Деякі питання країнознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Деякі питання країнознавства

ЕПОХА ГЕОГРАФІЧНИХ ВІДКРИТТІВ

Епохою Великих географічних відкриттів прийнято називати строго визначений історичний період. Його хронологічні рамки вітчизняні історики і географи звичайно обмежують серединою XV - серединою XVII ст. Жодна інша епоха не була настільки насичена географічними відкриттями, ніколи вони не мали такого виняткового значення для долей Європи й усього світу.

ПРИЧИНИ:

Передусім причиною є криза левантійської торгівлі. В середині XV ст. торгівля зі Сходу переживає значну кризу, були втрачені торгівельні шляхи, оскільки раніше сухопутний шлях ішов через Золоту Орду, яка на той час розпадається на окремі частини; кожний хан на своїй території хотів отримати частку за те, що товар перевозиться по його території, відповідно купці підвищують ціну на свої товари, і вони коштують дуже дорого. Розпад Візантії у 1453 році також був причиною зміщення основних торгівельних шляхів, на її місці утворилася Османська імперія, яка була закритою для міжнародних відносин і не пускала через свою територію купців з інших країн. Торгові зв'язки країн Середземномор'я, що встановилися ще з часів хрестових походів, набули до кінця Середньовіччя постійного характеру. Різноманітні східні товари: прянощі, цукор, ювелірні та парфюмерні товари - все частіше входили у використання вищих та середніх класів Західної Європи. У другій половині XV ст. середземноморська торгівля стала переживати гостру кризу. Велика кількість посередників - арабів, візантійців, італійців - дуже сильно підвищувала вартість східних товарів. Купцям з західних та північно-західних європейських країн віддалені східні ринки були зовсім недоступними. Завоювання турками Близького Сходу остаточно погіршило стан середземноморської торгівлі. Єдиний шлях у Індію, що залишався ще не завойованим турками, лежав через Єгипет та Червоне море, але він був повністю монополізований арабами.

Також передумовою Великих географічних відкриттів можна назвати формування та розвиток абсолютизму в Західній Європі, який створив передумови для організації великих морських експедицій, для захоплення колоній, оскільки істотно збільшилися потреби абсолютистських монархій на утримання державних структур та двору. Європейські монархи прагнули розширення своїх володінь, їм потрібні були великі кошти для утримання війська, чиновників, двору. Їх також вабили мотиви навернення невідомих народів до християнства. Також однією з найважливіших причин Великих географічних відкриттів є те, що значного розвитку в Західній Європі до XVI ст. досягли виробництво і торгівля, що зумовило зростання потреби у грошах як загальному засобі обміну. Європейські джерела срібла та золота стали значною мірою виснажені, посилення ролі торговельних бірж та ускладнення грошового обігу вимагали більшої кількості дорогоцінних металів. Це спричинило пошук європейцями нових джерел дорогоцінних металів, для поповнення їх у обігу.

НАСЛІДКИ:

Великі географічні відкриття дали великий поштовх розвиткові колоніалізму, вони визначили два головні напрямки європейських колоніальних загарбань: через Атлантичний океан до Америки і навколо Африки через Індійський океан в Азію. За посередництвом Папи римського Олександра VI у 1493 р. Португалія та Іспанія уклали, очевидно, першу в історії угоду про територіальний поділ світу, уточнену 7 червня наступного року Тордесільяським договором. Але інші європейські держави, передусім Англія і Франція, відкидали ці зазіхання; англійці, наприклад, невдовзі проголосили принцип свободи морів, що урівноважував усі християнські країни в їхніх правах на нові землі. І португальська, й іспанська, а згодом голландська, британська, французька, німецька та бельгійська колоніальні системи утверджувалися, зрештою, насильницьким шляхом. На Сході та в Африці європейці зіткнулися з різними за рівнем розвитку суспільствами - від примітивних, родоплемінних до феодальних і так званих азійських. У військово-технічному відношенні ці суспільства поступалися колонізаторам, перевага котрих зростала в міру швидкого розвитку промисловості, науки й техніки в Європі. Таким чином зародилася світова колоніальна система. Вона прискорила виникнення у Західній Європі капіталістичного виробництва і сприяла нагромадженню у буржуазії великих грошових сум, необхідних для організації великих капіталістичних підприємств.

Піднесення Іспанії та Португалії було відносно недовгим. Отримані від колоній багатства феодали використовували непродуктивно, тоді як в Англії та Франції заохочувався розвиток промисловості та торгівлі. Позиція Англії, Франції, Нідерландів на колоніальних ринках зміцнювалась. Ці країни змогли більш ефективно використати географічні відкриття для розвитку ринкової економіки і створення власних колоніальних імперій.

Наступним наслідком є початок формування світового ринку завдяки сміливим експедиціям мореплавців багатьох країн світу. Європу, Америку, Африку, Австралію зв'язали нові торговельні шляхи. Виникнення світового ринку стало ще одним поштовхом до зародження і розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі. Новий світ став ринком збуту для мануфактур Європи і монопольне володіння ним забезпечило швидке нагромадження капіталу в країнах Західної Європи. Великі географічні відкриття створили основу для виникнення міжнародного поділу праці та світового господарства. У боротьбі за оволодіння новими ринками поступово почали створюватися торгові компанії, які регулювали торгівлю купців з певним ринком світу. Найбільш могутніми були Ост-Індійські компанії в Голладії та Англії, яким вдалося монополізувати індійський ринок.

