4

Кафедра менеджменту

РЕФЕРАТ

з дисципліни “Розміщення продуктивних сил”

Принципи та критерії формування економічних районів

Принципи та критерії формування економічних районів

Відмінності між природними умовами і ресурсами - одна з причин територіального поділу праці, який впливає на виробництво не безпосередньо, а через виробничі відносини.

Територіальний поділ прац - об'єктивний незворотний процес виробничої спеціалізації економічних районів і формування міжрайонної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією і послугами. Просторовий поділ суспільної праці зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій і їх географічним положенням і є одним з факторів підвищення продуктивності суспільної праці. Рівень територіального поділу праці залежить від рівня суспільного поділу праці в країні й, отже, може бути непрямим показником рівня розвитку її продуктивних сил.

Категорія територіального поділу праці конструктивно пояснює процес районотворення, грунтування основного стимулу раціонального розміщення продуктивних сил - підвищення продуктивності суспільної праці, а також є одним з показників рівня економічного освоєння території, розвитку продуктивних сил країни, інтеграції національної економіки. Часто географи використовують термін "географічний поділ праці", який виявляється в спеціалізації виробництва певних видів промислової продукції, сільськогосподарських продуктів або послуг. Географічний поділ праці є формою суспільного поділу праці й підлягає законам його розвитку. Однак між ними істотної відмінності немає.

Крім загальної користі від суспільного поділу праці, територіальний поділ уможливлює максимальне використання сприятливих для виробництва умов кожної місцевості, багатство корисних копалин та інших природних ресурсів, вигідне географічне положення, виробничу практику місцевого населення, комбінування виробничих процесів тощо. Кожний регіон країни при цьому може розвивати найвигідніші для нього галузі господарства, постачання з інших районів всього необхідного.

Територіальний поділ праці виявляється насамперед у виробничій спеціалізації економічних районів, у розвитку в кожному з них тих чи інших галузей виробництва, які орієнтуються на вивезення за межі району значної частини продукції. Спеціалізація економічних районів має спільні риси із спеціалізацією промислових чи сільськогосподарських підприємств. Проте основне тут - широке використання сприятливих природних і економічних умов кожного регіону, зосередження матеріальних засобів і трудових ресурсів у тих галузях виробництва, які в певному регіоні економічно найефективніші і найдоцільніші, тобто продукують найбільше матеріальних цінностей за одиницю часу.

Економічний район - це економічно цілісна частина території країни, якій властиві такі ознаки, як спеціалізація і комплексність господарства.

Економічне районування - це науково обгрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці. Економічне районування сприяє раціональній територіальній організації господарства. Разом з тим спеціалізація економічних районів, як івзагалі спеціалізація у виробництві (предметна, по детальна, технологічна), сприяє економії суспільної праці.

Інфраструктура визначається як сукупність споруд, будинків, мереж, так і систем, що прямо не належать до виробництва матеріальних благ, але необхідних для самого процесу виробництва (виробнича інфраструктура - транспорт, зв'язок, мережа енерго- і водопостачання тощо). Соціальна інфраструктура - заклади охорони здоров'я, освіти, культури, побутового обслуговування. Соціальна інфраструктура - це важлива умова і показник життєвого рівня населення.

У цілому при виділенні економічних районів враховують два основних принципи.

1. Економічний. Кожний економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу країни з певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Справді, спеціалізацію району визначають лише ті галузі, в яких витрати праці й засобів на виробництво продукції та її транспортування до споживача порівняно з іншими районами будуть найменшими. Отже, територіальна організація господарства у виділених районах повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту в усьому народному господарстві країни і кожному економічному районі.

2. Адміністративний, що визначає єдність економічного районування і територіального політико-адміністративного устрою країни.

Природне середовище враховується в економічному районуванні, оскільки воно впливає на розвиток продуктивних сил при формуванні національних утворень, встановлення державних кордонів і політико-адміністративного устрою. Отже, можна вважати, що природне середовище впливає на економічне районування опосередковано, через зазначені фактори. Транспорт теж впливає на економічне районування не безпосередньо, а через територіальний поділ праці.

