17

Кафедра менеджменту

Контрольна робота

з дисципліни

“Розміщення продуктивних сил”

ТЕМА: Зміст теорій регіональної економіки

Зміст

1. Аналіз класичних теорій

2. Сучасні концепції

3. Концептуальні положення політики регіонального розвитку в Україні

Список літератури

1. Аналіз класичних теорій

Питання розміщення виробництва увійшли в коло розгляду економічної науки ще на початку XIX ст. Спочатку ці питання ставилися досить примітивно: формулювались окремі практичні рекомендації, за допомогою яких підприємець міг більш вигідно вибрати місце для свого підприємства.

Започаткував теорії розміщення виробництва німецький економіст Йоган Тюнен (1783-1850). У своїй роботі «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії» він заклав основи теорії розміщення аграрної економіки. Цю тритомну працю вперше було видано 1826 р. в Гамбурзі, й досі вона зберігає своє методологічне значення для вивчення проблем розміщення сільськогосподарського виробництва.

Застосовуючи метод абстракції, Й. Тюнен змоделював гіпотетичну ізольовану державу. Вона складається з одного міста, розташованого в центрі великої, абсолютно однорідної у всіх напрямках рівнини, щоб виявити вплив саме чинника відстані на вигідність ведення сільського господарства і транспортування продукції галузі. У такій державі навколо міста утворюються концентричні пояси. У них панує своя система землеробства і виробляється чітко передбачений набір продуктів, які реалізуються на єдиному центральному ринку міста. Оскільки всі інші умови однакові, саме відстань від міського базару і зумовлені нею транспортні витрати впливають на спеціалізацію та рівень інтенсивності господарювання.

Отже, Й. Тюнен, абстрагуючись від зміни рівня техніки, впливу зовнішнього ринку, доводив, що під впливом зниження цін на землю і робочу силу від центру держави де периферії та зростанням вартості транспортних витрат навколо міста (промислового центру Ц) концентрично розташовуються пояси спеціалізації сільського господарства (рис. 1):

Рис. 1. Модель територіальної структури сільського господарства (за Й. Тюненом)

1 - «вільного» приміського господарства, де виробляється нетранспортабельна продукція рослинництва і тваринництва (овочі, картопля, молоко). Тут значні капіталовкладення на одиницю площі, в землю вноситься багато добрив, інтенсивно використовується кожний клаптик землі під культури, що забезпечують вищий прибуток. Цей пояс має значну аналогію з сучасним приміським сільським господарством;

2 - лісового господарства, що постачає на центральний ринок і в господарства першого поясу паливо, будівельний ліс, вугілля тощо. Цей пояс має деяку аналогію з лісопарковими поясами великих міст;

З, 4, 5 - вирощування зерна, але в кожному поясі за різними технологіями. Й. Тюнен довів, що зниження виробництва з віддаленням від міста закономірне і показує, як встановлюються межі поширення ресурсомісткі-ших технологій;

6 - екстенсивного тваринництва (скотарства і вівчарства), що постачає на ринок масло, м'ясо, вовну тощо. Тварин випасають на природних пасовищах, взимку годують сіном та соломою. Землеробство розвивається лише для власних потреб;

7 - натурального господарства (полювання, рибальство та інші примітивні форми екстенсивного господарства).

И. Тюнен виявив один з найважливіших механізмів виробничої диференціації сільського господарства - залежність його від транспортно-географічного положення. Дослідження И. Тюнена, сама ідея поясності мали великий вплив на подальший розвиток аграрно-економічної думки. Спеціалізація поясів Й. Тюнена, звичайно, давно застаріла. Сьогодні вони наповнюються новим змістом, застосовуються і до несільськогосподарських територій, і до невиробничої діяльності людей.

У наші дні ідеальна модель Й. Тюнена приваблює не конкретним змістом, а методами побудови. Й. Тюнен одним з перших використав при вивченні проблем розміщення кількісні, математичні методи, у тому числі для дослідження просторових (територіальних) відносин, розкрив залежність функцій (спеціалізації) земельних ділянок від географічного положення, віддалі, сусідства. Робота Й. Тюнена - відправна точка для багатьох напрямків наукової думки не лише в аграрно-економічній науці.