Відбулась, так звана “революція цін”, зумовлена ввезенням з Америки до Європи великої кількості золота та срібла. За XVI ст. загальна кількість “дзвінкої монети”, яка перебувала в обігу в західно-європейських країнах, зросла більш ніж у 4 рази. Такий великий приплив відносно дешевого золота і срібла призвів до різкого падіння їх вартості та значного підвищення цін на продукцію сільського господарства та промисловості. Так, загальне зростання цін порівняно з XVI ст. відбулося майже в 4 рази. В Іспанії ціни зросли в 4,5 рази, в Англії - в 4 рази, Франції - в 2,5 рази, в Італії та Німеччині - в 2 рази. Посилення нових тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму. Вона набула яскраво вираженого меркантилістського характеру. Правлячі династії Англії, Іспанії, Франції всіма доступними засобами стимулювали торгівлю, промисловість, судноплавство, колоніальну експансію. Меркантилізм як економічна політика епохи первісного нагромадження капіталу був породжений капіталізмом, що розвивався у надрах фоедалізму та сприяв формуванню й розвитку ринкової економіки. Постало питання щодо створення великого масового виробництва. Відбулася поява мануфактур (підприємств, заснованих на розподілі праці та ручній, ремісничій техніці, які обслуговуються вільнонайманими робітниками)

ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНІ РЕГІОНИ

Найбільшими регіонами є частини світу. В межах частин світу виділяють менші регіони, які мають певну географічну єдність та спільність історичної долі. Так, у Європі традиційно виділяють Західну, Центральну та Східну Європу, а іноді ще Північну і Середземноморську. Країни Західної Європи за післявоєнні роки сформувались у сталу політичну єдність. Центральна Європа нині - група країн пост-соціалістичної перехідної економіки, яка охоплює колишні соціалістичні країни Європи та молоді незалежні держави, що були республіками в складі СРСР (Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Україна, Молдова). Східна Європа - це європейська частина Росії.

Азію поділяють на Північну (Сибір і Далекий Схід), Східну, Південно-Східну, Південну, Південно-Західну (або Близький та Середній Схід) та Центральну Азію. Території Південно-Західної, Південної та Південно-Східної Азії давно склались, і кожна охоплює країни, які тяжіють до відповідних географічних регіонів Азії. До Північної Азії належить азіатська частина Росії. До Східної Азії входять території країн Японії, КНДР, Республіки Корея, Китаю, Монголії, хоча з точки зору фізичної географії та історії Монголія і Західний Китай - це Центральна Азія. Нині до Центральної Азії входять також Казахстан, Узбекистан, Киргизька Республіка, Таджикистан та Туркменістан.

В Америці виділяють Англо-Америку (США і Канада) та Латинську Америку, до якої входять країни материка Південна Америка, Центральної Америки та Вест-Індії.

Африка - це країни материка Африка. До Австралії та Океанії входять материк Австралія та всі острівні держави і території Тихого океану.

Історико-географічні регіони світу мають різний рівень внутрішньої єдності. Якщо Західна Європа об'єднує досить однорідні країни в політичному і в господарському відношеннях, то, наприклад, Південно-Західна Азія - на сьогодні все ще поле політичного протистояння. Африка ж через величезні розбіжності культурного, політичного, економічного розвитку являє собою конгломерат з економічно мало пов'язаних між собою країн.

Рівень внутрішньої єдності регіонів надзвичайно залежить і від природних особливостей (наявність рівнин, комфортність кліматичних умов, транспортна доступність тощо), і від спільності історичної долі, але головним є рівень сформованості регіональних ринків, активний обмін товарами і ресурсами, робочою силою, різноманітними послугами, що виникають в процесі географічного поділу праці.

Європа. В цій частиш світу знаходиться 45 незалежних держав (включаючи Росію) і одна колонія. Загальна площа Європи - понад 10 млн км2, населення - більш як 700 млн чоловік (див. табл. 1). Межа між Європою та Азією на фізичній карті досить умовно сприймається на політичній карті світу. Адже Росію, Туреччину, країни Закавказзя і навіть Казахстан, більшість територій яких знаходиться в Азії, звичайно розглядають в контексті європейських проблем.

Приєднання словацьких земель до Угорщини

Після розпаду Великоморавської держави основним політичним чинником для населення, яке протягом усіх наступних століть залишалося етнографічним поняттям, було постійне посилення мадярів. До X ст. угорські племена заволоділи частиною території Придунайської низовини, заселеної слов'янами. Введення словацьких земель до складу Угорської держави призвело до того, що слов'янське населення півдня було частково знищене, частково мадяризоване, багато хто назавжди залишив ці землі. Впродовж X -- на початку XI ст. західний та центральні райони території Словаччини неодноразово входили до складу володінь князів Чехії та Польщі. В період правління угорських королів Іштвана І (997--1038) та Ладислава (Ласло) І (1077--1096) більша частина словацьких земель була приєднана до Угорської держави. Загарбання північних словацьких районів у XII ст. призвело до того, що безпосередньо словацька етнічна територія охоплювала північ Угорського королівства І дістала навіть відповідну назву -- "Верхня Угорщина". В адміністративно-територіальному відношенні словацькі землі були поділені на комітати (окрема область королівських володінь), або "жупи". Так, наприкінці XIX ст. із наявних 16 комітатів тільки в чотирьох був словацький моноетнічний склад населення, а ще в шести словаки становили більшість. Входження словацьких земель до складу ранньофеодального Угорського королівства зумовило панування тут мадярської політичної культури.

Етногенез словаків відбувався у межах Угорської держави, яка ізолювала їх від решти слов'янського світу. Вже в XIII ст. в писемних джерелах згадується термін "словацький". Отже, внаслідок підкорення словацьких земель мадярами вони остаточно втратили свою самостійність і перетворилися на звичайну провінцію Угорського королівства.

СТВОРЕННЯ УГОРСЬКОГО КОРОЛІВСТВА. СТЕФАН

З Середнього Подунав'я протягом першої половини 10 ст. угорці здійснювали численні грабіжницькі походи не тільки в суміжні, але й у віддалені країни Західної, Південної та Південно-Східної Європи. Після поразки від військ німецького імператора Оттона I (955) угорці осіли у Паннонії, витіснивши звідти або асимілювавши ін. народи, зокрема, слов'ян. Наприкін. 10 ст. угорці прийняли християнство, і князь з династії Арпадів став першим угорським королем Іштваном І Святим (Стефаном) (1000--1038). Протягом 11 ст. відбувався процес оформлення феодальних відносин в У. Зокрема, основна маса вільних общинників перетворилася у феодально залежних селян. У 11-12 ст. угорські королі поширили свою владу на територію сучасних Словаччини, Трансільванії, Хорватії та Закарпаття. У першій половині 13 ст. угорська ранньосередньовічна держава досягла свого найвищого розвитку.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Західна Європа - субрегіон Європи, що включає 26 держав, дуже відмінних за розміром, державним устроєм і рівнем соціально - економічного розвитку. Західна Європа - один з трьох головних центрів світової економічної системи. Територія - 3.7 млн. км. Населення бл. 370 млн. людей. За формою правління бл. ? країн - монархії, інші - республіки .

