1.1. Еколого-економічний потенціал України

Природа є основою самобутності, господарського укладу, історичної спадкоємності народу кожної країни. Висока якість природного середовища - головна і необхідна умова здорового, генетично доброякісного, тривалого життя і працездатності населення.

Підвищення стійкості еколого-економічного потенціалу країни потребує насамаперед природовідновного відтворюючого циклу в природокористуванні; зниження ресурсо - та енергомісткості продукції; встановлення позитивного балансу на користь природи та якості життя людини в результаті компенсації негативних наслідків її діяльності. Орієнтирами підвищення стабільності регіонального розвитку є показники рівня життя населення, рівні економічного і соціального розвитку, екологічне благополуччя.

Сталий розвиток еколого-економічного потенціалу значною мірою зумовлений такими чинниками:

- структурою та організацією господарства, його інтенсифікацією при зменшенні розмірів виробництва;

- створенням резервних фондів на випадок надзвичайних ситуацій;

- поглибленням поділу праці між регіонами з різними поєднаннями природних ресурсів;

- збільшенням міжрегіонального товарообміну при мінімізації відходів та витрат і скороченні обсягів нераціональних перевезень;

- вертикальним комбінуванням виробництв на базі джерел сировини та енергії при широкому використанні відходів;

- повторним використанням видобутої сировини і заміщенням невідновлюваних ресурсів відновлюваними.

Багато екологічних проблем породжені передусім сировинною орієнтацією економіки України, яка поглиблюється. На території країни розміщені потенційно небезпечні та ресурсомісткі виробництва, які зумовлюють значні екологічні порушення. Для зміни природоруйнуючої структури національного господарства, соціального гарантування техногенної безпеки потрібна організація системи екологічних обмежень та регламентацій, узгоджених з механізмом ринкових відносин.

Факти, що характеризують нестійкість відносин між природою та економікою, визначають і невідкладність завдання щодо регулювання їх. Для того щоб очікувані результати врегулювання стали реальністю, стратегія його реалізації має бути деталізована і розроблена з урахуванням інтересів регіонів. Державна стратегія такої реалізації буде адекватною, якщо в основу її буде покладено комплексний аналіз сучасної екологічної ситуації в Україні.

Завдання аналізу та оцінювання промислового впливу на навколишнє середовище полягає в тому, щоб серед багатьох параметрів, які характеризують цей вплив, виявити принципово значущі. Одним з таких параметрів є обсяг скидання забруднених стічних вод у природні водні об'єкти, особливо без їх очищення.

Таблиця 1: Викиди шкідливих речовин стаціонарними джерелами забруднення в атмосферне повітря за видами економічної діяльності у 2003 р.

Таблиця 2: Викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря від стаціонарних джерел та автотранспорту по регіонах (тис. т)

Водні ресурси мають сумарний обсяг середнього багаторічного стоку, річок, який формується на території, в 52,4 тис. км2. За абсолютними даними споживання вода енергетична, паливна та хімічна галузі промисловості значно випереджають показники інших галузей. На них припадає 98 відсотків загальної кількості води, яка споживається промисловістю причому на енергетичну та паливну галузі - 74%. Отже, їхня у витрачанні води значно вища, ніж у випуску продукції.

Висока природомісткість і ресурсо-сировинний генезис економічного потенціалу України визначають особливі вимоги до врахування екологічного чинника у проведенні економічних реформ. Потужна мінерально-сировинна база України експлуатується часто з порушенням вимог законодавства. Високими є аварійність захоронения пластових вод, а також втрати вугілля при його видобутку і збагаченні. Велика частина законсервованих шахт не відповідає вимогам екологічної безпеки. Серед техногенних чинників, що негативно впливають на природне середовище, в тому числі на земельні ресурси, багато нерекультивованих сховищ відходів відстійники, поля фільтрації, хвостосховища, шламонагромаджувачі. Наприклад, у Прикарпатському регіоні кар'єр Стебніковського комбінату калійних солей займає 780 га, Яворівського ВО «Сірка» - 3696 га, Роздольнянського ВО «Сірка» - 1933 га, а їхні хвостосховища нагромадили 20 млн. т. відходів.

Таблиця 3: Основні показники поводження з промисловими токсичними відходами (млн. т)

Таблиця 4: Наявність промислових токсичних відходів у сховищах організованого складування(поховання) та на території підприємств по регіонах у 2003 р. (на кінець року, тис. т)

Регіони України значно диференційовані за природними та соціально-економічними умовами, тому документом, який регулює їхній територіальний розвиток, є програма. Такі програми багато років існують в Україні і не тільки втрачають значення, а й, навпаки, стають дедалі, актуальнішими. Розробці програми передує розробка загальної концепції соціально-економічного розвитку регіону. Всі вони виходять від держави, диференційовані щодо регіону.

Програми розвитку всіх регіонів України за своєю спрямованістю мають функціонально вирішувати головні завдання забезпечення сталості функціонування та розвитку їхніх еколого-економічних потенціалів - регулювання тих сторін територіальної організації суспільства, які зачіпають інтереси всього населення.

