Фінансова політика формування трудового потенціалу України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

¹ Львівський національний університет імені Івана Франка

^{2 Львівська державна академія друкарства}

Фінансова політика формування трудового потенціалу України

О. Коваленко¹, М. Заплатинський²

Розкрито економічну сутність, роль та значення фінансової політики у формуванні трудового потенціалу України. Визначено історичні передумови формування фінансової політики держави та її сучасні особливості в умовах глобальних змін світової економіки. Розширено перелік суб'єктів фінансової політики, обґрунтовано важливість перебування трудового потенціалу в полі зору держави та інших органів влади й управління при формуванні їх фінансової політики. Визначено напрями удосконалення фінансової політики держави та суб'єктів господарювання щодо розвитку трудового потенціалу України.

Ключові слова: фінансова політика, трудовий потенціал, держава, суб'єкти господарювання, населення.

Financial policy formation labor potential of Ukraine

O. Kovalenko¹, M. Zaplatynski²

1 - Ivan Franko National University of Lviv

2 - Ukrainian Academy of Printing

The economic essence, role and importance of financial policy in formation the labor potential of Ukraine are revealed. The historical preconditions formation of the financial policy of state and its modern features in conditions of global changes of the world economy are determined. The list of subjects of financial policy has been expanded, the importance staying labor potential in the field of view the state and other bodies of power in the formation of their financial policy has been substantiated. The directions of improvement the financial policy of state and economic entities concerning the development of Ukraine's labor potential are determined.

Among the list of economic subjects, the state has traditionally been given the main role, since it acts, in most cases, as moderator of changes both in the economy and in society as a whole. However, for state, in addition to the developed strategy and adopted development programs, the necessary financial resources for this should be available. Based on the structure of the gross domestic product (by categories of income), the conclusion is drawn about the reduction and, in general, the insignificant financial capacity of state in the financial provision of its activities.

Similar changes in the incomes of main economic entities indicate the processes of decentralization financial resources of the country and the relative improvement of financial capacity of economic entities. In this regard, the main efforts of state should be focused on improving financial relations between different levels, sectors and parts of financial system. Creating conditions for development of economy should be considered not only as the provision of various kinds of financial assistance, but also as the creation of legal and regulatory conditions for all, without excluding legal entities and individuals. And, the rules of economic behavior should be based on uniform principles.

Measures from the state side, in support of economy, which in many cases are considered as the allocation of budgetary funds, or the reduction of tax rates, in modern conditions, are not sufficiently substantiated as they become too burdensome for public finances and society as a whole. Many years practice proves that there is no direct connection between various kinds of privileges and increasing the efficiency of economic entities. It is advisable to give the state preferences to those economic entities that actually increase production volumes, expressed in physical units of measurement, and improve qualitative performance indicators. Financial assistance, which does not establish a requirement for its reinsurers, only generates consumer sentiment that can be noticed in many spheres and sectors of economy.

In the conditions of strengthening the post-industrial economy, where the intellectual or human factor is at the first plan, the state faces the task of developing an innovative model of development that would lead the country to a stage of production a much more complicated technological structure. If, today, Ukraine mainly specializes on production of products chemical, metallurgical, light and food industries, developed countries have long been specialized in nanoscience and biotechnology.

Both the state and other entities of economy faces the task of deep awareness of need to improve financial policy regarding the formation of labor potential. In this regard, the state, based on its socio-economic nature, must: to influence on the level of prices, tariffs, norms of expenses and incomes the subjects of economy; to promote import substitution for goods of own production, which will help to reduce imports and overcome the balance of payments deficit; to promote cooperation with domestic producers in the system of state orders; to develop the innovative component of economy through expanse funding; financial support, first of all, enterprises that determine scientific and technological progress and occupy leading positions in the program of economic output to a higher level.

Business entities should also: promote the professional development of employees; to make an order with domestic producers; to provide production with the advanced technology; to form the interest of workers (engineers, other categories) in increasing productivity and saving labor.

On the whole, it can be concluded that the reason for many problems is the inadequate and inconsistent state fiscal policy, which is inextricably linked with state economic policy. In turn, the economy can become effective only if the labor potential is properly used.

Key words: financial policy, labor potential, state, economic entities, population.