Західна Європа займає західну частину Євразійського континенту, омивається в основному водами атлантичного океану і лише північ скандинавського півострова водами Північно - Льодовитого океану. Кордони між окремими країнами, а також кордон що розділяє Західну і Східну Європу, проходять переважно по таких природних рубежах які не створюють значних перешкод для транспортних зв'язків. Економічно - географічне положення даного субрегіону дуже сприятливе. Це пов'язане з тим що по-перше, країни субрегіону або виходять до моря, або розташовані на невеликій відстані від нього (не далі 480 км.), що сприяє розвитку економічних зв'язків. По - друге, дуже важливе сусідське розташування даних країн по відношенню одна до одної. По - третє природні умови регіону загалом сприятливі для розвитку як промисловості, так і сільського господарства. Cклад корисних копалин в північній і південній частині істотно відрізняється. У північній частині поширені як рудні корисні копалини так і паливні. У південній переважають рудні родовища, а запаси паливних родовищ менші. Незважаючи на те що мінеральні ресурси досить різноманітні, запаси багатьох з них близькі до вичерпання. Так старі вугільні басейни Англії і Німеччини , залізорудні басейни Франції і Швейцарії в наш час відіграють меншу роль. Велике значення мають запаси бурого вугілля у ФРН, бокситів у Греції та Франції, цинко - свинцевих руд у ФРН, Ірландії Італії, калійних солей у ФРН і Франції, урану у Франції, нафти і газу на дні Північного моря. Загалом західна Європа забезпечена мінеральною сировиною набагато гірше ніж північна Америка. Агрокліматичні ресурси визначаються його положенням у помірному і субтропічному поясах. У Середземномор'ї стійке землеробство потребує штучного зрошування, що пов'язане із зменшенням кількості опадів на півдні Європи . Найбільше зрошувальних систем в Італії та Іспанії. Гідроенергетичні ресурси Західної Європи досить великі. Але припадають в основному на райони Альп і Скандинавських гір. У минулому західна Європа була майже повністю вкрита різноманітними лісами: тайгою, мішаними, широколистими, субтропічними. Але багатовікове господарське використання території призвело до того що природні ліси вже знищені а на їх місці виросли повторні ліси. Найбільш природні передумови для лісового господарства мають Швейцарія і Фінляндія, де переважає типовий лісовий ландшафт. Загалом Західна Європа (як і Східна), характеризуються досить складною і несприятливою демографічною ситуацією. По-перше, це пояснюється низькою народжуваністю і низьким рівнем природного приросту. Найбільш низька народжуваність в Греції, Іспанії, Італії, ФРН (до 10%). У ФРН спостерігається навіть спад населення. Одночасно міняється і віковий склад населення у бік зниження частки дитячого віку і підвищення частки не молодого віку. Все це призвело до зміни субрегіону у світовій системі зовнішніх міграцій населення. Регіон Європи займає перше місце у світовому господарстві за розміром промислового і сільськогосподарського виробництва, за експортом товарів і послуг, за запасами золота і валюти, за розвитком міжнародного туризму. Але економічну потужність субрегіону визначають перш за все 4 держави: ФРН, Франція, Великобританія та Італія. З інших країн західної Європи найбільшу економічну вагу мають Іспанія, Нідерланди, Швейцарія, Бельгія, Швеція. Економіка цих країн спеціалізується як правило, на окремих галузях. Малі і середні країни субрегіону беруть активну участь у всесвітніх економічних відносинах. Найбільш високого рівня відкритість економіки досягла у Бельгії і Нідерландах, а також у мікро державах - Андоррі, Мальті, Ліхтенштейні, Сан - Морино, Монако. Найбільш низьким рівнем економічного розвитку характеризується Ісландія, Ірландія, Португалія, Греція. ”Обличчя” Західної Європи в міжнародному географічному розподілі праці визначається передусім розвитком промисловості. Транспортні магістралі західної Європи становлять єдину регіональну транспортну систему. Тут дуже висока густота руху, велика роль міжнародних і транзитних перевезень. Головну роль відіграє автомобільний транспорт , мережа автошляхів постійно зростає , а мережа залізниць зменшується. Велике значення мають також морські і річкові шляхи.

КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

Країни Центральної Європи утворюють суцільний територіальний масив, розташований між Західною Європою та Північною Євразією, від Балтійського моря на півночі до Чорного й Адріатичного морів на півдні. Це території Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Словенії, Хорватії, Македонії, Боснії і Герцеговини, Союзної республіки Югославії, Албанії. А також - території молодих незалежних країн, колишніх європейських республік СРСР - Литви, Латвії та Естонії, Білорусі, України та Молдови. Країни регіону досить відмінні за природно-ресурсним потенціалом, характеристиками населення, рівнем економічного розвитку. Проте мають тісно сплетену сув'язь історичної долі та взаємодоповнюючі структури господарства, що дає змогу розглядати їх як певну територіальну соціально-економічну єдність - Центральноєвропейський регіон.

Великі політичні та соціально-економічні зрушення 90-х років сформували нову політичну карту цієї частини Європи. У результаті розпаду СРСР Україна, Білорусь, Молдова, Литва, Латвія та Естонія стали незалежними державами. Припинили існування Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і військова організація Варшавського Договору, які були основними чинниками інтеграційних процесів у Центральній Європі за часів соціалізму. Після розпаду СРСР виникло нове політичне утворення - Співдружність Незалежних Держав (СНД). Литва, Латвія та Естонія не входять до СНД. Україна бере активну участь у двосторонніх економічних відносинах, утримуючись від участі в наддержавних політичних та військово-політичних органах країн СНД.

З карти Європи зникла Німецька Демократична Республіка (НДР), яка проіснувала з жовтня 1949 р. до жовтня 1990 p., до возз'єднання двох німецьких держав - ФРН та НДР в єдину німецьку державу.

На території колишньої Чехословаччини мирним шляхом утворилися дві нові суверенні держави: Республіка Чехія та Словацька Республіка. Замість Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, яка розпалася в результаті міжнаціонального збройного конфлікту, утворилося 5 держав: ловенія, Хорватія, Македонія, Боснія і Герцеговина та Союзна Республіка Югославія (СРЮ), що об'єднує Сербію та Чорногорію. Географічне положення центральноєвропейських країн можна визначити як вигідне, що характеризується:

а) компактним розміщенням у центрі Європи між Заходом та Сходом. З одного боку знаходяться розвинуті країни Західної Європи, що значною мірою визначають економічну політику на регіональному та світовому ринку, з другого - країни СНД, передусім Росія й Україна, які є для Центральної Європи традиційними економічними партнерами;

б) виходом до моря 11 з 15 країн регіону, що дає змогу їм здійснювати широкі контакти із зовнішнім світом;

в) розвинутою системою транспортних комунікацій. Цю територію в усіх напрямах перетинають залізничні та автомобільні магістралі, трубопроводи, лінії електропередачі. Інтегруюче значення для регіону має Дунайська водна система;

г) сусідським положенням. Центральноєвропейські країни є в основному невеликими за територією, що мають добру транспортну доступність. До того ж кордони країн проходять по територіях, які за своїми природними характеристиками не створюють перешкод для транспортних сполучень.

