Міжнародний кредит та світова криза заборгованості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

ВИЩИЙ ДЕРЖАВНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІРНИЧИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РЕФЕРАТ

З дисципліни: "Фінанси"

На тему: "Міжнародний кредит та світова криза заборгованості"

Студентки групи ФКвС-13

Латухи Катерини

м. Дніпропетровськ

2013р

Зміст

Вступ

1. Міжнародна криза

2. Причини виникнення кризи міжнародної заборгованості

3. Наслідки фінансових криз

4. Підходи кредиторів та боржників до розв'язання кризи міжнародної заборгованості

Висновок

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Міжнародний кредит часто виходить зі стану рівноваги. Початок 80-х років ознаменувався для світового ринку позичкових капіталів загостренням проблеми заборгованості, в центрі якої традиційно перебував питання про борги країн, що розвиваються, складових в 1992 році близько 1,7 трлн. Доларів (37,6% ВНП цих країн). Зовнішня заборгованість східноєвропейських реформирующийся країн (включаючи держави колишнього СРСР) становила 192 млрд. доларів (24,9% ВНП).

Одна з серйозних проблем у функціонуванні глобальної економічної системи - криза міжнародної заборгованості. Міжнародний кредит перетворився на всеохопну сферу світової економіки, яка акумулює всі види накопичення і перерозподіляє їх між компаніями та країнами. Використання кредитних коштів стало характерним явищем в світовому господарстві на всіх його рівнях. Зовнішні запозичення, надають позитивний вплив на економічний розвиток до певного рівня доходів господарюючих суб'єктів. При перевищенні цього рівня вплив боргу стає негативним. В певних умовах воно призводить до порушень функціонування світової господарської системи.

Що є причиною виникнення кризи міжнародної заборгованості, які підходи кредиторів та боржників до вирішення цієї проблеми - питання, вкрай актуальні для світової економіки і потребують грунтовного вивчення.

1. Міжнародна криза

Умовно останні 25 років кредитна історія світу -- це історія періодичних загострень проблеми міжнародної зовнішньої заборгованості та криз. Крайнім проявом фінансової кризи є неплатоспроможність держави за іноземними позиками (під час світової економічної кризи 1929--1933 рр. припинили платежі за зовнішніми позиками Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, у результаті чого в 1931 р. США на рік відстрочили всі платежі за зовнішніми боргами). Отже боргова криза -- це наслідки проблем короткострокової ліквідності та свідчення необхідності подовження (пролонгації) строків погашення. Результатом пошуку виходу з кризи незмінно був перегляд боргу суверенних країн. Отже, всю історію світового боргу можна умовно розділити на певні цикли його розвитку.

Розрізняють наступні види фінансових криз:

1) валютна криза (веде до девальвації національних валют);

2) банківський криза (вимагає вкладень держави у зміцнення банківської системи);

3) боргова криза (пов'язаний із загостренням проблем внутрішнього або зовнішнього боргу);

4) системна криза (зачіпає всю фінансову систему країни і включає в себе всі перераховані види криз: наприклад, що почався в 1998 р. криза в Росії).

Виділяють три таких стадії розвитку. Перша охоплює період протягом 1980--1985 рр. Саме в цей час почали змінюватися обсяг і структура заборгованості країн, що розвиваються. Великі країни із середнім доходом більшою частиною мали заборгованість перед основними комерційними банками. Причому сума заборгованості часто перевищувала капітальну базу багатьох з цих приватних закладів. Решта заборгованості припадала на офіційних кредиторів.

Фінансове співтовариство на цій стадії ще було впевнене, що боргова криза є наслідком проблем короткострокової ліквідності, а звідси -- подовження строків погашення. У центрі уваги були країни із середнім доходом, такі як Бразилія та Мексика.

