Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія формування політичної карти світу

Політична карта світу - дуже динамічне явище: держави з'являються, розпадаються і зникають, змінюють свої кордони, форми правління та адміністративно-територіального устрою та ін. З нинішніх 195 держав лише 60 були суверенними об'єктами на початку ХХ століття (за одне століття кількість держав збільшилась втричі). Цей факт дозволяє скористатися історико-географічним методом для певної систематизації процесів просторово-часової динаміки. Підходів до періодизації розвитку політичної карти існує декілька. Зокрема слід відзначити формаційний та цивілізаційний підходи.

Формація - це історично визначений тип суспільства. Послідовна зміна суспільних формацій пояснюється протиріччями між новими виробничими силами і старими виробничими відносинами. Ця послідовність дає певну основу для періодизації історичних процесів. Формаційний підхід останнім часом піддається критиці і втрачає прихильників. Слід визнати, що формаційну модель, розроблену Карлом Марксом переважно на матеріалах розвитку країн Європи, не так легко перенести на ґрунт інших географічних регіонів.

Які найбільш слабкі місця має теорія формацій? У відповідності до цієї теорії історія людства розглядається лише як зміна способів виробництва. Людина - лише гвинтик, задіяний в системі «виробничі сили - виробничі відносини». При такому підході основним результатом історії вважається не вдосконалення людини, а зростання матеріальної бази.

Формаційний підхід кінцевою метою розвитку проголошує комунізм - суспільство рівності та процвітання соціальної справедливості. Але в такому випадку численні покоління людей стають лише історичним матеріалом, засобом досягнення світлого майбутнього, жити в якому буде абстрактне покоління.

Ще один недолік теорії формацій - це уява про історію як односпрямований лінійний процес. Відмінності між країнами допускаються лише по вертикалі, в межах формаційного коридору: одні попереду, інші - позаду; одні будують комунізм, інші - переходять від феодалізму до капіталізму і т.д. Формаційний підхід не визнає різноманітності варіантів розвитку, наявності різних уявлень про соціально-економічний прогрес в різних країнах.

Цивілізація (від лат. civilis - громадянський) часто розуміється як синонім терміну «культура» або як певний ступінь суспільного розвитку, рівень матеріальної і духовної культури. Цивілізаційний підхід протилежний до формаційного. Він ґрунтується на тезі, що головними фрагментами людського суспільства у глобальному вимірі є цивілізації. Англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975) обґрунтував ідею, згідно якої не існує всесвітньої історії, а є лише історія конкретних цивілізацій (наприклад, античної), які мають індивідуальний замкнений характер. Всесвітньо-історичний процес являє собою послідовну зміну світових цивілізацій. Загалом в історії людства існувало близько 30 цивілізацій. Сьогоднішня їх кількість зменшилась до 8-9.

Чому цивілізаційний підхід привертає увагу, в чому полягають його переваги? Це - універсальність. Принципи цивілізаційного підходу можуть бути застосовані до історії будь-якої країни або групи країн. Важлива його перевага - уява про історичні зміни як багатоваріантний нелінійний процес. Нарешті цивілізаційний підхід робить історію «людською». Його провідні гасла: «Людина - початок і кінець історії», а також «Єдність у поєднанні з багатоманітністю». Громадянська згода, мир та взаєморозуміння встановлюються лише тоді, коли люди усвідомлюють відмінності і вміють їх поважати.

Поняття цивілізацій пов'язується з багатьма особливостями людей, народів і країн: характером культури, духовності, особливостями світосприймання, моралі, етики і психіки. Відомий американський фахівець з проблем цивілізацій Семюель Хантінгтон виділяє такі локальні цивілізації: західну (християнську), слов'яно-православну (ортодоксальну), конфуціанську (китайську), японську, мусульманську, індуську, латиноамериканську, буддійську, групу «природних» цивілізацій на основі племінних релігій (див. рис. 11.1.).

Рис. 11.1. Локальні цивілізації (за С. Хантінгтоном)

Кожна локальна цивілізація характеризується певною історично-духовною цілісністю. Більшість з них представлені багатьма країнами і народами, як наприклад, західна, слов'яно-православна або мусульманська, але вони можуть і співпадати з кордонами держав (наприклад, китайська і японська цивілізації). Часом межі цивілізацій проходять через території країн, як це є в Україні.

