Продовольча проблема: зміст, історична зумовленість, шляхи вирішення

План

Вступ

1. Історична зумовленість та масштаби продовольчої проблеми

2. Деякі географічні аспекти сучасної продовольчої проблеми

3. Продовольча проблема в контексті світової торгівлі

4. Країни, що розвиваються, у глобальній продовольчій системі

5. Розробка шляхів вирішення продовольчої проблеми. Сучасні концепції

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми реферату: Світова продовольча проблема визнана глобальною проблемою людства. Сьогодні від недоїдання страждає майже п'ята частина населення планети. 800 млн. людей знаходяться на крок від смерті саме через цю проблему. Саме тому розгляд даного питання, розробка шляхів вирішення є дуже актуальними особливо для жителів України - держави, де продовольча незабезпеченість край негативно впливає на життєвий рівень громадян.

Методи дослідження: теоретичні - аналіз джерел з даної проблеми, систематизація і узагальнення літературно-критичного матеріалу, зібраного в процесі дослідження; практичні - узагальнення спостережень.

Об'єкт дослідження - населення різноманітних країн світу.

Предмет дослідження - історичний процес розподілу продовольства у світі, політика країн, що торгують продовольствами, діяльність міжнародних організацій з питань продовольчої проблеми, сучасні наукові концепції щодо вирішення цього питання.

Мета дослідження: глибоко і фундаментально дослідити причини продовольчої проблеми, знайти альтернативні шляхи вирішення.

Структура роботи. Реферат включає вступ, п'ять розділів, висновок. Розділ І висвітлює витоки й еволюцію проблеми продовольчого забезпечення у світі, а також розкриває масштаби даної проблеми. У ІІ розділі зроблена спроба дати характеристику деяким географічним аспектам продовольчої проблеми. ІІІ розділ охоплює інформацію про сучасний стан процесу торгівлі продовольством у світі, а також діяльність міжнародних організацій, які займаються вирішенням даних задач. У IV розділі зроблено огляд становища населення у країнах, що розвиваються. V розділ детально висвітлює шляхи вирішення продовольчої проблеми. У висновку зроблена спроба узагальнити досліджений матеріал.

1. Історична зумовленість. Масштаби продовольчої проблеми

Світову продовольчу проблему називають однією з головних невирішених проблем XX в. За останні 50 років у виробництві продовольства досягнутий істотний прогрес - чисельність людей, що недоїдають і голодують, скоротилася майже вдвічі. У той же час чимала частина населення планети дотепер відчуває дефіцит продуктів харчування . Чисельність нужденних у них перевищує 800 млн. чоловік, тобто абсолютну недостачу продовольства (по калоріях) випробує кожен сьомий.

Глобальна продовольча проблема - чи ненайдавніша з усіх глобальних проблем людства. Голод - як її крайній прояв і величезне соціальне лихо охоплював маси людей і в стародавні віки, і в Середньовіччя, і в періоди нової та новітньої історії[1]. Найбільш розповсюдженим це явище було у стародавні часи, так, в міфології індійців Центральної Америки навіть існувало окреме божество голоду. У період Середньовіччя через неурожаї цілі області і держави опинялися на грані вимирання або й перетинали її. За словами відомого французького історика Фернана Броделя, “протягом багатьох віків голод повертався з такою настирливістю, що став елементом біологічного режиму людей, однією з структур їх буденного життя”. За словами Жозуе де Кастро у XVIII столітті Європа знаходилась у стані “хронічного голодування”. Голод в Бенгалії забрав життя 10 млн або 1/3 населення країни. В XIX ст. Європа знову пережила великий голод через неврожай картоплі. В Індії в останній чверті цього ж століття від голоду померло не менше 15 млн. чол.

На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку світового співтовариства дуже важливо домогтися надійного забезпечення населення земної кулі продуктами харчування. Продовольство постійне виступає необхідною і безальтернативною частиною фонду життєвих засобів , і наростання по тим або інших причинах його дефіциту справедливо сприймається як нещастя, що вимагає швидких дій. Закономірно, що продовольча проблема має давні історичні корені і при своєму загостренні неминуче породжувала на всіх континентах серйозну погрозу здоров'ю і самому існуванню їхніх жителів, а також нормальному функціонуванню господарського механізму. Вона придбала нині глобальну значимість із причин гуманістичної властивості й у силу цілісності сучасного світу , де ще широко зберігаються голод і недоїдання, боротьба з якими взаємозалежна з настільки ж нелегкою й актуальною задачею подолання економічної відсталості колишніх колоній і залежних територій[2].

Сільське господарство використовує земельні, водні , ґрунтові, рослинні, тваринні й енергетичні ресурси, а також забруднює навколишнє середовище і сприяє її деградації більше , ніж будь-яка інша діяльність людини. Щодня народжуються ще 250 тисяч чоловік, яких потрібно нагодувати і надати житло. Очікується, що до 2020 року населення Землі складе 8 мільярдів чоловік. Для того щоб них прокормити протягом найближчих 30 років, буде потрібно стільки ж продовольства, скільки його було зроблено з моменту зародження землеробства 10 тис. років тому.

Найбільше гостро проблема дефіциту продуктів харчування коштує в багатьох країнах, що розвиваються, (до них по статистиці ООН відноситься і ряд постсоціалістичних держав). Зокрема , до числа найбільш нужденних країн, де середньо душове споживання продовольства по енергетичній цінності складає менш 2000 ккал у день і продовжує знижуватися, Того і Монголія.

