Механізм формування державного внутрішнього боргу України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Механізм формування державного внутрішнього боргу України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Трансформація економіки України передбачає адаптацію фінансової системи до ринкових умов господарювання. Однією з ознак адаптаційного процесу виступає дефіцит фінансових ресурсів держави. Відтак, першочерговим завданням є пошук оптимального співвідношення між дохідною й видатковою частинами державного бюджету та забезпечення фінансування його дефіциту на раціональній основі, найвигідніших, тобто найменш уразливих для бюджетної системи умовах.

Український уряд розпочав використовувати внутрішні боргові зобов'язання як інструмент дефіцитного фінансування з 1995 року. Форсоване становлення ринку державних цінних паперів, а також використання залучених коштів для задоволення поточних централізованих потреб бюджету поступово призвели до перевищення обсягів заборгованості над поточними можливостями погашення зобов'язань. Відтак, на тлі нераціональної боргової політики виникла практична необхідність, по-перше, комплексного дослідження проблеми державної заборгованості та наявної системи управління державними запозиченнями, по-друге, вивчення світового досвіду організації внутрішніх позик і, по-третє, розроблення на цій основі нових підходів до формування державного внутрішнього боргу України. Незважаючи на ряд позитивних зрушень у сфері управління державними запозиченнями, які спостерігалися впродовж останніх років, проблема оптимізації формування державного внутрішнього боргу не втрачає своєї актуальності.

Питання утворення державної заборгованості та функціонування системи державних позик були предметом досліджень науковців багатьох країн. В Україні це, зокрема: Барановський О.І., Вахненко Т.П., Козюк В.В., Корнєєв В.В., Новосад Л.Я., Опарін В.М., Федосов В.М.; у Росії: Алексеєнко М.М., Залшупін А.С., Мігулін П.П., Твердохлєбов В.Н., Вавілов Ю.Я., Вавілов А.П., Трофимов Г.Ю., Головачов Д.Л., Саркісянц А.Г. Серед західних економістів слід виділити таких, як Барро Р., Лернер А., Рей К.І., Стігліц Дж.Е. та Фрідмен М.

У роботах іноземних авторів зазвичай основна увага приділяється управлінню зовнішніми позиками, що зумовлено інтересом до цієї проблематики з боку міжнародних фінансових організацій. Вітчизняні наукові розробки переважно присвячені аналізу накопиченого боргу, проблемам, які він породжує на макроекономічному рівні. При цьому майже не знаходять свого відображення питання подальшого розвитку системи державних внутрішніх позик. Відсутні прийнятні методичні розробки щодо управління структурою державного внутрішнього боргу, оптимізації джерел його формування, шляхів підвищення ефективності урядових запозичень. Потребує наукового обґрунтування удосконалення механізму формування державного внутрішнього боргу. Важливість зазначених питань, їх актуальність і недостатня розробленість зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана як складова наукової проблематики НДФІ при Мінфіні України у 2001-2003 рр. і зокрема, пов'язана з темою «Оцінка факторів, що визначають рівень інфляції у сучасних умовах України» - номер державної реєстрації 0202U04345 (автором проведено аналіз впливу державних внутрішніх запозичень на стан грошової маси).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є обґрунтування напрямів удосконалення механізму формування державного внутрішнього боргу України. Відповідно до цієї мети автором були сформульовані такі завдання:

визначити теоретичні засади здійснення державних внутрішніх запозичень, уточнити понятійний апарат і розробити схему класифікації державних позик;

провести аналіз функціонування ринку державних цінних паперів в Україні, визначити етапи його розвитку та сформулювати пропозиції щодо підвищення ефективності запозичень;

проаналізувати зарубіжний досвід урядових запозичень, визначити можливості його використання та шляхи адаптації до вітчизняної господарської практики;

розробити методичні рекомендації з проведення аналізу ризиків урядових боргових зобов'язань і на їх основі оцінити вплив основних чинників нестабільності ринку державних облігацій на параметри формування державного внутрішнього боргу України;

визначити перспективи використання державних цінних паперів для підтримки заощаджень населення та розробити заходи із залучення коштів фізичних осіб на ринок урядових боргових зобов'язань.

Об'єкт дослідження - внутрішні урядові запозичення у фінансовій системі країни.

