Державне регулювання доходів громадян

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Суть, методи та роль у соціально-економічних процесах державного регулювання доходів громадян

2. Аналіз державного регулювання доходів громадн в Україні

3. Напрями удосконалення державного регулювання доходів громадян в сучасних умовах

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Одним з основних показників, що відбивають якість життя населення, є рівень життя. Поняття рівня життя визначається співвідношенням грошових доходів населення і прожиткового мінімуму, питомою вагою бідних і багатих, купівельною спроможністю середніх шарів, забезпеченістю житлом, об'єктами господарсько-побутового призначення і комунальних послуг і т.д.

В останні роки особливу актуальність здобувають проблеми, пов'язані із забезпеченням росту доходу населення. За даними Держкомстату України, у структурі доходів населення основну частину (більш 50%) складає заробітна плата. Зміна співвідношення середньої заробітної плати і величини прожиткового мінімуму в останні роки складалося не на користь заробітної плати. Збільшення доходів населення, ріст купівельної спроможності і споживчого попиту багато в чому залежать від пожвавлення і розширення промислового виробництва. У свою чергу, підвищення добробуту населення і зв'язане з ним збільшення платоспроможного попиту будуть сприяти розвитку економіки країни.

Питання про соціальні результати ринкових трансформацій - одне із найбільш складних як з точки зору об'єктивної оцінки, так і ефективного впливу на них. Саме соціальні індикатори відображають ефективність взаємодії макро- і мікрорівнів економіки. Доходи населення є концентрованим вираженням кінцевих результатів взаємодії всієї сукупності параметрів, що характеризують стан і динаміку окремих блоків економічної системи. Через цей показник відображається стан справ у сфері кінцевого споживання і оцінюється реальний рівень вирішення завдань з підвищення добробуту населення. Аналіз диференціації розподілу доходів між різними верствами населення, розробка і запровадження ефективних регулюючих заходів з обмеження процесів поляризації громадян за доходами, а також дослідження, метою яких є теоретичне і практичне вирішення комплексу питань ринково-еквівалентного стимулювання праці та відтворення трудового потенціалу суспільства, є не тільки актуальними, а й найбільш складними економічними проблемами, які необхідно вирішити на засадах оптимальної узгодженості інтересів різних соціальних верств населення. Саме тому системні наукові дослідження, пов'язані з науковою оцінкою показників доходів населення, аналізом реальних тенденцій і закономірностей в їх динаміці, а також спрямовані на пошук та вдосконалення ефективних шляхів, методів і механізмів подальшого зростання доходів населення і відповідно рівня його життя, на сучасному етапі є актуальними як в теоретичному, так і практичному аспектах.

Метою даної курсової роботи є дослідження державного регулювання доходів громадян. соціальний економічний дохід громадянин

Метою роботи продиктовані основні завдання:

охарактеризувати суть, методи та роль у соціально-економічних процесах державного регулювання доходів громадян;

проаналізувати державне регулювання доходів громадян в Україні;

дослідити напрями удосконалення державного регулювання доходів громадян в сучасних умовах. Об'єктом дослідження є державне регулювання доходів громадян. Важливі аспекти проблеми державного регулювання процесів формування та розподілу доходів у суспільстві, підвищення їх купівельної спроможності, соціального захисту громадян, розшарування населення за рівнем добробуту, погашення заборгованості із виплати заробітної плати, державного регулювання доходів населення розглядалися у працях багатьох українських та зарубіжних вчених. Разом з тим все ще існує потреба в ґрунтовному вивченні, комплексному аналізі та оцінці сукупності процесів, що відбуваються у сфері доходів населення. Нагальним є розробка і впровадження нових теоретико-методичних і практичних положень формування якісно нової, активної державної політики доходів, вибору таких напрямків та механізмів її реалізації, які б позитивно впливали на відтворення і функціонування трудового потенціалу України та поступове утвердження сучасних європейських стандартів якості життя.

1. Суть, методи та роль у соціально-економічних процесах державного регулювання доходів громадян

Регулювання доходів державою спрямоване на створення умов, які сприяють нормальному відтворенню робочої сили, нагромадженню людського капіталу, посиленню мотивації найманих працівників до трудової діяльності, надання допомоги тим, хто не може забезпечити собі певного рівня доходу.

Регулюючи розподіл національного доходу між різними факторами виробництва, державні інституції найчастіше використовують інструменти, що впливають на рівень оплати праці, а також оподаткування.

Регулювання оплати праці включає встановлення мінімальної заробітної плати, норм і гарантій її виплати, умов та розмірів оплати праці керівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці підприємств-монополістів та ін. Використання податків як інструменту регулювання доходів передбачає встановлення неоподаткованого мінімуму, прогресивних ставок оподаткування, шкали оподаткування, бази оподаткування та пільг щодо оподаткування.

Запровадження економічних реформ в Україні обумовлює активну діяльність держави в забезпеченні й реалізації соціальних гарантій. Забезпечення соціальних гарантій потребує втручання держави в економічні процеси з метою компенсації недоліків суто ринкового механізму.

У країні з перехідною економікою реалізація основних соціальних гарантій пов'язана з активним регулюванням державними інструментами багатьох економічних процесів -- ціноутворення, насиченості споживчого ринку, формування доходів, зокрема заробітної плати. Особливого значення набувають обґрунтованість і зваженість форм державного регулювання грошових доходів населення (заробітної плати, соціальних виплат, допомоги).

Пріоритетним напрямком соціальної політики держави в перехідний період є підтримка певного рівня життя соціально незахищених верств і груп населення -- одиноких матерів, сімей з дітьми, дітей-сиріт, інвалідів, одиноких громадян похилого віку, громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.

Основним регулятором розмірів грошових допомог є розмір мінімальної заробітної плати (а через неї і обсяг грошових доходів населення) та стан споживчого ринку. Проміжною ланкою між ними має стати інтегральний показник, що несе інформацію, потрібну для коригування мінімальної заробітної плати.