У той же час у ряді країн, що розвиваються, рівень споживання на душу населення в даний час перевищує 3000ккал у день, тобто знаходиться на цілком прийнятному рівні. До даної категорії відносяться , зокрема , Аргентина, Бразилія, Індонезія, Марокко, Мексика, Сирія і Туреччина.

Іншим найважливішим аспектом продовольчої проблеми є незбалансованість харчування . Так деяких країн характерно не стільки зниження енергетичної цінності споживаного продовольства (протягом 90-х рр. - з 2500 до 2300 ккал у день), скільки погіршення структури харчування . Іншими словами, душове споживання найбільш важливих видів продовольства знаходиться значно нижче медичних норм, що рекомендуються для повноцінного харчування , і продовжує скорочуватися. У 1997 р. споживання м'яса і м'ясопродуктів у розрахунку на одну людину склало 50 кг (при нормі 81 кг), молока і молочних продуктів - 229 кг (норма 392 кг), рослинної олії - 7,9 кг (норма - 13 кг), цукру - 33 кг (норма 40,7 кг). Найбільшу гостроту продовольча проблема в Росії придбала в 90-і рр. у зв'язку з різким зниженням життєвого рівня основної частини населення і падінням сільськогосподарського виробництва більш ніж у 1,5 рази.

Основною причиною голоду і передчасної смерті через недоїдання є бідність, який піддана п'ята частина населення світу . Тому з економічної точки зору варто забезпечити бідняків достатнім заробітком або землею, а фермерам повинні бути надані економічні стимули для виробництва харчових ресурсів. І, звичайно, потрібно здійснювати керування світовим господарством таким чином, щоб знизити рівень шкідливого впливу на навколишнє середовище.

2. Деякі географічні аспекти сучасної продовольчої проблеми

В другій половині XX в. збільшення чисельності населення в третьому світі в середньому щорічно на 2,5%, а в Африці навіть на 3%(тоді як у промислово розвитих країнах на 0,8% у рік), знову поставило в порядок денний питання про принципову можливість забезпечення людства продуктами харчування . Тому відновився інтерес до обговорення ідей Т.Р.Мальтуса, майже забутих у 30-х рр. , коли в європейських країнах виникла погроза депопуляції, а в нацистській Німеччині багатодітним матерям видавалися державні нагороди. Відразу ж помітимо, що не виправдалася його відома теза про те, що "населення, якщо процес не обмежувати, збільшиться в геометричній прогресії, а засобу до існування - тільки в арифметичної ". Можна затверджувати , що Мальтус, перше видання книги якого "Досвід про закон народонаселення ." з'явилося в 1798 р., гіперболізував найближчі небезпеки, оскільки було ще неможливо угадати феєричні досягнення машинного виробництва , кардинальний прогрес на транспорті й освоєння великих степових просторів у Європі (Росія, Угорщина) і за океаном[3].

Однак принципова заслуга Мальтуса полягала в іншому , а саме в постановці питання про межі росту людства і встановленні динамічної рівноваги між чисельністю населення і виробництвом засобів до існування, тобто в першу чергу продуктів харчування . Особливо рішуче і послідовно ідея обмеження народжуваності і планування родини (хоча сам Мальтус як священик подібної позиції не дотримував , покладаючи "надії" насамперед на такі "руйнівні фактори", як голод, війни, епідемії) стала проводитися в соціалістичній державі - КНР, усупереч тому, що марксистське навчання цю ідею заперечувало. У країні на озброєння узяте гасло - "Одна подружня пара - одна дитина", що веде до появи народу "без братів і сестер", але вже приносить очікувані владою результати. Аналогічна по цілям політика здійснюється, як правило, у менш твердих формах, також у зростаючому числі країн, що розвиваються. Наприклад, в Африці в середині 70-х рр. державна демографічна програма була прийнята лише на Маврикій, а в даний час більш ніж у 20 країнах.

Мальтус виявився першим , хто інтуїтивно відчув корінні зрушення в типі відтворення населення і зрозумів, що прийдешнє збільшення його потреб укупі з розширенням запитів з боку бурхливо розвиватися світового господарства приведуть до залучення в експлуатацію всі нових обсягів природних ресурсів, запаси яких на Землі аж ніяк не безмежні. Власне кажучи, наукою була звернена увага на важливість аналізу залежностей між основними перемінними в економічному суспільстві - виробництвом матеріальних благ і населенням.

Істотно важливо, що людство протягом другої половини XX в. зуміло запобігти загостренню глобальної продовольчої проблеми і навіть домогтися її зм'якшення. Притім в умовах, у ряді випадків історично безпрецедентних по своїй складності й у силу виняткового збільшення чисельності населення планети, і через зменшувані можливості для подальшого екстенсивного розвитку світового сільського господарства.

3. Продовольча проблема в контексті світової торгівлі

Незважаючи на те, що основна частина продовольства споживається там, де воно зроблено, міжнародна торгівля продуктами харчування ведеться досить інтенсивно. Обсяг світового експорту продовольства складає більш 300 млрд. дол. у рік.