Політика як особливо важливий вид суспільної діяльності людини в умовах товарного способу виробництва та ринкового характеру економіки призначена для реалізації об'єктивної необхідності в управлінні економічними ресурсами на різних рівнях організації економіки. Управління фінансовими ресурсами на основі визначення загальних підходів, принципів, цілей і завдань суб'єктів економіки, а також засобів їх реалізації покликана здійснювати фінансова політика.

Фінансовій політиці в економічній літературі, у частині її бюджетної, податкової та інвестиційної складових, приділено чимало уваги вченими як в Україні, так і за її межами. Вона безпосередньо чи опосередковано пов'язана з формуванням і використанням фінансових ресурсів держави та суб'єктів господарювання на цілі фінансового забезпечення, регулювання і стимулювання розвитку економіки, чого без відповідного зростання трудового потенціалу, в умовах скорочення чисельності працюючого населення та зниження продуктивності праці, досягнути практично не можливо. Цим можна пояснити необхідність виділення у складі фінансової політики, незалежно від її різновидів та суб'єктів реалізації, окремого напряму впливу на процеси формування і використання такого важливого економічного ресурсу та фактора виробництва як робоча сила.

Трудовий потенціал робочої сили - це її можливості або ресурси (запаси, засоби тощо) якими вона володіє та використовує у процесі своєї діяльності. Це наявність передової техніки, технології, знань, умінь, навичок, умов праці та багато інших характеристик, що визначають її місце у процесі економічної діяльності.

Метою статті є висвітлення теоретичних аспектів формування фінансової політики загалом та політики, що спрямована на розвиток трудового потенціалу, а також оцінка стану формування і використання трудового потенціалу в економіці України на основі аналізу макроекономічних показників, які комплексно відображають його реальний стан.

В Україні питання розвитку трудових ресурсів, отже їх трудового потенціалу, досліджували Д. Богиня, С. Вовканич, М. Долішній, С. Злупко, Е. Лібанова, І. Лукінов, В. Онікієнко, Є. Палій, В. Приймак, Н. Тітова та інші. Тим не менше проблеми, що завжди мали місце у сфері організації суспільної праці, в умовах сьогодення, під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників, суттєво загострюються. Це викликає потребу у пошуках нових підходів до формування фінансової політики як важливого засобу впливу на стан та динаміку трудового потенціалу.

Економічна сутність фінансової політики та основні підходи до її розуміння історично формувалися в концепціях, які визначають роль держави в управлінні економікою, а також використання відповідних інструментів та механізмів її впливу на суб'єктів фінансових відносин. Основні напрями в теорії фінансів стосовно ролі держави в розвитку суспільства у ХХ ст. визначалися дослідженнями класиків політекономії А. Сміта (1723-1790) та Д. Рікардо (1772-1823), а також англійського економіста Дж. М. Кейнса (1883-1946) та їх послідовників [1, с. 69]. Сутність підходів основоположників класичної школи А. Сміта та Д. Рікардо до розуміння ролі держави в економіці зводилась до її невтручання у процес виробництва, а також збереження вільної конкуренції. За таких умов головну роль у регулюванні економічних процесів відігравали ринкові механізми, а фінансова політика на початок ХХ ст. в основному зводилась до обмеження державних податків і витрат та збалансування бюджету держави.

Роки Першої світової війни та перманентні економічні кризи, що періодично охоплювали усе більше число країн світу, зумовили потребу в зосередженні значних фінансових ресурсів у розпорядженні держав, особливо тих, що були учасниками бойових дій та зростання їх ролі у вирішенні соціально-економічних проблем, що на той час були особливо гострими. Теоретичне обґрунтування зростаючої ролі держави знайшло своє відображення у кейнсіанській теорії, яка стала основою фінансової політики в багатьох країнах світу аж до середини 70-х рр. ХХ ст.

У своїй фінансовій концепції Дж. М. Кейнс виходить із того, що ринкова економіка не може саморегулюватися. З огляду на це, перед державою постає завдання щодо регулювання економічних та соціальних процесів. Вчений запропонував світовій спільноті вирішувати питання збалансування економіки шляхом регулювання попиту, ввівши поняття “ефективний попит”, що дозволяє досягнути рівноваги між виробництвом і споживанням, доходами та зайнятістю. Ефективний попит стає ціллю державної політики в подоланні економічних криз та безробіття.

