Геополітична характеристика Білорусі

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

ГЕОПОЛІТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА БІЛОРУСІ

положення геополітика білорусь суспільство економіка

Територія і кордони. Республіка Білорусь (Республіка Беларусь) геополітично знаходиться у східній частині Європи. Крайні географічні точки: 53°30' пн. ш. і 25°33' сх. д. Площа -- 207,6 тис. км². Загальна протяжність кордонів 3098 км. Країна межує на сході і півночі з Росією (959 км), півночі та північному заході -- Литвою (502 км) і Латвією (141 км), заході -- Польщею (605 км), півдні -- Україною (891 км). Столиця -- Мінськ. Є 104 міста, 108 селищ міського типу, 24 222 сільських населених пункти.

Населення -- майже 9,8 млн осіб (1 січня 2006 p.). Демографічна ситуація від'ємна (-0,06%). Щільність -- 49 осіб на 1 км². У містах проживає 70,3 %. Етнічний склад: білоруси -- 81,2 %, росіяни -- 11,4 %, поляки -- 3,9 %, українці -- 2,4 %, євреї -- 0,3 %, інші -- 0,8 %. Серед християнських конфесій є православні (938 громад, майже 80 % усього населення), римо-католики (373 громади, 8%), християни віри євангельської (311 громад), євангельські християни-баптисти (132 громади) та ін.

Державний лад і вищі органи влади. Білорусь -- президентська республіка. Глава держави обирається всенародно на п'ятирічний термін. Ним може бути лише громадянин Білорусі за народженням, не молодший 35 років, який останні десять років перед виборами проживає у країні. Чинна конституція прийнята на референдумі 24 листопада 1996 р. Вищим законодавчим органом є двопалатні Національні збори. Депутати нижньої Палати представників (110) обираються за мажоритарною системою в одномандатних округах на чотирирічний термін). Право голосу мають громадяни старше 18 років. Не можуть голосувати неповносправні особи, ув'язнені й тимчасово затримані правоохоронними органами. Рада республіки формується зі 64 членів, 56 з них обираються регіональними органами влади і 8 призначаються президентом.

Право ініціативи проведення референдуму має президент, Палата представників, Рада Республіки, громадяни країни. Ініціатива Палати представників і Ради республіки втілюється у вигляді пропозиції і вноситься президенту. Ініціатива громадян втілюється у вигляді пропозиції, яку підтримало не менше 450 тис. громадян з правом голосу, в т. ч. не менше 30 тис. від кожної з областей і Мінська. Указ про проведення референдуму підписує президент. Ухвала референдуму набуває сили закону, якщо проголосувало більше половини виборців.

Державні символи. Прапор -- прямокутне полотнище у вигляді двох горизонтальних смуг червоного і зеленого кольорів з білоруським національним орнаментом, який розміщений вертикально на білому фоні. Герб -- зелений контур Білорусі в сонячних проміннях над земною кулею. Над контуром знаходиться п'ятикутна червона зірка. Гімн -- "Ми, білоруси" (Національний гімн -- "А хто там йде", 1911 р.; сл. Я. Купали, муз. Л. Роговського). Державні мови -- білоруська, російська.

Адміністративно-територіально поділена на 6 областей (Брестська, Вітебська, Гомельська, Гродненська, Мінська, Могильовська) і одне місто державного підпорядкування (Мінськ). У кожній з них виділені райони: всього 118.

Загальнодержавні свята: 1 січня, 1--2, 9 травня, З липня, 7 листопада. Грошова одиниця -- BYR (білоруський рубль) = 100 коп. Девізовий курс -- 1 евро = = 2960 руб. (серпень, 2007 p.). Інтернет-домен -- .by. Міжнародний телефонний код-----1-375. Міжнародний штриховий код (країна -- виробник товару) -- 481. Часовий пояс -- UTC + 2.

