Історичний огляд міграційних процесів в Україні

1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ.І.Я.ФРАНКА

кафедра соціології

РЕФЕРАТ

на тему:

«Історичний огляд міграційних процесів в Україні»

виконала:

студентка групи Екс-31с

Черепко Катерина

ЛЬВІВ - 1999

Освоєння колись неозорих просторів Російської імперії супроводжувалося масовими переселеннями українців за межі України. Наприкінці ХІХ сторіччя, від 1891 по 1900 рік, переселенці з України становили 36% усіх внутрішніх мігрантів імперії, у 1901 - 1910 роках їхня частка зросла до 49% і досягла 60% у роки, що передували першій світовій війні. За період з 1896 по 1914 рік з дев'яти українських губерній переселилися за Урал 1,6 млн чоловік. З них 23% виїхали з Полтавщини, 17% - з Чернігівщини, 12% - з Київщини, 9% - з Херсонщини, 7% - з Таврії, 4,5% - з Поділля, 4% - з Волині. У цей самий період почалася активна еміграція населення із західноукраїнських земель за океан, яка становила з 1895 по 1913 рік 413 тис. чоловік.

Особливо значних розмірів набула внутрішня українська еміграція за років радянської влади. Насильницька колективізація 1929 - 1930 років супроводжувалася виселенням за межі України близько мільйона чоловік; близько двох мільйонів чоловік були евакуйовані за роки війни до східних регіонів СРСР. У повоєнний період великого розмаху набули переселення з України до Середньої Азії та Сибіру. Обмін населенням між Україною та іншими республіками колишнього СРСР, за винятком кількох останніх років, характеризувався усталеністю міграційних потоків і постійності географії міграційних зв'язків. Головним партнером України щодо міграційного обміну всі ці роки була Росія, у першу чергу - Уральський, Центрально-Чорноземний, Північно-Кавказький, Північно-Західний та Східно-Сибірський регіони. Українська молодь брала активну участь в освоєнні цілини в Казахстані, виїжджала за комсомольськими закликами на гідроенергетичне будівництво в Сибіру, спорудження Байкало-Амурської магістралі, промислові новобудови в країнах Прибалтики. Водночас Україна приймала переселенців з інших республік СРСР. Частка міжреспубліканської міграції в прирості її населення впродовж трьох десятиріч утримувалася на рівні 25%.

Впродовж тривалого часу типи міграційних процесів, їх динаміка і структура потоків в Україні підтримувалися економічною політикою, зорієнтованою на екстенсивний тип господарювання; відсутністю вільного ринку житла, інституцією прописки, неможливістю виїзду за межі країни. Домінантою міграційних процесі в Україні у цей період був відплив сільських жителів. переважно молоді, у міста республіки та за її межі. Загалом у 1960 - 1990 роки сільське населення України зменшилося за рахунок міграції на 6,7 млн чоловік, або в середньому на 225 тис. чоловік щороку. Проте у 1986 - 1990 роки щорічний міграційний відплив сільських жителів почав послідовно знижуватися: 1989 року він становив 124,0 тис. чоловік. 1990 року - 70,7 тис., 1991 року - 36,4 тис. чоловік. А від 1992 року вперше за повоєнні роки відплив населення із сільської місцевості змінюється на його приплив: позитивне сальдо міграції досягає цьго року в українському селі 78,7 тис. чоловік, а в 1993 року, дещо зменшившися, все-таки зберігає позитивне значення - 41,7 тис, чоловік. 1994 року тенденція до зменшення позитивного сальдо міграції в сільській місцевості триває, а його розмір досягає лише 0,5 тис. чоловік.

Багаторічний відплив сільської молоді в міста України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів в її сільській місцевості. Позаяк село залишали переважно молоді та працездатні контингенти, цей процес супроводжували збільшення частки осіб пенсійного віку, зростання смертності сільського населення, скорочення його народжуваності, зниження питомої ваги дітей і підлітків. Нерегульована міграція із села призвела до істотних деформацій не тільки вікової, але й статевої структури сільського населення в Україні. Відбулось поглиблення диспропорцій статей у низці вікових груп, що істотно погіршило ситуацію на сільському шлюбному ринку: у вікових групах від 16 до 40 років на 1000 чоловік 1989 року припадало від 833 до 957 жінок відповідних вікових груп.

І якщо у сільській місцевості відзначений брак жінок, то у місті, яке поглинало маже весь внутрішньореспубліканський приріст, відзначений їх надлишок практично в усіх вікових групах. Диспропорції статей у населення репродуктивного віку створюють труднощі щодо укладення шлюбів і супроводжуються достатньо високою позашлюбною народжуваністю. Вона зросла від 7.9% 1985 року до 13,1% 1993 року загальної кількості тих,хто народився в місті, й відповідно з 9,2 % до 12,8% - у сільській місцевості.

