Газова промисловість України. Єврорегіони. Природоохоронна діяльність

1. Газова промисловість України, її значення, регіональні особливості розміщення, сучасний стан та перспективи розвитку

Газова промисловість - це наймолодша галузь паливної промисловості України. Використання газу удвічі дешевше, ніж нафти. Газ окрім використання у побутових цілях, у металургії та для виробництва електроенергії широко використовується для виробництва азотних добрив та синтетичних матеріалів. Природний газ для економіки України має особливо важливе значення. Його питома вага в паливному балансі досить висока.

Газова промисловість сформувалась в основному у післявоєнні роки на базі розвідних родовищ природного газу, найбільшого розвитку набула у першій половині 70-х років (таблиця 1).

Таблиця 1 - Видобуток природного газу в Україні у 1940 - 2007 рр.

За даними таблиці 1 видно, що починаючи з другої половини 70-х років, і до цього часу видобуток газу в Україні значно знизився 2, с. 183.

Зараз у це важко повірити, але в 70-х роках Україна була головним постачальником газу в Росію. Тоді ж почався експорт в Польщу, Чехословаччину й Австрію. Але за два десятиліття інтенсивного газовибутку запаси вітчизняних родовищ виснажилися, а нових відкрити не вдалося. З розвалом СРСР практично повністю припинилася геологорозвідувальна діяльність в України. Як наслідок, ще до початку дев'яностих наша країна перетворилася з експортера в найбільшого імпортера «блакитного» палива.

Першою була освоєна Передкарпатська нафтогазоносна область. Тепер на неї припадає 3,1% всього видобутого газу в Україні. Цей район досить перспективний, оскільки газ тут видобувають переважно з незначних глибин. Розвідані його запаси становлять 94 млрд. м³. У цілому в Західноукраїнському нафтогазоносному регіоні прогнозовані запаси нафти і газу становлять 600 млн. тон умовних одиниць палива, причому більш як половина їх сконцентрована в Івано-Франківській області, де вони залягають на глибині 5-6 км, що є основною технічною проблемою промислового їх видобутку.

У Прикарпатті Дашавське родовище використовується для підземного зберігання газу, Більче-Волицьке газове родовище експлуатується з 1949 року, Космацьке газоконденсатне родовище - з 1969 р. і є цінним для хімічної промисловості, його газоконденсат переробляють на Надвірнянському нафтопереробному заводі. Опарське, Угерське, Рудківське ще експлуатуються, запаси газу в них майже вичерпані. Косівське та Кадобнянське газові родовища використовуються з метою видобутку газу для місцевих потреб. Крім перелічених, у Прикарпатті та Закарпатті відкрито ще низку родовищ і газовиявів промислового значення (Судово-Вишнянське, Немирівське, Солотвинське, Мукачівське, Іршавське).

Зменшення видобутку газу в Передкарпатській нафтогазоносній області пояснюється вичерпанням його із старих родовищ, нераціональним виробленням значної частини родовищ, оскільки велика кількість газу залишається під землею. Нещодавно відкриті нові родовища, але вони або малопотужні, або не розробляється зовсім.

На думку фахівців, у Передкарпатті можна збільшити видобуток газу, якщо відновити запущені свердловини, поліпшити якість пошуково-розвідувального буріння, забезпечити бурові організації устаткуванням для буріння свердловин завглибшки 5-7 км.

У діючих родовищах на Заході України разом із розвідними запаси газу становлять 94 млрд. м³.

Дніпровсько-Донецьку газоносну область виявлено поряд з покладами нафти в Дніпровсько-Донецькій западині. Основні її родовища стали відомими у другій половині 60-х років. Це найбільша в Україні нафтогазоносна область (93,8% загального видобутку газу в країні). Основні родовища природного газу в Харківській (Шабелинське, Хретищенське, Кигичівське, Дружелюбівське, Західнохрестищівське); у Сумській (Рибальське, Качанівське); Полтавській (Солохо-Диканівське); Дніпропетровській (Перещепинське) та Чернігівській (Гнідинцівське) областях. Всього тут виявлено 111 газових родовищ, сумарні запаси газу яких становлять 785,4 млрд. м³. Найбільше із зазначених родовищ - Шебелинське (80% усіх запасів газу в Україні), на другому місці за запасами газу Західнохрестищенське газоконденсатне родовище, яке експлуатується з 1970 року, далі Гнідинцівське нафтогазоконденсатне родовище - одне з найпродуктивніших в Україні (діє з 1960 р.).

