Взаємодія географічного середовища з людським суспільством

Размещено на http://www.allbest.ru/

47

Контрольна робота

На тему

Взаємодія географічного середовища з людським суспільством

План

1. Основні риси фізичної географії України в історичний період.

2. Азово-Чорноморський басейн в сучасну геологічну епоху.

3. Особливості розвитку річкової системи.

4. Кліматичні коливання.

1. Основні риси фізичної географії України в історичний період

Україна - велика європейська держава, площа поверхні якої 603,7 тис. кв. км (понад 5,7% території Європи і 0,44% території світу). За площею Україна більша за такі великі країни Європи як Франція, Іспанія, Швеція, ФРН.

95% території держави розташовано в південно-західній частині Східноєвропейської рівнини. 5% території займає пасмо Українських Карпат і Кримських гір. З півночі на південь Україна простягається на 893 км, із заходу на схід - на 1316 км. Вона розташована майже в трьох годинникових поясах.

Україна має спільні кордони: на півночі - з Білорусією (891 км), на північному сході та сході - з Російською Федерацією (1789 км), на північному заході - з Польщею (428 км), на заході - з Словаччиною (98 км) і Угорщиною (103 км), на південному заході - з Румунією (286 км) і Молдовою (939 км). Загальна довжина кордонів - 4558 км.

Україна розташована в помірних широтах північної півкулі Землі й має широкий вихід до Чорного та Азовського морів. Широтні зони змінюють одна одну з півночі на південь: мішано-лісові ландшафти, лісостеп і степ. Мішані ліси займають північ суходолу і тягнуться зі сходу на захід більш як на 750 км (Українське Полісся). Лісистість в цій зоні наближається до 60%. Лісостеп простягається з південного заходу на північний схід. Це зона інтенсивного землеробства: орні землі становлять 70%, ліси - 12%. Степова зона займає 40% площі суходолу. З південного заходу на північний схід вона простягається майже на 1000 км. Ширина зони наближається до 500 км. Орні землі становлять близько 75-80%, лісистість - лише 3%.

Українські Карпати тягнуться від верхів'їв Сану до витоків Сучави смугою завширшки 100 км. Загальна довжина Українських Карпат -280 км. Карпати відносяться до Альпійської геосинклинальної області. Складні складчасто-покривні структури, що їх утворюють, виникли головним чином в результаті кайнозойської (альпійської) складчастості.

В Карпатських горах виділяють дві основні тектонічні зони - Зовнішніх флішових Карпат та Внутрішніх вапняково-кристалічно-вулканічних Карпат, які облямовані Передкарпатським крайовим та Закарпатським внутрішнім прогинами. Українські Карпати - це переважно Зовнішні Карпати, оскільки друга зона тут глибоко опущена і прихована під неогеновими відкладами. Тільки Мармароську зону частина вчених відносить до Внутрішніх Карпат. Природною межею між Зовнішніми Карпатами і Закарпатським прогином є Пенінська зона.

Українські Карпати є середньовисотними горами і не досягають снігової лінії. Найбільші підняття вершинної поверхні характерні для Чорногори (гора Говерла - 2061 м, гора Піп-Іван - 2022 м, гора Петрос - 2020 м), Мармароського кристалічного масиву (1946 м), Свидовця (1883 м), Горган (1836 м). Сучасний рельєф утворився внаслідок нерівномірних новітніх піднять та ерозійного розчленування.

Для Карпат типові згладжені форми рельєфу. Проте твердість та стійкість кристалічних порід Мармароського масиву зумовили сильно розчленований рельєф цієї території з глибокими ущелинами, гострими гребенями та вершинами. На Чорногорі, Свидовці та Мармарошах представлені сліди плейстоценового зледеніння - кари, льодовикові цирки, трогові долини, морени. Пенінську зону характеризує наявність численних скелястих виходів вапняків і доломітів у вигляді ізольованих стрімчаків. У цій зоні добре виражений карст, особливо його підземні форми - печери, шахти, гроти.

Лісистість схилів Карпат - від 15 до 50%. На схилах та на вершинах гір розташовані альпійські й субальпійські пасовища (полонини).

Кримські гори займають понад 20% території Кримського півострову. Круті схили вкриті рослинністю. Ближче до вершин розташовані субальпійські пасовища (яйли). Кримські гори простягаються вздовж південного узбережжя півострова на 180 км, при ширині смуги близько 50 км. Переважні висоти - 700-1200 м. Найвищі вершини в Кримських горах: Роман-Кош (1545 м) та Демір-Капу (1540 м).

