19

Кафедра менеджменту

Контрольна робота

Завдання № 32 і №42

з дисципліни

“Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка”

Зміст контрольної роботи

1. Закономірності та принципи розміщення продуктивних сил

1.1 Сутність і структура продуктивних сил.

1.2 Закономірності розміщення продуктивних сил

1.3 Основні принципи розміщення продуктивних сил

2. Принципи системно-діагностичного аналізу регіонального розвитку

2.1 Діагностика регіонального розвитку

2.2 Системно-діагностичний аналіз регіонального розвитку

Список літератури

1. Закономірності та принципи розміщення продуктивних сил

1.1 Сутність і структура продуктивних сил

Продуктивні сили - це сукупність людських, матеріальних та інших силових елементів, суттєвою властивістю яких є створююча дія (діяльність). Сили, що беруть участь у створенні засобів і умов існування людини, забезпечують розвиток самої людини та середовища її проживання і є продуктивними.

Економічна оцінка дії продуктивної сили не обмежується лише певною участю у створенні товарів чи послуг, які задовольняють потреби людей або суспільства. Тут слід виходити із змісту економічної доцільності діяльності, що полягає у створенні вартості та додаткової вартості (прибутку). У процесі виробництва створюються товари, вартість яких більша, ніж витрати на робочу силу та інші складові на величину додаткової вартості. Кожен елемент продуктивних сил бере участь у створенні доходу. Величина їх продуктивного вкладу у зростанні доходу залежить від результативності (плодотворності) дії кожного елемента. Для виробництва дійсним джерелом нової вартості, в тому числі додаткової, є жива праця. Тому для зростання доходу важливо нарощувати вміння, підвищувати кваліфікацію, реалізовувати інші заходи, які позитивно впливають на продуктивну силу людини. Виробництво додаткового продукту складає матеріальну основу суспільства.

Сучасне наукове розуміння змісту поняття продуктивні сили включає перелік певних складових його елементів. До них відносяться:

- предмети і знаряддя праці, населення,

- трудові та природні ресурси,

- виробництво і сферу обслуговування,

- галузеві та міжгалузеві комплекси,

- соціальну інфраструктуру,

- територіальні системи господарювання;

- систему суб'єктивних (людина) і речових елементів, які здійснюють "обмін речовин" між людиною та природою в процесі суспільного виробництва.

Цей перелік можна продовжити, але він включатиме ті ж самі елементи з більшою чи меншою їх деталізацією. Основними структурно-компонентними елементами продуктивних сил є людина та засоби виробництва, а також форми суспільної і територіальної їх організації.

Існує інший підхід до визначення структури продуктивних сил. Так, за рівнем ускладнення і висхідного розвитку виділяють три їх форми:

- природні продуктивні сили, які характеризують найнижчий ступінь розвитку продуктивних сил і являють собою природну силу людини та природні засоби життя і праці людей;

- суспільні продуктивні сили, що виникли внаслідок розвитку суспільного і територіального поділу праці та особливостей і форм споживання. Суспільний і територіальний поділ праці, особливий характер розвитку особистого та суспільного споживання сприяли посиленню суспільної продуктивної діяльності, її результативності;

- загальні продуктивні сили, а саме: інтелектуальний потенціал. Завдяки йому вдосконалюються засоби виробництва, якими користується людина в процесі праці, і стає більш продуктивною її діяльність. Крім того, інтелектуальний потенціал сприяє розкриттю нових властивостей природних тіл, особливостей дії різних сил природи і суспільства, збагаченню знань, найбільш повному оволодінню знаннями про природу і суспільство для використання їх у практичній трудовій діяльності.

Продуктивні сили мають не лише територіальний аспект розвитку, -- в такому разі вони вивчаються іншими науками. Якщо, наприклад, вони розглядаються у зв'язку з виробничими відносинами, то стають об'єктом вивчення загальної економічної теорії (політекономії). Натомість економічна історія (історія народного господарства) вивчає розвиток продуктивних сил у часі. У зв'язку з тим, що продуктивні сили існують одночасно ніби у кількох "вимірах", закони, які впливають на їхній стан і розвиток, виявляються по-різному. Територіальну модифікацію економічних законів можна розглядати як закономірності розміщення продуктивних сил. Так, закон економії часу виявляється як закономірність ефективності розміщення виробництва; закон поділу праці як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації виробництва -- як закономірність територіальної концентрації виробництва тощо.

Сучасна практика розміщення продуктивних сил, внутрішня логіка розвитку самих наук про територіальну організацію суспільства потребують глибокого і ґрунтовного вивчення таких важливих категорій, як закономірності та принципи розміщення продуктивних сил.

Процес розміщення продуктивних сил -- це історична категорія. За енциклопедичним визначенням, процес є послідовною зміною станів і стадій розвитку, тобто в цьому явищі завжди присутній чинник часу. Проблеми розміщення продуктивних сил не існувало, доки продуктивні сили і суспільний поділ праці не досягли певного рівня розвитку. Коли виробництво мало переважно натуральний характер, воно не було відокремлене від споживання: виробник був одночасно і споживачем, примітивні засоби виробництва знаходились у самому житлі. У цей період процес розміщення виробництва опосередковувався розміщенням населення, житла, населених пунктів. Проблема розміщення суто виробництва розчинялась у проблемі розвитку і функціонування поселень. Проблема розміщення продуктивних сил виокремилась як така у період промислової революції, на початку розвитку великої машинної індустрії. Саме тоді став можливим цілеспрямований вибір людиною району, місця, території для окремого виду виробничої діяльності. Велика машинна промисловість, що виникла на основі використання парових двигунів, значно посилила тенденцію до можливої просторової варіантності виробництва.