Головним засобом втручання держави в циклічний характер розвитку економіки кейнсіанці вважають державні видатки, які стають фактором впливу на особисте та виробниче споживання, на зростання національного доходу. Проте за рахунок зусиль лише однієї держави з плином часустає усе важче вирішувати проблеми збалансування національних економік. Бюджетний дефіцит, державний борг, інфляція та безробіття стають характерними для більшості країн світу незалежно від наявності у їх розпорядженні фінансових ресурсів та рівня економічного розвитку загалом.

Це викликало потребу у розробці нових економічних концепцій та чергову зміну підходів до формування фінансової політики, яка повинна передбачати поряд із використанням потенціалу держави можливості інших суб'єктів економіки, а саме суб'єктів господарювання (приватних та державних корпорацій) і населення. Необхідність змін у розумінні ролі держави в економіці та формуванні її фінансової політики отримала своє відображення в неокласичній фінансовій теорії, представники якої обґрунтовують важливість державних витрат на розвиток НТП, наукових досліджень та освіту, що повинно сприяти економії витрат та зростанню кваліфікації робочої сили. У зв'язку з цим виникають нові терміни “інвестиції в людину”, “людський капітал”, “інвестиції в людський капітал” тощо. Таким чином в сучасних умовах трудовий потенціал і його зростання стають невід'ємною складовою фінансової політики держави та інших органів влади й управління.

Термін “фінансова політика” містить у собі два поняття: “фінанси” та “політика”. У грецько-російському словнику О. Д. Вейсмана (1899 рік) надається розуміння останнього як державна наука та мистецтво управління державою. Термін “політика" має принаймі два значення - по-перше, це суспільна наука, і по-друге, це особливий вид діяльності на різних рівнях управління економікою [2, с. 67]. В. Федосов, В. Опарін та С. Льовочкін вважають, що “фінансова політика... є комплексом дій і заходів держави в межах наданих їй функцій та повноважень у сфері фінансів” [2, с. 68].

У іншому випадку та значно ширше розглядають фінансову політику П. І. Юхименко, В. М. Федосов, Л. Л. Лабезник та їх однодумці. Під фінансовою політикою вчені розуміють цілеспрямовану діяльність держави та інших суб'єктів господарювання у сфері формування, розподілу й використання фінансових ресурсів задля досягнення поставленої мети. Залежно від рівня реалізації виділяють окремі її складові: фінансову політику держави (макрорівень); фінансову політику суб'єктів господарювання (мікрорівень); фінансову політику міжнародних організацій та фінансових інституцій (міжнародний рівень) [3, с. 207].

Основною метою фінансової політики є створення раціональної системи управління фінансовими ресурсами, спрямованої на забезпечення стратегічних і тактичних завдань економічної діяльності. При цьому пріоритетне значення, на думку вчених, має розробка і реалізація фінансової політики держави [3, с. 208]. Держава у даному випадку повинна забезпечувати рівні економічні умови діяльності усіх без виключення суб'єктів економіки та фінансової системи. Особливої уваги при цьому заслуговують домашні господарства захист яких з боку держави є особливо необхідним.

До стратегічних цілей В. Є. Леонтьєв та Н. П. Радковська відносять фінансування стабільного розвитку економіки, фінансове забезпечення економічної незалежності держави, підтримку платоспроможності держави та суб'єктів господарювання. До тактичних цілей фінансової політики віднесено забезпечення макроекономічної збалансованості, досягнення бюджетного профіциту, оптимізацію обсягу державного боргу, організацію фінансового контролю, розроблення і затвердження стабільного фінансового законодавства. В якості тактичних заходів стратегічного орієнтиру фінансової політики А. П. Вожжов та Р. О. Новікова вбачають кредитну емісію як основний елемент державної інвестиційної політики [4, с. 61].

Серед проблем формування та реалізації фінансово-економічної політики, науковці вказують на відсутність розробленої та затвердженої довготермінової програми економічного розвитку. Перманентні зміни у підходах до управління економікою негативно позначаються на важелях реалізації концепцій економічного та соціального розвитку. Складність досягнення цілей фінансової політики у практичній площині проявляється у низці об'єктивних проблем, що містяться у бюджетній та податковій сферах, а також у фінансах реального сектора економіки.