Природно-ресурсний потенціал країн регіону дуже різний. Мінерально-сировинна база представлена паливно-енергетичними ресурсами, рудною та нерудною сировиною. З-поміж паливно-енергетичних ресурсів найпоширенішими є буре вугілля, яке переважно добувають відкритим способом. На кам'яне вугілля багаті Польща і Чехія. Є воно і в Румунії. Нафтогазоносні провінції є на території Румунії (охоплює частково також Угорщину та Сербію), а також в Албанії та Хорватії. Паливних ресурсів більше в північній частині регіону, рудних - на півдні. Запаси залізної руди незначні: більше їх у країнах Балканського півострова (Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія), є вона в Словаччині, Угорщині, Румунії. Значно краще регіон забезпечений рудами кольорових металів: мідні та поліметалічні руди добувають як на півдні, так і на півночі. Найбільше мідних руд - у Польщі, бокситів - в Угорщині.

З-поміж нерудної сировини є запаси кухонної солі (Польща, Румунія) та природної сірки (Польща). Різні грунтово-кліматичні умови спричинили істотні відмінності в якості земельного фонду, що є основою розвитку агропромислового виробництва. Населення Центральної Європи становить майже чверть населення усієї Європи. Країни регіону відмінні за основними характеристиками населення, але мають і деякі спільні риси. По-перше, демографічні процеси тут значною мірою зумовлені наслідками Другої світової війни, що вплинуло на кількість населення. По-друге, перебудова економіки на індустріальну.

ХАРАКТЕРИСТИКА КРАЇН ПІВДЕННОЇ ЄВРОПИ

До Південної Європи належать 8 країн і 1 залежна територія -- Гібралтар (володіння Великої Британії). Особливістю регіону є розташування тут найменшої за площею держави-міста Ватикан, територія якого становить 44 га, і найдавнішої республіки світу -- Сан-Марино. Майже 10 % площі регіону припадає на острови у Середземному морі й Атлантиці: Сицилія, Сардинія, Крит, Балеарські острови, Мальта, Азорські, Мадейра, Канарські острови тощо.

Середземноморська природа, вплив моря зумовили наявність у господарстві регіону, традиціях і культурі народів багатьох спільних рис. Південна Європа є одним із регіонів формування людського суспільства, надбання її народів справили величезний вплив на розвиток світової культури. Цілком справедливо її називають «колискою європейської цивілізації». Стосується це насамперед Греції та Італії, де сформувалися античні високорозвинуті держави: Давня Греція (з кінця II тис. до н.е., розквіт -- V-IV ст. до н.е.); Давній Рим (із середини VIII ст. до н.е., розквіт -- перші сторіччя нашої ери).

Сан-Марино -- найдавніша республіка Європи. Згідно з легендою була заснована у 30-і р. каменярем Марино, якого згодом стали вважати християнським святим. У 1631 р. Папа Римський офіційно визнав незалежність цієї держави. З 1862 р. республіка перебуває під італійським протекторатом.

Важливою особливістю економіко-географічного положення країн Південної Європи, які розташовані на півостровах і островах Середземного моря, є те, що всі вони знаходяться на головних морських шляхах із Європи до Азії, Африки й Австралії, а Іспанія і Португалія -- також до Центральної та Південної Америки. Усе це ще з часів великих географічних відкриттів позначилося на розвитку регіону, життя країн якого тісно пов'язане з морем. Не менш суттєвим є і те, що регіон знаходиться між Середньою Європою та арабськими країнами Північної Африки, які мають багатосторонні зв'язки з Європою.

Колишні метрополії Португалія, Італія та Іспанія дотепер зберігають вплив на деякі країни Африки.

Всі країни (крім Ватикану) входять до ООН, ОЕСР, а найбільші -- члени НАТО та Європейського Союзу.

Мальта -- член Співдружності націй, очолюваної Великою Британією.

