Глобалізація економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Нинішня (неоліберальна) модель глобалізації економіки несе в собі цілу низку негативних моментів, характеризується гострими колізіями та конфліктами між різними агентами (учасниками) світогосподарських й інших міжнародних відносин. Глобалізація не виправдала багатьох надій, що позв'язувалися широкими верствами світової громадськості з подоланням розколу світу на дві протилежні суспільні системи. До суперечливих і негативних сторін зазначеної моделі варто віднести наступні аспекти.

1. Глобалізація є середовищем для різкого прискорення поширення трансграничної злочинності. Глобалізація товарних ринків особливо інтенсивно протікає на нелегальних ринках зброї та наркотиків. Оборот наркоіндустрії вже складає 8-10% світової торгівлі. Наркобізнес за своєю природою тяжіє до «інтернаціоналізму» та глобалізму [22, с. 52]. Наркобізнес, користуючись всесвітньою лібералізацією в торговельній сфері як засобом для досягнення своїх цілей, зумів глобалізувати трансграничну торгівлю з усіма негативними наслідками для всього людства.

2. Швидке перенесення економічних збоїв і фінансових криз із одних регіонів світу в інші, а при об'єднанні низки вагомих негативних факторів надання ш глобального характеру. Особливо це стосується міграції короткострокових спекулятивних капіталів на фінансових ринках. При цьому негативну роль грає слектронізація обміну цінних паперів через Інтернет. Всесвітня мережа накладає певні «кліше» на поведінку світових фінансових брокерів і уніфікує її в різних фінансових центрах. Як наслідок в передкризових умовах їхні дії часто йдуть в тому самому -негативному - напрямку, даючи «сінергетичний» прокризовий ефект.

Від цього найбільше страждають держави, які не є найрозвиненішими. Так, дефолт у серпні 1998 р. у Росії був частково обумовлений фінансовою кризою в країнах Південно-Східної Азії (осінь 1997 р.). Справа в тому, що фінансові ринки цих країн за своєю надійністю та стійкістю належать до тієї ж категорії, що і відповідний російський ринок (при цьому якісні та кількісні характеристики останнього помітно покращились і грохи наблизилися до параметрів розвинених країн). Томузазначена криза в Південно-Східній Азії, спровокувавши відтік капіталів із всіх подібних ринків, з певним «лагом» негативно позначилася і на Росії, хоча не була «системоутворюючим» фактором російської фінансової кризи та найбільш важкого його прояву - дефолта.

3. Процеси глобалізації зменшують економічнішсуверенітет як атрибут влади національних держав і потенціалекономічного регулювання відповідних національних урядів, ідовиявляється в зростаючій залежності від «своїх» і іноземних ТНКта їхнього лобі. Нинішні ТНК п'ятого покоління, що належать довищого ешелону таких корпорацій, функціонують як автономнісуб'єкти, що визначають стратегію та тактику своєїсвітогосподарської поведінки незалежно від керуючих у їхнійкраїні політичних еліт. Цей процес менш чітко простежується вСША й інших країнах «золотого мільярда» і, навпаки, тим більшеочевидний, чим слабкіша та чи інша держава в економічному тавійськово-політичному відношеннях. Інакше кажучи, склалосядосить гостре протиріччя між глобалізацією та національнимсуверенітетом (особливо в галузі економіки) багатьох держав.

В умовах глобалізації економіки держава не може настільки ж ефективно, як колись, використовувати традиційний інструментарій макроекономічного регулювання: імпортні бар'єри й експортні субсидії, курс національної валюти та ставку рефінансування Центрального банку. ТНК і ТНБ при необхідності можуть протистояти цьому завдяки потужному економічному потенціалу і розгалуженому механізму лобіювання своїх інтересі з у різних країнах, що дуже часто зводить нанівець очікуваний державою ефект від заходів, що вживаються, і може навіть завдати шкоди даній країні.

4. Глобалізація, істотно послабивши традиційні національнісистеми державного регулювання економіки, у той же час непризвела до створення таких міжнародних, а тим більшенаднаціональних механізмів регулювання, які заповнювали бвиниклий у результаті цього пробіл. Винятком здебільшого тут єлише ЄС, особливо Єврозона (Європейська валютна система), доохоплює далеко не весь простір, на якому розгорнулася тапродовжує розвиватися глобалізація економіки. При цьому врезультаті невдало проведеного в 2004-2007 рр. розширення ЄС-15до ЄС-27, що співпало з багаторічними депресійними явищами в економіці ЄС-15 і з початком давно назрілого глибокого інституціонального реформування даного інтеграційного блоку, Євросоюз сам опинився в стані важкої адаптаційної кризи [11].