Цілісність цивілізації передбачає її стійкість, яка залежить від внутрішньої культурно-соціальної та релігійно-філософської збалансованості. Внутрішні зміни у цивілізаціях відбуваються дуже повільно. Найменший вплив тут мають зовнішні чинники. Недарма східні цивілізації (мусульманська, індуська, китайська, буддійська) чинять належний опір західній цивілізації у тому процесові, що отримав назву вестернізації. З огляду на це і А.Д. Тойнбі, і С. Хантінгтон передбачають зіткнення цивілізацій, можливо, навіть і військове. Зважаючи на це, цивілізаційний підхід є дуже важливим, особливо якщо гіпотетичний міжцивілізаційний конфлікт переросте у глобальну проблему людства поряд з екологічною чи продовольчою.

Для того, щоби зрозуміти сутність цивілізації, треба реконструювати властивий людям цієї цивілізації спосіб сприйняття дійсності, тобто - ментальність Ментальність - наявність у людей того чи іншого суспільства певного спільного розумового «інструментарію», звичок мислення та психологічних установок, які надають їм можливість по-своєму сприймати й усвідомлювати світ і самих себе. (або менталітет). Зникнення відживших цивілізацій та виникнення нових пов'язано у першу чергу із змінами у ментальності. Виходячи із цього спробуємо сформулювати визначення цивілізації як угруповання людей, які мають спільні фундаментальні основи ментальності, спільні духовні цінності та ідеали, а також стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці, культурі.

Не дивлячись на унікальність, неповторність локальних цивілізацій, цей підхід все ж таки не слід абсолютизувати, адже в своєму розвитку кожна цивілізація проходить спільні для світового історичного процесу етапи, хоча й у особливих, тільки їй властивих формах. Саме цей аспект бачення історичного розвитку знаходиться в центрі уваги стадійної теорії цивілізацій. Остання вдало доповнює локальну теорію, тому що дозволяє вивчати цивілізацію як єдиний процес прогресивного розвитку людства, у якому виділяються певні стадії. Якщо теорія локальних цивілізацій більшу увагу приділяє відмінностям, то стадійна теорія виводить на перший план спільні для всього людства закони розвитку.

Стадійна теорія цивілізацій знайшла широке використання в суспільній географії у вигляді поняття про «технологічні» цивілізації: аграрну (доіндустріальну), індустріальну, постіндустріальну (інформаційну). Цей підхід ґрунтується на тому факті, що в процесі свого розвитку людство проходить три послідовних стадії: 1) доіндустріальну; 2) індустріальну; 3) постіндустріальну.

Для доіндустріального суспільства характерна аграрна структура економіки. Сільське господарство та суміжні з ним галузі - лісове господарство, збиральництво, полювання, риболовля - були провідними джерелами для отримання матеріальних благ. Визначальними рисами доіндустріального суспільства є використання природної енергії (сонця, води і вітру), архаїчні відносини, ручна праця та низька її продуктивність.

Після промислових переворотів сформувалася індустріальна структура господарства, провідну роль в ньому стала відігравати промисловість (індустрія). Швидкий розвиток продуктивних сил з одночасним поглибленням поділу праці перетворює робітника в часткового робітника, додаток до машин.

З другої половини ХХ століття почалося формування принципово нової структури, яка отримала назву постіндустріальної (або інформаційної). Її провідною рисою є переважання невиробничої сфери діяльності людини над виробничою (поширеним стало прислів'я: «Хто володіє інформацією - той володіє світом»). Якщо раніше люди використовували переважно такі фактори виробництва як землю, капітал і працю, то у новому суспільстві на перше місце виходить якісно новий виробничий ресурс - інформація і знання. З'явилися такі поняття як інтелектуальний продукт, інтелектуальна праця, інтелектуальна власність, інтелектуальний капітал.

Важливо, що інтелектуальний продукт не вимагає будівництва шахт, заводів, потужних транспортних систем. Наприклад, висококваліфіковані програмісти створюють програми для комп'ютерів, які електронними засобами передаються у різні кінці планети. Матеріальні затрати при цьому мінімальні, а ціна на кінцевий інтелектуальний продукт дуже висока (підтвердженням цього є той факт, що останні роки список найбагатших людей світу очолює Білл Гейтс - засновник «Майкрософт»).