УГОРЩИНА І ТРАНСІЛЬВАНІЯ

До кінця 17 ст. основна маса селянства Трансільванії була цілком закріпачена. У 1541 утворилося відносно самостійне Трансільванське князівство, що визнало суверенітет турецького султана. Наприкінці 16 - початку 17 ст. Трансільванія разом з Валахією і Молдовою короткий час знаходилася під владою господаря Міхая Хороброго. Австро-турецькі війни 16-18 століття. З 20-х років 16 століття підсилилася боротьба між австрійськими Габсбургами й Османською імперією за гегемонію в Південно-Східній і Центральній Європі. У результаті турецьких навал на Угорщину турецькі війська взяли Белград (1521 р.). Услід потім вони розгромили угоро-чешські війська в Мохачській битві, а у вересні - жовтні 1529 року безуспішно осаджували Відень. Після невдалих австро-турецьких переговорів про мир (1530 рік) почалася Австро-турецька війна 1532-33 років. У ході її війська імператора Карла V призупинили наступ турецьких військ і за мирним договором (23 липня 1533 р., Стамбул) землі на заході і північно-заході Угорського королівства відійшли до Австрії, що зобов'язалася за це платити щорічну данину султану. Під час даної війни 1540-47 років турецькі війська взяли Буду (1541 р.) і Естергом (1543 р.). За Адріанопольским договіром 1547 року західна частина Угорського королівства залишалася під владою Габсбургів, центральна - під керуванням намісників султана; правителі східної частини вважалися турецькими васалами. Війни 1551-62 і 1566-68 років, які велися через Трансільванію, не викликали істотних змін. Війна 1592-1606 років привела (по Житваторокському договору 11 листопада 1606 р.) до звільнення Австрії від сплати щорічної данини султану. Бетлен (Bethlen) Габор (1580 - 25.11.1629), керівник антигабсбурзького руху в Угорському королівстві, князь Трансільванії в 1613- 29 роках, король Угорщини в 1620-21 роках. При князі Жигмонді Баторі (1588- 98 роки) очолював антигабсбурзьку опозицію трансільванського дворянства, брав участь в антигабсбурзькому русі Мозеша Секея (1602-03) і в русі И. Бочкаї (1604-06 р.). Був вигнаний із Трансільванії князем Габором Баторі (1608-13), що дотримував проавстрійської орієнтації. За допомогою турків Бетлен скинув Габора Баторі і 13 жовтня 1613 року був обраний трансільванським князем. Проводив політику зміцнення князівської влади. Створив постійну армію. Брав участь у Тридцятирічній війні 1618-48 років на стороні антиавстрійської коаліції і домігся значних успіхів у боротьбі проти Габсбургів. У серпні 1619 - січні 1622 років, діючи разом з Чехією, зайняв значну частину тієї території Угорського королівства, що знаходилася під владою Габсбургів, і був обраний 25 серпня 1620 року королем Угорщини. Після поразки антиавстрійської коаліції при Білій Горі позбавився угорської корони. За умовою Микуловського (Никольсбургського) договору 31 грудня 1621 року між Бетленом і Фердинандом II Габсбургом Бетлен за відмовлення від угорської корони одержав значну частину території Словаччини (7 так званих верхньоугорських комітатів). У серпні 1623 - травні 1624 років Бетлен почав 2-й похід проти Габсбургів, у ході якого його війська розбили загін австрійського генерала Валенштейна в бою при Годоніні (Моравія). У ході 3- го наступу, початого Бетленом у серпні 1626 року у підтримку антиавстрійської коаліції (Голландія, Англія, Данія), його війська здобули перемогу над Валенштейном у Дрегейпаланці (30 вересня). Пожоньський (Братиславський) мир (20 грудня 1626 року) зберіг за Бетленом території, отримані їм по Микуловському договорі. Готуючись продовжити боротьбу з Габсбургами, Бетлен уклав союз з молдавським господарем Мироном Мовилой (1628 рік) і направив посольство в Москву для укладання російсько- трансільванського союзу.

Війна 1660-64 років почалася наступом турецьких військ. Однак у битві під Сентготхарді (1 серпня 1664 року) турецька армія великого візира Фазила Ахмета Кепрюлю була розгромлена військом австрійського фельдмаршала Монтекуколі. По Вашварському миру (10 серпня 1664 рік) турецькі війська виводилися з Трансільванії, які, однак, залишилася під верховною владою султана. Війна 1683-99 років почалася вторгненням турецьких військ в Австрію й облогою Відня (з 14 липня 1683 року).

УГОРЩИНА У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ МОНАРХІЇ

Ослаблення міжнародних позицій Австрії внаслідок поразок у війні з Пруссією та гостра внутрішньополітична криза, пов'язана з національною проблемою, змусили віденський двір піти на компроміс з поміркованою частиною угорської суспільності. Внаслідок австро-угорської угоди 1867 габсбурзька імперія була перетворена на двоєдину Австро-Угорську імперію (Австро-Угорщина), в рамках якої Угорщина, як і Австрія, визнавалася суверенною частиною держави, в якій усі внутрішні справи розв'язувались угорським парламентом і урядом. Як і раніше, австрійський імператор залишався одночасно й угорським королем (Франц Йосиф I коронований угорською короною 8.6.1867). Територію Угорщини було значно розширено: до неї увійшли фактично всі т. зв. «землі корони св. Стефана», у тому числі Трансільванія, Банат, Воєводина, Хорватія, Славонія, Словаччина, Закарпаття.Друга пол. 19 ст. відзначалася прискореним економічним розвитком Угорщини, угорські вчені стають авторами низки сенсаційних винаходів (напр. Етвеш Лоранд). Проте посилилася люмпенізація робітничих мас. Разом з тим залишилося чимало феодальних пережитків, зокрема, велике поміщицьке землеволодіння. Загострювалося і національне питання: неугорські національності виступали проти політики насильницької мадяризації, за визнання своїх прав на самовизначення та вільний розвиток національних мов і культур. На поч. 20 ст. широко розгорнулася боротьба демократичної громадськості Австро-Угорщини за встановлення загального виборчого права (запроваджене 1907). Участь Австро-Угорщини у Першій світовій війні 1914-18 в складі блоку Центральних держав загострила до краю нерозв'язані соціально-політичні проблеми, призвела до зубожіння широких верств населення країни.

РЕЖИМ ХОРТІ

14 листопада 1919 р. після виведення румунських військ з Угорщини в Будапешт вступила угорська армія адмірала М. Хорті, який фактично встановив у країні диктатуру.У січні 1920 р. було проведено вибори до Національних зборів, які 1 березня 1920 р. прийняли рішення про відновлення монархії. Проти такого рішення категорично виступили країни Антанти і спадкоємці Австро-Угорщини (Чехословаччина, Румунія, Югославія). М. Хорті скористався таким становищем і домігся проголошення себе регентом з широкими повноваженнями.У червні 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, згідно з яким втрачала 77% території і 59% населення та зобов'язувалася виплачувати репарації. Чисельність збройних сил обмежувалася 35 тис. чол.У 1921 р. прихильники монархії двічі спробували підняти заколот з метою відновлення на престолі Карла IV Габсбурга, поки Національні збори не прийняли закон, що позбавляв його права на престол. Таким чином, у 1921 р. в Угорщині було встановлено авторитарний режим Хорті, який спирався на систему легальних і таємних союзів та товариств.

Румунія у 2 св. війні

З вересня 1939 р. уряд А. Калінеску оголосив про нейтралітет Румунії у збройному конфлікті, який щойно розпочався в Європі. Таке рішення багато в чому було викликане існуванням істотних розбіжностей у правлячій верхівці. Так одне угруповання (А. Калінеску, Т. Тарареску) орієнтувалося на Велику Британію та Францію, оскільки поступки Німеччині напередодні війни так і не дали бажаних гарантій, передусім у територіальних питаннях. Керівництво Третього рейху не бажало зв'язувати себе обіцянками, які б гарантували недоторканність Трансільванії (на яку зазіхала Угорщина), Бессарабії та Північної Буковини (на які претендував СРСР). У другому угрупованні (Г. Бретіану, Г. Гафенку) переважали пронімецькі орієнтації. Цьому сприяло також і зростання (порівняно із 1938 р.) у шість разів інвестицій німецького капіталу в нафтову промисловість Румунії, а загальний обсяг румунсько-німецької торгівлі тільки у вересні 1939 р. збільшився на 100 млн марок.

