Національний дохід України

Розділ 1. Історичний розвиток визначення національного доходу

1.1 Джерела виникнення системи національних рахунків

Як стверджував колишній глава Центрального бюро статистики Голландії Д. Дерксен, автором термінів «національні рахунки», «національне рахівництво» (national book-keeping) є голландський статистик Ед Ван Кліфф, який 1941 року опублікував в голландському щомісячному журналі «De Economist» дві статті з побудованими ним таблицями національних рахунків для Голландії за 1938 рік. Проте Друга світова війна припинила практичні та наукові зв'язки європейських економістів. Нині вже важко сказати, хто в дійсності є винахідником системи національних рахунків, бо ті самі ідеї і приблизно в той самий час виникали в багатьох країнах, але через зрозумілі причини не ставали надбанням широкого загалу. Французькі статистики, наприклад, впевнені, що перші національні рахунки були побудовані у Франції Р. Фроманом.

Відомо також, що 1941 року в Англії Джеймс Мід і Річард Стоун розробили власну систему національних рахунків як наслідок глибокого вивчення національного доходу Англії. Цю роботу обидва винахідники вели в міністерстві фінансів з самого початку війни з ініціативи і за консультації Кейнса. Приблизно в той самий період (середина 30-х рр.) В.Леонтьєв почав роботу над своєю системою показників взаємозв'язку економіки, але у формі таблиць «витрати -- випуск», в основу яких покладено ідею шахової таблиці з подвійним входом (double entry). Не завадить нагадати, що 1926 року було опубліковано баланс народного господарства СРСР за 1923/24 рік -- перший у економіко-статистичній літературі баланс країни в цілому. Окрім того, було побудовано баланси за 1928, 1929 і 1930 роки, щоправда їх не публікували у відкритій пресі. Як бачимо, національні рахунки (у тій чи іншій формі) виникли майже одночасно і незалежно у багатьох країнах. Поширення кейнсіанства значно сприяло цьому. До того ж, Друга світова війна з її мобілізацією максимуму ресурсів, необхідністю глибокого осмислення галузевих взаємозв'язків в економіці втягнутих у війну країн примусила уряди не тільки скрупульозно обчислювати національний дохід, поглибити та поліпшити статистичну базу, а й зробити наступний крок -- створити систему національних рахунків, що розкриває й деталізує всі внутрішні зв'язки національного господарства. Отже, історично і логічно національні рахунки були розвитком і поглибленням обчислення національного доходу, який вже на початку Другої світової війни робили у формі детальної таблиці, побудованої на солідній статистичній базі. Часто економісти, працюючи над проблемами національного доходу, самі відчували, що потрібно вийти за рамки обчислення цього одиничного показника і розкрити його зв'язки з іншими макроекономічними показниками, тобто національне рахівництво «народилося» з обчислення національного доходу. Але, все ж такі ідея побудови системи національних рахунків і здійснення цієї ідеї стало видатним досягненням економічної статистики та економічної науки взагалі.

