Продуктивні сили світу

Зміст

Вступ

1. Світове господарство і його об'єктивні риси

2. Всесвітній характер сучасних продуктивних сил та економічного прогресу

3. Інтернаціоналізація виробництва і світова інфраструктура

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Міжнародна економічна діяльність опосередковується численними формами інтернаціоналізації (співробітництва) різних країн, виробничих, торговельних комерційних контактів, які виходять за межі окремих держав, а також засобів регулювання зазначених контактів з боку національних та міжнародних інституцій. Ці форми відповідають характеру традиційної спеціалізації, яка пов'язана із досягнутими рівнями економічного розвитку та розміщенням факторів виробництва, природних багатств, а також спеціалізації, яка формується згідно з уявленнями про доцільні напрями концентрації трудових зусиль для виробників та країн у цілому.

На практиці дія об'єктивних та суб'єктивних факторів міжнародної економічної діяльності тими або іншими агентами ринкового життя реалізується в конкретних сферах господарювання або формах, видах підприємництва. У різних країнах заведено різні схеми класифікації зазначених форм. Це зумовлюється особливими національними традиціями, ступенем економічної свободи в різних країнах, різницею в системах правового, інституцій-нормативного регулювання, навіть певною довільністю трактування тих або інших явищ економічного життя.

Наприклад, міжнародну науково-технічну кооперацію за низкою формальних ознак можна відносити до сфери послуг. Вона ж може бути метою та органічним наслідком міграції капіталів, які вкладаються у високотехнологічні виробництва. До міжнародних валютно-фінансових відносин часто зараховують зарубіжне інвестування капіталів і міжнародний кредит. Але для цілей практичного вивчення мікроекономічних аспектів міжнародної економічної діяльності, як у нашому випадку, доцільним є саме більш докладний предметний поділ.

1. Світове господарство і його об'єктивні риси

Світове господарство, що сформувалося на основі міжнародного поділу праці, являє собою цілісну систему, тобто комплекс взаємозалежних елементів, які функціонують як єдина цілісність. Світове господарство належить до числа складних систем, що характеризуються множинністю складових її елементів, ієрархічністю, багаторівневістю, структурністю. Цілісність такій системі надає наявність загальної цілі чи призначення, що полягає в найбільш ефективному використанні глобальних, загальносвітових ресурсів для задоволення людських потреб. Реалізація такої мети припускає ув'язування у певному порядку складових елементів системи, що й утворить її структуру.

Первинним елементом системи світового господарства є національні господарські, а також міжнародні виробничі комплекси. Вирішуючи у процесі функціонування свої власні завдання, такі комплекси водночас сприяють виконанню призначення всієї системи, а для цього між ними мають встановлюватися міцні і стійкі зв'язки, що поєднують їх у більш великі утворення -- підсистеми, які мають специфічні характеристики, але підпорядковані організуючій цілі системи в цілому.

Для характеристики складної і різноманітної структури світового господарства застосовується низка критеріїв, що дають змогу виділити складові його компоненти, згрупувати їх за певними ознаками і судити про стан і динаміку розвитку системи. Йдеться саме про комплекс критеріїв, тому що не існує єдиного універсального показника, здатного відбити всю складність і суперечливість світового господарства [6, с. 106].

Найпростіший й очевидний підхід -- виділення підсистем світового господарства за географічною ознакою згідно особливостями регіонального розвитку. З таких позицій можна розглядати підсистеми -- Західна Європа, Північна Америка, Близький Схід, країни Південно-Східної Азії тощо.

Іноді як самостійні підсистеми розглядаються окремі країни, що володіють великим економічним потенціалом, наприклад, США, Китай, Індія. Більш складний аналіз припускає застосування таких критеріїв, як рівень економічного розвитку, соціально-економічний тип господарства, рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків.

Рівень економічного розвитку -- синтетичне поняття, що характеризується сукупністю ряду показників, серед яких суттєвіші -- виробництво валового внутрішнього продукту на душу населення, галузева структура національної економіки, тип економічного росту, рівень і якість економічного життя населення.

Обсяг валового внутрішнього продукту на душу населення -- один з найбільш поширених критеріїв класифікації підсистем світового господарства. У відповідності з ним виділяють групу високорозвинених країн і групу країн, що розвиваються. Проте сам по собі такий показник не є достатнім для характеристики рівня економічного розвитку.

За таким показником, наприклад, найбільш економічно розвинена країна сучасного світу США опиняється лише на третьому місці ($26397 на душу в 1995 році), пропустивши поперед себе карликовий Люксембург ($34155) і невелику африканську державу Бруней ($30447).