Предмет дослідження - механізм формування державного внутрішнього боргу України.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження становлять наукові розробки вітчизняних і зарубіжних вчених у сфері управління державним боргом, державних фінансів і грошово-кредитного регулювання, а також нормативно-правові акти, що регламентують питання урядових запозичень. Дослідження теоретичних засад функціонування державних позик здійснювалося шляхом синтезу наукових положень економічної теорії з зазначеної проблематики. Застосування методу декомпозиції дало змогу виділити управління запозиченнями у окремий вид діяльності з управління державним внутрішнім боргом. Для оцінки ефективності функціонування ринку урядових боргових зобов'язань використовувався метод ретроспективного статистичного аналізу. Оцінка певних видів ризиків державних запозичень проводилася шляхом аналізу статистичних даних на основі методу коефіцієнтів і методу порівняння. У дослідженні також широко застосовувався системний підхід до вивчення фінансового механізму державних внутрішніх запозичень.

При підготовці дисертаційної роботи були використані дані офіційної статистики, інформація Міністерства фінансів і Національного банку України.

Наукова новизна одержаних результатів. Основні положення, які формують наукову новизну результатів дисертаційного дослідження, полягають у такому:

запропоновано авторське визначення поняття «механізм формування державного боргу» як системи, що визначає порядок залучення коштів для фінансування державних видатків на засадах державного кредиту і передбачає економічне, організаційне, правове та інформаційне забезпечення цього процесу;

уточнено сутність поняття «державний кредит», зокрема, обґрунтовано, що: по-перше, державний кредит є кредитом лише за формою; по-друге, ця економічна категорія відображає економічні відносини, що формують систему акумуляції та перерозподілу грошових ресурсів, за допомогою якої держава, виступаючи позичальником, розширює фінансові можливості щодо виконання властивих їй функцій;

систематизовано сутнісні характеристики державного кредиту, на основі яких вперше визначено основні властивості державних запозичень: фундаментальні (статичні), функціональні та специфічні, а також обґрунтовано нову функцію державного кредиту - компенсуючу, яка відображає здатність державних позик, компенсуючи й доповнюючи в певні моменти часу систему податків, забезпечувати більш гнучке використання механізмів наповнення бюджету;

сформульовано поняття «поглинаюча здатність ринку державних боргових зобов'язань», що означає обсяг емітованих державних цінних паперів, реалізація якого не впливає негативно на загальну ліквідність боргового ринку; розкрито сутність зазначеного поняття у фінансовому, структурному і комерційному аспектах;

вперше запропоновано періодизацію розвитку ринку державних цінних паперів України з виділенням п'яти етапів: становлення; розширення за рахунок коштів зовнішніх інвесторів; криза; післякризова депресія; концептуальна перебудова боргової політики;

обґрунтовано пропозиції щодо вдосконалення управління державним внутрішнім боргом України, зокрема, розроблено заходи з управління запозиченнями, що сприятимуть оптимізації формування державного внутрішнього боргу, та шляхи підвищення ефективності використання державних позик;

розроблено оригінальну методику аналізу основних економічних ризиків державних внутрішніх запозичень (дефолту, інфляційного, відсоткового, ліквідності), яка передбачає оцінку зазначених ризиків і механізми їх компенсації;

систематизовано зарубіжний досвід підтримки заощаджень населення шляхом випуску ощадних цінних паперів; на цій основі розроблено заходи з активізації розміщення державних облігацій серед фізичних осіб, які передбачають підтвердження готовності українського уряду виконувати зобов'язання протягом року та забезпечення державних цінних паперів реальними активами.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження, сформульовані в роботі, мають як теоретичне, так і практичне значення. Зокрема, аналітичні матеріали щодо динаміки та особливостей формування державного внутрішнього боргу України були використані Міністерством фінансів при підготовці проекту Закону України «Про основні засади державної боргової політики на 2002-2005 роки» (довідка №072-306/2 від 10.01.2002). Наукові та аналітичні матеріали, підготовлені на базі узагальнення зарубіжного досвіду випуску державних ощадних цінних паперів, знайшли практичне застосування при розробленні Міністерством фінансів Програми розвитку ринку середньо- і довгострокових державних боргових зобов`язань на 2003-2005 роки (довідка №072-207 від 30.05.2002).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота виконана здобувачем особисто та містить положення, які є результатом власного дослідження автора.

