Витрати і прибуток підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Витрати виробництва, їх класифікація

2. Витрати виробництва в короткому періоді

3. Витрати виробництва у довгому періоді

4. Собівартість продукції та шляхи її зниження

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Процес виробництва завжди пов'язаний з використанням робочої сили та засобів виробництва, які втілюються в продукті. Останній характеризується корисністю (споживною вартістю) та трудомісткістю, тобто затраченою певною кількістю праці. Чим продуктивніша праця, тим нижча трудомісткість одиниці створеного продукту.

Та частина продукту, що втілює в собі засоби виробництва (уречевлена праця), існує ще до процесу виробництва. Вона тільки переноситься в нього у вигляді матеріальних витрат. А жива праця робітника створює чистий продукт - понад матеріальні витрати.

Повторення виробництва можливе тоді, коли засоби виробництва та робоча сила відтворюються. Для цього з вартості, отриманої після реалізації продукту, відповідна частина виділяється на заміщення вартості засобів виробництва та робочої сили, спожитих у процесі виробництва. Частина вартості товару, що має бути знову авансована на продовження виробництва, визначається як витрати виробництва.

Якби існувала технічна, господарська та соціально-економічна однотипність виробництва, то вже на фазі безпосереднього виробництва витрати на створення продукту виступали б як суспільне необхідні. В такому випадку заміщення цих витрат взяло б на себе суспільство, оскільки зникли б економічні основи розмежування витрат виробника та суспільства.

В реальному житті існують об'єктивні причини, які зумовлюють формування витрат виробництва підприємства як самостійної категорії. В основі цього лежить економічна відособленість. Підприємства (виробники) відособлені як власники засобів виробництва та створюваного продукту. При цьому різноманітність форм власності відображає різний рівень усуспільнення виробництва.

1. Витрати виробництва, їх класифікація

В умовах розвитку соціальне) орієнтованого ринкового господарства поступово зникає протистояння праці й капіталу (через демократизацію останнього, акціонерну та партнерську власність). У процесі виробництва робітник і підприємець все більше співробітничають. Таким чином, відбуваються зміни в соціально-економічній сутності витрат виробництва.

Учені-економісти Заходу грунтовно розробили проблему витрат виробництва, виходячи з потреб зростання його ефективності. При цьому вони виходили з: а) обмеженості ресурсів і б) можливості їх альтернативного використання. Австрійський економіст Ф. Візер (1851- 1926) та американський економіст Дж. Кларк (1847- 1938) вивели категорію вмінені витрати (тобто приписуванні комусь, віднесені на чийсь рахунок). Це дійсні витрати виробництва на даний товар, які дорівнюють найвищій корисності тих благ, які суспільство могло б отримати, якби по-іншому використовувались витрачені виробничі ресурси.

Вибір певних ресурсів для виробництва даного товару означає неможливість виробництва якогось альтернативного товару. З цього виходить, що існує корисність, від якої відмовляються, або непряма корисність, яку можна отримати від виробництва альтернативного товару, використання альтернативних ресурсів.

Вмінені витрати з позицій окремої фірми (підприємства) поділяються на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні (або явні) витрати пов'язані з придбанням фірмою ресурсів (тобто це витрати на сировину, матеріали, робочу силу тощо). При цьому вмінені витрати дорівнюють вигоді, яку можна отримати, якщо при тих же витратах використати альтернативний ресурс.

Внутрішні (або неявні) витрати пов'язані з використанням факторів виробництва, які знаходяться у власності самої фірми (грошовий капітал, технічне та інше обладнання, підприємницькі здібності тощо), а також з деякими її перевагами (місцезнаходження, престижність торгової марки тощо). При цьому ці витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана при альтернативному використанні власних ресурсів.

Використовуючи власні ресурси, підприємець зіставляє ці витрати з альтернативними можливостями: грошовий капітал - з процентом на нього в банку, використання обладнання - з доходом від здачі його в оренду, особисте управління фірмою - з наймом до іншої фірми тощо.

Усі витрати підприємства можна розглядати в аспекті економічних витрат (зумовлені витрати - зовнішні і внутрішні) і бухгалтерські витрати (зовнішні грошові витрати фірми). Співвідношення між економічними і бухгалтерськими витратами, а також між економічним і бухгалтерським прибутком фірми наведено на рис.1.

Рис. 1. Економічні і бухгалтерські витрати підприємства [6, с.234]

Динаміка рівня витрат та кількості створеного продукту пов'язана з категорією граничні витрати. Значне місце в її розробці займають праці таких учених, як А. Маршалл, Дж. Кларк, П. Самуельсон, К. Макконнелл та ін.

Витрати підприємств на виробництво певного обсягу продукції залежать від строку, за який можлива зміна ресурсів, що використовуються.

Протягом короткого строку певні ресурси (обладнання, верстати, будівлі тощо) залишаються незмінними. Кількість інших ресурсів (праця, сировина, допоміжні матеріали тощо) може змінюватись. У зв'язку з цим існують поняття постійних та змінних витрат. Останні змінюються зі зміною обсягу виробництва. Щодо постійних витрат, то в межах наявних виробничих потужностей їх величина не залежить від кількості створюваної продукції. Постійні витрати мають місце навіть тоді, коли не створюється продукт (амортизація, опалення, освітлення, реклама, страхування, рентні платежі). Для розширення виробництва продукції передусім необхідно відповідно збільшити кількість змінних ресурсів та інтенсивніше використовувати наявні виробничі потужності.

За тривалий період можна змінити кількість усіх зайнятих ресурсів, у тому числі й виробничі потужності. Відповідно всі ресурси у цей період розглядаються як змінні.

Розмежування витрат виробництва за нетривалий період на постійні та змінні є вихідним пунктом для визначення закону спадної віддачі, або ефективності граничного продукту. Згідно з цим законом, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниць змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного, фіксованого ресурсу (наприклад, капіталу) дає обсяг додаткового продукту, що зменшується в розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Так, при певній кількості обладнання обсяг виробництва буде зростати все повільніше, якщо все більше робітників будуть залучатися до його обслуговування.