1.2 Перші спроби розрахунків макроекономічних показників в Англії

Першу спробу оцінити національне багатство Англії зробив (близько 1600 р.) генеральний інспектор англійських митниць. Він капіталізував загальну суму рентних доходів, визначену ним в 6 млн ф. ст., і на підставі 12-річного строку окупності оцінив капітал країни у 72 млн ф. ст. Додавши до цієї величини вартість худоби у сумі 17 млн, він підрахував, що національне багатство Англії становило на той час 89 млн ф. ст. У статистиці, однак, цей факт не дуже відомий, а отже, перші розрахунки узагальнюючих макроекономічних показників -- національного доходу та національного багатства -- датуються другою половиною XVII ст. Такі розрахунки було виконано також в Англії і вони, власне, поклали початок нового напряму в економічній науці -- політичної арифметики, або, за сучасною термінологією, -- макроекономічної статистики. Розрахунок національного багатства Англії (з Уельсом) на 1664 р. належить Вільяму Петті, а перше обчислення національного доходу Англії в 1688 р. -- Грегорі Кінгу. Уперше в історії економічної науки замість абстрактних міркувань дослідники звернулися до мови чисел, ваги та міри. Необхідність таких розрахунків спричинили конкретні життєві потреби: керівники держави хотіли мати у зручній і зрозумілій формі уявлення про економічну могутність своєї країни проти інших. У даному разі і В. Петті, і Г. Кінг хотіли порівняти економічне становище Англії зі становищем Франції та Голландії, з'ясувати шанси Англії на перемогу у війні з цими країнами -- її можливими супротивниками. Проте статистичних даних для такого розрахунку в країні насправді не було. Обчислення національного багатства Англії і Уельсу В. Петті є суто нормативним. Він оцінював тільки окремі групи матеріальних об'єктів, наявних у країні, причому з надто грубими допусками і за дуже довільними нормативами. Так, у національне багатство Петті включив такі групи матеріальних благ (оцінка у млн ф. ст.): земля -- 144, будинки -- 30, флот (включаючи артилерію, амуніцію та ін.) -- 3, золота і срібна монета -- 6, вироби, товари, посуд із золота та срібла, меблі -- 31, худоба -- 36, усього -- 250. Вартість землі Петті визначив, виходячи з її площі (24 млн акрів, включаючи пустища), річної ренти з акра за єдиною нормою та капіталізації цієї ренти, беручи вартість землі за 18 річних рент. Вартість будинків він обмежив будинками Лондона, розрахувавши її за кількістю будинків, щорічним доходом з одного будинку та капіталізацією цього доходу з розрахунку 12 річних рент. Після цього він довільно збільшив отриману суму з 5 до 30 млн ф. ст. спочатку за рахунок будинків у інших міських поселеннях і торгових містах, а після цього і поза міськими поселеннями. Вартість флоту Петті встановив, помножуючи його приблизний тоннаж на орієнтовну вартість однієї тонни, включаючи артилерію, амуніцію і т. ін. Худобу він оцінює в четверту частину вартості всієї землі з риболовецькими угіддями, парками та заповідниками включно. Про методи розрахунку інших статей Петті нічого не повідомляє. Можна вважати, що і їх розраховано достатньо умовно, хоч він і стверджує, що це було зроблено «на підставі детальної оцінки» рухомого майна за видами. П. Студенський, проте, дотримувався думки, що Петті і справді перший підрахував національний дохід Англії, але зробив це не зовсім точно. Він обчислив лише загальні витрати на їжу, житло, одяг і всі інші засоби існування, для чого просто помножив кількість населення Англії і Уельсу (6 млн) на очікувані річні витрати по 6 ф. ст. 6 шил. 4 пенси на душу і отримав у такий спосіб 40 млн ф. ст. річних витрат країни. Через 11 років у «Політичній арифметиці» В. Петті повторив розрахунок майже в тих самих цифрах і визначив особисте споживання країни в 42 млн ф. ст. Утім, крім того, що цей розрахунок надто примітивний, він і теоретично безпідставний: витрати країни на особисте споживання не дорівнюють загальному доходу громадян, а є меншими, бо частина доходу використовується не на споживання, а на нагромадження. Петті, очевидно, і сам це розумів, зазначаючи, що «не враховував надлишку заробітку над вартістю засобів існування». Певна річ, що такі орієнтовні розрахунки видатків країни не можна вважати обчисленням національного доходу, але безперечною заслугою Петті є спроби балансового пов'язання цих розрахунків з оцінкою національного багатства, доходом від окремих матеріальних об'єктів, кількістю і соціальною цінністю населення. Обчислення національного