Більше того, з середини останнього десятиліття XX століття можна простежити ослаблення регулюючої ролі у світовій економіці низку міжнародних організацій: ОЕСР, МВФ і спеціалізованих організацій ООН. СОТ не виконує рішень Уругвайського раунду торговельних переговорів, за результатами якого вона й виникла в 1995 р. на базі ГАТТ. Це стосується, насамперед, найважливішого рішення про лібералізацію в галузі гетарифного регулювання імпорту шляхом перетворення і етарифних рестрикцій на тарифні обмеження та поетапне різке зниження останніх. Навпаки, за останні 5-7 років нетарифне регулювання помітно активізувалося як «компенсація» за погоджене зниження мит.

Паралельно з цим з 2001 р. у гострій полеміці між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, малоефективним був новий, Дохійський раунд переговорів про подальшу лібералізацію світової торгівлі [13]. З цієї причини не відбулася міжміністерська конференція СОТ наприкінці 2007 р. Все це відповідає висновку, зробленому Сусловим Д. переважно шляхом аналізу сучасного стану національних політичних систем і сфери світової політики: «Загальне зниження керованості є юловною тенденцією розвитку міжнародної системи зараз і буде залишатися такою протягом найближчого десятиліття» [9, с. 39]. Правда, що стосується ЄС і СОТ, то вони вже значно раніше, ніж до 2017 р., можуть відновити й активізувати свою регулюючу роль у цій системі та почати діяти проти зниження її керованості.

Так чи інакше, глобалізація вже спричинила таку трансформацію сформованої раніше системи міжнародних економічних відносин, що зробила останню менш передбачуЕіаною, а це істотно ускладнює розробку надійних довгострокових прогнозів розвитку світової економіки.

5. Протиріччя між: глобалізацією економіки як об'єктивним процесом з його переважно позитивними ефектами і сьогоднішньою моделлю (політикою) глобалізації. Нинішня ліберальна (неоліберальна) модель глобалізації [2, с. 77], що пропагується Та реалізується головним чином у власних інтересах країнами «золотого мільярда» на чолі з СІЛА, націлена наотримання найбільших вигід із прискореного розвитку світової економіки для високорозвинених держав без достатнього врахування інтересів інших країн.

Саме тому в останні роки в багатьох країнах держав набув поширення рух «антиглобалістів», тобто принципових супротивників глобалізації, та альтерглобалістів, що відкидають не глобалізацію як таку, а антисоціальну спрямованість нинішньої неоліберальної моделі глобалізації економіки та шукають альтернативу даної моделі у вигляді тієї чи іншої «нової парадигми» [17, с. 94]. Так, Всесвітній соціальний форум («табір Порто Алегре», де проходили його перші зустрічі) - один з найбільш активних міжнародних рухів, що виникли на межі двох століть на хвилі глобалізації, - бачить таку парадигму в наданні світові більш демократичного характеру.

У даному контексті багато вчених відзначають глибоке протиріччя між об'єктивним (в основному, позитивним) процесом глобалізації та егоїстичною політикою глобалізації розвинених країн, насамперед США. При цьому виникає теза про однополюсну природу глобалізації, наголошуючи, що весь процес глобалізації варто розглядати «як інституціоналізацію системи неоколоніальної експлуатації світової економіки «імперіалізмом долара». Дана теза, типова для прихильників антиглобалізму, містить перебільшення та є трохи «однобокою», однак важко заперечувати, що подібні думки народжуються небезпідставно.

Так чи інакше, але думка, що від глобалізації найбільше виграли США, навряд чи підлягає сумніву. Так, саме завдяки глобалізації США дотепер долають величезний зовнішній борг (він породжується щорічними гігантськими дефіцитами балансу по поточних операціях), що, за даними міністра фінансів США Дж. Сноу, до 2006 р. досяг 8 трлн. дол. (за повідомленнями багатьох закордонних ЗМІ, до початку 2008 р. цей показник досяг 11 трлн. дол. США) [27, с. 12-14]. Він має, звичайно, іншу, приватногосподарське походження, ніж радянсько-російський зовнішній державний борг, і не підлягає обслуговуванню з держбюджету, але не стає від цього менш вагомим.