Як регламентуючий документ програма має містити в собі механізм, орієнтований на недопущення негативних наслідків дій суб'єктів, що господарюють на території регіону, особливо у великих містах. В умовах ринкового господарства великі міста стають формуючим ядром якісно нових систем територіальної організації виробництва та життєдіяльності населення. Оптимізація відносин між діяльністю людини та середовищем її проживання нерозривно пов'язана з проблемою територіального розвитку. Загроза необоротних антропогенних змін у природі, які набувають значення сталих економічних дисбалансів або навіть криз, найяскравіше виявляється у великих містах, промислових вузлах і районах. Саме тут концентрується населення промислові підприємства, відбувається взаємне накладання один на одного найнесприятливіших негативних впливів.

Сталість розвитку регіонів забезпечує перспективи функціонування всіх секторів економіки, предметні спрямування господарської діяльності, цілі та напрями політики розвитку регіону. Комплекс відповідних документів становить соціально-економічну стратегію його розвитку, що, в свою чергу, забезпечує стабільність та екологічну безпеку України.

Забезпечення сталості розвитку еколого-економічного потенціалу - природний підсумок і результат професіоналізації механізмів управління державою, регіонами, міждержавними утвореннями. Розуміння ж взаємозв'язку різних видів діяльності у процесі розвитку держави дає змогу знайти і сформулювати завдання та результати вирішення їх. Саме в цьому і полягає необхідність створення основ і механізмів забезпеченім сталості розвитку еколого-економічного потенціалу України та її регіонів.

1.2. Потенційно небезпечні виробництва в Україні, особливості їх розміщення

Україна перебуває в ситуації, яка змушує цілі розвитку промислового виробництва підпорядковувати стратегії техногенно-екологічної безпеки в інтересах узгодження економіки та екології. Розміщення продуктивних сил і охорона навколишнього середовища є взаємообумовленими.

Важливим завданням регулювання техногенного навантаження на територію є не тільки використання розміщення як засобу оптимізації взаємовідносин суспільства і природи, а й урахування екологічних чинників та умов на всіх стадіях розміщення продуктивних сил.

Основні, принципи, які мають враховуватися при оцінюванні ефективності будь-якої господарської діяльності або діючого підприємства, такі:

оцінювання збитків від діяльності;

компенсація збитків від порушення екологічної рівноваги;.

запобігання можливим аваріям і небезпекам для навколишнього середовища.

Додержання цих принципів дасть змогу поєднати економічне зростання з соціальним захистом населення.

Тенденції розвитку економіки України на сучасному етапі полягають у широкому використанні потенційно небезпечних технологій і виробництв, істотному погіршенні екологічних характеристик окремих регіонів, господарському освоєнні територій з великою ймовірністю природних катастроф; Техногенні чинники - продукт розвитку суспільства і передусім продуктивних сил. У межах території, яка вивчається, тип взаємозв'язку і відносин у системі «навколишнє середовище - техногенні чинники» визначається кількістю шкідливих підприємств, сільськогосподарських земель, міст і транспортних засобів. Під впливом індустріалізації техногенні чинники змінюють вигляд природного комплексу території. Усі види використання територій, незважаючи на вибіркове навантаження окремих потенціальних властивостей, є втручанням у геосистему, що реагує на зміни як єдине ціле.

Коротко охарактеризуємо окремі групи екологічно небезпечних об'єктів України. Атомні електростанції, як показала аварія в 1986 р. на Чорнобильській АЕС, можуть бути особливо екологічно небезпечними з надзвичайно важкими наслідками для життя і здоров'я людей, тваринного і рослинного світу, всього навколишнього середовища.

На атомних електростанціях утворюються специфічні скидні води, забруднені радіоактивними речовинами. Ці води утворюються при роботі перших контурів АЕС, при дезактивації обладнання і приміщень, у радіохімічних лабораторіях. Збираються вони у реакторному відділенні й направляються на очисні установи, з метою повторного використання. На АЕС найпоширенішою є система водопостачання зі ставками-охолоджувачами. У деяких АЕС (наприклад, Запорізькій) проектом передбачена продувка ставка-охолоджувача для зменшення мінералізації води, що використовується в оборотних циклах. Скид радіоактивних вод у відкриті водойми не допускається. Крім того, на АЕС можливі випадки забруднення навколишнього середовища нафтопродуктами, радіоактивними відходами, викидами комунального господарства.

Водосховища. На території України в умовах значної нерівномірності розподілу річкового стоку з метою його регулювання створено багато водойм: з об'ємом 1-10 млн. м3 - більше 800, з об'ємом 10 - 100 млн. м3 - близько 100, понад 100 млн. м3 - 13.

До переліку екологічно небезпечних об'єктів України включено лише великі водосховища, пов'язані з регулюванням річок Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця. Ці водосховища віднесені до екологічно небезпечних у зв'язку з великим об'ємом, значним перепадом рівнів між верхнім і нижнім б'єфами, що при катастрофах може викликати затоплення земель і населених пунктів. У період повені можуть виникати значні підтоплення, в період льодоставу - придуха, а в період льодоходу можливі затори з негативними наслідками.