Апробація результатів дисертації. Основні висновки та результати дисертаційного дослідження були оприлюднені на міжнародних науково-практичних конференціях: «Фінансові механізми активізації підприємництва в Україні» (Львів, 2001 р.); «Проблеми та перспективи розвитку фінансів місцевого самоврядування» (Дніпропетровськ, 2002 р.); «Проблеми фінансово-економічного розвитку підприємництва та малого бізнесу (регіональний аспект)» (Чернівці, 2003 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції «Актуальные проблемы и перспективы развития экономики Украины» (Алушта, 2002 г.); науково-практичних конференціях: «Проблеми бюджетної політики України в умовах перехідної економіки» (Київ, 2001 р.); «Бюджетно-податкова політика в Україні (проблеми та перспективи розвитку)» (Ірпінь, 2001 р.).

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано 15 робіт загальним обсягом 6,28 друк. арк., у тому числі 9 статей у фахових виданнях (4,5 друк. арк.), 5 тез доповідей та 1 депонована робота.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Дисертація викладена на 209 сторінках, містить 7 додатків на 16 сторінках, 2 рисунки на 2 сторінках. Список використаних джерел налічує 174 найменування і займає 14 сторінок.

Основний зміст дисертації

борговий зобов'язання запозичення державний

У першому розділі дисертації - «Теоретичні основи формування державного внутрішнього боргу» опрацьовано теоретичні засади використання державних позик для задоволення бюджетних потреб, проаналізовано передумови виникнення та макроекономічні наслідки державного кредиту, досліджено механізм управління та організації урядових запозичень.

Для ефективного застосування методу боргового фінансування державних потреб важливо чітко усвідомлювати сутність і характерні ознаки державного кредиту. Виявлені в процесі дослідження суттєві відмінності між банківським і державним кредитом дали підстави стверджувати, що останній має лише форму кредиту, а за суттю відображає економічні відносини, що формують систему акумуляції та перерозподілу грошових ресурсів, за допомогою якої держава, виступаючи позичальником, розширює фінансові можливості щодо виконання властивих їй функцій. Механізм формування державного боргу слід розглядати як практичний аспект функціонування державного кредиту. Він опосередковує рух державних запозичень на етапі обміну коштів кредиторів на урядові зобов'язання.

У результаті дослідження характеристик державного кредиту автором встановлено й розкрито його фундаментальні (статичні), функціональні та специфічні властивості. Фундаментальні властивості пов'язані з принципами кредитування. На принципі повернення ґрунтується властивість кредиту утворювати державний борг. Принцип платності користування позиковими грошовими ресурсами визначає здатність державного боргу до самовідтворення. Специфічні властивості проявляються у конкретних умовах: з розміщенням урядових позик у банківській системі пов'язана властивість державного кредиту прискорювати процес кредитної мультиплікації. Функціональні - відображені у функціях державного кредиту.

З робіт вітчизняних і російських науковців відомі фіскальна, регулююча та перерозподільча функції державного кредиту. Водночас, залишилося нерозкритим ще одне його призначення - врівноважувати державні потреби з платоспроможністю економічних суб'єктів, коли це необхідно. Податок лягає тягарем фінансування державних видатків на одне покоління, натомість позики розподіляють його між сучасним і прийдешніми поколіннями. Відтак, ці два методи задоволення потреб держави у фінансових ресурсах доповнюють і компенсують один одного, забезпечуючи більш гнучке використання механізмів наповнення бюджету. У цьому пояснюється компенсуюча функція державного кредиту.

Диференціація позик - найпоширенішої форми державного кредиту - є результатом узгодження зростаючих потреб держави з інтересами її потенційних кредиторів. Для найповнішого розкриття механізму формування державного внутрішнього боргу автором досліджено світовий, у тому числі історичний досвід запозичень. Це дало змогу розробити класифікаційну схему, згідно з якою державні внутрішні позики розрізняються за такими ознаками: умови розміщення, право придбання, еквівалент виміру, спосіб оформлення, призначення, умови погашення, характер виплати доходу, ступінь надійності та термін обігу.