Основні учасники міжнародної торгівлі продовольством - розвиті країни, насамперед США, Франція, Нідерланди, Німеччина. На частку цієї групи країн приходиться порядку 60% світового експорту й імпорту. Приблизно третина закупівель і продажів продовольства приходиться на країни Азії, Африки, і Латинської Америки. Частка країн з перехідною економікою незначна і складає менш 5%.

Найбільше активно ведеться міжнародна торгівля зерновою продукцією, а також (у меншому ступені) м'ясними і молочними товарами і цукром. Головними постачальниками зерна є США, Канада, ЄС (в основному Франція), Аргентина й Австралія. На їхню частку приходиться 9/10 світового експорту пшениці і кормового зерна.

Країни - ведучі експортери продовольства є одночасно його великими покупцями. Так, США, забезпечивши собі, ключові позиції в постачаннях стратегічної продовольчої сировини, імпортують у великих кількостях фрукти й овочі, кава, какао, чай, спеції і ряд інших товарів. У 1996 р. експорт продовольства Сполученими Штатами склав 47 млрд. дол., а імпорт - 22 млрд. дол.

Система міжнародної торгівлі сільськогосподарською продукцією, у тому числі і продовольством, у даний час перетерплює корінні зміни. Необхідність здійснення реформ у зазначеній сфері була викликана ростом державної підтримки і протекціонізму в багатьох країнах, особливо розвитих[4].

Проведена політика підтримки високих внутрішніх цін привела до надвиробництва ряду сільськогосподарських товарів і широкому поширенню експортних субсидій і обмежень на імпорт, що у свою чергу ускладнило міждержавні відносини в зовнішньоекономічній сфері. Відсутність погоджених на міжнародному рівні правил і процедур неодноразово було приводом для виникнення протиріч, чреватих поривом стабільності міжнародної торгівлі і виникненням торговельних воєн .

Основні "битви" розгорталися між ЄС і США, що унаслідок проблем зі збутом практикували широкомасштабне застосування субсидій при постачаннях свого зерна на зовнішні ринки. Ці дії викликали активна протидія з боку Канади, Австралії й інших більш дрібних експортерів, чиє фінансове становище не дозволяє застосовувати субсидії у великих розмірах. У цілому по розвитих країнах рівень підтримки сільського господарства в період 1986-1991 р. складав від 42 до 47%. Сукупний грошовий еквівалент субсидій виробникам, розрахований за методикою ОЭСР, наближався до 180 млрд. дол. (до дійсного часу він знизився на 30 млрд. дол.).

Питання ослаблення протекціонізму в зовнішній торгівлі сільськогосподарською продукцією є одним з головних у діяльності Всесвітньої торговельної організації. Важливе місце в основних документах займає угода по сільському господарству , що припускає переклад усіх нетарифних бар'єрів у тарифні еквіваленти і поступове зниження тарифів (за шість років, починаючи з 1995 р., - у середньому на 36% у порівнянні з 1986-1988 р.), зниження експортних субсидій (бюджетних асигнувань на субсидування експорту - на 36% за шість років і його обсягу - на 21% у порівнянні з періодом 1986-1990 р.), скорочення рівня державної підтримки сільськогосподарського виробництва (показник передбачається знизити на 20% у порівнянні з 1986-1988 р.).

При цьому країни, що розвиваються, приймають знижені зобов'язання (2/3 від зобов'язань розвитих країн), і вони вводяться в дію протягом 10 років. Найменш розвиті країни взагалі звільняються від зобов'язань.

У результаті реалізації цих мір можна екати посилення позицій на світовому продовольчому ринку тих країн, що мають найбільш розвите сільське господарство, орієнтованим на потребі зовнішнього ринку (США, ЄС, Канада, Австралія, Аргентина й ін.). У той же час виробники сільськогосподарської продукції в державах - імпортерах продовольства, якщо не зуміють пристосуватися до нових умов, понесуть значні утрати внаслідок скорочення субсидування їхнього виробництва . Населення цих країн може зштовхнутися з усі зростаючим імпортом усіх видів сільськогосподарської продукції, у першу чергу зерна, цукру , м'ясних і молочних продуктів, і відповідно з подорожчанням продаваного продовольства, тому що місцеві продукти не будуть більше субсидіюватися.

4. Країни, що розвиваються, у глобальній продовольчій системі

Ціною великих зусиль молодим суверенним державам в основному удалося справитися з задачею задоволення попиту на продукти харчування першої необхідності. Однак у ході її рішення потрібні були кардинальні зміни географічної спрямованості головних зовнішньоторговельних потоків продовольства, і підсилилася залежність цих держав від іноземної продовольчої допомоги.

До другої світової війни країни Азії, Латинської Америки й Африки в цілому були експортерами зерна. Воно складало одну з важливих статей їхнього вивозу поряд з бавовною , цукром, кава, а також нафти . Сальдо хлібної торгівлі, у 1900 р. що дорівнювало +1,7 млн. т, склало в 1936 р. +3,7 млн. т (без Аргентини, що традиційно виступає як великий постачальник пшениці і кукурудзи на зовнішній ринок). Після другої світової війни сальдо стало негативним і, поступово наростаючи, досягло 1987-1991 р. середньорічного рівня - 68,9 млн. т, або 10,6% фактичного споживання зерна в цих країнах (згідно даним ФАО в СРСР у ті ж роки даний показник дорівнював 13,4%). Продовольчі потоки, що орієнтовані на країни, що розвиваються, формує, насамперед, пшениця, що спричинило за собою помітне зміцнення її позицій у раціоні харчування населення третього світу , особливо в містах.