Небувалий вихід селянства із українського села, який почався ще у 20 - ті роки й тривав до неещодавного часу, визначив деформацію всіх демографічних структур у сільській місцевості. Зменшилися абсолютні та відносні розміри населення працездатного віку, воно становить сьогодні менше половини сільських жителів (48,9%), в його структурі відбулося зрушення на користь старших вікових груп. У сільській місцевості постала регресивна вікова структура населення, яка не забезпечує його розширене відтворення: без припливу ззовні чисельність мешканців села неухильно зменшувалася. Демографічнна ситуація в сільській місцевості почала відтворюватися, неухильно погіршуючись. За 1959 - 1993 роки частка осіб пенсійного віку в сільській місцевості України збільшилася в 1,9 рази. І якщо на 1000 сільських жителів працездатного віку 1959 року припадало 276 пенсіонерів, то 1993 року - вже 594. Це співвідношення зросло у 2,2 рази!

Безпосереднім підсумком перерозподілу жителів із сільської місцевості у міста України є радикальна зміна характеру їх розселення в її межах. У країні сформувалася система регіонів, відзначених високою концентрацією міського та сільського населення. Вони приурочені до найскладніших і найдинамічніших виробничих, урбаністичних та транспортних структур України. З точки зору забезпечення ядерної безпеки країни (мається на увазі як загроза ядерної експансії ззовні, так і екологічної катастрофи, подібної до чорнобильської) настільки висока концентрація населення в районах індустріального розвитку та зосередження транспортної інфраструктури вкрай небажана. Не менш небажане формування в межах України обсягових слабозаселених регіонів, в яких виведені з господарського обороту значні за площею землі. Безпосередні і побічні втрати врожаю зростають з кожним роком, що за умов економічної кризи неприпустимо.

Наприкінці 1980-х років окреслилася нова тенденція у динаміці, структурі й напрямках міграційних потоків в Україні. Радикальні збурення у системі політичних, економічних, соціальних та національних інтересів, характерні для перехідних суспільних станів, потрясають всі країни - колишні республіки Радянського Союзу. Їх супроводжують соціальна дезорганізація, міжнаціональні конфлікти та масові міграції. Розвиток кровопролитних громадянських війн на Північному Кавказі, у Закавказзі та Середній Азії обернувся на масову обвальну міграцію із цих регіонів слов'яномовного населення, в тому числі українців.

Упродовж тривалого часу українці становили істотну частку міграційного приросту міського населення у цих регіонах, утворюючи разом із росіянами та бєларусами групу з найвищими показниками міграційної рухливості та приживаності у місцях вселення. Наприкінці 1980-х років розміри прибулих в інші республіки з України зменшуються, зростає потік мігрантів-українців у зворотньому напрямку, і 1990 року починається зниження абсолютних та відносних розмірів українського населення в усіх республіках, за винятком України, Російської Федерації, Бєларусі. Головна маса українців повертається в Україну: 76,9% (або 150,8 тис. чоловік). У містах Росії 1990 року осіли 26,9 тис. українців, що переселилися сюди з інших республік. Постійними мешканцями Бєларусі стали 2,4 тис. українців.

За даними Міністерства статистики України, яке досліджували наприкінці 1991 року причини міграції населення в Україні, 70,8% тих, хто переселився в її межі, прибули з Росії, 6,4% - з Молдови, 2,2% - із країн Балтії, 3,6% - з Грузії, 3,4%- з Азербайджану, 1,6 - з Вірменії, 3,3% - з Казахстану, 4% - з Бєларусі, 4,7% - з країн Середньої Азії. Головна частина мігрантів, що переселилися в Україну (49,6%), мотивує свій переїзд сімейними обставинами, 18,8% - зміною місця роботи, 12,6% - загостренням міжнаціональних відносин, 12,4% - необлаштованістю побуту, 9,1% - необхідністю зміни клімату в зв'язку зі станом здоров'я. Такі параметри характеризують міграційний процес наприкінці 1991 року. На початок літа 1992 року розпалюється збройний конфлікт у Придністров'ї, і в Україні з'являються біженці, на кінець липня1994 року їхня кількість зросла до 60 тис. чоловік.

1989 року починається повернення кримських татар із Середньої Азії, куди вони були депортовані 1944 року. На початок 1995 року до Криму повернулися вже 238 тис. кримських татар і 12 тис. депортованих разом з ними вірмен, греків, болгар і німців. У місцях депортацій, переважно в Узбекістані, чекають на повернення ще 220 тис. кримських татар і близько 100 тис. вірмен, болгар, греків і німців. Водночас розширюється еміграція населення з України, яка має переважно етнічне забарвлення: виїжджають євреї, німці, греки, вірмени. 1980 року назавжди виїхало з України 6,8 тис. чоловік, 1988 року - 17,7 тис., 1989 року - 50 тис., а 1990 року - вже 95,4 тис. чоловік. Але всі ці роки приплив населення в Україну перевищував його відплив.

