Державні фінанси зарубіжних країн XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство науки і освіти України

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Факультет Економіки і Управління

Кафедра Обліку, Аналізу і Аудиту

РЕФЕРАТ

на тему: «Державні фінанси зарубіжних країн XX ст»

Студента

Охріменка В.А.

Петченко М.В.

Кременчук 2015

Вступ

У розвинених зарубіжних країнах фінансова система включає кілька рівнів, що утворюють її структуру:

· державні фінанси. У країнах з федеративним устроєм державні фінанси поділяються на федеральні фінанси і фінанси суб'єктів Федерації. (Напр., у США, Індії, Мексиці - штати; в Канаді-провінції, в Німеччині - землі; у Швейцарії - кантони). В унітарних державах (Англія, Франція, Італія, інших) державні фінанси представлені фінансами центрального уряду, в невеликих унітарних державах, напр. Монако, Люксембург державні фінанси збігаються з фінансами країни;

· місцеві фінанси (тауншипах, графства, району спеціального обслуговування, муніципалітету, общини);

· фінанси приватних національних і транснаціональних корпорацій.

Таке організаційне побудова фінансової системи характеризується відсутністю єдності. Це означає, що кожен підрозділ управління фінансами (Федерація, члени Федерації, місцеві органи) самостійно складає та затверджує свій бюджет, розробляє і здійснює фінансову, в тому числі бюджетно-податкову політику, керує боргом. Бюджети членів Федерації своїми доходами і витратами не входять у федеральний бюджет, а місцеві бюджети - до бюджету відповідного члена Федерації.

Ланки державних фінансів

Державні фінанси розвинених держав в залежності від цільового призначення та способів формування включають наступні ланки фінансових відносин:

· федеральний бюджет (або бюджет центрального уряду);

· бюджети членів Федерації (бюджети виконавчих органів влади суб'єктів Федерації);

· спеціальні позабюджетні фонди;

· державний кредит і кредити членів Федерації;

· фінанси державних корпорацій.

Державні фінанси провідних країн світу

Державні фінанси в зарубіжних країнах виконують такі основні функції:

Ш перерозподіл національного доходу;

Ш державне регулювання та стимулювання економіки;

Ш фінансове забезпечення соціальної політики;

Ш контроль за утворенням і використанням централізованого фонду коштів.

Через усі ланки фінансової системи перерозподіляється 50-- 60 % національного доходу, а через державний бюджет -- до 40 %. Такий перерозподіл здійснюється на користь монополій та широких верств населення.

Незважаючи на зміну політичного клімату, міжнародних відносин, військових витрат у 90-х рр. XX ст., у провідних країнах світу на останні припадає левова частка всіх витрат державного бюджету. Оплата військових замовлень військово-промислового комплексу постачальникам військової продукції за високими цінами -- потужний засіб максимізації їх прибутків. Крім того, монополістичні об'єднання отримують значну частину коштів з державного бюджету у вигляді відсотків за державними позиками, субсидій на капітальні вкладення тощо. Виплати відсотків за державними позиками становлять 15 % загальної суми витрат федерального бюджету США.

Основними кредиторами держави є банківські монополії, страхові компанії, акціонерні товариства, індивідуальні власники позичкового капіталу. Перерозподіл засобів на користь монополій здійснюється і через державні підприємства, які реалізують їм продукцію за низькими цінами.

Через бюджет держава впливає на пропорції, які складаються на стадії виробництва й первинного розподілу національного доходу.

Лише внаслідок зростання частки національного доходу в розпорядженні держави стало можливим державне регулювання економіки.

Велике значення надається і соціальній функції бюджету. Державний бюджет став елементом відтворення робочої сили. Відповідно до вимог НТП, відтворення робочої сили залежить від витрат на освіту, охорону здоров'я, соціальне страхування і забезпечення. У зарубіжних країнах спостерігається зростання обсягу соціальних витрат. Так, їх частка в бюджетах західноєвропейських країн зросла в середньому з 18 % у середині 50-х до 30--35 % у середині 90-х рр. XX ст. У сучасних умовах дедалі більшого значення набуває людський фактор як основна рушійна сила розвитку суспільного виробництва, що й зумовлює зростання соціальних витрат.

На сьогодні витрати державного бюджету країн з розвинутою економікою включають:

Ш військові цілі;

Ш втручання в економіку;

Ш утримання державного апарату управління;

Ш соціальні цілі;

Ш надання субсидій та кредитів країнам, що розвиваються.

