11

Кафедра менеджменту

Контрольна робота

з дисципліни

“Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка”

Зміст контрольної роботи

1. Адміністративно-територіальний поділ та особливості економічного районування в Україні. (№36

2. Сутність і основні елементи трудового потенціалу суспільства, організації і окремої людини.(№52)

Список літератури

1. Адміністративно-територіальний поділ та особливості економічного районування в Україні

Мережа адміністративно-територіального поділу України, прийнятого у період тоталітаризму, існує практично й нині (табл. 1).

Таблиця 1 - Адміністративно-територіальний устрій України

	Райони	Міста
		Всього	У тому числі республі- канського та обласного підпорядкування	Райони у містах	Селища міского типу	Сіль- ські Ради
Україна	490	446	167	121	907	10196
Автономна Республіка
Крим (у тому числі
м. Севастополь)	14	18	12	7	56	243
Вінницька	27	17	4	3	30	662
Волинська	16	11	4	--	22	378
Дніпропетровська	22	20	13	18	53	284
Донецька	18	51	28	21	133	253
Житомирська	23	9	4	2	46	578
Закарпатська	13	10	2	--	20	294
Запорізька	20	14	5	7	23	263
Івано-Франківська	14	15	5	--	24	471
Київська (без м. Києва)	25	24	11	--	30	608
Кіровоградська	21	12	4	2	20	374
Луганська	18	37	14	4	109	202
Львівська	20	42	7	5	35	624
Миколаївська	19	9	5	4	20	288
Одеська	26	18	6	8	33	435
Полтавська	25	15	5	5	21	459
Рівненська	16	10	4	--	17	336
Сумська	18	15	7	2	20	384
Тернопільська	17	16	1	--	19	572
Харківська	27	17	7	9	61	381
Херсонська	18	9	3	3	30	252
Хмельницька	20	13	5	--	24	557
Черкаська	20	16	6	2	15	521
Чернівецька	11	11	1	3	8	250
Чернігівська	22	15	3	2	30	523
м. Київ*	--	1	1	14	1	--
м. Севастополь**	--	2	1	4	1	4

* -- У тому числі смт. Пуща-Водиця, підпорядковане міській Раді.

** -- У тому числі м. Інкерман і селище міського типу Кача, підпорядковані міській Раді.

Декларація про державний суверенітет України поклала початок нового етапу державного будівництва, дала змогу нашій країні стати суб'єктом міждержавних відносин. Серед комплексу проблем виникло питання реформації територіально-адміністративного устрою і приведення його у відповідність з новими економічними процесами та етнокультурними особливостями. Щоправда, за час незалежності поки що сталися незначні зміни у цьому устрої. Так, у 1991 р. було надано автономію Кримській області і вона нині називається Автономна Республіка Крим.

Сучасна система територіально-адміністративного устрою України формувалася в умовах командно-адміністративної, тоталітарної системи, тому вона характеризується громіздкою структурою, великим штатом працівників і водночас неефективністю виконавчої влади і відсутністю громадського самоврядування.

Економічний район -- це економічно цілісна частина території країни, якій властиві такі ознаки, як спеціалізація і комплексність господарства.

Економічне районування -- це науково обгрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці. Економічне районування сприяє раціональній територіальній організації господарства. Разом з тим спеціалізація економічних районів, як івзагалі спеціалізація у виробництві (предметна, по детальна, технологічна), сприяє економії суспільної праці.

Інфраструктура визначається як сукупність споруд, будинків, мереж, так і систем, що прямо не належать до виробництва матеріальних благ, але необхідних для самого процесу виробництва (виробнича інфраструктура -- транспорт, зв'язок, мережа енерго- і водопостачання тощо). Соціальна інфраструктура -- заклади охорони здоров'я, освіти, культури, побутового обслуговування. Соціальна інфраструктура -- це важлива умова і показник життєвого рівня населення.

У цілому при виділенні економічних районів враховують два основних принципи.