Тільки глобалізація дозволяє США заможно та без особливих економічних катаклізмів жити з таким боргом, уникаючи дефолту та зберігаючи за доларом роль ключової і найбільш розповсюдженої валюти в світовому господарстві. У цьому сенсі США вже глобалізувало свій зовнішній борг, так що питання, поставлене Роговським Є. у заголовок його статті [14, с. 67], варто розглядати скоріше як риторичне. Мова, по суті, йде лише про зміну форми глобалізації цієї заборгованості, що дозволила б США легально використовувати чужі ресурси для забезпечення своїх зобов'язань.

При цьому США, безумовно, продовжує експлуатувати унікальний статус долара як світової резервної валюти, використовуючи її емісію як інструмент покриття гігантських торговельних дефіцитів і зовнішньої заборгованості. «Таке поводження може дозволити собі тільки ватажок - будь-який інший негайно б збанкрутував», - справедливо відзначає з цього приводу М'ясникова Л., не без підстави вважаючи, що в підсумку міжнародні кредитори Сполучених Штатів, можливо, одержать лише декілька центів на долар [10, с. 4].

6. Неоліберальна модель зробила диференціацію світу на країни, що виграли від глобалізації та програли. Причому залежно від критеріїв, застосовуваних тими чи іншими дослідниками для розподілу на ці дві групи, їхній склад виявляється неоднаковим.

Загалом в наявності труднощі пристосування до викликів глобалізації для країн, що розвиваються (РК), і з перехідною економікою (КПЕ) через відсутність у них таких засобів, якими володіють промислово розвинені країни (ПРК), непідготовленість національних правових, економічних, адміністративних систем і механізмів тощо- Це нерідко змушує КПЕ і особливо РК приймати «правила гри», встановлені більш сильними учасниками світового господарства. Зростаючий розрив у рівні добробуту багатих і бідних країн веде до витиснення останніх на узбіччя світового господарства, збільшення безробіття, зубожіння населення. Країни, що розвиваються, цілком правомірно вказують на те, що глобалізація в тому вигляді, як вона розгорталася в осганні роки, не тільки не вирішила, але навіть загострила проблеми, що заважають справжній інтеграції цих країн у систему світогосподарських зв'язків і більш-менш задовільному вирішенню проблеми бідності та відсталості.

Про глибину глобальної проблеми бідності та відсталості в РК свідчить, наприклад, той факт, що з більш ніж 6,4 млрд. жителів Землі тільки 0,5 млрд. живуть у достатку, а близько 5,5 млрд. відчувають гострий нестаток. При цьому, якщо в 1960 р. доходи

10% найбагатшого населення світу перевищували доходи самого бідного населення в 30 разів, то до кінця XX століття - вже в 82 рази [24].

Експерти Програми розвитку ООН (ПРООН) і Конференцї ООН з торгівлі та розвитку - організацій, покликаних відстоювати інтереси країн, що розвиваються, - стверджують, що в умовах глобалізації економіки в світі відбувається дивергенція, тобто посилення диференціації доходів між багатими і бідними країнами на користь перших при загальному збільшенні чисельності та питомої ваги найбіднішої (дохід якої менший за 1 долар США в день) частини населення Землі.

Однак ряд вчених (Бхалл С, Сала-І-Мартін X., Шишков Ю.) доводять зворотне: конвергенцію (тобто зменшення розшарування) доходів між Північчю та Півднем і скорочення чисельності та питомої ваги найбіднішого населення [19. с. 5; 20, с. 7]. Наукову суперечку про світовий розподіл доходів в умовах глобалізації економіки вирішить тільки час: «вік» глобалізації ще занадто малий, щоб мати досить довгі та надійні статистичні ряди даних, які дозволяють зробити твердий висновок про наявність тієї чи іншої тенденції. Уже через 5-Ю років такі дані можна буде отримати.

У той самий час дослідники, як правило, погоджуються в тому, що глобалізація економіки підсилює розшарування в середині країн, що розвиваються, особливо найбідніших. «Тенденція до глобалізації міжнародних ринків, - відзначає американський економіст Бердсолл Н., - приводить до виникнення фундаментального протиріччя: властива цим ринкам нерівність сприяє посиленню нерівності в країнах, що розвиваються» [1, с. 86].