Навесні--влітку 1944 р. в Румунії загострилися соціально-політичні суперечності: армія зазнавала тяжких утрат на фронті, зростали антимілітаристські настрої, країна була вкрай виснажена й перебувала на порозі голоду. Режим генерала І. Антонеску швидко втрачав підтримку населення. Частина його прихильників покладала надії на Захід, але поширювалися й проросійські настрої.

23 серпня король Міхай І призначив новий уряд на чолі з генералом К. Санатеску. До складу уряду, окрім військових та чиновників, ввійшли також представники політичних партій НДБ. Увечері того ж дня монарх оголосив декларацію, в якій повідомлялося про розрив союзу з Німеччиною, вихід з війни та прийняття умов перемир'я, висунутих державами антигітлерівської коаліції. Глава уряду заявив про припинення воєнних дій, а румунській армії був відданий наказ повернути зброю проти Німеччини та Угорщини.

Дізнавшись про переворот у Румунії, А. Гітлер віддав наказ «про придушення путчу». 24 серпня німецькі війська розпочали наступ на Бухарест, але румунські солдати та партизани відстояли столицю до приходу 31 серпня Червоної армії. Складнішим було становище в районі Плоєшті, де вермахт уперто утримував позиції. Але радянські й румунські війська до 31 серпня спільними зусиллями звільнили нафтовий район.

ПОЛІТИКА ЧАУШЕСКО

Після смерті Г. Георгіу-Дежа (березень 1965) новим лідером партії був обраний Н. Чаушеску. Ця зміна означала не тільки спадкоємність партійної лінії, а й можливість здійснення Румунією «особливого курсу». У першу чергу була підтверджена значимість концепції «національного комунізму» як визначального напряму в діяльності партії: РРП була перейменована в Румунську комуністичну партію (РКП), а РНР -- в Соціалістичну Республіку Румунію (СРР). Новий партійний лідер підтвердив, що «особливий курс» триватиме, а незалежність та суверенітет будуть відстоюватися. Відтепер практично в кожному міжнародному документі стала обов'язково фігурувати «особлива румунська думка». Однак у внутрішньо-економічній сфері пріоритетною залишалася політика розвитку промислового виробництва при залишковому принципі капіталовкладень у сільське господарство.

На початку своєї діяльності Н. Чаушеску здобув популярність завдяки досить сприятливій економічній ситуації в країні. Граючи на національних почуттях та спираючись на певні успіхи, досягнуті шляхом форсованої експлуатації екстенсивних факторів розвитку, Н. Чаушеску досяг практично цілковитої довіри румунів. Популярності додала йому й різка зміна політики щодо інтелігенції. Уже в 1965 р. новий лідер заявив про необхідність вільного обговорення питань, пов'язаних з національною історією, розвитком культури та мистецтва, що після тривалого періоду цькування представників творчої інтелігенції сприймалося як докорінний переворот у політиці РКП. У країні фактично декларувалася свобода творчості, необхідність для митців спиратися на весь багаж світової культури. Західні країни стали надавали Румунії позики, створюючи для неї режим найбільшого сприяння в торгівлі. Позиція Румунії в РЕВ та ОВД оцінювалася Заходом як роль «дисидента серед союзників Москви».

Наступний період правління Н. Чаушеску пов'язаний із здійсненням жорсткої лінії на зміцнення особистої влади. В умовах стрімкого падіння життєвого рівня дедалі більше посилювався контроль за всіма сферами життя румунського суспільства, а родинний клан «вождя» (понад 40 чоловік) зайняв практично всі головні посади в державі. Вихваляння президента та його дружини («батько та мати всієї країни, всього народу») стало повсякденною практикою «культосвітроботи», починаючи з дитячого садка й закінчуючи багатотисячними хорами на майданах та стадіонах. Нехтуючи всіма моральними нормами, клан Н. Чаушеску цинічно ошукував суспільство.

Всупереч офіційній статистиці економіка країни перебувала в стані стагнації. Повністю провалилися всі програми модернізації виробництва, підвищення якості й конкурентоспроможності продукції та запровадження нових технологій. Країна відчувала гостру нестачу паливно-енергетичних та сировинних ресурсів. На 30-40 % були недовантажені виробничі потужності в промисловості. Рівень життя населення продовжував падати. Так, у 1983 р. він становив лише 60 % від рівня 1975 р. Зростали ціни на споживчі товари, електроенергію, газ тощо. На початку 80-х років було укладено ряд зовнішньоторговельних контрактів, однак 40 % готової експортної продукції так і не було реалізовано.

Фінансова заборгованість Румунії західним країнам у середині 80-х років досягла 11 млрд доларів. Отримані кредити спрямовувалися на будівництво нових промислових об'єктів, а не на структурну перебудову та модернізацію економіки, без чого неможливо було забезпечити сплату кредитів. Скорочувався імпорт і збільшувався експорт необхідних для населення товарів та продуктів харчування.

Політика цинічного ошукування румунського народу тоталітарним режимом досягла небачених масштабів. Підсумки економічного розвитку країни фантастично перебільшувалися, рапортоманія про досягнуті перемоги на різних рівнях владних структур доходила до повного абсурду. Так, під час поїздок «вождя» по країні на кукурудзяних ланах до стеблин (для більшої переконливості) підлабузники прив'язували ще декілька качанів.

ПОВАЛЕННЯ ЧАУШЕСКО

Події розпочалися в Трансільванії, після того як 15 грудня в невеличкій церкві міста Тимішоара проти режиму Н. Чаушеску публічно виступив місцевий кальвіністський священик Л. Тьокеш. Наступного вечора протести проти позбавлення його парафії перетворилися на бурхливу демонстрацію. 17 грудня учасників акції протесту зустріли в центрі міста частини служби безпеки та військові підрозділи, а коли демонстранти увірвалися до приміщення райкому РКП, проти них були застосовані панцерники й танки. У ході сутичок на вулицях загинуло понад сто осіб, а декілька сот було поранено. Однак 19 грудня армійські підрозділи в Тимішоарі перейшли на бік протестуючих.