Кожний додатковий приріст одного з ресурсів при фіксованих значеннях інших веде до зменшення приросту продукту. В результаті на одиницю змінного ресурсу припадає все менше фіксованого ресурсу.

Під впливом науково-технічного прогресу, що змінює якість ресурсів, можливе встановлення іншої пропорції між зростанням обсягу виробництва та певного ресурсу при незмінних значеннях кількості інших ресурсів. Однак і в цьому випадку закон діє, хоч і на новому кількісному рівні. Він не діє при паралельному зростанні обсягів усіх ресурсів. В ряді випадків тут виникає ефект економії на масштабах виробництва.

Сума постійних та змінних витрат фірми при виробництві даної кількості продукту становить загальні (сукупні) витрати, їх можна визначити, якщо обчислити витрати на виробництво однієї одиниці продукції плюс додаткові витрати на виробництво другої, плюс додаткові витрати на виробництво третьої і т. д., включаючи n-одиницю продукції. Збільшення кількості вироблюваної продукції супроводжується зростанням сукупних витрат.

Щоб порівняти витрати на виробництво продукту з його ціною, необхідно підрахувати витрати на виробництво одиниці продукту, або середні витрати.

Середні витрати поділяються на середні постійні та середні змінні. Середні постійні витрати в міру зростання виробництва знижуються. Це відбувається тому, що сукупні постійні витрати у нетривалий період залишаються незмінними. Відповідно із збільшенням випуску продукції постійні витрати на одиницю продукту знижуються. Середні змінні витрати знижуються до мінімального рівня, який відповідає випуску максимальної кількості продукту, що припадає на зростаючі змінні ресурси. Після цього середні змінні витрати починають зростати, оскільки збільшення виробництва цього продукту потребує непропорційного збільшення змінних факторів (див. табл. 1).

Зміна витрат залежно від кількості створеного продукту відображається категорією граничні витрати, тобто ті, які додатково необхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції. Граничні витрати визначаються, по-перше, відніманням сукупних витрат (при незмінних постійних) на виробництво певної кількості продукту від таких витрат на збільшене виробництво і, по-друге, діленням цієї різниці на зрослу кількість одиниць продукту (див. табл. 1).

Таблиця 1 - Динаміка витрат виробництва в короткостроковому періоді

Кількість одиниць праці	Кількість продукції	Витрати виробництва
		постійні	змінні	сукупні	граничні	середні
						постійні	змінні	сукупні
1	2	3	4	5	6	7	8	9
0	0	90	0	90	-	-	-	-
1	16	90	10	100	0.63	5.63	0.63	6.25
2	35	90	20	110	0.53	2.57	0.57	3.14
3	48	90	30	120	0.77	1.88	0.63	2.50
4	59	90	40	130	0.91	1.53	0.68	2.20
5	60	90	50	140	10.00	1.50	0.83	2.33

Існує залежність зміни кількості виготовленої продукції від зміни кількості змінних ресурсів. Вона відображається категорією граничний продукт, тобто одержаний в результаті застосування додаткової одиниці змінного ресурсу. Наприклад, граничний продукт праці - це додаткова продукція, яку випускає підприємство при наймі ще одного робітника. Величина обсягу граничного продукту зі збільшенням змінних ресурсів спочатку зростає, а потім знижується відповідно до закону спадної віддачі. Останній виражається в тому, що, поки додаткова величина, яка приєднується до суми загальних або змінних витрат, залишається меншою середніх величин цих витрат, показник середніх витрат зменшується. Навпаки, якщо гранична величина, що приєднується до суми загальних або змінних витрат, виявляється більшою за середні сукупні витрати, середні витрати повинні зростати. Отже, середні витрати можуть знижуватись тільки тоді, коли граничні витрати нижчі за них, а підвищуватись - тільки тоді, коли граничні витрати вищі (див. таблицю 2).



Таблиця 2 - Граничні витрати і граничний продукт

Кількість одиниць праці	Змінні витрати, грошові одиниці	Граничний продукт, од.	Сукупний продукт, од.	Граничні витрати на одиницю продукції, грошові одиниці
1	10	10	10	1,0
2	20	15	25	0,67
3	ЗО	12	37	0,83
4	40	10	47	1,0
5	50	8	55	1,25

Концепція граничних витрат дає змогу визначити ті витрати, величину яких можна контролювати безпосередньо. Граничні витрати відображають витрати підприємства при виробництві останньої одиниці продукції, а також витрати, яким можна запобігти при скороченні обсягу виробництва на цю останню одиницю. Показник середніх витрат не дає такої інформації.

2. Витрати виробництва в короткому періоді

Поєднання незмінних (фіксованих) і змінних факторів підприємством у виробництві свого продукту в межах короткострокового періоду викликає дію закону спадного граничного продукту, або закону спадної віддачі ресурсів.

Закон спадної віддачі стверджує: починаючи із певного моменту, послідовне зростання змінних ресурсів та їх поєднання із незмінними створює все менший приріст продукту, або граничний продукт, в розрахунку на кожну наступну одиницю зростаючого змінного ресурсу.

Якщо припустити, що в короткому періоді основний незмінний ресурс - це капітал (засоби праці), а основний змінний ресурс - праця (робоча сила), то продемонструвати дію закону спадної віддачі можна так: якщо кількість працівників, які обслуговують незмінну кількість засобів праці, буде збільшуватися, то зростання обсягу виробництва відбувається усе повільніше, по мірі того, як все більше робітників буде залучатись у виробництво (ефект виробництва стане спадним).

Для пояснення цього факту повернемось до фірми «Пінгвін», що продовжує тим часом виробляти і продавати морозиво.

Якби дана фірма найняла на роботу лише одного працівника, йому довелось би скрутно - треба управляти водночас і міксерами, що змішують молоко, цукор та інші складники майбутнього продукту, і холодильниками, і переносити сировину та продукт, а потім і продавати морозиво. Тобто рівень продуктивності праці буде вкрай низьким. Відчувається нестача робочої сили, тому виробництво є неефективним.

