Оборонно-промисловий комплекс України
Оборонно-промисловий комплекс: сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку. Економіка Столичного економічного району особливості розвитку і розміщення продуктивних сил. Характеристика процесів антропогенного впливу на природу. Класифікація забруднень.
| Рубрика | География и экономическая география |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 17.04.2012 |
| Размер файла | 61,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Зміст
оборонний промисловий економічний район антропогенний
1. Оборонно-промисловий комплекс: сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку
2. Економіка Столичного економічного району: особливості розвитку і розміщення продуктивних сил
3. Характеристика процесів антропогенного впливу на природу. Класифікація забруднень. Поведінка забруднюючих речовин в навколишньому середовищі
Список літератури
1. Оборонно-промисловий комплекс: сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку
Стратегічним завданням української зовнішньої політики має бути перетворення країни з об'єкта на впливовий суб'єкт міжнародних відносин.
У цьому аспекті розвиток військово-промислового комплексу може мати, по-перше, неабиякий позитивний вплив на внутрішню ситуацію в державі, а по-друге, - бути однією з провідних складових забезпечення національних інтересів. У політичному плані продаж озброєння та військової техніки у ряді випадків використовується країнами-експортерами як інструмент прямого впливу на перспективи розвитку воєнно-політичного стану у різних регіонах світу, на зовнішньополітичний курс окремих країн-імпортерів, а також на їхню військово-технічну політику.
Основною характеристикою сьогоднішньої ситуації на ринку озброєння є його депресивний стан. Упродовж останніх років відчутно скорочуються трансферти озброєння в світі.
Трансферти озброєнь в Європу продовжують скорочуватися головним чином через різке зменшення витрат на оборону, в тому числі на закупівлю озброєння та військової техніки. Це пояснюється зміною стратегічної ситуації після закінчення “холодної війни”, що унеможливило масовану та безпосередню загрозу для європейських держав, а також необхідністю фінансової стабілізації в умовах жорстких монетарних вимог, які мають виконати країни Європейського Союзу в процесі переходу до єдиної європейської валюти. Тому зменшення військових бюджетів європейськими урядами розглядається як один з головних засобів зниження бюджетних дефіцитів. Скорочення військових бюджетів як країн-виробників, так і країн-імпортерів озброєння та військової техніки стало важливим чинником зменшення трансфертів та посилення конкуренції на ринку озброєння.
Тенденція до зниження військових витрат у країнах - основних виробників зброї тривала до останнього часу. Це зниження позначилося на закупівлі нових зразків озброєння відчутніше, ніж інші види військових витрат. Відповідно і світове виробництво озброєння та військової техніки продовжує зазнавати серйозних труднощів. Хоча США та Росія вже планують підвищити рівень військових витрат.
Ще одним чинником згортання ринків озброєння більшості краін-імпортерів озброєння та військової техніки є курс на активний розвиток власної промисловості (Бразилія, ПАР, Індія, Індонезія).
На зменшення обсягів ринків озброєння суттєво впливає збільшення потоку озброєння та військової техніки, що надходить на світовий ринок в результаті скорочення збройних сил країн НАТО та колишніх учасників Організації Варшавського договору. Через це зменшився загальний обсяг замовлень на придбання нової зброї.
Одним із головних чинників, які знижують попит на основні види озброєння та військової техніки на світовому ринку, стала насиченість ринків країн, що розвиваються, внаслідок великих закупівель зброї цими країнами у 70-ті роки. До початку заміни цього потужного військового арсеналу потрібен певний , досить значний період у часі, аж поки не виникне потреба відповідно збільшити кількість контрактів на модернізацію застарілої техніки, а отже, на поставки запасних агрегатів, приладів та блоків.
Поряд з цим спостерігається зменшення кількості надійних фінансово спроможних покупців, що пов'язано із погіршенням фінансового стану багатьох країн-імпортерів.
Різноспрямований процес (збільшення кількості постачальників зброї та зменшення кількості потенційних покупців) суттєво підсилить конкурентну боротьбу на світовому ринку озброєння та неминуче призведе до звуження ринку збуту української військової продукції.
Саме ці тенденції світового ринку озброєння є основною проблемою для розвитку вітчизняного військово-промислового комплексу, що впливає на його регіональну і глобальну конкурентоздатність. Їх я і спробую проаналізувати.
Новий міжнародний ринок військової техніки, що формується, характеризується зовсім іншим зосередженням ділової активності порівняно зі старим ринком. Фірми дедалі більшою мірою враховують міркування міжнародного характеру, віддаючи їм перевагу перед вітчизняними інтересами. Звичайно, вітчизняні замовлення і в подальшому матимуть велике значення, але вони в той чи інший спосіб перекриватимуться необхідністю експорту продукції для того, щоб фірми могли вижити. В той же час вітчизняні військові кола також сприятимуть експорту, прагнучи тим самим знизити вартість одиниці систем озброєння наступного покоління, які вони самі хочуть придбати.
На перспективи українського експорту озброєння та військової техніки найнегативнішим чином може позначитися скорочення витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, оскільки ні для кого не є секретом, що війна майбутнього - це війна суперсучасних технологій.
Проблема фінансування оборонних розробок може стати серйозною перешкодою на шляху розширення експорту озброєнь у ХХІ сторіччі. Безсумнівною перевагою більшості експортних зразків українського озброєння можна вважати збереження порівняно невисокої ціни при досить високих показниках техніко-технологічних характеристик.
Проте вказана перевага у багатьох випадках нейтралізується зростаючою конкуренцією з боку нових експортерів - країн Східної Європи, Китаю, Єгипту, Ізраїлю та Бразилії, які пропонують на ринках дешеву військову техніку власної розробки, а також озброєння, вироблене за ліцензіями. Крім того, досить жорсткої конкуренції український оборонно-промисловий комплекс зазнає з боку держав (насамперед Росії), які пропонують власне озброєння та військову техніку, або аналогічне українському (танки, військові кораблі та судна забезпечення), або таке, що виробляється в кооперації з Росією, - до того ж нерідко за значно нижчою ціною ( на 20-30% менше).
Козирем України на світовому ринку озброєнь і техніки є та обставина, що за попередні десятиріччя в ряді країн світу накопичилася значна кількість озброєння колишнього радянського виробництва. Усе це відкриває для України потенційні можливості за умов певного динамізму й активності стати фаворитом в галузі модернізації деяких зразків озброєння та військової техніки, а також експорту запчастин до них та інших комплектуючих.