Геологорозвідники й сьогодні виявляють нові родовища газу, в тому числі в Луганській і Полтавській областях, що свідчить про багатство надр Дніпровсько-Донецької западини.

У Причорноморсько-Кримській нафтогазоносній області відкрито і експлуатується 17 газових родовищ із загальними запасами газу 14,3 млрд. м³. Найбільші з них Голіцинське, Джанкойське, Глібівське, Оленівське, Задорненське, Стрілківське.

На дні Чорного моря геологи виявили ряд перспективних газових підвищень (підземних і підводних структур) з запасами газу 100 млрд. м³.

Таким чином, за оцінками експертів промислові запаси природного газу в Україні дорівнюють 1,2 трлн. м³, відкриті 500 млрд. м³ 3, с. 103.

Крім того, в січні 2006 р. у Верховній Раді України розглядалось питання про господарське використання газу метану, який знаходиться у вугільних пластах. Цей газ поки що викачується з пластів і не весь використовується як паливо, а просто викидається у повітря, забруднюючи довкілля. За підрахунками експертів такого газу може бути приблизно 1,2 трлн. м³.

Таким чином, у надрах України є 2,4-2,5 трлн. м³ природного газу і газу метану 5, с. 113.

Специфічною рисою розміщення газовидобувної промисловості є високий рівень її територіальної концентрації та орієнтація видобутку на найвигідніші умови експлуатації родовищ.

Із загальної кількості газу, що використовується в країні 19-20 млрд. м³ витрачається на комунально-побутові потреби (використання газу в комунальному господарстві має сезонний характер, оскільки газ упродовж року подається рівномірно, актуальним завданням є будівництво газосховищ), 30 млрд. м³ - на виробництво електроенергії і в межах 30 млрд. м³ - в металургії. Таким чином в середньому за останні роки витрачається близько 80 млрд. м³ газу.

При добуванні газу в країні у межах 18-21 млрд. м³ ми забезпечуємо свою потребу у газу у межах 20-25%, а решта покривається за рахунок імпорту. До 2006 р. ми отримували з Російської Федерації 30 млрд. м³ за перекачування через територію України її газу в Європу, а решту 30 млрд. м³ закуповували в Туркменістані.

У перспективі планувалося збільшити використання газу до 100 млрд. м³, але подорожчання його з 01.01.2006 р. практично у 2 рази ставить питання про його економічне використання і перегляд джерел його надходження. Кабінетом Міністрів України розглядаються пропозиції по переходу на альтернативні види палива і скорочення використання газу до 45-40 млрд. м³ за рік, тобто майже вдвічі.

При умові ефективного використання метану за рахунок власних газових ресурсів Україна може забезпечити потребу в газі в обсязі 40 млрд. м³. Так що при впровадженні енергозберігаючих технологій в перспективі потреба в закупівлі газу може скоротитись до 10 млрд. м³.

Супутні гази, які є на деяких невеликих нафтових родовищах, - дуже цінна сировина для промисловості органічного синтезу. З них на газобензинових заводах виробляють бензин.

Певну роль у паливному балансі відіграють утилізація промислових газів та виробництво штучного газу з твердого палива. В Донбасі (Лисичанськ) здійснюється підземна газифікація вугілля.

Крім того важливим є використання природного газу в нафтохімії, продуктом якої є синтетичні матеріали. З 1 тони рідких вуглеводнів можна отримати 600-700 кг нафтохімічної сировини, вартість якої набагато перевищує ефект використання газу як палива.

Важливого значення набуває питання транспортування та зберігання природного газу. Україна має розгалужену систему газопроводів, за обсягами надання транзитних послуг посідає перше місце на світовому ринку транспортування газу. Пропускна спроможність системи транспортування забезпечує подачу газу внутрішнім споживачам і до 90% експортних поставок російського газу до країн СНД, Європи та Туреччини.