Суспільно-політична ситуація. У другій половині 1980-х років організаційно формувався білоруський національний рух. Виникла густа мережа політизованих неформальних об'єднань ("Толока", "Тутешні", "Світанок" та ін.), кількість яких у 1988 р. досягла майже чотирьох десятків. Національно свідома інтелігенція свої зусилля спрямувала на захист білоруської мови і культури ("Лист 28-и", "Лист 134-х"). За ініціативою відомого й авторитетного серед громадськості письменника В. Викова, історика 3. Позняка в жовтні 1988 р. було створено історико-освітнє товариство пам'яті жертв сталінізму "Мартиролог Білорусі".

Владні структури вороже зустріли організаційне оформлення білоруських національно-патріотичних сил, переслідували активістів. З огляду на це центром згуртування опозиції стала більш демократична тоді Литва. В січні 1989 р. У Вільнюсі було створено Конфедерацію білоруських молодіжних об'єднань, яка підтримала ініціативу створення Білоруського народного фронту "Відродження" (БНФ) -- всенародної національно-патріотичної організації. її установчий з'їзд відбувся у Вільнюсі 24--25 червня 1989 р. Ідейним лідером став В. Биков, а загальне керівництво очолив 3. Позняк. У вересні цього ж року БНФ організував демонстрацію "Чорнобильський шлях". З цього часу такі акції в країні проводилися регулярно. Базою білоруського національного руху стала передусім інтелігенція. Натомість більшість робітників і селян насторожено віднеслись до програмних вимог БНФ. Суспільство поділилося на дві ідейно полярні групи -- налаштовані прорадянськи (більшість) і національно-патріотичного спрямування (меншість).

Після виборів до Верховної ради БРСР (1990) вперше була утворена парламентська опозиція, яку очолив С. Шушкевич. Законодавчий орган 27 липня 1990 р. ухвалив Декларацію про державний суверенітет БРСР

в складі СРСР. Суверенітет затверджувався задля вищої мети -- вільного розвитку і добробуту, гідного життя кожного громадянина республіки на основі забезпечення прав особи згідно з конституцією БРСР і її міжнародних зобов'язань. Білорусь стверджувалася суверенною державою білоруської нації і її права на самовизначення, проголошувалися державність білоруської мови, верховенство народу у визначенні своєї долі.

Демократизація суспільства дала поштовх політичному плюралізму в країні, виникли нові партії, організації, рухи й об'єднання різного ідейного спрямування. Однак більшість їх була нечисельною, не мала тривкої соціальної бази та конкретно вироблених програм. Нові політичні умови, в яких опинилася Білорусь та інші республіки СРСР вимагали зміни форм національно-державних відносин. Серед перших були підписані договір про співробітництво в політиці, економіці, екології, охороні здоров'я, науці й техніці, культурі, торгівлі з Росією, а також договори про основи відносин з Україною і Казахстаном. Білорусь не бачила себе поза СРСР, що підтвердили результати березневого референдуму 1991 p.: за збереження СРСР проголосувало 82,8 % громадян країни.

Перша половина 1991 р. пройшла під знаком страйків і демонстрацій, передусім економічного характеру. Спроба серпневого державного перевороту в Москві підштовхнула керівництво республіки до рішучіших дій. Верховна рада БРСР 25 серпня проголосила державну незалежність країни: Декларації про державний суверенітет Білорусі був наданий статус конституційного закону. Згодом парламент, який очолив С. Шушкевич, прихильник демократичних реформ, ухвалив закон про зміну назви держави на Республіка Білорусь, діяльність Комуністичної партії офіційно призупинено. Новими державними символами стали біло-червоно-білий прапор (вперше прийнятий у 1918 р.) і герб "Погоня" (з часів Великого князівства Литовського).