Родоначальником теорії розміщення промисловості є німецький економіст Альфред Вебер (1868-1958) - один з найповажніших на Заході теоретиків, що заклав основи «Штандорта», тобто вибору оптимального місця для розміщення підприємства.

Теорія А. Вебера, викладена в роботі «Про штандорт промисловості», заснована на певній ізольованій, замкненій у господарському відношенні території, на якій уявно припускається наявність паливних та інших ресурсів, широкий розвиток залізничного транспорту, необмежена кількість робочої сили.

Найдоцільнішим місцем розміщення нового промислового підприємства А. Вебер вважає те місце, де підприємство працювало б з найменшими витратами виробництва. Виходячи з елементів собівартості промислового продукту, він розрізняє два чинники або «орієнтації», що впливають на процес розміщення основного промислового виробництва країни - транспортну орієнтацію та орієнтацію на дешеву робочу силу.

Транспортна орієнтація передбачає, що підприємство за інших однакових умов буде збудовано там, де сукупність транспортних витрат на доставку сировини і на вивезення готового продукту споживачу є найнижчою. Водночас капіталіст може будувати промислові підприємства там, де є дешева робоча сила.

Пізніше ці чинники А. Вебер доповнив третім, який назвав агломерацією. Під нею він розумів зосередження в одному місці багатьох промислових підприємств, що зменшувало б витрати виробництва передусім при будівництві нових.

Свою теорію А. Вебер подавав як похідну від «вічної», або «чистої», науки, однаково придатної для будь-якого способу виробництва. Він у своїй «штандортній» теорії обмежується вивченням одного підприємства без урахування взаємовідносин і взаємозв'язків між усіма підприємствами, що беруть участь у процесі виробництва. На сучасному етапі дослідження проблем розміщення обмеженість методів аналізу А. Вебера є очевидною.

Німецький економіст Август Льош (1906-1945) більш глибоко розглядав теоретичні проблеми розміщення капіталістичного господарства. Він спробував вирішити проблему оптимального розміщення уже не одного підприємства, а сукупності їх у певній галузі. Визначальним чинником при розміщенні промислових підприємств А. Льош вважав отримання максимального прибутку. Правильно вибраним місцем для окремого підприємства в умовах вільної економіки, на його думку, є точка, що забезпечує отримання максимального чистого прибутку.

Теорію найменших витрат А. Вебера А. Льош піддав критиці. Головну помилку А. Вебера він вбачав у тому, що той завжди шукав місце для розміщення підприємства, де воно могло б працювати з найменшими витратами. А. Льош же правильною вважав орієнтацію на місце, що забезпечує максимальний прибуток. Для цього потрібно було розв'язати задачу з великою кількістю невідомих, що теоретично можливо і практично прийнятно. Досягненням А. Льоша в теорії розміщення виробництва є введення таких складових, як податкова система, міжнародна торгівля і науково-технічний прогрес.

А. Льощ, на відміну від Й. Тюнена і А. Вебера, вперше в західній економічній науці розглядав теорію не тільки промислового «штандор-та», а й сільського господарства, торгівлі, міст тощо. Саме А. Льош підняв теорію розміщення на макроекономічний рівень дослідження. Об'єктом його дослідження було як окреме підприємство, так і територіальна структура господарства.

А. Льош прагнув поєднати досягнення вчення про «штандорт» з економічним районуванням. Питанням районування він присвятив цілий розділ своєї книги «Географічне розміщення господарства». В основу виділення районів було покладено ринковий простір. Теорія районування А. Льоша грунтувалася на припущенні про наявність широкої рівнини, на якій сировина розміщена більш або менш рівномірно.

Використовуючи геометричні фігури та математичні обчислення, А. Льош визначав радіус ринку певної продукції, враховуючи переважно транспортні витрати і чинник попиту як функцію ціни. Будь-який товар, за теорією А. Льоша, має свій максимальний радіус збуту, за межами якого реалізація його стає невигідною.