1. Економічний. Кожний економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу країни з певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Справді, спеціалізацію району визначають лише ті галузі, в яких витрати праці й засобів на виробництво продукції та її транспортування до споживача порівняно з іншими районами будуть найменшими. Отже, територіальна організація господарства у виділених районах повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту в усьому народному господарстві країни і кожному економічному районі.

2. Адміністративний, що визначає єдність економічного районування і територіального політико-адміністративного устрою країни.

Природне середовище враховується в економічному районуванні, оскільки воно впливає на розвиток продуктивних сил при формуванні національних утворень, встановлення державних кордонів і політико-адміністративного устрою. Отже, можна вважати, що природне середовище впливає на економічне районування опосередковано, через зазначені фактори. Транспорт теж впливає на економічне районування не безпосередньо, а через територіальний поділ праці.

Донедавна економічне районування в Україні грунтувалося на інтересах колишнього Союзу. Тоді територія нашої держави була поділена на три економічних райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. На основі цього поділу складали п'ятирічні плани, які мали другорядне значення і використовувалися численними міністерствами і відомствами для задоволення своїх інтересів. Тепер виникла потреба формувати внутрішньодержавний поділ праці, поглиблювати вироблення економічних аспектів територіально-виробничих комплексів (ТВК), формувати зони вільного економічного підприємництва, ринкових структур та ін.

Економічний район -- це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:

- спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);

- комплексність -- у широкому розумінні -- як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

- керованість, цебто наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складових частин, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

Об'єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси.

Економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.

Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початково порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв -- енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК -- здатність формувати економічний район, ЕВЦ -- спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.

Після здобуття Україною незалежності її поділ на 3 економічних райони (Південний, Південно-Західний та Донецько-Придніпровський), які входили до СРСР, став недоцільним через їх великі розміри. Багатьма авторами за цей час були розроблені нові сітки економічних районів, Ф. Заставний пропонує 9, а О. Шаблій -- 6. В. Поповкін поділяє Україну на 5 макрорайонів та 10 мезорайонів, О. Масляк, а також РОПС України пропонує 9 економічних районів (рис. 1--4).

Рис.1. Економічне районування України за Заставним Ф.Д.



Рис. 2. Економічне районування України за Шаблієм О.І.

Рис. 3. Економічне районування України за Поповкіним В.А.



Рис.4. Економічне районування України за Дорогунцовим СІ. та Федорищевою А.Н.

Більшість країн світу за основу управління територією бере економічне районування.

Однією з найбільш вдалих спроб соціально-економічної регіоналізації є схема, запропонована О.І. Шаблієм. Він виділяє в Україні шість соціально-економічних регіонів. їхні ядра -- найбільші міські агломерації. Проте розробники альтернативної схеми вважають, що вона має певні вади: невдалі назви окремих регіонів, недоцільність віднесення Хмельницької області до Західного регіону.

Група вчених Національної академії наук (М. Долішній, М. Паламарчук, О. Паламарчук) на основі дослідження природи, населення і господарства України, вивчення спроб соціально-економічної регіоналізації інших авторів прийшли до висновку, що макрорегіонів на території України можна виділити шість: Центральний, Донецький, Західний, Придніпровський, Причорноморський, Харківський (табл.1). Дивись рис.5

Таблиця 1. Соціально-економічні макрорегіони України

Макрорегіон	Центр макрорегіону	Області, що входять до складу макрорегіону
Центральний	Київ	Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська
Донецький	Донецьк	Донецька, Луганська
Західний	Львів	Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька
Придніпровський	Дніпропетровськ	Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська
Причорноморський	Одеса	Миколаївська, Одеська, Херсонська, Автономна Республіка Крим
Харківський	Харків	Полтавська, Сумська, Харківська

Автори цієї схеми назву макрорегіону пов'язували з характерними особливостями географічного положення його території (Західний, Донецький, Придніпровський, Причорноморський); в інших випадках для чіткості уявлення про географічне положення макрорегіону йому давалася назва за найменуванням його центру (ядра) -- найбільшого міста (Донецьк, Харків).