Донедавна економічне районування в Україні грунтувалося на інтересах колишнього Союзу. Тоді територія нашої держави була поділена на три економічних райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. На основі цього поділу складали п'ятирічні плани, які мали другорядне значення і використовувалися численними міністерствами і відомствами для задоволення своїх інтересів. Тепер виникла потреба формувати внутрішньодержавний поділ праці, поглиблювати вироблення економічних аспектів територіально-виробничих комплексів (ТВК), формувати зони вільного економічного підприємництва, ринкових структур та ін.

Економічний район - це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:

- спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);

- комплексність - у широкому розумінні - як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

- керованість, цебто наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складових частин, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

Об'єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси.

Основи економічного районування України - а спочатку це було фізико-географічне районування - створювалися досить давно. З цілковитою певністю ми можемо говорити про XV ст. Серед учених подибуються спочатку польські вчені, котрі так чи інакше були пов'язані з Україною, як-то Ян Длугош (1415-1480), а згодом ми зустрічаємося з іменами багатьох славетних європейських вчених, наприклад Меркатор, Ортелій. Саме Меркатор, до речі, винайшов і термін "атлас" для зібрання мап, або карт, а Ортелій у своєму "Theatrum orbis terrarum" (примірник, який зберігається у столичній академічній бібліотеці, датується тепер 1570-м роком) подав перший взірець географічного атласу в сучасному розумінні. Після Меркатора до справи прилучилися таки фірми, як Гондіус, Янсон та ін.

За давнини найліпшим географічним описом вважався твір згаданого Яна Длугоша "Хорографія Польського Королівства". На зламі XV й XVI ст. космографія вже викладалася у Краківській Академії, серед слухачів якої був чималий український контингент. До викладачів цієї дисципліни належали такі видатні європейські вчені, як Мартин Билиця, Ян зі Стобниці, Вавжинєц Корвин зі Шльонська. За тих часів чималого поширення набула праця Матвія з Мєхова, котра користувалася набутками італійської науки, - йдеться про "Tractatus de duabus Sarmatiis".

З кінця XVI й до половини XVII ст. з'явилося ціле гроно польських землеописів, які розглядали й українські території. Оскільки частина українських земель входила також до Московії, а потім Росії, то й тамтешні вчені звернули свою увагу на опис наших країв.

Серед засновників районування був І. Кирилов (1689- 1737), укладач першого атласу Росії. У праці "Квітучий стан Всеросійської держави" він дав географічний опис на підставі поділу 12 губерній. В. Татищев (1686-1750) запропонував проект нового поділу на губернії й провінції з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. М. Ломоносов (1711-1765) запровадив у Росії термін "економічна географія". Економічні райони, на його думку, повинні були виокремлюватися не за адміністративними характеристиками, а за особливостями народного господарства та зв'язку з природним середовищем. К. Герман (1764-1838) поділив країну на вісім груп губерній: північні, балтійські, губернії біля витоків Волги, біля Середньої Волги - західні й східні, - Білої Русі, Литви, Малої Русі, степові й Сибір.

1834 року в "Земледельческой газете" з'явилося районування за смугами з урахуванням занять населення та сільськогосподарської спеціалізації: 1) льодовита смуга; 2) смуга тундр; 3) смуга лісів і скотарства; 4) смуга рільництва та ячменю; 5) смуга жита й льону; 6) смуга пшениці й фруктів; 7) смуга кукурудзи й винограду; 8) смуга масничних дерев, шовку, цукрової тростини.

1842 року з'явилася "Економічна карта" для спеціального районування промисловості Росії. Територія поділялася на шість "країв", що їхні контури наближалися до географічних зон. Уперше в зонах позначалися межі поширення чорноземів: 1) лісова зона (Прибалтика, Північ, Північний Захід); 2) промисловість взагалі (Підмосков'я); 3) промисловість мануфактурна (довкола Москви); 4) промисловість гірничозаводська (Урал); 5) чорноземна зона (Україна, Чорноземна зона Росії); 6) пасовищна зона (Північний Кавказ).

П. Семенов-Тянь-Шанський (1827) писав, що "для районування не можна користуватися адміністративним поділом, бо більшість губерній неоднорідна, а повітова одиниця занадто дрібна". На перше місце він висував природно-історичні умови, як-от ґрунти, орографія. Далі йшли економічні ознаки: система господарств, поділ землі за угіддями, надлишок чи брак найважливішого збіжжя, ступінь розвитку промисловості. Автор виокремив 12 районів, включно з Білоруським, Литовським, Прибалтійським, Малоросійським.