Таким показником-індикатором може слугувати, як свідчить світовий досвід, розмір (вартість) певного стандартного бюджету (в умовах України -- розмір мінімального споживчого бюджету). Саме він може в інтеграційній формі відображати стан споживчого ринку, його насиченість і рівень цін на окремі товари. Регулювання споживчого ринку має два аспекти:

* регулювання насиченості (обсяг товарних ресурсів) споживчого ринку, об'єктами якого є окремі сфери господарської діяльності підприємств (виробники споживчих товарів і суб'єкти експорту, а також суб'єкти імпорту

споживчих товарів; підприємства та організації інфраструктури);

* регулювання (безпосереднє) цін на споживчі товари

та регулювання процесу ціноутворення.

В умовах перехідного періоду госпрозрахункові підприємства мають змогу компенсувати зменшення обсягів виробництва підвищенням цін на свою продукцію, а отже, обходитись без скорочення чисельності працівників, забезпечувати певну індексацію їхньої заробітної плати з огляду на підвищення цін на споживчі товари. Зниження продуктивності праці супроводжується неадекватним зростанням її оплати, а також підвищенням рівня інфляції і зниженням стимулюючої ролі заробітної плати.

Формування сукупних доходів населення охоплює їхнє виробництво, розподіл, перерозподіл і використання. Розподіл доходів складається на етапі формування доходів власників виробничих чинників (функціональний розподіл). Персональний розподіл номінальних доходів є результатом перерозподілу. Проходячи через сімейний бюджет, обсяг душового доходу змінюється в залежності від розміру і структури сімей, співвідношення утриманців і осіб, що мають самостійні доходи. Розмір реальних доходів залежить від параметрів інфляційного процесу. Головним же каналом перерозподілу доходів є державне регулювання цього процесу. Податкові системи і державні трансферти (грошові і натуральні), системи соціального забезпечення і страхування й ін. показують, що сучасна держава втягнута в широкомасштабну діяльність з перерозподілу доходів.

Будь-яка з форм державного регулювання (у тому числі соціальна) утворюється з матеріальних, інституціональних і концептуальних складових. Відзначимо, що соціальне регулювання не є винятковим привілеєм держави, воно охоплює не тільки перерозподіл доходів, але й інші показники рівня життя. Об'єктами соціального регулювання є охорона навколишнього середовища і захист прав споживача [7, c. 254-258].

Соціальне регулювання здійснюють ділові одиниці, профспілки, церква та інші неурядові організації. Матеріальна основа державного регулювання залежить від обсягу національного виробництва і тієї його частки, що перерозподіляється централізовано, через державний бюджет. Інституціональна основа пов'язана з організацією процесу перерозподілу і діяльністю відповідних установ (у тому числі неурядових). Концептуальна основа державного регулювання - це теорія, що одержала статус урядової доктрини, тобто призначена в основу соціальної політики держави.

Альтернативні концептуальні підходи до державного перерозподілу доходів можна зводити до проблеми протиставлення рівності й ефективності. Початки цієї проблеми знаходяться в області розподілу ресурсів. Класична теорія вважає, що ринок спроможний раціонально розподілити обмежені ресурси. Відповідно до так званої “ефективності Парето” стан системи є стабільним, якщо ніякий перерозподіл ресурсів (або продуктів) не може поліпшити становище одного з учасників господарського процесу, не погіршуючи становище інших. Розподіл доходів при цьому характеризується як стійко нерівномірний. Класична теорія вважає, що розподіл доходів не піддається зміні, а будь-який державний перерозподіл заздалегідь приречений. Неокласичний напрямок критично оцінює нерівномірність розподілу доходів. Починаються спроби знайти такий критерій ефективності, який зіставляв би процеси, що торкаються доходів відразу багатьох споживачів. З цього погляду ефективним може бути визнаний такий перерозподіл доходів, при якому приріст багатства вигравших більше втрати багатства тих, що програли.

Прихильники державного перерозподілу доходів підтверджують, що рівність у розподілі доходів є необхідною умовою максимізації загальної корисності доходів усіх споживачів. Цей висновок цілком достовірний в умовах, коли обсяг усього доходу, що перерозподіляється, - фіксований. Критики державного перерозподілу справедливо вважають, що стимулювальний ефект пов'язаний не тільки з розміром, але і з засобом розподілу доходів. Тому будь-який перерозподіл доходу, що переслідує ціль максимізації загальної корисності в поточному періоді, неминуче веде до зниження доходу (і загальної корисності) у наступному.

Співвідношення між рівністю й ефективністю в практиці зводиться до пошуку таких форм і засобів перерозподілу, що мінімізували б негативний вплив перерозподільчих процесів на ефективність, одночасно максимізувавши позитивний результат у формі скорочення бідності.

Вибір концептуальних основ соціальної політики залежить від політичного процесу. Проте, якщо ринок не спроможний “правильно” розподілити доходи, це не дає підстави вважати, що політичний процес спроможний знайти оптимальне рішення.

Державний перерозподіл доходів здійснюється через бюджетно-фінансове регулювання. Держава відповідно до пріоритетів соціальної політики чинними спеціальними соціальними програмами надає соціальні виплати у формі грошових і натуральних трансфертів а також послуг. Соціальні виплати і послуги різноманітні. Вони диференційовані за джерелами формування і засобами фінансування, умовами надання їх колу одержувачів. Грошові соціальні виплати пов'язані з компенсацією втрат (зменшенням) доходу в результаті: повної або часткової втрати працездатності, народження дітей, втрати годувальників або роботи (виплати по безробіттю, компенсації витрат на перекваліфікацію та інші виплати безробітним). Грошові соціальні виплати доповнюються повністю або частково безкоштовними послугами охорони здоров'я, освіти, житлового і транспортного секторів. Всі соціальні трансферти можуть носити одночасний характер або виплачуватися періодично протягом установленого часу. Розмір соціальних виплат може залежати від законодавчо встановлюваного мінімуму душового доходу або заробітної плати. Соціальні трансферти можуть приймати форму податкових знижок. Всі соціальні виплати оформляються в систему соціального страхування і соціального забезпечення, доповнену державною добродійністю [4, c. 43-44].