Досягненням А. Льоша є те, що він вперше розглядав умови розвитку економічного регіону: відстані та транспортні умови, природні відмінності, національні та політичні умови, технічний прогрес, особисті якості підприємців. А. Льош стверджував, що завдання економіста полягає не тільки в тому, щоб показати, пояснити негативні явища в розміщенні господарства, а й визначити шляхи подолання їх. Істинний обов'язок економіста він вбачав не лише в тому, щоб пояснити дійсність, а і в тому, щоб її поліпшити. Критичне осмислення теоретичного здобутку А. Льоша без сумніву може бути успішно використане сучасними економістами, особливо при розрахунках, пов'язаних із розміщенням нових промислових підприємств.

2. Сучасні концепції

При дослідженні питань територіальної організації продуктивних сил центральне місце відводиться обгрунтуванню Концепції розміщення їх. Концепція розміщення продуктивних сил - система положень, спрямована на пошук доцільних шляхів збалансованого розвитку їх і удосконалення територіальної організації суспільного господарства. Це динамічна категорія, що змінюється залежно від можливостей і потреб певного етапу суспільного розвитку.

Більша частина концепцій, покликаних стимулювати і регулювати розвиток господарства, вирізняються своїм прагматичним змістом, спрямованістю на вирішення практичних питань, що стоять перед суспільством. Вимоги практики зумовили широку математизацію економічних наук, у тому числі й пов'язаних з розміщенням виробництва.

У системі наукових підходів до дослідження конструктивних аспектів розміщення продуктивних сил винятково актуальне значення мають територіальні аспекти. По-перше, розміщення є суто територіальним. По-друге, воно неминуче пов'язане із залученням до потреб промислового та пов'язаного з ним будівництва на значних територіях.

Просторовий аспект розміщення продуктивних сил зводиться до вибору доцільних місць локалізації будівництва або реконструкції підприємств і пов'язаних з ними об'єктів. Одним з центральних його напрямів є оцінювання території як бази розміщення продуктивних сил. Однак нас цікавить не стільки оцінка тих або інших методів визначення місць розміщення, скільки обгрунтування підходу до дослідження.

Прийняті в практиці вихідні положення грунтуються на концепції, яку можна назвати концепцією територіальних обмежень. Сутність її зводиться до обмеження просторового пошуку для локалізації тих або інших виробництв у раніше визначених регіонах. Інші ж території ще на стадії передпроектних пошуків виключають з можливої зони розміщення.

Зазначена концепція рекомендує пошук найбільш прийнятних варіантів просторової організації продуктивних сил лише в конкретному регіоні, у межах якого рекомендується знаходити конкретну точку розміщення підприємства, яке належить спорудити. Однак якщо регіон вибрано неправильно, то кращий у його межах просторовий варіант не буде відповідати найбільш прийнятним із важливих.

Це можна проілюструвати таким умовним прикладом. Припустімо, що середня зважена по одному регіону економічна ефективність уже визначена і становить 10 одиниць2. Зрозуміло, що в межах цього регіону є точки, що характеризуються як більш високими, так і більш низькими показниками ефективності розміщення, ніж середні. Крайні максимальні та мінімальні значення ефективності в цих точках приймемо відповідно такими, що дорівнюють З і 16 одиницям.

Фактично ж зазначена середня зважена ефективність (10 одиниць) не може бути основою для пошуку найбільш прийнятної величини ефективності розміщення. Наприклад, в іншому регіоні середня зважена економічна ефективність розміщення значно нижча і становить 5 одиниць.

Водночас крайні мінімальні та максимальні значення ефективності розміщення становитимуть відповідно 1 і 18 одиниць. Звичайно, при вирішенні конструктивних проблем нас цікавить конкретна величина, тобто найбільш прийнятна точка розміщення, яка, виходячи із зазначених умов, знаходиться в іншому регіоні (18 одиниць).