Основними в державному бюджеті є витрати на мілітаризм, втручання в економіку та на соціальні цілі.

Так, у державному бюджеті США, незважаючи на великі зміни у світовому військово-політичному становищі, що відбулися після 1985 р., скорочення асигнувань на оборону здійснюється дуже обережно. Спочатку вони навіть зростали в абсолютних розмірах, а до 1996 р. знизилися лише до рівня 1985 р. Але в цілому частка Міністерства оборони у видатковій частині державного бюджету США помітно зменшилася, поступившись першим місцем іншим статтям.

Досить чітко позначилася тенденція посилення соціальної спрямованості видаткової частини бюджету. Частка витрат на охорону здоров'я зросла до 21 % і перевищувала витрати на оборону. До 20 % усіх витрат бюджету припадає на соціальне забезпечення.

Водночас зростають бюджетні витрати на обслуговування державного боргу, які займають перше місце в структурі видаткової частини бюджету США.

У сучасних умовах посилився цілеспрямований вплив державного бюджету на процес відтворення і розвиток продуктивних сил. До витрат щодо втручання в економіку відносять витрати на науково-дослідні розробки, на економічну та соціальну інфраструктуру, підтримку сільського господарства, державних галузей економіки, забезпечення зайнятості населення в окремих галузях і регіонах, на стимулювання експорту.

Значно зросли державні капітальні вкладення, субсидії приватним фірмам, особливо в районах розвитку. До них відносять регіони з високим рівнем безробіття -- Шотландію та Північну Ірландію у Великій Британії, Сицилію в Італії.

Значні ресурси з державного бюджету отримує й сільське господарство, яке є однією з пріоритетних галузей у зарубіжних країнах. Сільському господарству надаються субсидії двох видів: на підтримку гарантованих цін на сільськогосподарську продукцію та на виробничі цілі, тобто придбання сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив тощо.

Частка витрат державних бюджетів на втручанню в економіку зросла з 15--17 % у середині 50-х до 20--25 % у середині 90-х років XX ст.

Витрати на утримання державного апарату становлять 4--5 % загальної суми бюджетних витрат.

Провідну роль у мобілізації засобів до державного бюджету відіграють податки. В основному за їхній рахунок створюється фінансова база для виконання державою її функцій.

Платниками податків є робітники, фермери, службовці, дрібні власники, підприємці, корпорації (акціонерні товариства, страхові компанії, банківські монополії тощо).

Сучасна податкова система характеризується великою кількістю податків. Крім прибуткового та непрямих податків, працівники сплачують внески на соціальне страхування, місцеві податки і збори. Податки є не лише основним доходом держави, а й дедалі використовуються для активного втручання держави в процес відтворення. Податкова політика впливає на процеси нагромадження капіталу, прискорення його концентрації, на рух товарів і капіталу між країнами, на платоспроможний попит населення.

Прибутковий податок з громадян є одним з основних джерел доходів державного бюджету. З його допомогою держава перерозподіляє від 30 до 45 % ресурсів державного бюджету.

Внаслідок податкової політики правлячих кіл частка податку на прибуток корпорацій у державних бюджетах провідних країн різко скоротилася. Це є наслідок постійного розширення податкових пільг та зниження податкових ставок. Основні пільги, які надаються корпораціям, пов'язані з політикою прискореної амортизації. Завдяки цьому величезні суми включають до амортизаційних відрахувань і не є оподаткованим прибутком. Крім того, прибуток, спрямований на науково-дослідні роботи, капітальні вкладення, теж не підлягає оподаткуванню. Тому в США майже /4 валового доходу не оподатковується податком на прибуток, у Великій Британії -- близько 70 %.

Серед непрямих податків особливе місце займає податок на додану вартість (ПДВ) та акцизи (на тютюнові та алкогольні вироби, бензин). ПДВ діє в усіх країнах ЄС та ряді інших країн. На його частку припадає 33--50 % усіх непрямих податків. З метою стимулювання експорту товари, що вивозяться, звільнюються від ПДВ. З 1 січня 1993 р. в усіх країнах ЄС використовується єдина ставка ПДВ -- 14 %.

До непрямих податків відносять і фіскальні монопольні податки. Держава встановлює монополію на виробництво або на реалізацію (або на те й інше одночасно) товарів масового споживання і за рахунок цього забезпечує собі, крім підприємницького доходу, ще й незначні суми податків до бюджету. Фіскальні монопольні податки застосовуються у Франції, Італії, Японії, ФРН.