Цілком можливо, що кожен з репрезентованих вище підходів до періодизації розвитку політичної карти світу відбиває лише частину істини. Більшість сучасних дослідників погоджуються з тим, що будь-яка існуюча теорія досить довільна і може бути піддана сумніву.

Нижче наводиться варіант періодизації розвитку політичної карти світу на підставі формаційного підходу, в курсі політичної географії буде використана теорія локальних цивілізацій, нарешті стадійна теорія цивілізацій широко використовується для соціально-економічної типізації країн.

Формаційний підхід передбачає виділення наступних періодів.

1. Первісний (первіснообщинний) період. У цей час існували лише тимчасові союзи племен, які з певною долею умовності можна вважати протодержавними утвореннями.

2. Рабовласницький період. Ця соціально-економічна формація викликала потребу в існуванні сильних централізованих держав. Одними з найстаріших держав світу вважаються Давній Єгипет, Вавилон, Урарту. Тривалий час існували Давня Греція, Карфаген, Римська імперія та ін.

3. Класичний феодальний період. В цей час посилюється феодальна роздрібненість, що веде до суттєвого збільшення кількості переважно невеликих держав.

4. Період розпаду феодалізму і зародження капіталізму. Цікаво, що хронологічно він співпадає з епохою Великих географічних відкриттів. У цей час освоюється шлях навколо Африки, відкривається Новий Світ. Утворюються перші колоніальні імперії - іспанська і португальська.

5. Класичний капіталістичний період (кінець ХVІІ ст. - остання чверть ХІХ ст.). Центром політичного і економічного життя в Європі стає Великобританія, у цей час створюється найбільша в світі британська колоніальна імперія. На початку ХІХ століття 60% площі суходолу становлять колонії. Другою за розмірами після британської стає французька колоніальна імперія. Іспанія і Португалія в цей час поступово втрачають і першість в світі, і свої колонії. Завершується процес об'єднання Німеччини, Італії. У 1776 році 13 англійських колоній проголошують незалежність. Таким чином утворюються США, які протягом одного століття шляхом прямих захоплень та «купівлі земель» збільшують свою площу у 10 разів.

6. Імперіалістичний період (кінець ХІХ ст. - початок І світової війни). Колоніальні захоплення тривають. 70% суходолу становлять колонії (з них 45% припадає на Великобританію та ще 15% на Францію). Навіть дрібні європейські країни мають в цей час значні за площею колонії: Індонезія (Голландська Індія) належить Нідерландам, Заїр (Бельгійське Конго) - Бельгії, Ісландією та Гренландією володіє Данія і т.д. Молоді «імперіалістичні хижаки» - США, Німеччина, Японія - випереджають в темпах економічного зростання інші держави, активно шукають нові джерела сировини та ринки збуту і починають вимагати перерозподілу колоній. Німеччині вдалося захопити в Африці Того, Камерун, Намібію, а в Південно-Східній Азії - Папуа-Нову Гвінею; Японія окупує Корею і Тайвань; США відбирає в іспанців Філіппіни, Пуерто-Рико і Кубу, захоплює Гавайські острови, острів Гуам та ін. Перша світова війна стає практично невідворотною.

7. Новітній період, в межах якого можна виділити 4 етапи.

7.1. Триває між Першою та Другою світовими війнами. Внаслідок Першої світової війни розпалася Австро-Угорщина (на її місці утворилися Угорщина, Австрія, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців - майбутня Югославія; до складу Румунії передана Трансільванія). У переможеної Німеччини відбираються всі колонії на користь переможців. На Близькому Сході перестала існувати Османська імперія, натомість з'явилася Туреччина; Ліга Націй Ліга Націй утворена у 1919 році на Паризькій конференції, ця організація стала прообразом Організації Об'єднаних Націй. видала мандат Великобританії на управління Іраком, Трансйорданією, Палестиною, а Франції - на Ліван та Сирію.

Розпадається Російська імперія. Відтворюється державність Польщі, створюються Литва, Латвія, Естонія, отримує незалежність Фінляндія. До цього часу відноситься і невдала спроба створити незалежну Українську державу. Натомість 30 грудня 1922 р. утворюється СРСР.

Реваншистські настрої в Німеччині 1933 року приводять до влади Гітлера. Мюнхенські угоди 1938 року закріплюють «аншлюс» Німеччиною Австрії та окупацію Чехії. Ліга Націй припиняє своє існування. Підписання пакту «Молотов-Ріббентроп» остаточно розв'язує руки нацистській Німеччині у підготовці до Другої світової війни.