доходу в розгорнутому вигляді виконав Грегорі Кінг у вигляді «Таблиці доходів і видатків окремих груп сімей в Англії, обчисленої для 1688 р.». Такі самі розрахунки він зробив і для характеристики економічного становища країни в 1695 р. Г. Кінг ділить все населення Англії на 26 соціальних груп, що з них 21 група (світські чи духовні лорди, чиновники, купці і т. д.), як на його погляд, збільшує багатство країни, а 5 груп (наприклад, матроси, злидарі, волоцюги) зменшують його. Для кожної групи Г. Кінг подає кількість сімейств, а також типовий склад сім'ї, річний дохід сім'ї і всієї групи, річні витрати на душу населення і щорічний надлишок (нагромадження) або недостачу на душу і на всю групу. В основу розрахунків Г. Кінга було покладено не тільки нормативні дані, а й певну статистичну базу. Будучи урядовим чиновником, він мав у своїх руках досить значний статистичний матеріал щодо населення і національного багатства Англії. Його обчислення базувались на розрахунках подушного податку 1691 р., на даних щодо так званого подимного податку, церковної десятини, податку на користь бідних, а також на кількості злидарів, які отримують допомогу. По суті Кінг теж не визначає національного доходу країни, а просто підсумовує доходи всіх її громадян, незалежно від природи цих доходів. Брак теоретичного проникнення в економічний зміст обчислених синтетичних показників дається взнаки і в іншому цікавому розрахунку Кінга. Так, крім названої таблиці балансу доходів і витрат населення він дає ще розрахунок доходів за джерелами їх отримання і на підставі цього оцінює національне багатство Англії (з Уельсом) для того самого 1688 р. Розрахунки цікаві тим, що Кінг в них пов'язує обидва синтетичні показники. Г. Кінг робить таку оцінку національного багатства Англії для 1688 р. (у млн ф. ст.): 13 млн річної ренти за 18-річного строку окупності -- 234; 30 млн доходів від промисловості, торгівлі, ремесел, праці за коефіцієнта 11 дають приблизно 330; ювелірні вироби, рухоме майно -- 28; флот, фортеці, військова амуніція, склади, товари, обладнання, інвентар, матеріали -- 33; велика рогата худоба, інші тварини, птиця і т. ін. -- 25. Разом 650. Національне багатство, підраховане Г. Кінгом, у 2,6 раза перевищує оцінку В. Петті (250 млн ф. ст.), хоча часовий проміжок між цими двома розрахунками становить усього два роки. Це розходження легко пояснити: розрахунок Кінга включає не тільки матеріальне майно. Капіталізуючи 30 млн доходу від промисловості, торгівлі, ремесел і праці, Кінг завдяки цьому капіталізує і заробітну плату робітників, що становить переважну частину цієї суми, тобто включає до складу національного багатства і цінність самих робітників. Оцінки обох авторів національного багатства можна порівнювати тільки або після додавання до вартості матеріального майна, обчисленої В. Петті, оцінки цінності людей в сумі 417 млн ф. ст., або після віднімання з підсумку Г. Кінга 330 млн, і тоді ми отримаємо вартість матеріального багатства Англії в 320 млн ф. ст., що вже більше наближається до оцінки Петті. Праці обох авторів були видатним здобутком для того часу. Петті та Кінг стали не тільки піонерами обчислення окремих узагальнюючих макроекономічних показників. В їхніх працях явно проглядала ідея балансового пов'язання цих двох показників, у чому вони випередили свою епоху мало не на два сторіччя. Кінг пішов навіть далі Петті, бо у своїх розрахунках узяв до уваги також і нагромадження країни. К. Маркс називає Вільяма Петті одним з «найгеніальніших і найоригінальніших дослідників у економіці». П. Студенський -- автор ґрунтовної монографії з історії і методології обчислення національного доходу -- пише, що розрахунки В. Петті та Г. Кінга залишалися неперевершеними за своїм масштабом та якістю протягом двох наступних століть. Ще більше підкреслив їхні заслуги англійський економіст Колін Кларк: «Я думаю, що в економічній науці ми потребуємо повернення до традиції цих двох блискучих піонерів, від яких навіть нині ми багато чого навчаємося». Розрахунки Г. Кінга зазнали за останні десятиріччя ретельної перевірки істориками-економістами Кольманом, Глассом, Хоскінсом з погляду їхньої відповідності реальній економіці того часу. Висновки дослідників, наприклад Гласса, виявилися позитивними. Докладний аналіз джерел і розрахункових методів Кінга зробила Філліс Дін у праці «Економічне зростання Великобританії, 1688--1959». Відтак розрахунки Кінга можна назвати прообразом сучасних національних рахунків.