Постачання запасних частин, обслуговування техніки, створення відповідної інфраструктури, підготовка фахівців і, що найголовніше, надання послуг в модернізації зразків озброєння ряду країн, а також послуг у військово-промисловій базі може стати однією з найбільших перспектив українського військово-технічного співробітництва із зарубіжними країнами (за оцінками експертів, на ці види військово-економічної діяльності припадає майже третина всіх контрактів, що укладаються на світовому ринку озброєнь та військової техніки).
Однак необхідно враховувати, що перспективне для України військово-технічне співробітництво вже інтенсивно освоюється східноєвропейськими виробниками та Росією при активній участі зацікавлених у цьому західних та ізраїльських фірм.
Проте переваги, що їх має Україна на ринку озброєння та військової техніки, є далеко не абсолютними. Їх можна втратити або з об'єктивних причин (зростання витрат виробництва та, як наслідок, збільшення вартості техніки), або в результаті посилення позицій потенціальних конкурентів українського оборонно-промислового комплексу.
Що ж до основних перепон в нарощуванні Україною експорту свого озброєння та військової техніки, то сюди можна віднести передусім фінансову слабкість країни ( продаж озброєння та військової техніки - справа не тільки прибуткова, а й така, що потребує значних інвестицій), а також відсутність системи післяпродажного обслуговування і маркетингу. Крім того, для завоювання нових для України ринку озброєння та вибору стратегії військово-технічного співробітництва необхідною умовою є вивчення структури конкретного регіону, балансу сил, ставлення країн-імпортерів до військового експорту, присутність традиційних експортерів на цьому ринку тощо.
Україна має непогані перспективи позмагатися за ємність ринків озброєнь тих країн регіону, які традиційно орієнтувалися на зброю і військову техніку виробництва колишнього СРСР. Моральне старіння та вироблення ресурсу такої зброї змушує уряди цих країн активізувати пошук можливостей продовжити термін їх використання шляхом модернізації або заміни. У найближчі роки має відбутись загострення конкуренції між країнами - традиційними виробниками систем озброєнь та військової техніки, розроблених спеціалістами колишнього СРСР (РФ, Польщею, Чехією, Словаччиною, Болгарією, Румунією, Угорщиною, КНР) за перерозподіл ринку зброї країн колишнього Варшавського договору, а також Близького Сходу, Африки, Азійсько-Тихоокеанського регіону та Латинської Америки. Україна, як держава, що отримала у спадщину понад 25% потужностей колишнього союзного оборонно-промислового комплексу, матиме можливість виготовляти, модернізувати та проводити капітальний ремонт значної частини систем озброєння та військової техніки, що надходили у різні часи до країн цих регіонів.
В цих умовах Україна повинна вжити усіх можливих заходів не тільки щодо збереження ринків колишнього СРСР, а й стосовно завоювання та зміцнення своїх позицій на цьому регіональному ринку озброєнь і військової техніки.
Для того, щоб розпочати процес розв'язання негараздів та проблем військово-промислового комплексу України, я вважаю за необхідне та доцільне здійснити наступні заходи:
Ш Визначити пріоритетні напрямки розвитку військово-промислового комплексу України (чи потрібна Україні спеціалізація або універсалізація у розвитку ВПК);
Ш Створити комітет ВРУ чи урядову групу для розробки ефективної програми широкомасштабної реструктуризації ВПК України;
Ш Переглянути програму конверсії оборонно-промислового комплексу України;
Ш Приділити більшу увагу модернізації озброєння власного виробництва;
Ш Сприяти створенню замкнених виробничих циклів у галузях, причетних до виробництва зброї; якщо ж цьому заважатимуть іноземні конкуренти, то:
Ш Створити ефективну систему військово-технічного співробітництва;
Ш Сприяти інтернаціоналізації проектів та військового виробництва.
Якщо розглянути проблему виходу українського оборонно-промислового комплексу з кризового стану з позиції підвищення експортного потенціалу України стосовно продукції та послуг військового призначення, то необхідність переходу від політики обвальної конверсії підприємств комплексу до реконструкції військового виробництва підтверджується досвідом інших країн у вирішенні цього складного завдання. Так, у Чехії, яка за ліцензією Росії виробляла танки типу Т-72, ліквідацію конструктивних недоліків військової продукції здійснили шляхом впровадження передових французьких розробок (перехід на нову систему управління та на основу французького виробництва). Що стосується України, то на початковому етапі реконструкції військового виробництва підприємства ВПК могли успішно виконувати замовлення країн колишнього СРСР та інших країн-імпортерів зброї радянського виробництва, забезпечувати їх запасними частинами та комплектуючими елементами.
Під час реструктуризації виробничих потужностей оборонно-промислового комплексу слід зберегти ті підприємства й організації, які здатні виробляти продукцію, стратегічно значиму для національної безпеки та оборони країни, а також вироби, конкурентоспроможні на зовнішньому ринку, в той час, як економічно безперспективні підприємства - перепрофілювати або ліквідувати.
Розробка озброєння вимагає тривалого часу (з моменту розробки оперативно-тактичних вимог до готових зразків, що надходять у військові частини, минає 10-15 років). Отже, далеко не кожна держава, якщо врахувати її економічні можливості, здатна вирішувати подібні завдання. У цьому зв'язку багато держав надають перевагу модернізації озброєння шляхом організації безперервного процесу проведення конструктивних і технологічних заходів, спрямованих на вдосконалення бойових характеристик озброєнь та підвищення ефективності бойового застосування їх на всьому діапазоні розширеного життєвого циклу. В подальшому, в міру одержання валюти від експорту зброї колишнього СРСР та запасних частин до нього, цілком можливою стала б розробка та виробництво більш сучасного озброєння, причому в такій кількості, якої б вистачило б для забезпечення не тільки інтересів національної безпеки України, але й для можливого експорту. Такий підхід полегшив би подолання труднощів проникнення на світові ринки зброї шляхом кооперування з тими західними спеціалістами в розробці та виробництві озброєння, які мають пріоритет з тієї чи іншої системи (управління, надійність, ергономіка). Реальність підвищення експортного потенціалу України за рахунок продажу зброї підтверджується результатами зовнішньої торгівлі в минулі роки. Навіть за умов економічної нестабільності, відсутності замкнених циклів виробництва основних видів власного озброєння, самостійного досвіду торгівлі таким специфічним товаром Україна змогла експортувати озброєнь на суми, що значно перевищують доходи від зовнішньої торгівлі такими традиційними товарами, як локомотиви, електровози, мотоцикли.