7.2. Починається цей етап 1 вересня 1939 року і триває до середини 50-х років ХХ століття. За результатами Другої світової війни в різних окупаційних зонах Німеччини з'явилися 3 політичних утворення: Федеративна Республіка Німеччини, Німецька Демократична Республіка та Західний Берлін. Була ліквідована Східна Пруссія (її територія поділена між Польщею та СРСР-Росією). Ще 1939 року Радянський Союз анексує країни Балтії.

Внаслідок поразки Японії СРСР отримав південну частину острова Сахалін і Курильські острови; Китаю було повернуто Маньчжурію; Франції - Індокитай; Великобританії - Бірму (М'янму), Бруней, Сінгапур, Малайзію. Філіппіни і Корея стали незалежними державами, щоправда остання після війни 1950-1953 років розпалася на Північну (КНДР) і Південну.

В цей час відбулися зміни державної території України: ще перед війною були возз'єднані західноукраїнські землі, Румунія під тиском СРСР передала до складу України Бессарабію і Північну Буковину. Вже після війни у 1945 р. до складу України входить Закарпаття та коригується кордон з Польщею. Завершується формування сучасної території України у 1954 р. передачею до її складу Кримської області.

У 1948 р. був відмінений британський мандат на Палестину, на території якої згідно рішення ООН мали утворитися єврейська та арабська держави. Але фактично був утворений тільки Ізраїль, вже у 1948-1949 роках відбулася перша арабо-ізраїльська війна, як наслідок невизнання Ізраїлю всіма сусідніми арабськими країнами.

7.3. Цей етап триває з середини 50-х до кінця 80-х років ХХ століття. Провідні його події пов'язані з остаточним розпадом колишніх колоніальних імперій. На місці минулих колоніальних володінь за цей час утворилося близько 100 незалежних держав. 1960 рік, протягом якого 17 африканських країн стали суверенними, ввійшов в історію людства як «рік Африки».

На цьому етапі утворюється соціалістична співдружність країн, підкріплена військовою організацією Варшавського договору та Радою Економічної Взаємодопомоги.

7.4. Сучасний етап починається дуже символічною подією - руйнуванням сумновідомої Берлінської стіни (1989) та характеризується високою динамічністю. Лише в 90-х роках ХХ століття на політичній карті світу з'явилося 27 нових держав (серед них Україна). Збільшення чисельності держав було пов'язано із завершенням процесу деколонізації (1990 року отримала незалежність Намібія, до того окупована ПАР; 1991 року відмінено опіку США над більшою частиною Мікронезії і там з'явилися незалежні держави - Республіка Маршаллові Острови та Федеративні Штати Мікронезії; 1999 року із складу Нідерландських Антильських Островів вийшла Аруба), процесами розпаду деяких федеративних держав (СРСР, СФРЮ, ЧССР), складними міжетнічними конфліктами (із складу Ефіопії відокремилася Еритрея). Але простежувалися і об'єднувальні процеси (ФРН, Ємен, повернення до складу Китаю Гонконгу та Макао).

2004 року отримав нарешті незалежність багатостраждальний Східний Тімор. 2006 року припинила своє існування Сербія і Чорногорія, її правонаступницею визнано Сербію, таким чином «наймолодшою» державою світу зараз вважається Чорногорія.

За прогнозом Сола Коена (голови американської Асоціації географів) до кінця ХХІ століття кількість держав може збільшитися до 300 (він передбачає розпад Канади через сепаратизм Квебеку, розпад Китаю внаслідок тибетських проблем, появу незалежного Курдистану, значне збільшення кількості держав в Африці внаслідок міжетнічних конфліктів, появу 10-15 нових держав на території колишнього СРСР тощо).

Політична географія як складова частина СЕГ

Різноманітні політичні відомості завжди були присутні в географічних країнознавчих описах. Згодом з'явився і термін «політична географія», який стали вживати коли йшлося про розгляд політичної будови держав чи ситуації на політичній карті світу. Першим цей термін використав французький філософ Тюрго у 1750 р. Це був той період європейської суспільної історії, коли зароджувалися сучасні суспільні науки. Політичну географію як самостійну науку започаткував німецький географ Фрідріх Ратцель, який надрукував першу роботу з цієї проблематики у 1885 р. та першу монографію під назвою «Politische Geographie» у 1897 р. На межі ХІХ-ХХ століть активізували дослідження з політичної географії вчені Великобританії, Франції, США та інших країн.