Державний бюджет будується за балансовим методом, його витрати повинні дорівнювати доходам. Але, незважаючи на постійне збільшення податкових надходжень, державні бюджети в провідних зарубіжних країнах дефіцитні. Для покриття бюджетного дефіциту використовуються державні позики, що призводить до збільшення державного боргу.

Наприклад, дефіцитність бюджету СІЛА є хронічною проблемою державних фінансів, і на початок 90-х рр. XX ст. досягла високого, за міжнародними стандартами, рівня.

Така ситуація зумовлена, насамперед, зростанням державного бюджету. Так, у 1870 р. борг становив 2,4 млрд. дол., і перший трильйонний рубіж було подолано у 1982 р. на другий трильйон знадобилося чотири роки (1986 р.), на третій -- також чотири роки (1990 р.), на четвертий -- два (1992 р.) і на п'ятий -- знову чотири роки.

Високі темпи зростання державного боргу свідчать про перенагромадження фінансового капіталу, цінних паперів порівняно з капіталом реальним, тобто претензії претендентів на участь у розподілі національного продукту зростають швидше, ніж зростає реальне виробництво.

В цілому, бюджетна політика у СІЛА орієнтується на скорочення дефіциту бюджету на основі поліпшення його структури, шляхом активного залучення великого бізнесу і зайнятого населення до формування доходної частини бюджету, подолання небезпечної тенденції до зростання витрат на обслуговування державного боргу в його видатковій частині.

Грошові реформи, їх форми та роль у стабілізації грошових систем зарубіжних країн у ХХ ст.

Однією з найрадикальніших за змістом грошових реформ конфіскаційного типу вважається реформа, проведена в Західній Німеччині у червні 1948р. Тоді криза в економіці охопила всі ланки виробництва. Але найсильніше вона вдарила по грошовій системі, яка фактично повністю занепала. Про масштаби конфіскації свідчать такі дані. В перший день реформи - 20 червня всі громадяни, що проживали на території Західної Німеччини одержали можливість поміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші - німецькі марки. В серпні за цим же курсом було здійснено обмін ще 20 марок. За таким же принципом було переоцінено й депозитні рахунки: 70% їх суми було анульовано; 20% переведено на строкові (на 20 років) сертифікати; 10% перераховано в нову грошову одиницю. У підсумку в процесі реформи було анульовано 93,5% депозитних грошей і готівки, що знаходилась на руках населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг. Ефект реформи був надзвичайно високим, а головне - стабілізувався ринок, почався реальний процес економічного відтворення і розвитку. фінансовий дохід грошовий реформа

Реформи паралельного, або, як їх ще називають консервативного типу є надзвичайно складною за технікою реалізації процедурою. У цьому випадку нова грошова одиниця, розширюючи сферу свого функціонального застосування, витісняє старі гроші поступово. В результаті протягом певного часу, коли в обігу знаходяться дві грошові одиниці - стара й нова, відбувається відповідна сегментація сфери грошового обігу.

Одночасне функціонування в обігу двох грошових одиниць породжує ускладнення не лише технічного порядку. Існує реальна загроза завчасного знецінення “падаючої” валюти (грошової одиниці, що витісняється), сплеску спекулятивних і “тіньових” операцій. Водночас система паралельного обігу має і явні переваги. Вона є найменш ризикованою формою грошової реформи, дозволяє не вдаватися до заходів конфіскаційного характеру, забезпечити стабільність нової грошової одиниці за умов відсутності достатнього товарного наповнення ринку та необхідного стабілізаційного фонду, розширює діапазон маневру грошово-кредитної політики.

Згідно з реформою в обіг було введено нову грошову одиницю - німецьку марку. Реформа розпочалася в неділю, 20 червня, коли всі громадяни дістали можливість обміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші. Пізніше було обмінено ще 20 марок. Пенсії, заробітна та квартирна плата повинні були виплачуватись новими марками. Готівку та половину приватних збережень обмінювали за співвідношенням 1:10, другу половину було "заморожено", а згодом ці гроші обмінювались за курсом 1:20. Безготівкові кошти було перераховано за курсом 1:10. Реформу було проведено таким чином, що монополії не лише не втратили, а навіть збільшили свої капітали. Отже, в цілому переоцінка грошей відбулася у співвідношенні 6,5 нових марок до 100 старих. Під час реформи було анульовано 93,5% грошових рахунків і готівки, що перебували на руках у населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг.