Тому необхідні й інші показники. Тож галузева структура свідчить про рівень індустріального розвитку країн, що входять до тієї чи іншої групи. Якщо основна частка валового внутрішнього продукту виробляється в промисловості, то маємо справу з високоіндустріальними державами, якщо в сільському господарстві -- з аграрними [1, с. 62].

При цьому суттєве значення мають показники ефективності виробництва (продуктивність праці, капіталовіддача, матеріало- і енергоємність), що визначають тип економічного зростання. Як правило, високорозвинені країни характеризуються інтенсивним типом зростання, тоді як менш розвинені -- екстенсивним.

Починаючи з 90-х років у міжнародній статистиці для характеристики рівня економічного розвитку почали застосовувати такий узагальнюючий показник, як індекс людського розвитку, що включає три основних компоненти: тривалість життя і стан здоров'я, рівень освіти й рівень доходів, що забезпечує прийнятні умови життя.

До кінця 90-х років згідно з доповіддю Комісії ООН щодо людського розвитку серед 175 країн, для яких обчислювався індекс людського розвитку, 64 країни являли високий рівень, 66 країн - середній, і 45 країн - низький рівень. Інакше кажучи, з 6 млрд. мешканців Землі 1,3 млрд. (23%) користувалися умовами високого рівня людського розвитку, 2,6 млрд. (45%) -- середнього і 1,8 млрд. (32%) проживали в умовах нижче середнього рівня.

Незважаючи на розходження в показниках, орієнтація на рівень економічного розвитку дає змогу судити про специфіку завдань, які стоять перед різними країнами, і групувати їх відповідно до цього в окремі підсистеми.

Група розвинених країн зустрічається насамперед із проблемами утримання досягнутого досить високого рівня життя, забезпечення високої ефективності виробництва в умовах екологічних обмежень, забезпечення конкурентоспроможності своєї продукції. Ці й інші проблеми розв'язуються шляхом багатобічних контактів у рамках міжнародних організацій і на спеціальних нарадах, зокрема на регулярних зустрічах так званої великої сімки (США, Японія, Англія, Німеччина, Франція, Італія, Канада) [4, с. 12].

Країни, що розвиваються, зустрічаються з іншого роду проблемами. Насамперед це подолання відсталості від країн з високим рівнем економічного розвитку, яка, незважаючи на покладені зусилля, не тільки не скорочується, але навіть у ряді випадків зростає.

З проблемою відсталості тісно пов'язана проблема бідності, що не дозволяє забезпечити величезній кількості населення хоч трохи пристойний спосіб життя. Розв'язання цих проблем неможливо без включення в систему міжнародних економічних зв'язків. У пошуках виходу із ситуації, що склалась, країни, які розвиваються, намагаються об'єднати свої зусилля, виступити єдиним фронтом у діалозі з розвиненими країнами (діалог «Північ-Південь»).

Ними висунута через ООН концепція “нового світового економічного порядку”, що передбачає комплекс заходів для подолання відсталості.

Масив країн, що розвиваються, далеко не однорідний за складом, й їхня диференціація поглиблюється. Невеликій групі країн, що розвиваються, пощастило вдало вписатися в систему світових господарських зв'язків, і, використовуючи сучасні технології і переваги в забезпеченні дешевою, але досить кваліфікованою робочою силою, домогтися високих темпів економічного зростання і конкурентоспроможності своєї продукції.

Це дало змогу розв'язати низку соціальних і економічних проблем і забезпечити досить високий рівень життя. Країни, що дістали назву нових індустріальних країн (Гонконг, Сінгапур, Південна Корея, Тайвань, Бразилія, Аргентина, Мексика), посідають досить високі місця в рейтингу рівня людського розвитку.

Ще одну специфічну групу країн, що розвиваються, складають експортери нафти і нафтопродуктів. Одержуючи значну нафтову ренту, вони змогли забезпечити доволі високий рівень доходу на душу населення. Але, на відміну від нових індустріальних країн, вони не використовували виручені від продажу нафти кошти для вкладень у реструктуризацію власної економіки [3, с. 58].

У крайньому разі вони використовували їх як позички і портфельні інвестиції в інших країнах. Значна ж частина йшла на поточне споживання, причому далеко не завжди раціональне. Тому для деяких країн (Нігерія) закінчення нафтового бума обернулося кінцем процвітання.

Країни з низьким рівнем економічного розвитку (рівень доходів нижчий від $200 на людину на рік) -- зона бідування світової економіки. Тут постійним явищем стали недоїдання, епідемічні захворювання, масове безробіття, низький рівень освіти. Саме такі країни мають потребу в ефективній міжнародній допомозі для перетворення їхньої економіки і включення її як нормально функціонуючого елементу у світове господарство.