У цей же час в надрах політичної географії зародилися ідеї геополітики. Сам термін «геополітика» впровадив у науковий обіг шведський політолог Рудольф Челлен у 1899 р.

Політична географія - особлива географічна наука в межах СЕГ. З одного боку, політична географія - наука політична, оскільки вивчає в першу чергу політичні відносини, явища і процеси; але в той же час вона є географічною, тому що має на меті вивчення конкретних територіальних соціально-економічних систем та взаємозв'язків між їх елементами.

Таким чином, політична географія - одна з галузей науки, що знаходиться на стику наукових дисциплін, саме такі дослідження в сучасних умовах розвиваються найбільш інтенсивно. Предмети таких галузей науки не просто межують між собою, але й певною мірою накладаються один на одного (ось чому політична географія відноситься до блоку галузево-комплексних суспільно-географічних наук - див. лекцію №1). Політична географія вивчає територіальні аспекти політичної сфери суспільного життя, яка являє собою сукупність багатьох явищ, процесів та громадських інститутів.

У системі політичних наук політична географія має тісні зв'язки з політологією, міжнародним правом, наукою про міжнародні відносини, адміністративним правом і вносить у регіональні та порівняльні аспекти цих наук потужний географічний контекст. Пов'язана політична географія також з історією, економікою, особливо з дослідженнями міжнародних економічних відносин, етнографією, релігієзнавством та ін.

Спорідненою з політичною географією є геополітика. Об'єкти дослідження цих наук на макрорівні частково збігаються. Різниця - у відмінностях предмета дослідження. Прикладна геополітика до того ж є досить заангажованою (з позицій інтересів певної держави).

Як частина СЕГ, політична географія тісно пов'язана з іншими її галузями. Політико-географ зобов'язаний знати всі ланки зв'язків у соціально-економічних системах. Суттєвий вплив на політичну ситуацію безпосередньо і опосередковано спричиняють особливості систем розселення, які вивчаються географією населення. Наприклад, індивідуальна психологія і політична орієнтація мешканців тих сільських місцевостей, де населення мешкає переважно у крупних селах, і тих, для яких властиве дисперсне розселення фермерського населення, як правило, сильно відрізняються.

Предмет дослідження політичної географії безпосередньо торкається предмета військової географії, особливо у дослідженнях крупних регіонів. Для військової географії являє інтерес оцінка політико-географічного положення країни чи району, вивчення співвідношення збройних сил, наявність чи відсутність пацифістських, сепаратистських (за територіальне відокремлення, вихід із складу держави), іредентистських (за повернення втрачених колись територій) рухів і виступів та ін. Політична географія, подібно країнознавству, «синтезує» висновки географії господарства, населення, культури та інших складових нашої науки. Це дозволяє розцінювати політичну географію не тільки як особливу науку, але й як наскрізний напрямок, що подібно до географії населення «пронизує» всю СЕГ.

Політико-географічні дослідження можуть стосуватися також історії розвитку процесів. Це дослідження політико-географічних процесів далекого минулого або спроби політико-географічного прогнозу (наприклад, регіонального прогнозу результатів виборів).

У політичній географії почали вже формуватися і певні підгалузі, для яких можна визначити самостійний об'єкт або предмет дослідження. Це, наприклад, електоральна географія, етнополітична географія, політична географія Світового океану та його акваторій тощо.

Отже, політична географія - це суспільно-географічна наука, що вивчає формування політичної карти світу, розміщення і територіальне поєднання політичних сил в їх взаємозв'язку з просторовою організацією життя суспільства (кордонами, адміністративно-територіальним поділом та ін.).

Об'єкт політичної географії - територіально-політичні системи (ТПС), які взаємодіють між собою та з геопростором. Територіальна політична система - це сув'язь різноманітних елементів політичної сфери, яка функціонує на певній території. Цілком зрозуміло, що ці системи відрізняються складністю і масштабом.

За складністю ТПС можуть бути інтегральними, багатокомпонентними, «галузевими». Це, наприклад, системи і кластери держав, регіональні інтеграційні системи, військово-політичні системи, системи державних кордонів, системи адміністративно-територіальних одиниць, адміністративних центрів, виборчих округів та ін. Це також можуть бути системи політичних чинників, що впливають на розвиток систем розселення, загострення екологічних ситуацій тощо.