По мірі зростання кількості працюючих ці труднощі поступово зникають, окремі робітники спеціалізуються на обслуговуванні своїх робочих місць - біля транспортного візка, міксера, холодильника, прилавка. Це приведе до економії часу (який раніше втрачався при зміні одним робітником засобів праці), будуть використані усі переваги поділу праці (спеціалізації). Продуктивність праці значно зросте, виробництво стане ефективним.

Найефективніший спосіб виробництва морозива виявився при наявності 5 працюючих: 4 робітників і 1 продавця. До цього часу граничний продукт праці (додатковий випуск продукту на одного додаткового працівника) зростав. Але тенденція до його зростання не могла продовжуватись нескінченно при фіксованій кількості незмінних ресурсів (засобів праці).

Наступне збільшення кількості працівників (спочатку найняли 6-го, потім 7-го, 8-го і т. д.) створило проблему їх надлишку, їх робоча сила (усієї кількості працюючих) стала недовикористовуватись. Виробництво зростало, але темп зростання сповільнювався, адже на кожного працівника припадала все менша кількість обладнання. Граничний продукт праці почав зменшуватись (в розрахунку на 6-го працівника він став меншим, на 7-го - ще меншим, не кажучи уже про 8-го, і т. д.).

В кінцевому рахунку працівники заповнили увесь виробничий простір підприємства і стали просто заважати один одному. Граничний продукт праці впав до нуля разом із зупинкою виробництва внаслідок його крайньої неефективності Отже, починаючи з певного моменту (коли на роботу взяли 6-го працюючого), розпочалась спадна віддача усієї сукупності виробничих ресурсів, а граничний продукт праці почав зменшуватись.

При аналізі спадної віддачі ресурсів у короткому періоді використовуються показники сукупного продукту підприємства і граничного продукту.

Сукупний продукт - це увесь обсяг продукції підприємства, створеної сукупною дією усіх виробничих ресурсів. Граничний продукт будь-якого змінного фактора виробництва (наприклад, праці) - це добавка до сукупного продукту, одержана за рахунок використання додаткової одиниці даного фактора. витрата період граничний собівартість

Крім того, при аналізі віддачі ресурсів не можна обминути показника середнього продукту.

Середній продукт - це сукупний продукт фірми у розрахунку на одиницю певного змінного фактора виробництва.

Числову ілюстрацію дії закону спадної віддачі показує таблиця, у якій відображено результати виробничої діяльності малого підприємства «Пінгвін», що випускає фірмове морозиво під такою ж назвою (в одній упаковці - 200 порцій морозива). Змінним фактором виробництва є праця (кількість працівників) [2, с.208].

Таблиця 3 - Сукупний, граничний і середній продукт праці (випуск упаковок морозива за день)

Кількість працівників	Сукупний продукт	Граничний продукт	Середній продукт	Віддача ресурсів
1	0,5	0,5	0,50	Зростаюча
2	1,6	1,1	0,80
3	2,9	1,3	0,97
4	4,4	1,5	1,10
5	6,0	1,6	1,20
6	7,4	1,4	1,23	Спадна
7	8,6	1,2	1,23
8	9,6	1,0	1,20
9	10,4	0,8	1,16
10	11,0	0,4	1,10
11	11,0	0	1,00

Табличні дані свідчать, що із зростанням граничного продукту зростає і віддача ресурсів, а із його зменшенням віддача ресурсів стає спадною. Середній продукт, який є виразом середньої продуктивності праці, не може бути критерієм віддачі ресурсів, адже тоді, копи віддача уже стала спадною (після найму 6-го робітника), середній продукт зростав (до появи 8-го робітник).

Таким чином, закон спадної віддачі є законом спадного граничного продукту. При зростанні граничного продукту віддача ресурсів зростає, а при його зменшенні - спадає.

Це положення найбільш зримо відображається графічно: через побудову кривих граничного і середнього продукту праці (при цьому використано показники таблиці 3).

Графік граничного продукту показує: спочатку віддача ресурсів зростала (до 5-го працівника включно), а потім почала спадати, що є проявом закону спадної віддач. Динаміка середнього продукту (середньої продуктивності праці) відрізняється від динаміки граничного продукту (граничної продуктивності праці): їх криві перетинаються у точці, де середній продукт виявився найвищим. Після найму 11-го працівника граничний продукт зникає. Можна передбачити, що наступне нарощування кількості працівників зробить його від'ємним, як і віддачу ресурсів. Проте така ситуація чисто умоглядна, абстрактна, адже фірма не може допустити зменшення сукупного продукту при одночасному збільшенні витрат ресурсів.



Рис. 2. Графіки граничного і середнього продукту праці

З'ясуємо природу витрат підприємства у короткому періоді його діяльності. Як уже відомо, у цьому періоді витрати поділяються на постійні і змінні.

Постійні витрати - це витрати підприємства, які у короткому періоді не змінюються, є фіксованими, незалежно від обсягу виробництва. Вони відображають витрати постійних (фіксованих) факторів виробництва.

Фірма може уникнути постійних витрат, пов'язаних з її постійними факторами виробництва (якщо взагалі може), тільки повністю припинивши свою діяльність. Постійні витрати, яких не можна уникнути навіть за умов повного припинення виробництва, називають безповоротними витратами. Зокрема фірма може вкласти свій капітал у вузькоспеціалізоване обладнання, яке можна використовувати виключно для виробництва нового продукту фірми: його не можна продати іншим фірмам (які такого продукту не випускають) і не можна реалізувати по вартості металобрухту.

До постійних витрат підприємства можна віднести [2, с.209]:

альтернативну вартість основних фондів;

амортизаційні відрахування;

рентні і процентні виплати фірми;

позику;

податки у державний і місцевий бюджети;

витрати на охорону майна фірми і по догляду за обладнанням (навіть, якщо воно не експлуатується);

заробітну плату управлінського апарату фірми тощо.

Змінні витрати - це витрати підприємства, які змінюються разом з обсягом виробництва. Вони відображають витрати змінних виробничих факторів.

Затрати змінних виробничих ресурсів змінюються водночас із зміною обсягу виробництва (зокрема, праця), відповідно змінюються і змінні витрати.