Військово-технічне співробітництво має надзвичайно важливе значення, оскільки на цій основі формуються політичні цілі та завдання держави щодо забезпечення її національної безпеки. У зовнішньополітичному та стратегічному відношеннях військово-технічне співробітництво є одним із дійових засобів самоутвердження країни в світі, підняття її політичного, економічного та наукового авторитету. В економічній площині таке співробітництво, особливо торгівля озброєнням та військовою технікою, є чи не єдиним фактором здатним врятувати українську оборонну промисловість та зберегти науково-промисловий потенціал високих технологій. Головним партнером України в царині військово-технічного співробітництва є Росія . Слід відзначити, що обсяги торгівлі 1999р. у цій галузі помітно збільшилися. Проте дуже істотно обмежують контакти політичні суперечності (партнерство з НАТО, Ташкентським договором) 3 іншого боку, активність на російському напрямі по суті блокує виведення на високий рівень співробітництва з країнами-членами НАТО -- США, Німеччиною й ін.
Є перспективи розширення військово-технічного співробітництва з Узбекистаном, Азербайджаном. У свою чергу дуже важливими партнерами в цій сфері для України є “нестратегічні” Пакистан, Конго, Греція (приміром, член НАТО Греція підписала з Україною угоду на придбання двох малих десантних кораблів на суму $100 млн.)
У військовій сфері жодну з країн сьогодні не можна назвати справді стратегічним партнером України. З погляду створення умов для зміцнення обороноздатності України, порівняно ефективнішим виглядає військове співробітництво зі США й Польщею та військово-технІчне з Росією. Серед інших держав найперспективнішими є контакти з Великобританією, Нідерландами й ін.
Інтернаціоналізація проектів та виробництва з метою досягнення відповідності міжнародним вимогам спрямована на підвищення експлуатаційної сумісності військової техніки, що є важливим чинником, якщо враховувати зростаючу кількість спільних військових операцій в регіональних точках. Новий акцент на економічні розрахунки і вигоди має привести до зниження витрат на одиницю продукції, а отже, створити нову або удосконалену техніку, що буде більш доступною для багатьох країн. Це, у свою чергу, має посилити, в кінцевому підсумку, регіональну безпеку країн "третього світу" щодо їхніх сусідів.
У початковий період проведення конверсії підприємств оборонно-промислового комплексу України здійснювалось за планами колишнього СРСР. Тоді не бралися до уваги національні інтереси майбутньої незалежної держави. Після проголошення незалежності України було розроблено і затверджено урядом основні напрями державної програми військового виробництва. Ставилося завдання зберегти потенціал оборонного комплексу як базового, використати його можливості для здійснення структурно-технічної перебудови промислового сектора економіки, розвитку сільського господарства і переробних галузей. Водночас було визначено підприємства і організації, що підлягали глибокій конверсії - насамперед ті, де спад обсягів військового виробництва перевищував 20%.
Важке загальне становище в оборонно-промисловому комплексі, вжиття заходів, пов'язаних з конверсією, набуття ними обвального характеру було зумовлено тим, що конверсія проводилась за відсутності власних законодавчих документів (хоч існував Лісабонський протокол), які регламентували б різноманітні взаємопов'язані чинники. Затримка розгляду Верховною Радою військової доктрини України не дозволяла розпочати розробку програм розвитку озброєнь. А це, в свою чергу, не могло не вплинути на обґрунтовані розрахунки потреб силових міністерств в озброєнні та військовій техніці, а отже, - на глибину конверсії. Аналогічна ситуація склалася і щодо Закону про конверсію та її концепцію.
Позитивним моментом однак є те, що для пожвавлення роботи ВПК України вже було визначено пріоритетні напрями, складено реєстр продукції, яка може витримати конкуренцію на світовому ринку, та надано їй бюджетну та кредитну підтримку.
Після деякого погіршення економічних відносин між Україною та Росією протягом 1997-1999 рр., у 2000 р. цей негативний їх вектор було замінено на позитивний. З ціллю його закріплення на початку 2001 р. відбувся свого роду прорив в українсько-російських відносинах. За підсумками українсько-російської зустрічі на вищому рівні, що відбулась у Дніпропетровську 12 лютого поточного року, було підписано 16 двосторонніх документів. Усі вони стосуються співробітництва в галузі промисловості і технологій, головним чином, в авіаційно-космічній сфері та енергетиці. Президенти підписали спільну заяву з питань розширення співробітництва в галузі ракетно-космічної і авіаційної техніки. Крім того був підписаний Меморандум про співробітництво в галузі електроенергетики, пройшов обмін 12 документами, що стосуються співробітництва в різних галузях промисловості, в тому числі і в оборонній. Зокрема було підписано угоду про умови співпраці в галузі технічного сприяння третім країнам у будівництві, реконструкції, модернізації і експлуатації на їхніх територіях промислових підприємств та інших об'єктів; угоду про переміщення космічної техніки в рамках співпраці в освоєнні космічного простору, про звільнення цієї продукції від митних податків при перетині кордонів обох країн (як заявив В.Путін, цієї угоди ракето будівники чекали майже 10 років, оскільки вона дозволяє істотно зменшити вартість ракетно-космічної продукції й підвищити її конкурентоспроможність на ринку космічних послуг, де нині панують американські фірми). Крім цього, було підписано програму співробітництва у сфері дослідження і використання космічного простору в мирних цілях на 2001 рік, а також програма співробітництва між Російським авіаційно-космічним агентством і Національним космічним агентством України.
Достеменно відомо, що без комплексної державної програми підтримки військово-промислового комплексу України, наявні проблеми у цій галузі вирішити неможливо. Тому важливою умовою для вирішення проблем ВПК є підвищена увага до них з боку держави, посилений контроль над здійсненням тих чи інших заходів і , звичайно ж, фінансова підтримка галузі, оскільки проблема фінансування оборонних розробок є серйозною перешкодою на шляху розширення експорту озброєнь. Саме з тими країнами, які готові забезпечити фінансову підтримку військового співробітництва, Україна сьогодні найактивніше взаємодіє. Це передусім США, Великобританія, Канада. Нідерланди, Німеччина. (Причому за обсягами фінансування (з 1994 р. - близько $30 мли.) і кількістю проведених заходів українсько-американська програма порівняна з усіма разом узятими програмами співробітництва з країнами--стратегічними партнерами). Останні роки розширюється військове співробітництво з Росією. Активно розвиваються контакти з Польщею.