Проведений критичний аналіз найбільш відомих наукових концепцій показав, що специфіка наслідків державної заборгованості проявляється в конкретних обставинах і залежить від таких чинників: стану та умов функціонування економіки з урахуванням стадії економічного циклу; причин зростання дефіциту державного бюджету; характеру грошово-кредитної політики та поширення інфляційних тенденцій; співвідношення таких макроекономічних показників, як національні заощадження, бюджетний дефіцит, інвестиційна активність приватного сектору; структури бюджетних видатків.

Оптимізація державного боргу на стадії його формування забезпечує збалансованість усієї боргової політики уряду. Методологічну основу управління запозиченнями становлять такі функції, як планування, організація, стимулювання, облік і контроль. Планування передбачає встановлення цілей управління державними запозиченнями, розроблення відповідних директив та індикативних показників - кількісного відображення цілей. Організація внутрішніх державних запозичень - це вид управлінської діяльності зі створення, регулювання та підтримки системи внутрішніх позик у процесі виконання планів. Однією з найбільш важливих функцій управління запозиченнями є стимулювання припливу грошових ресурсів на ринок державних боргових зобов'язань, яке базується на маркетингових прийомах з сегментації ринку державних цінних паперів, вдосконалення інструментарію урядових позик і формування ефективної системи їх розміщення. Прозорість політики запозичень передбачає своєчасне та точне висвітлення інформації про державний борг. Збирання й відповідне оброблення даних здійснюється в процесі обліку державної заборгованості. Контроль запозичень передбачає виявлення відхилень у роботі системи державного кредиту, встановлення причин їх виникнення та ліквідацію. У комплексі зазначені види діяльності спрямовані на вироблення організаційно-фінансових рішень щодо умов і схем розміщення позик, які б забезпечували оптимізацію структури державного внутрішнього боргу.

У другому розділі «Особливості формування державного внутрішнього боргу України» особливу увагу приділено тенденціям розвитку вітчизняного ринку державних внутрішніх позик, правовим та організаційним основам його функціонування.

В Україні створена багаторівнева система нормативно-правових актів з регулювання державного внутрішнього боргу. Водночас правові та організаційні засади внутрішніх запозичень у нашій країні потребують істотного вдосконалення. У зв'язку з цим в межах чинного Закону України «Про державний внутрішній борг» пропонується забезпечити більш чітку законодавчу регламентацію поняття, складу та механізму формування державного внутрішнього боргу, порядку утворення, обліку і погашення так званого умовного державного боргу, встановити пріоритетні напрями використання урядових позик і принципи управління державною заборгованістю, визначити критичні рівні показників боргової безпеки.

У перші роки незалежності державний внутрішній борг формувався переважно шляхом отримання прямих кредитів Національного банку України. Станом на 1 січня 1996 р. його обсяг дорівнював 7,7 млрд. грн. Потреба в створенні ринку державних боргових зобов'язань визначалася необхідністю припинення практики прямого кредитування уряду центральним банком. В еволюції ринку спостерігаються чіткі етапи, які відображають періоди його інтенсивного розвитку, виникнення ресурсних обмежень і кризових явищ. Зокрема, автор пропонує виділяти п'ять етапів: 1) становлення ринку державних цінних паперів; 2) розширення ринку за рахунок коштів зовнішніх інвесторів; 3) криза боргового ринку; 4) післякризова депресія; 5) концептуальна перебудова боргової політики. Їх розгляд дав змогу виявити основні тенденції, що сформувалися на ринку облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), і макроекономічні наслідки його функціонування.

Так, на етапі становлення (березень 1995 р. - серпень 1996 р.) борговий ринок позитивно вплинув на грошово-кредитну систему країни: знизився рівень інфляції, стабілізувався обмінний курс національної грошової одиниці. Розширення ринку за рахунок коштів зовнішніх інвесторів на другому етапі (вересень 1996 р. - кінець 1997 р.) відбувалося в умовах економічної нестабільності. Політика уряду щодо масштабів і темпів запозичень не мала під собою реальної економічної основи, тому приплив іноземних інвестицій на ринок державних облігацій мав короткостроковий характер. Відтак, активне вилучення нерезидентами коштів з ринку ОВДП стало одним із факторів, що спричинили настання третього етапу - кризи ринку державних цінних паперів (кінець 1997 р. - вересень 1998 р.). У цей період була втрачена довіра інвесторів до боргових зобов'язань держави, що звело нанівець попередні набутки системи внутрішніх запозичень. Наступний етап - післякризова депресія (кінець 1998 р. - вересень 2000 р.) - супроводжувався реструктуризацією внутрішнього боргу шляхом обміну наявних ОВДП на конверсійні облігації. П'ятий етап (з вересня 2000 р. до теперішнього часу) характеризується концептуальною перебудовою державної боргової політики: розробленням нової боргової стратегії, зміною принципів і підходів до управління внутрішнім боргом.