Концепція територіальних обмежень не дає змоги вибрати найбільш обгрунтований варіант просторової локалізації промислового підприємства, оскільки доцільна точка розміщення може знаходитись у регіоні, який попередньо виключається як просторова база пошуку. Незважаючи на те, що зіставляються умовні показники, неприйнятність концепції територіальних обмежень вибору місця для будівництва нового або реконструкції діючого промислового підприємства є очевидною.

Отже, концепція просторових обмежень не дає можливості ефективно вирішувати актуальні проблеми удосконалення територіальної організації продуктивних сил на сучасному етапі. Така концепція має враховувати специфіку просторової локалізації галузей як видобувної, так і обробної індустрії.

В останнє десятиріччя в ряді досліджень набула поширення модифікація концепції просторових обмежень, яку умовно можна назвати концепцією територіальних можливостей населених пунктів, насамперед міст, в межах яких і розміщується більша частина об'єктів промислової діяльності. Сутність її полягає в тому, що наявність у межах міста вільних територій, виділених під промислове ї пов'язане з ним будівництво, розглядається як важлива умова, що регулює просторову локалізацію промислового виробництва.

Концепція просторових можливостей міст у кінцевому підсумку орієнтує на соціально доцільне та економічно виправдане використання земель для промислового і пов'язаного з ним будівництва. Значення земельних ресурсів як важливого чинника розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку неухильно зростає, що зумовлено зростанням дефіцитності земель. У регіональних умовах проблема раціонального відчуження земель сільськогосподарського використання для потреб промисловості набуває винятково важливого економічного значення. Цим пояснюється посилена увага до земельних (територіальних) ресурсів при дослідженні проблем розміщення продуктивних сил і розвитку регіонального господарства України.

3. Концептуальні положення політики регіонального розвитку в Україні

Розширення самостійності та повноважень органів місцевого самоврядування в умовах переходу до ринку зумовлює потребу в розвитку регіональних досліджень з метою конструктивного підходу до наукового обгрунтування управління регіональним розвитком. Останній органічно пов'язаний з іншими не менш важливими і складними процесами: формуванням ринкових відносин, розгортанням нових форм власності, пріоритетним соціальним розвитком, а також з екологічною та демографічною ситуацією тощо.

Політика регіонального розвитку є складовою загальнодержавної політики щодо соціально-економічних та суспільно-політичних перетворень в Україні. Вона спрямована, зокрема, на підвищення ролі регіональних і місцевих органів управління у здійсненні реформ та розбудові незалежної Української держави.

Одним з важелів удосконалення територіальної організації суспільства стає політика регіонального розвитку, орієнтована на становлення механізмів управління формуванням господарських адміністративно-територіальних систем всіх типів та просторових рівнів. Вона покликана забезпечувати комплексно-пропорційний розвиток територій з максимальним урахуванням місцевих умов і ресурсів.

Державна політика регіонального розвитку - це цілісна сукупність заходів, спрямованих на стимулювання ефективності соціально-економічного розвитку регіонів, раціональне використання їхніх ресурсних потенціалів ,та пріоритетів, забезпечення сприятливих умов для життєдіяльності населення, вдосконалення територіальної організації суспільства.

Об'єктами політики регіонального розвитку є територіальні утворення, які слід розглядати як системи певного підпорядкування, в межах яких здійснюються державне управління та місцеве самоврядування. Суб'єктами її виступають центральні, регіональні та місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які виходячи зі своєї компетенції вирішують питання, пов'язані з соціально-економічним розвитком регіонів.

Основна мета сучасної державної політики регіонального розвитку в Україні полягає у збереженні та зміцненні політичної стабільності, територіальної цілісності, соціальної та економічної єдності Української держави на основі раціонального територіального поділу праці, поєднання інтересів різних регіональних спільностей із загальнодержавними інтересами, створення відносно однакових можливостей для плідної життєдіяльності населення в усіх регіонах України.