Посилення залежності країн, що розвиваються, від постачань продовольства ззовні на тлі визначеного прогресу їх власного аграрного виробництва порозумівається складною сукупністю причин.

По-перше, колоніальні держави проводили політикові вивозу дешевого зерна й інших продуктів харчування з залежних територій навіть при наявності там серйозного продовольчого дефіциту. Показово, що з колоніальної Індії, де часто траплялися спалахи масового голоду, тільки через Карачі вивозилося на початку XX в. у метрополію щорічно близько 1 млн. т пшениці, або 20-35% її збору в межах портового хінтерланда. Колоніальна адміністрація звичайно не починала скільки-небудь дійових заходів по боротьбі з голодом навіть у загрозливих ситуаціях, тоді як у молодих суверенних державах у подібних випадках додаються зусилля по придбанню продовольства за кордоном, що, природно, одержує відображення в сальдо зернового балансу.

По-друге, землеробство країн, що розвиваються, і особливе його продовольчий сектор як і раніше залишаються ще слабко зв'язаними з ринком. Вагома частина продажів зерна здійснюється селянами для погашення грошових зобов'язань (сплата податків, повернення позичок, відсотків на них і т.п.), а аж ніяк не через наявність товарних лишків. Подібний продаж з "нестатку", наприклад, у країнах Південної і Південно-Східної Азії досягає, а іноді і перевищує половину обсягу торговельних операцій із продовольством. У багатьох випадках, насамперед в Африці, показник товарності воістину дивний : для шести країн Сахеля вихід ринкового зерна в 1970-80 р. оцінювався в середньому в 2%.

Молодим суверенним державам за період незалежності удалося домогтися визначених успіхів у розвитку ряду галузей народного господарства, що привело до збільшення національного доходу, у тому числі на душу населення. У результаті підвищився платоспроможний попит, пропонований у першу чергу на продовольчі товари. Однак і самі селяни прагнуть поліпшити своє харчування . Вони аж ніяк не реагують на підйом цін державою на закуповуване їм продовольство і на видачу позичок для розширення виробництва . Більш того, подібні зусилля можуть навіть викликати протилежний результат, оскільки необхідні грошові кошти селяни в стані тоді одержати при меншому обсязі продажів аграрної продукції.

По-третє, прискорення процесу урбанізації в країнах третього світу привело через різке збільшення чисельності міського населення до настільки ж істотного розширення попиту на товарне зерно, до чого місцеве село виявилося не готове за зазначеними вище причинами. Урбанізація підштовхує не тільки до простого росту потреб у товарному продовольстві, але і до якісної зміни раціону населення. Воно починає пред'являти попит на багато продуктів, що традиційно не вироблялися або вироблялися в явно недостатній кількості в тих або інших країнах, що розвиваються. Загострюється протиріччя між стандартом, що складається під впливом урбанізації, життя і неможливістю його забезпечити тільки за рахунок місцевих ресурсів. Постачання населення продовольством ставиться в усі велику залежність від внутрішньо-національного і світового обміну. Навіть у такій віддаленій країні, як Папуа - Нова Гвінея, імпортовані рис і консервовану рибу починають витісняти як головні продукти харчування традиційний батат[5].

Нарешті, по-четверте, у землеробстві країн, що розвиваються, збільшується поділ праці і підсилюється порайонна спеціалізація. У результаті додатковий попит на товарне продовольство пред'являють селянські господарства, що включаються у виробництво технічних і інших культур у розрахунку на експорт і задоволення запитів молодої національної промисловості. Визначення оптимального співвідношення між виробництвом аграрних товарів на вивіз, з одного боку, і продуктів харчування для забезпечення внутрішніх нестатків, з іншої , складає на сучасному етапі важкого, потребуючого обліку динамічних факторів задачу . Високотоварне, орієнтоване на експорт сільське господарство в третьому світі , особливо плантаційне, перевершує традиційні сільські уклади по досягнутій продуктивності праці. Однак у міру посилення залежності країн, що розвиваються, від увозу продовольства ціни на нього ростуть , і це погіршення умов зовнішньої торгівлі веде до зниження відносної віддачі гот сировинних галузей сільського господарства. Тому рішення продовольчої проблеми усе більш перетворюється у важливу складову частину загального питання удосконалювання всієї системи міжнародних економічних відносин.

Багатоликість розглянутої проблеми робить необхідним при її детальному аналізі дослідження з країн і їх територіальних груп.

Можна виділити наступні типи країн за рівнем забезпеченості продовольством:

1)Основні експортери продовольчих товарів (США, Канада, Австралія, ПАР, Таїланд, і деякі держави Європейського Союзу );

2)малі країни, що активно експортують продукти харчування (Угорщина, Фінляндія);

3)держави, що випробують дефіцит продовольства, але здатні його придбати (Японія);

4)країни, що ледь забезпечують свої потреби в продовольстві власним виробництвом (Індія, Китай, країни Південної Америки);

5)країни, чия забезпеченість продуктами харчування не робить практично ніяк впливу на глобальну продовольчу ситуацію (Папуа - Нова Гвінея, Ісландія);

6)країни, що випробують дефіцит продовольства й освоюють водні і земельні ресурси для досягнення самозабезпечення (Єгипет, Індонезія, Пакистан, Філіппіни);

7)країни з постійно погіршується продовольчим забезпеченням у розрахунку на душу населення (держави Африки до півдня від Сахари);

8)країни з продовольчою кризою, що зароджується, у яких ріст населення обганяє ресурсні можливості (Гаїті, Непал, Сальвадор).