Досвід перших років функціонування ринку ОВДП підтвердив, що в умовах незбалансованої економіки при непослідовній борговій політиці позитивні результати переходу до ринкових державних запозичень нівелюються внаслідок неконтрольованого зростання заборгованості. На думку автора, подальший розвиток боргового ринку має бути спрямований на вирішення таких завдань: забезпечення мінімальної вартості обслуговування боргу; урізноманітнення видів державних цінних паперів і форм роботи з потенційними інвесторами; залучення вільних коштів фізичних осіб, які до цього часу не трансформувалися в організовані заощадження. Крім того, вдосконалення наявної практики управління запозиченнями потребує впровадження активних операцій з регулювання структури державного внутрішнього боргу України.

У третьому розділі «Шляхи підвищення ефективності державних внутрішніх запозичень в Україні» розглядається широке коло питань удосконалення практики управління та формування державного внутрішнього боргу України. При цьому автор обстоює думку, що своєчасне і повне виконання боргових зобов'язань уряду можливо лише за умови дотримання принципів раціонального запозичення та ефективного використання позик.

Принцип раціонального запозичення полягає в удосконаленні управління державним внутрішнім боргом на стадії його формування. На особливу увагу заслуговує стимулювання припливу грошових ресурсів на ринок державних позик, що зокрема, передбачає: диверсифікацію методів та інструментів боргової політики залежно від проблем, які розв'язуються, та поточної кон'юнктури; збільшення кола державних кредиторів і модифікацію їх структури в частині розширення частки небанківських фінансових установ і населення; використання прийнятих у світовій практиці стимулів, що сприяють підвищенню ліквідності державних цінних паперів (оподаткування, індексація тощо).

В основі забезпечення платоспроможності уряду лежить принцип ефективного використання запозичених коштів. Враховуючи зарубіжний досвід раціонального використання урядових позик, а також особливості вітчизняного економічного розвитку, при розробці стратегії державних запозичень доцільно: (1) передбачити спрямування державних інвестицій на здійснення структурної та науково-технічної перебудови економіки шляхом випуску цільових боргових зобов'язань для реалізації інвестиційних проектів; (2) забезпечити прозорість процедури використання державних позик через трансмісійний механізм програмного урядового кредитування, здійснюваного спеціалізованою фінансовою установою - Банком розвитку; (3) удосконалити систему державних гарантій, спрямувавши їх на цінні папери підприємств та організацій, що здійснюють свою діяльність у пріоритетних сферах соціально-економічного розвитку країни.

Розміри витрат на погашення й обслуговування державного боргу залежать від способу матеріалізації ризиків, що виникають у процесі випуску, розміщення та обігу урядових боргових зобов'язань. Встановлено, що серед економічних ризиків основними є кредитний (ризик дефолту), інфляційний, відсотковий та ліквідності. Зазвичай кредитний ризик визначається як імовірність несплати або несвоєчасної сплати основної суми боргу та/або відсоткового доходу. Неплатоспроможність країни в міжнародній практиці визначається терміном «дефолт». Отже, у разі, коли позичальником виступає держава, кредитний ризик доцільно визнати ризиком дефолту. Його пропонується визначати як співвідношення максимально можливого боргового навантаження на позичальника та обсягу його власних фінансових ресурсів у певний період:

,

де К_рд - коефіцієнт ризику дефолту; Бп_в - обсяг виплат за внутрішнім боргом у поточному році (основна сума і відсотки); Д - річний обсяг доходів державного бюджету.

Цей показник характеризує ступінь вразливості фінансової системи держави у разі, якщо нова емісія урядових позик неможлива. На підставі відповідних оцінок, проведених вітчизняними та зарубіжними економістами, встановлено, що значення коефіцієнта 0,25 є межею припустимого ризику дефолту, а 0,45 - критичного.