Ефективне використання транспортної системи має стратегічне значення, від цього залежить стан української економіки та надійне забезпечення енергоресурсами всього Європейського континенту.

Через Україну проходять магістральні газопроводи «Союз», «Прогрес» і «Братерство», що постачають газ з Росії і Туркменії до Європи і газопроводи внутрішнього значення: Шебелинка - Полтава - Київ; Шебелинка - Дніпропетровськ - Кривий Ріг; Шебелинка - Одеса; Дашава - Львів; Дашава - Київ та інші, які нині здебільшого перекачують імпортне газове паливо. Найбільшим підземним газосховищем є Богородчанське (Івано-Франківська область) місткістю 15-17 млрд. м³ газу.

В останні роки стоїть завдання з реорганізації і технічного оснащення газотранспортної системи (ГТС), технічний стан якої не зовсім задовільний. Із її загальної довжини (36,7 тис. км) уже відпрацювали свій амортизаційний термін майже 23% газопроводів. Структура газопроводів за терміном експлуатації така: понад 33 роки - 23%, від 33 до 10 років - 64%, до 10 років - 13%. Проте оновлення газотранспортної системи здійснюється лише на 25%. З кожним роком ГТС України старіє і, безумовно, потребує дедалі більшого фінансування робіт її реконструкції та капітального ремонту, зміни газоперекачувальних агрегатів, переоснащення підземних сховищ газу, механізації системи автоматики, телемеханіки, газовимірювань, автоматичного контролю та реконструкції транспортних потоків газу.

Також до проблем газової промисловості слід віднести, наприклад, необхідність інтенсифікації геологорозвідувальних робіт та збільшення обсягів пошукового й експлуатаційного буріння, впровадження ефективних технологій, у тому числі в розрахунку на освоєння шельфу морів, відкриття перспективних родовищ. Проте складні гірничо-геологічні умови залягання продуктивних пластів вимагають застосування досконалих і дорогих технічних засобів.

Перспективи розвитку газової промисловості України пов'язані з розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Ще один важливий засіб - широке впровадження досягнень НТП, створення міжнародного консорціуму щодо транспортування російського газу в Європу через модернізовану газову мережу України.

Отже, підводячи підсумки я можу сказати, що газова промисловість - це галузь паливно-енергетичного комплексу, яка здійснює видобування, зберігання, транспортування та переробку природного газу. Газова промисловість України не тільки розвивається, але й має гарні перспективи на майбутнє. За оцінками спеціалістів на теренах нашої держави можливі відкриття родовищ світового масштабу. Насамперед це стосується шельфу Чорного моря. Хоча видобуток нафти зменшується, маємо гарні перспективи: великі потужності з переробки нафти близько 70 млн. т. і великі газосховища. Газотранспортна система України об'єднує 37,1 тис. км магістральних газопроводів, 72 компресорні станції, 13 підземних сховищ з активним об'ємом газу понад 32 млрд. куб. метрів. Експорт газу по українській газотранспортній системі здійснюється в 19 країн, головним газовим партнером є Росія. На сьогодні в Україні немає механізму стимулювання зменшення споживання енергоносіїв, який повинний включати державну систему енергозбереження на довгострокову перспективу, систему стандартів і нормативів витрат паливно-енергетичних ресурсів, звітність про енергоспоживання. Саме тому основною стратегією на довгострокову перспективу є подальше нарощування видобутку природного газу з підвищення його частки в енергобалансі країни для того, щоб вирішити проблеми перекладу народного господарства на енергозберігаючий шлях розвитку, провести модернізацію галузей ПЕК, вирішити питання розвитку атомної енергетики на базі реакторів підвищеної безпеки нового покоління, розробити і підготувати до широкого тиражування екологічно прийнятні технології спалювання вугілля; розширення ринку для реалізації основної мети - надійного забезпечення України природним газом власного видобутку необхідно вирішувати комплекс задач. Зокрема, необхідно вкладати великі кошти у пошуково-розвідувальні роботи, розбурювання та облаштування нових родовищ. Продовжити роботи з розширення ресурсної бази, достатньої для стабілізації i збільшення обсягів видобутку газу. Впроваджувати методи по забезпеченню інтенсифікації видобутку газу i газового конденсату, більш повного вилучення їх із пластів за рахунок сайклінг-процесу на газоконденсатних родовищах з високим вмістом конденсату, що дає можливість істотно збільшувати (майже на 30%) кінцеві коефіцієнти конденсатовіддачі. Здійснювати більш глибоку переробку газу i газового конденсату з метою одержання пропан-бутану. У майбутньому газова промисловість повинна стати однією з галузей з надзвичайно високим ступенем концентрації капіталу й виробництва. Досягнення максимального рівня забезпечення власними паливно-енергетичними ресурсами є принциповим завданням, без вирішення якого неможливе успішне здійснення успішного економіко-соціального розвитку України.