У період спрацювання рівнів водосховищ можливі негативні екологічні наслідки для рибного господарства та тваринництва і рослинного світу (висихання мілководь, придавлення риби льодом, пошкодження гнізд птахів тощо). Водосховища можуть стати також акумулятором забруднень при аваріях, як це було на Київському та Дністровському водосховищах.

Ніафтопродукто-, газо-, аміако - і хлоропроводи. В Україні є розгалужена мережа нафто-, нафтопродукто - і газопроводів. Багато з них побудовано 20-25 років тому, труби та обладнання спрацювалися, тому щороку фіксується значна кількість аварійних викидів нафтопродуктів у навколишнє середовище. Це завдає великих збитків водному господарству та сільськогосподарським угіддям. У зв'язку з енергетичною кризою пошкоджується трубопроводи з метою крадіжки нафтопродуктів, внаслідок чого забруднюється навколишнє природне середовище

Нафтопродукти, що потрапляють у водойми, не тільки забруднюють їх, а й викликають, зупинення водозаборів для населення та об'єктів народного господарства. Через це експлуатація всіх нафтопродуктопроводів потребує посиленого контролю з боку державних природоохоронних органів.

Аварії на газо-, аміако - і хлоропроводах можуть викликати значне забруднення навколишнього природного середовища, отруєння людей і тварин, пошкодження і знищення рослинності.

Підприємства, що використовують хлор, віднесені до екологічно небезпечних тому, що вони пов'язані зі зберіганням особливо небезпечної отруйної речовини - хлору. Під час промислової аварії можуть бути надзвичайно важкі наслідки, пов'язані з людськими і матеріальними втратами. Такі підприємства, як правило, належать до першого ступеня небезпечності.

Підприємства металургійної промисловості забруднюють атмосферу і водойми викидами і скидами забруднених речовин. У повітря потрапляють окисли азоту, вуглецю, сірчаного ангідриду, пилу та інші шкідливі речовини. Вода, що використовується для охолодження, забруднюється механічними завислими речовинами, розчинниками, гідроокислами кальцію, нафтопродуктами, сульфатами, хлоридами, вуглеводами, фенолами, аміаком, ціанідами, роданідами тощо. На цих підприємствах, як правило, є накопичувачі, в яких концентруються значні об'єми відходів виробництва і забруднених стічних вод. Аварії на підприємствах можуть призвести до людських і матеріальних втрат, завдати шкоди навколишньому середовищу в регіональному масштабі.

Проблема збереження природного середовища і раціонального використання всіх видів ресурсів є взаємопов'язаною з удосконаленням розміщення виробництва, особливо потенційно небезпечного. Основою модернізації його територіальної організації має стати постійна просторова динамічна інформація про характер і стан навколишнього природного середовища, процеси, які в ньому відбуваються, рівень господарської діяльності. Метою модернізації територіальної організації потенційно небезпечного виробництва є встановлення відповідності розміщення нових виробничих об'єктів або освоєння конкретних територій вимогам охорони навколишнього природного середовища і регіонального природокористування. Необхідність такої модернізації зумовлена невідповідністю темпів і обсягів розвитку деяких виробничих галузей природним можливостям окремих регіонів, невідповідністю техніки і технології місцевим природним умовам, збільшенням випадків техногенних аварій.

Шлях підвищення екологічної безпеки полягає в єдності оцінок ступеня вразливості навколишнього природного середовища і можливих наслідків надзвичайних подій. Складність вирішення цих проблем в умовах інтенсивної урбанізації посилюється тим, що багато чинників впливу середовища на людину поєднується з багатоваріантністю і взаємозалежністю самих чинників. Виходячи зі складної екологічної обстановки, потрібно по-новому підходити до вирішення питань розміщення нових підприємств і розширення діючих. Новий підхід визначає пріоритет екологічної безпеки населення і враховує просторову диференційованість природного середовища регіонів.

Можна використати графічну модель, наведену на мал.1. Крива 1 - економічний збиток від забруднення навколишнього середовища (SE); крива 2 - витрати на боротьбу із забрудненням навколишнього середовища (NE); крива 3 - суспільні витрати, пов'язані з забрудненням навколишнього середовища та його охороною в цілому (S).

Припустімо, що в певний момент часу на території з певним рівнем і структурою виробництва відбувається процес економічного відтворення, який характеризується певним ступенем техніко-екологічної досконалості. Якщо заходи щодо боротьби з забрудненням навколишнього середовища не проводилися, то в умовах моделі забруднення досягає максимально можливого рівня (М), якому відповідає деяка кінцева величина економічного збитку на кривій 1 - (SEm).

Якщо за таких самих умов потрібно знизити рівень забруднення навколишнього середовища, витрати на боротьбу з ним зростатимуть (крива 2), причому прямо пропорційно рівню вимог до якості навколишнього середовища. Одночасно з поліпшенням якості навколишнього середовища зменшується і збиток від його забруднення.