Рис. 5. Соціально-економічне макрорайонування України (за М. Долішнім, М. Паламарчуком, О. Паламарчуком)

2. Сутність і основні елементи трудового потенціалу суспільства, організації і окремої людини

У загальному соціологічному змісті людський фактор розглядається як сукупність основних соціологічних якостей (характеристик) людей, що історично склалася у даному суспільстві. Ця сукупність охоплює ціннісні орієнтації, моральні принципи, норми поведінки і поширюється на сфери праці, відпочинку, споживання, життєві плани, рівень знань та інформованості, характеру трудових та соціальних навичок, настанов та уявлень про особливо значні елементи соціального життя (соціальна справедливість, права та свобода людини, громадянський борг тощо).

Людський фактор має відношення не тільки до індивідів, але й до груп і колективів, особливостей їх соціально-психологічного клімату, норм поведінки, що панують у них.

Предметом нашого розгляду є людський фактор у сфері трудової діяльності. Людський фактор як фактор виробництва має якісні і кількісні характеристики і може торкатися різних рівнів: окремого працівника, підприємства, країни. Розглянемо деякі з них.

Стан і розвиток суспільства у значній мірі визначається кількістю та складом його населення. Під населенням розуміють сукупність людей, які мешкають на певній території - у районі, місті, країні. Ця сукупність має кількісні і якісні характеристики, які формуються у процесі відтворення населення. Під відтворенням населення розуміють процес безперервного поновлення поколінь людей у результаті взаємодії народжуваності та смертності. Відрізняють розширене, просте та звужене відтворення. Останні роки в Україні відбувається звужене відтворення: чисельність померлих перевершує чисельність народжених. Чисельність населення України постійно скорочується (приблизно на 0,4 млн. щорічно, починаючи з 1994 p.). При цьому природне скорочення складає 300 тис. осіб, від'ємне сальдо зовнішньої міграції майже 100 тис. осіб щорічно.

Міжнародною організацією праці (МОП) рекомендована класифікація, у відповідності з якою населення поділяється на економічно активне і економічно неактивне.

Економічно активне населення, або робоча сила - це частина населення обох статей, яка протягом певного періоду забезпечує пропозицію своєї робочої сили для виробництва товарів і надання послуг. До нього відносяться зайняті економічною діяльністю та безробітні.

Економічно неактивне населення, або робоча сила - це особи у віці 15-70 років, які не можуть бути кваліфіковані як зайняті або безробітні.

Працездатне населення - це особи переважно у робочому віці, що здатні до участі у трудовому процесі. В Україні - це чоловіки у віці 16-59 років і жінки у віці 16-54 років. Границі робочого віку у різних країнах не є однаковими. Наприклад, у Італії та США нижня границя працездатного віку складає 14-15 років. Верхня границя у більшості країн встановлена однаковою для чоловіків і жінок на рівні 65 років.

Після з'ясування наведених вище понять можливо розглянути поняття "трудові ресурси".

Трудові ресурси - це головна продуктивна сила суспільства, носії (суб'єкти) відносин, що складаються у процесі формування, розподілу та використання трудових ресурсів.

Трудові ресурси як економічну категорію становить населення, що володіє фізичною та інтелектуальною здатністю у відповідності з умовами відтворення робочої сили.

Трудові ресурси як планово-облікову категорію представляє населення
у працездатному віці, зайняте і незайняте у суспільному виробництві.
Інша складова трудових ресурсів -- населення старше та молодше
працездатного віку, що зайняте у виробництві. Трудові ресурси мають
кількісні та якісні характеристики.

Структура трудових ресурсів багатогранна та включає різні компоненти, що характеризують той чи інший аспект трудових ресурсів.

Найважливіша якісна характеристика трудових ресурсів -працездатність. Працездатність відбиває трудовий потенціал працівників, які складають трудові ресурси країни в цілому, окремого регіону, конкретної організації.

Трудовий потенціал працівника - це сукупність якостей людини, які визначають можливість та границі його участі у трудовій діяльності.