2. Азово-Чорноморський басейн в сучасну геологічну епоху

На півдні Україну омивають Чорне і Азовське моря. Площа акваторії Чорного моря - понад 420 тис. кв. км. Це одне з найцікавіших морів світу в історико-географічному плані. Сучасний вигляд Чорне море набуло приблизно 6-7 тисяч років тому - до прориву солоних вод Середземного моря тут було велике прісноводне озеро. Максимальна глибина моря 2245 м (біля турецьких берегів, в районі Сінопа), середня - 1280 м. Найпологіший берег - на півночі, біля Одеси і в Північно-Західному Криму. Протяжність берегової лінії в межах України -1540 км. Повна берегова лінія Чорного моря -4090 км.

У Чорному морі існує головна течія у вигляді замкнутого кола шириною від 20 до 50 миль, яка проходить в 2-5 милях від берега проти годинникової стрілки. Течія посилюється весною і на початку літа, коли річки приносять в море значну кількість води. В давнину, коли річки були значно повноводніші, чорноморська течія була сильнішою і тому становила великі проблеми для мореплавців, які потрапляли сюди через протоку Босфор та направлялись на північ.

Чорноморські хвилі звичайно рідко досягають метрової висоти. Море починає хвилюватися у вересні, а взимку штормить-хвилі у відкритому морі досягають 6-7 м, сила їх удару може досягати 5-6 т на кв. м. Взимку 1969 р. на Ялту обрушився багатоденний 9-бальний шторм, під час якого було розбито мол, повалено портальні крани, затонуло декілька суден. Страбон (близько 62-23 рр. до н.е.) зазначав, що довгий час море було недоступним для мореплавців через зимові бурі та дикість племен, які мешкали на його берегах.

Загальна площа акваторії Азовського моря-39,1 тис. кв. км, максимальна глибина -14 м. Об'єм Азовського моря всього 320 куб. км. Це море дуже залежить від стоку річок. Наприклад, у 1991-1995 рр. річний стік Дону та Кубані, головних річок, що впадають в це море, складав від 33,5 до 41 куб. км.

Вченими встановлено, що рівень води у Чорному морі постійно змінюється, то він поступово піднімається (це так звана трансгресія) то опускається (регресія).

У голоцені (сучасний геологічний період) в Азово-Чорноморському басейні відбувається чорноморська трансгресія, що відповідає фландрській трансгресії Світового океану. Хід цієї трансгресії був нерівномірним: фази прискорення й уповільнення підйому рівня змінювалися короткочасними фазами зниження рівня моря. У середині голоцену - близько 6-3,5 тис. років тому - рівень Чорного моря досягнув сучасної відмітки і навіть перевищив її на 0,5-2 м. У цю максимальну - новочорноморську - фазу трансгресії в прибережній зоні в низинах балок і долин утворилися бухти.

В другій половині голоцену новочорноморська фаза трансгресії змінюється фанагорійською регресією. У зв'язку з цим у античний час рівень Чорного моря був нижче сучасного як мінімум на 5 м. Свою назву ця регресія одержала від імені античного міста Фанагорія на Таманському півострові, де в результаті підводних робіт були обстежені затоплені споруди, що наочно засвідчило про більш низький рівень моря в У-ІІІ ст. до н.е. Потім почалося підвищення моря - німфейська трансгресія (названа по імені давньогрецького міста Німфей на Керченському півострові). До середини І тисячоліття рівень моря наблизився до сучасного. У ХІ\/-Х\/ ст. знову почалася регресія, яка одержала назву корсунської регресії, по імені середньовічного Корсуня (Херсонесу). Після цієї регресії почалося нове підвищення рівня моря, що продовжується і в наш час.

Ці коливання рівня моря, що пов'язані зі зміною рівня Світового океану, тектонікою, зволоженістю материка й іншими факторами, були однією з основних причин багатьох палеогеографічних змін, що відбулися на чорноморському узбережжі за останні 2,5 тис. років. Так, в період фанагорійської регресії давній берег в районі Керченського півострова проходив мористіше від декількох десятків до кількох сотень метрів. Лимани і невеликі затоки були значно вужчі і мілководніші, а деяких з них тоді не існувало взагалі. Ріки були набагато повноводніші. В ході німфейської трансгресії море затопило прибережні низини, устя рік. Берег відступив і змінив свою конфігурацію: утворилися нові лимани, затоки, зникли одні острова і з'явилися інші, перемістилися гирла рік, одні русла обміліли, інші перетворилися в більш повноводні. Море затопило і зруйнувало прибережну частину суші, у тому чимало античних міст і поселень частково чи цілком виявилося під водою. річковий лісостеп ландшафтний кліматичний