У сфері бюджетної політики: 1) незначні (за обсягами) суми бюджетних коштів та їх хронічна нестача; 2) нераціональна структура витрат і неефективне використання бюджетних коштів; 3) надмірна централізація фінансових ресурсів, що не сприяє максимальній мобілізації внутрішніх резервів регіонів.

У сфері податкової політики: 1) порівняно високий рівень податкового навантаження та низький рівень надходжень податків, через ухилення від їхньої сплати та приховування платниками реальних доходів; 2) систематичні порушення економічних інтересів платників податків та податкових органів на користь держави або окремих корпоративних груп.

У сфері фінансів реального сектору: 1) низький рівень забезпеченості суб'єктів господарювання власними оборотними коштами за наявності гіпертрофованої кредиторської заборгованості [5, с. 53].

Однією із ключових складових фінансової політики є бюджетна політика держави та місцевих органів влади. Як зазначає В. П. Кудряшов, головною метою бюджетної політики є “... збільшення реальних доходів громадян, поліпшення якості товарів і послуг, що надаються населенню, створення належних умов для здобуття освіти, охорони здоров'я, підвищення культури, захисту конституційних прав, охорони навколишнього середовища та ін.” [6, с. 7]. Її формування та реалізація на практиці витікають із соціально-економічної природи, функцій та завдань держави, оскільки в умовах ринку значна частина юридичних та особливо фізичних осіб (по причині нееквівалентного обміну та заниженої вартості робочої сили, а також наднизьких доходів переважної більшості населення) не здатна на самозабезпечення. За сучасних умов економіка України у значній мірі не в змозі надавати на безоплатній основі нематеріальні послуги населенню, цим безпосередньо займається саме держава. Ще німецькі економісти наголошували на функції держави як “виробника” безпеки, правосуддя, освіти тощо, оскільки небажаними для країни є господарський занепад та злиденність її громадян.

Стан економіки та добробут громадян є прямо залежними величинами. При зростанні щорічних обсягів ВВП формуються передумови для зростання кількості робочих місць, підвищення заробітних плат, розширення купівельної спроможності населення. Натомість, статистика свідчить про протилежне (табл. 1).

фінансова політика трудовий потенціал

Таблиця 1

Індекси основних соціально-економічних показників України (відсотків до попереднього року)

Примітка: порівняння даних стало неможливим через зміни в організації обстеження.

Джерело: [7, с. 27]

Як видно в таблиці 1, щорічний приріст ВВП (за виключенням 2013-2015 років) не є результатом зростання кількості зайнятого населення при тому, що чисельність постійного населення України упродовж 2000-2017 років мала стійку тенденцію до скорочення. Окрім того реальна заробітна плата значно відстає від номінальної (окрім 2013 р.), що є свідченням певних недоліків в організації та оплаті праці, отже недоліків у формуванні трудового потенціалу країни.

Серед переліку економічних суб'єктів державі традиційно відводиться головна роль, оскільки вона виступає, у більшості випадків, модератором змін як в економіці так і в суспільстві загалом. Проте для цього держава повинна мати, окрім розробленої стратегії та прийнятих програм розвитку, ще й необхідні для цього фінансові ресурси. Судячи із структури валового внутрішнього продукту (за категоріями доходу) можна зробити висновок про скорочення та в цілому незначні фінансові можливості держави у фінансовому забезпеченні її діяльності (табл. 2).

Таблиця 2

Структура валового внутрішнього продукту за категоріями доходу

Джерело: [7, с. 211; 8, с.198].

Відображена у таблиці 2 структура ВВП свідчить про розподіл фінансових ресурсів на етапі виробництва між трьома основними суб'єктами фінансової системи країни, а саме державою, суб'єктами господарювання та населенням.

Зменшення частки держави із 16,8 % у 2000 році до 15,5 % у 2016 р. не може не позначитися на її фінансових можливостях. Особливо складним для державних фінансів був 2010 рік, де її фінансові можливості були особливо обмеженими.