Криваві події в Тимішоарі викликали вибух обурення серед населення країни. Н. Чаушеску 20 грудня, перервавши офіційний візит до Ірану, повернувся до Румунії. У своєму зверненні до громадян диктатор намагався представити акції протесту як ініційовані «зовнішніми контрреволюційними силами». До області Тіміш, де запровадили військовий стан, були послані додаткові армійські підрозділи.

Верхівка правлячого режиму 21 грудня намагалася переломити хід подій, організувавши мітинг у центрі Бухареста. Коли Н. Чаушеску виступав з балкона будинку ЦК РКП, молодь несподівано почала голосно висловлювати своє невдоволення. Завершив він свою промову вже під ґвалт натовпу, який почала розганяти поліція. Застосувавши зброю, спецпідрозділи до вечора звільнили площу, а тіла загиблих прибрали. Однак уранці 22 грудня на цьому ж місці знову зібралися протестуючі. Тут їх зустріли танки та підрозділи «секурітате». Опівдні Н. Чаушеску з'явився на балконі і спробував говорити, але натовп уже увірвався всередину партійного будинку.

Н. Чаушеску разом з дружиною вдалося на вертольоті залишити Бухарест. Після дводенного переслідування подружжя було заарештоване біля міста Тирговіште. На території однієї з військових частин після таємного двогодинного засідання анонімного трибуналу, на якому обох було обвинувачено в геноциді проти свого народу, у підриві економіки та завданні державі величезних збитків, у переказі мільярдів доларів на особисті рахунки в закордонні банки та в спробі втекти з країни, 25 грудня 1989 р. їх було розстріляно.

Держава Словенців, Хорватів і Сербів -- держава, що була утворена в південній частині Австро-Угорщини після її руйнації наприкінці Першої світової війни на теренах, населених переважно словенцями, хорватами та сербами.

Держава офіційно утворена 29 жовтня 1918 року. Її керівним органом була Національна рада (Narodno vijeжe), до складу якої увійшли найвпливовіші політики того часу. Президентом був словенець Антон Корошець. Два віце-президенти були серб Светозар Прибичевич і хорват Анте Павелич.

Нова держава намагалася включити всі території колишньої Австро-Угорщини, де жили словенці, хорвати і серби. Але серби у Воєводині (включаючи Банат, Бачка і Баранья) заперечували проти цього і створили свою власну адміністрацію під верховною владою Сербської національної ради в місті Нові-Сад. Воєводина приєдналася до Королівства Сербія 25 листопада 1918 року. За день до цього, 24 листопада 1918 року, регіон Срем, який спочатку був частиною держави словенців, хорватів і сербів, відокремився від держави і також приєднався до Королівства Сербія.

Щоб уникнути передачі флоту Антанті, австрійський імператор передав весь австро-угорський ВМФ і торгівельний флот, у тому числі всі порти, арсенали і берегові укріплення, Національній раді держави. Національна рада надіслала дипломатичні ноти урядам Франції, Великобританії, Італії, Сполучених Штатів і Росії, з повідомленням їх про те, що держава не в стані війни з будь-яким із них і що Рада прийняла весь австро-угорський флот. Флот, однак, незабаром було атаковано і знищено італійською ескадрою Regia Marina.

Держава не отримала міжнародного дипломатичного визнання перш ніж вона перестала існувати. 1 грудня 1918 року Національна рада об'єднала державу з Королівством Сербія (яке вже було об'єднано з Королівством Чорногорія) з метою створення Королівства сербів, хорватів і словенців.

Конституція 1921 р.У листопаді 1920 р. в країні відбулися вибори до Установчих зборів, в перебігу яких перемогу одержали сербські політичні партії, що виступали на захист політики централізації держави. 28 липня 1921 р. на день св. Віда (у річницю битви на Косовому Полі 1389 р.) Установчі збори прийняли конституцію, що дістала назву Відовданської. "Сербо-хорвато-словенська держава, - проголошувалося в 1-й статті конституції, - є конституційною, парламентською і спадковою монархією". Королю, особа якого про-голошувалася недоторканою, конституція надавала великі права: спільно зі скупщиною він здійснював законодавчу владу, через Раду міністрів - виконавчу. Королю належало право проведення зовнішніх відносин, він був верховним головнокомандувачем збройними силами. Держава була поділена на 33 жупанії (губернаторства) на чолі з жупанами, що призначалися королем. Конституція закріпила унітарний державний устрій і визнала наявність в країні єдиного сербо-хорвато-словенського народу. Депутат На-родної скупщини був зобов'язаний говорити і писати "сербо-хорвато-словенською державною мовою". Особи, що не належали до "сербо-хорвато-словенської національності",повинні були прожити на території Королівства не менше 10 років, щоб дістати право стати депутатами. Прийняттям Відовданської конституції завершилося формування Югославської держави. Конституція містила положення про демократичні свободи й громадянські права, рівність всіх громадян перед законом. Хоча незабаром було прийнято закон про заборону діяльності КПЮ.

СЛОВАЦЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ МОНАРХІЇ ГАБСБУРГІВ

географічний відкриття європа країна

Ще в середині XV ст. словацькі землі перетворилися на арену боротьби між династіями польських Ягеллонів, австрійських Габсбургів та представниками мадярських магнатів, які претендували на трон Угорського королівства. Занепад міст, погіршення становища усіх верств населення викликали масові протести. В Угорщині тривав процес подальшого закріпачення селян. Поразка, завдана мадярському війську османами під Мохачем 29 серпня 1526 p., виявила не лише слабкість Угорського королівства, а й призвела до загибелі угорсько-чеського короля Лайоша II. На звільнений угорський престол претендували династії Ягеллонів і Габсбургів, які згідно з договором від 1515 р. визначали правонаступництво на чеський та угорський трони. В договорі зазначалося, що в разі смерті Владислава Ягеллона трон мав перейти до Габсбургів. На угорську корону претендував також воєвода Трансільванії Янош Запольяї. Водночас угорські Державні збори обрали мадярським монархом Фердінанда І (1527--1564), який уже володів чеською короною. Вступивши на престол він значно розширив територіальні володіння Габсбургів, до яких увійшли Хорватія, Славонія, Задунайська Угорщина та словацькі землі.

