказу, Цетральній Росії та ін., і написав праці «Верхневолжские озера и верховья Западной Двины» (1897), «Япония и японцы» (1907), підручники «Курс физической географии» (1907), «Землеведение» (1895-1909). У 1894 р. організував і довгий час був редактором журналу «Землеведение». Талант і ерудиція Анучина, його працездатність були вирішальними у формуванні наукової школи, яка досить велика. До неї належать учні Анучина, які самі пізніше стали видатними вченими. Це насамперед Л.С. Берг, О.О. Борзов, А.С. Барков, А.А. Крубер, Б.Ф. Добринін, І.С. Щукін та ін.

Географія радянського періоду.

За роки радянської влади географія продовжувала розвиватись. Після революції почалось складання карти мільйонного масштабу для території всієї країни, яке було завершене у 1946 році. Таким чином, була наново нанесена берегова лінія Північно-Льодовитого океану, відкриті деякі нові острови. Уточнений хребет Черського, нанесений на карту хребет Сунтар-Хаята, детально вивчена Камчатка та інші регіони. Були організовані дрейфуючі станції «Північний полюс».

У Московському університеті розвивалась анучинська школа (Б.Ф. Добринін, О.О. Борзов). З школи Борзова вийшли відомі радянські вчені академіки І.П. Герасимов, та К.К. Марков. І.П. Герасимов (1905-1985 рр.) довгий час очолював інститут географії АН СРСР.

Великих успіхів досягла економічна географія. Цьому сприяла школа М.М. Баранського (1881-1963 рр.). Він розробив важливі проблеми економічної географії, зокрема економічного районування країни, територіального поділу праці та ін. Для школи і вузів Баранський написав підручники «Экономическая география СССР», «Экономическая география. Экономическая картография» (1956).

Фундамент географічної науки на Україні та географічної освіти заклав академік П.А. Тутковський (1858-1930 рр.). Він основоположник четвертинної геології, написав праці з геоморфології, палеогеографії. Польові дослідження Тутковський проводив переважно в Україні, зокрема на Поліссі. Основні його праці «Краєвиди України у зв'язку з її природою і людністю» (1924), яка лежить в основі природного районування території. У 1924-1928 рр. він заснував національний геологічний музей у Києві. Він був одним із організаторів ВУАН і першим директором інституту геологічних наук АН УРСР. Для студентів написав підручник «Загальне землезнавство» (1927).

В післявоєнний час географія досягла значних успіхів завдяки розвитку її галузевих шкіл в університетах. Так, в Московському університеті працювали академік К.К. Марков, проф. І.С. Щукін, О.К. Леонтьєв, О.І. Спиридонов та ін. В Петербурзі довгий час працювали акад. Л.С. Берг, С.В. Калесник, О.Ф. Трьошніков.

На Україні успішно розвивалось ландшафтознавство (проф. О.М. Маринич, проф. П.Г. Шищенко, Київ; проф. К.І. Геренчук, Львів) геоморфологія (проф. П.К. Заморій, Київ; проф. П.М. Цись, Львів), економічна географія (проф. О.Т.Діброва, М.Д.Пістун, Київ; проф. О.І. Шаблій, проф. А.Т. Ващенко, Ф.Д. Заставний, Львів) та ін.

географічний відкриття думка земля

Размещено на Allbest.ru