Більша частина берегів зазнає руйнування (т.зв. абразія). Інтенсивність абразії залежить від багатьох факторів: напрямку і швидкості переміщення рівня моря, висоти хвиль, похилу морського дна, ширини пляжів, висоти і будови берегових уступів-кліфів. Абразія збільшувалася при високому положенні рівня моря і великій швидкості його підняття під час новочорноморської, німфейської та сучасної фаз трансгресії, тобто в енеоліті, в епоху античності, раннього середньовіччя, а також в останні 300-200 років.

3. Особливості розвитку річкової системи

В Україні налічується близько 73 тис. річок і водотоків завдовжки майже 248 тис. км. 125 річок мають довжину понад 100 км. Найбільші річкові системи - Дніпровська, Дунайська, Дністерська, Південнобузька та Сіверсько-Донецька. Найгустіша річкова система - в Українських Карпатах.

Дніпро - третя за довжиною та площею басейну річка Європи. Довжина в межах України - 981 км при загальній довжині 2201 км. На сучасне положення нижньої течії Дніпра й утворення Дніпро-Бузького лиману мали вплив як тектонічні рухи, так і сила Коріоліса (зсув рік під впливом обертання Землі).

При впадінні в море багато річок формують дельти. Причина їх формування - відкладення річкових наносів, викликане у свою чергу зменшенням швидкості потоку при його впадінні в море чи озеро. Виділяють два основних типи дельт. Перший - дельти заповнення (до цього типу відносяться дельти Дніпра і Дністра) - формується в морських затоках, естуаріях, лагунах, лиманах. Ці, довгі мілководні, акваторії обмежені берегами, і вплив морських факторів, наприклад хвилювань, у них ослаблений. Для другого типу-дельт висування, що утворюються на відкритому морському узбережжі (дельта Дунаю), - характерні відсутність бічного обмеження, великі глибини, більш сильний вплив морських факторів.

Найважливіший фактор, що впливає на еволюцію дельт - вікові і багаторічні зміни рівня океану, морів і озер. Гирло Південного Бугу, багато малих рік узагалі не мають дельт. Один з факторів, що перешкоджає утворенню і розвитку дельти, - руйнівний вплив морських хвиль.

Протягом останніх 2000-2500 років дельти активно висувалися в море, про що свідчать численні історичні, археологічні та картографічні матеріали. Так, місто Ніконій знаходилося за даними "періпла Арріана" (перша половина II ст. н.е.) в ЗО стадіях від судноплавної річки Тіраса, а за свідченнями Страбона (І ст. до н.е.) - в 140 стадіях вище гирла Тіраса. Арріан вказує на п'ять гирл Істра, інші ж античні географи називають шість-сім гирл. Вежа Неоптолема зазначена Страбоном біля гирла Тіраса, а Арріаном - в 120 стадіях на захід від гирла. Як вважають дослідники, за той час, що розділяє свідчення Арріана від свідчень Страбона, гирло Дністра перемістилося приблизно на 20 км на схід.

Встановлено, що в так званий малий льодовиковий період (XV-XIX ст.) збільшилася повторюваність дощових паводків, зріс стік наносів рік і прискорилося висування в море дельт багатьох рік Європи. У XVIII--XIX ст. посиленню ерозії в річкових басейнах, збільшенню стоку наносів рік і прискоренню висування багатьох дельт сприяв антропогенний фактор - вирубка лісів і оранка схилів.

3. Кліматичні коливання

Вплив людини на оточуюче середовище. Однією з найпомітніших рис географічного положення території України є її розташування на межі степів і зони лісостепу та лісів. Межі України, за невеликим винятком Карпат на заході і поліських боліт на півночі, не творили надійного природного захисту від ворожих нападів. Саме тому найбільші і найдавніші скупчення поселень зосереджувалися на межі лісової і лісостепової смуг.

Межа зони лісів (Полісся) і лісостепу проходить приблизно по лінії міст: Володимир-Волинський - Луцьк - Рівне - Шепетівка - Полонне - Романів - Житомир - Київ - Ніжин - Батурин - Глухів. Полісся характеризується низовинним рельєфом, широкими заболоченими річковими долинами, сосновими лісами з домішкою широколистих порід. Ґрунти переважно дерново-підзолисті, а в низовинах - болотні.