Тлумачення даним автором причин, що породжують це протиріччя, здається переконливим, хоча він і не підкріплює його відповідними розрахунками. В той самий час воно підтверджується, наприклад, розрахунками Світового банку, які показують, що в більшості країн, що розвиваються, внутрішня диференціація підсилюється. Так, у Бангладеш коефіцієнт середиьодушових доходів (коефіцієнт Джинні) підвищився з 0.32 в 1991 р. до 0,41 в 2000 р., у Шрі-Ланці - з 0,32 в 1990 р. до 0,40 в 2002 р. Така ж тенденція простежується в Мексиці і ряді інших країн Латинської Америки [25]. Безумовно, такого роду протиріччя, відзначене, зокрема, Бердсоллом Н., не сприяє суспільному прогресу в країнах, що розвиваються, та стабілізації світового господарства.

7. Проблема розподілу вигід від науково-технологічної глобалізації. Тільки 15% населення планети, зосередженого в країнах «золотого мільярда», забезпечують майже всі світові технологічні інновації. Близько Уі іншої частини людства здатна використовувати наявні технології, тоді як '/з населення Землі ізольована від них, не здатна ані створювати власні інновації, ані ві-користовувати закордонні технології. У такому стані перебувають насамперед мешканці країн, які ООН відносить до категорії найбідніших (їх близько 50). Більшість із них розташовані в Лфриці.

Перспективи глобалізації. Безперечним є той факт, що глобалізація економіки буде грати у світовому господарстві ключову, визначальну роль [32, с. 267-268]. Поступальний розвиток глобалізації, незважаючи на властиві їй негативні аспекти, більше визначений об'єктивними перевагами цієї стадії інтернаціоналізації господарського життя.

У перші два десятиліття XXI століття глобалізація економіки найбільш глибоко торкнеться промислового виробництва, особливо переробних галузей, серед них - наукомісткі та високотехнологічні виробництва. Крім того, глобалізація буде досить інтенсивно та швидко розгортатися в тих сегментах світового господарства (електронна торгівля та ін.), де вона тільки-но почала досягати зрілості. В цей період глобалізація економіки буде розвиватися досить нерівномірно за ступенем залучення окремих країн, груп країн і регіонів (ГІРК, РК і КПЕ) та за соціально-економічними наслідками через великі розходження економічного становища цих країн на початок XXI століття, реальні передумови росту та багато інших причин.

Проблема бідності та відсталості більшої частини населення, величезного розриву між «багатою Північчю» та «бідним Півднем» залишиться однією з найгостріших глобальних проблем людства. Гострота цієї проблеми може бути зменшена тільки у випадку істотного збільшення уваги до потреб найбільш бідних країн з боку світового співтовариства, особливо країн «золотого мільярда». Для досягнення поставленої ООН мети - до 2035 р. скоротити наполовину кількість осіб у світі, що проживають за межею бідності, - допомога розвитку (насамперед найменш розвиненим, найбіднішим країнам) повинна бути, за заявою керівництва Всесвітнього банку, збільшена вдвічі, до понад 100 млрд. дол. США на рік. Інакше ця глобальна проблема буде створювати сприятливе середовище для гострих міжнародних катаклізмів, у тому числі поширювати міжнародний тероризм та регіональні конфлікти.

За період до 2020 р. всі найважливіші прояви глобалізації одержат подальший розвиток. У майбутні півтора-два десятиліття світове співтовариство трансформується в більш-менш цілісну глобальну систему, в якій національні господарства, зберігаючи державний суверенітет, стануть більш зв'язаними між собою складовими частинами єдиного, хоча й суперечливого міжнародного організму. Окремі національні економіки не «розчиняться» у світовому господарстві, але стан останнього почне більш активно впливати на ситуацію в кожній країні, що повинна знайти адекватні відповіді на всі фундаментальні виклики з боку глобалізації.