Лише в XIX ст. в усій повноті постало практичне завдання розміщення великого виробництва, вибору оптимального району розміщення підприємств залежно від джерела енергії, сировини, робочої сили, ринків збуту. Більш вдалий вибір місця виробництва перетворився на важливу передумову отримання додаткової вартості. Саме з цього часу з метою підвищення продуктивності праці процес виробництва просторово розчленовується відповідно до наявності сприятливих природних, економічних, соціальних та інших умов на певних територіях. Одні з них мали значні запаси мінерально-сировинних ресурсів, інші -- паливно-енергетичних, треті -- водних, четверті володіли трудовими ресурсами тощо. У зв'язку з існуванням таких відмінностей окремі фази виробництва суспільного продукту диференціювалися в просторі.

В результаті випуск окремих видів продукції закріплюється за певними територіями країни, що мають для цього сприятливе поєднання природних, трудових та інших умов і ресурсів. Це позитивно вплинуло на розвиток і поглиблення територіального поділу праці як джерела і збудника мотивів у діяльності людей на конкретній території.

Територіальний поділ праці створив певний порядок у розстановці продуктивних сил та їхніх елементів (предметів праці, засобів праці, робочої сили) на території країни. У кінцевому підсумку він зумовив весь процес розміщення виробництва.

Отже, розміщення продуктивних сил -- це складний процес, що охоплює аналогічні часткові процеси: заселення нових територій (первинне заселення), їхнє освоєння (наприклад природних ресурсів), концентрацію і розосередження об'єктів господарської діяльності, створення і формування ядер, каркасу територіальної організації господарства (мережі міст, інфраструктури) тощо.

Поступово зростав певний практичний інтерес до причин, особливостей, методів розміщення продуктивних сил. У сучасних умовах найбільш актуальними є дослідження сутності розміщення продуктивних сил, аналіз змісту і взаємозв'язків його головних компонентів, вивчення характеру, особливостей становлення і розгортання процесів розміщення виробництва на різних територіальних рівнях.

1.2 Закономірності розміщення продуктивних сил

Вихідною позицією для характеристики закономірностей є термін «закон». Він вживається:

а) для позначення необхідних істотних причинно-наслідкових зв'язків
явищ -- природних (закони природи), суспільних (суспільні закони) і
смислових (логічні закони);

б) для називання обов'язкових суспільних установок (державні закони тощо).

Економічна наука оперує терміном «закон» для позначення істотних, глибинних взаємозалежностей, що постійно повторюються в економічних процесах та причинно-наслідкових зв'язках.

Відомо, що економічні закони -- це наукова абстракція, центральна категорія науки. Вони відображають об'єктивно існуючі, найзагальніші, стійкі зв'язки у виробничих відносинах. Закони не належать до сфери явищ. Це категорії сутності. Отже, економічний закон -- це причинно-наслідкові зв'язки у процесі розвитку суспільства. Будь-які часткові докази, аргументи втрачають силу, якщо вони суперечать загальному науковому закону.

Економічні закони визначають розвиток галузевих територіальних аспектів виробничих відносин у господарстві країни, регулюють формування економічного базису суспільства. Економічні закони, що відображають найбільш істотні, стійкі, об'єктивні причинно-наслідкові зв'язки і відносини між суспільними процесами і територіями, дістали назву закономірностей розміщення продуктивних сил. Отже, закономірності розміщення продуктивних сил засновані на діалектиці взаємодії суспільних виробничих процесів і територій.

За своїм змістом закономірності розміщення продуктивних сил досить складні. Вони зумовлені взаємодією суспільних, соціальних, демографічних, природно-географічних та інших процесів, що відбуваються на тій чи іншій території. Закономірності розміщення продуктивних сил є модифікацією економічних законів у специфічних умовах конкретної території, які знаходять свій вияв через стійкі, повторювані взаємозв'язки економічних явищ.

Закономірності розміщення продуктивних сил формуються та регулюються всією системою економічних законів. Будучи просторовою формою вираження економічних законів, закономірності розміщення продуктивних сил характеризуються загальними з ними рисами. До основних із них належать такі.

1. Об'єктивність. Практична діяльність людини має підпорядковуватися закономірностям розміщення продуктивних сил.

2. Обов'язковість вияву за певних умов. В економіці (як і в
біології) немає досить жорстких і всім відомих законів, як, наприклад, у математиці, фізиці. Водночас, якщо людина не обізнана з механізмом вияву того чи іншого закону, тієї або іншої закономірності, то вони з особливою силою виявляються в порушеннях, диспропорціях, дисбалансах.

3. Системність, ієрархічність економічних законів і закономірності розміщення продуктивних сил. Закономірності треба свідомо використовувати у взаємозв'язку і поєднанні.

4. Автономність. Хоч економічні закони і закономірності розміщення тісно взаємодіють, навіть взаємно переплітаються, проте до певної міри залишаються автономними.

5. Закономірності і закони мають конкретно-історичний характер. Вони діють у певній соціально-економічній ситуації, зміна якої зумовлює і зміну сфери їх вияву.

На кожному етапі суспільного розвитку закономірності розміщення продуктивних сил мають особливості вияву і специфічні характеристики.

В умовах становлення ринкових відносин з'являються нові інтерпретації закономірностей розміщення продуктивних сил. Це слід розглядати як природний рух суспільства до загальнолюдських цінностей з опорою на всі суспільно свідомі соціальні прошарки й з урахуванням економічних, національних та культурних інтересів, до економіки з множинністю рівноправних форм власності, товарно-грошовими і ринковими відносинами.