Архітектор цих реформ Л. Ерхард добре розумів, що грошова реформа сама собою не забезпечує оздоровлення економіки, вона створює передумови для її успішного розвитку. Адже лише стійка і надійна валюта робить можливим повне використання праці, капіталу, матеріальних ресурсів. Вона забезпечує збалансування купівельної спроможності і товарної маси, упорядкування валютно-фінансових відносин і створення фінансових установ, відповідальних за стабільність грошової системи.

Заслуга Л. Ерхарда полягала у тому, що він відкинув чимало пропозицій щодо оздоровлення грошової системи через те, що вони мали однаковий недолік - не забезпечували стимулів розвитку виробництва та обмежувалися адміністративним регулюванням цін та заробітної плати. І всупереч цьому зробив усе, аби відновити заінтересованість у праці через оплату її грошима, забезпечити помітне зростання продуктивності праці, завоювати довіру до нової валюти, забезпечити розвиток товарообороту і припинення бартерних угод тощо.

Реформа дала швидкі позитивні результати. Якщо на початку 1948 р. обсяг промислового виробництва в західних зонах становив лише 53% від рівня 1936 p., то вже в другій половині того самого року ця цифра сягнула до 73%, а в листопаді 1949р. досягла 100%. У листопаді 1950 р. обсяг промислового виробництва збільшився на третину порівняно з попереднім роком. Після реформи знову з'явилась заінтересованість у праці, яка оплачувалася грошима. Помітно зросла продуктивність праці, виростала довіра до нових грошей, до нового економічного укладу. Безробіття швидко пішло на спад, і вже з другої половини 1950 р. виявилась стійка тенденція до зростання зайнятості. Дедалі ширші верстви населення стали на собі відчувати позитивні результати економічного піднесення.

Обіцянка прийти через соціальне ринкове господарство до "добробуту для всіх", дана Л. Ерхардом, почала набувати реальності. Щоправда, у зв'язку з дуже великим попитом на товари широкого вжитку незабаром з'явилися інфляційні тенденції, які похитнули авторитет соціальної ринкової економіки та її творця Л. Ерхарда. Та вже через кілька місяців виробництво стало на ноги.

У травні 1949 р. після прийняття Конституції Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) у країні відповідно до вимог Бреттон-Вудської системи було встановлено золото-доларовий стандарт, курс німецької марки до долара становив 3,33 марки за долар США. Але вже у вересні того самого року в період масової девальвації валют німецька марка була девальвована, її курс був знижений до 4,2 марки за долар США. У 1953 р. ФРН вступила до Міжнародного валютного фонду, який зафіксував золотий вміст марки в 0,211588 г золота.

У 50-ті та у першій половині 60-х років марка ФРН була найстабільнішою валютою, платіжний баланс зводився з активним сальдо, зростали золото-валютні резерви. ФРН першою із західноєвропейських країн запровадила часткову конвертованість своєї валюти в 1958 р.

Порівняно низькі темпи інфляції, майже стабільний платіжний баланс та стабільне валютне становище в умовах заборони на виробництво та купівлю озброєння стимулювали зовнішньоторговельну експансію концернів ФРН та неодноразову ревальвацію марки (у 1961,1969,1971 та 1973 pp.). Західнонімецька марка займала лідируючі позиції в Європейській валютній "змії" (1971 p.), на базі якої в 1979 р. була створена Європейська валютна система, на марку припадало 33% валютного кошика екю.

Сьогодні німецька марка посідає друге місце після американського долара, у міжнародних валютних резервах її частка становить 25%. Так само, як і американський долар, німецька марка відіграє велику роль у міжнародній економічній політиці, хоча в основному інтереси Німеччини сфокусовані на її соратників по Європейському Союзу.

Франція, так само як і Великобританія, унаслідок грошової реформи перейшла до золотого стандарту у зливковій формі. (До цього з 1926 р. була золотодевізна система.) Мінімальна сума банкнот для обміну на золото становила 215 тис. фр., що дорівнювало 12,5 кг золота. Це була недосяжна сума для дрібних власників банкнот. Золотозливкова система у Франції проіснувала до 1936 р.

Спираючись на великі золоті резерви, Франція виступила ініціатором створення "золотого блоку" (1933-1936 pp.) з метою збереження золотого стандарту. До нього, крім Франції, увійшли Бельгія, Голландія, Швейцарія та Італія.

Франції, на відміну від інших країн, вдалося під час світової економічної кризи 1929-1933 pp. зберегти золотозливковий стандарт. Це пояснюється тим, що криза охопила Францію пізніше за інші країни, бо народне господарство на початку кризи ще мало внутрішні потенційні можливості для свого розвитку, оскільки Франція пізніше інших країн розбудувала свою економіку після першої світової війни. Крім того, з поновленням золотого стандарту французька буржуазія почала інтенсивно повертати капітали із зарубіжних країн, почався інтенсивний приплив іноземних капіталів до країни.