Рівнинний, знижений рельєф, достатня кількість опадів сприяли зволоженню і заболоченню. Серед рівнинних територій України на Поліссі випадає найбільше атмосферних опадів (600-700 мм на рік), рясні дощі та зливи припадають на початок і середину літа (червень і липень). Незважаючи на велику кількість опадів, тут іноді спостерігаються періодичні фунтові посухи. Вони спричинені властивостями місцевих фунтів, що погано затримують і не накопичують вологи. Навесні тепла погода часто змінюється холодною, іноді значні зниження температури у квітні і травні негативно впливають на розвиток сільськогосподарських культур. Літо тепле, дощове з грозами. Осінь суха і тепла, наприкінці жовтня дощова. Зима буває з частими відлигами. Озимі посіви часто вимокають навесні й восени, а ярі не завжди можна вчасно посіяти. Найродючіші ґрунти на Поліссі в південно-західній частині регіону, тому там більша густота поселень. Для населення Полісся важливу роль відігравали рибальство, полювання, різні лісові промисли.

Лісостеп з його сприятливими природно-кліматичними умовами віддавна був найбільшим і найважливішим регіоном для проживання землеробських племен у Південно-Східній Європі. Близько 8 тисяч років майже безперервно природний потенціал цього регіону використовується для хліборобства. Лісостепові ландшафти за останні кілька тисяч років суттєво не відрізнялися від сучасних, якщо не брати до уваги значного обміління річок й обезлісення в окремих регіонах, що пов'язано з активною господарською діяльністю в минулому і в наш час. Територія регіону має більш або менш рівнинний характер з деякими горбкуватостями. ґрунти в лісостеповій зоні переважно чорноземи і темно-сірі, які підстилаються лесом.

Територія Лісостепу належить до Атлантико-континентальної кліматичної області, у той час як суміжні, з ним степові райони - до континентальної області. В наш час період з температурою понад +10° становить від 155 днів на півночі регіону до 175 днів на межі зі Степом. Пересічна температура січня становить від -6° на півночі до -4,9° на півдні. Пересічна температура липня - від +19,2° на півночі до +21,2° на півдні. Річна кількість опадів зменшується у напрямку з північного заходу на південний схід з 575 до 450 мм. Опади випадають переважно у вигляді дощу. Сніговий покрив зазвичай невеликий (14-22 см).

Аналіз спостережень вчених у ХІХ-ХХ ст. та свідчень літописів за більш давній час доводить, що вказаний регіон і в минулому характеризувався помірним кліматом. Погодні аномалії були досить рідкісним явищем. Для того, щоб мати уяву про більш давні часи, звернемося до праць палеогеографів. Згідно загальної схеми, в другій половині голоцену виділяють три великі кліматичні епохи - атлантичну, суббореальну і субатлантичну. В атлантичну епоху (VI - середина III тис. до н.е.) потепління клімату в Північній півкулі Землі досягло максимуму. В суббореальну епоху (до середини І тис. до н.е.) клімат скрізь був більш прохолодним і сухим. З початком сучасної субатлантичної епохи посилилась океанічність клімату, зросла прохолодність і вологість. Окремі вчені вважають, що це свідчить про можливість у майбутньому нової льодовикової епохи.

Вчені встановили, що у загальній зволоженості континентів Північної півкулі існують періоди, що ритмічно повторюються. У свою чергу такі періоди розпадаються на фази, кожна з яких тривала три-чотири століття, протягом яких місцеві ландшафти інколи суттєво перебудовувалися.

Так, у VII-ІV ст. до н.е. інтенсивність зволоження території України різко зросла. За середніми показниками, клімат цього періоду був близьким до сучасного, але більш вологий і прохолодний. На рубежі ер встановилася прохолодна і суха кліматична фаза, недостатньо сприятлива для життя і діяльності людини. В цей час спостерігалася мала льодовиковість Північної Атлантики, зменшення льодовиків на Кавказі та в Альпах. Взимку замерзала північна частина Чорного моря, а влітку панувала спека. Відповідно меншою стала врожайність зернових культур тощо.