У країнах із ринковою економікою фінансування цих сфер здійснюється на тристоронній основі (держава, роботодавці й одержувачі доходів), а в країнах з адміністративно-командною економікою -централізовано. Реальні доходи населення формувалися в основному за рахунок зарплати і доходів із суспільних фондів споживання (СФС). Розподіл СФС здійснювався на безкоштовній або частково платній основі відповідно до кількості і якості трудового внеску в суспільне виробництво, а також з урахуванням потреби.

Відомі різноманітні варіанти поєднання державної і приватної гілок соціальних виплат. Метою соціальної політики є заохочення усіх форм ділової активності, насамперед трудової і підприємницької. Трудова активність виявляється в підвищенні ступеня використання резервів праці, росту зайнятості і продуктивності праці, підприємницька відбита обсягом і структурою інвестицій. Бувши об'єктивно взаємозалежними, ці форми діяльності здійснюються в кожний даний момент різними суб'єктами, що мають різні мотиваційні моделі поведінки. У результаті система державного регулювання повинна одночасно підтримувати доходи і створювати стимули підвищення ділової активності всіх ринкових суб'єктів.

Ринкова система взаємодії містить різноманітні види ризиків, у тому числі ризик втрати або зниження доходів. Державні гарантії компенсації ризику втрати доходу (система державної підтримки доходів) складають головне утримання систем соціального захисту населення. Існуючі системи соціального захисту спрямовані на підтримку певного (гарантованого) рівня доходів і споживання послуг охорони здоров'я, освіти й ін. соціально слабких, малозабезпечених прошарків населення. У категорію малозабезпечених потрапляють особи з доходами, що зменшуються у результаті погіршення стану здоров'я й інвалідності, народження дітей або старості, втрати роботи або годувальників і ін. Коло осіб, що є об'єктом соціального захисту, достатньо неоднорідне і значно розширюється в умовах дестабілізації національної економіки.

Однією з форм соціального захисту у зв?язку з підвищенням споживчих цін є компенсаційні і дотаційні виплати, використовуються не тільки як тимчасовий захід, але і як постійно чинний елемент соціального захисту. Мова йде про захист доходів населення від інфляції, що практично здійснюється різними способами. Серед них: адаптація, тобто підвищення пенсій і доходів попередніх призначень у відповідності з динамікою цін і рівня життя; компенсація - прямий перегляд ставок і окладів при укладанні колективних договорів, що застосовується при підвищенні цін на певні групи товарів широкого вжитку; індексація доходів населення - основна форма соціального захисту населення.

Державна індексація доходів - це встановлений державою механізм підвищення грошових доходів населення, що компенсує частково або повністю подорожчання споживчих товарів і послуг. Вона направлена на підтримку платоспроможної здатності, особливо вразливих груп з фіксованими доходами - пенсіонерів, інвалідів, неповних і багатодітних сімей, а також молоді. Державна індексація доходів ведеться на основі врахування росту вартості життя. Оцінка зміни вартості життя здійснюється з розрахунку індексу цін і тарифів фіксованого набору товарів і послуг, що складають споживчий кошик. Споживчі кошики, що відбивають обсяг і структуру сімейних витрат, диференційовані за доходними групами. На відміну від споживчого кошика мінімум матеріальної заможності, структура споживчих витрат середнього жителя країни швидко змінюються, так що набір товарів і послуг, що включаються в споживчий кошик середнього класу, постійно розширюється.

Світовий досвід проведення індексації доходів показує, що цей процес повинний бути обмеженим і диференціюватися по категоріях доходоотримувачів і за часом. Підтримка доходів здійснюється в різних формах і по різних каналах. Система соціального захисту спрямована на підтримку реальних, а не номінальних доходів, тому поєднує у собі заходи, що компенсують втрату грошових доходів і натуральні виплати і пільги. До останнього відносяться продовольчі талони, системи державного виховання, навчання дітей і перепідготовки дорослих, державне медичне і соціальне обслуговування й ін [5, c. 178-179].

Матеріальною базою державного перерозподілу доходів є державні фінанси. Існуючі в сучасних умовах системи оподатковування дають у цілому слабкий ефект перерозподілу. Прогресивний вплив прямих податків звичайно послабляються регресивним ефектом від непрямих. Відзначимо, що непрямі податки відбиті в цінах, а це означає, що вони впливають не тільки на номінальні, але і на реальні доходи. Причому всі платники непрямих податків, у тому числі і соціально слабкі, беруть участь у фінансуванні витрат по виплаті соціальних трансфертів.

2. Аналіз державного регулювання доходів громадян в Україні

Одним з найважливіших показників добробуту населення є його реальні доходи, на підставі яких прогнозується загальний обсяг, структура і динаміка споживання населенням матеріальних благ та послуг, склад і джерела доходів населення, розмір і рівень диференціації доходів окремих соціальних груп.

Планування та регулювання доходів має враховувати принцип нерівності формування й розподілу доходів у суспільстві. Досвід інших країн свідчить, що цей принцип є відносно стабільним -- економічне піднесення в будь-якій країні збільшує її доходи в цілому, але не веде до суттєвих змін тієї частки сукупного доходу, яку одержують конкретні групи населення чи категорії сімей. Причинами нерівності утворення й розподілу доходів є: різниця у фізичних та розумових здібностях людей, в їхній освіті та професійній підготовці, у складі сімей, у наявності власності (житло, земля, виробниче устаткування, акції тощо).

Коли диференціація доходів у суспільстві є завеликою, то виникає бідність, яка створює загрозу для нормального процесу відтворення суспільства. Бідність визначається показником прожиткового мінімуму, який постійно змінюється внаслідок зміни цін на ринку товарів та послуг.

Нерівність у доходах членів суспільства та їхніх сімей мусить коригувати держава через податкову політику: високі доходи оподатковуються за високими ставками, а доходи, що не перевищують прожиткового мінімуму, можуть бути взагалі звільнені від оподаткування.