Основні компоненти трудового потенціалу працівника складають:

- вік, здоров'я (фізичний та психічний стан, вага, режим та якість харчування, зайняття фізкультурою та спортом, вживання алкоголю, наркотиків, тютюну і т. ін.);

- особисті характеристики (тип темпераменту, риси характеру і т. ін.);

- підготовка (загальноосвітня, професійна, економічна і т. ін.);

- здатність до професійного росту (безперервної освіти та т. ін.);

- відношення до праці (творчість, дисципліна, відповідальність, ініціативність і т. ін.);

- досвід, навички до праці, стаж: роботи з даної професії;

- родинний стан (сімейний, одинак, наявність дітей, матеріальний стан родини, мікроклімат у родині і т. ін.).

Основа трудового потенціалу працівника - якості, що закладені природою. Це відноситься до здоров'я (фізичного та психічного), творчим здібностям, а також у певній мірі і до моральної орієнтації особистості. Розвиток природних даних та їх реалізація визначаються трьома основними системами-родина, трудовий колектив, суспільство. Сукупність трудового потенціалу працівників, що складають трудові ресурси країни, регіону, окремої організації відбиває трудовий потенціал відповідної спільності.

Трудовий потенціал - це ресурсна категорія, а ресурси передбачають визначення їх джерел, кількості, якості, вартості з метою використання для досягнення першої цілі незалежно від того, стосується це окремого працівника, підприємства регіону чи держави.

Стосовно до підприємства трудовий потенціал - це межова величина можливої участі працівників у виробництві з урахуванням їх психофізіологічних особливостей, рівня професійних знань та накопиченого досвіду. При визначенні величини потенціалу та рівня його використання прийняті показники чисельності та людина-рік відповідно. Деякі спеціалісти вважають, що розмір величини трудового потенціалу підприємства доцільно визначати через сукупний потенційний фонд робочого часу (у годинах) за формулою:

Ф_п = Ф _к - Т_нп або Ф _п = Ч х Д х Т_см,

де Ф_п - сукупний потенційний фонд робочого часу, г.;

Ф_к - величина календарного фонду часу, г.;

Т_нп - нерезервостворюючі неявки та перерви, г.;

Ч - чисельність персоналу;

Д - кількість днів роботи у періоді, дн.;

Т_см - тривалість робочого дня, г.

Зміст людського фактора трудової діяльності відбиває рівень суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання. Як особистий фактор процесу виробництва (робоча сила) він знаходиться у діалектичному взаємозв'язку з речовими факторами виробництва і є вирішальним по відношенню до останніх у сучасному виробництві. Цей взаємозв'язок простежено на прикладі зміни ролі людського фактора у традиційному (індустріальному) та сучасному (постіндустріальному) виробничому процесі.

Основи індустріальної моделі управління працівниками закладені у книзі Фредерика У.Тейлора (США) "Принципи наукового управління" (1911р.).

Базисними принципами тейлорівської моделі праці є:

- максимальний результат виробничих операцій та спрощення трудових функцій;

- жорсткий розподіл управлінських та виконавчих функцій, творчої (керівної, організаційної, конструкторської) та нетворчої, одноманітної виконавчої праці;

- одноманітність, монотонність, знеособленість та деперсоналізація праці, що робить неможливим її перетворення у життєву потребу та джерело самореалізації особистості;

- механістичне трактування підприємства, організації праці та місця людини у ній. Згідно тейлоризму, підприємство уподібнюється єдиній машині, у якій кожний "вузол" (цех, віддш) і "гвинтик" (працівник) швидко та чітко виконує свої функції і не втручається у роботу інших "гвинтиків" та "вузлів".

Таким чином, у тейлорівській моделі праці знижується рівень вимог
до трудового потенціалу працівників, людський фактор трудової
діяльності поставлено у підпорядкований стан до вимог технології,
організації, технічного рівня матеріальних факторів виробництва
(конвеєрна система).

Звідси функції управління персоналом зведені до:

- відбору переважно молодих, здорових та сумлінних працівників;

- їх матеріального стимулювання достатньо високими заробітками;

- авторитарного керівництва організацією та її підрозділами;

- систематичного жорсткого контролю за працівниками та покарання, головним чийому формі звільнення.