Сучасне сприйняття демократії як загальної ознаки цивілізації має створити всі умови для життєдіяльності економічно вільної та духовно багатої особистості, а також такий рівень задоволення потреб людини, який максимально можливий на цьому конкретному історичному етапі розвитку суспільства.

До найвідоміших закономірностей розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил належать такі.

Комплексно-пропорційне розміщення продуктивних сил. Це одна з фундаментальних закономірностей територіальної організації продуктивних сил, що відповідає економічному закону комплексного, пропорційного розвитку господарства в цілому. Сучасне виробництво неможливе без регулюючого впливу на його розвиток і розміщення. Це закономірність розміщення виробництва в системі світового господарства в цілому.

Комплексне розміщення виробництва як економічна категорія -- це об'єктивні економічні відносини щодо формування суспільних потреб у територіальному аспекті. Сутність комплексної організації виробництва висуває вимогу свідомого суспільного регулювання розміщення продуктивних сил.

Комплексність територіальної організації продуктивних сил можна визначити як усвідомлений безперервний, узгоджений розподіл по території країни всіх елементів продуктивних сил з метою забезпечення ефективного розвитку виробництва і підвищення добробуту всіх членів суспільства.

Конкретною, об'єктивною формою комплексності є комплексне розміщення виробництва. Комплексність має бути націлена на економічну ефективність і господарську доцільність.; Сьогодні є необхідним перехід до державно-суспільного регулювання розміщення виробництва згідно з потребами як суспільства в цілому, так і кожного громадянина. Централізованим регулюванням має охоплюватися лише розвиток і розміщення міжгалузевих виробничих комплексів та утворень, об'єктів загальнодержавної інфраструктури, а також здійснення великих структурних, екологічних і науково-технічних програм.

Пропорційність розміщення -- співрозмірність, певне співвідношення між окремими елементами і сферами суспільного виробництва та існуючими можливостями. Пропорційність має забезпечуватися між усіма елементами суспільного виробництва (соціальними, економічними, природними) нa будь-якій території. Це стосується також пропорцій всередині міста, між містами, між екологічними районами, всередині них тощо.

Комплексність і пропорційність перебувають у тісній органічній єдності. Однак у сучасних умовах найменш керованими є територіальні пропорції на різних рівнях. До того ж регулювання їх є складнішим завданням, ніж підтримка, наприклад, певних галузевих пропорцій.

Сучасна концепція досягнення оптимальних міжгалузевих і територіальних пропорцій пов'язана з формуванням товарно-грошових ринкових відносин. Ринок має стати дійовим механізмом забезпечення, регулювання і підтримки пропорційності, збалансованості виробничих можливостей і потреб на територіальному рівні.

Раціональне, економічно ефективне розміщення продуктивних сил. Ця закономірність має забезпечувати постійне зростання продуктивності суспільної праці на основі її всебічної інтенсифікації за найменших сукупних витрат уречевленої і живої праці як на виробництво самого продукту, так і на переміщення його до місця споживання.

Результатом реалізації цієї закономірності є поліпшення соціальних умов життя населення, забезпечення оптимального природокористування, вирішення національних, політичних та інших проблем. Зниження або недостатнє зростання ефективності суспільного виробництва засвідчує, що розміщення продуктивних сил не можна визнати раціональним.

Зближення економічного і соціального рівнів розвитку регіонів (областей). Зближення рівнів регіонального розвитку і розподіл ресурсів не є суто економічною проблемою. Кожна область може робити відчутний внессік в економіку країни за рахунок сукупного продукту і національного доходу, що виробляється на її території, забезпечувати необхідний рівень життєдіяльності населення. Через це необхідність у багатьох пільгах і перевагах для окремих областей відпала. Однак у силу різних причин така практика значною мірою збереглася і до наших днів.

Безперервний перелив фінансових і матеріальних ресурсів з одних областей в інші, різноманітні пільги та привілеї призвели до негативних наслідків. Утриманство, зрівнялівка, ущемлення інтересів багатьох територій, деформація принципів соціальної справедливості викликали реальну загрозу виникнення нової нерівномірності. Так, області України значно відрізняються за рівнем виробництва національного доходу на душу населення. Особливо великий розрив між Запорізькою і Закарпатською областями, який становить 40--50 пунктів.

Закономірність зближення рівнів регіонального розвитку сьогодні має бути наповнена новим змістом. Категорію «зближення» повинна змінити категорія «регулювання» соціально-економічного розвитку регіонів на основі формування нового господарського механізму території. Він грунтується на самофінансуванні, самоуправлінні та самозабезпеченні регіонів з урахуванням поглиблення територіального поділу праці. Цей механізм покликаний забезпечити жорсткий зв'язок запланованих витрат областей з їхніми доходами. Основною ланкою такого механізму є Нормування конкурентних ринкових відносин та вдосконалення економічних методів управління. У цілому рівень соціально-економічного розвитку регіону має залежати від використання економічного, демографічного і природного потенціалу території. Якщо територія добре працює, то вона повинна добре жити. Господарський механізм території -- це один з інструментів, за допомогою якого передбачається більш активно й ефективно поліпшувати умови життєдіяльності людей, зберегти економічний добробут, забезпечити при цьому поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів.

Розміщення продуктивних сил з урахуванням розвитку територіального поділу праці. Ця закономірність обумовлена об'єктивною необхідністю взаємозалежного, взаємовигідного розвитку співробітництва між країнами. Стан економіки віддзеркалюється в можливостях участі в світовому ринку, в здатності швидко включитися у світові процеси економічного і технологічного розвитку.