За масштабами вирізняють ТПС, а, відповідно, і масштаби дослідження глобального (світ), регіонального (країни та їх групи) або місцевого рівня.

Предметом політичної географії є політико-територіальна організація суспільства у географічному просторі. Граничним об'єктом дослідження виступає власне політична карта світу.

Поняття «політична карта світу» має подвійне смислове навантаження. В утилітарному розумінні - це географічна карта (атлас) Землі або регіону, на якій відображена різноманітна політико-географічна інформація, у абстрактному (науковому) - усе розмаїття даних про тканину політичного життя світу, окремих регіонів і країн.

Політична карта світу - це сформована сукупність ( система ) суверенних держав, залежних територій, Антарктиди та вод Світового океану.

Провідна сукупність об'єктів, зображених на ній - це території, країни та держави. Найширшим за використанням і змістом є термін «територія».

Територія - частина поверхні суходолу на Землі з властивим тільки їй набором природних і створених людською діяльністю ресурсів, що має певні просторові межі та географічне положення.

Відповідно, коли йдеться про морські простори, вживається термін «акваторія» Акваторія - обмежена частина водної поверхні Землі з властивим їй набором природних та антропогенних властивостей і ресурсів, що характеризується географічним положенням, протяжністю, глибиною та ін.. Акваторії Світового океану все активніше долучаються до політичного життя планети, оскільки мова йде про свободу судноплавства, використання природних ресурсів, екологічну безпеку та ін. Логічним є вживання узагальнюючого родового поняття «геоторія», в якому об'єднується зміст понять територія, акваторія та аероторія Аероторія - будь-яка частина повітряної оболонки Землі, відповідним чином співвіднесена із територією або акваторією..

Країна - це територія з визначеними кордонами і заселена певним народом, що в політико-географічному відношенні може мати державний суверенітет або бути залежною. Загалом на політичній карті світу налічується близько 230 країн (різні автори називають від 224 до 237 країн; але абсолютна точність є неможливою і навіть некоректною через існування таких спірних територій, як Сеута і Мелілья, невизнаних і самопроголошених держав, починаючи від Тайваню, Турецької Республіки Північний Кіпр або Придністровської Молдавської Республіки і завершуючи віртуально-анекдотичною Сіландією Сіландія заснована 1967 р. у відкритому морі за 6 миль від узбережжя Великобританії на покинутій морській платформі «Раф Тауер» розміром 140 на 40 метрів. За часи Другої світової війни платформа використовувалася для захисту британської території від гітлерівської авіації. Відставний майор британської армії Рой Бейтс поселився на ній з дружиною і сином, проголосивши тут Князівство Сіландію, а себе принцем-сюзереном Роєм Сіландським. 1968 року Великобританія вирішила без зайвого розголосу виселити непроханих гостей. Майор Бейтс встиг на той час добре озброїтися і відкрив з платформи вогонь по катеру берегової охорони. Катер змушений був поплисти геть, а Бейтса заарештувала поліція, коли він відправився на берег за покупками.

Суд Бейтс виграв. Суддя змушений був визнати, що юрисдикція суду не поширюється за межі британської території. У 1987 р. Великобританія розширила свої територіальні води з 3 до 12 морських миль, але принц Рой зустрічно оголосив про розширення територіальних вод Сіландії, уникнувши таким чином входження до складу Великобританії (міжнародне право забороняє включати до свого складу нові території шляхом розширення територіальних вод). Велика держава була змушена «закрити очі» на факт існування Сіландії.

Найприбутковішою справою уряду Сіландії є продаж сіландських паспортів. Наприкінці 90-х років ХХ століття стався справжній вибух «сіландської паспортизації»: 150 тис. мешканців Гонконгу та Макао, які боялися стати громадянами комуністичного Китаю, заплатили по 1 тис. доларів за паспорт. Люблять користуватися сіландськими паспортами російські та балканські мафіозі та деякі інші люди з нечистою совістю.

Тривале існування Сіландії стало можливим завдяки міцним засадам британської демократії і судової системи. Не бракувало підтримки й з боку засобів масової інформації, які вважають Роя Бейтса сучасним втіленням Дон Кіхота, що змагається з бюрократичними млинами буржуазії.).