Потрібно також визнати, що нашій країні бракує фахівців, які б розумілися у всіх тонкощах фінансово-торговельних операцій зі зброєю, могли формувати стратегію в цій сфері, грамотно пов'язувати її з національними пріоритетами. До цього додаються ще проблеми технології організації озброєннями, що не обминули жодну країну. Мова йде передусім про механізми перерозподілу доходів від проданої зброї, слабку організацію маркетингової діяльності та аналітичних служб. Саме необхідністю вирішення цих проблем і продиктоване рішення щодо утворення на основі трьох самостійних експортерів зброї “Прогрес”, “Укрінмаш”, “Укроборонсервіс” державної компанії “Укроспецекспорт”. Створення цієї організації, в першу чергу, було направлене на забезпечення наступних необхідних для подолання вищезгаданих проблем умов:
- Посилення ролі держави в експорті озброєння, що має забезпечувати розширення ринків збуту української військової продукції;
- Посилення контролю за експортом озброєння з боку держави у зв'язку з тим, що з'явились повідомлення про постачання надлишків українського озброєння в нестабільні регіони світу;
- Забезпечення виконання вимог Вассенаарської угоди (Wassenaar Arrangement).
На закінчення слід зазначити, що процеси формування національної системи військово-технічного співробітництва та експортного контролю, завоювання Україною нових ринків озброєння відбуваються в непростому міжнародному контексті, який безпосередньо і опосередковано впливає на ці процеси. І, мабуть таки, однією з найголовніших причин такого стану є те, що по закінченні “холодної війни” різко загострилася конкурентна боротьба між основними експортерами озброєння, до якої нинішня Україна, як виявилось, ще не готова. Основними ж перепонами в нарощуванні Україною експорту свого озброєння та військової техніки є передусім фінансова слабкість країни, а також несвоєчасна розробка та прийняття законодавчих актів, що підтримують конверсію та визначають державну оборонну концепцію, невдале проведення конверсії ВПК за умов одночасної реконструкції усіх галузей цивільного сектора, що випускає продукцію, які на час розпаду СРСР мали такі ж незавершені технологічні цикли виробництва кінцевої продукції, недостатнє врахування специфіки зовнішньої діяльності під час розробки програм конверсії, несвоєчасне і поверхневе проведення маркетингу і, як наслідок, - стихійна диверсифікація продукції ВПК.
Потрібно відзначити, що сучасна військово-технічна політика розвинених країн стосовно країн СНД ( в тому числі і України) направлена на перехоплення передових ідей, придбання за безцінь нових технологій та конструкторської документації, закупівлю окремих зразків сучасного високоефективного озброєння для подальшого вивчення і налагодження їх виробництва на своїх підприємствах, а також залучення до співробітництва провідних спеціалістів.
Проте, незважаючи на окремі проблеми, які переживає сьогодні український ВПК, Україна має всі передумови для значного розширення своїх експортних поставок військової техніки на світовий ринок. Доходи від експорту українського озброєння та послуг військового призначення доводять, що продукція українського ВПК в своїй більшості відповідає світовому рівню і не поступається своїм аналогам з найбільших країн-експортерів військової техніки.
2 Економіка Столичного економічного району: особливості розвитку і розміщення продуктивних сил
Район розміщений у північній частині України, в басейні Дніпра. Тут розташована столиця України - м. Київ. У Столичному економічному районі 70 адміністративних районів, в Його межах 50 міст, 106 містечок, 1712 сільських рад, які об'єднують 4354 сільських населених пункти.
Київ як столиця держави зумовлює сучасне транспортно-географічне положення району. До неї сходяться залізниці, автомагістралі, річкові шляхи. Позитивно впливає на економічний розвиток району також наявність спільного кордону з Російською Федерацією та Білоруссю.
Займаючи 15% території України, Столичний економічний район посідає вагоме місце в її господарському комплексі. За валовою сільськогосподарського продукцією та ефективністю ЇЇ виробництва район займає передові позиції в державі. Частка його у виробництві промислової продукції України становить 10,5%, в тому числі м. Києва - 4,2%, суспільного валового продукту - 13,1%, національного доходу - 13,8%. Тут зосереджено 15% вартості основних фондів. Район надає майже 1/3 інформаційно-обчислювальних послуг в Україні.
Промисловість.
В галузевій структурі промисловості виділяється машинобудування та металообробка, продукція яких становить понад 1/4 промислової продукції району. Представлені практично всі види машинобудування - від важкого до точного.
Підприємства машинобудівного комплексу району спеціалізуються на виготовленні й ремонті сільськогосподарських машин (Біла Церква, Київ. Ніжин. Прилуки, Радомишль, Житомир, Ірпінь, Овруч, Ноізоград-Волинський), устаткування для хімічного виробництва (заводи «Більшовик» у Києві, хімічного устаткування у Бердичеві, Бахмачі, Коростені, Фастові, підприємство «Хімтекстильмаш» у Чернігові). Верстатобудування розвинене в Києві, Житомирі. Устаткування для харчової промисловості виробляють у Києві. Ніжині, Ірпіні, Коростені, Малині; машини для переробки льону -- в Ріпках, Батурині, Козельці, Коропі, Борзні; засоби зв'язку - в Києві, Чернігові, Житомирі, Коростишеві; холодильні установки - в Києві, Василькові, Броварах, Коростені.
Важливе місце в агропромисловому комплексі посідає хмелярство та хмелепереробна промисловість. Хмелефабрика в Житомирі переробляє 75% хмелю України, який використовують у пивоварінні. Найпотужнішими у значній мережі пивоварень є «Оболонь» у Києві, Чернігівська, Житомирська, Бердичівська.
Борошномельно-круп'яна та хлібна промисловість розміщена ближче до споживача. Географія підприємств цієї галузі чи не найширша в районі. Найбільші підприємства розміщені в Києві, Чернігові, Житомирі. Виробництво крохмалю в районі налагоджено в основному з картоплі. Воно зосереджене в Семенівці, Пелюхівці, Петрівці. Спеції виготовляють у Києві та Житомирі. На місцевій сировині в Чуднові працює і цикорієсушильний завод, значна частина продукції якого відправляється в Німеччину і Францію.
М'ясна промисловість має високий рівень концентрації виробництва. Більшість м'ясної продукції виробляється на м'ясокомбінатах Житомира, Новоград-Волинського, Бердичева, Києва, Чернігова, Білої Церкви, Прилук, Бахмача, Ніжина та ін. Останнім часом спостерігається зростання виробництва м'ясної продукції на невеликих м'ясопереробних підприємствах у місцях вирощування худоби, що є більш доцільним у сучасних умовах.
