Чеченська республіка

Ніяка війна не виникає раптом, мимовільно, вимагається, принаймні, декілька років, щоб вона стала фактам. Війну готують соціально-економічні і політичні групи (партії), держави, зацікавлені в цьому.

До війни на Північному Кавказі Росія і Чечня йшли майже 4 роки. Йшли кожна своїм шляхом, але переживаючи схожі процеси, що обумовлювали неминучість майбутнього зіткнення. Чеченська війна є закономірне породження тих історичних умов, які складалися на пострадянському просторі після біловезької змови, СРСР, що ліквідував, а також з початком насильних радикальних реформ в Росії в січні-лютому 1992 р., що зумовили зміну економічного і політичного ладу, капіталізацію країни. Ця війна - слідство, прояв, знамення глибокого перелому в прогресивному історичному процесі демократизації, що почався, - перелому у бік посилення реакційної руйнівно-реставраційної тенденції, наростання насильства у внутрішній і зовнішній політиці, згортання демократії.

Подібний реакційний поворот відрізняють три процеси: цілеспрямоване створіння новою владою кримінального капіталу (крупного, середнього, малого) за рахунок санкціонованого грабежу державного, суспільного, колективно-групового і індивідуального надбання; освіта в соціальній структурі суспільства агресивних, експансіоністських, загарбницьких, грабіжницьких, соціальних груп і угрупувань; створення механізмів формування і здійснення політики, відповідної інтересам вказаних груп і угрупувань, яка не може не робити ставку на силу, примушення, придушення інших соціальних сил (бідних, знедолених, пограбованих, принижених, конкурентів і т.п.);

Життя свідчить, що панування приватної власності і хижацьких груп крупного капіталу неминуче породжує антагонізми, насильство, війни. Можна сумніватися в тезі, що приватна власність є першопричина воєн, бо, якщо приватна власність має місце за панування державної (або суспільної) власності в миролюбній демократичній державі, то вона може повністю втрачати здатність ініціювати насильство, особливо військове. Але при її переважанні справи йдуть по-іншому. В Росії до 6% колишній державній власності опинилося біля приватників. Причому 80 - 90% цій власності потрапили в руки крупних ділків, що володіють великими економічними, фінансовими і політичними можливостями. Загальноросійська смута, хаос і невизначеність, правове беззаконня, слабкість влади стимулюють скажений грабіж народного майна, боротьбу фінансово-економічних угрупувань за захоплення багатств, за розділ і переділ афер впливу, особливо джерел сировини. Це все великою мірою визначає економічну і політичну ситуацію в країні, посилення її мілітаризації (розповзання зброї, створення і зростання числа організацій напіввійськового типу, охоронних служб різних корпорацій і т.д.).

Групи найбільших фінансово-підприємницьких хижаків в центрі, визначаючих політику Москви, і аналогічні групи в регіонах, значною мірою формуючі лінію місцевої політичної еліти, непримиренно ворожі один одному. Перші прагнуть прибрати до своїх рук все, що в межах Росії і багато що за межами неї; другі - знайти можливість незалежної експлуатації місцевих ресурсів і, багатств, увірвати якомога більше у Росії, сусідів і т.п.

В основі чеченського конфлікту лежить зіткнення інтересів кримінально-мафіозних угрупувань центру і Чечні, перш за все через нафту. Чечено-Інгушська республіка давала 6% сукупного ВНП СРСР. Враховуючи зміни після розпаду СРСР, коли загальний потенціал Росії за деякими даними став в 2-3 рази меншим, ніж потенціал СРСР, питома вага Чечні у ВНП Росії виросла до 10 - 12%. Це дуже великий куш. Причому на світовому ринку високо цінувалася якість грозненськой нафти і продуктів з неї. По території Чечні проходять важливі нафтопроводи до портів Чорного моря, у тому числі вітка від Тенгизського родовища нафти - найбільшого в СНГ. Боротьба за нафту неминуче зштовхувала фінансово-економічні і політичні еліти Москви і Грізного і була головним стимулятором посилення військового протистояння. Тим більше що в неї все більш, активно втручалися зовнішні сили.