Білорусь отримала реальну можливість будувати свою державність. 10 грудня Верховна рада ратифікувала Біловезьку угоду і денонсувала договір 1922 р. про утворення СРСР. Проте влада в країні залишалася в руках колишньої партійної номенклатури, яку уособлював уряд В. Кебича. Республіка не мала власної державної політики, війська, валюти, контрольованих кордонів. Парламентська опозиція, яку склали 27 членів фракції БНФ, вимагала відставки уряду та дострокових парламентських виборів. Оскільки Верховна рада проігнорувала ці вимоги, БНФ запропонував винести їх на всенародний референдум. Після того як 29 жовтня 1992 р. парламент не погодився на плебісцит, у країні почалася перманентна боротьба старих і нових політичних сил за владу.

Сили реставрації старого порядку восени 1992 р. утворили політичний блок Народний рух Білорусі (лідер -- С. Гайдукевич), який розгорнув широку кампанію, спрямовану на дискредитацію діяльності БНФ. З цього часу політичні сили країни чітко розділилися на противників і прихильників білоруської незалежності. Від 1993 р. політика білоруського уряду була спрямована на все більше зближення з Росією.

Радянські адепти зробили ставку на запровадження посади президента і захоплення її в свої руки. Демократична опозиція вимагала парламентського правління. У січні 1994 p. С. Шушкевича на посаді голови парламенту замінив М. Гриб, ставленик старих політичних сил. Верховна рада 1 березня 1994 р. проголосувала за впровадження в країні президентської влади. Була прийнята нова конституція 15 березня (30 березня набула чинності). За нею Білорусь проголошувалася унітарною, демократичною, правовою і соціальною державою, а президент отримав повноваження повного контролю за виконавчою владою.

Весна і початок літа 1994 р. пройшли під знаком президентських виборів. У кампанію включилося шість кандидатів: В. Кебич, О. Лукашенко, С. Шушкевич, 3. Позняк, В. Новиков і О. Дубко. Під час заповнення анкетних листів для реєстрації кандидатом на посаду глави держави 3. Позняк мав більшу підтримку. З огляду на це БНФ рекомендував зняти кандидатуру С. Шушкевича на користь одного кандидата від демократичних сил. Однак, взаєморозуміння не сталося. За результатами першого туру голоси розділилися так: О. Лукашенко -- 45 %, В. Кебич -- 17, 3. Позняк -- 13, С Шушкевич --10,О. Дубко -- 6 і В. Новиков -- 4 %. Як видно, при взаємодії національно-патріотичних сил їхній кандидат мав реальні шанси потрапити в другий тур. У підсумку перемогу здобув О. Лукашенко -- більше 80 % голосів. Президент склав присягу 20 липня. Новий уряд, який отримав назву Кабінет міністрів, очолив М. Чигір.

З обранням О. Лукашенка на посаду глави держави поступово утверджувався авторитарний стиль правління, сформувалася "вертикальна структура" виконавчо-розпорядчих органів як у центрі, так і в провінції, він отримав повноваження самостійно призначати керівників місцевої адміністрації. Президент почав масовий тиск на політичну опозицію, яка до кінця 90-х років XX ст. практично була усунена з органів державної влади.

У квітні 1995 р. О. Лукашенко, незважаючи на заперечення парламенту, призначив проведення референдуму. На знак протесту опозиційні депутати почали в приміщенні парламенту голодування. Проте їх швидко вигнали звідти, не допускали до ефіру на радіо і телебаченні. Травневий референдум підтримав пропозиції глави держави. Зокрема, за надання російській мові рівного статусу з білоруською, проголосувало 83,3 % . Були також схвалені пропозиції про нові зразки державного прапора і гімну (75,1 %), курс на економічне зближення з Росією (83,3 %), право президента розпускати парламент (77,7 %). Національно-патріотичні сили зазнали чергової значної поразки.

Парламентські вибори, які відбувалися паралельно з референдумом, не дали позитивного результату, оскільки було обрано менше двох третин депутатів (133 з 260). Однак довиборів не проводили, повноваження старого складу не продовжено. Отже, з літа 1995 р. країна опинилася без законодавчого органу. Вся повнота влади зосередилася у президента. Довибори парламенту відбулися лише у грудні 1995 p., законодавців стало 195 і парламент набув легітимності.