До змінних витрат фірми можна віднести:

заробітну плату найманих робітників основного виробництва;

вартість сировини і матеріалів (предметів праці);

вартість палива і енергії (тобто, частини засобів праці);

транспортні витрати тощо.

Загальна сума постійних і змінних витрат складає валові (сукупні) витрати підприємства.

Важливе значення для аналізу діяльності підприємства мають його середні витрати - середні валові, постійні і змінні витрати.

Середні витрати - це витрати підприємства у розрахунку на одиницю випущеного продукту.

Розрізняють середні змінні, середні постійні і середнівалові витрати, які розраховуються діленням обсягу змінних, постійних і валових витрат на обсяг випущеного продукту відповідно.

Поряд із середніми витратами обчислюють і граничні витрати підприємства.

Граничні витрати - це витрати, пов'язані із виробництвом додаткової одиниці продукту. Граничні витрати відображають приріст сукупних витрат підприємства при випуску кожної додаткової одиниці продукту.

Таблиця 4 - Витрати підприємства у короткому періоді

Q	Постійні витрати	Змінні витрати	Валові витрати загальні середні	Граничні витрати
	загальні	середні	загальні	середні
	FC	AFC	VC	AVC	TC	ATC	MC
	60,0	-	0	-	60,0	-	-
1	60,0	60,0	44,0	44,0	104,0	104,0	44,0
2	60,0	30,0	66,0	33,0	126,0	63,0	22,0
3	60,0	20,0	82,0	27,0	142,0	47,3	16,0
4	60,0	15,0	100.0	25,0	160,0	40,0	18,0
5	60,0	12,0	122,0	24,4	182,0	36,4	22,0
6	60,0	10,0	150,0	25,0	210,0	35,0	28,0
7	60,0	8,6	188,0	26,9	248,0	35,4	38,0
8	60,0	7,5	243,0	30.4	303,0	37,9	55,0
9	60,0	6,7	328,0	36,4	388,0	43,1	85,0

Табличні дані використаємо для побудови графіків. Спочатку побудуємо графіки загальних витрат підприємства - постійних, змінних і валових.

Рис. 3. Загальні витрати підприємства у короткому періоді

Графік постійних витрат (FC) показує, що вони не змінюються із зростанням обсягу виробництва у короткому періоді, тому він побудований як графік горизонтальної прямої (на відмітці 60 грош.од.). Змінні витрати фірми (VC) відображені складною кривою, яка спочатку стає пологішою (це відображає зростаючу віддачу змінних витрат), а потім поступово загинається вгору (це відповідає спадній віддачі ресурсів). Валові витрати фірми (ГС) є сумою постійних (FC) і змінних (VC) витрат. Оскільки постійні витрати незмінні у короткому періоді і не залежать від обсягу виробництва, крива ТС повторює форму кривої VC. Крива TС з певного моменту також вказує на дію закону спадної віддачі, коли вона теж починає більш помітно спрямовуватись вгору, реагуючи на зростання темпу витрат.

Крива середніх валових витрат (ATC) завжди розміщується вище кривої середніх змінних витрат (AVC), адже до ATC завжди входять середні постійні витрати (AFC). Розрив між кривими ATC і AVC показує величину AFC. Середні постійні витрати знижуються при зростанні обсягу продукту фірми, тому що вони дорівнюють постійній величині (у нашому прикладі 60 дол.), поділені на завжди зростаючий обсяг випуску продукту. Таким чином, по мірі зростання випуску відстають між кривими ATC і AVC зменшується, однак за невеликих обсягів випуску різниця між ATC і AVC може бути дуже значною, що показує ліва частина графіка.



Рис. 4. відображає графіки кривих середніх і граничних витрат підприємства, побудовані за даними тієї ж таблиці

Крива ATC загалом має ту саму форму, що й крива AVC. При цьому крива ATC завжди досягає свого мінімального значення за більш високого обсягу випуску, ніж крива AVC, адже крива AFC, що впливає на криву ATC, постійно знижується, відображаючи зменшення середніх постійних витрат із зростанням обсягу виробництва. Короткострокові криві середніх змінних і середніх валових витрат (ATC і AVC) характеризуються як U-подібні криві середніх витрат. Обидві, завдяки закону спадної віддачі, завжди загинаються вгору за достатньо великих обсягів виробництва. По мірі того, як усе більше й більше працівників використовуються для експлуатації змінних факторів виробництва, продуктивність праці (як середня, так і гранична) у кінцевому рахунку зменшується і відповідно середні витрати починають зростати.

Крива МС (граничних витрат) перетинає криві AVC і АТС. Коли МС знаходиться вище AVC, то змінні витрати виробництва ще однієї додаткової одиниці продукту стають вищими від середніх. Тобто, середні витрати будуть зростати, якщо згадана одиниця буде вироблена. Коли МС знаходиться нижче AVC, тоді виробництво ще однієї додаткової одиниці продукту повинні знижувати AVC. Згідно цієї логіки, можна проаналізувати залежність МС (граничних витрат) і АТС (середніх валових витрат).

Форма кривої граничних витрат (МС) є відображенням і наслідком дії закону спадної віддачі. Співвідношення між рівнем граничної продуктивності праці і величини граничних витрат легко зрозуміти із таблиці 3. Поки гранична продуктивність кожного додаткового робітника буде збільшуватися, граничні витрати будуть зменшуватись. Так відбувається тому, що граничні витрати - це ціна праці додаткового працівника, поділена на його граничну продуктивність. Залежність між граничною продуктивністю і граничними витратами очевидна: за даного рівня ціни (витрат) на змінні ресурси зростання граничної продуктивності буде виражатись у зниженні граничних витрат, а спадна віддача - у зростанні граничних витрат.

Це наочно демонструють графіки. Крива граничних витрат (МС) е дзеркальним відображенням кривої граничної продуктивності (МР). Для цього слід порівняти два графіки: на рис. 2 і рис. 4. Вони показують, що в момент, коли гранична продуктивність досягає максимального значення (це сталось, коли на фірмі «Пінгвін» з'явився 5-й працівник), граничні витрати мінімальні (ціна його праці, поділена на граничний продукт, найменша).