Створення у нашій країні спільних підприємств і відкритих зон, активізація прикордонної торгівлі, розвиток економічних, торговельних, технологічних та інших зовнішніх зв'язків приводять до формування нових виробничих структур. Це позначається на спеціалізації господарства областей, темпах і напрямках економічного поступу країни. У таких умовах значення процесу розміщення продуктивних сил значно зростає.

1.3 Основні принципи розміщення продуктивних сил

Закономірності розміщення виробництва, як і економічні закони, не реалізуються поза діяльністю людей. Свідоме використання закономірностей складається з двох момен-тів: із пізнання їх та з реалізації здобутих знань у практичній діяльності активним підпоря-дкуванням тих чи інших просторово-технологічн. процесів закономірностям розміщення.

Реалізація закономірностей на практиці потребує опрацювання принципів як складових конкретної економічної політики в сфері розміщення продуктивних сил.

Принципи розміщення продуктивних сил -- це стисло викладені керівні, науково обгрунтовані положення, «правила діяльності», якими має керуватися суспільство при розміщенні продуктивних сил на певному історичному етапі. Принципи відбивають закономірності. Вони суб'єктивні за формою й об'єктивні за змістом. Порівняно з закономірностями принципи є більш динамічними. Кожний з них може відображати не одну, а кілька закономірностей. Інколи вони можуть стримувати силу впливу того або іншого закону на певні процеси (наприклад, принцип подальшого обмеження зростання великих міст обмежує дію закону концентрації виробництва і населення).

У сучасних умовах відбувається переорієнтація господарської діяльності й зміна пріоритетів регіонального розвитку під впливом соціальної орієнтації економіки. Це дає підставу вважати соціальну орієнтацію провідним принципом розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. Сутність його полягає в тому, щоб у кожному регіоні створити таку структуру господарства, яка б найповніше задовольняла матеріальні та духовні потреби населення. Реалізація цього принципу сприяє відтворенню соціальної справедливості рівноправного функціонування регіонів, повнішому використанню внутрішніх ресурсів і резервів, підвищенню соціально-економічної ефективності територіального розвитку, формуванню всебічного розвитку особистості.

Керуючись цим принципом, суб'єкти господарювання певною мірою виводять підприємства і виробництва зі сфери відомчого монополізму, сприяють розвитку їхньої самостійності в системі ринково-грошових відносин. Вільна оптова торгівля засобами виробництва вносить нові аспекти в процес удосконалення господарської спеціалізації та комплексного розвитку регіонів. При цьому принцип поєднання регіональної спеціалізації та комплексного розвитку економіки регіонів на основі вдосконалення територіального розвитку й інтеграції праці збагачується новим змістом. Перетворення полягають в тому, що на зміну територіальному поділу праці, що складався під впливом відомчого диктату і вузькогалузевої ефективності, яка видавалася за державну, приходить інтеграційний поділ праці. Він формувався поєднанням інтересів держави, регіонів, міжгалузевих комплексів, окремих підприємств тощо. Основні внутрішні міжрегіональні економічні зв'язки будуть формуватися на основі становлення ринкових товарно-грошових відносин економічно самостійних підприємств і виробництв.

Вибір постачальників і споживачів діючих підприємств, профілю будівництва і проектування нових, варіанта переспеціалізаціі застарілих має здійснюватися з урахуванням принципу соціальної, економічної та екологічної ефективності всього регіонального господарства. При цьому потрібно орієнтуватися не на галузеву, як раніше, а на інтегральну територіально-міжгалузеву ефективність. Удосконалення розміщення продуктивних сил має сприяти поліпшенню соціально-економічних умов життя населення, оптимізації природокористування, вирішенню національних, політичних та інших завдань. Економічна ефективність знаходить відображення в регіональному прибутку і рентабельності територіального поєднання підприємств, у підвищенні продуктивності праці, поліпшенні якості продукції.

Важливе значення має принцип розміщення продуктивних сил, що полягає в наближенні до джерел сировини, палива, енергії, трудових ресурсів і районів споживання готової продукції. Врахування його дає змогу розмістити підприємства в регіоні так, щоб скоротити надмірно далекі та нераціональні перевезення, оперативно задовольняти різноманітні потреби населення.

Територіальне поєднання підприємств утворює своєрідну систему взаємодії їх з навколишнім природним середовищем. Виходячи з цього, слід керуватися принципом науково обгрунтованого природокористування. Він передбачає раціональне використання природних ресурсів, їхнє відтворення і охорону природного середовища. Збереження екологічної рівноваги, створення сприятливого соціально-екологічного середовища життєдіяльності населення, відновлення цілісності природних комплексів є головними критеріями раціонального природокористування.

Принцип різноманітності форм господарювання. Поряд з державними і кооперативно-колективними формами рівноправного розвитку набувають кооперативна, орендна, акціонерна, приватна (індивідуальна) форми господарювання. Це потребує нового підходу до відомих (традиційних) форм суспільного виробництва -- концентрації, спеціалізації, кооперування, комбінування і територіальної організації. На території регіонів набувають нового розвитку діалектично взаємопов'язані процеси територіальної концентрації та деконцентрації, територіальної спеціалізації та кооперування, агломерування та деагломерування тощо.

Раціональне розміщення продуктивних сил має також підпорядковуватися принципу відносної сталості територіальних соціально-економічних систем в екстремальних умовах. Умови життєзабезпечення в цих системах доцільно створювати з урахуванням можливості відносно автономного соціально-економічного розвитку і раціонального функціонування.

Важливим принципом розвитку і розміщення продуктивних сил є принцип провідної ролі самоуправління. Він знаходить вияв у пошуку нових форм територіально-економічного й адміністративного районування, регіональних об'єднань, територіальних консорціумів тощо.