Весною 1996 р. національно-патріотичні сили активізували діяльність під гаслами захисту конституції і державної незалежності. По країні прокотилася хвиля демонстрацій з критикою політики президента. За таких умов з'явилися перші політичні в'язні, лідер БНФ 3. Позняк емігрував. У липні конституційний суд країни визнав більше 15 президентських указів такими, що суперечили конституції. Однак О. Лукашенко розпорядився виконувати лише його укази. Парламентська опозиція висловила ідею проведення "круглого столу" за участю основних політичних сил з метою відновлення в країні конституційної законності й утворення коаліційного уряду. У відповідь О. Лукашенко запропонував провести черговий референдум для затвердження нової конституції, яка б ще більше зміцнила повноваження глави держави. Не погоджуючись із цим, члени парламенту почали збирати підписи для розгляду питання про імпічмент президента. Розійшлися думки гілок влади про характер референдуму: його ухвали повинні були мати силу закону чи рекомендацій. Так у країні виникла політична криза.

У листопаді 1996 р. в Мінську відбувся масовий мітинг на підтримку тих парламентаріїв, які висловилися за імпічмент. На знак незгоди з політикою глави держави у відставку подав прем'єр-міністр М. Чигір. Новий уряд очолив С Лінг. Можливий імпічмент стурбував владні структури Росії: для тиску на офіційний Мінськ до столиці прибули російські прем'єр-міністр і керівники законодавчого органу. Після цього конституційний суд країни відклав розгляд справи про імпічмент.

Напередодні референдуму з посади було звільнено голову Центрвиборчкому, оскільки він заявив, що не підпише підсумкового протоколу голосування. Референдум відбувся 24 листопада за участю 84,1 % громадян. За прийняття президентського варіанту конституції висловилося 70,5 %. Тоді ж було підтримано пропозицію глави держави про перенесення Дня незалежності з 27 на 3 липня (день визволення Мінська від нацистів у Другій світовій війні).

За Основним законом (конституція 1994 р. У новій редакції) був створений двопалатний парламент -- Національні збори. Більшість депутатів Верховної ради Білорусі увійшла до його складу. Натомість 70 депутатів разом з головою С. Шарецьким не визнали легітимності референдуму, нової конституції і Національних зборів. Політична криза в країні завершилася.

Основні владні функції зосередилися в президента. Він отримав можливість безперешкодно керувати державою шляхом видання власних декретів. Влада закрила приміщення опозиційних партій, обмежила свободу демонстрацій. Збори та мітинги протесту розганялися. Уряд жорстко реагував на дії незалежних профспілок, а О. Лукашенко своїм указом навіть призупинив їх діяльність після страйку працівників метро в 1995 р. У листопаді 1998 р. парламент ухвалив новий Цивільний кодекс зі змінами, які вніс президент.

Перемогу авторитаризму в Білорусі зумовили ряд обставин. На відміну від більшості посткомуністичних країн білоруська еліта, як найбільш денаціоналізована, не змогла скористатися національними ідеями. Так само слабким був і загальнодемократичний рух. Населення країни негативно сприйняло невиразні наслідки

реформ перших років незалежності. Суспільство було готове вітати появу сильної особистості, яка обіцяла повернути те, що країна втратила в останні роки.

Водночас Білорусь обрала шлях всебічного зближення з Росією. З метою об'єднання гуманітарного, економічного та військового простору двох країн 2 квітня

1996 р. було створено Співдружність Росії і Білорусі з координаційними виконавчими органами. 2 квітня

1997 р. цю Співдружність реорганізовано в Союз Росії і Білорусі. Додатково до наявних інтеграційних структур у рамках цього конфедеративного союзу заплановано поетапно запроваджувати єдині конституцію, законодавство, парламент, єдину валюту тощо.