Розділ 2. Розрахунок показників національного доходу в Україні

2.1 Суть і джерела виробництва національного доходу, його форми

Національний дохід суспільства виступає одним з найважливіших показників функціонування економіки як єдиного цілого. Поряд із сукупним суспільним продуктом та валовим національним продуктом він відіграє важливу роль у макроекономічному аналізі. Це пов`язано з тим, що саме у національному доході відбиваються найважливіші соціально-економічні явища, суперечності та процеси, пов`язані з рухом суспільного багатства, а також результати та структура суспільного відтворення за певний час(наприклад забезпеченість населення див. додаток 9). Рух національного доходу послідовно охоплює всі фази суспільного відтворення: виробництво, обмін, розподіл і споживання. Дослідженню джерел та економічної природи національного доходу, механізмів обміну, принципів розподілу та використання належить одне з провідних місць у світовій економічній теорії. У світовій економічній теорії класичного та посткласичного періоду чітко простежуються два основні методологічні підходи до аналізу національного доходу: об`єктивістсько-класичний, до якого належить і марксистський, та суб`єктивістський, який включає пострікардіанські та сучасні економічні школи. Засновники об`єктивістського напряму класичної політичної економії поділяли вихідний принцип -- матеріальну суть національного доходу. Вони вважали, що останній може бути лише потоком нових товарів і послуг, вироблених у суспільстві протягом певного часу. Цю точку зору поділяли А. Сміт і Д. Рікардо. На аналогічних позиціях стояв і К, Маркс, який істотно поглибив концепцію чистого доходу Рікардо. За суб`єктивістською методологією суспільне відтворення трактується як виробництво корисності, а послуги як такі, що беруть участь у створенні національного доходу, а тому впливають на його розмір. Так, за визначенням А. Маршала, матеріальні та нематеріальні блага, у тому числі різні послуги, які виробляються працею та капіталом країни, становлять національний дохід. Проте, згідно з цим підходом, національний дохід розглядається як вартість новостворених лише у сфері матеріального виробництва товарів і послуг. Цим відкидається та частина національного продукту та національного доходу, яка створюється у сфері нематеріального виробництва або послуг. Проте відомо, що зараз у сфері послуг у деяких країнах створюється від 1/5 до 1/3 і більше національного продукту. На відміну від цього, за концепцією корисності до складу національного продукту та національного доходу входять й блага, які створюються у нематеріальному виробництві та сфері послуг. Отже, цей підхід дає змогу точніше оцінити результати економічної діяльності суспільства. Водночас його прихильники не розрізняють послуг, які входять до складу національного продукту, та ті з них, які відшкодовуються за рахунок останнього. Отже, у чистому вигляді жодна з розглянутих концепцій не розкриває змісту національного доходу. Очевидно, що пошук відповіді на це запитання передбачає узгодження багатьох концепцій з урахуванням реальної практики. З вказаного випливає, що національний дохід як економічна категорія -- це сукупність відносин, що виникають у суспільстві з приводу відтворення новостворених товарів і послуг, тобто їх виробництва, розподілу, обміну та споживання. Створений протягом певного часу національний дохід -- це по суті економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом. Із збільшенням національного доходу зростають як економічні, так і соціальні можливості суспільства. По своїй суті валовий національний продукт (ВНП), що являє собою сукупну оцінку прибутку, отриманого жителями країни за визначений період, близький до показника ВВП. У закритій економіці при відсутності зовнішніх потоків товарів і капіталу обсяги ВНП і ВВП рівні. Проте в дійсності певна частина виробленої всередині країни продукції завжди є власністю іноземних громадян, а деяка частина продукції, виробленої за рубежем, у свою чергу, належить громадянам даної країни. Тому для всіх реально існуючих економік ВВП і ВНП різняться між собою, хоча для деяких країн це розходження і складає невеличкий розмір. Подивимося більш уважно на розходження між цими двома показниками. У будь-якій економіці деяка частина чинників виробництва є власністю іноземних громадян, отже, певна частина прибутків, одержуваних працею і капіталом у даній економіці, фактично належить їм. Найпростіше побачити це на прикладі іноземних робітників або власників деякої частини основного капіталу. У той же час жителі даної країни також можуть одержувати частину свого прибутку з-за кордону, якщо, наприклад, вони працюють закордоном або володіють акціями закордонних компаній. ВВП відображає обсяг прибутків, отриманих чинниками виробництва в рамках національних меж, незалежно від того, ким конкретно ці прибутки зароблені( див. додатки 4, 5). ВНП - це прибутки жителів даної країни незалежно від того, у якій економіці - вітчизняній або закордонній - вони отримані. Показники валового доходу. Характеризуючи макроекономічну діяльність, надзвичайно важливо визначити розмір доходу власників ресурсів за надані ними землю, робочу силу, капітал, управлінські навики, за допомогою яких і було створено валовий продукт. Іншими словами, скільки суспільству коштувало його виробництво з позиції споживання ресурсів. ВВП і ВНП вимірюються в цінах виробництва. Однак, в реальному житті ми маємо справу з цінами споживання, що відрізняються від цін виробництва під впливом непрямих податків та державних субсидій. Необхідно зауважити, що держава прямо нічого не вкладає у виробництво в обмін на непрямі податки на бізнес, які вона отримує, тобто вона не може вважатись постачальником економічних ресурсів. Таким чином, єдиним компонентом валового продукту, що не відображає поточного використання економічних ресурсів, є непрямі податки на бізнес.