Інфляційний ризик відображає зниження купівельної спроможності інвестованих коштів. Його компенсація передбачає встановлення відсоткової ставки, не нижчої за рівень інфляції.

Відсотковий ризик пов'язаний з імовірністю фінансових втрат, яких можуть зазнати інвестори та держава-емітент унаслідок непередбачуваної несприятливої зміни відсоткових ставок на борговому ринку. Причинами його виникнення є зміна кон'юнктури фінансового ринку під впливом зовнішніх факторів, зростання або скорочення пропозиції вільних грошових ресурсів тощо. Причому чим більша рухливість відсоткових ставок на ринку, тим вищий ступінь відсоткового ризику.

Нерозвиненість вторинного ринку спричиняє затримку реалізації державних облігацій і зумовлює ризик ліквідності, який полягає у неможливості реалізувати конкретний обсяг активу в принципі або без суттєвої зміни цінових показників на ринку. Для оцінки ризику ліквідності використовуються три основних критерії: швидкість здійснення угоди (операції з купівлі-продажу цінних паперів), яка вимірюється часом, необхідним для взаємного узгодження вимог продавця та покупця; обсяг фінансових операцій, які можуть бути здійснені за поточних ринкових умов; вплив реалізації конкретної угоди на загальний стан ринку.

На основі опрацьованої автором методики проведено оцінку ризиків, які виникають при розміщенні державних внутрішніх позик в Україні. Її результати дали змогу зробити обґрунтовані висновки про вплив основних чинників нестабільності на параметри формування державного внутрішнього боргу. Зокрема, виявлено, що обсяги та структура запозичень спричинили зростання ризику дефолту: в 1997 р. значення коефіцієнта (0,3) перевищило величину припустимого ризику, а у 1998 р. (0,5) - критичного (табл. 1). Це призвело до необхідності зміни умов випущених позик. Нарощування зовнішнього боргу підсилювало зазначені тенденції, але розмір виплат за ним не став вирішальним чинником досягнення ризиком граничних величин. Натомість реструктуризація боргу та поміркована політика боргового фінансування забезпечили зниження показника зазначеного ризику до припустимого розміру.

Таблиця 1. Оцінка ризику дефолту за державним внутрішнім боргом України*

*Розрахунки автора на основі даних Міністерства фінансів України

Наявність від'ємних значень коефіцієнта К``_рд свідчить про рефінансування внутрішнього боргу в повному обсязі. Інтенсивне нарощування запозичень упродовж 1996-1997 рр. призвело до того, що у 1998 р. обсяг виплат державним кредиторам перевищив 2% доходів бюджету, тобто борг став дефіцитоутворюючим фактором. Під час реструктуризації (1999 рік) виплати переважали над запозиченнями, тоді як у наступних роках бюджетні ресурси використовувалися для уповільнення темпів зростання державного внутрішнього боргу.

Результати розрахунків інфляційного ризику свідчать, що інвестори зазнавали фінансових втрат внаслідок інфляції впродовж 1995, 1999 та 2000 років. Решту часу ризик інфляційного знецінення коштів компенсувався високими доходами від урядових облігацій. Формування державного боргу на основі фіксованих ставок за їх фактичного рівня призвело до того, що у 1995-1999 рр. інфляційний та відсотковий ризики реалізувалися для уряду як значні фінансові втрати - понад 2 млрд. грн., або 30% обсягу обслуговування державного внутрішнього боргу України (табл. 2), тоді як подорожчання позик становило 44% мінімального рівня їх дохідності.

Таблиця 2. Оцінка обсягів обслуговування внутрішнього державного боргу за безризиковими ставками, млн. грн.*

* Розрахунки автора на основі даних Міністерства фінансів України

Дослідження ліквідності ринку ОВДП, на підставі якого здійснено аналіз відповідного ризику, показало, що вторинний ринок державних облігацій розвивався нерівномірно. Збільшення обсягу позик не супроводжувалося відповідним зростанням їх ліквідності: все більше інвесторів вважали за краще утримувати урядові боргові зобов'язання до кінця терміну погашення. Цей факт свідчить про низьку ліквідність ринку й високі ризики, пов'язані з реалізацією на ньому державних облігацій.