Білорусько-російська інтеграція виявилася вигідною обом сторонам. Геополітичне та військово-стратегічне становище Білорусі як російського партнера обумовлено її вигідним географічним становищем. Союз із Білоруссю дозволяє Росії економити значні кошти у військовій сфері, оскільки об'єкти протиповітряної оборони на території Білорусі контролюють всю європейську частину Росії. Своєю чергою Росія є великим ринком збуту продукції білоруської промисловості й сільського господарства, постачальником необхідних енергоресурсів.

Опозиційні сили спробували кинути виклик главі держави й у травні 1999 р. організували неофіційні президентські вибори (у них взяло участь близько 53 % громадян з правом голосу). Однак їх результатом стало поглиблення розколу в опозиційному середовищі: політики звинувачували один одного в маніпуляціях громадською думкою, фальсифікаціях. Водночас влада посилила тиск на своїх політичних опонентів. Був ув'язнений М. Чигір (він брав участь в неофіційних виборах глави держави), під приводом звинувачення у фінансових зловживаннях. Безслідно зникли громадські та політичні діячі, журналісти (В. Гончар, Ю. Захаренко, Д. Завадський та ін.). Рятуючись від переслідування, до Литви виїхав С. Шарецький.

На початку 2000 р. О. Лукашенко замінив прем'єр-міністра (ним став В. Єрошин) і призначив на жовтень нові парламентські вибори. Голосувало 53,9 % виборців. Як зазначили міжнародні спостерігачі, вибори не відповідали "демократичним стандартам". Більшість мандатів (81) здобули безпартійні, які сформували лояльний до президента уряд. Парламентськими стали також Комуністична партія (6), Аграрна партія (5), Республіканська партія праці і справедливості (2), Ліберально-демократична партія (1), Соціально-демократична партія народної згоди (1), Соціально-спортивна партія (1). Опозиція утворила в парламенті свою фракцію "Республіка" (лідери -- В. Фролов і В. Парфянович). Вакантними виявилися 13 мандатів.

У вересні 2001 р. О. Лукашенко вдруге став главою держави, здобувши 75,6 % голосів. Тоді проголосувало 83,9 % виборців. Опозиційний кандидат В. Гончарик отримав 15,4 % голосів. Через звинувачення в диктаторському правлінні, О. Лукашенко закрив у країні місію ОБСЄ, запровадив обмеження на зарубіжну допомогу неурядовим організаціям. У відповідь деякі європейські країни оголосили білоруського президента persona non grata.

У 2003 р. О. Лукашенко знову замінив главу уряду через неефективну роботу. Новим прем'єр-міністром став С. СидОрський. Парламентські вибори, які відбулися 17 жовтня 2004 р., проходили в умовах урядового контролю над засобами масової інформації, затримання опозиційних лідерів. З політичних мотивів були звинувачені та заарештовані троє відомих політиків: член координаційного комітету "Вільна Білорусь" В. Левоневський і його заступник О. Васильєв (за образу президента), колишній посол Білорусі в Латвії М. Марінич (за незаконне зберігання зброї). Закрито ряд незалежних газет, багатьом опозиційним політикам підмовлено в реєстрації.

За офіційними даними голосувало 90,14 % громадян, вибори визнані дійсними у всіх 110 округах. Обрані депутати, за висловом опозиції, входили у "список Лукашенка". Серед них від Компартії -- 8, Аграрної партії -- 3, Ліберально-демократичної партії -- 1.3 кандидатів опозиційної коаліції ("П'ять плюс") не було обрано жодного депутата.

Одночасно з виборами проведено референдум із приводу обмеження конституцією кількості президентських термінів. Громадянам пропонувалося відповісти на одне питання: "Чи дозволяєте Ви першому Президенту Республіки Білорусь Лукашенко О. Г. брати участь як кандидату в Президенти Республіки Білорусь у виборах Президента і чи приймаєте частину першу статті 81 конституції Республіки Білорусь в такій редакції: "Президент обирається на п'ять років безпосередньо народом Республіки Білорусь на основі загального, вільного, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні?".