Підприємства молочної промисловості є в кожному адміністративному районі, всього їх близько 50. Вони виробляють кефір, молоко, сир, сметану, сухе молоко, молочні консерви та ін. За обсягом виробництва вершкового масла (24,9 тис. т) район займає провідне місце в Україні. Серед найбільших підприємств галузі не тільки району, а й країни слід виділити молочноконсервні комбінати в Бахмачі та Овручі й сироробний завод в Новгород-Сіверському.
Кондитерська промисловість району не виділяється значними обсягами продукції, але кондитерські фабрики Києва, Житомира, Чернігова відомі своєю продукцією у всій державі. Інші галузі харчової промисловості - виноробна, рибна, олійна - представлені невеликими підприємствами, зорієнтованими на споживача.
Важливою є лісова й деревообробна промисловість, яка працює на місцевій та привізній сировині. У структурі промисловості району частка галузі незначна, але її продукція становить майже 21% виробленої в Україні. На території району понад 20 лісгоспзагів, які продукують пиломатеріали, паркет, деревостружкові плити та іншу продукцію, здійснюють догляд за лісом.
Провідною у структурі деревообробної промисловості району є меблева галузь. З розрахунку на одного жителя в районі виробляється вдвічі більше меблів, ніж у країні. Виробництво меблів розміщене в Києві, Чернігові, Корюківці, Добрянці, Білій Церкві, Коцюбинському, Коростені, Новоград-Волинському та ін.
Значно розвинена целюлозно-паперова промисловість. Паперові фабрики працюють у Житомирі, Коростишеві, Мирополі, Чижівці. Вироблюваний у Малині високоякісний конденсаторний папір експортується в зарубіжні країни. В Корюківці діє фабрика технічного паперу, на якій виробляють шпалери, в Обухові - картонно-паперовий комбінат, у Чернігові - картонажно-поліграфічна фабрика. Целюлозу виробляють у Малині, Обухові, Корюківці та Києві.
Лісохімічна підгалузь представлена скипидарно-каніфольним заводом у Коростені, а також підприємствами з виробництва дьогтю, хвойно-ефірної олії, скипидару в Тетереві та Клавдієво-Тарасовому.
Значне місце в господарстві району посідає хімічна промисловість, особливо виробництво штучних волокон, за виробництвом яких район займає перше місце в Україні. Заводи з виробництва штучних волокон є в Чернігові, Житомирі, Києві, пластмас -- у Броварах, Києві, Прилуках, Фастові.
Господарство району базується на потужній електроенергетиці. Тут розміщені Чорнобильська АЕС, Трипільська ДРЕС, Київські ГЕС.ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6, Чернігівська, Житомирська, Білоцерківська, Бердичівська ТЕЦ, а також ряд електростанцій малої потужності.
Металургія в районі розвинена слабо. Зокрема працюють завод порошкової металургії в Броварах, ливарні цехи на машинобудівних підприємствах та підприємства вторинної переробки металів.
Важливе місце в господарстві району посідає промисловість будівельних матеріалів, яка є галуззю спеціалізації, її розвиток пов'язаний з наявністю значної кількості будівельної сировини. На близько 150 підприємствах виробляються азбесто-цементні вироби, збірні залізобетонні конструкції, стінові покрівельні матеріали, заповнювачі та ін. Найбільш розвинене виробництво нерудних та облицювальних будівельних матеріалів у місцях видобутку сировини, особливо в Житомирській області. Заводи залізобетонних виробів, домобудівні комбінати є в усіх великих населених пунктах. У Броварах працює підприємство з виробництва алюмінієвих конструкцій. З місцевої сировини виробляють асфальт, цеглу, вапно (Біла Церква, Бориспіль, Житомир, Чернігів, Бровари, Бердичів та ін.). На місцевих пісках працює скляна промисловість, найбільшими підприємствами якої є Гучанський, Гостомельський, Бабинський, Мар'янівський, Романівський, Баранівський та інші скляні заводи. В Житомирі знаходиться дзеркальна фабрика.
Однією з найстаріших у районі й Україні є фарфорово-фаянсова промисловість. Вона утворює спеціалізований галузевий кущ, до складу якого входять Баранівський, Городницький, Довбиський, Олевський, Коростеньський фарфорові заводи, Кам'янодрібський фаянсовий завод, Житомирський завод лабораторного скла та ряд склозаводів.
Сільське господарство.
Район багатий на земельні ресурси. У їх структурі переважають сільськогосподарські угіддя (58,1% території району і 12,9% від усіх сільськогосподарських угідь України). Для району характерний дещо нижчий за середній по Україні рівень розораності сільськогосподарських угідь. Це пояснюється агрокліматичними особливостями, значною заболоченістю місцевості, високою часткою лісів. З цієї ж причини в економічному районі велика частка сіножатей і пасовищ (20,6% від сільськогосподарських угідь), які слугують природною кормовою базою для тваринництва. Найбільші масиви сіножатей у поліській частині, а ріллі - в лісостеповій. Якість орних земель та природних кормових угідь залежить насамперед від характеру поєднання різних ґрунтів, рівня їх окультуреності, в тому числі від проведення меліоративних заходів. За останні роки значно скоротились обсяги осушувальної меліорації в районі (6 тис. га у 1996 p.). До господарського осушування боліт слід підходити дуже виважено, оскільки вони формують і регулюють річковий стік, є важливою складовою ландшафту.
У поліській зоні розвинені молочно-м'ясне скотарство, свинарство, льонарство, картоплярство, зернове господарство; у лісостеповій - м'ясо-молочне скотарство, свинарство, буряківництво, зернове господарство; в приміському сільському господарстві - молочно-м'ясне скотарство, свинарство, птахівництво, овочівництво, садівництво, ягідництво.
Провідною галуззю сільського господарства району є рослинництво (вирощування зернових, технічних, кормових та інших культур).
У структурі посівних площ переважають зернові культури (майже 43% усієї ріллі району) - озима пшениця, ячмінь, жито, овес, гречка, кукурудза, зернобобові. Головна зернова культура - озима пшениця, територіальна концентрація якої коливається в межах 15-30 %. Вища врожайність, рентабельність, прибуток зі га посівів озимої пшениці у лісостеповій і центральній частинах району, середня - в Київській області (26 ц/га), найнижча - в Чернігівській області (15 ц/га).
Поширене в районі й озиме жито, проте через низьку врожайність порівняно з іншими зерновими посіви його останнім часом значно скоротилися. Найбільше жита висівають на півночі району, в поліській частині.