2. Всесвітній характер сучасних продуктивних сил та економічного прогресу

Нові методи регулювання розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил можуть дати очікувані результати лише в тому разі, якщо повною мірою будуть враховані всі різноманітні інтереси суспільства, в тому числі підприємств, галузей, областей, міст, регіонів та інших територіальних одиниць. Чим тісніше переплітаються на різних регіональних рівнях економічні, політичні, екологічні взаємовідносини, тим ширша гама інтересів.

Носіями регіональних інтересів є соціальні суб'єкти діяльності, що пов'язані умовами свого існування з відповідною територією. Регіональні інтереси -- це відносини між індивідами та соціальними групами з погляду забезпечення умов свого існування та розвитку в адміністративно-територіальній одиниці.

Регіональні інтереси охоплюють далеко не весь спектр інтересів населення, підприємств тощо. Наприклад, керівники підприємств та їхні працівники мають певні економічні інтереси стосовно функціонування цих підприємств. Однак усі ці особи, як і члени їхніх сімей, є ще і просто місцевими жителями. Вони тією чи іншою мірою залежні від рівня і способу життя населення в регіоні, стану місцевого бюджету, місцевої виробничої і соціальної інфраструктури, політичного мікроклімату тощо. А це означає, що обов'язково (хоч і різною мірою) всі вони є носіями регіональних інтересів [5, с. 63].

Доцільність дій владних структур всіх адміністративно-територіальних рівнів щодо вирішення проблем регіонального розвитку прямо залежить від чіткого уявлення про регіональні інтереси та їхніх оцінок. Регіональні інтереси є специфічними, а в ряді випадків -- унікальними.

В об'єктивному аналізі регіональних інтересів сьогодні зацікавлені передусім ті структури, що дійсно мають намір і спроможні провадити сучасну ефективну політику регіонального розвитку. Цим зумовлена потреба в новому спрямуванні аналітично-інформаційного інструментарію. Він має забезпечувати оцінювання переорієнтації суспільних інтересів щодо регіональної політики у розвитку регіонів.

Теоретично первинний загальнорегіональний інтерес полягає у гарантованій реалізації на кожній конкретній території конституційних прав та умов для цього. У разі якщо такий загальнорегіональний інтерес підтримується державною політикою і діяльністю органів влади та управління, формуються інтереси, зумовлені прагненням стабілізувати відтворення тих умов регіонального життя, які позитивно оцінюються населенням, суб'єктами господарювання тощо.

Відтворювальний характер і стабільна основа регіональних інтересів є досить природними. Адже життєдіяльність регіону на відміну від будь-якого підприємства або іншого об'єкта не обмежена в часі (він не може саморозпуститися, ліквідуватися тощо). Отже, ресурси, умови існування регіону мають постійно відтворюватися.

Регіональні інтереси -- це зацікавленість у стабільному відтворенні та примноженні соціального, природно-ресурсного, демографічного, господарського потенціалу регіону. Якщо цей процес порушується, регіон рано чи пізно переходить до розряду депресивних, переживає катастрофу з усіма соціальними, економічними, фінансовими наслідками. Вийти з цього стану жоден регіон самостійно не може. Тут є обов'язковою вагома і послідовна державна підтримка [6, с. 108].

3. Інтернаціоналізація виробництва і світова інфраструктура

Міжнародна інтернаціоналізація та спеціалізація виробництва означає спеціалізацію країн на виробництві певних видів продукції або послуг і міжнародний обмін ними. Досить легко уявити собі спеціалізацію за продуктами харчування. Наприклад, банани вирощують у тропіках і не вирощують в умовах помірного клімату. Тропічні країни експортують банани до країн помірного поясу, а останні експортують до тропіків свою продукцію.

Країни можуть спеціалізуватися також на послугах, зокрема на рекреаційних (тобто курортних). До країн з розвиненою сферою надання рекреаційних послуг приїжджають туристи з усього світу. При сходженні, скажімо, на вершини у Гімалаях послуги альпіністам надають місцеві жителі -- шерпи, адже саме вони можуть переносити великі вантажі в умовах високогір'я, бо добре знають його особливості.

Лондонські фінансисти надають банківські послуги замовникам з багатьох країн світу. Лондон також відомий як світовий центр із створення першокласної комерційної реклами, яка вже завоювала чимало престижних міжнародних призів.

Міжнародний поділ праці -- реальне явище. І ним не можна нехтувати, оскільки між різними країнами завжди існували, існують і будуть існувати відмінності у географічному положенні, природних ресурсах, структурі господарства, навичках і майстерності трудового населення тощо.