5. Розробка шляхів вирішення продовольчої проблеми. Сучасні концепції

Проведений аналіз дозволяє укласти, що, з одного боку, продовольча проблема виступає як глобальна, торкаючись, так чи інакше, усе людство, у всякому разі, - усі найбільші держави світу . З іншого боку, вона має яскраво виражений географічний характер і виявляє себе на різних ступенях територіальної ієрархії - регіональної , страновой, районної , локальної . Причини, гострота і масштаби поширення неправильного харчування , недоїдання і голоду на земній кулі диктуються, насамперед , соціально-економічними факторами, що повинно визначати і напрямок пошуків виходу з існуючого положення . Воно в багатьох випадках має давні історичні корені і цивілізаційні джерела , але часто виглядає безпосереднім породженням оман і помилок XX в. Звідси - неминуче різноманіття і виправдана неоднозначність пропонованих наукою рецептів по поліпшенню ситуації[6].

Виробляти політикові забезпечення населення продуктами харчування і прагнути до досягнення шуканого балансу з урахуванням зовнішньоторговельних можливостей приходиться , насамперед , на рівні окремих країн. Ключ до "зняття" продовольчої проблеми в кожної з них повинний бути власним . З подібних позицій оцінка агроресурсного потенціалу планети - загальнотеоретична задача , з яким зв'язані вихід на кінцеві параметри - виробничі і, як наслідок , демографічні. Прикладні ж рекомендації реальні для виконання лише в розрізі конкретних держав як головних носіїв суверенітету.

Перспективи подальшого залучення природних ресурсів планети в сферу сільськогосподарської діяльності залишаються предметом оживлених дискусій. Це викликається як недостатньою ще вивченістю самих агроприродних факторів і імовірності більш повноцінного їхнього використання у виробництві , так і розбіжностями у відношенні перспектив агротехнічного прогресу в галузі.

До того ж, багато чого залежить від того, яку структуру харчування прийняти як похідну: науково обґрунтовану або фактично сформовану. Але навіть якщо взяти за основу єдиний раціон, наприклад, "середнього" європейця, розкид у думках фахівців відносно припустимої чисельності населення на планеті виявляється дуже великим : від уже реально виниклої на обрії цифри 7 млрд. до гіпотетичних 50 млрд. людина . В останньому випадку не тільки приймають як необхідну посилку повсюдне поширення передових інтенсивних технологій, але відштовхуються від явно надмірного показника верхнього рівня розораності суші - до 70%.

Серед багатьох розрахунків сільськогосподарського потенціалу Землі один із самих фундаментальних був виконаний у 70-х рр. групою голландських учених. Вони оцінили всю придатну для землеробського освоєння території в 3714 млн. га. Це складає 27,4% усієї суші (без Антарктиди), з яких зрошенням у майбутньому реально охопити до 470 млн. га орних угідь. У світлі цих показників максимально можлива (з урахуванням тих обмежень, що ресурси фотосинтезу накладати на природний процес формування біомаси) біологічна продуктивність оброблюваного клина було обчислено в зерновому еквіваленті в 49830 млн. т у рік. Однак на практиці вагому частину оброблюваних площ людині завжди прийдеться відводити під технічні, тонізуючі, кормові й інші непродовольчі культури.

Представляється, що гарні перспективи відкриває активне впровадження в країнах низьких широт практики других і навіть третіх посівів у році, для чого потрібні в першу чергу скоростиглі сорти і зрошення, якщо є в наявності сухий сезон. Тому обґрунтовано зв'язувати надію саме з прийдешнім успіхами селекції і генетики, але вони -те саме і найменш передбачувані: так у середині 60-х рр. несподіваним навіть для фахівців стала поява високопродуктивних гібридних сортів пшениці, що послужило сигналом бурхливого розгортання "зеленої революції". Чималі шанси дає удосконалювання галузевої структури посівів, зокрема , упровадження багатих білками культур. Відомо, як великий внесок у забезпечення продуктивного молочного скотарства калорійними кормами внесла одержала в США широке поширення соя.

До того ж, багато чого залежить від того , якові структуру харчування прийняти як похідну: науково обґрунтовану або фактично сформовану. Алі навіть якщо взяти за основу єдиний раціон, наприклад, "середнього" європейця, розкид у думках фахівців відносно припустимої чисельності населення на планеті виявляється дуже великим : від уже реально виниклої на обрії цифри 7 млрд. до гіпотетичних 50 млрд. Людина . В останньому випадку не тільки приймають як необхідну посилку повсюдне поширення передових інтенсивних технологій, Алі відштовхуються від явно надмірного показника верхнього рівня розораності суші - до 70%.