Підсумувавши збиток від забруднення навколишнього середовища та витрати на боротьбу з ним, отримаємо сумарну криву (крива 3). Там, де її значення мінімальні, знаходиться так званий економічний оптимум якості навколишнього середовища (Eopt). Оптимальність полягає при цьому в мінімізації суспільних витрат і збитків, пов'язаних із забрудненням навколишнього середовища та його охороною.

Якщо економічно оптимальна якість навколишнього середовища не відповідає потребам життєдіяльності населення, можна визначити умови його поліпшення. При цьому зростає сума суспільних витрат і збитків, пов'язаних з безпекою навколишнього середовища (крива 3). Умови компромісу між позаекономічними вимогами та економічними можливостями визначають суспільно прийнятне значення ризику (RISK), якому відповідають (соціально-економічно) оптимальні величини суспільних витрат і збитків (Sopt).

Малюнок 1. Співвідношення «ненульового» ризику й оптимуму якості навколишнього середовища

Eopt - економічний оптимум якості навколишнього середовища; RISK - величина «ненульового» ризику; Smin - необхідний мінімум суспільних збитків і витрат, пов'язаних із забрудненням навколишнього середовища; dS - збільшення суспільних збитків і витрат, обумовлених поліпшенням якості навколишнього середовища; dNE - зростання витрат на боротьбу із забрудненням задля забезпечення суспільне бажаної якості навколишнього середовища; dSE - зменшення економічного збитку від забруднення у зв'язку із забезпеченням суспільне бажаної якості навколишнього середовища; Sopl - суспільне оптимальний рівень збитків і витрат, пов'язаних із забрудненням навколишнього середовища та його охороною; ГДК - допустимий, але небажаний рівень забруднення навколишнього середовища; SEm - максимально можливий економічний збиток від забруднення навколишнього середовища; М - максимальний рівень забруднення навколишнього середовища За допомогою цієї графічної моделі можна проаналізувати структуру суспільних витрат і збитків у цілому, які зросли у зв'язку з поліпшенням якості навколишнього середовища завдяки концепції прийнятного ризику (RISK). Загальне зростання пов'язане зі збільшенням витрат на боротьбу із забрудненням навколишнього середовища (dNE) і зменшенням збитку (dS), тобто зі зниженням економічних витрат, а також додаткових і компенсаційних витрат, пов'язаних із забрудненням навколишнього середовища.

Як видно з моделі, економічний оптимум можна розглядати як максимально доступний рівень забруднення навколишнього середовища, оскільки при погіршенні його якості відбудеться таке зростання суспільних витрат і збитків, як і при здійсненні заходів щодо поліпшення якості навколишнього середовища.

У заданих умовах неможливо обійтися без певних суспільних витрат і збитків, пов'язаних з екологічною безпекою. Економія на боротьбі з забрудненням навколишнього середовища виявляється, незалежно від нашого бажання, в зростанні збитку від його забруднення.

2. Сучасний стан та проблеми розвитку продуктивних сил Донецького регіону України

Площа - 53,2 тис. км2 (8,8% території України).

Населення - 7887,0 тис. чол.

Склад - Донецька і Луганська області. Район розташований на південному сході України, межує з областями Російської Федерації - Бєлгородською, Воронезькою, Ростовською. На півдні омивається водами Азовського моря. На заході та північному заході межує із Запорізькою, Дніпропетровською та Харківською областями.

Малюнок 1. Донецький економічний район

В межах району розміщений Український Донбас - один з найрозвиненіших у країні територіально-виробничих комплексів з переважною спеціалізацією добувних галузей промисловості та пов'язаними з ними галузями обробної промисловості, значними природними ресурсами та потужним виробничим потенціалом, густою мережею транспортних магістралей.

Природні умови і ресурси. Рельєф регіону складний. Північна частина - полого-хвиляста лесова рівнина, глибоко розчленована річковими долинами, балками та ярами відрогів Середньоросійської височини. На значних ділянках на денну поверхню виходять корінні породи - крейдові та палеогенові. Південніше від Сіверського Дінця розміщена Донецька височина - хвиляста, платоподібна, дуже розчленована річковими долинами і крутосхиловими балками. Висота над рівнем моря - 200-250 м. Тут найвища точка всієї Лівобережної України - гора Могила-Мечетна (367 м над рівнем моря). Часті виходи на денну поверхню кам'яновугільних порід. Поширені антропогенні форми рельєфу: терикони, кар'єри, кургани. На південному заході - Приазовська височина з деякими підвищеннями: Могила-Гончариха, Савур-Могила. Приазовська височина змінюється вузькою смугою низовини, яка уступом обривається до Азовського моря. У місцях залягання вапняків (басейни річок Мокра Волноваха і Суха Волноваха) та соленосних відкладів розвинені карстові форми рельєфу.