У середині 30-х років економічне та фінансове становище Франції погіршилося. Індекс її промисловового виробництва знизився за 1933-1935 pp. на 12%, бюджетний дефіцит збільшився з 4,6 млрд фр. у 1932 р. до 16,9 млрд фр. у 1936 p., за той самий період золотий запас Банку Франції знизився з 83 до 50 млрд фр. У жовтні 1936 р. уряд на чолі з правим соціалістом Блюмом девальвував франк на 25% та припинив розмін банкнот на золото. Було створено стабілізаційний фонд.

Унаслідок трьох девальвацій за період 1936-1938 pp. франк утратив 58% того золотого вмісту, який було встановлено під час проведення грошової реформи 1928 р. Ці девальвації означали крах золотого стандарту та подальше знецінення франка. Загалом же через низку девальвацій у міжвоєнний період франк утратив 91,5% золотого вмісту, який він мав напередодні Першої світової війни, тобто Франція вступила в Другу світову війну з помітно знеціненою валютою.

До Другої світової війни франк був вільно конвертованою валютою, тобто вільно обмінювався на валюту інших країн. З початком війни всі країни запровадили валютні обмеження, франк став неконвертованою валютою.

Особливість військової інфляції у Франції визначалася тим, що ця країна, як і ряд інших, була пограбована Німеччиною. Загальна сума окупаційних витрат Франції (контрибуції, заборгованість Німеччині за клірингом, позика Італії та ін.) становила біля 1 трлн фр. Фінансування цих витрат здійснювалось за рахунок позик, податків, кредитів Банку Франції.

Інфляція поглиблювалася збитками від війни. Промислове виробництво скоротилося на 70%, сільське господарство удвічі. Все це призвело до дефіциту державного бюджету, який у післявоєнні роки був хронічним, що було зумовлено великими військовими витратами, а також витратами, пов'язаними з державним регулюванням економіки та здійсненням "політики зростання".

Тимчасовий уряд Шарля де Голля провів грошову реформу в 1945 р. Грошова маса була зменшена на 37%, але потім знову почала зростати. До 1959 р. в країні розвивалася інфляція. За період 1945-1958 pp. у Франції було проведено сім прихованих девальвацій. За цей період курс франка знизився з 1 дол. США = 37,5 фр. До 1 дол. США = 493, 7 фр. Ці девальвації були малоефективними, бо здійснювалися в умовах незбалансованості державного бюджету, пасивності платіжного балансу, зменшення офіційних золотовалютних резервів, високих темпів інфляції. За період 1913- 1958 pp. масштаб цін зменшився у 161 раз - з 0,3 г до 0,0018 г золота[5, c. 36-38].

Відносна валютна стабілізація настала у Франції в 1959-1967 pp. її об'єктивною основою було зростання виробництва на базі оновлення основного капіталу.

У 1973 р. Франція відмовилася від підтримки курсу франка до долара у межах офіційно встановлених точок коливань ± 2,25% та перейшла до режиму вільно плаваючих курсів. З 1979 р. Франція - член Європейської валютної системи, а з 1 січня 1999 р. вона увійшла до числа країн, які ввели спільну європейську валюту - євро - у безготівковий обіг.

Франція очолює зону франка, яка виникла у 1939 р. Особливістю її порівняно зі стерлінговою зоною було юридичне оформлення міждержавними угодами та створення централізованого керівного органу - Валютного комітету зони франка. З початку існування зони до неї входили колонії та залежні території. З розпадом колоніальної системи зона франка втратила свою колоніальну базу. Окремі країни покинули зону. Основа сучасної зони франка - незалежні африканські держави. Щоб послабити центробіжні тенденції, які породжуються національно-визвольним рухом, Франція постійно поновлює валютно-фінансовий механізм зони франка.

Список використаної літератури

1. Анулова Г. Н. Денежно-кредитное регулирование: опыт разви вающихся стран. - М.: Финансы и статистика, 1991.

2. Іванов В. М, Софіщенко І. Я. Грошово-кредитні системи зару біжних країн. - К.: МАУП, 2001.

3. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Микола Карлін,; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки . - К.: Кондор, 2004. - 382 с.

4. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 163 с.

5. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Лариса Миргородська,; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 240 с.

Размещено на Allbest.ru