Серед багатьох розрахунків сільськогосподарського потенціалу Землі один із самих фундаментальних був виконаний у 70-х рр. групою голландських учених. Смороду оцінили всю придатну для землеробського освоєння території в 3714 млн. га. Це складає 27,4% усієї суші (без Антарктиди), з яких зрошенням у майбутньому реально охопити до 470 млн. га орних угідь. У світлі цих показників максимально можлива (з урахуванням тихнув обмежень, що ресурси фотосинтезові накладати на природний процес формування біомаси) біологічна продуктивність оброблюваного клина було обчислено в зерновому еквіваленті в 49830 млн. т у рік. Однак на практиці вагому частину оброблюваних площ людині завжди прийдеться відводити під технічні, тонізуючі, кормові й інші непродовольчі культури.

Представляється, що гарні перспективи відкриває активне впровадження в країнах низьких широт практики інших і навіть третіх посівів у році, для чого потрібні в першу чергу скоростиглі сорти і зрошення, якщо є в наявності сухий сезон. Тому обґрунтовано зв'язувати надію саме з прийдешнім успіхами селекції і генетики, Алі смороду ті саме і найменш передбачувані: так у середині 60-х рр. несподіваним навіть для фахівців стала поява високопродуктивних гібридних сортів пшениці, що послужило сигналом бурхливого розгортання "зеленої революції". Чималі шанси дає удосконалювання галузевої структури посівів, зокрема , упровадження багатих білками культур. Відомо, як великий внесок у забезпечення продуктивного молочного скотарства калорійними кормами внесла одержала в США широке поширення соя.

Відповідно до документів ФАО, у 1995 р. у світі нараховувалося 88 країн з низькими доходами жителів, де не вистачає продовольства. З них більш 30 у попередні роки понад свої експортні надходження направляли на його закупівлю. До цих країн відноситься і Росія, в імпорті якої продукти харчування стійко складають по вартості 25-30%. Разом з тим глобальне положення не настільки похмуре. У Західній Європі і США державна політика спрямована на обмеження оброблюваних площ, щоб не допустити наростання надлишку сільськогосподарської продукції, тому що в противному випадку не виключене настання такого моменту, коли збиток від падіння цін не буде компенсований збільшенням платоспроможного попиту. Так, у випадку багатого врожаю ціни на аграрні товари можуть знизитися настільки, що не покриють витрати, і сільське господарство як галузь виявиться неплатоспроможною. Одночасно це побічно свідчить про ті сховані резерви для збільшення при необхідності виробництва , якими розташовує аграрний сектор у промислово розвинутих країнах[7].

Продовольча проблема багатоаспектна, і домогтися її успішного рішення не вдається без створення відповідного соціально-економічного клімату в країні. Недостатніми виглядають і спроби досягти підйому сільського господарства шляхом упровадження досягнень науково-технічної революції, масової механізації і т.п. Про цьому чітко свідчить недавнє радянське минуле. У СРСР за 60-80-і рр. у галузі виросли енергетичні потужності з 155,9 млн. до 603,9 млн. л.с., а вартість виробничих фондів піднялася з 43,9 млрд. до 227 млрд. руб. постачання мінеральних туків селу збільшилися за цей період з 2,6 млн. до 18,8 млн. т діючої речовини в рік. Площа меліорованих земель була доведена з 16,3 млн. до 31,0 млн. га. Віддача ж виявилася скромною: середня врожайність зернових підвищилася з 11 до 14,9 ц/га. Тому що не вистачило розуміння і необхідної політичної волі, щоб почати перетворення форм власності в селі, без чого виявляється неможливим перебороти хронічна криза , викликана насильницькою колективізацією села.

Аналіз соціально-економічних і історичних джерел сильної географічної диференціації в постачанні населення світу продуктами харчування підводить до висновку , що голод, масове недоїдання й інші труднощі аналогічного роду самі в найсильнішому ступені впливають на громадське життя. Воно складається , зокрема , у прагненні влади усталити свій вплив на справи продовольчого сектора, а через нього зміцнити свою роль, що централізує, у відношенні всіх автономних осередків господарського механізму. У нашій країні це може повести до особливо енергійних спроб реанімувати бюрократичні початки в керуванні економікою і спорудити додаткові шлагбауми на шляхах становлення справжнього ринку. Серед різноманітних наслідків продовольчого положення , що загострилося, крім тих, що мають явно виражену гуманістичну сутність, особливо важливим представляється гальмування розвитку економіки при збереженні її застарілих консервативних форм. Тому задача подолання продовольчої кризи для будь-якої держави перетворюється в пріоритетну, і рішення її демократичними методами неминуче здобуває визначальний характер, відкриваючи дорогу до національного відродження.

Висновки

Продовольча проблема є багатоплановою. Вона, одночасно природна і соціально-економічна, відбивається ледве чи не на всіх сторонах життя суспільства, представляє собою велику загрозу для багатьох дестяків держав. Останнім часом навіть з'явився навіть такий термін як продовольча безпека. Цій проблемі присвячена маса літератури на різних мовах світу. Вперше її розглянув Томас Мальтус у 1824. Через 130 років вийшла серйозна робота на цю тему - книга бразильського фізіолога і антрополога Жозуе де Кастро “Географія голоду”.