Подібна залежність існує і між середньою продуктивністю праці (середнім продуктом) та середніми змінними витратами: їх графіки також дзеркально обернені. Тобто, чим більший середній продукт (середня продуктивність праці), тим нижчі середні змінні витрати, а чим менший середній продукт, тим вищі середні змінні витрати.

Зміна цін на використовувані ресурси (або зміна технологічного способу виробництва) зсуває криві витрат. Зокрема, зростання постійних витрат буде зміщувати пряму FC вгору. У зв'язку із цим, крива ТС (сукупних витрат фірми) також зміститься вгору, Водночас зміна постійних витрат не впливає на криву змінних витрат (VC), адже постійні витрати не виявляють своєї дії на змінні. Тому й крива граничних витрат (МС) також не зміниться (вона відображає у короткому періоді лише зміни змінних витрат).

Зростання ціни змінного фактора, у даному випадку праці, зсуває не лише криву VC, а й криві ТС і МС. Крива ТС зсувається тому, що витрати праці, а отже, і змінні витрати, будуть зростати. Тепер граничні витрати (МС) також піддадуться змінам. Собівартість додаткової одиниці продукту дорівнює заробітній платі, помноженій на додаткову кількість праці, що потрібна для виробництва наступної одиниці продукту. При зростанні зарплати граничні витрати будуть зростати разом із зростанням обсягу виробництва. Тобто, коли зростають змінні витрати (ціна праці), зростатимуть і граничні витрати (МС), а їх крива змістить вгору. Водночас зростання ціни праці змістить угору і криву AVC.

Значення усього цього для конкретної фірми пояснимо за допомогою рис. 5.

Рис. 5. Криві витрат і прибуток підприємства

Графік показує, що найефективнішим виробництво фірми буде за обсягу продукту ОМ, коли АТС найнижчі і кожна одиниця товару приносить найвищий прибуток (різниця між ціною Р і середніми повними витратами АТС). прибутковим буде обсяг виробництва у діапазоні від Q1 до Q2 (якщо випуск продукції буде Q1 чи Q2, прибутку не буде взагалі, адже у цих випадках ринкова ціна лише покриватиме середні повні витрати: якщо обсяг виробництва буде меншим Q1 чи більшим Q2, воно взагалі буде збитковим, адже АТС перевищуватимуть рівень ціни). Заштрихований сектор - сектор прибутковості. Точка М - точка рівноваги фірми на даному ринку, а QМ - рівноважний обсяг виробництва, тобто найбільш оптимальний за даних умов.

Таким чином, якщо частина факторів (витрат) виробництва будуть постійними, а частина - змінними, що й характеризує короткостроковий період, прибутковість виробництва визначається певним рівнем граничних витрат і певним обсягом випуску продукту. Зростання чи зниження обсягу виробництва у порівнянні із рівноважним приведе у короткому періоді до зменшення прибутку фірми.

3. Витрати виробництва у довгому періоді

Довгостроковий період відрізняється від короткострокового можливістю фірми вільно маніпулювати усіма виробничими факторами Це означає, що при цьому усі витрати фірми стають змінними. У той час, як виробничі будинки і споруди фірми не можуть бути зміненими у короткому періоді, у довгому періоді фірма може побудувати чи орендувати додаткові виробничі потужності, встановити саме ту техніку, що їй потрібна. Інакше кажучи фірма може наростити обсяг виробництва із новим характером витрат.

Зміна характеру середніх витрат підприємства відображена на графіку (рис. 6), де побудовано криву довгострокових середніх витрат - криву довгострокових АТС, яку називають також плановою кривою. LAC - довгострокові АТС. Криву LAC перетинає крива LMC (довгострокових граничних витрат фірми).



Рис 6. Крива довгострокових середніх витрат [3, с.437]

На рисунку показано ряд кривих АТС, кожна із цих АТС відображає середні повні витрати виробництва різних обсягів продукту на різних підприємствах фірми. Крива АТС1 відповідає підприємству із найменшими виробничими можливостями, а крива АТС4 - підприємству із найбільшим випуском продукту (11 тис.од.). Найменші середні витрати на 2-му підприємстві (АТС2), найвищі - на 4-му (ATC4). Криві АТС відрізняються за обсягом виробництва, коли вони мінімальні.

Крива LAC (довгострокових АТС) будується як дотична до АТС різних підприємств фірми у точках їх найменших значень.

Крива довгострокових середніх витрат показує найменші витрати виробництва будь-якого визначеного обсяг випуску продукції, допускаючи при цьому можливість зміни усіх факторів виробництва оптимальним чином з метою мінімізації витрат.

Кожній точці довгострокових АТС відповідає конкретне підприємство: крива АТС кожного підприємства торкається кривої LAC з точці, що відповідає тому обсягові виробництва, за якого воно може виробляти з найнижчими сукупними витратами.

Можна побудувати й криву довгострокових граничних витрат, яка б відповідала плановій кривій витрат фірми (крива LMC).

Крива довгострокових граничних витрат показує приріст витрат, пов'язаних із виробництвом додаткової одиниці продукту, у і тому випадку, коли фірма може змінювати усі фактори виробництва з метою мінімізації витрат.

Між короткостроковими і довгостроковими граничними витратами фірми існує принципова різниця: у короткостроковому періоді крива МС (граничних витрат) відображає лише додаткові змінні витрати виробництва наступної одиниці випуску; у довгостроковому періоді крива LMC відображає зміну усіх витрат, які стають змінними.

Зростаюча крива LMC перетинає криву LAC у точці її мінімуму (точці А на графіку). Вздовж кривої довгострокових граничних витрат (LMC) граничні витрати включають зростання альтернативної вартості обраного оптимальним чином підприємства, на якому середні витрати найнижчі.

Крива довгострокових АТС має U-подібну форму у зв'язку із існуванням економії від масштабу виробництва.

Економія від масштабу виробництва (зростаюча віддача від масштабу) існує тоді, коли довгострокові середні витрати фірми знижуються разом із зростанням масштабів виробництва. Постійна віддача вів масштабу існує у випадку, коли довгострокові АТС не залежать від обсягу виробництва. Негативна економія від масштабу (спадна віддачі від масштабу) і з'являється тоді, коли довгострокові середні витрати зростають в міру зростання обсягів виробництва.