Визначення джерел і причин реалізації ризиків державних запозичень є важливим кроком у створенні системи заходів щодо їх зниження. Це дає змогу виявити «вузькі місця» у діяльності уряду, на яких у подальшому слід зосередити зусилля, щоб мінімізувати ризики.

Однією з важливих функцій державних цінних паперів є організація заощаджень населення, яка забезпечується шляхом емісії спеціальних фінансових інструментів - ощадних облігацій, сертифікатів тощо. На підставі зарубіжного та історичного досвіду, а також аналізу недоліків сучасної політики державних запозичень автор дослідив проблему заохочення інвестицій в урядові цінні папери як форми організації приватних заощаджень. Виявлено, що найбільш вагомою є економічна мотивація придбання та утримання ощадних цінних паперів, яка передбачає: по-перше, збереження та примноження заощаджень за рахунок відсоткового доходу, а по-друге, отримання певних додаткових переваг від володіння облігаціями. Отже, підвищення ролі державних цінних паперів у організації заощаджень населення України пов'язане з розробленням таких урядових цінних паперів, які б стали об'єктом інвестування заощаджень, а також створенням спеціальних програм, основою яких виступають ощадні облігації (наприклад, у сфері здобуття вищої освіти, підтримки малого бізнесу, пенсійної реформи). Використання коштів фізичних осіб при формуванні державного внутрішнього боргу України дасть змогу поліпшити структуру урядових запозичень, задіяти один із механізмів організації заощаджень в економіці та залучити тимчасово вільні кошти у господарський обіг.

Висновки

Проведене наукове дослідження проблем формування державного внутрішнього боргу дало змогу обґрунтувати ряд наукових положень теоретичного характеру, а також запропонувати практичні рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності державних внутрішніх запозичень в Україні. Основні з них такі:

Механізм формування державного боргу входить до складу системи державного кредиту, в межах якої держава, виступаючи позичальником, розширює фінансові можливості щодо виконання властивих їй функцій. Розглядаючи державний кредит як основоположний елемент теорії формування державного боргу, слід виділити такі властивості цієї самостійної економічної категорії: фундаментальні (статичні), функціональні та специфічні. Це дає змогу обґрунтувати основні аспекти впливу державного боргу на стан макроекономічної рівноваги. До усталеної в економічній літературі системи функцій державного кредиту, пропонується включити ще одну функцію - компенсуючу, яка відображає його здатність забезпечувати гнучкість механізмів наповнення бюджету.

Автором систематизовано напрями впливу державного внутрішнього боргу на монетарні показники (рівень інфляції та вартість кредитних ресурсів) і стан реального сектору економіки. Це дало можливість визначити основні макроекономічні наслідки внутрішніх державних запозичень, а саме: у сфері споживання - зменшення особистого споживання і розширення колективного, у сфері розподілу - перерозподіл капіталів між різними сферами діяльності, розподіл і перерозподіл доходу в економіці, міжчасовий розподіл фінансових ресурсів держави.

Запозичення являє собою одну зі стадій циклу управління державним внутрішнім боргом, на якій відбувається формування портфеля боргових зобов'язань держави. Оскільки раціональне структурування позик забезпечує збалансованість усієї боргової політики уряду, управління державними внутрішніми запозиченнями слід розглядати як окремий надзвичайно важливий процес. Він складається з п'яти основних видів управлінської діяльності: планування, організації, стимулювання, обліку та контролю і спрямований на вироблення організаційно-фінансових рішень щодо умов розміщення урядових цінних паперів, які б забезпечували погашення державного внутрішнього боргу без значного навантаження на бюджетні ресурси.

В Україні створена багаторівнева система нормативно-правових актів з регулювання державного внутрішнього боргу, але правові та організаційні засади внутрішніх запозичень у нашій країні потребують якісного вдосконалення. У зв'язку з цим пропонується встановити пріоритетні напрями використання урядових позик, чітко визначити принципи управління державною заборгованістю та критичні рівні показників боргової безпеки. Зазначені норми мають бути врегульовані в межах Закону України «Про державний внутрішній борг» або закону «Про державний борг України» і стати основоположним елементом стратегії урядових запозичень.