Глобальна продовольча проблема - чи не найдавніша з усіх глобальних проблем людства. Голод - як її крайній прояв і величезне соціальне лихо охоплював маси людей і в стародавні віки, і в Середньовіччя, і в періоди нової та новітньої історії. Найбільш розповсюдженим це явище було у стародавні часи, так, в міфології індійців Центральної Америки навіть існувало окреме божество голоду. У період Середньовіччя через неврожаї цілі області і держави опинялися на грані вимирання або й перетинали її. За словами відомого французького історика Фернана Броделя, “протягом багатьох віків голод повертався з такою настирливістю, що став елементом біологічного режиму людей, однією з структур їх буденного життя”. За словами Жозуе де Кастро у XVIII столітті Європа знаходилась у стані “хронічного голодування”. Голод в Бенгалії забрав життя 10 млн або 1/3 населення країни. В XIX ст. Європа знову пережила великий голод через неврожай картоплі. В Індії в останній чверті цього ж століття від голоду померло не менше 15 млн. чол.

В наші дні авторитетними міжнародними організаціями визначені медицинські норми харчування людей і, відповідно самі поняття голод і недоїдання. За їх оцінками, приблизна норма харчування для однієї людини повинна складати 2400-2500 ккал в день. Деякі ж вчені вважають, що “середньостатичному” жителю Землі для нормальної життєдіяльності потрібно 2700-2800 ккал в день. Зрозуміло, цей показник може дещо варіювати в залежності від статі, віку, виду роботи, природно-кліматичних умов та деяких інших факторів. Явно виражене недоїдання настає, коли він опускається нижче 1800 ккал, а яскравий голод - коли переходить критичну позначку 1000 ккал в день. Харчування, при якому не вистачає не лише калорий, але й білків (в першу чергу тваринного походження), а також жирів, вітамінів, мікроелементів, називають неповноцінним, або ж прихованим голодом.

Протягом XX ст. кількісні показники харчування суттєво поліпшились. Ще в середині 30-х рр. середнє споживання на одну людину складало 2100 ккал, зараз це вже приблизно 2700 ккал. Звичайно, такий приріст не є випадковістю. За ним стоїть перш за все помітне збільшення світового виробництва зерна, яке багато в чому завдячує “зеленій революції” у країнах, що розвиваються та біотехнологічній революції у розвинених країнах. Також не останню роль при цьому зіграли розширення зрошуваних площ, вдосконалення методів селекції та засобів агротехніки. Варто зауважити, що у 50-80 рр. виробництво зерна у світі випереджало ріст населення - не дивлячись на пік демографічного вибуху; кардинальні зміни сталися і в двох інших важливих галузях забезпечення продовольством - виробництві м'яса та морепродуктів.

Не зважаючи на перераховані успіхи продовольча проблема і зараз стоїть надзвичайно гостро. Навіть у благополучні в плані урожайності роки ставалися світові продовольчі кризи, коли продовольча безпека багатьох країн опинялась під загрозою, а запаси продовольства скорочувались до критичних позначок.

В 90-х роках відбулося різке уповільнення світового приросту зерна, так що приріст населення знову став його випереджати. Причини цього явища слід шукати в скороченні орних земель, які просто перетворюються в пустелі. Це призвело до малоземелля та безземелля селян, дефіциту прісної води, гострої нестачі матеріально-фінансових ресурсів більшості країн світу.

Ось чому абсолютні показники, що характеризують голод і недоїдання залишаються такими небезпечно високими. За даними ФАО, загальна чисельність голодуючих у 80-х рр. складала 550-580 млн. Від хронічного недоїдання на початку 70-х страждали 920 млн. чол. Щороку через голод, недоїдання та супутні їм хвороби помирають приблизно 40 млн. чол, з них 13 млн. - діти. Те саме можна сказати і про відносні показники. Ще в кінці 20-х рр. Ліга Націй опублікувала дані, згідно з якими 2/3 населення планети голодували або недоїдали. В 70-х роках голодували і хронічно недоїдали 36% жителів Землі. І хоча в 90-х рр. їх доля зменшилась до 25%, вона все ще залишається жахливою.

Окрім кількісних, необхідно враховувати і якісні показники харчування людей, структури їх раціону. За медицинськими нормами цей раціон повинен включати не менше 100 г білків на день. Неповноцінне харчування знижує роботоздатність і слугує причиною багатьох захворювань. Зараз у світі необхідної кількості мікроелементів і вітамінів не отримують приблизно 40 % населення.

Питання різноманітних типів харчування широко висвітлені в літературі. Можна згадати американського географа Г.Керіеллі, який на світовій карті виділив пшеничний, рисовий, кукурузний, просово-сорговий та деякі інші види харчування.

Для економічно розвинених країн явище голоду і недоїдання в цілому вже не характерне. Ці країни нині виробляють і споживають більш ніж ѕ світового продовольства, хоча в них проживають лише 15 % населення Землі. В більшості цих країн середня калорійність харчування перевищує 3000 ккал на добу, а в деяких і 3500. У зв'язку з цим останнім часом в літературі багато уваги приділяється вже проблемі переїдання, в результаті якого знову ж таки знижується працездатність і скорочується тривалість життя. Загальне число осіб, котрі переїдають оцінюється приблизно в 600 млн, лише в США під цю категорію потрапляють 100 млн чол, або більше половини всіх жителів віком від 20 років і старше. Така ж проблема постала перед Великобританією та деякими іншими світовими країнами. Можна додати, що раціон розвинених країн такоєж відрізняється великою різноманітністю. Хоча всі вони (крім Японії) мають “пшеничний” тип харчування, але у якості джерел калорій поєднуються пшениця, картопля, цукор, м'ясо, рослинні і тваринні жири, а у якості джерел протеїнів - м'ясні, молочні і рибні продукти. Хоча і всередині цієї групи є певні внутрішні розбіжності. Так, говорять про американський тип харчування, характерний для США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, а останнім часом і для деяких країн Європи.