Серед ярих зернових культур найпоширеніший ярий ячмінь. Середня по району врожайність його становить понад 20 ц/га. За валовими зборами ячмінь посідає друге місце серед зернових після озимої пшениці. Він має переважно фуражне використання, вищі сорти йдуть на виготовлення солоду і пива. Овес, гречка, кукурудза, просо займають незначні площі.
Серед зернобобових культур найбільш поширені горох, вика, викосуміші на зерно.
Висока частка в структурі посівних площ кормових культур пояснюється, з одного боку, розвитком тваринництва, значним поголів'ям худоби, а з іншого - своєрідністю природних умов, наявністю значних підтоплюваних територій. Серед кормових культур переважають вика, люцерна, кукурудза на корм, конюшина, тимофіївка, кормові коренеплоди.
З технічних культур провідна роль належить цукровим бурякам і льону. Географія вирощування головних технічних культур має певні особливості, в основу яких покладена ефективність виробництва. Льон-довгунець краще росте в північній частині району, з більш вологими агрокліматичними умовами. В районі вироблялось близько 1/3 льону-сирцю. Однак, в останні роки, внаслідок непродуманої політики ціноутворення, його вирощування стало нерентабельним і площі посівів льону різко скоротилися (з 1990 р. утричі).
Посіви цукрових буряків розміщені в лісостеповій зоні, у південній частині району. Особливо значні вони в Київській області, де урожайність їх найвища по Україні (220 ц/га). Валові збори цукрових буряків у районі становлять 16% від зборів по Україні.
Значними є плантації цикорію та хмелю, які зосереджені переважно в Житомирській області. Тут збирають майже 80% українського хмелю. У Житомирі працюють науково-дослідний і проектний інститути хмелярства.
Посіви картоплі поширені по всій території району, проте найбільше її вирощують у поліській та центральній зонах, де врожайність цієї культури (138 ц/га) і валові збори найвищі.
Овочівництво розвинено довкола Києва та інших великих міст району. Вирощують огірки, цибулю, столові буряки, моркву, редиску, капусту, помідори тощо. Значного поширення набули овочівництво закритого грунту, а також садівництво та ягідництво.
Тваринництво в структурі сільськогосподарського виробництва майже не поступається рослинництву. Рівень розвитку галузі вищий, ніж у середньому по Україні. У структурі тваринництва переважають скотарство, свинарство, ефективною галуззю є також птахівництво.
Кормова база тваринництва району представлена посівами кормових культур на значних площах, природними кормовими угіддями (сіножаті, пасовища). Для збалансування раціонів годівлі тварин, збільшення їх поживності, насиченості мікроелементами велике значення мають комбіновані корми, виробництво яких налагоджено майже в кожному адміністративному районі. Однак відсутність коштів у сільськогосподарських підприємств зумовила значне скорочення їх використання, що негативно позначилося на продуктивності тваринництва і виробництві комбікормів.
Показники продуктивності тваринництва (приріст живої маси тварин, середньорічні надої молока) в районі майже дорівнюють середнім по Україні. Значно вищі вони в Київській області, яка посідає перше місце в країні за обсягами виробництва м'яса, в тому числі м'яса птиці, а також яєць, молока.
Допоміжними галузями тваринництва є вівчарство, бджільництво, ставкове рибництво та кліткове звірівництво (розводять лисиць, песців).
Транспортний комплекс.
Провідне місце у міжрайонних, міжобласних, навіть у міждержавних перевезеннях займає автомобільний транспорт. Спеціалізованими великовантажними автомобілями перевозиться на значні відстані різноманітна, в тому числі продукція, яка швидко псується. На автомобільний транспорт у районі припадає близько 2/3 усіх вантажоперевезень та більшість пасажироперевезень.
Протяжність автомобільних шляхів з твердим покриттям у районі становить понад 25 тис. км, у тому числі 21,5 тис. км шляхів загального користування. Автомобільні шляхи сполучають район з іншими регіонами країни, Росією, Білоруссю. Мережа автомобільних доріг досить рівномірна. Всі промислові пункти зв'язані автошляхами з районними, а ті, у свою чергу, - з обласними центрами. Проте якість цих шляхів досить низька. Деяким міжнародним стандартам відповідає лише 40-кілометрова ділянка Київ - Бориспіль. Багато шляхів, особливо на півночі Житомирської та Чернігівської областей, у період весняного та осіннього паводків стають непрохідними.
Важливою проблемою автомобільного транспорту є старіння і тривала експлуатація автомобілів. Навіть серед приватних легкових автомобілів, кількість яких за останні 6 років збільшилася на 270 тис. і становить близько 757 тис., оновлення йде переважно за рахунок автомобілів, що тривалий час експлуатувалися за кордоном. Невипадково нині автомобільний транспорт є найбільшим забруднювачем повітря в районі.
Традиційно великою є роль у вантаже- та пасажироперевезеннях району залізничного транспорту, хоча за питомою вагою їх він поступається автомобільному. Довжина залізниць загального користування становить близько 2,9 тис. км, середня густота - 32 км на 1000 км території. Значна частина залізниць електрифікована. Крім залізниць загального користування, в межах району налічується 1,5 тис. км під'їзних шляхів, які зв'язують підприємства, кар'єри, цукроварні із залізничними станціями магістральних залізниць. Основні залізниці перетинають район у широтному напрямі. Важливе значення мають залізниці меридіального напряму, через які здійснюються зв'язки з країнами колишнього Союзу. Найважливішими залізничними магістралями району є: Бахмач - Київ - Фастів - Козятин; Київ - Фастів - Знам'янка; Київ - Ковель; Київ - Фастів - Новоград-Волинський. Великими залізничними вузлами району є Київ, Фастів, Ніжин, Коростень, Бахмач, Прилуки, Чернігів, Миронівка, Бердичів, Житомир.
Помітне місце у структурі вантажоперевезень посідає трубопровідний транспорт. Збереження обсягів перекачування газу і нафти при загальному скороченні вантажоперевезень (в умовах зменшення виробництва) на інших видах транспорту вивело цей вид транспорту на друге місце після автомобільного. Через територію району проходять нафтопроводи «Дружба» та Гнідинці - Кременчук, газопроводи Шебелинка - Київ - Дашава, Уренгой - Ужгород та ін. Густою є мережа внутрішніх газопроводів. Найбільша частка припадає на транзит російських енергоносіїв у Західну Європу. Однак оплата за транзит настільки низька, що не покриває витрат на експлуатацію трубопроводів, вік більшості яких понад 20 років.