2. Значення міжрегіонального та прикордонного співробітництва у розвитку регіонів. Досвід створення єврорегіонів в Україні

Розвиток міжрегіонального і прикордонного співробітництва - світова тенденція, яка набуває розвитку під впливом інтеграційних процесів. Під міжрегіональним співробітництвом розуміють будь-які зв'язки, що встановлюються між регіонами різних держав; прикордонне співробітництво передбачає співпрацю між територіями, розташованими вздовж кордонів сусідніх держав. Ці форми співробітництва дають змогу поступово підвищити рівень соціально-економічного розвитку певних територій, у тому числі периферійних, розширити компетенцію місцевих влад у розвитку співробітництва з органами влади територій сусідніх країн. Таке співробітництво мобілізує потенціал окремих територій, дає змогу залучити їх до активної міжнародної співпраці. Відкриваються нові можливості для розвитку підприємництва, виробничої та соціальної інфраструктури, подолання наслідків екологічної кризи, розвитку науково-культурних взаємозв'язків 7, с. 907-908.

Міжрегіональна співпраця розглядається в усьому світі як засіб, спроможний зменшити соціально-економічні відмінності між найбільш розвинутими регіонами і відсталими, тобто скоротити міжрегіональні диспропорції.

Важливе значення в регіональному розвитку належить прикордонному співробітництву. Прикордонним територіям властиві такі ознаки, як бар'єрність і контактність, завдяки чому створюються передумови для розвитку взаємовигідного співробітництва. Міжрегіональне і прикордонне співробітництво націлено на вирішення конкретних соціально-економічних проблем кожної території. З розвитком ринкових відносин все більше прикордонних територій залучається до різних форм міжнародної співпраці. Інтенсивність цього співробітництва залежить від рівня економічного розвитку території, розгалуженості її транспортної системи, наявності конкурентних переваг у міжнародному поділі праці та багатьох інших чинників. Але за будь-яких соціально-економічних умов розвиток прикордонного співробітництва надає нового імпульсу розвитку цих територій, сприяє залученню іноземних інвестицій та створенню транспортних коридорів.

У країнах Західної Європи процес інтегрування національних економічних систем вперше розпочався з середини XX ст., започаткувавши утворення так званої «Європи регіонів». Вищою формою прикордонного співробітництва стали єврорегіони, які забезпечують співробітництво кількох держав на рівні органів місцевого самоврядування. Єврорегіони являють собою форму транскордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади регіонів, які мають спільний кордон. Взагалі основний принцип транскордонного співробітництва полягає в тому, щоб розвивати зв'язки і договірні відносини в прикордонних територіях з метою пошуку прийнятних рішень ідентичних проблем.

Єврорегіони створюються для реалізації певних заходів у різних сферах життєдіяльності населення відповідно до норм міжнародного права і національних законодавств. Головна мета їх створення - вирішення спільних проблем в інтересах населення країн, що співпрацюють. Конкретними формами такого співробітництва виступають проекти, спрямовані на вирішення проблем зайнятості населення, економічної та екологічної безпеки, розвитку інфраструктури тощо. Формування єврорегіонів здійснюється на добровільній основі.

Основною передумовою успішного створення і функціонування єврорегіонів є спільність інтересів зацікавлених сторін. Ці інтереси стосуються торгово-економічної сфери, розвитку туризму, вирішення екологічних та природоохоронних проблем, розвитку спільних комунікацій. При цьому враховується місце країни у міжнародному поділі праці та її національні інтереси. Як правило, єврорегіони охоплюють території країн, що мають спільне історичне минуле або раніше входили до складу однієї держави. Тому це переважно багатонаціональні території. Єврорегіони не є наддержавними утвореннями; керівні органи єврорегіону виконують координаційні функції і не мають владних повноважень.