Основне багатство надр Донецького економічного району - кам'яне вугілля. Є поклади марок вугілля від довгополум'яного (Д) до антрацитів (А). Запаси коксівного вугілля (марки К, ПС, ПЖ) становлять 13%, їх частка у видобутку - 40%. Основні запаси - у районах Старого Донбасу (так звана "Гірничопромислова зона"). Пласти кам'яного вугілля малопотужні, їх товщина 40-70 см. Рідше трапляються півтора - та двометрові пласти. Як виняток можна назвати пласт "Велетень", що залягає поблизу станції Хацапетівка і має потужність 5 м. Налічується до 400 вугільних пластів, які залягають похило і навіть вертикально. Нерідко пласти виклинюються. Марки довгополум'яного вугілля (7500 ккал) залягають на півночі вугленосної зони, антрацитів - у центральній частині, коксівні марки (ПС - 8500 ккал) - у південно-західній частині. Поклади вугілля поширені в таких районах: Красноармійському, Горлівсько-Щербинівському, Донецько-Петровському, Мушкетово-Макіївському, Дебальцевському, Сніжнянсько-Чистяківському (Донецька обл), Лисичанському, Алмазнянському, Луганському, Краснодонському, Боково-Хрустальному, Селезнівському і Довжано-Ровеньківському (Луганська обл). Забезпеченість розвіданими запасами на рівні видобутку 1980 р. становить у Луганській області 125 років, у Донецькій - 77 років. За запасами антрацитів Донбас посідає перше місце в світі.

Поряд з вугіллям у районі виявлено родовища природного газу: Червонопопівське, Слов'яносербське, Борівське, Співаківське, Кружилівське, а також 21 газоперспективну площу.

З рудних корисних копалин бурі залізняки виявлено в басейнах річок Кальміус і Торець (Донецька обл) та Айдар і Деркул (Луганська обл), промислового значення вони не мають. У межах Бахмутського, Лисичанського і Володарського районів є мідні руди, але вони не розробляються. У Нагольному кряжі (Антрацитівський і Ровеньківський райони) виявлено невелике родовище поліметалів (свинець, цинк, срібло), яке промислового значення не має. Ртуть видобувають на Микитівському ртутному комбінаті.

Поклади кам'яної солі залягають у Бахмутському, Слов'янському, Новокарфагенівському родовищах. Це основні райони видобутку солі в Україні. Тут працюють чотири соляні шахти та два солевиварних підприємства у Слов'янську.

Поклади вапняків зосереджені на півдні Донецької області: Оленівське і Новотроїцьке, в районі Старобешева, у відслоненнях річок Кальміус, Мокрі Яла.

У районі є родовища високоякісної крейди для содового виробництва на заводі "Донсода". Крейду видобувають у кар'єрах Райгородки, біля Слов'янська, Краматорська, Бахмута та в інших місцях.

Великі поклади вогнетривких глин та підприємства для виробництва вогнетривів зосереджені в Часовому Ярі, Красногорівці, Красноармійському, Пантелеймонівці, Костянтинівці, Ямі, Микитівці. Найбільший центр виробництва вогнетривких глин - Часів Яр: чотири шамотних заводи і велике кар'єрне господарство.

Значні поклади цементного мергелю є поблизу Амвросіївки. Це родовище - одне з найбільших у світі. Мергель залягає тут шарами потужністю 50-70 м. Цементні заводи виробляють портландський і романський цемент, клінкер. У районі значні запаси гіпсів, будівельних пісків, пісковиків.

Клімат району помірно-континентальний з вираженими посушливо-суховійними явищами. Характерна особливість зими - часті відлиги, коли майже повністю сходить сніговий покрив, влітку - антициклональна погода з великою кількістю ясних і сонячних днів, часто бувають суховії та пилові бурі.

Кількість опадів у районі коливається від 500 мм на північному сході до 600 мм у межах Донецького кряжа і зменшується до 450 у Приазов'ї. Річний максимум опадів - у червні (50-60 мм), мінімум - у вересні. В басейні Сіверського Дінця за теплий період року спостерігається в середньому 5 бездощових періодів тривалістю 10 днів (засухи) та 2 тривалістю понад 20 днів (жорстокі посухи).

Водні ресурси регіону не забезпечують потреб народногосподарського комплексу. Обсяг поверхневого стоку з території Донецької області - 0,954 км3, Луганської - 1,094 км3, отже, всього 2,0487 км3 води, яку можна використовувати для господарських потреб. Споживачі забезпечені місцевими водними ресурсами від 50 (в басейні Сіверського Дінця) до 27% (у басейні річки Міус). Використання вод для питтєвого водопостачання лімітується забрудненням шахтними (1 км3 щороку), господарсько-побутовими, промисловими стічними водами. У басейні Сіверського Дінця придатними для зрошення (за хімічним складом) є паводкові води.

У регіоні переважають чорноземні ґрунти - від звичайних до південних. У цілому ґрунти родючі, але потребують правильного обробітку та високої агротехніки. Велике значення для підвищення врожайності в умовах недостатнього зволоження має зрошення.