Податкові надходження потім перерозподіляються в порядку компенсації людям, що несуть особливі фінансові витрати (скажімо, на утримання дітей, інших непрацездатних членів сім'ї). Такі заходи встановлюються в законодавчому порядку і систематично переглядаються відповідно до економічної та соціальної ситуації в країні. Крім того, держава має забезпечити надання цільової допомоги громадянам, що мають низькі доходи, не тільки з тим, щоб ці люди мали змогу утриматись на певному життєвому рівні, а й із тим, щоб вони могли робити хоч якісь невеличкі заощадження. Для цього державними структурами розробляються спеціальні програми зі збільшення заощаджень у населення, стимулювання укладання договорів страхування життя, забезпечення участі громадян у формуванні та розподілі доходів підприємств, заохочення участі в будівництві житла та присадибних споруд.

На думку західних учених і фахівців саме нерівність доходів членів суспільства стимулює виробництво, створює передумови для піднесення економіки, збільшення доходів кожної сім'ї, тобто є шляхом до індивідуальної свободи, до гартування підприємницького духу. В ім'я збільшення доходів суспільство розвиває продуктивні сили, оновлює технологію виробництва, штовхає вперед науку, винаходить нові товари і послуги. Ясна річ, що це справедливо тільки до певної межі. Занадто велика різниця в доходах, як уже було сказано, є причиною соціального напруження і можливого соціального збурення в суспільстві [6, c. 198-199].

В основі реальних доходів переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян від власного та колективного господарства. Належний рівень заробітної плати стимулює продуктивність праці, спонукає працівників підвищувати свою кваліфікацію, є індикатором узгодження інтересів підприємців і найманих працівників.

У багатьох країнах світу організація заробітної плати -- це внутрішньофірмова справа, яка розв'язується угодою між власниками виробництва та профспілками, що захищають інтереси найманих працівників. В Україні економічні, правові й організаційні засади оплати праці визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. «Про оплату праці». Декрет розмежовує сфери державного й договірного регулювання оплати праці, уводить систему соціального партнерства, розширює та закріплює права трудівників на належну оплату праці.

В Україні законодавчо встановлюється мінімальна заробітна плата та мінімальні ставки компенсаційних доплат (за роботу в несприятливих, шкідливих та небезпечних умовах) залежно від стану економічного розвитку країни, досягнутого рівня продуктивності праці, середньої заробітної плати, вартості мінімального споживчого бюджету.

Державою встановлюються норми оплати праці за роботу в понадурочний час, нічні часи, у святкові та вихідні дні, за час простою, який має місце не з вини робітника, за виготовлення продукції, що виявилася браком не з вини працівника, за роботу особам, молодшим від 18 років; держава гарантує щорічну оплачену відпустку, оплату за час, витрачений на виконання державних обов'язків, на підвищення кваліфікації, на медичне обстеження, на виробниче навчання, тощо. Гарантується також оплата жінкам за час декретної відпустки та відпустки для догляду за дітьми до 3-х років.

У державному секторі економіки фонд заробітної плати підприємств визначається як частина їхніх доходів. Умови цього визначення встановлює Кабінет Міністрів України згідно із конкретною соціально-економічною ситуацією [12, c. 10-11].

Урядом країни встановлено єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців щодо традиційних професій та посад. Державні підприємства можуть змінювати межу коефіцієнтів співвідношень тарифних ставок (окладів) робітників і мінімального розміру заробітної плати, мають право підвищувати посадові оклади керівників, спеціалістів, службовців з урахуванням збільшення тарифних ставок робітників і співвідношень в оплаті праці, що склалася між категоріями працівників у 1990 р., можуть переглядати тарифні ставки й посадові оклади, виходячи зі своїх фінансових можливостей, але без підвищення діючих цін і тарифів на продукцію та послуги.

Державні органи затверджують коефіцієнти співвідношень мінімальної заробітної плати, мінімальних тарифних ставок, диференціюючи їх за видами виробництв, робіт і діяльності залежно від складової праці в різних галузях народного господарства, затверджують коефіцієнти співвідношення до мінімальної заробітної плати тарифних ставок для окремих професій робітників, щодо яких не застосовуються звичайні тарифні сітки.

Кінцевою метою суспільного виробництва будь-якої країни є забезпечення умов для людського розвитку. В той же час людський розвиток сьогодні виступає найбільш могутнім чинником динамічного економічного зростання та суспільного прогресу. В Україні на початку XXI століття накопичилося безліч гострих проблем, без вирішення яких неможливий подальший розвиток нашої держави. Серед них проблеми:

надзвичайно низького рівня доходів і рівня життя основної частини населення, поширення масової бідності, відсутності середнього класу;

депопуляція, скорочення чисельності населення України внаслідок перевищення смертності над народжуваністю;

масової міграції найбільш талановитих та кваліфікованих працівників за межі України;

масового прикритого та прихованого безробіття;

погіршення здоров'я населення, скорочення тривалості життя;

зниження якості освіти, погіршення якісних характеристик людського потенціалу України;

низького рівня соціального захисту та соціальних гарантій для населення України;

наростання відставання України по основних параметрах людського розвитку від розвинених країн;

надмірної централізації соціальної політики.

Соціальна переорієнтація економічної політики визначена Президентом України одним з чотирьох головних пріоритетів державної стратегії до 2011 року. Проблема низького рівня соціальних стандартів в Україні вважається однією з головних проблем, що суттєво ускладнюють вступ України до Європейського союзу. Тому дослідження та поглиблене вивчення зазначених проблем є надзвичайно актуальним на сьогоднішній день [14, c. 247-249].