Наявність на території району таких потужних водних артерій, як Дніпро, Прип'ять, Десна, дає змогу розвивати інтенсивне річкове судноплавство. Це найдешевший вид транспорту, особливо для перевезення громіздких, сипких вантажів. Цими річками є можливість здійснювати міждержавні перевезення (через Прип'ять є вихід у Балтійське море, через Дніпро - в Білорусь та Росію). Однак обсяги їх нині незначні. Найбільші річкові порти в районі - Київ і Чернігів.
У містах району розвинений міський транспорт, особливо електричний. У Києві найбільші за протяжністю в Україні метрополітен, лінії швидкісного трамваю. В усіх обласних центрах району функціонує тролейбусний транспорт. Добре розвинені внутрішньоміські автобусні перевезення. У сільській місцевості поряд з новими видами транспорту зберіг своє значення гужовий транспорт.
Соціальна сфера.
Соціальна сфера охоплює систему установ сфери послуг, призначення якої - задовольняти фізичні й духовні потреби населення.
Найвища концентрація основних фондів соціальної сфери у Київській області, де найвищі виробничий і рекреаційний потенціали, а також розміщена столиця України - центр управління державою, науки, культури, охорони здоров'я і т.ін. У Житомирській і Чернігівській областях, рівень економічного розвитку яких порівняно невисокий, показники соціального потенціалу (індекс локалізації < 0,5) одні з найнижчих у країні. Це підтверджується і рівнем послуг, наданих тут населенню закладами та підприємствами цієї сфери. У Київській області обсяг послуг з розрахунку на одного жителя є одним з найвищих в Україні (вищий він тільки у причорноморському регіоні).
У районі налічується 2556 постійних дошкільних закладів, з яких близько 60 % у місті Києві та Київській області; 3066 середніх закладів освіти з 996 тис. учнів. Скорочення фінансування закладів освіти призвело до того, що лише за 1997 р. в районі ліквідовано 22 школи, понад 10% учнів навчається у другу й третю зміни.
У районі склалась потужна система професійно-технічних закладів. У районі, зокрема в місті Києві, сконцентровано величезний науковий потенціал, зосереджений у різних наукових та дослідницьких установах, у яких працює більше половини кандидатів і докторів наук України. Культура представлена мережею бібліотек (3029), театрів, музеїв (76), будинків культури, клубів (3124). Забезпеченість населення закладами культури у районі значно вища, ніж у середньому по Україні (табл. 75),
Серед галузей соціальної сфери важливою є охорона здоров'я. Мережа закладів охорони здоров'я охоплює велику кількість лікарень, амбулаторно-поліклінічних закладів, санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку, інтернатів для престарілих та інвалідів. У м. Києві розміщені Медична академія наук України, провідні медичні заклади. В останні роки спостерігається постійне скорочення мережі закладів охорони здоров'я через відсутність коштів у держави на їх утримання.
До соціальної сфери належать також торгівля (державна, кооперативна, приватна) і підприємства масового харчування. На їх розміщення впливають особливості розселення населення. Міста, містечка й великі села є торговельними центрами для навколишніх сіл. У віддалених невеликих селах північної частини району рівень торгових послуг найнижчий.
Важливою галуззю соціальної сфери є побутове обслуговування (послуги з ремонту, пошиття одягу, взуття, трикотажних і шкіряних виробів, ремонту телерадіоапаратури, побутової техніки, а також послуги перукарень, лазень, хімчисток, інших установ). У міських поселеннях району обсяг їх з розрахунку на одну людину майже втричі вищий, ніж у сільській місцевості. У значній кількості сіл зовсім немає побутових установ, а ті, що є, надають мало послуг через низьку платоспроможність населення.
Житлово-комунальне господарство - галузь соціальної сфери, яка займається обслуговуванням житлового фонду. Цей фонд у районі становить 152,8 млн м2 загальної площі житла, 3/4 його перебуває у власності громадян. Забезпеченість житлом населення району трохи вища, ніж загалом по Україні, і становить 18,7 м 2на одного жителя, в тому числі в міських поселеннях - 16,7 м2, в сільській місцевості - 22,7 м2.
Благоустрій житлового фонду дуже неоднорідний. Найвищий він у містах і містечках південної частини району, де більшість жител газифіковано, забезпечено водогоном і каналізацією, центральним опаленням. Водночас значна кількість сіл, особливо поліської частини району, такими послугами не охоплена.
До важливих галузей нематеріального виробництва слід віднести також фінансову сферу, через яку здійснюються обіг грошей, кредитування, вкладення, інвестування. На території району і зокрема м. Києва розміщені центральні офіси більшості вітчизняних і зарубіжних банківських установ, які діють на фінансовому ринку України. Тому більшість кредитних вкладень банків - 1627 млн грн., або 32% усіх кредитних вкладів у державі, припадає на м. Київ і Київську область.
Територіальна організація господарства.
Столичний економічний район характеризується нерівномірним розвитком продуктивних сил окремих територій. Один з найвищих у країні рівень економічного розвитку Київської області, а Чернігівської та Житомирської - низький. Основними елементами територіально-функціональної структури району є Київська промислова агломерація, ряд промислових вузлів і центрів.
Київська промислова агломерація - один із найскладніших елементів територіальної структури. Вона поєднує в собі підприємства різних галузей промисловості у вигляді промислових вузлів і центрів, компактно розміщених на порівняно незначній території навколо м. Києва і пов'язаних з ним тісними виробничими і трудовими зв'язками. Формуванню агломерації сприяли природні та економічні чинники, серед яких найважливішими є зручне транспортне положення та притягальна сила найбільшого в країні промислового центру - Києва з потужними промисловим, науково-технічним і трудовим потенціалами. Важливу роль відіграли також характер розселення, висока заселеність території, значна кількість міських поселень.
Київська промислова агломерація характеризується складною галузевою структурою господарства. В її складі виділяються машинобудування, хімічна, легка і харчова промисловість.
Агломерація має чітко виражений моноядерний характер. Центром агломерації є м. Київ (населення 2,62 млн. чол.), де зосереджено 4/5 усіх підприємств та виробляється 3/4 обсягу промислової продукції агломерації. Київ сплачує до бюджету держави більше, ніж будь-який інший регіон країни. Це важливий центр фундаментальних наукових досліджень, освіти й культури світового рівня. Тут працюють понад 50 науково-дослідних установ, 52 вищих навчальних заклади, 35 театрів, 32 музеї.
До Київської промислової агломерації входять також міста Бровари, Фастів, Васильків, Бориспіль, Ірпінь, Вишгород, Боярка та ін.