Саме тому, валовий внутрішній дохід - це валовий внутрішній продукт за відрахуванням непрямих податків на бізнес (і плюс державні субсидії), а валовий національний дохід - валовий національний продукт мінус непрямі податки на бізнес плюс державні субсидії. З точки зору власників ресурсів ці показники є засобом вимірювання доходів, які вони отримали за участь у поточному виробництві. З точки зору компаній вони вимірюють ціну факторів виробництва чи ресурсів, бо відображають ринкові ціни економічних ресурсів, що були використані для створення обсягу виробництва даного року. Наведена вище відмінність між поняттями доходу та продукту висвітлює наступну обставину: обсяг продукту відображає рівень ділової активності, а обсяг доходу - рівень народного добробуту . Показники чистого продукту та доходу. Щодо показників продукту та доходу важливо також розрізняти поняття “валовий” та “чистий”, і ось чому. Частина інвестицій, а саме та, що заміщує спожитий спожитий основний капітал (амортизація), не є джерелом накопичення національного багатства. Ця частина інвестицій спрямовується на підтримання в незмінному стані наявного виробничого потенціалу країни. Звідси ми отримуємо наступні співвідношення: чистий внутрішній продукт дорівнює валовому внутрішньому продукту за відрахуванням амортизації; чистий внутрішній дохід - валовий внутрішній дохід мінус амортизація; чистий національний продукт - валовий національний продукт мінус амортизація; чистий національний дохід - валовий внутрішній дохід мінус амортизація. Особистий дохід. Досить широке використання в системі національних рахунків має ще один показник, що характеризує національний дохід. Це показник особистого доходу. Особистий дохід (отриманий дохід) та національний дохід, чи, іншими словами, чистий національний дохід (зароблений дохід) відрізняються один від одного тому, що частина заробленого доходу - відрахування на соціальне страхування (податки на соціальне страхування), податки на прибуток корпорацій і нерозподілений прибуток корпорацій - фактично не потрапляє до домашніх господарств. Навпаки, частина доходу, що потрапляє в домашні господарства, - скажімо, трансфертні платежі - не є результатом праці. До трансфертних платежів належать виплати по страхуванню за віком та від нещасних випадків, а також допомога безробітним, що базуються на різних соціальних програмах; пенсії ветеранам, державні стипендії студентам, проценти по державним цінним паперам тощо. Переходячи від національного доходу як вимірювача заробленого доходу до особистого доходу як показника доходу, що було фактично отримано, слід відрахувати з національного доходу такі три види доходів, що були зароблені але не отримані (податки на соціальне страхування, податки на прибуток корпорацій та нерозподілені прибутки корпорацій), а також додати доходи, що були отримані але не є результатом поточної трудової діяльності - трансфертні платежі. Особливо сприятливі умови для збільшення національного доходу, як показує досвід, створює перехід до переважно інтенсивного, фондозаощаджуючого типу економічного зростання, коли поряд із підвищенням продуктивності праці та економією робочого часу знижується і суспільна “ціна” кожної одиниці національного доходу. Останню у загальному плані можна визначити за допомогою формули ефективності суспільного виробництва (ЕФ): ЕФ = НД/ЗП, де НД -- національний дохід, вироблений, наприклад, за рік; ЗП -- затрати суспільної праці на його виробництво. Цей показник можна визначати і як відношення приросту національного доходу до приросту матеріальних затрат, або затрат на оплату праці, зайнятих у матеріальному виробництві. Підвищення ефективності виробництва означає, що зростання національного доходу відбувається не будь-якою ціною, а за рахунок більш раціонального, економічного, екологічно сприятливого використання всіх ресурсів, тобто з мінімумом затрат.

Отже у національному доході відбиваються найважливіші соціально-економічні явища, суперечності та процеси, пов`язані з рухом суспільного багатства, а також результати та структура суспільного відтворення за певний час. Рух національного доходу послідовно охоплює всі фази суспільного відтворення: виробництво, обмін, розподіл і споживання. Дослідженню джерел та економічної природи національного доходу, механізмів обміну, принципів розподілу та використання належить одне з провідних місць у світовій економічній теорії.