Регіональний розвиток і розміщення продуктивних сил здійснюється в нових умовах господарювання. Посилення регіонально-адміністративного управління і планування вносить відповідні корективи до територіальної організації суспільства. Система викладених принципів розміщення продуктивних сил має лежати в основі всієї управлінської діяльності -- прогнозно-програмних обгрунтувань, в процесі регіонального регулювання, обліку і контролю. Для впровадження в життя розглянутих принципів потрібно створити новий механізм відбору, постановки регіональних цілей, рангування черговості досягнення їх.

До принципів розміщення продуктивних сил належить свідома економічна політика, направлена на здійснення пізнаних закономірностей.

Принцип раціонального розміщення виробництва випливає з закономірності "ефективне розміщення продуктивних сил". Зміст його полягає у такому розташуванні виробництва, яке забезпечувало б високу ефективність народного господарства. Раціональність означає вибір найкращих варіантів. Принцип раціональності реалізується завдяки комплексу певних заходів. А саме:

- відповідне наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких галузей до джерел палива, енергії й води. При цьому ми заощаджуємо не лише на транспортних витратах, але й комплексно використовуємо сировину, економно витрачаємо паливо, енергію й воду;

- наближення працемісткого виробництва до районів і центрів зосередження трудових ресурсів. Це дозволяє ефективно використовувати трудові ресурси за статтю, віком, кваліфікацією;

- наближення масового виробництва мало транспортабельної продукції до місць її споживання (наприклад, хлібопечення, виробництво будівельних конструкцій, теплова енергетика та ТЕЦ тощо);

- запобігання зустрічним перевезенням однотипної продукції, сировини й палива з одного регіону до іншого. Це трапляється у випадку так званого "відомчого" стилю керівництва господарством.

- Перелічені заходи визначають зміст принципу раціональності у вузькому розумінні. Вони спираються на враховування факторів розміщення, про що докладно йтиметься далі. Натомість у ширшому розумінні поняття "раціональність" обіймає низку інших принципів, які забезпечують ефективне розміщення народного господарства (пропорційність, комплексність тощо).

Принцип збалансованості й пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого витримувалася б рівновага між виробничими потужностями, обсягом виробництва, з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, водних, земельних, трудових, фінансових ресурсів регіону -- з іншого. Пропорційність передбачає також оптимальну структуру народного господарства регіону, цебто відповідну пропорцію між галузями спеціалізації, а також між спеціалізуючими, допоміжними й обслуговуючими галузями. За цим принципом укладаються регіональні міжгалузеві баланси при територіальному плануванні або прогнозуванні. Дотримання принципу збалансованості надає регіону, країні економічної витривалості.

Принцип комплексного розміщення виробництва спирається на однойменну закономірність. Практично він реалізується:

- у комплексному використанні природних ресурсів, включно з відходами, приміром, гірництва чи лісопиляння, видобуванням усіх корисних компонентів;

- у раціональному використанні трудових ресурсів шляхом створення у регіоні такої структури господарства, за якої надається праця усім розмаїтим контингентам робочої сили;

- у створенні єдиної інфраструктури;

- у налагодженні ефективних виробничих зв'язків між підприємствами регіону.

За умов централізованої планової економіки принцип комплексності реалізується шляхом планового будівництва певного набору об'єктів у регіоні; якщо при цьому закономірності розміщення достатньо враховані, комплекс функціонує добре, інакше помилкові рішення даються взнаки упродовж багатьох років.

За ринкової, навіть мало регульованої економіки принцип комплексності має зберігатися. Тямущий підприємець прагне спорудити підприємство там, де є готова інфраструктура, бо витрати на її будівництво не будуть завеликі. Фірма, яка видобуває природний ресурс, намагається тут же створити переробне підприємство, аби зменшити витрати. Власник підприємства шукає суміжників, щоб налагодити взаємовигідну кооперацію. Підприємства й заклади сфери обслуговування потребують зосередження великого виробництва й населення.

Принцип комплексності полягає у визначенні найвигіднішої спеціалізації району з урахуванням територіального поділу праці.

Принцип розміщення підприємств згідно з раціональними формами суспільної організації виробництва. До таких форм належать концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування.

Сутність принципу полягає у тому, що спосіб розміщення виробництва повинен стимулювати ефективний розвиток національних форм його організації.

Принцип збереження екологічної рівноваги. Цим принципом, хоча він і є одним з головних, тривалий час нехтували у господарській практиці. Господарство регіону може бути збалансоване за більшістю параметрів, але якщо при цьому виникає екологічна напруженість, то воно не може визнаватися ефективним. Принципу екологічної рівноваги має підпорядковуватися решта вигод, що з'являється за різних варіантів розміщення продуктивних сил. Тому він може називатися принципом екологічного імперативу.

Принцип обмеженого централізму. Необхідність дотримуватися цього принципу довела реальна ситуація в українській економіці початку 90-х років, коли урядові органи практично "випустили" економіку з рук.

Сутність принципу полягає в органічному поєднанні стратегічних інтересів країни й інтересів регіонів, підприємців, населення. Держава не повинна втручатись в оперативну діяльність підприємств і місцевих органів влади. Вона створює за допомогою економічних важелів, системи пільг і оподаткувань таку територіально-галузеву структуру, котра сприяла б і інтересам загальнодержавним, і інтересам регіональним, допомагаючи підвищувати життєвий рівень населення.

Дотримання принципів розміщення продуктивних сил є основою регіональної політики держави.