На рис. 6. до точки А існує зростаюча віддача від масштабу (ДТС зменшується, крива LAC спадаюча), а із зростанням обсягів випуску продукції з'являється спадна віддача від масштабу (АТС зменшуються, крива LAC зростаюча).

Якщо е економія від масштабу (зростаюча віддача факторів) зростання обсягів виробництва стає вигідним, адже зменшуються середні витрати, але якщо з'являється негативна економії від масштабу (спадна віддача фактору) нарощувати обсяг виробництва недоцільно, адже середні витрати зростають. Межа зміни афекту від масштабу визначається рівнем довгострокових граничних витрат підприємства: якщо LMC (довгострокові граничні витрати) менші LAC (довгострокові АТС) - ефект позитивний, а якщо LMC вищі від LAC - ефект негативний.

Є три основних причини зростаючої віддачі факторів виробництва (економії від масштабу):

неділимість виробництва;

спеціалізація виробництва:

використання технічних переваг великомасштабного виробництва.

Неділимість виробництва існує у тому розумінні, що одні і ті ж неділимі фонди (виробничі фонди взагалі не можна поділити, не зруйнувавши виробництва) розповсюджується на зростаючу кількість продукту, що зменшує витрати [7, с.141].

Спеціалізація виробництва збільшує продуктивну силу факторів виробництва, що також зменшує середні витрати підприємства при зростанні обсягу випуску продукту.

Технічні переваги великомасштабного виробництва полягають у можливості застосування більш прогресивної і продуктивної техніки, яка все зростає разом із зростанням обсягів виробництва.

Неділимість виробництва відноситься головним чином до дрібних підприємств, а у складі великих фірм співіснують по кілька підприємств; спеціалізація і технічні переваги характерні передусім для промислових підприємств, а у сфері послуг, наприклад, ці чинники практично не діють.

Основною причиною негативної економії від масштабу (спадної віддачі виробничих факторів) стають складності в управлінні великомасштабним виробництвом - витрати на управління починають з певного моменту наростати в геометричній прогресії.

Водночас фірма, досягши мінімально можливих середніх витрат виробництва, може, маніпулюючи витратами, певний час утримувати їх на одному рівні, підтримуючи постійну віддачу від масштабу, що й відображено на рисунку (при цьому довгострокові АТС перестають залежати від обсягу випуску).

На рис. 7 відрізок АС кривої LAC (довгострокових середніх повних витрат) показує позитивну (зростаючу) віддачу від масштабу виробництва, коли середні витрати зменшуються. Відрізок CD цієї кривої демонструє незмінну віддачу від масштабу коли середні витрати фірми не змінюються із збільшенням обсягу виробництва. Відрізок DF репрезентує спадну (негативну) віддачу від масштабу, коли середні витрати фірми починають збільшуватись із зростаючими темпами за рахунок збільшення витрат на управління.

Рис 7. Віддача від масштабу і прибутковість фірми

Економія на масштабах виробництва дозволяє фірмі значно збільшити діапазон доходності виробництва за ринкової ціни Р у довгостроковому періоді (відрізок BE планової кривої). Економія на масштабах дає можливість фірмі досягати високої прибутковості за значних обсягів виробництва. Проте існує певна межа (точка D на плановій кривій) після якої уже неможливо підтримувати незмінну віддачу факторів виробництва і вона починає спадати, породжуючи негативний ефект від масштабу.

4. Собівартість продукції та шляхи її зниження

Залежно від функціонального призначення собівартість у господарській практиці поділяється на розрахункову, фабричну, виробничу, комерційну.

Розрахункова собівартість відображає затрати, що очікуються у періоді, на який розробляється виробнича програма. При визначенні такої собівартості виходять з існуючого на час розрахунку рівня затрат і передбачених у програмі заходів щодо організаційно-технічного вдосконалення виробництва.

Фактична собівартість відображав дійсний рівень. затрат, що склався за підсумковий період. Цей вид собівартості включає затрати, джерелом яких виступає додатковий продукт (штрафи, пеня, неустойки, збитки від стихійного лиха або скасування замовлень тощо) і використовується для пошуку шляхів зниження собівартості.

Виробнича собівартість складається із затрат на виготовлення товару і затрат на оплату праці управлінського та допоміжного персоналу, утримання офісів та ін.

Комерційна собівартість включає виробничу собівартість; і затрати, пов'язані з реалізацією товару.

Перелічені види собівартості на різних підприємствах, які виготовлять однотипний товар, є різними. У цьому зв'язку виділяють собівартість індивідуальну та суспільну.

Індивідуальна собівартість несе інформацію про умови виробництва, що склались у кожного конкретного товаровиробника. Індивідуальна собівартість - один із основних якісних показників у господарській діяльності, який відображає рівень ресурсного потенціалу та ефективність його використання на підприємстві. Суспільна собівартість є похідною від індивідуальної. Це узагальнена, усереднена (середня зважена) індивідуальна собівартість для даного виробу на різних підприємствах, яка визнана споживачами на ринку (суспільством) як прийнятна для них. Суспільна собівартість становить основу ринкової ціни товару.

Собівартість має досить складну внутрішню будову, або структуру. Розмежування різних елементів собівартості дає змогу здійснювати їх облік і на цій основі визначати загальний обсяг затрат, виявляти закономірності та тенденції їх динаміки, а з цим і шляхи зниження.

Стриктуру собівартості звичайно розглядають у двох площинах: за елементами затрат та за статтями калькуляції, під якою розуміють обчислення собівартості одиниці продукції.