2.2 Фактори зростання НД

Основні факторами зростання національного доходу :

Кількість праці

Продуктивність праці

Економія на постійному капіталі

1. Кількість праці, затраченої в сфері матеріального виробництва. Чим більше праці витрачається суспільством впродовж року у виробництві, тим більшим є й національний доход. Причому збільшення кількості праці може бути досягнуто: а)шляхом збільшення кількості працюючих у виробництві; б)шляхом продовження робочого дня; в)шляхом підвищення інтенсивності праці. дохід національний рахунок макроекономічний

Перші два шляхи є характерними для країн слаборозвинутих і постсоціалістичних. У країнах високорозвинутих (посткапіталістичних) кількість праці, зайнятої у сфері матеріального виробництва, зростає переважно за рахунок підвищення інтенсивності праці.

2. Підвищення продуктивності праці. Це найважливіший фактор зростання національного доходу. Хоча підвищення продуктивності праці не збільшує національний доход у вартісному вираженні³⁰, він зростає в натуральному обсязі, тобто, та ж вартість буде втілюватись у більшій масі різноманітних споживних вартостей.

3. Економія на постійному капіталі. Цей фактор, як і попередній, впливає не на вартісний, а на фізичний (натуральний) обсяг національного доходу.

Приклад. При заданій кількості засобів виробництва (С) на суму 50 млрд.грн. заплановано виробити 100 тис. одиниць суспільного продукту. Припустимо, що в процесі виробництва в результаті більш раціонального використання сировини й матеріалів, інтенсивнішого використання виробничих потужностей витрати постійного капіталу на одиницю продукції були зменшені на 25%. У такому випадку, при заданій кількості постійного капіталу, буде вироблено не 100 тис. одиниць суспільного продукту, а 133,3 тис., отже, більшим буде й національний доход.

Суспільство, якщо воно хоче продовжувати існувати, не має права використовувати вироблений річний сукупний продукт на особисте споживання. Частина продукту, яка відшкодовує спожиті засоби виробництва, повинна повернутись у виробництво й тим забезпечити його безперервність. Це так звана стара вартість, яка існувала до початку даного процесу виробництва у вигляді певної кількості сировини, палива, допоміжних матеріалів і знарядь праці. І лише те, що створюється впродовж року заново, що ми назвали національним доходом, може піти на задоволення особистих потреб громадян і нагромадження.

Отже, національний дохід - це джерело, яке забезпечує існування й розвиток суспільства. Тому, щоб задовольнити потреби різних категорій учасників суспільного виробництва, а також нагромадження, його необхідно розподілити. Причому розподілити оптимально тому, що пропорції поділу національного доходу безпосередньо впливають на особисті та сімейні доходи, зумовлюючи матеріальний та соціальний статус окремих людей та соціальних груп.

Розділ 3. Розподіл і використання національного доходу

3.1 Розподіл, перерозподіл і використання національного доходу

Національний дохід -- це сукупність коштів, за рахунок яких існує та розвивається суспільство та які підлягають поділу між окремими індивідами та групами. Пропорції останнього справляють безпосередній вплив на особисті та сімейні доходи, зумовлюючи їх диференціацію, а разом з тим матеріальний та соціальний статус окремих людей та соціальних групп(див. додатки 7, 8). Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що виникають з приводу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками її виробництва -- власниками факторів виробництва. На рівні мікроекономіки (господарських ланок, підприємств, об`єднань) у зв`язку з розподілом національного доходу утворюються такі специфічні форми доходів, як заробітна платня, прибуток, процент, дивіденд, орендна плата, рента, у тому числі земельна. Названі доходи називають первинними, або основними, оскільки вони підкреслюють специфіку економічних суб`єктів, що одержують такі доходи, -- їх безпосередню участь у створенні національного доходу. Водночас первинні доходи учасників виробництва можна назвати факторними, оскільки кожен з них пов`язаний з фактором виробництва, з його привласненням у певній економічній формі. Первинні доходи виступають і як різні за формою особисті доходи. Первинні доходи не залишаються повністю у розпорядженні суб`єктів виробництва, а у результаті перерозподілу частково трансформуються у вторинні, або похідні доходи. Основними каналами перерозподілу національного доходу є система ціноутворення, фінансово-кредитна система, насамперед її центральна ланка -- державний бюджет, внески до суспільних, доброчинних, релігійних фондів та організацій тощо. Вторинні, або похідні доходи у сучасних економічних системах реалізуються через виплати із соціального страхування, стипендії, інші надходження з фінансових закладів (проценти по вкладах, виграші по позиках, лотереях тощо).