Оскільки в сучасному світі існує ціла низка несуверенних утворень (колонії, напівколонії, окуповані території, спірні території, підопічні території, нейтральні зони та інші), то по відношенню до країн без суверенітету більш зручно використовувати узагальнюючий термін «залежні території». Кількість залежних територій перевищує три з половиною десятки.

Держава - суверенне політичне утворення, країна з певною територією, населенням, господарством і політичною владою в ній. Держава є основним носієм прав і обов'язків у міжнародних відносинах. Отже, держава - найбільш важлива політико-географічна одиниця. Лише держави можуть бути членами міжнародних організацій (ООН, МВФ та ін.), всі інші об'єкти політичної карти мають відносно менше (підпорядковане) значення.

Для забезпечення свого суверенітету незалежні держави створюють системи законодавчої, виконавчої та судової влади, валютно-грошову систему, митну службу, органи безпеки, національні збройні сили тощо.

Отже, головною юридичною ознакою держави є суверенітет (політична самостійність, незалежність). Станом на сьогоднішній день число держав на політичній карті світу становить 195 До числа 195 незалежних об'єктів політичної карти світу включена Аруба - колишнє володіння Нідерландів, яка у 1999 році вийшла із складу Нідерландських Антильських Островів, але досі не подала заявку на вступ до ООН. Якщо Арубу не враховувати, то число держав слід зменшити до 194. «Наймолодшою» державою світу є Чорногорія (столиця - Подгоріце), утворена 2006 року., розподіляються вони по частинам світу таким чином: Європа - 44, Азія - 48, Африка - 53, Америка - 36, Австралія та Океанія - 14.

Територія держави (або державна територія) - це частина земної кулі, що включає в себе сушу та води, їх надра, повітряний простір над ними, які знаходяться в кордонах держави та під її суверенітетом. До державної території належать також екстериторіальні елементи: кораблі, літаки, морські кабелі поза межами власне території держави, території посольств, генеральних консульств, дипломатичних місій і представництв даної держави, на які поширюється її суверенітет.

Не слід плутати державну територію з національною (або етнічною) територією, тобто частиною земної поверхні, яка історично суцільно заселена певним народом. Скажімо, українська державна територія не збігається з українською етнічною територією, а курдська етнічна територія розташована у межах територій п'ятьох держав (Туреччина, Сирія, Ірак, Іран, Азербайджан).

Державний кордон - це дійсно визначені на земній поверхні або уявні, але позначені на карті лінії, що визначають межі сухопутної та водної території держави. У випадку виходу держави до морів та океанів державним кордоном вважається зовнішня межа територіальних вод.

Процес встановлення державних кордонів відбувається у два етапи - спочатку делімітація, а потім демаркація. Делімітація - це договірне визначення напрямку та положення кордонів з додаванням відповідної карти; демаркація - це безпосереднє встановлення кордонів на місцевості.

Територіальні води - морський 12-тимильний пояс, що прилягає до узбережжя або внутрішніх вод держави. У першому випадку 12 морських миль відраховується від лінії найбільшого відпливу. Морська миля є несистемною одиницею виміру відстаней, вона дорівнює 1 км 852 м (у морській термінології ця відстань інакше називається «вузол»).

Внутрішні води - це розташовані в межах державної території озера, річки, канали, а також внутрішні моря, затоки, бухти та лимани, що мають ширину проходу менше 24 морських миль. Відомі випадки віднесення частини морських вод до внутрішніх і при більшій ширині проходу (вхід у Кольську затоку у Баренцовому морі Росія повністю відносить до своїх внутрішніх вод), а також специфічне вирішення питання по Азовському морю, яке вважається внутрішніми водами одночасно двох держав (Росії та України).

За межами територіальних вод прибережних країн усі держави мають право вільного торгового та військового судноплавства, вільного прольоту над морем. Міжнародним правом закріплено статус «відкритого моря», акваторія якого перебуває у спільному користуванні всіх держав і народів, у тому числі й континентальних.

З огляду на важливе транспортно-географічне та військово-стратегічне значення деяких морських проток, які повністю перекриваються територіальними водами прилеглих держав, їм надано статус міжнародних згідно спеціальних угод: Гібралтар (вихід із Середземного моря в Атлантичний океан), Зунд (вихід із Балтійського моря у Північне), Босфор і Дарданелли (вихід із Чорного моря в Середземне).