Таблиця 5 - Складові собівартості продукції при її формуванні за різними ознаками [5, с.267]

За елементами затрат	За статтями калькуляції
Сировина й основні матеріали, допоміжні матеріали, паливо, електроенергія; Амортизація основних фондів; Заробітна плата (основна і додаткова); Соціальне страхування; Інші затрати	Сировина і матеріали; Паливо й електроенергія па виробничі потреби; Заробітна плата робітників: основна додаткова (премії); Відрахування на соціальне страхування; Затрати на підготовку й освоєння виробництва; Затрати на утримання й експлуатацію устаткування; Затрати на управління цехом (іншими підрозділами), підприємством; Затрати від браку; Інші затрати виробничого і невиробничого призначення

Структура собівартості за елементами затрат характеризує загальний економічний стан підприємства, висвітлює джерела перевитрат або економії, а також виявляє загальні потреби підприємства у матеріальних, трудових, фінансових ресурсах для їх дальшого збалансування з усіма розділами виробничої програми. Структура собівартості за елементами затрат визначається у розрахунку на повний обсяг виробництва.

Формування структури собівартості за статтями калькуляції має іншу мету. За її допомогою визначають вплив на величину собівартості перевищення строків освоєння випуску нової продукції, зміни обсягів виробництва, втрат від простоїв, браку, рекламацій тощо. Тому у цій структурі собівартості затрати уособлюються, групуються залежно від призначення та суб'єкта їх здійснення.

Поділ затрат на постійні і змінювані заслуговує на увагу у зв'язку з розпочатим в Україні реформуванням економічної системи, переходом до планомірно-ринкових відносин. Головне функціональне призначення такого поділу затрат полягає у забезпеченні розрахункової основи для встановлення фірмою ціни, за якою вона пропонуватиме свою продукцію на ринку. Поділ, зокрема, дає змогу дослідити, як зростання обсягів реалізації впливатиме на загальні розміри затрат і грошові надходження фірми, визначити, з яких обсягів при бажаній для фірми ціні виробництво почне давати прибуток, у тому числі так званий цільовий (потрібний фірмі).

Безумовно, ринок може «не погодитися» з ціною, запропонованою фірмою, і скоригувати її у той чи інший бік. Якщо у фірми з'явиться можливість продавати продукцію за вищою ціною, то для одержання цільового прибутку необов'язково виробляти попередньо визначену кількість продукції. Розміри скорочення виробництва дають змогу з'ясувати залежність між масою товару та виручкою від її продажу; обчислити необхідний приріст виробництва і реалізації за умов, коли ринкова ціна виявиться меншою від встановленої фірмою.

Але при цьому не виключено, що у фірми просто не вистачить можливостей для нарощування виробництва до потрібного рівня, або збільшення товарної маси, навіть відносно невелике, викличе обвальне падіння цін. Тут багато залежить від еластичності попиту та пропозиції. Можливі й інші випадки, коли єдиним надійним способом стабілізації економічного та фінансового стану підприємства буде зниження собівартості продукції.

Товаровиробник повинен прагнути до скорочення собівартості постійно, а не лише тоді, коли потрапляє у складне фінансово-економічне становище. Низька індивідуальна собівартість забезпечуватиме йому додатковий прибуток. І розміри такого прибутку будуть тим більшими, чим меншою буде індивідуальна собівартість порівняно із суспільною. Джерелом додаткового прибутку виступатиме частина вартості, яку не зможуть реалізувати товаровиробники, що перевищили суспільне допустимий рівень, врахований ринковою ціною. Ціна «зріже» перевитрати й одночасно додасть до індивідуальних затрат, які не досягають суспільного рівня. Ринок, віддаючи більше грошей покупців виробникам, які ефективніше господарюють, ніби виносить їм матеріальну подяку від суспільства за низьку собівартість.

У зниженні собівартості суспільство зацікавлене не менше, ніж виробники. Адже низька собівартість означає, по-перше, що виробництво функціонує ефективно і завжди обмежені ресурси суспільства, у тому числі природні, використовуються раціонально. По-друге, вивільнені завдяки їх раціональному використанню ресурси підуть на покриття нестачі існуючих або створення нових життєвих благ. По-третє, зниження індивідуальної собівартості більшістю виробників створює передумови для зниження цін на товари. Отже, для суспільства зниження собівартості при відсутності монополізації виробництва означає підвищення його добробуту.

Зниження собівартості виробництва передбачає скорочення затрат на кожний елемент її структури, розглянемо основні шляхи такого скорочення по головних елементних групах собівартості [5, с.269].

1. Затрати, пов'язані з використанням предметів праці (сировини, матеріалів, палива, електроенергії тощо). Скорочення затрат за рахунок даної групи елементів вимагає, з одного боку, їх здешевлення, з другого - зменшення затрат на одиницю виробленої продукції, у тому числі через зменшення залишків основного виробництва, їх продуктивного використання. Заміна традиційних сировинних матеріалів штучними з наперед запрограмованими властивостями, розмірами, конфігурацією також сприятимуть зниженню собівартості. Основними напрямами розв'язання цієї проблеми є: зростання продуктивності праці у галузях, що виробляють сировинні та паливно-енергетичні ресурси; підвищення якості інженерно-конструкторських розробок на стадії проектування товару; впровадження техніко-технологічних новацій у виробництво, зокрема безвідходних технологій; постійне підвищення кваліфікації робітників, поліпшення організації виробництва і праці.

2. Затрати, пов'язані з використанням засобів праці (основних фондів). Затрати засобів праці входять у собівартість у вигляді амортизаційних відрахувань. Постійне зростання технічної оснащеності й цін на засоби виробництва зумовлюють зростання абсолютних розмірів амортизації та її питомої ваги у структурі собівартості. Однак це зовсім не означає, що у розрахунку на одиницю продукції такі затрати повинні збільшуватися. Все залежить від співвідношення темпів зростання суми амортизаційних відрахувань і обсягів вироблюваної продукції. Якщо виробництво продукції зростатиме швидше, то на одиницю товару припадатиме менша частка амортизації. Отже, при незмінних інших умовах собівартість одиниці продукції зменшуватиметься.

До основних шляхів запобігання випереджаючого зростання амортизаційних відрахувань належать: підвищення продуктивності праці у галузях, де створюються засоби праці, що здешевлюватиме їх; поліпшення якості машин, обладнання, споруд тощо, яке дасть змогу скоротити затрати на підтримання їх у належному робочому стані протягом проектного строку використання; зменшення частки вартості пасивної частини основних фондів у їх загальній вартості; утримання від придбання нового типу машин і обладнання у випадку, коли приріст цін на них перевищує приріст їхньої продуктивності; використання наявної техніки і обладнання з максимально допустимим навантаженням.