Відповідно людський фактор (сукупність соціальних якостей людей) формувався під впливом переважно індустріального характеру праці, який означає його жорсткий розподіл, вузьку спеціалізацію працівників, функціональну поляризацію виконавців та керуючих. Трудовий потенціал характеризувався достатньо обмеженим рівнем освіти та професійно-культурного розвитку працівника, а також його потреб, виробничих очікувань та прав в управлінні підприємством.

У 70-х роках минулого сторіччя ряд промислово розвинутих країн Заходу вступили у постіндустріальну стадію розвитку, що суттєво підвищило роль людського фактора у трудовій діяльності. З точки зору окремої організації мова йде про підвищення ролі персоналу в сучасному виробництві. У літературі наводиться класифікація факторів, що впливають на цей процес.

Головним і першим фактором такого підвищення вважаються принципові зміни у змісті праці, що викликані застосуванням нової техніки, технологій та методів виробничої діяльності. На зміст праці суттєвий вплив має процес автоматизації виробництва. Він відокремив працівника від предмета праці, поставив між ними складну систему машин та обладнання. Це звільнило людину від більшості механічних функцій, підвищило інтелектуальний зміст праці, значність відповідальності та самоконтролю працівника.

Подальший вплив на зміст праці має комп'ютеризація виробництва. Вона звільнила працівника від одноманітних, монотонних операцій контролю, передала техніці складні інтелектуальні операції, залишаючи людині найбільш творчі види діяльності. Це потребує від працівника постійного накопичення знань та навичок.

Підвищення ролі людського фактора обумовлюється зростаючою залежністю загального результату виробництва від дій окремого працівника.

У той же час комп'ютеризація у значній мірі замінює міжособистісну
взаємодію спілкуванням за допомогою електронного зв'язку. Це впливає
на зріст індивідуалізації праці, знижує колективістські основи діяльності
організації.

Колективізм і індивідуалізм - альтернативні поняття. У своєму граничному забарвленні вони набувають негативного змісту. У сфері економіки колективізм і індивідуалізм є відображенням головного економічного інтересу суб'єкта, мотиву його діяльності. Економічний інтерес, як відомо, є проявом базисних економічних відносин - відносин власності. Отже, в умовах загально-народної власності колективізм, примат загальнодержавного інтересу вважався природнім. Індивідуалізм відбиває економічний лібералізм, примат приватної власності, є невід'ємною позначкою ринкової економіки. Вважається, що конкуренція є ефективнішою за солідарність. Видатний економіст Пол Е. Самуельсон визначає, що „економіка працює ефективно, якщо неможливо покращити економічне положення однієї людини, не зробивши гіршим положення іншої”.

Але сьогодні ринкове регулювання економічних відносин втратило своє всеохоплююче значення. У більшості розвинутих країн ринковий механізм доповнюється жорстким державним регулюванням. На рівні держави, конкретних корпорацій іде пошук зближення людей, подолання негативних наслідків індивідуалізму у економічному та суспільному житті.

Економічним підґрунтям, що обумовлює розвиток колективізму на виробництві, є вторинні щодо відносин власності економічні відносини роботодавця та найманого працівника. Вони виявляються у спільній зацікавленості обох суб'єктів у результатах виробництва. Економічний інтерес кожного з них не може бути реалізованим, якщо не реалізуються інтереси іншого. Звідси випливає об'єктивна потреба у підтриманні колективістської основи використання людського фактору.

Таким чином, підвищення ролі людського фактора, пов'язане з автоматизацією та комп'ютеризацією виробництва, обумовлюється не тільки економічними, а і соціальними факторами.

Другим фактором, підвищення ролі персоналу у сучасному суспільстві є зміна можливостей контролю за співробітниками та підвищення значності самоконтролю та самодисципліни.

Знання та творчість, інноваційне мислення не сумісні з поточним контролем за їх носієм. Це обумовлює розширення зони індивідуальної та групової свободи, автономії, самостійного прийняття рішень.