Механізм визрівання війни в Чечні і в Росії діяв своєрідно. Ще 3 роки тому Чечня не мала власних озброєних сил, зброї і військової техніки, органів управління і центрів підготовки військових кадрів, щоб вести власне військове будівництво. Якби після розпаду СРСР Москва зберегла там свої військові гарнізони, маючи на те повне право, то Чечня не змогла б стати вогнищем військової небезпеки для Росії.

Хаотичний розвал СРСР, висновок (втеча) радянських військ з Чечні, величезна кількість кинутої зброї, техніки, спорядження, боєприпасів, а такі залишені гарнізони, комплекси будівель міністерства оборони створили матеріальні передумови для формування чеченської армії. Ідея про те, що суб'єктів Федерації можуть брати суверенітету, скільки хочуть, підігрівала націоналістичний екстремізм; сіяла політичні зерна роз'єднання і ворожнечі, що і було використане Дудаєвим в своїй меті.

Для реалізації можливості створення власних озброєних сил в Чечні, на наш погляд, було необхідне три умови. По-перше, до влади в Чечено-Інгушетії повинні були прийти такі політичні сили, які потребували армії для здійснення своїх корисливих інтересів і були здатні вести сучасне військове будівництво. По-друге, потрібно було отримати право на військове майно, зброю і техніку, що залишилися в Чечні, хоча згідно із законом все це було власністю Росії. І, по-третє, важливо було, щоб ніхто (перш за все Росія) не перешкодив створенню власних озброєних сил. Захоплення влади Дудаєвим, що відображав інтереси агресивно-націоналістичних угрупувань, проголошений в лютому 1992 р. незалежності Чечні і оголошення її наміру будувати свою армію викликали в Росії протести лише на словах. В травні 1992 р. П.З. Грачев, тільки що; що вступив на посаду міністра оборони Російської Федерації, наказав командуючому Північнокавказьким округом виділити 50% зброї, що була на території Чечні, Дудаєву. На ділі в руках чеченського правителя опинилося близько 90% що знаходився там зброї. Політичне і військове керівництво Росії тим самим благословляло мілітаризацію Чечні, хоча було ясно, що вона свої вістрям буде направлений проти загальноросійських інтересів. Російські політики і військові не тільки не змогли повній мірі оцінити небезпеку будівництва Чечнею своїй армії, законним шляхом присікти цей процес в самому початку, але фактично сприяли створенню передумов для виникнення небезпечного військового конфлікту в рамках Росії.

До військових авантюр російське керівництво схилялося самим характером радикальних реформ, бажаних 8-10% населення і ворожих переважній більшості населення, і, отже, потребуючих силовому проштовхуванні. Втрата центральною владою пошани, довір'я і морального авторитету все більше штовхала її до управління за допомогою страху, що вселяється репресіями силою.

З початку 1992 р. в діях російських властей стала набирати силу мілітаристська тенденція: застосування силових структур для розгону мирних ходів, демонстрацій, мітингів, масового биття святкових колон і т.п. Після кожної силової акції влада обзаводилася новими охоронними організаціями, "придворними місцевими військами", озброєними сучасними засобами і щедро оплачуваними за рахунок тих, кого нещадно били. Мілітаризація режиму вела до підвищення ролі військових в дозволі виникаючих проблем. Після розстрілу російського парламенту в 1993 жовтні стало ясно, що військові перетворилися на головну силу в руках влади, що затьмарила всю решту державних суспільних інститутів. Влада все більш ставала насильною. Мілітаризація структур влади, політики, ставка на військових логічно привели до війни в Чечні.