За офіційними даними голосувало 89,7 % виборців, 77,3 % висловилися проти обмеження. По областях ці показники були такі: Брестська -- 75,7 %, Вітебська -- 80,1, Гомельська-- 83, Гродненська-- 82,2, Могильовська-- 88,8, Мінська-- 75,5, Мінськ-- 61,3%. Таким чином, О. Лукашенко отримав можливість втретє балотуватися на посаду глави держави. Президентські вибори відбулися 19 березня 2006 р., проголосувало 92,6 % громадян. О. Лукашенка підтримало 82,6 % виборців, єдиного кандидата від опозиції О. Мілінке-вича -- 6 %, голову Ліберально-демократичної партії С. Гайдукевича-- 3,5 %, лідера Соціал-демократичної партії (Громада) О. Козуліна -- 2,3 %. Білоруська опозиція, США і Євросоюз не визнали результатів виборів, оскільки вони пройшли з численними порушеннями та не відповідали демократичним стандартам.

За оцінками західних правозахисних організацій ("Міжнародна амністія", "Дім свободи") правлячий режим у Білорусі -- репресивний і диктаторський. О. Лукашенка найбільше звинувачують у порушенні прав людини, фальсифікаціях підсумків виборів і референдумів, розправі над політичними опонентами. У березні 2005 р. Європарламент прийняв резолюцію про ситуацію в Білорусі, в якій закликав Раду Європи засудити існуючий в країні режим як диктатуру, а президента -- як диктатора.

Економіка. Рух за незалежність пов'язувався, передусім, з необхідністю вирішити економічні питання. Проте від початку становлення державності економічні реформи затягувалися. Підприємства випускали нікому не потрібну продукцію, а робітникам платили швидше не за працю, а за лояльність до влади та відмову від страйків. Сільське господарство трималося на колгоспно-радгоспній системі. Великі кошти витрачалися на утримання російського війська. Лише на обслуговування ядерної зброї з білоруського бюджету щорічно витрачали близько 2 млн дол. Закон про приватизацію землі, прийнятий у вересні 1991 p., не виконувався через саботаж голів колгоспів і директорів радгоспів. Часткова приватизація підприємств і в торгівлі почалася лише в 1993 р. Економічним лібералізмом скористалися переважно міські чиновники. Вони розтягували державне майно під виглядом приватизації, створення акціонерних об'єднань тощо. Колишня партійна номенклатура створювала комерційні банки.

Восени 1993 р. назріла кризова ситуація в економіці. Інфляція досягла 400 % і "з'їла" всі заощадження населення. Валовий національний продукт скоротився на 31 %. За таких умов білоруський уряд запросив допомогу в Росії. Однак, запровадження в лютому 1995 р. єдиного митного простору спричинило масовий вивіз білоруських продуктів харчування, як дешевших. Приватизація державних підприємств, яка почалася в середині 1995 p., здійснювалася на користь компаній і фірм, пов'язаних з президентським і урядовим оточенням. У січні 1996 р. уряд прийняв п'ятирічний план "Основних напрямів соціально-економічного розвитку Республіки Білорусь на 1996--2000 роки". Пріоритет надавався будівництву житла, експорту та продовольству. Приватні банки закривалися або переходили під контроль держави. Водночас криза масових неплатежів поставила директорський корпус підприємств, а також колгоспи і радгоспи в повну залежність від державних кредитів. До кінця 1996 р. в країні було ліквідовано половину недержавних підприємств, а у 1997 р. -- третину.

Обвал російського рубля в 1998 р. боляче вдарив по білоруській економіці. Країна потрапила в чергову економічну кризу, інфляція становила 282 %. У 1999-- 2002 pp. негативні явища в економіці продовжувалися. Близько 40 % промислових підприємств і 80 % колгоспів і радгоспів були нерентабельними. Безробіття становило 10--12 %.