Єврорегіони - це відносно молода форма міждержавного співробітництва. Проте вона широко використовується в усіх країнах світу. У Західній і Центральній Європі створено понад 90 єврорегіонів. Зокрема, прикордонні території Польщі ввійшли до складу дев'яти єврорегіонів, створених за участю Німеччини, Чехії, Словаччини, Угорщини, України, Білорусі та Литви; прикордонні території Німеччини - до складу близько десяти єврорегіонів за участю Франції, Бельгії, Нідерландів, Данії, Швейцарії, Австрії, Чехії ти Польщі.

Україна як суверенна держава залучена до багатостороннього транскордонного співробітництва. Однак правові документи, які регламентують цю сферу, на жаль, мають фрагментарний характер і не підпорядковані концепції регіонального розвитку. В цілому розвиток прикордонного співробітництва ґрунтується на Законах України «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації», «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Житомирській області» та ін.; Указах Президента України «Про заходи щодо розвитку економічного співробітництва областей України з суміжними прикордонними областями Російської Федерації», «Про заходи щодо розвитку економічного співробітництва областей України з суміжними областями Республіки Білорусь і адміністративно-територіальними одиницями Республіки Молдова», а також указах про створення спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Волинській, Житомирській, Чернігівській областях. Крім цього, існують міждержавні та міжурядові угоди між Україною та країнами, з якими вона має спільні кордони. Особливе значення для розвитку цієї форми співробітництва має Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або владою та Додатковий протокол до неї.

Шість областей України - Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Волинська, Одеська - входять до складу трьох єврорегіонів. У цьому плані найбільш успішними є єврорегіони «Карпати» та «Буг». До складу міжнародної асоціації «Карпатський регіон», створеної у 1993 p., увійшли 5 областей Угорщини, 3 воєводства Польщі, 6 районів Словаччини та Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Львівська області. Відповідно до статусу асоціації «Карпатський єврорегіон» вона визначає лише форми співробітництва у господарській сфері, в галузі освіти, охорони навколишнього середовища. Головна мета створення такої асоціації полягає у координації спільної економічної діяльності сусідніх територій.

У 1995 р. було створено єврорегіон «Буг» з метою використання переваг географічного розташування території, прискореного соціально-економічного розвитку регіону, охорони навколишнього середовища. Серед екологічних проектів найбільше значення має проект «Чистий Буг». На основі вигідного геополітичного розташування в регіоні здійснюється розвиток експортно-орієнтованих виробництв, створюються міжнародні господарські об'єкти, транзитні транспортні коридори, забезпечується комплексне використання природних ресурсів. Функціонування єврорегіонів забезпечує не тільки позитивний економічний ефект, а й сприяє міжнародній стабільності в регіоні. У 1998 р. Одеська область увійшла до єврорегіону «Нижній Дунай». Триває робота з формування екоєврорегіону «Верхній Прут» за участю Чернівецької області з боку України та повітів Румунії і Молдови.

Єврорегіони визнані у світі однією з найефективніших форм транскордонного співробітництва. Прикордонні регіони України мають бути залучені до інтеграційних процесів, що охоплюють сьогодні весь світ. Найбільш актуальним це питання є для західних територій України, де необхідно інтенсивно розвивати соціальну інфраструктуру в малих містах і селах, знижувати територіальні диспропорції в розміщенні продуктивних сил, розвивати рекреаційний комплекс та туристичну базу.

На перспективу для активізації розвитку прикордонних регіонів та інтенсифікації зовнішньоекономічних зв'язків передбачаються такі заходи: розроблення державної цільової програми створення спеціальних економічних зон як одного з напрямів структурної перебудови економіки країни, раціонального розміщення продуктивних сил та забезпечення продуктивної зайнятості населення; спрощення процедури прикордонного, митного, міграційного та інших видів контролю для громадян, які постійно проживають на територіях прикордонних областей; врегулювання міграційних процесів і проблем зайнятості населення в прикордонних областях; сприяння прикордонній торгівлі та спільній підприємницькій діяльності; спрощення митного оформлення експортно-імпортних операцій між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, розташованими на територіях прикордонних областей; укладання міждержавних угод і створення відповідних структур управління; створення єдиного інформаційного простору прикордонних областей 7, с. 908-911.