У результаті міжнародного поділу праці у країнах світу формуються галузі міжнародної спеціалізації, які значною мірою орієнтовані на експорт своєї продукції до зарубіжних країн. Саме ці галузі представляють країну у міжнародному поділі праці. Скажімо, якщо у зв'язку з географічним поділом праці згадати Об'єднані Арабські Емірати, то вони постають в уяві як світовий експортер нафти. Швейцарські майстри відомі як найкращі у світі виробники точної механіки, альпійські фермери -- як неперевершені виробники одного з найкращих у світі сортів сиру. Швейцарія ще й світовий центр рекреаційних послуг [3, с. 59].

Говорячи про Канаду, не можна не згадати канадських фермерів (у тому числі й українського походження), які є відомими у світі експортерами зерна. Аргентина відома своїми неосяжними степами і кваліфікованими фермерами (знову ж таки, серед них чимало українців), вона є великим експортером м'яса худоби на світовому ринку. Перефразовуючи відомого поета, можна сказати: "Ми говоримо -- Куба, а маємо на увазі -- цукор. Ми говоримо -- цукор, а маємо на увазі -- Куба!".

Утвердитися на світовому ринку як виробник найбільшої кількості видів і високоякісної промислової продукції, а отже, завоювати вигідне місце у світовій економіці -- дуже непросто. Так, від часу здобуття державної незалежності колишніми колоніями в Африці минуло кілька десятиліть. А вони нині, як і раніше, постачають на світовий ринок лише сировину та сільськогосподарську продукцію. На світовий ринок потрібно прориватися і щодня зміцнювати свої позиції.

Міжнародний поділ праці розвивається у двох напрямах -- територіальному та виробничому. Перший напрям -- спеціалізація країн і регіонів на виробництві певних товарів (їх частин) або послуг. Другий напрям охоплює міжгалузеву, внутрішньогалузеву спеціалізацію та спеціалізацію на рівні окремих підприємств.

Вирізняють такі основні види міжнародної спеціалізації виробництва: предметну (виробництво готових товарів); подетальну (виробництво складових частин товарів); технологічну (стадійну).

Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації вважаються коефіцієнт спеціалізації галузі щодо експортної спеціалізації (розраховується як питома вага певного товару у світовому експорті) та експортна квота (частка галузі).

Міжнародне кооперування виробництва перетворюється на міжнародне промислове співробітництво. Найважливішою ознакою промислового співробітництва є комплексність.

Провідними у міжнародному кооперуванні вважаються такі методи: виконання спільних програм; договірна спеціалізація; створення спільних підприємств.

Країни спеціалізуються для того, щоб брати участь у міжнародній торгівлі товарами та послугами, яка може відбуватися у таких режимах: вільної торгівлі; торговельних обмежень; протекціонізму.

Висновки

Отже, багато в чому проблема класифікації форм міжнародної економічної діяльності -- це проблема вибору відповідних критеріїв, причому такий вибір має бути адекватним реаліям часу. Одна справа -- коли в економіко-історичному контексті йдеться про оцінку процесів співробітництва за часів А. Сміта, коли безумовно панівною та майже виключною їх формою була торгівля, коли не існувало інститутів валютних спекуляцій, і зовсім інша -- оцінка пізніших, а тим більше сучасних форм міжнародної економічної діяльності.

Тому, враховуючи необхідність дотримуватися під час вироблення узагальнень конкретно-історичного підходу, а також з метою найбільшої репрезентативності оберемо в ролі ключових комплекс функціональних критеріїв, які визначаються з урахуванням широкого міжнародного досвіду. Згідно з цим підходом виділимо такі форми міжнародної економічної діяльності: міжнародна торгівля товарами; надання міжнародних послуг; транскордонний рух капіталів; міжнародний кредит; міжнародні валютно-фінансові відносини; міжнародна міграція робочої сили; участь у діяльності міжнародних економічних організацій; міжнародне співробітництво у виробничих, науково-технічних сферах; спільне розв'язання економічними засобами глобальних проблем розвитку.

Список використаних джерел

1. Дахно І.І. Міжнародна економіка. -- К.: МАУП, 2007. -- 248c.

2. Дзюба С.Г., Подоприхіна І.Є. Міжнародна економіка. -- Донецьк: ТОВ "Юго-Восток", 2006. -- 284 с.

3. Карпенко С.В., Карпенко О.А. Міжнародна економіка. -- К.: Університет "Україна", 2007. -- 252с.

4. Романишин С.Б., Сай Л.П., Когут У.І. Міжнародна економіка. -- Л.: Видавництво Національного ун-ту "Львівська політехніка", 2007. -- 96с.

5. Філіпенко А.С. Міжнародні економічні відносини: історія. -- К.: Либідь, 2006. -- 390с.

6. Школа І.М., Козменко В.М., Бабінська О.В. Міжнародні економічні відносини. -- Чернівці: Книги-ХХІ, 2007. -- 544с.