У регіоні переважає степова рослинність, особливо сухолюбні вузьколисті злаки: вузьколиста ковила, ковила-волосатик, або тирса, українська ковила, ковила Лессінга, типчак, кипець, степовий овес. Ростуть степовий тюльпан, сон-трава, ірис, кермек, катран. Лісопокрита площа становить 250 тис. гектарів, в основному байрачних перелісків та так званої державної полезахисної смуги вздовж Сіверського Дінця. Тепер внаслідок господарської діяльності природна рослинність зазнала великих змін. Значна частина території розорана і зайнята культурною рослинністю. Великі площі займають населені пункти, шляхи сполучення, гірничі виробки, промислові об'єкти тощо.

Донецький регіон і надалі залишатиметься провідним районом видобутку кам'яного вугілля в Україні, незважаючи на високу собівартість його видобутку. Він і надалі буде провідним у видобутку гірничо-хімічної сировини (кам'яної солі, мергелів, вогнетривких глин, крейди, гіпсу, вапняків). Можна прогнозувати зниження ролі чорної металургії та зростання ролі машинобудування на основі високих технологій, нафтохімії та хімії органічного синтезу. Великі перспективи розвитку легкої промисловості при використанні жіночої робочої сили. Надалі слід поглиблювати спеціалізацію сільського господарства на виробництві молока, свіжих овочів, баштанних культур.

Населення. Чисельність населення району за станом на 1 січня 1994 р. становить 8198,6 тис. чол., у тому числі Донецької області - 5331,5 тис. чол., Луганської - 2867,1 тис. чол. У містах проживає 89,1% населення. Середня густота населення - 155,1 чол. /км2, у тому числі на Донеччині - 202,5 чол. /км2, на Луганщині - 108,1 чол. /км2.

Густота сільського населення становить 16,8 чол. /км2 (на Донеччині і Луганщині - відповідно 19,3 та 14,4 чол. /км2). Ці показники майже в 1,6 раза нижчі від середнього показника в Україні.

У регіоні розміщено 88 міст, у тому числі 42 обласного підпорядкування (з них 28 на Донеччині) та 242 селища міського типу, з них на Донеччині - 133.

Найбільші міста регіону - Донецьк, Макіївка, Маріуполь, Горлівка, Єнакієве, Дебальцеве, Краматорськ, Костянтинівка, Бахмут, Слов'янськ, Торез (Донецька обл); Луганськ, Лисичанськ, Сєверодонецьк, Рубіжне, Стаханов, Алчевськ, Красний Луч, Антрацит, Ровеньки, Краснодон, Свердловськ (Луганська обл). Працездатне населення становить 56,3% (на 0,6% вище від середньоукраїнського показника), молодь - 21,7%, особи похилого віку - 22%.

Щодо національного складу українці становлять 50,7% чисельності населення Донеччини та 51,9% - Луганщини; росіяни - відповідно 43,6 та 44,8%, білоруси - 1,4 та 1,2%, татари - 0,5 та 0,4%. Серед сільського населення домінують українці.

Населення регіону за два останніх десятиріччя зростало дуже повільно, а з 1991 р. намітився його відплив. Високими темпами зростає частка осіб пенсійного віку. У вугільній, металургійній та хімічній промисловості відчувався дефіцит чоловічої робочої сили молодого віку (20-35 років). Разом з тим у містах регіону значна частка жіночої робочої сили була зайнята неповністю. Для вирішення цієї проблеми потрібно удосконалити структуру промислового будівництва, що потребує збільшення капітальних вкладень.

Господарство Донецького економічного району є складним комплексом, що поєднує потужну промисловість з переважанням важкої індустрії та багатогалузеве сільське господарство і розвинені види транспорту, крім річкового. У сукупній валовій продукції господарства на промисловість припадає 89%, на сільське господарство - 11%. Галузями спеціалізації є паливно-енергетична, металургійна, хімічна, машинобудівна та промисловість будівельних матеріалів.

Промисловість. У Донецькій області вугілля добувають 12 виробничих об'єднань, до яких належать 120 високомеханізованих шахт і шахтоуправлінь. Діє 31 збагачувальна фабрика. У Луганській області - 9 виробничих об'єднань, у складі яких 94 шахти і шахтоуправління. Є 28 збагачувальних фабрик. Всі вони розміщені в межах Гірничопромислової зони регіону.

Основа електроенергетики - потужні ДРЕС: Вуглегірська, Старобешівська, Слов'янська, Курахівська, Миронівська, Зуївська ДРЕС-2 (Донецька обл), Луганська (м. Щастя), Міусинська, Лисичанська (Луганська обл). Вони, а також ТЕЦ належать до одного з найбільших у країні виробничих енергетичних об'єднань "Донбасенерго".

На місцевому коксівному вугіллі та довізній залізній руді працює чорна металургія. Підприємства повного металургійного циклу розміщені у Маріуполі (комбінати "Азовсталь" та ім. Ілліча), Макіївці, Донецьку, Єнакієвому, Краматорську, Алчевську; заводи неповного циклу - в Костянтинівці, Алмазному (Алмазнянський феросплавний), Луганську (трубопрокатний), Харцизьку (трубний та сталедротовоканатний), Лутугиному (завод прокатних валків).