2. Принципи системно-діагностичного аналізу регіонального розвитку

2.1 Діагностика регіонального розвитку

Діагностика передбачає виявлення регіональних диспропорцій, структурних деформацій і недоліків у соціально-економічному розвитку. Результати діагностики потрібні для вироблення національної регіональної політики, виявлення проблемних депресивних регіонів, регіонів із значним економічним потенціалом та як маркетингова інформація. Через це діагностика може стати інструментом для комерційних підприємств, банків, бірж, Для вироблення стратегії розміщення капіталів у тому чи іншому регіоні, а також стратегії проникнення та експансії на певні регіональні ринки.

Прогноз стану регіону дає підприємцям змогу:

- оцінити перспективність і потенціальну ефективність розміщення в тому або іншому регіоні певних видів економічної діяльності;

- виявити можливості розвитку виробництва з урахуванням всієї сукупності ресурсних і соціально-інституційних обмежень.

Діагностика в будь-якій сфері, в тому числі економіці, в більшості випадків грунтується на порівнянні. Для того щоб установити відхилення від норми, потрібно порівняти цей регіон з іншими регіонами тієї ж сукупності або групи.

У перекладі з грецької слово «diagnosis» означає розпізнавання, визначення. В економіці діагноз -- це визначення стану економічного об'єкта, підприємства, регіону, країни. Об'єкт, стан якого визначається, називають об'єктом діагнозу. Об'єктом регіонального економічного діагнозу може бути регіон різного таксономічного рівня: країна, область, низовий адміністративний район, місто, район у місті, селище, село, а також будь-який територіальний міжгалузевий комплекс.

Результатом діагнозу може бути виявлення відхилень від нормального стану. Стале і незворотне відхилення від нормального стану називають патологією. Стан об'єкта описують за допомогою системи індикаторів. Відхилення від нормального стану визначають порівнянням значень з деяким нормативом, еталоном.

Поняття і кількісні характеристики «норми» відносні й залежать, як максимум, від трьох чинників. По-перше, значення «норми» визначається базою порівняння, тобто групою, класом, типом об'єктів, серед яких це порівняння проводиться. По-друге, сам критерій норми і підхід до її розрахунку може варіювати. Як критерій норми може бути прийнято значення індикатора, що є середнім арифметичним для певної сукупності об'єктів, або значення, що знаходяться посередині значень цього індикатора на всіх об'єктах сукупності. По-третє, відмежування норми від патології істотно залежить також від критерію відхилення від норми.

Для визначення «норми» й «еталона» потрібно встановити допустимі граничні обмеження, при перевищенні (зниженні) яких розвиток (стан) вважається нормальним.

Результатом діагностики може бути не тільки виявлення відхилень від норми, а й визначення, до якої групи сукупності, класу, типу належить об'єкт. Отже, з усіх груп сукупності слід вибрати ту, до членів якої об'єкт найбільш близький. Наприклад, треба визначити, чи є регіон староосвоєним, вичерпана в ньому місткість розміщення чи ні. Віднесення регіону до певного типу, класу саме по собі є діагнозом. Наприклад, за обраним індикатором діагностика може бути такою: «староосвоєний регіон з невичерпаною місткістю розміщення» або «середньоосвоєний регіон, в якому вичерпана місткість розміщення». Далеко не в усіх випадках діагноз такого типу фіксується як патологія. Сам факт віднесення об'єкта діагностики до староосвоєних регіонів або до слабоосвоєних не є патологією. У завданні будь-якого діагнозу можна формально виділити два підзавдання. Перше -- визначити, до якої групи сукупності належить об'єкт. Його можна охарактеризувати як завдання якісної ідентифікації. Друге -- виявити відмінність цього об'єкта від інших об'єктів уже виявленої групи. Воно може розглядатися як завдання кількісної ідентифікації. Отже, діагностика, що встановлює відхилення від норми, є окремим випадком якісної ідентифікації, коли всі об'єкти сукупності поділяються на дві групи: нормальні об'єкти й об'єкти з патологією.

У регіональній політиці важливе значення має побудова системи індикаторів для оцінювання стану регіонів, розробки якісних і кількісних шкал для вимірювання значень цих індикаторів. Діагностика включає також класифікацію можливих регіональних патологій та їхніх симптомів, процедури збору й опрацювання діагностичної інформації.

Залежно від динамічних завдань діагнозу розрізняють діагностику статичного стану і діагностику процесу. Діагностуючи статичний стан, потрібно визначити стан регіону на цей період, модель економіки та можливі соціально-економічні зміни.

При діагностиці процесу досліджують траєкторію розвитку, генетику об'єкта, розмежовують чинники ендогенного та екзогенного характеру.

За формою організації економічну діагностику поділяють на аналітичну, експертну діагностику і діагностику на моделі.

Аналітична діагностика передбачає проведення діагностики безконтактними методами з допомогою статистичної інформації та використання методів регіонального аналізу, типологій.

Експертна діагностика -- це отримання інформації для цілей діагностики контактними методами безпосередньо проведенням спеціальних експертних і соціологічних опитувань.

Діагностикою на моделі називають отримання інформації про об'єкт діагнозу за допомогою модельних імітацій.

Необхідною вимогою до системи діагностичних індикаторів є їхня орієнтованість на виявлення патологій у розвитку об'єкта або на встановлення належності об'єкта до певної групи, класу, типу. При побудові системи діагностичних індикаторів відбирають ті показники та характеристики, які можуть відбивати самостійно або в поєднанні з іншими індикаторами наявність чи відсутність гострих проблем регіонального розвитку, патологій або характеризувати належність регіону до певного типу.

Системи діагностичних індикаторів можна будувати двома способами.

Перший спосіб грунтується на гіпотезі, що дає уявлення про типи патологій у регіональному розвитку. Наприклад, регіони можна поділити на такі групи залежно від стану й умов функціонування: сталого розвитку, стагнуючі, кризові, з надзвичайною ситуацією. Для кожного типу патології можна визначити індикатори (показники), виміри яких необхідні та достатні для діагностування.