У західній економічній літературі розрізняють також функціональний та вертикальний розподіл доходів у суспільстві. Перший відбувається на ринках різних факторів виробництва -- праці, засобів виробництва, природних ресурсів та інших і пов`язаний з цінами останніх, з механізмом ринкового саморегулювання. Так, якщо існує дефіцит робочої сили, представники найманої праці можуть вимагати більш високої заробітної плати, частка якої у національному доході у результаті її підвищення зростатиме. Якщо існує дефіцит засобів виробництва чи природних ресурсів, зростає ціна факторів виробництва, а разом з тим і частка доходів їх власників у національному доході. Отже, функціональний розподіл доходів характеризує розподіл доходів між власниками різних факторів виробництва. Вертикальний розподіл доходів показує. як розподіляються доходи між різними індивідами та домашніми господарствами (сім`ями), незалежно від джерел і засобів їх одержання, а також, які доходи перебувають у розпорядженні відповідних домашніх господарств. Вертикальний розподіл ресурсів також впливає на попит і пропозицію на відповідних ринках. Так, технічний прогрес, викликаючи зміни у структурі попиту на робочу силу (підвищення в одних професійних групах, зниження в інших), впливає на співвідношення заробітної плати різних категорій найманих працівників та доходів їх сімей. Незважаючи на те, що ці два підходи грунтуються на методологічних засадах суб`єктивістської школи, вони є цінними для розв`язання ряду теоретичних і практичних питань макроекономічного аналізу, зокрема при виборі оптимального варіанта податкової системи країни тощо. Тому з переходом до системи національних рахунків цей підхід набуватиме широкого застосування в Україні. У результаті розподілу та перерозподілу доходи нації в усіх власників і трудящих, груп населення, сімей та індивідів, підприємств та установ утворюються кінцеві доходи з використанням яких пов`язана заключна стадія руху національного доходу -- його використання. Дохід нації призначений для поточного споживання населення та нагромадження. Останнє виступає необхідною умовою розширеного відтворення, характерного для сучасних економічних систем, у зв`язку з чим частка національного доходу систематично використовується для нарощування ресурсів і вдосконалення науково-технічного й організаційного досвіду суспільства. Тому показник “національний дохід, використаний на споживання та нагромадження” обчислюється за формулою

НД = ФС + ФН

де ФС -- фонд споживання населення, який у формі особистих доходів надходить трудящим та власникам економічних ресурсів, а також непрацездатним; ФН -- фонд нагромадження, який у формі капіталовкладень (державних та ін.) використовується для розширення виробництва та соціальної інфраструктури. Національний дохід, використаний на споживання та нагромадження не збігається з показником виробленого національного доходу. Використаний дохід нації зменшується на суму втрат (незібраний або частково зіпсований врожай, втрати від стихійного лиха). Він може зростати чи зменшуватись й залежно від сальдо зовнішньоекономічної діяльності . Велика увага у макроекономічному аналізі приділяється співвідношенню споживання та нагромадження. З одного боку, фонд нагромадження, його обсяг і структура визначають темпи розширеного відтворення. З другого боку, надмірне збільшення фонду нагромадження стримує зростання споживання, особистих доходів, у результаті чого підриває стимули до розширення виробництва та підвищення його ефективності. Отже залежність між фондом нагромадження та темпами зростання не прямо пропорційне. Утвердження адміністративно-командної системи ознаменувалося значним підвищенням норми нагромадження (ця норма характеризується часткою національного доходу, яка використовується для нагромадження). У Росії напередодні першої світової війни вона становила 8,5%. Дещо вищим був цей показник напередодні першої п`ятирічки. Але вже на початку другої п`ятирічки норма нагромадження перевищила 30%. Індустріалізація вимагала певного підвищення норми нагромадження, але вона зросла до надмірно високого рівня, який не відповідав можливостям країни. Тому підвищення темпів економічного зростання обернулося невідшкодованими втратами частини ресурсів, зниженням життєвого рівня великих груп населення, порушенням найважливіших пропорцій відтворення.

3.2 Сімейні доходи і структура їх використання