На початку XXI ст. економіка країни почала налагоджуватися. Білорусь виявилася єдиною країною на руїнах СРСР, де збереглися і продовжують успішно діяти "заводи-гіганти". Проводиться активна політика підтримки села і модернізації виробництва. У 2004 р. ухвалено створити в країні "Парк високих технологій". Зацікавленість до цього проекту виявили такі провідні компанії як HP, Microsoft та ін.

У 2005 р. ВВП зріс на 9,2 % і становив 79,13 млрд дол., або в перерахунку на душу населення -- 7700 дол. Промислове виробництво зросло на 10,4 %, інфляція зафіксована на рівні 8 % . У 2006 р. позитивні тенденції в економіці продовжувалися. У січні-серпні ріст ВВП становив 9,8%, промислове виробництво-- 12,7%, інвестиції в основний капітал -- 35,3 % порівняно з аналогічним періодом 2005 p., інфляція зменшилася до 7,2%.

Сьогодні основними галузями економіки є електроенергетика, машинобудування, металообробка, хімічна, нафтова, легка, харчова, лісова та деревообробна промисловість. Країна -- потужний експортер вантажних автомашин (МАЗ, БелАЗ), тракторів (Беларус), телевізорів (Горизонт), холодильників (Атлант), хімічних волокон і ниток, калійних добрив, продукції текстильної і легкої промисловості.

Зовнішня політика. Після проголошення державної незалежності Білорусь дістала міжнародне визнання, має дипломатичні відносини різних рівнів з багатьма державами світу (127 наприкінці 2006 p.). Вона є членом ООН і 12 її спеціалізованих організацій, Союзу Незалежних Держав, Євразійського економічного товариства, Єдиного економічного простору, Міжнародного валютного фонду та ін. У грудні 1991 р. Білорусь визнали Європейські співтовариства. У 1995 р. було підписано Угоду про партнерство і співробітництво в політичній, економічній і торговій сфері. Країна отримувала значну допомогу в рамках програми ТАСІС. Однак подальшому розвитку відносин Білорусі з Євро-союзом перешкодили антидемократичні кроки правлячого режиму. ЄС відмовився визнати конституційні зміни в 1996 р. У 1997 р. Рада Міністрів ЄС відмовилася продовжити Угоду про партнерство і співробітництво та підтримати вступ Білорусі в Раду Європи. Білорусь втратила статус спеціально запрошеного члена в Євро-парламенті через недемократичність виборів 1997 р. і тиск на політичну опозицію. Відновлення цього членства можливе лише за таких умов: розширення повноважень парламенту, запровадження інституту уповноваженого з прав людини, перегляд виборчого закону і закону про пресу. У березні 2005 р. ЄС висловив готовність фінансувати "формування громадянського суспільства" в Білорусі.

Вектор зовнішньої політики орієнтований на Росію, яка є основним партнером в політичній і економічній сферах. У 1995 р. між двома державами укладено Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво на 10 років. У грудні 1999 р. підписано Договір про створення Союзної російсько-білоруської держави (набув чинності 26 січня 2000 p.). Зміна вищого керівництва в Росії загальмувала інтеграційні процеси. Питання про прийняття єдиної конституції до кінця 2007 р. вирішеним не було. Переговори про єдину валюту також опинилися у безвиході. У березні 1996 р. Білорусь разом з Росією, Казахстаном і Киргизстаном утворила Союз інтегрованих держав.

Білорусько-українські дипломатичні відносини були встановлені 27 грудня 1991 р. Перший офіційний візит глави білоруського уряду В. Кебича до Києва 16 грудня 1992 р. започаткував політичний діалог на найвищому рівні. У липні 1995 р. між двома державами підписано Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво (набув чинності 6 серпня 1997 p.). Однією з важливих проблем двосторонніх відносин є питання про державний кордон. Хоча відповідний договір було укладено ще в травні 1997 р. і ратифіковано українською стороною, офіційна Білорусь його узаконення ставить у залежність від сплати Україною державного боргу (близько 100 млн дол., утворився в розрахунках між підприємствами двох країн у 1992--1993 pp.; українська сторона визнає лише половину цієї суми). У грудні 1998 р. підписано Програму економічного співробітництва до 2008 р. У травні 2007 р. в Мінську проходила перша Національна виставка "Товари України", на якій було представлено понад 100 українських виробників. За останні чотири роки білорусько-український товарообіг збільшився у 4,5 раза і сягнув у 2006 р. 2,5 млрд дол.