У нашій країні накопичився комплекс регіональних проблем і диспропорцій, що зародилися у минулі десятиріччя. До основних з них можна віднести такі:

- відставання малих міських і ще більшою мірою сільських поселень від великих міст за рівнем економічного і соціального розвитку;

- деформація статево-вікової структури сільського населення;

- посилення регіональної диференціації за якістю навколишнього середовища;

- соціально-економічні, екологічні, психологічні та інші проблеми у зонах радіоактивного забруднення в результаті аварії на Чорнобильській атомній електростанції, а також у регіонах розміщення переселенців;

- застарілий багатоплановий адміністративно-територіальний поділ.

Відповідно до мети та назрілих проблем визначаються стратегічні завдання політики регіонального розвитку, а саме:

- здійснення реструктуризації економіки регіонів, яка грунтується на вимогах забезпечення соціально-економічної ефективності відповідних заходів;

- налагодження ефективних внутрішньо- і міжрегіональних економічних зв'язків, спрямованих на формування національної економіки та регіональних господарських комплексів;

- заохочення розвитку інвестиційної діяльності на території регіонів створенням пільгових умов у оподаткуванні та здійсненні інвестиційної діяльності;

- формування і розвиток спеціальних (вільних) економічних зон, техно-парків, технополісів з першочерговим визначенням локальних територій для їхнього розміщення, а також облаштування державних кордонів і налагодження на новій основі системи зв'язків між прикордонними регіонами;

- стимулювання демографічного розвитку регіонів з метою усунення негативних наслідків, пов'язаних з високою смертністю і низькою народжуваністю населення;

- створення сприятливих для розвитку малих підприємств виробничого типу, фермерських господарств (пільгове оподаткування, фінансова та морально-технічну підтримка);

- формування регіональних фінансово-бюджетних і кредитно-банківських систем, які мають регулювати надходження та використання грошових ресурсів у межах бюджетних та позабюджетних фондів;

- здійснення заходів щодо стабілізації регіональних ринків праці, товарів та послуг із застосуванням для цього економічних важелів, а також регіональних та місцевих замовлень;

- створення ефективних регіональних систем соціального захисту населення.

У сучасних умовах місцевим органам влади й управління надається можливість вирішувати проблеми розвитку регіонів на основі власної фінансово-економічної бази, ефективного використання комунальної власності, територіальних ресурсів і надання законодавством повноважень. При цьому суттєво зменшується пряме управління із центру з боку державних структур, але залишається цільове фінансування окремих проектів, пільгові кредити тощо з метою регулювання регіональних пропорцій у розвитку регіонів.

Загальнодержавна стратегія розміщення продуктивних сил має узгоджуватися з завданнями комплексного й ефективного розвитку економіки регіонів.

За центральними державними структурами мають бути закріплені питання регулювання територіальних народногосподарських пропорцій, рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, проведення соціально-демографічної, природно-ресурсної, інвестиційної та містобудівної політики, а також розробка міжрегіональних стандартів, вимог, норм і нормативів.

Очевидною є також необхідність розробки та реалізації спеціальних державних програм реформування господарства окремих регіонів з екстремальними умовами. Передусім такого перетворення потребують господарські комплекси регіонів з порушеною структурою виробництва і складною екологічною ситуацією. Це визначатиме нову якість соціально-економічних потреб, інтересів, пріоритетів і можливостей. Інакше кажучи, до економічного, соціального й екологічного добробуту слід йти не від суспільства в цілому до регіону, як було раніше, а навпаки.

Механізм реалізації політики регіонального розвитку має забезпечуватися правовими та економічними важелями. До перших належать сукупність законодавчих і нормативних актів, що регулюють відносини між суб'єктами регіональної політики, форми та методи її здійснення. Серед економічних важелів найважливішим є формування фінансових ресурсів, які давали б можливість забезпечити здійснення відповідних регіональних програм.

Тенденція становлення політики регіонального розвитку така, що з часом її межа все більше має пов'язуватися з комплексними завданнями стійкого економічного зростання. У своєму класичному вигляді вона зводиться до реалізації заходів, спрямованих на вирішення конкретних регіональних проблем.