На підставі дослідження основних тенденцій ринку державних боргових зобов'язань України виділено п'ять етапів, які відображають періоди його інтенсивного розвитку, виникнення ресурсних обмежень і кризових явищ. Здійснена періодизація процесу накопичення державного внутрішнього боргу дала змогу більш ґрунтовно проаналізувати недоліки та макроекономічні наслідки непослідовної політики дефіцитного фінансування державного бюджету. З огляду на це автором визначені такі умови стабілізації подальшого розвитку ринку урядових облігацій: мінімізація вартості обслуговування боргу, урізноманітнення видів державних цінних паперів і форм роботи з потенційними інвесторами, залучення вільних коштів фізичних осіб, впровадження активних операцій з регулювання структури державного внутрішнього боргу, використання коштів Пенсійного фонду та залишків на рахунках Державного казначейства для розширення можливостей управління державним внутрішнім боргом, надання інвесторам боргового ринку державних гарантій, в тому числі, шляхом повного або часткового страхування вкладень.

Вітчизняна політика управління державним боргом має будуватися на принципах раціонального запозичення, ефективного використання позик і безумовного (своєчасного та повного) виконання зобов'язань. При цьому подальший розвиток державних запозичень в Україні визначатиметься характером і результатами вирішення таких завдань. Перше - спрямування державних інвестицій на здійснення структурної та інноваційної перебудови економіки (з цією метою слід розпочати розроблення цільових боргових зобов'язань із визначенням механізму реалізації за їх допомогою відповідних інвестиційних проектів). Друге - забезпечення прозорих процедур використання державних позик через трансмісійний механізм програмного урядового кредитування, опосередкованого спеціалізованою фінансовою установою - Банком розвитку. Третє - перебудова системи державних гарантій для їх розповсюдження (на конкурсній основі) на цінні папери підприємств та організацій, що здійснюють свою діяльність у пріоритетних сферах соціально-економічного розвитку.

Вивчення вітчизняної специфіки управління запозиченнями дає підстави зробити висновок про необхідність запровадження моніторингу ризиків боргового портфеля уряду. Їх ідентифікація та оцінка дають змогу розробити заходи з мінімізації фінансових втрат, що, в свою чергу, сприятиме зниженню вартості обслуговування державного внутрішнього боргу України.

За результатами аналізу ризиків вітчизняного боргового ринку виявлено феномен безризикового запозичення, коли інвестор має можливість інвестувати кошти у безризиковий актив - державні цінні папери - під відсоток не менший за вартість позикових ресурсів. Тобто практично впродовж усього часу свого функціонування ринок ОВДП забезпечував вітчизняним комерційним банкам дохід, який перевищував вартість залучення основних видів банківських ресурсів. З'ясовано також, що обсяги запозичень та їх структура спричинили значне зростання ризику дефолту й призвели до необхідності зміни умов випущених раніше позик, що, фактично, є окремим випадком дефолту. У певні періоди інвестори зазнавали фінансових втрат внаслідок інфляції. Однак, у переважній більшості випадків ризики (принаймні інфляційний) компенсувалися високими доходами від урядових облігацій. Водночас, втрати держави від підвищених ризиків, що супроводжували урядові запозичення, були незрівнянно вищими і становили майже 31% обсягу витрат на обслуговування державного внутрішнього боргу України.

Однією з важливих функцій системи державних позик є підтримка заощаджень населення, яка забезпечується емісією спеціальних фінансових інструментів - ощадних облігацій, сертифікатів тощо. Стратегічні зусилля щодо державного стимулювання заощаджень населення України, на наш погляд, слід зосередити на розробленні урядових цінних паперів, що мають стати об'єктом інвестування коштів фізичних осіб, і створенні на їх основі спеціальних програм, які б відповідали пріоритетним напрямам використання державних позик (здобуття вищої освіти, підтримка малого бізнесу тощо). Для зниження ризику втрати приватних заощаджень при інвестуванні в державні облігації, на наш погляд, необхідно підтвердити на практиці готовність уряду виконувати зобов'язання протягом досить короткого періоду (до року) та забезпечити державні цінні папери реальними активами (дорогоцінними металами, акціями державних підприємств). Залученню коштів населення мають передувати заходи структурного характеру, які б створили основу для здійснення боргових виплат.

Список опублікованих праць за темою дисертації