VII-IV ст. продовжувалося поступове падіння величин температури повітря і підвищувалося зволоження. В кінці цього періоду зволоженість була вже вищою від сучасної. З середини XV до середини XVI ст. спостерігалося відносне потепління. У той же час для середини XVII ст. Г. Бопланом відзначена більша суворість клімату України в порівнянні із Західною Європою. Він навіть писав про загибель або каліцтво багатьох людей через мороз "не менш пекучий і по-руйнівному всесильніший, ніж вогонь".

Причорноморська степова Україна має найкращі чорноземи з буйною рослинністю і різноманітною фауною, з найбільшою кількістю тепла. Річок дуже мало, а великі ріки є лише транзитними. У степових низовинах (подах) з періодично проливним режимом сформувалися солонці та солончаки. З писемних джерел відомо, що в північній частині Степу в XIІ--XVIІ ст. панували різнотравно-типчаково-ковилові степи; в центральній частині зони найпоширенішими були типчаково-ковилові, а в південній - розріджені типчаково-ковилові та полиново-типчакові степи.

У ландшафтній структурі Степу переважають вододільно-рівнинні, терасові, заплавні, придолинні яружно-балкові місцевості. Клімат тут має різкіше виявлені ознаки континентальності: літо гаряче і посушливе, зима малосніжна, холодна. Подекуди є ліси-вони поширювалися в надзаплавних терасах, заплавах рік, пісках, ярково-балковій мережі в північній та центральній смузі степового Причорномор'я. Найбільші лісові масиви простягалися вздовж р. Самара (до впадіння в Дніпро); це так звані "чорні ліси", представлені липою, ясенем, кленом, грушею, яблунею; подекуди зустрічалися березові та соснові ліси, дубове рідколісся. На заплавах і нижніх терасах - луки і заплавні озера, болота й чагарники.

Наявність цілинних трав'янистих степів і степових чагарників створювала умови для поширення у степовій зоні багатьох видів тварин (турів, кабанів, диких коней, вовків, лисиць, байбаків та ін.) і птахів.

Вплив землекористування на природу в різних регіонах історично диференційований у відповідності з переважаючими системами землеробства. Так, на Поліссі впродовж тривалого часу зберігалися традиційні форми, які значною мірою полягали в пристосуванні людей до природних умов. У Степу об'єктом господарювання ставали лише окремі ділянки. В цілому, з вдосконаленням виробництва залежність людей від природно-географічних умов зменшувалася. Застосування парів (на яких випасалась худоба) у трипільній системі землеробства створило більші можливості для підтримки високого рівня ґрунтової родючості при екстенсивних формах землекористування. З розвитком землеробства, ремесла та промислів людина все більше впливала на природу.

Вже в XVI--XVII ст. відбувалося інтенсивне нищення лісів: дерева вирубувалися на будівельний матеріал і для опалення; вони йшли на виготовлення поташу, дьогтю, смоли, клепок (для бочок), попелу, деревного вугілля. Тваринний світ зазнавав великих змін у видовому складі й чисельності популяції. Найцінніші звірі, особливо копитні й хутрові, знищувалися мисливцями. Передусім це відбувалося в густозаселених районах північного Лісостепу і південного Полісся. Деякі види тварин були знищені назавжди.

Особливо змінилося природне середовище на території України у XX ст. Урбанізація та індустріалізація привели до переміщення значної кількості населення, його концентрації в певних районах. Зросли об'єми видобування і переробки природної сировини. Каскад водосховищ на Дніпрі (Київське, Канівське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Дніпровське і Каховське) впливає на зміну клімату в їхній зоні.

Надзвичайно гострими для України на рубежі ХХ-ХХІ ст. є проблеми охорони навколишнього природного середовища, екології та ядерної безпеки. До жахливої екологічної катастрофи призвела аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р.

Проте велику небезпеку природному середовищу і життєдіяльності людей становлять і "звична" народногосподарська діяльність. Так, інтенсивне землеробство, в тому числі й зрошуване, викиди гірничорудної, металургійної та хімічної галузей промисловості Кривбасу привели до значного забруднення річки Інгулець - останньої великої притоки Дніпра, довжина якої 549 км. В інгулецькій воді у 1999-2000 рр. вміст хлоридів був у 2,9 більшим за граничнодопустиму концентрацію; таке ж велике забруднення азотом амонійним і нітратним, марганцем, магнієм, кальцієм, міддю, залізом. Інгулецька вода викликає солонцюватість ґрунтів, що різко знижує їхню врожайність. Час від часу, з вини промислових підприємств України та Румунії відбуваються викиди шкідливих речовин у води Тиси, Дністра та їхніх приток.

Размещено на Allbest.ru