Коксохімічне виробництво розміщене в Алчевську, Стаханові, Успенці (Луганська обл), Авдіївці, Донецьку, Маріуполі, Макіївці, Горлівці, Єнакієвому (Донецька обл). Вогнетриви, флюси та вапняки для металургії дають Часів Яр, Докучаєвськ, Костянтинівка, Сіверськ, Красногорівка.

Заводи кольорової металургії: Костянтинівський "Укрцинк", Микитівський ртутний комбінат, Артемівський завод обробки кольорових металів, Свердловський завод алюмінієвих сплавів, Торезький завод твердих сплавів, "Донецьквторкольормет".

Найбільші підприємства гірничохімічного комплексу: у Горлівці ("Стирол"), Слов'янську ("Хімпром"), Донецьку (завод хімреактивів), Костянтинівці (хімічний), Рубіжному ("Краситель"), Сєвєродонецьку ("Азот", "Склопластик"), Лисичанську ("Донсода"). Тут працює Лисичанський нафтопереробний завод.

Машинобудівний комплекс регіону виробляє машини та обладнання для металургійної, гірничої, хімічної та інших галузей промисловості, для транспорту і будівництва. Провідні підприємства: ВО "Новокраматорський машинобудівний завод", Горлівський машинобудівний завод, Маріупольський завод важкого машинобудування, ВО "Луганський тепловозобудівний завод", Луганські - колінчастих валів та автоскладальний заводи, Сєвєродонецьке науково-виробниче об'єднання обчислювальної техніки "Імпульс", Стахановський вагонобудівний, Красноріченський верстатобудівний, Первомайський електромеханічний, машинобудівні заводи в Донецьку, Краматорську, Слов'янську, Ясинуватій, Дружківці, Дебальцевому, Артемівську, Торезі, Сніжному, Красному Лучі та ін.

Промисловість будівельних матеріалів (віконного скла, цементу, цегли, керамічної плитки, залізобетонних конструкцій, шиферу) розвинена завдяки місцевій сировинній базі та великій потребі у продукції галузей важкої промисловості і житлового будівництва Основні центри: Амвросіївка, Краматорськ, Єнакієве (цемент), Костянтинівна, Дружківка, Луганськ, Лисичанськ, Попасна, Рубіжне, Свердловськ, Алчевськ, Антрацит.

Найбільші підприємства легкої промисловості розміщені у промислових центрах: Донецький бавовняний комбінат, Макіївська бавовнопрядильна фабрика, Луганський тонкосуконний комбінат, Луганське взуттєве виробниче об'єднання, трикотажні й швейні підприємства Горлівки, Шахтарська, Бахмута.

Серед галузей харчової промисловості провідними є м'ясна, молочна, олійно-жирова, кондитерська, борошномельно-круп'яна та ін. Основними підприємствами соляної промисловості є ВО "Артемсіль", "Словсіль".

У регіоні сформувалися великі багатогалузеві промислові вузли.

У Донецькій області:

Донецько-Макіївський (вугільна, металургійна, коксохімічна, машинобудівна і металообробна галузі промисловості);

Горлівсько-Єнакіївський (вугільна, металургійна, машинобудівна, хімічна та електроенергетична галузі);

Краматорсько-Слов'янський (машинобудівна, металургійна, хімічна, електроенергетична, соляна, промисловість будівельних матеріалів, скляна);

Торезо-Сніжнянський (вугільна, електротехнічна, легка, будівельна індустрія);

Красноармійсько-Маріупольський (чорна металургія, машинобудівна, в тому числі судноремонтна, рибоконсервна промисловість);

У Луганській області:

Луганський (машинобудування, легка, харчова галузі);

Стаханово-Алчевський (вугільна, металургійна, машинобудівна);

Лисичансько-Рубіжанський (хімічна, паливна, машинобудівна галузі);

Краснолуцько-Антрацитівський (вугільна, машинобудівна);

Свердловсько-Ровеньківський (вугільна);

Краснодонський (вугільна).

Сільське господарство. Тут виробляють продукцію 447 колгоспів, 303 радгоспи, 24 птахофабрики, 5 овочевих фабрик, 35 комбікормових заводів, 917 кормоцехів.

У користуванні сільськогосподарських підприємств 3925 тис. га сільгоспугідь, у тому числі орних - 3144 тис. га, сіножатей та пасовищ - 697 тис. га; посівні площі становлять 2886 тис. га (0,35 га на одного жителя регіону), в тому числі 293,4 тис. га зрошуваних земель.

Зернові культури займають 50,4% всіх посівних площ (ячмінь, озима пшениця, кукурудза); технічні - 10,6% (соняшник); овочево-баштанні культури і картопля - 5,0%; кормові культури - 34,0%.

Розвитку тваринництва сприяє кормова база та потреба промислових районів у свіжій продукції. Переважає молочне і молочно-м'ясне скотарство. Розвинене свинарство і птахівництво (переважно у промислових зонах), а також вівчарство (на півночі й півдні регіону). Тваринництво дає дві третини валової сільськогосподарської продукції району.