Прагнення московського режиму до ефектного військового рішення чеченської проблеми (до маленької, але звитяжної війни, яка б зміцнила положення кремлівських володарів) добре є видимим в діях вищих владних структур центру, особливо в другій половині 1994 г.: створіння антидудаєвської озброєної опозиції в Чечні (таємна передача зброї, напрям на неї військових фахівців і т.п.), організація першого танкового штурму Грізного 26 листопаду 1994 р., відвертий зрив миротворчої місії Р. Хасбулатова, підтриманого майже 80% населення. В середині 1994 р. російським керівництвом був упущений шанс переговорів політичного діалогу, проведення референдуму в Чечні, обранні уряду народного довір'я, судового розгляду і т.д.

Разом з тим підштовхували сторони до війни і суб'єктивні чинники: амбітність, силове мислення, довільне використовування влади, прагнення потрапити "на скрижалі Історії" і т.п.

3. Характерні риси чеченської війни

В характері війни як сукупності найістотніших її ознак прийнято виділяти дві сторони: соціально-політичну і військово-технічну.

При розгляді соціально-політичної сторони дається узагальнена оцінка політичного, соціального, правового, морального аспектів війни.

Політичний зміст війни визначається інтересами і метою соціальних груп, що підготували і розв'язали її. Війна в Чечні відповідає інтересам крупних фінансово-економічних ділків, перш за все, у сфері паливно-енергетичного комплексу, а також ВПК. Це показують і соціологічні дослідження. Політику війни стійко підтримують 8 - 10%, а виступають проти неї близько 75 - 80% росіян, що відповідає що склалася на основі радикального реформування поляризації суспільства на багатих і бідних. Більшість бідних проти війни, бо вона обрушується на них всіма своїми бідами. А для багатьох багатих війна означає нові доходи. Тому війна в Чечні - це війна не народу Росії, а російського політичного режиму, що захищає інтереси "нових росіян". Але хіба пересічний громадянин не зацікавлений в цілісності Росії? Поза сумнівом, в цьому зацікавлено більшість простих людей і в Росії, і в Чечні. Але для збереження цілісності Росії війна не може бути єдиним засобом. Цього можна досягти мирними засобами, в чому переконує більшість серйозних аналітиків. Війна ж була необхідна тим, хто хотів щонайшвидше прибрати до своїх рук грозненську нафту.

Мета війни з боку Росії вельми суперечлива, деякі з "їх відкриті, інші зберігаються в таємниці і лише випадково вибовкують, як, наприклад, вислови керівників уряду про першорядну значущість нафти в чеченських справах. Що головне в меті? Економічні інтереси (нафта), політичні розрахунки (підготовка до президентських виборів, прагнення підняти авторитет центральної влади, президента), правові турботи (навести лад в Чечні), державні відчуття (зберегти цілісність Росії і укріпити її)? На ці питання ще належить дати відповіді. Але необхідно підкреслити, що війна в Чечні - антидемократична по своїй меті. Справа не тільки і не стільки в зневазі волею народу, парламенту, суб'єктів Федерації, більшості партій. Головний об'єкт дії у війні не Чечня, а вся Росія. Цією війною правлячий режим намагається укріпити свою владу за допомогою навіювання страху, підпорядкувати регіони центру, остаточно зламати народовладдя, нейтралізувати опозицію, відмінити вибори 1996 р., ввести військово-поліцейське правління і зробити його головним двигуном антинародних реформ. Ця війна сіє безліч насіння конфронтаційних конфліктів в майбутньому. За нею стоїть боязнь демократії, законності, простих норм моральності.

В поведінці російських властей по відношенню до Чечні рельєфно виявився авантюризм, бо практикою безлічі країн доведена безперспективність рішення міжнаціональних суперечок і конфліктів військовою силою (Англія, Франція, Ірак, Іран, Туреччина, Ефіопія, Грузія і т.д.).