Реалії господарської діяльності та життя сприяють перетворенню політики регіонального розвитку на досить складне, комплексне явище, що вбирає в себе компоненти багатьох традиційних напрямів політики держави. Реалізація активної політики регіонального розвитку в кінцевому підсумку спрямована на вдосконалення територіальної організації суспільства, передбачає врахування її основних аспектів: економічного, соціального, демографічного, розселенського, екологічного, науково-технічного тощо. Сукупність цих аспектів найповніше охоплює термін «політика регіонального розвитку» на відміну від термінів «регіональна економічна політика» або «регіональна соціально-економічна політика». Водночас перший термін узгоджується з усталеним терміном «управління регіональним розвитком».

Державна політика регіонального розвитку грунтується на таких принципах:

- децентралізація, послідовне передавання прав і обов'язків у сфері регулювання регіонального розвитку місцевим органам управління та самоврядування;

- законодавче закріплення за останніми сталих джерел поповнення місцевих бюджетів для виконання своїх функцій;

- концентрація зусиль центральних органів на вирішенні завдань національного масштабу, а також гострих проблем, як правило, у великих регіонах;

- диференційований державний вплив на розвиток окремих регіонів країни у вирішенні економічних, соціальних, екологічних, науково-технічних та інших проблем регіонів;

- превентивність політики регіонального розвитку, зокрема на стадії зародження великих територіальних диспропорцій.

Методи і принципи управління мають використовуватись у державній політиці регіонального розвитку комплексно. З розвитком ринкових відносин, децентралізації управління переважного значення набувають економічні та соціально-психологічні методи.

Основною формою реалізації державної політики регіонального розвитку стають національні програми вирішення комплексних проблем великих територій. Розробка та реалізація їх фінансуються з державного і місцевих бюджетів, а також з інших джерел. Регіонально орієнтовані державні програми мають узгоджуватися за термінами, заходами та ресурсами з програмами зайнятості, науково-технічними, екологічними та іншими державними і місцевими програмами.

Для окремих територій необхідними заходами політики регіонального розвитку є такі:

- створення пільгового режиму для підприємництва;

- застосування пільгового режиму оподаткування для населення;

- адресне спрямування державних інвестицій;

- кредити, субвенції, субсидії та дотації на розвиток соціальної сфери;

- установлення і диференціація обмежень та нормативів, а також охоронних режимів.

Перелічені заходи можуть бути разовими, коротко-, середньо- та довгостроковими.

Регіональне програмування вносить у систему політики регіонального розвитку елементи перспективності, орієнтованості на тривалі зміни у сфері удосконалення організації суспільства, перетворює систему заходів на засіб досягнення визначених цілей господарського розвитку.

Список літератури

1. Клиновий, Д.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України [Текст] : навчальний посібник / Д. В. Клиновий, Т. В. Пепа ; Мін-во освіти і науки України. - К. : ЦУЛ, 2006. - 728 с.

2. Лишиленко, В.І. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : навчальний посібник / В. І. Лишиленко. - К. : ЦНЛ, 2006. - 325 с.

3. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Text] : навчальний посібник / ред., Є. П. Качан. - К. : Юридична книга, 2005. - 704 с.

4. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : підручник / Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т ; ред. С. І. Дорогунцов. - К. : КНЕУ, 2005. - 988 с.

5. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : підручник / Мін-во освіти і науки України, ДВНЗ "КНЕУ ім. Вадима Гетьмана" ; ред. С. І. Дорогунцов. - 2-ге вид., без змін. - К. : КНЕУ, 2007. - 992 с.

6. Сазонець, І.Л. Розміщення продуктивних сил [Текст] : навчальний посібник / І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар ; Мін-во освіти і науки України. - К. : ЦНЛ, 2006. - 320 с.

7. Стадницький, Ю.І. Розміщення продуктивних сил (теоретичні основи) [Text] : навчальний посібник / Ю. І. Стадницький, А. Г. Загородній. - К. : Знання, 2008. - 351 с.

8. Стеченко, Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика [Текст] : підручник / Д. М. Стеченко. - К. : Вікар, 2002. - 396 с.