Проблема бідності в Україні є на сьогодні однією з найболючіших проблем суспільно-соціального життя країни. Поставши внаслідок кризових історичних трансформацій, зумовлених переходом до економіки ринкового типу, проблема бідності залишається актуальною і зараз, навіть попри значні позитивні зрушення в економіці країни. Більше того, навіть успішне проведення політики економічного зростання автоматично не забезпечує ефективність впровадження відповідної соціальної політики у разі, якщо остання не є досконалою і комплексно розробленою. На сучасному етапі в Україні дія цих двох напрямків не є взаємодоповнюючою, що залишає відкритим питання вибору ефективної стратегії економічного зростання, саме з точки зору оптимізації соціальної політики загалом і подолання бідності зокрема.[12]

Поширення бідності в Україні обумовлює негативні демографічні тенденції, міграційний тиск на сусідні країни, низький платоспроможний попит на внутрішньому ринку, який гальмує розвиток економіки та відлякує потенційних інвесторів. Існуючий рівень бідності виключає можливості для інтеграції України у Європейське співтовариство. Тому подолання і профілактику бідності уряд України розглядає як основу досягнення усіх стратегічних цілей.

Останні дані Держкомстату свідчать, що за 2008 рік рівень інфляції становив 22,3%.

Рис. 1. Індекси споживчих цін на окремі види послуг у грудні 2007-2008 рр., у % до грудня попереднього року[15]

В грудні 2008 року громадянам України потрібно було платити на 32,4% більше, ніж в грудні 2007 року, за обслуговування дітей у дошкільних установах, на 27,8% - за навчання у вищих учбових закладах, на 23% - за лікування в амбулаторних умовах. Навіть за те, щоб відправити листівку до нового року або бандероль необхідно було заплатити на 42,8% більше, ніж в грудні 2007 року. З місяця в місяць протягом минулого року дорожчали комунальні послуги. За водопостачання нашим громадянам в грудні 2008 року необхідно було платити більше на 40,6%, водовідведення - на 45% (в порівнянні з груднем 2007 року).

Проте найістотніше вплинуло на рівень життя людей подорожчання продуктів харчування, які в споживчій корзині наших громадян складають більше 50%. З початку 2008 року вони подорожчали на 24,5% (до грудня попереднього року). Такого подорожчання життя немає в жодній європейській країні.

Так, у грудні 2008 року на величину середньої заробітної плати можна було придбати 39 кг свинини проти 53 кг на заробітну плату грудня 2007 року. А хліба житнього - 552 кг у грудні 2008 року проти 568 кг - у грудні 2007 року.

За оцінками експертів Опозиційного уряду з 22,3% інфляції за 2008 рік - 15-20% - це «робота» Уряду Ю. Тимошенко, а решта - «заслуга» економічної кризи. Якщо порівняти наслідки кризи в різних країнах: рівень інфляції в Латвії, що чи не найбільше серед європейських країн постраждала від економічної кризи, склав менше 11,6%, а інфляція країн Єврозони - взагалі 3,1%.

Інфляція в Україні майже удвічі перевищує рівень річної інфляції в Росії (13,3%). Таким чином, навіть опосередкований аналіз показує, що світова економічна криза стала лише каталізатором кризи української, яка має власне підґрунтя, що базується на непрофесійній діяльності Уряду Ю. Тимошенко в економічній сфері.

Слід нагадати, що індекс споживчих цін, закладений в основу державних соціальних стандартів 2008 року, складав 9,6%, а реальний на 1 січня 2009 р. - в два рази вище!

Тобто, нинішні показники мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму та соціальних виплат, що визначаються на їх основі, вже давно не відповідають реальній ситуації. Вони істотно занижені.

Так, оприлюднені 20 січня 2009 року на сайті Міністерства праці та соціальної політики дані про фактичний розмір прожиткового мінімуму свідчать про те, що Уряд Ю. Тимошенко свідомо дезінформував і обікрав українських громадян. Оприлюднена величина прожиткового мінімуму за грудень для працюючих громадян склала 794 грн., що на 125 грн. більше, ніж показник, закладений в бюджеті, а для непрацюючих громадян оприлюднений розмір прожиткового мінімуму (який за законом є розміром мінімальної пенсії) склав 593 грн., що на 95 грн. більше розміру прожиткового мінімуму, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України». У зв'язку з цим, щомісяця пенсіонери недотримували по 100-120 грн., а працівники бюджетної сфери - по 300-350 грн.

Законом України від 31.10.2008 № 639-VI “Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” всупереч Конституції було встановлено, що розміри прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати змінюються відповідно до індексу інфляції (індексу споживчих цін).

В такий спосіб повністю підірвано існуючий механізм підвищення грошових доходів населення, що базується на соціальних стандартах, яким є прожитковий мінімум. Основною причиною допущення такого стану речей є те, що всупереч Генеральній угоді, Уряд одноосібно виносить на розгляд Верховної Ради України законопроекти без попереднього їх узгодження з об'єднаннями профспілок і об'єднаннями роботодавців.

Номінальні доходи населення на 1 грудня 2008 р. склали 140,1% до торішнього рівня. Проте внаслідок високого рівня інфляції їх реальний рівень значно нижчий.

Рис. 2. Динаміка доходів населення України у 2007 -208 рр., у % до відповідного періоду[15]

Реальне зростання доходів протягом 2008 року теж з місяця в місяць знижувалося. Якщо в першому кварталі 2008 р. зростання доходів з урахуванням цінового чинника складало 19,2%, то за січень - листопад 2008 р. - лише 11,4 %.

Вперше з 2001 року (якщо не враховувати сезонні січневі зниження) в листопаді 2008 р. зафіксовано рекордне зниження розміру реальної середньомісячної заробітної плати - на 6,2 % до жовтня 2008 року.

Рис. 3. Індекс реальної заробітної плати у 2008 р., у % до попереднього місяця[15]

Номінальна заробітна плата в Україні в листопаді 2008 року склала 1823 грн., що на 94 гривні менше, ніж в жовтні того ж року - 1917 грн. Якщо в 2007 році зростання зарплати було поступальним протягом всього року, то за чотири останніх місяці 2008 року зростання зарплати зупинилося.