Культура. Нові умови суспільно-політичного розвитку вплинули на культурне життя країни. У 1990-- 1991 pp. були прийняті закони про мови (білоруська мова набула статусу державної), культуру (визначив основні напрямки культурної політики), освіту (зверталася увага на створення основ національної системи освіти). У 1994 р. 56,6 % першокласників вивчали білоруську мову. За даними всебілоруського перепису населення (1999) 82 % громадян рідною назвали білоруську мову, але лише 37 % розмовляли нею. До 2002 р. на 16 % зменшилася кількість масових бібліотек, книжки білоруською мовою становили 10,6 % всіх видань у країні і лише 8 % їх загального накладу.

Виникли нові форми навчальних закладів. Так, вже у 1991--1992 навчальному році діяло 33 гімназії, 12 ліцеїв, 2 коледжі. У 2005 р. в країні було 42 державні вищі школи, в т. ч. 7 класичних і 9 профільних університетів, 15 недержавних вищих шкіл, 4783 середні загальноосвітні школи, 249 профтехучилищ, 151 державний і 6 недержавних середніх спеціальних навчальних закладів. Приватна освіта, а також заснована на комерційних засадах, з початку 2000 р. почала згортатися. Шкільні підручники, видані до 1994 р., замінювалися новими. У 2002 р. в середніх школах був відмінений екзамен з білоруської літератури.

У 1991 р. при уряді створено Фонд фундаментальних досліджень для допомоги в роботі наукових установ і окремих учених. Демократизація суспільства сприяла розвитку гуманітарної науки. Значних успіхів досягнуто в білорусистиці, перевидано праці з історії і культури Білорусі репресованих науковців (М. Довнар-За-польський, О. Цвікевич та ін.). У 1993 р. відбулася перша всебілоруська конференція істориків, на якій створено білоруську асоціацію істориків. Почали видавати історичні журнали ("Спадщина", "Білоруський історичний журнал", "Білоруське минуле"). У 2002 р. був прийнятий новий статут академії наук, за яким вона підпорядковувалася главі держави. Президентом академії призначено М. Мясніковича. У 2007 р. в країні діяло 287 наукових установ і організацій.

Сучасну художню літературу визначають твори В. Викова, Н. Гілевича, К. Тарасова, В. Чаропки, Л. Голубо-вича та ін. У Мінську відкрито Державний музей білоруської літератури. У 1996 р. засновано видавничу серію "Білоруська бібліотека". З 2002 р. всі літературні видання перейшли під державний контроль, Спілка письменників Білорусі була позбавлена державного фінансування.

Театральна сцена представлена творчими колективами Білоруського академічного театру опери і балету, Білоруського академічного драматичного театру імені Янки Купали, Молодіжного театру, театру "Вільна сцена" (тепер -- Республіканський театр-лабораторія білоруської драматургії) та ін. У 1992 р. було створено перший україні приватний театр (Гомель). Традиційним стало проведення музичних фестивалів "Вітебська осінь", "Мінська весна", "Білоруський березень" та ін. У Молодечно проводиться фестиваль білоруської пісні та поезії. В образотворчому мистецтві поширилися неформальні тенденції. Були відкриті недержавні галереї ("Арт-творчість", "Віта-нова" та ін.), виникли неофіційні творчі об'єднання. У 2000 р. в Полоцьку відкрито пам'ятник Єфросинії Полоцькій (скульптор І. Голубев). Викликає зацікавлення творчість художників Я. Куліка, К. Хорошевича, В. Кошкуревича та ін.

Размещено на Allbest.ru