У Донецькому економічному районі склались два підрайони спеціалізації сільського господарства: північна зона (Старобільська сільськогосподарська зона Луганської та північні райони Донецької областей) з розвиненим зерновим господарством, значними посівами соняшника, молочно-м'ясним скотарством, свинарством і птахівництвом та центрально-південна (Гірничопромислова зона і Приазов'я), для якої характерна приміська спеціалізація: виробництво свіжого молока та овочів для населення промислових центрів, а також посіви зернових і соняшника, розвинене виробництво яєць і бройлерів на птахофабриках.

Гострою є проблема відпливу робочої сили з сільського господарства у промисловість гірничопромислової зони.

Транспортна система. Регіон має густу мережу залізниць. Довжина магістральних залізниць - 2847 км, густота - 53,2 км на 1000 км2. Найбільша густота залізниць у Донецькій області - 62,4 км, у Луганській - 44,6 км. Найбільші залізничні вузли: Ясинувата, Красний Лиман, Дебальцеве, Микитівка, Іловайськ, Волноваха, Попасна, Родакове, Луганськ, Кіндрашівка, Сімейкине.

Загальна довжина автошляхів - 13600 км, з них з твердим покриттям - 13200 км. Густота їх - 255,6 км на 1000 км2. Найбільша протяжність у Донецькій області - 302 км.

Через регіон проходять магістральні газопроводи Ставрополь - Москва, "Союз" та нафтопроводи Самара - Слов'янськ і Грозний - Лисичанськ. Працює кілька потужних продуктопроводів. На Азовському морі є великий морський порт - Маріуполь. Функціонують аеропорти: Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Сєверодонецьк.

У Луганській області склалися два основних господарських підрайони:

Південний підрайон, до якого належить гірничопромислова зона Луганської області.

Північний підрайон - це Старобільська сільськогосподарська зона області.

У Донецькій області історично сформувалися п'ять підрайонів:

Донецько-Макіївський (30% площі і 36% населення області, 30% випуску товарної промислової продукції області).

Горлівсько-Єнакіївський (15% трудового потенціалу і населення області).

Красноармійський (частина Західного Донбасу).

Приторецький (на півночі області; промислові центри: Краматорськ, Костянтинівка, Слов'янськ, Бахмут).

Приазов'я (на півдні області 14% індустріального і демографічного потенціалу області).

Регіон має економічні зв'язки з усіма областями України, країнами СНД далекого зарубіжжя. Він вивозить кам'яне вугілля, кокс, чорні метали, вогнетривкі глини, продукцію машинобудування, міндобрива, соду, нафтопродукти, будівельні матеріали, кухонну сіль. Ввозить газ, нафту, лісоматеріали, кольорові метали, деяке промислове устаткування, продукцію легкої і харчової промисловості.

Протягом останніх 150 років у регіоні на базі інтенсивного розвитку галузей гірничопромислового комплексу, металургії, машинобудування та хімічної промисловості сформувалось оптимальне територіальне розміщення продуктивних сил. Проблема полягає у зниженні частки у народногосподарському комплексі гірничодобувного фактора та подальшому розвитку обробних галузей, нарощуванні частки наукоємної продукції, розвитку безвідходних технологій, галузей, що є носіями технічного прогресу, зниженні забруднення водних ресурсів та запилення атмосфери у промислових районах, різкому підвищенні продуктивності сільського господарства на основі біотехнології та агротехніки.

Екологічними проблемами є дефіцит чистої води, запилення та загазованість гірничопромислової зони, загроза посух і пилових бур на чорноземах, проблема стікання бактеріально забруднених вод шахт, забруднення стічними водами Азовського моря, нагромадження відвалів гірських порід.

У басейні річок Кальміус і Торець (Донецька область) та Айдар і Деркул (Луганська облась) знайдено родовища бурих залізняків непромислового значення.

Донецький регіон має запаси наступних корисних копалин: кам'яної солі, вапняків, високоякісної крейди, вогнетривкі глини, цементного мергелю.

Кількість опадів - 500-600 мм., водні ресурси регіону не забезпечують потреб у водній промисловості, сільського господарства, населення.

На січень 1995 року розвідано 52 площі для будівництва нових шахт. Чисельність населення Донецького економічного району складає понад 8,2 млн. чол. (89,1% міського населення).

Працює 21 виробниче об'єднання з видобутку вугілля, які включають 214 шахт.

Красноармійсько-Маріупольський (чорна металургія, машинобудування, рибоконсервна промисловість);

Луганський (машинобудування, легка, харчова галузі);

Стаханово-Алчевський (вугільна, металургійна, машинобудівна);

Краснолуцько-Антрацитівський (вугільна, машинобудівна);

Свердловсько-Ровенківський та Краснодонський (вугільна).

Сільське господарство представлене зерновими культурами та тваринництвом (північна зона - розвинене зернове господарство, соняшник, молочно-м'ясне скотарство, свинарство, птахівництво; центрально-південна зона - приміська спеціалізація).

Регіон має 2487 км. залізничних колій, довжина автошляхів - 13600 км., газо-нафтопроводи, продуктопроводи.

Екологічні проблеми: дефіцит чистої води, запиленість, загазованість, посухи, пилові бурі.