У першому півріччі 1994 року в Україні вперше за останні 10 років зареєстроване негативне сальдо міграції, яке становило 69,7 тис. чоловік. Переважна частина мігрантів (68% - виїхала в інші країни СНД і Балтії, решта ж вирушила у далеке зарубіжжя. З вибулих у країни СНД більшість (83,7%, або 139,3 тис. чоловік) становили мігранти, які виїхали до Росії. Їхня кількість у 2,1 рази перевищила розміри тих, хто переселився із Росії в Україну. Частка мігрантів, котрі переїхали з України до Молдови та Бєларусі, вона становила лише по 3,3% до кожної з цих країн. У міграційному обміні з іншими країнами СНД та Балтії потік тих, хто переселився в Україну з цих, перевищував розміри міграційного потоку з України. Обсяг чистої міграції становив 16,5 тис. чоловік, з яких 25% переїхали в Україну з Узбекистану, 17% - з Казахстану, 5% - з Молдови. Росіяни переїхали переважно з Росії, кримські татари з Узбекистану, вірмени - з Вірменії. 90% мігрантів, які прибули з країн Балтії. становили росіяни та українці.

Як і в попередні роки, більша частина тих, хто емігрував до країн далекого зарубіжжя, виїхала в Ізраїль (26,5 тис. чоловік або 36%), майже стільки ж колишніх мешканців України виїхало виїхало в США (31%), а 16% вирушили до Німеччини. Серед вибулих до країн далекого зарубіжжя найбільшою є питома вага євреїв (51%), частка українців досягла 20%, росіян - 14%, німців - 3,5%, угорців - 1%. З 13,5 тис. вибулих євреїв майже половина (46%) вибрала місцем майбутнього замешкання Ізраїль, 36% - США, 12% - Німеччину. Із 5,4 тис. вибулих за кордон українців 38% вирушили в США, 28% - в Ізраїль, 16% - до Німеччини, 3,4% - у Канаду, 2% - у Польщу.

Серед тих, хто переселився у далеке зарубіжжя, як правило, переважали мігранти корінних національностей країн вселення. Разом із тим з 4,3 тис. вибулих до Німеччини становили євреї і тільки 19% - німці. Із 183 мігрантів, вибулих в Польщу, 56% репрезентовані українцями і лише 22% - поляками. Із 124 чоловік, котрі обрали місцем майбутнього замешкання Словакію, тільки 4,8% були словаками, натомість 79% тих, хто переселився в цю країну, -українці. Із 4.6 тис. прибулих до України з країн далекого зарубіжжя більшість (1,7 тис. або 37%) приїхала з Німеччини. Понад половину з них (65%) - українці, що повернулися в складі контингенту військовослужбовців, та члени їхніх сімей. Міграція за межі України тривала цілий 1994 рік. За цей період часу населення країни зменшилось за рахунок від'ємного балансу прибуттів і вибуттів на 143,2 тис. чоловік, більшість з яких переселилася в Російську Федерацію. Еміграція в США і Канаду цього року досягла 18,1 тис. колишніх громадян України, до Ізраїлю виїхали 21,7 тис., Німеччини - 9,3 тис., Австралії - 0,8 тис. чоловік. Серед емігрантів переважали євреї, росіяни, українці, німці. В Російську Федерацію з України в 1994 році виїхали 147,6 тис. росіян і 77,0 тис. українців, до історичної Батьківщини, в Німеччину, вирушили 1,7 тис. німців, в США помандрували 9,2 тис. євреїв, 4,8 тис. українців та 2,5 тис. росіян.

Тенденція до еміграції з України збереглася і у першому півріччі 1995 року, впродовж якого чисельність жителів України скоротилася за рахунок еміграції на 40,8 тис. українців та 2,5 тис. росіян.

Чотири п'ятих (80,0%) вибулих за межі України обрали як нове місце проживання країни ближнього зарубіжжя і передусім Росію, яка поглинула 89,0% еміграції з України та країн ближнього зарубіжжя. До країн дальнього зарубіжжя еміграція з України становила у першому півріччі 1995 року 23,6 тис. чоловік. Головна частка вибулих (68,7%) - особи працездатного віку. серед прибулих переважали іммігранти з ближнього зарубіжжя, їхня частка досягла 96,0%. Головним партнером України з міграційного обміну, як і колись, залишається Росія, яка дала нашій країні у першому півріччі 1995 року 66,0% усієї імміграції з СНД та Балтії. Громадянами України стали 79,7 тис. переселенців з цих країн.

Чи збережеться відзначена тенденція, чи продовжуватиметься відплив населення з України, чи зросте еміграція до країн дальнього зарубіжжя, покаже час. Тільки тоді можна буде зробити висновок про характер міграційного тренду. Загалом же дедалі більша еміграція населення з України - тривожний симптом, який відображає не стільки зростання національної самосвідомості емігрантів, скільки погіршення економічної, екологічної, соціально-політичної обстановки в СНД загалом і в Україні зокрема. Ті, хто виїздить з України, як правило, молоді і добре освічені. Їх виїзд істотно знижує якість трудового, демографічного та інтелектуального потенціалу України. Еміграція творчої, наукової, гуманітарної та інженерно-технічної інтелігенції за межі України, досягнувши на певному етапі критичної маси, створює серйозні перешкоди для національного відродження країни. Україна як велика європейська держава потребує зміцнення своєї національної еліти: без неї неможливі ні розвиток національної культури, ні перебудова науково-промислового потенціалу, ні створення дієздатних збройних сил, ні забезпечення здоров'я та відтворення генофонду нації.