У 20-ті роки в Радянській Росії економічне районування досліджувалося у зв'язку з планом ГОЕЛРО. Формування й розвиток економічний районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві районотвірні засади - економічна та енергетична, а зв'язки усередині районів та між ними здійснювалися за допомогою транспортних магістралей.

Економічний принцип полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка завдяки сполученню природних особливостей, культурної спадщини та населення з його навичками виробничої діяльності являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства країни. Це можна трактувати і як засаду "економічної цілісності", що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат.

Отож, економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.

Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початково порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв - енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК - здатність формувати економічний район, ЕВЦ - спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.

Після здобуття Україною незалежності її поділ на 3 економічних райони (Південний, Південно-Західний та Донецько-Придніпровський), які входили до СРСР, став недоцільним через їх великі розміри. Багатьма авторами за цей час були розроблені нові сітки економічних районів, Ф. Заставний пропонує 9, а О. Шаблій - 6. В. Поповкін поділяє Україну на 5 макрорайонів та 10 мезорайонів, О. Масляк, а також РОПС України пропонує 9 економічних районів.

Більшість країн світу за основу управління територією бере економічне районування.

Однією з найбільш вдалих спроб соціально-економічної регіоналізації є схема, запропонована О.І. Шаблієм. Він виділяє в Україні шість соціально-економічних регіонів. їхні ядра - найбільші міські агломерації. Проте розробники альтернативної схеми вважають, що вона має певні вади: невдалі назви окремих регіонів, недоцільність віднесення Хмельницької області до Західного регіону.

Група вчених Національної академії наук (М. Долішній, М. Паламарчук, О. Паламарчук) на основі дослідження природи, населення і господарства України, вивчення спроб соціально-економічної регіоналізації інших авторів прийшли до висновку, що макрорегіонів на території України можна виділити шість: Центральний, Донецький, Західний, Придніпровський, Причорноморський, Харківський (табл.1, рис.1).

Таблиця 1. Соціально-економічні макрорегіони України

Автори цієї схеми назву макрорегіону пов'язували з характерними особливостями географічного положення його території (Західний, Донецький, Придніпровський, Причорноморський); в інших випадках для чіткості уявлення про географічне положення макрорегіону йому давалася назва за найменуванням його центру (ядра) - найбільшого міста (Донецьк, Харків).

Рис.1. Соціально-економічне макрорайонування України (за М. Долішнім, М. Паламарчуком, О. Паламарчуком)

12

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Виступ Президента України Леоніда Кучми на науково-практичній конференції 21 лютого 2003 року // Урядовий кур'єр -2003. -№ 36. -С. 3-5.

2. Герасимчук 3. Класифікація соціально-проблемних регіонів та напрямки формування у них політики сталого розвитку // Регіональна економіка. - 2006. - № 2. - С. 77-84.

3. Клиновий, Д.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України [Текст] : навчальний посібник / Д. В. Клиновий, Т. В. Пепа ; Міносвіти і науки України. - К. : ЦУЛ, 2006. - 728 с.

4. Лишиленко, В.І. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : навчальний посібник / В. І. Лишиленко. - К. : ЦНЛ, 2006. - 325 с.

5. Николаев М., Махотаева М. Выбор стратегии регионального экономического развития // Экономист. - 2006. - № 3. - С. 54-60.

6. Павлов В. Методологія формування та механізми реалізації політики соціально-економічного розвитку регіону // Регіональна економіка.- 2006. - № 1. - С. 18-29.

7. Пітюлич М, Шинкар В. Макроекономічні аспекти державної регіональної політики // Регіональна економіка. - 2007. - № 4. - С. 45-52.

8. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : підручник / Мін-во освіти і науки України, ДВНЗ "КНЕУ ім. Вадима Гетьмана" ; ред. С. І. Дорогунцов. - 2-ге вид., без змін. - К. : КНЕУ, 2007. - 992 с.

9. Стадницький, Ю.І. Розміщення продуктивних сил (теоретичні основи) [Text] : навчальний посібник / Ю. І. Стадницький, А. Г. Загородній. - К. : Знання, 2008. - 351 с.

10. Удосконалення адміністративно-територіального устрою: необдуманих кроків бути не може // Урядовий кур'єр. - 2002. - № 196. -С. 1,4.