Використання біологічних багатств та мінеральних ресурсів Світового океану давно вже набуло індустріальних масштабів. Тому група латиноамериканських країн наприкінці 60-х років ХХ століття виступила ініціатором встановлення 200-мильних морських економічних зон, які є відкритими для вільного судноплавання, але в них забороняється будь-яка господарська діяльність (вилов риби, заготівля водоростей, видобуток корисних копалин та ін.) без дозволу держави-хазяїна. До середини 80-х років їх приклад наслідували практично всі держави світу. Зараз на економічні зони припадає 40% акваторії Світового океану, у тому числі райони, які дають 96% вилову риби (через це свого часу виникла низка конфліктів, зокрема «тріскова війна» між Канадою і Францією; в України досі залишається неврегульованим питання проведення меж морської економічної зони з Румунією у Чорному морі через статус острову Зміїний та з Росією у Азовському морі).

Особливим об'єктом політичної карти світу є Антарктида. Цей материк позначається на політичній карті світу білим кольором зовсім не через льодовиковий покрив, а тому, що не має жодного державного утворення, та й взагалі не має постійного населення. Територія Антарктиди згідно міжнародних домовленостей не належить нікому. Цей політико-географічний регіон включає сам материк та прилеглі до нього акваторії Світового океану до 60^о південної широти включно. На межі тисячоліть - це нейтральна демілітаризована територія, статус якої регулюється Договором про режим Антарктиди, підписаним у Вашингтоні в 1959 р. Держави, що підписали договір, погодилися «заморозити» свої територіальні претензії на антарктичні райони, які не можна використовувати як військову базу або театр воєнних дій.

Натомість в Антарктиді виділяються сектори відповідальності певних країн за збереження природних комплексів у незайманому стані. Поки що будь-яка господарська діяльність в Антарктиді заборонена, крім науково-дослідних робіт. Зараз в Антарктиді працюють наукові станції 17 країн світу, серед них й України. Українська станція «Академік Вернадський» (колишня британська станція «Майкл Фарадей») розташована за координатами 66^о15' південної широти та 64^о16' східної довготи на острові Галіндез Аргентинського архіпелагу. Дякуючи участі в антарктичних дослідженнях Україна отримала квоту щодо вилову криля і риби у шельфовій зоні Антарктиди.

Слід визнати, що крім розглянутих загальновизнаних об'єктів політичної карти світу, у ХХІ столітті швидко зростає значення нових агентів світосистемних процесів. Такими є транснаціональні корпорації і банки (ТНК і ТНБ), міжнародні організації (МВФ, СБРР, СОТ, ФАО та ін.), регіональні інтеграційні системи (ЄС, НАФТА, АСЕАН та ін.), світові міста, насамперед Нью-Йорк, Токіо, Осака, Лондон, Париж, Берлін, Мюнхен, Рим та ін.

Суми річних продаж найбільших ТНК світу (таких як «Екссон-Мобіл», «Брітіш Петролеум», «Шеврон-Тексако», «Дженерал Моторз», «Дженерал електрик», «Тойота» та ін.) співставні з валовим внутрішнім продуктом малих європейських країн або найбільших країн Азії. Вартість же цінних паперів та фінансові можливості деяких ТНК або міжнародних організацій на кшталт МВФ та СБРР (останніх інколи називають «світовим урядом у підпіллі») перевищують розміри накопичень золотовалютних резервів навіть таких країн як США, ФРН, Великобританія, Франція. Колосальні фінансові можливості мають великі світові міста (агломерації Нью-Йорку, Токіо, Лондону, Парижу продукують 20-25% валового внутрішнього продукту своїх держав).

Традиційно забезпечення зв'язків між компонентами світосистеми здійснювалося шляхом руху товарів та послуг на ринку, особливо в зовнішній торгівлі сировиною, промисловими та сільськогосподарськими товарами, а також при трансфері технологій та русі інвестицій. Але на межі тисячоліть в умовах інформаційно-технологічної революції створено нові інтернаціональні транспортно-логістичні та інформаційно-комунікаційні системи. Формується небачена суперсистема фінансово-інформаційних зв'язків у масштабах планети. Нової якості набувають цивілізаційні комунікації в галузях культури, мистецтва, спорту, мас-медіа, шоу-бізнесу.

карта цивілізація політична географія

Размещено на http://www.allbest.ru