Рис. 4. Динаміка середньомісячної заробітної плати штатних працівників в середньому по економіці у 2007-2008 рр., грн.. [15]

В грудні 2008 року ріст середньої заробітної плати відновився виключно за рахунок традиційної виплати річних премій і бонусів; в кінці року її середній розмір виріс на 178 гривень (+9,7 %) і досяг 2001 грн. Така надбавка в доходах українців виявилася найбільшою за минулий рік, але найменшою з 2005 року. Адже в грудні 2007 року заробітна плата виросла на 190 гривень, або на 12,8 %, а в кінці 2006 року - на 15,7 %.

В цілому за минулий рік середня зарплата виросла на 18,6 %, що набагато нижче рівня інфляції - 22,3 %. Тому реальна зарплата громадян за рік знизилась на 3%, чого не було з 1998 року, коли вона впала на 12,9%. З 2001 року щорічні темпи росту реальних доходів українців значно перевищували 10%.

В доларовому еквіваленті (за офіційним курсом Нацбанку) середня зарплата в Україні впала за 2008 рік на 21,66% - з $331,7 до $259,8.

За оцінками економістів, в 2009 році українців очікує подальше зниження рівня реальних зарплат як мінімум на 12%. Серед очікуваних на ринку праці тенденцій аналітики акцентують увагу на тінізацію зарплат. І одним із способів такої тінізації є формальне переведення працівників на неповну зайнятість. Тільки в грудні кількість працюючих в умовах неповної зайнятості збільшилася на 27,7%, до 0,829 млн. А частка працівників, які знаходяться в умовах вимушеної неповної зайнятості зросла з 5,8% до 7,5%.

Стосовно проблеми погашення заборгованості із заробітної плати 23 квітня минулого року Ю. Тимошенко заявила: “Те, що попередні Уряди не впоралися з цією проблемою - це сором України, коли Україна має таке ганебне явище, як заборгованість по заробітній платі”.

Тоді Глава Уряду пообіцяла, що кожну складову заборгованості буде розписано за кожним галузевим міністерством, за що відповідатиме кожен міністр особисто.

Протягом січня - листопада 2008 року Уряд Ю. Тимошенко збільшив заборгованість із зарплати у 2,6 рази - до 1,7 млрд. грн. Лише за листопад минулого року заборгованість виросла в 1,7 рази. Таким чином, по цьому показнику країна була відкинута майже на кінець 2003 року. (Для порівняння - у 2007 році за Уряду В. Януковича зазначена заборгованість зменшилась на 17,1% (з 806,4 до 668,7 млн. грн.).

Рис. 5. Заборгованість із виплати заробітної плати у 2004-2008 рр., млн.. грн.. [15]

Лише завдяки поверненню протягом листопада біля 600 млн. грн. заборгованості по зарплаті шахтарям Уряду вдалося зменшити її загальний розмір на 1 січня 2009 року до 1,1 млрд. грн.

Однак в інших галузях промисловості та економіки ситуація із заборгованістю по зарплаті залишається критичною. Так, у житлово-комунальному господарстві протягом 2008 року заборгованість із виплати заробітної плати працівникам галузі збільшилася більш ніж в 12 разів.

В АПК лише за листопад 2008 року заборгованість із виплати заробітної плати на економічно активних підприємствах зросла у 2 рази, в т.ч. в сільському господарстві - в 2,3 рази, в харчовій промисловості - на 44 %, у рибному господарстві - у 2,7 рази.

Найгірше, що рівень заборгованості зростає в Україні паралельно із збільшенням рівня безробіття.

За даними Держкомстату рівень зареєстрованого безробіття в Україні до кінця грудня 2008 року склав 3% населення працездатного віку. У листопаді цей показник становив 2,3%, в жовтні 1,9%. Раніше, три місяці поспіль, рівень безробіття становив 1,8%.

До кінця грудня 2008 року зареєстровано 844,9 тис. безробітних (у листопаді - 639,9 тис. людей). Серед зареєстрованих на кінець року безробітних 465,2 тис. - жінки, більшість з безробітних - 418,3 тис. - міські жителі (раніше безробіття було вище серед сільського населення). Знижується попит на ринку праці: потреба підприємств у працівниках на заміщення вільних робочих місць та вакантних посад у грудні становила 91,1 тис. людей (місяцем раніше - 136,8 тис.).

Відтак, навантаження на 10 вільних робочих місць (вакантну посаду) в грудні склало 96 чол. (у листопаді - 51 чол./10 місць (раніше вісім місяців поспіль - 3 людей/місце, січень-лютий - 4 людей/місце)). При значному зростанні кількості безробітних, варто зазначити, що переважна більшість громадян, які звернулися до послуг служби зайнятості, були звільнені за п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю, тобто за згодою сторін. І тільки незначна кількість працівників була звільнена за ініціативою роботодавця, що свідчить про те, що Уряд в черговий раз відсторонився від захисту трудових прав громадян в частині нагляду за додержанням законодавства про працю та проведення роз'яснювальної роботи серед тих, хто потрапив у скрутну ситуацію.

На цьому тлі знижуються відрахування в бюджет і соціальні фонди. У 2009 рік Україна увійшла з 40 млн. грн. боргу перед бюджетниками і це відбулось вперше за останні 8 років розвитку України. Найвідчутнішим цей борг є для мешканців Львівської (22,5 млн.), Тернопільської (10,6 млн.) та Івано-Франківської (8 млн.) областей.

3. Напрями удосконалення державного регулювання доходів громадян в сучасних умовах

Державне регулювання доходів населення -- сукупність законодавчих норм та виконавчих і контролюючих важелів та заходів, що реалізуються уповноваженими державними установами для стабілізації доходів і їх зростання, а також недопущення їх надмірної диференціації та зменшення масштабів бідності.

Регулювання доходів державою спрямоване на створення умов, які сприяють нормальному відтворенню робочої сили, нагромадження людського капіталу, посилення мотивації найманих працівників до трудової діяльності, надання допомоги тим, хто не може забезпечити собі певного рівня доходу.

Представники класичної школи заперечували втручання держави у процеси розподілу доходів. На їхню думку, таке втручання буде шкідливим. Протилежного погляду дотримуються марксисти, які вважають, що повний розподіл національного доходу в суспільстві повинна здійснювати винятково держава. Слабкість марксистської версії розподілу доходів полягає в тому, що вона звужує наукові горизонти дослідження цієї проблеми, а також протиставляє одні соціальні групи іншим.