Подібні зміни у доходах основних суб'єктів економіки свідчать про процеси децентралізації фінансових ресурсів країни та відносне покращення фінансових можливостей суб'єктів господарювання. У зв'язку із цим основні зусилля держави повинні бути зосереджені на удосконаленні фінансових відносин між різними рівнями, секторами та ланками фінансової системи. Створення умов для розвитку економіки слід розглядати не тільки як надання різного роду фінансової допомоги, але і як створення нормативно-правових умов діяльності для всіх без виключення юридичних та фізичних осіб. При цьому правила економічної поведінки повинні базуватися на єдиних принципах.

Заходи з боку держави на підтримку економіки, що у багатьох випадках розглядаються як виділення бюджетних коштів чи податкові преференції, в сучасних умовах не є достатньо обґрунтованими, оскільки стають надто обтяжливими для державних фінансів та суспільства в цілому. Багаторічна практика доводить, що між різного роду пільгами і підвищенням ефективності діяльності економічних суб'єктів немає прямого зв'язку. Преференції з боку держави доцільно надавати лише тим суб'єктам господарювання, які реально нарощують обсяги виробництва, виражені у фізичних одиницях виміру та покращують якісні показники діяльності. Фінансова допомога, що не підкріплена вимогами до її одержувачів лише породжує споживацькі настрої, що можна помітити у багатьох сферах та галузях економіки.

Чим нижча ціна, тим вищий попит, що підтверджується Законом попиту. Збільшення доходів населення через зниження податків, підвищить його купівельну спроможність. Збільшення попиту стимулюватиме зростання обсягів виробництва, що, у свою чергу, викличе потребу у нарощенні факторів виробництва, серед яких провідна роль належить праці.

В умовах посилення постіндустріальної економіки, де на перший план виступають інтелектуальний або людський фактор, перед державою стоїть завдання розробити інноваційну модель розвитку, яка вивела б країну на етап виробництва продукції значно складнішого технологічного укладу. Якщо сьогодні Україна в основному спеціалізується на виробництві продукції хімічної, металургійної, легкої та харчової промисловості, то розвинуті країни - на нано-та біотехнологіях.

Основне твердження неокласичної теорії, що особливо актуальне для сучасного стану економіки України полягає в тому, що нагромадження знань, які втілені у нововведеннях і реалізовані в людському чи уречевленому капіталі, виступають основним джерелом економічного зростання та ефективності виробництва [9, с. 335].

Сучасне глобалізоване середовище формує світову конкуренцію, де в боротьбу вступають цивілізації, регіони, країни, ТНК, ТНБ, інші суб'єкти глобального простору,,за конкурентні переваги в умовах високого рівня монополізації, посилення сукупного впливу раніше ізольованих чинників та зміни всієї парадигми їх розвитку” [10, с. 97]. Конкурентоспроможність є важливою вимогою сучасного глобалізованого світу і основним критерієм розвитку відкритої економіки [11, с. 38]. Неможливість України стати учасником регіонального та глобального угрупування зумовлене саме низькою конкурентоспроможністю її національної фінансової системи, відсутністю інвестиційної привабливості.

Щорічне проведення державою заходів по підвищенню пенсій, заробітних плат, субсидій, різного роду соціальних допомог тощо, суттєво обтяжує бюджет та унеможливлює реалізацію програм розвитку економіки. Такі дії є економічно необґрунтованими якщо провокують зростання цін на товари та тарифів на послуги.

Попередні роки свідчать про реалізацію державою заходів у соціальній сфері, проте це нічого окрім потреби подальшого збільшення видатків з державного та місцевих бюджетів не принесло. Таким чином перед державою постійно стоїть завдання обрання стратегічно вивіреного курсу фінансової політики, орієнтованого на довготривалу перспективу розвитку економіки. Лише при фізичному зростанні виробництва з'явиться можливість підвищувати оплату праці, поповнювати бюджет країни у необхідному обсязі та стати позичальником на міжнародному рівні.

Вітчизняні підприємства, продукція яких доволі конкурентоспроможна на вітчизняному ринку, не завжди мають можливості збуту, що зумовлене відсутністю замовлень. За офіційними даними, українська продукція доволі часто має вищий клас за продукцію, що імпортується та краще адаптована до вимог національної експлуатації.

Незважаючи на загальне розуміння необхідності інноваційного розвитку, практика відстає. Про це свідчать статистичні дані за 2010-2017 рр. (табл. 3).

Таблиця 3

Впровадження нових технологічних процесів та освоєння виробництва нових видів продукції у промисловості України