Другий спосіб пов'язаний з виявленням такого виду патології, яка до цього часу була невідома або неописана.

При діагностиці слід звертати увагу на підхід до інтерпретації результатів виміру індикаторів. Деякі з них можуть бути інтерпретовані на основі їхнього автономного виміру в окремому регіоні, наприклад, оцінка місткості розміщення або місткість регіональних ринків.

Результати вимірів індикаторів можуть бути інтерпретовані з достатнім ступенем точності лише при порівнянні результатів, отриманих в одному регіоні, з аналогічними результатами для деякої сукупності. Наприклад, рівень економічного розвитку регіону неможливо оцінити автономно. Тут потрібний порівняльний аналіз економічного розвитку всієї сукупності регіонів країни.

Точна діагностика поточного стану економіки регіонів та обгрунтування стратегії її реформування потрібні передусім для таких цілей:

- вироблення інвестиційної політики регіонів;

- аналізу інвестиційної активності та інвестиційного клімату;

- урахування позитивних і негативних чинників, що впливають на надходження внутрішніх та іноземних капіталів;

- порівняльного оцінювання ефективності та організації фінансування інвестиційних проектів;

- удосконалення законодавчого регулювання українських та іноземних інвестицій, а також системи правових гарантій щодо приватних інвестицій.

Для посилення ефективності регіонального розвитку необхідно розробити систему заходів щодо стабілізації економічної та соціальної ситуації на регіональному рівні, реформування відносин власності, посилення правової, економічної та організаційної підтримки приватного бізнесу.

2.2 Системно-діагностичний аналіз регіонального розвитку

Сучасні процеси в Україні об'єктивно свідчать про необхідність початку нового етапу -- творчої економічної політики в суспільному розвитку. її Здійснення неможливе без виваженої стратегії дій і без високо професійної підготовки. Центр ваги реформ переміщується в регіони, де суперечності поточних перетворень набувають конкретного і часом унікального практичного впровадження.

Для вирішення досить складних управлінських завдань, які належить вирішувати в ситуаціях високого ступеня невизначеності, потрібні спеці альні наукові розробки. Однією з них є програма комплексного дослідження регіонів і розробка оптимальних управлінських стратегій на середньострокову перспективу. Базові ідеї програми, що реалізуються б сукупності й за допомогою спеціальних організаційних принципів, здатні в досить короткий термін вирішити проблеми інформаційного дефіциту та підвищити якість управлінського дефіциту.

Ці ідеї можна згрупувати так:

1. будь-яке якісне рішення в сфері державного управління регіональним розвитком потребує врахування значного обсягу інформації, оскільки економічні, соціальні, політичні, духовні, екологічні та інші процеси на практиці тісно взаємозв'язані. Через це часткові рішення зумовлюють нові проблеми;

2. ефективний підхід до вирішення управлінських завдань неможливий без осмислення комплексної аналітичної інформації та прогнозування розвитку ситуації під дією конкретних чинників. Експертні оцінки стану вузлових проблем мають включати виявлення чинників і тенденцій розвитку;

3. ситуаційно-чинниковий і системно-діагностичний аналіз розвитку регіону дає можливість обгрунтувати оптимальну стратегію управлінської діяльності та вирішити часткові завдання кумулятивного ефекту (нагромадження або руйнування можливостей досягнення головних завдань). Аналіз розвитку регіону має бути орієнтований на виявлення «точок зростання» та ієрархію проблем, які визначають баланс цілей і можливостей у прийнятті управлінських рішень.

Стратегія керованого розвитку будується з урахуванням результатів багатоаспектного аналізу стану регіону і його основних підсистем. На першому, аналітичному етапі дослідження виявляють головні характеристики об'єкта, чинники впливу і взаємодії в розвитку конкретних процесів. Після цього досліджують тенденції розвитку і визначають умови, за яких воно буде оптимальним.

Центральна ідея програми полягає в тому, що ефективне управління грунтується не на розпорядженні «ресурсами», а на вмілому керівництві людьми, інтереси та активність яких забезпечують економічне зростання, політичну стабільність і соціальний добробут. У зв'язку з цим у програмі велику увагу належить приділяти основним параметрам якості життя населення, внаслідок зміни яких можна створити більш сприятливий соціальний клімат і реалізувати потенційні можливості регіону.

Органи державного управління передусім слід забезпечити інформацією про комплексну і всебічну оцінку стану конкретного регіону. Потрібна точна економічна і соціальна діагностика, щоб не порушити наявний баланс стабільності й підтримати нові продуктивні починання. Важливо грунтовно вивчити не тільки сильні сторони економіки і соціальної структури, а й якомога краще дослідити проблеми.

Дослідницька робота з оцінювання соціально-економічного розвитку регіону найчастіше ведеться за п'ятьма основними напрямами:

- морфологічний аналіз регіону: географічне положення, економічне і виробниче районування, поселенська й економіко-інфраструктурна карта регіону;

- аналіз ресурсного потенціалу регіону: природні ресурси, трудові ресурси, господарський потенціал, розвиток промисловості й АПК, транспорту, зв'язку, торгівлі та обслуговування, фінансової системи, державної, обласної та муніципальної власності, зовнішньоекономічних зв'язків;

- розробка комп'ютерної макромоделі економіки регіону: систематизація даних економічного моніторингу, створення систем балансових рівнянь на основі розрахунку коефіцієнтів кореляції для регіону, що дає змогу постійно доповнювати оперативну базу даних і удосконалювати розвиток господарського комплексу регіону;

- комплексний аналіз населення: соціально-демографічні характеристики, зайнятість, міжетнічні відносини, політична структура, рівень життя, якість розвитку соціальної сфери, стан громадської думки (установки, оцінки, цінності та сподівання населення);

- аналіз інформаційних процесів: характер зв'язків державних структур управління і населення регіону, якість інформування населення про діяльність регіональних і місцевих адміністрацій, способи й ефективність поширення інформації в структурах самої адміністрації, роль преси у формуванні громадської думки і забезпечення взаємодії громадян та виконавчої влади. Це дає змогу отримати системну картину стану і тенденцій розвитку регіону, а також виявити основні (проблемні) лінії зв'язку між розвитком різноманітних процесів.