3. Правове регулювання природоохоронної діяльності та природокористування

Серед основних функцій держави окреме місце посідає екологічна функція. Її призначення виражається у створенні комплексу необхідних гарантій для реалізації та захисту прав людини на здорове і сприятливе навколишнє середовище.

Сутність екологічної функції держави полягає в гарантуванні екологічної безпеки й підтриманні екологічної рівноваги на території держави; в охороні й раціональному використанні як окремих природних ресурсів, так і навколишнього природного середовища в цілому; у збереженні генофонду. Ця функція спрямована на гармонізацію відносин суспільства і природи, забезпечення оптимального врахування економічних та екологічних інтересів суспільства.

Серед заходів щодо створення екологічної безпеки населення, охорони природного середовища і раціонального використання його ресурсів є правовий механізм. Правовий механізм реалізації екологічної функції держави пов'язаний в основному з функціонуванням права. Регулювання екологічних відносин (відносин у сфері взаємодії суспільства і природи) здійснюється нормами екологічного права.

В Україні екологічне право базується на Конституції, яка визначає основи власності на природні ресурси, а також права і обов'язки підприємств і громадян, які користуються природними багатствами країни. У 1992 році прийнятий Закон України «Про охорону навколишнього середовища», який є основою всього екологічного законодавства.

Джерелами екологічного права є також постанови Кабінету Міністрів, укази Президента, урядові нормативні акти. Об'єктами екологічного права є земля, надра, води, повітря, флора і фауна, континентальний шельф.

Правове регулювання охорони навколишнього середовища та забезпечення екологічної безпеки становить систему державних заходів, закріплених у праві і спрямованих на раціональне використання, відтворення і охорону природних ресурсів. Воно здійснюється за допомогою нормативно-правових актів, комплекс яких становить основу екологічного законодавства. Екологічне право переважно виявляється в екологічному законодавстві, але може відбиватись і в різноманітних формах суспільної свідомості: в екологічних звичаях, моралі, соціальних уявленнях про природні об'єкти як про естетичні цінності тощо.

Для збереження і раціонального використання природних ресурсів екологічне законодавство передбачає:

- компетенцію органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища;

- екологічні права і обов'язки громадян (основи виникнення і припинення природокористування громадянами, форми їх участі в природоохоронній діяльності);

- екологічні права і обов'язки підприємств (основи виникнення, зміни і припинення природокористування підприємствами; обов'язки по охороні природи; структура, права і обов'язки служби охорони природи на підприємстві; форми і методи контролю за дотриманням екологічного законодавства на підприємстві);

- види юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства громадянами, підприємствами, організаціями і установами (матеріальна, дисциплінарна, адміністративна і кримінальна);

- відшкодування збитків, завданих навколишньому середовищу громадянами і підприємствами;

- встановлення плати за природокористування;

- участь громадськості в прийнятті рішень у галузі охорони навколишнього природного середовища;

- значення органів Прокуратури та Держарбітражу в охороні природи та ряд інших питань.

Правове регулювання використання й охорони земель, вод, повітря, надр, рослинного і тваринного світу, природних багатств континентального шельфу, заповідних та інших територій з посиленим режимом охорони здійснюється спеціальними законами і кодексами. Так, охорона і використання земель регулюються Земельним кодексом України (1992 p.); охорона і використання надр - Кодексом про надра України (1994 p.); охорона і використання вод - Водним кодексом України (1972 p.); охорона і використання лісів - Лісовим кодексом України (1994 p.). Правова охорона і використання тваринного світу регулюються Законом України «Про тваринний світ» (1993 p.); правова охорона атмосферного повітря - Законом України «Про охорону атмосферного повітря» (1992 p.); правові основи організації, охорони та ефективного використання природно-заповідного фонду України - Законом України «Про природно-заповідний фонд України» (1992 p.).