Ясно одне, ніякого позитиву війна не дає. Майже повністю зруйновано господарство Чечні, що складає 12-13% від ВНП Росії. Загинули десятки тисяч мирних громадян, а ще більше покалічено, позбавилися даху, перетворилися на біженців. Величезні людські, матеріально-фінансові і моральні втрати армії. На відновлення нормального життя в Чечні буде потрібно, по попередніх розрахунках не менше 5 - 7 трлн. крб. Значить, кожний росіянин, виключаючи багатих і влада імущих, стане ще біднішим. Завданий удару за системою соціального забезпечення - освіті і вихованню, охороні здоров'я, культурі, духовно-етичному і психологічному життю. У відносинах між суб'єктами Федерації і центром недовір'я посилюється, фортеця Федерації слабшає, понесла велику утрату демократія.

Війна з боку Чечні відображає інтереси зашкарублого націоналізму, сепаратистського "капіталістиків" з колишньої партійно-господарської номенклатури, ватажків наркомафії і фінансового рекету, патріархальну войовничість і т.п. Разом з цим реакційно-консервативним змістом були сусідами і ідеї, що помилково зрозуміли, відчуття і прагнення до свободи, реальної незалежності "тейпової", демократії, небажання народу приймати неокапіталістичні порядки.

Зовні дії чеченської сторони виглядають привабливішими: вона оборонялася, а російська - нападала масштаби руйнувань і загибелі людей від російських військ вельми значні. Але ніхто не може виправдати цю війну з чеченської сторони. Шлях переговорів з одночасним роззброєнням давав чималими вигоди; була можливість широко застосувати стратегію і тактику ненасильного опору, яка, враховуючи особливості чеченців, могла забезпечити не менший успіх, ніж в боротьбі Індії за звільнення від колоніального гніту.

Провідне значення в характеристиці цієї війни має її правова оцінка, тобто встановлення того, що в ній законно або незаконно з погляду дотримання Конституції і іншим законів Росії, а також міжнародних норм і зобов'язань. Згідно Конституції Президент не має права вирішувати питання війни і миру, вони є прерогативою парламенту. З моменту, коли поліцейська акція переросла у війну, Президент був зобов'язаний керуватися рішеннями парламенту. Тим більше що 3 грудня 1994 р. Рада Федерації прийняла ухвалу, в якій указувалося: Не "допускати застосування сили на території Чеченської республіки до ухвалення відповідно до Конституції Російської Федерації компетентними органами іншого рішення". Проте Президент довільно підмінив парламент Радою безпеки, що не має владних повноважень. Чеченська війна з'явилася війною Президента і Ради безпеки всупереч рішенням парламенту про її припинення. Це з'явилося порушенням Президентом своїх обов'язків і обіцянок. При підписанні Договору про суспільну згоду 28 квітня 1994 р. Б. Ельцин присягався: "Всі ми єдині в тому, що немає і не може бути такій меті, яка досягалася б ціною крові і людських життів. Підписуючи Договір, ми підтверджуємо, що в російській політиці допустимі тільки мирні, тільки конституційні методи" (Російські звістки. 1994.29 квітня).

Війна в Чечні має ознаки агресії. У визначенні агресії, прийнятому ООН, подоланий спекулятивний підхід, коли враховувався тільки характер війни (справедливий або несправедливий) і не враховувалося, хто почав бойові дії, хто напав, наступає і т.д. Цей підхід довго панував у нас. Тепер міжнародними документами як обов'язкова ознака агресії закріплено застосування військової сили першим, ознака першості або ініціативи в застосуванні військового насильства. Крім того, рішенням Генеральної. Асамблеї (29-а сесія 1974 р) поняття "агресія" розповсюджується не тільки на міждержавні, але і на внутрідержавні відносини. До внутрішньої агресії відносяться дії різних внутрішніх суб'єктів, у тому числі дії влади по порушенню прав і свобод людини застосуванню незаконного насильства, позбавленню кого-небудь законних прав і т.п. Війна в Чечні за загальним визнанням є волаючим порушенням прав і свобод людини, принципу людяності.