Недостатня забезпеченість продовольством негативно впливає на показники середньї тривалості життя людей. Вона відбивається на їх здоров'ї, фізичній працездатності, імунітеті, адаптації до сучасних високотехнологічних виробничих процесів. До числа хвороб, викликаних калорійно-білковою недостатністю, належать: квашиоркор - захворювання, пов'язане з нестачею білкового харчування, хвороби очей, анемія. В країнах із поширеним вживанням полірованого (очищеного від оболонки) рису широке розповсюдження отримали хвороби, викликані недоліком вітаміну В1. Крайнім виявом нестачі якого є хвороба бері-бері.

На Землі існує обширний пояс голоду та недоїдання, що протягається по обидві сторони від екватору. Цей пояс починається в Південній Америці, охоплює більшу частину Африки, а потім продовжується в Азії.

Епіцентр цього поясу вже давно знаходиться в Тропічній Африці, найбіднішому регіоні світу. На початку 70-х років в Африці нараховувалось 90 млн. голодуючих, в середині 80-х - 140 млн., а в середині 90-х років - 210 млн. В цьому регіоні є країни, де частка голодуючих і недоїдаючих людей у всьому населенні перевищує 40% (Чад, Сомалі, Уганда, Мозамбік) або складає від 30 до 40% (Ефіопія, Малі, ДР Конго, Замбія).

Не дивлячись на досягнення “зеленої революції”, досить складна продовольча ситуація зберігається в Південно-Західній, Південній та Південно-Східній Азії. Так, в Південній та Південно-Східній Азії загальна чисельність голодуючих в 70 - 80-х роках була на рівні 280-290 млн. чоловік, а в дев'яностих показник мало змінився. За деякими даними, в першій половині 90-х років в Непалі до категорії недоїдаючих належало 70% всього населення, в Індії - більше 60%, в Пакистані та Індонезії - 40%. В друці можна зустріти й таку цікаву статистику: середній американець за рік з'їдає 174 яйця, а індієць - всього 25 (або одне яйце в два тижні). В країнах Південної Азії лише 2% споживаних білків припадає на м'ясо.

Багато міжнародних експертів сходяться в тім , що виробництво продовольства у світі в найближчі 20 років буде здатне в цілому задовольнити попит населення на продукти харчування , навіть якщо населення планети буде щорічно зростати на 80 млн. чоловік. При цьому попит на продовольство в розвитих країнах, де він і так досить високий, залишиться приблизно на сучасному рівні (зміни торкнуться головним чином структури споживання і якості продуктів). У той же час зусилля світового співтовариства за рішенням продовольчої проблеми приведуть , як передбачається, до реального росту споживання продовольства в країнах, де спостерігається його недостача, тобто в ряді держав Азії, Африки і Латинської Америки, а також Східної Європи.

Список використаних джерел

1. Липец Ю.Г., География мирового хозяйства, - М., 1999

2. Барабанов В.В., Економічна геграфія, - К., 2000

3. Кордова Е.Р., Прокормим ли планету? - К., 1996

4. Державин Л.С., Продовольча криза, - К., 1997

5. Human development report 1994 Published for United nations development program. - New York - Oxford: Oxford University Press, 1994.

6. Голубець М. Від геосфери до соціосфери. - Львів, 1995

7. Электронный комплексный географический атлас "Наша земля"/ Лютый А.А., Комедчиков Н.Н., Лебедева Н.Я. и др.// Материалы международной конференции "Интеркарто 2: ГИС для изучения и картографирования окружающей среды". - Иркутск, 2002.

8. Кофи А. Годовой доклад о работе Организации 2001 г.,- Нью-Йорк: ООН, 2001

9. Гор Л. Земля на чаше весов.-М.,1999.

10. Жибуль И.Я. Экологические потребности: сущность, динамика, перспективы.-М.,1991.

11. Історія взаємодії людини і природи (тези конференції). - К.,2003,ч.1-3.

12. Кравченко И.И. Экологическая теория в современных теориях общественного развития. - М.,1992.

13. http://www.anriintern.com/ecology/spisok.htm

14. http://www.ecolife.ru/index.shtml

15. http://www.eur.ru/

16. http://www.eurunion.org/infores/euindex.htm/

17. http://europa.eu.int/eur-lex/en/

18. http://www.ambassade.dk/dkrussimose-da.php3/

19. Економічна безпека світу. // Соціально-політичний журнал. 2003. №5. стор. 3.

20. Медведев Ж. Н. Экологические лимиты индустриальной экономики // ЭКО. -- 1995. -- № 6. -- с.151.

21. Задорожний В. О. Дослідження історичних наукових течій в області продовольчого забезпечення населення світу. - Львів. 2002., 261 стор.

22. Липец Ю.Г., География мирового хозяйства, - М., 1999, 28 стор.

23. Мадаєв О. С. Історія світового господарства. - Київ 2001, 294 стор.

24. Бестужев-Лада И. В. Нормативное социальное прогнозирование: возможные реализации целей будущего. Опыт систематизации. М., Наука, 1987. -- с. 214.

25. Історія взаємодії людини і природи (тези конференції).-К.,2003,ч.1-3.