Відповідно до загальних цілей та завдань дослідження на першому етапі слід отримати інформацію, що має високу управлінську цінність. На основі цієї інформації розробляють оптимальну стратегію діяльності регіональної адміністрації. До її розробки залучають експертів-аналітиків, здатних системно і глибоко вивчити інформацію про розвиток тих чи інших конкретних процесів. Конкретні завдання за кожним напрямом аналізу можна сформулювати так:

- оцінювання фактичних відомостей та основних проаналізованих показників;

- визначення чинників, що впливають на стан економіки;

- виявлення тенденцій розвитку на базі виділення домінуючих чинників;

- дослідження зв'язку між явищами, що вивчаються, та іншими соціальними й економічними процесами;

- формулювання висновків щодо можливостей і механізмів управлінського регулювання.

Такий системний підхід до збору та опрацювання інформації дає можливість подати її в тематичному і логічному зіставному вигляді. На практиці всі основні блоки дослідження здійснюються паралельно, але в логіці викладу для практичних цілей управління подаються послідовно. Вони містять результати аналізу стану господарського комплексу регіону, якості природного середовища; ресурсного потенціалу території, а також головні характеристики населення, побудови політичної системи; формування громадської думки.

Комплексний системно-діагностичний аналіз є фундаментом будь-якого регіонального дослідження. Головний акцент в аналітичній роботі робиться, з одного боку, на вивченні населення і соціальних процесів, а з іншого -- на серйозному дослідженні економіки, її провідних галузей. При цьому можна використати два підходи:

- виявлення суперечностей, «вузьких місць», потенційно проблемних чинників;

- визначення переваг, джерел стабільності, позитивних починань, напрямів і джерел зростання ефективності.

Найголовніший об'єкт управлінської дії -- це люди з їхніми особистими інтересами та потребами. У зв'язку з цим визначення чинників соціальної поведінки здійснюється дуже ретельно. Вивчається демографічна ситуація, етнополітичний баланс, міграція, масова свідомість. Досліджуються характеристики рівня життя, стану ринку праці, аналізується розвиток системи соціального сервісу: торгівлі та обслуговування, охорони здоров'я, освіти і культурно-освітньої системи, оцінюються тенденції розвитку кримінальної ситуації та виявляються зв'язки між цими процесами.

Отже, поряд з економічним потенціалом аналізується потенціал соціальної активності та позиції різних груп населення. Це дає змогу з'ясувати ставлення впливових соціальних груп до політики, що провадиться, і досить точно спрогнозувати їхню реакцію у разі зміни адміністративної стратегії.

Стратегія діяльності адміністрації розробляється в результаті встановлення пріоритетних цілей. Оскільки ринкове середовище значно обмежує пряме господарське втручання у справи економіки, за результатами аналізу розробляють непрямі регулюючі моделі управлінської дії.

Список літератури

1. Заблоцький, Б.Ф. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка [Текст] : посібник / Б. Ф. Заблоцький. - К. : Академвидав, 2003. - 368 с.

2. Клиновий, Д.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України [Текст] : навчальний посібник / Д. В. Клиновий, Т. В. Пепа ; Мін-во освіти і науки України. - К. : ЦУЛ, 2006. - 728 с.

3. Ковалевский, В.В. Размещение производительных сил [Текст] : курс лекций / В. В. Ковалевский, Е. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенов. - К. : Знання-Прес, 2002. - 405 с.

4. Лишиленко, В.І. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : навчальний посібник / В. І. Лишиленко. - К. : ЦНЛ, 2006. - 325 с.

5. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Text] : навчальний посібник / ред., Є. П. Качан. - К. : Юридична книга, 2005. - 704 с.

6. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : навчальний посібник / М. І. Долішній [и др.] ; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". - Львів : Львівська політехніка, 2003. - 256 с.

7. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : підручник / Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т ; ред. С. І. Дорогунцов. - К. : КНЕУ, 2005. - 988 с.

8. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : підручник / Мін-во освіти і науки України, ДВНЗ "КНЕУ ім. Вадима Гетьмана" ; ред. С. І. Дорогунцов. - 2-ге вид., без змін. - К. : КНЕУ, 2007. - 992 с.

9. Сазонець, І.Л. Розміщення продуктивних сил [Текст] : навчальний посібник / І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар ; Мін-во освіти і науки України. - К. : ЦНЛ, 2006. - 320 с.

10. Стадницький, Ю.І. Розміщення продуктивних сил (теоретичні основи) [Text] : навчальний посібник / Ю. І. Стадницький, А. Г. Загородній. - К. : Знання, 2008. - 351 с.

11. Стеченко, Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика [Текст] : підручник / Д. М. Стеченко. - К. : Вікар, 2002. - 396 с.

12. Чернюк, Л.Г. Розміщення продуктивних сил України [Текст] : навчальний посібник / Л. Г. Чернюк, Д. В. Клиновий. - К. : ЦУЛ, 2002. - 470 с.