В останні роки формується міжнародне екологічне право. До його компетенції входить правовий статус унікальних природних зон, що мають загальнопланетарне значення, кодекс екологічної поведінки транснаціональних корпорацій, контроль за виконанням державами міжнародних екологічних угод, порядок звіту держав про свою природоохоронну діяльність і екологічні катастрофи.

Державна служба управління природокористуванням створюється для організації роботи всіх організацій, пов'язаних з природокористуванням; для розробки програм і бюджету на кожний рік; для регулювання використання ресурсів, що виділяються на вирішення програмних завдань, а також для проведення юридичної, соціологічної та інформаційної роботи розв'язання низки інших завдань.

Діяльність служби управління природокористуванням регламентується Законом «Про охорону навколишнього середовища», постановами Верховної Ради, розпорядженнями і указами Президента України, нормативними актами і рішеннями уряду.

Верховна Рада України визначає державну політику в галузі охорони навколишнього середовища, затверджує правові акти, які регламентують відношення в галузі охорони навколишнього середовища, установлює і забезпечує правовий режим в зонах надмірного екологічного навантаження і в зонах екологічного ляха. Основними напрямками державної екологічної політики України є:

- екологічно раціональне використання природного й соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;

- соціально-екологічне й економічно раціональне розв'язання проблем, що виникають у результаті забруднення навколишнього природного середовища, небезпечних природних явищ, техногенних аварій і катастроф;

- розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження розмаїтості природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенних змін клімату, захисту й відтворення лісів, забруднення навколишнього середовища, відновлення природного стану водних об'єктів (Дніпра, Дунаю, Чорного й Азовського морів).

Реалізація державної екологічної політики покладена на уряд України. До його компетенції належить розробка державних, регіональних і міжнародних екологічних програм, затвердження нормативів викидів забруднюючих речовин у навколишнє середовище, а також лімітів використання ресурсів і розміщення відходів, встановлення порядку визначення платні за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього середовища і розміщення відходів; прийняття рішень про припинення діяльності підприємств будь-якої форми власності у випадку грубих порушень екологічних вимог, підписання міжнародних угод у галузі охорони навколишнього середовища.

Спеціальні екологічні організації створені на державному, регіональному і місцевому рівні.

На державному рівні спеціалізоване міжвідомче управління охороною навколишнього середовища здійснює Міністерство екології і природних ресурсів, яке підвідомче Кабінету Міністрів України, Положення про нього затверджене Указом Президента України від 10 лютого 1995 року.

Міністерство екології і природних ресурсів України має свої структури на регіональному рівні (обласні управління) і забезпечує проведення єдиної науково-технічної політики в галузі охорони навколишнього середовища і використання природних ресурсів на території держави; координує діяльність в цій галузі міністерств, відомств, підприємств, установ і організацій; здійснює державний контроль за використанням і охороною природних ресурсів; організує моніторинг за станом навколишнього середовища; державну експертизу; екологічне виховання, освіту і інформацію; затверджує нормативи, правила і стандарти з охорони навколишнього середовища і використання природних ресурсів; видає дозволи на поховання відходів, викиди забруднюючих речовин, використання природних ресурсів відповідно до законодавства України; подає позови про відшкодування збитків, адміністративних порушеннях і обмежує або призупиняє діяльність підприємств, які здійснюють виробництво з порушенням природоохоронного законодавства; веде державні кадастри природних ресурсів, Червону книгу України, управляє заповідниками; розробляє державні, регіональні і міжнародні екологічні програми; здійснює міжнародне співробітництво, вивчає і поширює міжнародний досвід у галузі охорони навколишнього середовища.

Перелічені завдання Міністерство екології і природних ресурсів розв'язує через свої структурні підрозділи - управління державної екологічної експертизи; регіональної політики і територіального розвитку; економіки; науки; міжнародних відносин; відходів та вторинних ресурсів; техногенно-екологічної безпеки; нормативно-технічної політики та енергозбереження; атмосферного повітря; водних ресурсів та надр; біологічних та земельних ресурсів; моніторингу; юридичне управління; відділ зі спеціальної роботи та адміністрацію ядерного регулювання.