Представники маржиналізму виступили за перерозподіл доходів на користь бідніших верств населення, бо це, на їхню думку, збільшує сукупний обсяг задоволення потреб. Прихильники кейнсіанства виходять з того, що держава не може стояти осторонь процесів розподілу доходів у суспільстві. Державне регулювання, на їхню думку, забезпечує макроекономічну стабільність та економічне зростання. Водночас у західних країнах на перший план нині виходять проблеми свободи людини, що пов'язано з тим, що значні групи населення можуть потрапляти у залежність від державних інституцій. Усі фактори беруть участь у виробництві національного доходу, тому для дослідження процесу його розподілу потрібно використовувати інструментарій сучасної макроекономіки [13, c. 30-31].

Державне регулювання доходів населення має давню історію. Першою спробою державного регулювання доходів було ухвалення в Англії у 1601р. законів про бідних, які забезпечували додаткові засоби існування цим верствам населення. Одним із напрямів розв'язання назрілих проблем у сфері розподілу доходів стало запровадження в Німеччині наприкінці ХІХ ст. системи соціального страхування. Згодом серед економістів утверджується ідея, що всі особи, які втратили заробіток, повинні мати право на однаковий соціальний захист. Це стало початком «держави загального добробуту». Під час перехідного періоду більшість країн Центрально-Східної Європи включили до своїх стабілізаційних програм заходи з регулювання доходів. Усі країни Центральної Європи особливого значення надають соціальним гарантіям, ввели податок на доходи фізичних осіб.

У командно-адміністративній економіці політика в сфері доходів переслідувала дві цілі: досягнення відносно рівномірного розподілу доходів і забезпечення мінімального прожиткового рівня. Намагання зрівняти доходи різних верств населення призвело до того, що фактично застосовувався принцип їх зрівнялівного розподілу. Як свідчать статистичні дані, в Україні зрівнялівний розподіл використовувався ширше порівняно з іншими країнами. Щодо другого завдання, то в директивній економіці не вдалося забезпечити всім мінімального рівня доходів.

З часу проголошення незалежності Україна почала створювати власну систему розподілу доходів населення. Можна виділити чотири основні етапи її формування. Перший етап -- підготовчий -- тривав від часу прийняття Декларації про незалежність у 1990 р. до кінця 1992 р. Другий етап -- з 1992 р. до 1995р. Основними завданнями, які стояли перед політикою державного регулювання, у той час було подолання наслідків інфляції, вихід із кризового становища та створення сучасної системи соціального захисту. Третій етап розпочався у 1996. Це етап відносної стабілізації. Основними його ознаками є зупинення темпів падіння виробництва, вдосконалення системи соціального захисту найменш захищених громадян. Четвертий етап характеризуватиметься економічним зростанням, запровадженням системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, зростанням реальних доходів населення.

Державне регулювання доходів населення в Україні було суперечливим, непослідовним і непродуманим. Передовсім це стосується регулювання оплати праці, індексації доходів і оподаткування. Уряд намагався захистити реальні доходи населення збільшенням соціальних виплат, наданням різноманітних видів допомоги та дотацій. Водночас проводилася політика консервації доходів. Все це призвело до значних змін у функціональному та родинному розподілі доходів.

Демонтаж командно-адміністративної системи і закладання основ ринкової економіки спричинили низку негативних тенденцій у розподілі доходів. Передовсім у структурі доходів зменшується частка заробітної плати, що може формувати у частини населення зневажливе ставлення до праці як джерела доходів. Водночас зростає частка трансферних платежів, а також доходів від особистого підсобного господарства (особливо у сільській місцевості, де частка доходів від ОПГ перевищила 50%) [12, c. 11-12].

Формування ринкових відносин не може не супроводжуватися диференціацією доходів. Ми вважаємо, що значна поляризація доходів у вітчизняній економіці є наслідком певного комплексу чинників: посилення розривів в оплаті праці, збільшення чисельності безробітних, а також зайнятих неповний робочий тиждень, затримань у виплаті заробітної плати тощо. В Україні диференціація доходів набула, на наш погляд, небажаних масштабів. В останні роки доходи 10% найбагатшого населення перевищують у 13 разів доходи 10% найбіднішого. Коефіцієнт Джині, розрахований за рівнем подушного грошового доходу, становить 35-36, в той час як оптимальний для ринкової економіки не перевищує 26.

Оптимізація соціально-класової структури населення України, яка в першу чергу передбачає згладжування гостроти нерівномірності його розшарування за доходами, звуження масштабів бідності та створення й закріплення позицій середнього класу на основі позитивних якісних змін у рівні життєвості населення, може здійснюватися за допомогою:

- зменшення бідності на основі скорочення безробіття, підвищення розмірів соціальних виплат та допомог у поєднанні із забезпеченням їх адресності та поліпшення житлових умов соціально уразливих верств населення;

- забезпечення передумов для виходу з рангу бідних та входження до середнього класу осіб, які мають високий рівень освіти та кваліфікації, належний соціальний статус, але не відносяться до середнього класу за критерієм доходу та матеріального стану і тому класифікуються більшістю вітчизняних науковців як представники базового прошарку населення;

- розширення чисельності підприємців, власників, фермерів, рантьє, які, набувши власність та відповідну психологію, входять до середнього класу в нових соціально-економічних умовах.

Підтримка найменш забезпечених громадян є першим напрямком політики держави щодо подолання бідності. Вона реалізується в межах системи соціального страхування, передусім пенсійного, та системи соціальних допомог. За умов існування розгалуженої системи підтримки доходів населення важливо забезпечити спрямованість допомог сааме для бідних верств суспільства.