Фактично в Угорському королівстві було два правителі, які повели між собою боротьбу за владу. Однак у 1538 р. ко-ролі-суперники уклали угоду про взаємне визнання легітимності й поділ території королівства. Західна частина країни відійшла Фердінандові, східна -- Я. Запольяї. Після смерті Запольяї (у нього на момент укладення угоди не було наступника) Східна Угорщина мала перейти до Габсбургів. Однак незадовго до смерті східного правителя (1548) у нього народився син Я. Жигмонд, що створило передумови для продовження суперництва за трон. Мадярських магнатів підтримала Османська імперія. Прагнення габсбурзьких правителів зміцнити свою владу в "угорських володіннях" зустрічали рішучий опір угорської та чеської шляхти. До того ж, Відню були відомі плани Порти щодо остаточного загарбання всієї Угорщини. Становище населення словацьких земель цього регіону, що стали складовою частиною Габсбурзької монархії, було досить важким. Окрім феодальних повинностей селяни сплачували до імператорської казни великі податки, несли тягар військового постою, потерпали від утисків чиновників тощо.

ФРН і НДР

Після Другої світової війни Німеччина була розділена на 12 територій (2 території відійшли до СРСР і Польщі), 1 територія (незалежний Саар), 5 територій -- зона окупації СРСР, США (Бремен і Південна Німеччина), Великобританія і Франція, і 4 берлінських зони. В 1948 р. три зони Великобританії і США об'єдналися в Бізонію, до яких потім приєдналася Франція (Тризонія), і була проголошена ФРН. У 1949 р. на території радянських зон проголошена НДР. Берлінський анклав оголошено формально під протекторатом США, Великобританії і Франції. У 1953 р. увійшов до ФРН.

НДР і ФРН вважалися правонаступниками довоєнної Німеччини. Між ФРН і НДР кордон був з особливим режимом. У 1989 р. він змінився на полегшений режим, після чого почався інтенсивний відтік німців з НДР до Австрії та ФРН.

Процес об'єднання Німеччини є наслідком загальної кризи соціалістичного ладу, зокрема гострої кризи в СРСР.

В результаті об'єднання на території колишньої НДР було створено 5 нових земель (Мекленбург -- Передня Померанія, Бранденбург, Саксонія, Саксонія-Анхальт і Тюрингія). Границі земель ФРН не змінилися. Нова Німеччина стала членом ЄС і НАТО.

Фашизм у Німеччині

У Німеччині такою організацією стала Націонал-соціалістична німецька робітнича партія, яка на чолі з Адольфом Гітлером 1933 року захопила владу і втягла світ у Другу світову війну. Нацизм став крайнім виявом ідеології фашизму.

Фашизм у Німеччині з'явився відразу ж після закінчення першої світової війни в якості одного з різновидів реакційних мілітаристських націоналістичних течій, коли антиліберальні, антидемократичні рухи здобули загальноєвропейський характер. "В 1920 г. Гитлер выступил с программой из "25 пунктов", ставшей впоследствии программой Национал-социалистской немецкой рабочей партии. Пронизанная националистическими, шовинистическими идеями превосходства германской нации, программа требовала реванша для восстановления "справедливости попранной Версалем""

У 1921 році складаються організаційні основи фашистської партії, що заснована на так названому фюрер-принципі, необмеженій владі вождя (фюрера). Головною метою створення партії стає поширення фашистської ідеології, підготовка спеціального терористичного апарату для придушення демократичних, антифашистських сил і, в кінцевому рахунку, для захоплення влади. У 1923 році слідом за загальним страйком німецького пролетаріату фашисти застосовують пряму спробу захоплення влади ("пивний путч"). "Пивний путч" відбувся 8-9 листопада 1923 року в Мюнхені. Хоча він і провалився, але певних політичних результатів він все ж таки досяг. Мало кому відомий гітлерівський рух став відомий не тільки Німеччині, але і усьому світові. Крім цього Гітлер засвоїв важливий урок, щоб отримати серйозну перемогу, необхідно залучити на свою сторону широкі прошарки населення та заручитися підтримкою як можна більшої кількості фінансових і промислових магнатів. Тільки таким чином можна було забезпечити собі дорогу до політичного олімпу законними методами. Вже у 1928 році ця тактика дає свої перші плоди, фашисти отримують 12 місць у рейхстазі. Єдиною партією, яка рішуче і послідовно вела боротьбу проти фашизму, була КПН. В обстановці кризи і різкого загострення класової боротьби у Веймарській республіці найкрупніші німецькі монополії та значна частина генералітету остаточно перейшли на сторону Гітлера. Щоб прискорити передачу влади фашистам, президент Гінденбург 30 січня 1933 року назначив Гітлера рейхсканцлером (главою уряду), що означало встановлення в Німеччині відкритої терористичної диктатури найбільш реакційних, шовіністичних і агресивних елементів фінансового капіталу.

ФРН і НДР у 50 роки-80ті

вересня 1949 р. було проголошено Федеративну Республіку Німеччини. За формою правління ФРН стала парламентською республікою. Уряд країни очолив канцлер.Першим канцлером ФРН став Конрад Аденауер (блок партій Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз - ХДС/ХСС). Він знаходився при владі до 1963 р. Уряд Аде-науера однозначно орієнтувався на США і на цінності західної демократії. У 1952 р. він відкинув план СРСР про об'єднання Німеччини.У 1952 р. в ФРН був відмінений окупаційний режим. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, що завершило розкол Європи на два ворогуючі табори. У 1957 р. ФРН стала членом ЄЕС, і це примирило її з Францією. В 50-ті роки ФРН, ставши економічним гігантом, поставила під сумнів свої східні кордони і вимагала відновлення Німеччини у кордонах 1937 р. Ігнорування нових реалій в Європі загрожувало Німеччині падінням авторитету на міжнародній арені. У 1969 р. було створено новий уряд на чолі з лідером соціал-демократів Віллі Брандтом. У результаті проведення "нової східної політики" ФРН підняла свій міжнародний престиж і стала одним із головних торгових партнерів для країн Східної Європи і СРСР.70-ті роки стали переломними з точки зору внутрішнього розвитку ФРН. Як і інші країни Заходу, ФРН охопила криза. Знизилась динаміка розвитку промисловості. Такі явища у житті ФРН стали показником кризи держави процвітання і традиційних політичних партій. Це призвело на початку 80-х років до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало можливість у 1982 р. канцлером ФРН стати християнському демократу Гельмуту Колю. Уряд Коля здійснював аналогічні заходи що і Тетчер в Англії, а Рейган в США. З 1983 р. у ФРН почалось економічне піднесення.