На регіональному рівні (в областях) спеціальні органи - управління екології і природних ресурсів вирішують на своїх територіях практично всі питання, які не віднесені до компетенції центральних органів міністерства, включно з питаннями фінансування і матеріального забезпечення екологічних програм. Крім того, регіональні органи міністерства ведуть облік екологічно шкідливих об'єктів, видають дозволи на право розміщення відходів, організують природно-заповідну справу та вирішують інші питання охорони навколишнього середовища, важливі для кожного регіону (наприклад, заборону будівництва екологічно небезпечних об'єктів). Дані органи здійснюють екологічне прогнозування і планування, екологічний контроль, екологічний аудит і екологічне ліцензування.

Екологічне прогнозування - особливий вид діяльності суб'єктів екологічного управління, а також підприємств, установ, організацій і громадян, спрямований на розробку прогнозних показників стану навколишнього середовища і окремих його елементів, життя і здоров'я людей 1, с. 265.

Екологічне планування - прийняття екологічних програм, комплексних планів екологічного розвитку та інших документів, які враховують вплив на навколишнє середовище антропогенних, біотичних і абіотичних процесів 1, с. 265.

Екологічне ліцензування - діяльність спеціальних уповноважених органів, спрямована на юридичне закріплення права природокористувачів на здійснення спеціального використання природних ресурсів окремих об'єктів природного походження в кількостях і об'ємах, указаних в ліцензії, що видається на основі вимог екологічних стандартів, нормативів та інших юридично закріплених критеріїв 1, с. 265.

Екологічний контроль - це регламентована природоохоронним законодавством діяльність державних органів і громадських організацій із здійснення спостережень і перевірки дотримання вимог екологічного законодавства та вжиття заходів запобігання екологічним правопорушенням 1, с. 265.

Екологічний аудит - особливий метод екологічного контролю за господарською діяльністю, випущеною продукцією, виконаними роботами та наданими послугами щодо дотримання вилог екологічних стандартів і нормативів 1, с. 266.

Екологічна сертифікація - діяльність спеціальних органів, спрямована на юридичне закріплення в результаті проведення необхідних екологічних, технічних та інших досліджень і експертиз відповідності або невідповідності окремих видів продукції, робіт, послуг та ін. вимогам екологічних стандартів і нормативів. Після цього видається сертифікат, який підтверджує, що даний вид продукції, робіт чи послуг є екологічно допустимим 1, с. 266.

Органи місцевого самоврядування (у районах, великих містах) визначають на підвідомчих територіях основні напрями охорони навколишнього середовища; розробляють екологічні програми; оцінюють і враховують стан природного середовища і його ресурсів; планують, фінансують і забезпечують технічним обладнанням природоохоронні заходи; координують природоохоронну діяльність підприємств і організацій; організують екологічну експертизу проектів і контроль за станом природного середовища; видають дозволи на окремі види природокористування, викиди шкідливих речовин та інші екологічні питання, віднесені до компетенції місцевих органів влади.

Зараз Верховною Радою України проводиться велика законотворча діяльність щодо удосконалення чинного законодавства в сфері природокористування та охорони навколишнього природного середовища.

Список використаної літератури

1. Бойчук Ю.Д., Солошенко Е.М., Бугай О.В. Екологія і охорона навколишнього середовища: Навчальний посібник. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2002. - 284 с.

2. Державний комітет статистики України. Статистичний щорічник України за 2007 рік / За редакцією Осауленка О.Г. - Київ: Видавництво «Консультант», 2008 р.

3. Сазонець І.Л., Джинджаян В.В., Чубар О.О. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 320 с.

4. Клиновий Д.В., Пепа Т.В. Розміщення продуктивних сил та Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 728 с.

5. Лишиленко В.І. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 325 с.

6. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навчальний посіб. /Є.П. Качан, Т.Є. Царик, Д.В. Ткач та ін.; За ред. Є.П. Качана. - К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2005. - 704 с

7. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник (С.І. Дорогунцов, Т.А. Заяць, Ю.І. Пітюренко та ін.); За заг. ред. д-ра екон. наук, проф., чл.-кор. НАН України С.І. Дорогунцова. - Вид. 2-ге, без змін. - К.: КНЕУ, 2007. - 992 с.