Використання цих нових можливостей досягнення економічних цілей організації як системи потребує наявності у працівника відповідних якостей та мотивації.

Таким чином, сукупність якостей, що утворює людський фактор у трудовій діяльності, збагачується. Підвищення ролі самоконтролю та самодисципліни у трудовому процесі змінює співвідношення різних методів мотивації працівника. Тейлорівський метод мотивації за схемою "винагорода-догана" уступає місце більш складній мотивації в управлінні персоналом за схемою "стимул-реакція".

Третя група причин що обумовила радикальне підвищення ролі персоналу у виробництві - це макроекономічні фактори, і, перш за все, зміна орієнтації та динаміки попиту та виробництва, що спрямоване на його задоволення, і загострення конкуренції на світовому ринку, підвищення значності якості продукції.

За таких умов виникає потреба у швидкому пристосуванні до попиту, що постійно змінюється, а це підсилює потребу у більш високому рівні загальної та професійної освіти, безперервному навчанні працівників, розвитку у них здатності до творчості та постійному оновленні.

Наявність у персоналу таких якостей вимагає також і загострення конкуренції на світовому ринку, де загальна ситуація характеризується певним зближенням техніки та технології, що використовуються у різних країнах. За цих умов якість персоналу усе частіше стає вирішальним фактором перемоги у конкурентній боротьбі. Високої виробничої культури вимагає виготовлення продукції, якість якої може витримати конкуренцію на ринку.

Четвертим фактором підвищення ролі персоналу у сучасному виробництві, а також управління ним є зміна форм організації праці на підприємстві. До таких змін відносяться, перш за все, більш широке використання колективних форм організації праці як у масштабах всієї організації-на макрорівні, так і у її підрозділах - на мікрорівні. Досвід ряду підприємств свідчить, що багатофункціональність та висока відповідальність працівника найбільш успішно формується та виявляється саме у трудовому колективі.

Наприклад, японська "колективістська" система управління на макрорівні (на відміну від "індивідуалістської" американської) передбачає пріоритет загальних, колективних цілей у системі управління, тісний зв'язок особистих відносин і успіху працівника з результатами діяльності всієї організації (система найму на все життя), колективну зацікавленість у виконанні роботи, групову, корпоративну систему цінностей тощо.

Очевидно, що управління висококваліфікованими, автономними працівниками, які самостійно забезпечують контроль за "тотальною" якістю продукції -- це дещо принципово інше ніж роль керівника, як наглядача за підлеглими на традиційному виробництві.

П'ятим фактором зростання ролі персоналу на виробництві стало підвищення загальноосвітнього та культурного рівня працівника, зріст його особистих запитів до трудової діяльності.

У результаті якісних змін змісту праці у 80-90-х роках XX століття позначилося зближення, з одного боку, можливостей виробництва, а з другого-очікувань та вимог працівника до організації праці та характеру управління. У цілому ж зріст освіченості та культури персоналу сприяв підвищенню його ролі у сучасному виробництві й суспільстві.

Шостим фактором підвищення ролі персоналу у сучасній організації є розвиток демократії на виробництві і у суспільстві. Вплив демократії на макрорівні, тобто у масштабах держави, на персонал і управління ним іде перш за все за рахунок розвиненості ринкових відносин, які ставлять працівника як носія робочоїсили у рівноправні відносини з працедавцем як власником засобів виробництва. Ця рівноправність виявляється у двох напрямках:

- через формування під її впливом культури, елементами якої є відчуття власної гідності, повага прав особистості, у тому числі її трудових та соціальних прав, очікування та вимога демократичного стилю керівництва та готовність до партиципації, тобто участі у справах організації;

- через прийняття законів, які захищають працівника та регулюють відносини на виробництві.

Безпосередній вплив на стан персоналу та управління ним чинить виробнича демократія (виробничі й робітничі ради, професійні організації, тарифні угоди тощо).

Розвиток демократії у суспільстві та на виробництві прямо пов'язаний із сьомим фактором підвищення значності персоналу у сучасному виробництві - зростанням ціни робочої сили.