В 1989 р. наша країна ратифікувала додатковий протокол до Женевських конвенцій 1949 р., що стосується захисту жертв озброєних конфліктів не міжнародного характеру. В протоколі прямо указувалося, що прийняті зобов'язання відносяться до всіх озброєних конфліктів, що відбуваються на території будь-якої країни між її озброєними силами і іншими організованими озброєними групами. Приведемо витяги з конвенції про захист цивільного населення під час воєн.

"Присутність серед цивільного населення окремих осіб, що не підпадають під визначення цивільних осіб, не позбавляє це населення його цивільного характеру". Якщо серед мирних жителів знаходяться бойовики, не можна поводитися з населенням як з озброєним ворогом. Мирні жителі залишаються під захистом закону (ст.50).

"Цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи не повинні бути об'єктом нападів. Напади невиборчого характеру забороняються. До нападів невиборчого характеру відносяться:

напади шляхом бомбардування будь-якими методами або засобами, при яких як єдиний військовий об'єкт розглядається ряд явно віддалених один від одного і помітних військових об'єктів, розташованих в місті, в селі або іншому районі, де зосереджені цивільні особи або цивільні об'єкти;

напад, який, якомога чекати, попутно спричинить за собою втрати життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб і збиток цивільним об'єктам або то і інше разом..." (ст.51).

Конвенція забороняє "піддавати нападу, знищувати, вивозити або приводити в непридатність об'єкти, необхідні для виживання цивільного населення" (ст.14). ''. В ній мовиться, що об'єктом нападу не повинні ставати "установки і споруди, небезпечні сили", що містять, "навіть в тих випадках, коли такі об'єкти є військовими об'єктами, якщо такий напад може викликати той, що вивільняється небезпечних сил і подальші втрати серед цивільного населення" (ст.15).

Жорстокі способи ведення бойових дій, масове винищування цивільного населення і інші лиходійства проти нього, так само як і безглузді руйнування міст і сіл, зневага прав комбатантов, міжнародне право відносить до військових злочинів. В Чечні методичні, килимові бомбардування, ракетні і артилерійські залпи з частотою до 15 - 16 в хвилину по житлових кварталах, танкові штурми цинічно називалися російськими керівниками "найефективнішими методами дій". Руйнування системи електро-, тепло- і водопостачання прирекло жителів на вимирання.

Ознаки агресивності, незаконності, порушення міжнародно-визнаних норм і правил ведення війни (озброєного конфлікту) виявлялися і в діях не добре здавати чужі реферати чеченської сторони: прагнення перенести війну углиб Росії, особливо за допомогою розгортання масового терору і диверсій, перенесення центру тяжкості озброєного протиборства в Грізний і інші населені пункти, розрахунки прикритися, мирним населенням, прояви жорстокості і т.п.

Таким чином, ця війна з'явилася породженням корисливих інтересів впливових політичних і економічних угрупувань. Вона завдала щонайпотужнішого удару по історичному процесу демократизації, заподіяла величезне зло мільйонам людей.

Ця війна є свідоцтво жахливої недалекоглядності політики і політиків нинішньої Росії, що виявилися нездатними засвоїти найважливіші уроки ХХ в. про те, що війна перестала бути ефективним засобом політики, що та мета, яка раніше досягалася за допомогою неї, тепер куди краще і вигідніше для всіх досягаються економічними, технологічними, науковими і іншими мирними інструментами. Війна показала, які небезпеки несе продовження курсу радикальних реформ для внутрішнього і міжнародного світу. По визнанню фахівців, Росія далеко перейшла межі допустимого при придушенні сепаратистських рухів, припустилася непропорційність застосування сили проголошеним задачам, нічим не обгрунтовану жорстокість. Події в Чечні ще раз підтвердили, що не може бути легковагого, бездумного поводження з військовою силою і війною Борг політиків - зберігати мир, а не брязкати зброєю.

Висновок