З іншого боку, розглянуті вище головні риси глобалізації, що ведуть людство шляхом соціально-економічного прогресу, не дають підстав пророкувати їй нескінченний поступальний розвиток. До повороту подій на «деглобалізацію» може призвести, наприклад, подальша експансія світового тероризму, що навряд чи можна виключати після найбільших терактів у Нью-Йорку та Вашингтоні 11 вересня 2001 р., а згодом - в Іспанії та Великобританії. Широкомасштабні військові операції США проти талібів в Афганістані, режиму С. Хусейна в Іраку не тільки не поставили надійний заслін на шляху світового тероризму, а скоріше, стали його детонатором в ісламському світі, навіть у таких його «твердинях», як Саудівська Аравія і Пакистан (недавній приклад - вбивство Беназір Бхутто). Якщо тероризм не буде блокований світовим співтовариством, стане власником зброї масового знищення, то можливість повороту до «деглобалізації» досить реальна.

Таким чином, у майбутньому при певному збігу обставин розвиток процесів глобалізації може бути пригальмовано. Так вже було в період між двома світовими війнами, коли тенденція до інтернаціоналізації господарського життя (тобто, по сучасній термінології, до глобалізації) через цілу низку причин фундаментального, планетарного характеру змінилася тенденцією до дезінтеграції та навіть автаркізму в широких територіальних межах.

Глобалізація - безперечно, одна з найважливіших проблем. Не будемо вдаватися до дискусій стосовно значення самого терміну цинілішція. Досить навести точку зору Владислава Татаркевича, який розглядав його в контексті процесів, що ведуть до гуманітарного і культурного розвитку. Цивілізація - це продукт, -писав він, створений людьми, які мають культуру, але це таксою і ірунт, на якому засновано майбутню культуру". З погляду Французької історичної школи думки, це поняття також пов'язане з історичними процесами , тому цивілізація може бути структурою, що змінюється в часі, або, можливо, кругозором4, в рамках якого мне місце процес структуризації Гидденса разом із структуризацією культури5. Ця форма (структура, кругозір) підлягає тривалій періодизації. Отже, термін «цивілізація» іноді пов'язують з поняттям «ера». Таким чином, цивілізація визначає конкретний культурний проміжок, який відноситься до конкретного часу (ери) і до конкретного місця. Таке трактування радикальніше і конкретніше, таким чином, більш точне, ніж розуміння Генрі Марроу , який запропонував обмежити поняття «культура» рамками вимірювання особистого життя, тоді як цивілізація буде його відображенням в соціальному масштабі.

Можна говорити якщо не про найнижчу й найвищу, то, принаймні, про ранню і пізнішу цивілізації. Разом з тим ми дотримуємося концепції Арнольда Тойнбі, який розумів цивілізацію як свого роду виклик, зроблений природою людському суспільству . Проте, можна вважати, що сьогодні цс виклики, зроблені продуктами самої культури, які мають більше значення, ніж ті, що викликані природою.

Чинники, що створюють нову цивілізацію, мають епохальний характер, тому вони є великими проривами в житті як окремої людини, так і цілого суспільства, значними ривками, симптомами і впливом яких визначаються межі ери. Вони, у свою чергу, провокують соціальну кризу, пристосування до якої вимагає впровадження необхідних глибоких змін у всьому суспільному строї протягом століть, тобто потребує створення інститутів, соціальної, культурної й економічної структур. Одна з глибоко обґрунтованих традиційних концепцій полягає в тому, щоб пов'язувати зміни цивілізації з технологічними революціями.

Тема, яку ми розглядаємо тут, а саме: соціальна криза і соціальний час, - надзвичайно важлива. Поняття «криза» походить від давньогрецького слова і означає прорив або поворотний пункт. Таким чином, нова цивілізація може бути розглянута з позицій соціальної кризи. Криза пов'язана з соціальними змінами. Причини соціальної динаміки, хоча вони можуть бути різноманітними, в основному поділяються на 2 категорії: ендогенні і екзогенні, або внутрішні і зовнішні, що відносяться до аналізованого суспільства8. Екзогенні зміни беруть початок у таких чинниках, як війни, міграції, торгівля або культурний обмін (розповсюдження культури). Серед чинників, найбільш значущих для соціальної динаміки і найбільш здатних до розповсюдження, відзначають зміни цивілізації з урахуванням нових технологій, наукових відкриттів і т.д. Тому нова цивілізація викликає всеосяжні соціальні зміни, основними характеристиками яких є те, що вони створюють кризу, здебільшого кризу структури суспільства.

неоліберальна модель глобалізація економіка

Размещено на Allbest.ru