Таким чином дійшли висновку:

- якщо співробітник стоїть дуже дорого;

- якщо його трудно звільнити та ще дорожче знайти йому належну заміну;

- якщо зміст праці потребує все більш, високої кваліфікації, самовіддачі, відповідальності та ініціативи працівника і зовнішній контроль за ним утруднений - то все це підвищує значність персоналу у сучасному виробництві і одночасно потребує спеціальних знань з ефективного його використання.

Очевидно, що за цих умов відбувається розвиток соціальних якостей людей, змінюється їхній потенціал як людський фактор у трудовій діяльності.

Отже, можна зробити висновок, що трудовий потенціал -- це інтегральна оцінка і кількісних, і якісних характеристик економічно активного населення.

Розрізняють трудовий потенціал окремої людини, підприємства, території, суспільства. Трудовий потенціал складається з багатьох компонентів, головними з яких є здоров'я; освіта; професіоналізм; моральність; умотивованість; вміння працювати в колективі; творчий потенціал; активність; організованість; ресурси робочого часу та ін.

На рівні суспільства ці компоненти можна приблизно оцінити певними узагальненими показниками. Здоров'я населення країни характеризується середньою тривалістю життя, часткою інвалідів, смертністю за віковими групами в залежності від різних причин, розміром та часткою витрат на охорону здоров'я тощо. Моральність суспільства визначається його релігійністю; відношенням до інвалідів, дітей, престарілих; показниками соціальної напруги, злочинності тощо. Творчий потенціал і активність проявляються в темпах науково-технічного прогресу в країні; доходах від авторських прав; кількості патентів та міжнародних премій і т.ін. Організованість на рівні суспільства можна оцінити якістю і стабільністю законодавства; обов'язковістю дотримання законів і угод; стабільністю політичної ситуації; якістю доріг та громадського транспорту тощо. Рівень освіти населення характеризується середньою кількістю років навчання в розрахунку на одну людину; часткою витрат на освіту в державному бюджеті; доступністю різних рівнів освіти і т.п. Ресурси робочого часу оцінюються кількістю працездатного населення; кількістю і часткою зайнятих; рівнем безробіття; кількістю відпрацьованих людино-днів за рік тощо. На жаль, більшість цих показників за роки кризи значно погіршилася в Україні.

Список літератури

1. Клиновий, Д.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України [Текст] : навчальний посібник / Д. В. Клиновий, Т. В. Пепа ; Мін-во освіти і науки України. - К. : ЦУЛ, 2006. - 728 с.

2. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Text] : навчальний посібник / ред., Є. П. Качан. - К. : Юридична книга, 2005. - 704 с.

3. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : підручник / Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т ; ред. С. І. Дорогунцов. - К. : КНЕУ, 2005. - 988 с.

4. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : підручник / Мін-во освіти і науки України, ДВНЗ "КНЕУ ім. Вадима Гетьмана" ; ред. С. І. Дорогунцов. - 2-ге вид., без змін. - К. : КНЕУ, 2007. - 992 с.

5. Сазонець, І.Л. Розміщення продуктивних сил [Текст] : навчальний посібник / І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар ; Мін-во освіти і науки України. - К. : ЦНЛ, 2006. - 320 с.

6. Сонько С.П., Кулішов В.В., Мустафін В.І. Ринок і регіоналістика:
Навч. посіб. - К.: Ельга, Ніка-Центр, 2002. - 380 с.

7. Соціально-економічна географія України: Навч. посіб. / За ред.Шаблія.- Львів, 2004.

8. Стадницький, Ю.І. Розміщення продуктивних сил (теоретичні основи) [Text] : навчальний посібник / Ю. І. Стадницький, А. Г. Загородній. - К. : Знання, 2008. - 351 с.

9. Ткачук І.Г. Економічна самостійність регіону. - К.: Наукова думка, 2004.-229 с.

10. Чернюк, Л.Г. Розміщення продуктивних сил України [Текст] : навчальний посібник / Л. Г. Чернюк, Д. В. Клиновий. - К. : ЦУЛ, 2002. - 470 с.