3. Затрати на заробітну плату. Скорочення собівартості за рахунок заробітної плати при збільшенні її абсолютних розмірів можливе лише за умов, коли більш високими темпами підвищується продуктивність праці. В іншому випадку відбуватиметься «проїдання» господарства.

Забезпечити стале переважаюче зростання продуктивності праці можна лише шляхом постійного техніко-технологічного оновлення виробництва, удосконалення його організації. Отже, і в цьому випадку НТП виступає головним фактором розв'язання проблеми.

4. Затрати, джерелом покриття яких виступає вартість додаткового продукту. Такі затрати можна поділити на затрати обов'язкові (постійно здійснювані будь-яким підприємством) і затрати непродуктивні. Спосіб зменшення частки обов'язкових затрат (відрахування на соціальне страхування, сплата проценту за кредит, орендна плата і т. д.) у собівартості по суті той самий, що й спосіб зменшення частки амортизації або заробітної плати. Слід враховувати, що кредит здатний прямо сприяти не лише зменшенню частки власне процента у собівартості продукції, а й скороченню всіх зазначених груп затрат, якщо він береться й розумно використовується для реконструкції, модернізації виробництва.

Непродуктивні затрати (штрафи, відшкодування збитків і т. д.), як правило, пов'язані з низькою трудовою та виконавською дисципліною на підприємстві, невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань, несвоєчасним здійсненням платежів, порушенням законів, що регулюють господарську діяльність. Тому зрозумілі заходи боротьби з непродуктивними затратами. Але вони ніколи не дадуть бажаних наслідків, якщо не буде по-справжньому задіяний економічний інтерес кожного працівника і всього виробничого колективу не лише у своєчасному й сумлінному виконанні обов'язків, суворому виконанні підписаних договорів, дотриманні чинного господарського законодавства тощо, а передусім в інвестиціях у науково-технічні новації.

Задіяти потужні економічні мотивації до розвитку НТП, ощадливого використання оборотних засобів, ефективної праці на споживача у межах командно-адміністративної системи, як свідчить багаторічний досвід, неможливо. Тому одним з найголовніших факторів зниження собівартості слід вважати формування принципово нового господарського механізму, переведення економіки на комерційні засади.

Висновки

Будучи економічно самостійними (відособленими), підприємства формують свої витрати на виготовлення товарів. Витрати виробництва - це те, у що обходиться виготовлення товару підприємству. Вони складаються з матеріальних витрат та витрат на оплату робочої сили найманих працівників (ВВ) і виражаються формулою:

ВВ = с + v

Отже, витрати виробництва відрізняються від суспільне необхідних витрат на величину додаткового продукту (m).

Матеріальні витрати і витрати на оплату робочої сили повинні бути відшкодовані в результаті реалізації виготовленої на підприємстві продукції. Тому витрати виробництва на виготовлення і реалізацію продукту називають собівартістю виробництва, або комерційною собівартістю.

У західній економічній літературі продуктивні сили у складі засобів виробництва і працівників (тобто заводи, устаткування, землю, матеріали, паливо, робочу силу та ін.) називають економічними ресурсами, їх вважають обмеженими або рідкісними, але не в тому розумінні, що вони рідко зустрічаються, а як недостатні для задоволення потреб кожної людини, які є безмежними. При з'ясуванні сутності витрат виробництва виходять з обмеженості ресурсів і можливості їх альтернативного використання. У зарубіжній спеціальній літературі існує термін «вмінені витратив - справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання економічних ресурсів.

Щодо окремого підприємства вмінені витрати поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні - це витрати на придбання сировини, матеріалів, наймання робочої сили та ін. Внутрішні витрати - це наявне обладнання компанії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси). Використовуючи власні ресурси, підприємець порівнює їх ефективність у своїй компанії з альтернативними можливостями.

Відповідно до теорії граничної корисності західні економісти розрізняють поняття «граничні витрати» (витрати, необхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції) і «граничний продукт» (продукт, отриманий у результаті застосування додаткової одиниці змінного ресурсу). Наприклад, граничний продукт засобів праці - це додаткова продукція, яку випускає підприємство, купивши і використовуючи ще один верстат.

У західній економічній літературі розрізняють також постійні та змінні витрати. До постійних належать витрати на заробітну плату, на сплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), витрати на освітлення, опалення, сплату відсотків за кредит та ін. Їх відносять до постійних тому, що вони є незмінними для діючого підприємства. До змінних належать витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто вартості для себе, для даного підприємства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості - основа зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу підприємцю отримати більший прибуток. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари, бочок та ін.). Слід особливу увагу звертати на зниження непродуктивних витрат - штрафів, відшкодування збитків тощо, пов'язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань. До таких витрат належать також прогули працівників на підприємстві.



Список використаної літератури

1. Доллан Э.Дж., Линдсей Д.Е. Рынок: микроэкономическая модель. -Спб., 1992. -с.133-162

2. Загальна економічна теорія. І ч. / за ред. І.В. Буяна. -Тернопіль: Лідер, 2000. -378 с.

3. Макконнелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. В 2-х томах. -М.: Республика, 1992. -т.2, гл.24

4. Основи економічної теорії / за ред. С.В. Мочерного. -К.: Академія, 1997. -464 с.

5. Основи економічної теорії / за ред. С.В. Мочерного. -Тернопіль: Тарнекс, 1993. -688 с.

6. Основи економічної теорії: політекономічний аспект / за ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. -К.: Вища школа, 1994. -559 с.

7. Основы предпринимательской деятельности / под ред. Ю.М. Осипова. -М.: Изд-во МГУ, 1992

8. Самуельсон П. Экономика. В2-х томах. -М.: Алгон, 1992. -т.2

9. Экономика. Учебник / под ред. А.О. Булатова. -М.: БЕК, 1996. -с.79-95.

Размещено на Allbest.ru