На території Столичного економічного району сформувалися такі основні промислові вузли:
Київський - один з найбільших в Україні за обсягами промислового виробництва;
Білоцерківський - спеціалізується на сільськогосподарському машинобудуванні, нафтохімічній, легкій, харчовій промисловості, виробництві будівельних матеріалів. До його складу входять Біла Церква (215 тис. жителів), Узин, Рокитне, Озерна, Шамраївка та ін.;
Житомирсько-Бердичівський - формується як територіально-виробничий комплекс, розміщений у південно-західній частині району. Провідні галузі промисловості - машинобудування, легка, харчова, будівельних матеріалів та деревообробна. Найбільшими центрами є Житомир (298 тис. жителів) та Бердичів (92 тис. жителів);
Коростенський - сформувався навколо міста Коростеня (65 тис. жителів). Тут розвинені машинобудівна, деревообробна, промисловість будівельних матеріалів, легка, харчова, хімічна. Найбільші промислові пункти - Бехи, Мирний, Поліське, Михайлівка, Щорсівка;
Ніжинський - у східній частині району, сформований промисловими центрами Ніжин (80 тис. жителів) та Носівка, промисловими пунктами Вертіївка, Партизани, Талалаївка. Розвинені машинобудівна, легка, харчова, деревообробна промисловість, будівельна індустрія;
Новоград-Волинський - формується на заході району. Тут функціонують підприємства машинобудівної, будівельних матеріалів, легкої, харчової промисловості. Промисловий центр - Новоград-Волинський (57 тис. жителів), промислові пункти - Чижівка, Городниця, Бролики і Сусли; Прилуцький- розміщений у південно-східній частині району. Розвинені машинобудування, хімічна, будівельних матеріалів, легка, харчова, а також нафтовидобувна галузі промисловості. Вузловим центром є місто Прилуки (72 тис. жителів), до якого тяжіють промислові пункти Дігтярі, Ладан, Гнідинці, Пелюхівка;
Фастівський - входить до Київської промислової агломерації. Тут Добре розвивається машинобудування, харчова, будівельних матеріалів, легка промисловість, обслуговування залізничного транспорту. Промисловий центр - Фастів (54 тис. жителів) разом з промисловими пунктами Боровець, Кожанка, Фастівець утворюють промисловий вузол;
Чернігівський - формується як територіально-виробничий комплекс і характеризується багатогалузевістю. Особливого розвитку набули машинобудування, хімічна промисловість, легка, харчова, будівельних матеріалів. Центром вузла є м. Чернігів (310 тис. жителів). Промислові пункти - Ріпки, Михайло-Коцюбинське, Куликівка, Киселівка.
Крім перелічених вище центрів промислових вузлів, ними є близько 50 міст і містечок району: Андрушівка, Бахмач, Ірпінь, Кагарлик, Коростишів, Малин, Новгород-Сіверський, Обухів, Овруч, Переяслав-Хмельницький, Радомишль, Яготин та ін.
3 Характеристика процесів антропогенного впливу на природу. Класифікація забруднень. Поведінка забруднюючих речовин в навколишньому середовищі
Господарська діяльність людини зумовила пошкодження і вичерпування природних ресурсів, що призводить до деформації сформованих протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті. Внаслідок цього почалося прогресуюче руйнування біосфери Землі, що може набути характеру незворотних процесів і навколишнє середовище може стати непридатним для існування.
За цих умов на планеті виникла нова система "суспільство -- природа".
Демографічні проблеми і можливості біосфери
В XX столітті навколишнє середовище нашої планети неухильно погіршується внаслідок антропогенного впливу. Люди вже не спроможні адаптуватися до цих швидких глобальних змін. Крім того, постала проблема демографічного вибуху і обмеженості природних ресурсів та життєвого простору земної кулі.
Подобные документы
Територіальна структура, галузі спеціалізації, природні та економічні передумови розвитку. Промисловий комплекс, АПК, транспортний комплекс, соціальний комплекс. Основні проблеми розвитку економіки та оптимізації галузевої структури району.
реферат [15,1 K], добавлен 30.11.2006Місце курсу "Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка" в системі економічних дисциплін. Об'єкт дослідження розміщення продуктивних сил та регіональної економіки. Економічне районування України. Проблеми й перспективи економічного районування.
контрольная работа [29,8 K], добавлен 15.07.2009Потенціал розвитку аграрного сектору регіонів України, чисельність населення та пропорції розподілу робочої сили. Завдання реформування регіонального розвитку держави. Визначення та оцінка ефективності розміщення в регіоні промислового підприємства.
контрольная работа [1,8 M], добавлен 04.10.2015Машинобудування - одна з провідних галузей промисловості світу. Стан важкого машинобудування, його територіальне розміщення в Україні. Машинобудівний комплекс, його структура та поділ на галузі. Регіони світового машинобудування, розвиток та розміщення.
курсовая работа [1,2 M], добавлен 13.01.2010Поняття про предмет дослідження науки "Розміщення продуктивних сил". Місце курсу в системі наукових дисциплін, його мета і завдання. Структура курсу. Теоретико-методологічні основи РПС. Методи РПС. Характеристика портово-промислового комплексу.
контрольная работа [36,6 K], добавлен 05.11.2008Природні ресурси і умови розвитку продуктивних сил Болгарії. Особливості розвитку промислового комплексу Болгарії, сільського господарства та транспорту. Зовнішня торгіля країни. Шляхи подолання кризових явищ та напрями розвитку господарського комплексу.
курсовая работа [94,0 K], добавлен 11.10.2010Аналізування сучасного стану заповідників України. Історія формування заповідності в Асканії-Нова. Характеристика природно-заповідного фонду України, його проблеми, перспективи та тенденції розвитку. Сучасний стан та перспективи розвитку туризму.
курсовая работа [685,4 K], добавлен 25.06.2014Роль та значення господарського комплексу у розвитку економіки Швейцарії. Сучасна галузева структура країни. Участь Швейцарії у міжнародному територіальному поділі праці та економічних зв’язках, проблеми та перспективи розвитку продуктивних сил.
курсовая работа [1,8 M], добавлен 29.04.2013Значення чорної металургії для розвитку народногосподарського комплексу України як основного постачальника валютних надходжень у бюджет держави. Характеристика сировинної бази, структура, сучасний стан та особливості розміщення чорної металургії України.
реферат [28,1 K], добавлен 20.04.2010Сутність, значення та мета економічного районування та державної регіональної політики. Характеристика та склад Подільського економічного району. Основні соціально-економічні показники розвитку Подільського економічного району та шляхи його розвитку.
курсовая работа [63,3 K], добавлен 17.02.2011