Розширення представників середнього класу в Україні за рахунок потенційно середнього прошарку населення - найманих працівників високої, вищої та найвищої кваліфікації, питомавага яких в структурі середнього класу країн з розвиненою економікою досягає 40-45% населення, є стратегічним напрямком державної політики доходів населення в Україні. Останнім часом в Україні державне регулювання доходів населення було спрямовано головним чином на подолання масштабної бідності. Однак, на нашу думку, необхідно розмежувати політику ліквідації та запобігання бідності доходів та політику формування середнього класу за рахунок зростання доходів представників базового (потенційно середнього) прошарку населення. Остання має набагато більший потенціал забезпечення соціальної стабільності та створення передумов для економічного зростання в країні. З одного боку, середній клас за своєю природою виконує стабілізуючу соціальну роль в країні, а з іншого, - зростання рівня доходів чисельного базового прошарку сприятиме розширенню платоспроможного внутрішнього попиту. Ефективна політика доходів, що реалізується державою, має включати відповідні механізми і джерела підтримання доходів як соціально вразливих верств населення на мінімально припустимому рівні (індексація доходів, мінімальні соціальні гарантії та соціальна допомога, регулювання цін тощо), так і тих верств населення, основним джерелом забезпечення потреб життєдіяльності яких є висококваліфікована наймана праця. З цією метою важелі політики доходів повинні застосовуватися в комплексі з іншими сферами економічної політики держави в умовах переходу до соціально-ринкової моделі розвитку.

Аналіз існуючого стану державного регулювання доходів населення, яке здійснюється в Україні, виявляє руйнування економічної бази, необхідної для утворення на базі представників потенційно середнього прошарку потужної складової середнього класу. На сьогодні має місце фактор дешевої робочої сили та висока експлуатація найманої праці, що виражається у невідповідності рівня заробітної плати рівню продуктивності праці найманих працівників. На один долар заробітної плати середньостатистичний працівник в Україні виробляє продукції в 3-3,5 рази більше порівняно з працівником США та інших розвинених країн світу. Середня заробітна плата в Україні є в 4,2 рази меншою за продуктивність праці, тоді як в розвинених країнах це співвідношення коливається від 1,2 (у Німеччині) до 2 разів (у Франції) [4, c. 43-45].

За останні роки у вітчизняній економіці розширилася зона малозабезпеченості і бідності. Згідно з нашими розрахунками, 12-16% населення країни мали подушний сукупний дохід, що нижчий межі бідності, а 26-28% населення -- нижчий межі малозабезпеченості. Ця значна частина населення не має змоги споживати товари і послуги навіть на мінімальному рівні. Для усунення надмірної диференціації доходів та звуження зони малозабезпеченості пропонуємо скасувати оподаткування трансферних платежів, підвищити рівень неоподатковуваного мінімуму, розширити базу оподаткування, запровадити систему загальнообов'язкового державного соціального страхування, поліпшувати механізм надання соціальної допомоги, ухвалити та реалізувати Програму подолання бідності в Україні та забезпечити зростання вітчизняної економіки.

Досвід пострадянських країн Центрально-Східної Європи, зокрема Польщі, Словаччини, Угорщини, Хорватії, Чехії та інших, свідчить про те, що реальні зрушення в економіці цих країн розпочалися лише тоді, коли середня заробітна плата підвищилася до рівня, еквівалентного 300 доларам США і вище у розрахунку на місяць. З огляду на це, визначальними елементами подальшого реформування системи оплати праці має стати зростання реальної заробітної плати як елементу реформування всього механізму господарювання. Державна політика у сфері оплати праці передусім має бути спрямована на те, щоб:

- удосконалити законодавство про оплату праці, посилити контроль за додержанням законодавства про оплату праці, своєчасно виплачувати заробітну плату;

- реформувати систему оплати праці, істотно підвищити заробітну плату та докорінно змінити структуру видатків виробництва;

- змінити систему оподаткування доходів громадян, підвищувати рівень неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та знизити ставки оподаткування;

- підвищити вартість (ціну) робочої сили, збільшивши у виробничих витратах питому вагу видатків на оплату праці;

- зменшити необгрунтовану надмірну міжгалузеву диференціацію в оплаті праці, істотно підвищити заробітну плату в галузях, що забезпечують науково-технічний прогрес, економічно та фінансово оздоровивши підприємства цих галузей;

- удосконалити оплату праці працівників бюджетної сфери, розробити механізм регулювання міжгалузевих, міжпрофесійних (міжпосадових) співвідношень заробітної плати працівників бюджетної сфери на єдиній основі;

- підтримати купівельну спроможність населення через індексацію його грошових доходів;

- реалізувати комплекс правових, організаційно-економічних заходів, спрямованих на легалізацію тіньових доходів.

Із розвитком ринкової економіки зростатимуть доходи від власності та підприємницької діяльності. Одним із пріоритетних напрямів політики щодо доходів населення є зростання важливості цих доходів для підвищення його добробуту.

Недостатньо використаним джерелом фінансових ресурсів домогосподарств є заощадження. Істотним джерелом доходів окремих груп населення може бути також страхування та кредитування. Впровадження системи заходів для посилення довіри населення до вітчизняної банківської системи через гарантування повного зберігання коштів й одержання сталого відсоткового доходу дасть змогу залучити ці кошти для розвитку внутрішнього ринку.

Для реалізації цього напряму політики щодо доходів потрібно:

- створити сприятливі умови для розвитку підприємництва;

- відновити довіру населення до банківської системи через ліквідне обслуговування вкладів та гарантування їх збереження у золотому чи валютному еквіваленті;

- розширити безготівкові форми розрахунків комерційних банків з фізичними особами у торговельній, побутовій та інших сферах обслуговування населення, створивши системи електронних вкладів і розрахункові рахунки в установах банків, проводячи розрахунки чеками, перераховуючи кошти з банківських рахунків за придбані товари і одержані послуги, комунальні платежі тощо;

- удосконалити законодавчі акти щодо використання населенням власного майна для отримання доходів;

- забезпечити стабільність податкової системи і встановити поміркований податок з доходів від підприємницької діяльності та власності;

- удосконалити податкову систему стосовно доходів, отриманих від окремих видів заощаджень, страхування та кредитування;