Перший етап міжнародного процесу перегляду умов погашення боргу характеризується як «Банкірська криза». Мета перегляду полягала у скороченні поточних зобов'язань боржника з обслуговування боргу шляхом перенесення строків погашення основної суми боргу. Така стратегія оберталася для боржника нарощуванням його загальних боргових зобов'язань і значним зростанням майбутніх зобов'язань з обслуговування боргу.

Друга стадія охоплює період з 1985 до 1989 рр. У середині 1980-х років сукупний баланс комерційних банків поліпшився, але стало очевидним, що багато проблем позичальників мають структурний характер. Соціальні і політичні фактори нівелювали або затримували здійснення внутрішніх реформ, що погіршувало платіжний баланс. І хоча банки-кредитори переглянули умови реструктуризації боргу з метою подовження періодів погашення заборгованості, капіталізації процента офіційними кредиторами, вони не передбачали скорочення заборгованості або обсягів обслуговування заборгованості.

Відповідно до плану Бейкера, здійснення якого розпочалося в цей період, для підтримання рівнів інвестування були виділені нові грошові кошти. Це дало змогу основним країнам-боржникам перекривати свій борг (було навіть розроблене і використовувалося в угодах так зване «меню можливостей»). У цей час проблема заборгованості бідних країн, що розвиваються, виокремилася від проблеми заборгованості великих країн із середнім доходом. Перші відчули на собі надто великий тягар заборгованості відносно потенціалу їх економіки. До того ж ці країни залежали від експортних надходжень від одного-двох товарів широкого вжитку. Тому скорочення обсягів торгівлі цими товарами дуже негативно відбилося на можливості цих країн обслуговувати свої борги.

Стратегія, запропонована міністром фінансів США Джеймсом Бейкером, враховувала політичні реалії країн-боржників та довгостроковий характер кризи заборгованості. Він запропонував простимулювати боржників продовжити виконання поточних зобов'язань з обслуговування боргу, пообіцявши найбільшим з них надати нові кредити у разі виконання ними умов своїх угод з міжнародними фінансовими закладами. Боржники мали змогу використати кредити на структурну перебудову та стимулювання економічного зростання. Додаткові кошти мали надати комерційні банки та багатосторонні банки розвитку.

Основна мета плану -- надати країні-боржнику якомога більше часу для усунення причин її фінансових проблем. План Бейкера приніс лише часткові плоди, оскільки він не передбачав жодного механізму, який би міг змусити внести додаткові кошти.

Характерними рисами останнього періоду здійснення плану Бейкера були експерименти із застосуванням методів скорочення і полегшення боргового тягаря. Ці експерименти призвели до того, що учасники переговорного процесу надали кредиторам «меню варіантів», яке дозволяло кожному кредитору обирати форму полегшення боргового тягаря позичальника. Інтерес кредиторів до цих варіантів значною мірою стимулював перенесення головного напряму стратегії перегляду боргу зі збереження активів на скорочення боргу.

Третя стадія розпочалася в 1989 р. і триває до нині. Вона характеризується як стадія «кризи боржника». Офіційний початок цього етапу було покладено виступом Ніколаса Брейді, що був на той час міністром фінансів США. У своєму виступі він закликав до проведення нової стратегії погашення боргу на основі принципу скорочення заборгованості. Ця стратегія застосовувалася стосовно тих країн, які проводили політику економічної стабілізації, ухвалену міжнародними фінансовими установами. У плані містився також заклик до пом'якшення умов угод про перегляд боргу, з тим щоб і кредитори, і боржники отримали більшу свободу під час розроблення таких угод. Головне значення цього виступу полягало в тому, що в ньому вперше пролунало офіційне визнання з боку США того, що борг не буде повністю сплачено і банки зазнають втрат. Згідно з планом Брейді боржники мали взяти до уваги політику залучення як прямих, так і непрямих інвестицій і те, що свопи борг/акції можуть бути корисним компонентом цієї стратегії. Деякі латиноамериканські країни скористалися іншими механізмами переведення боргу, такими як викуп заборгованості чи її погашення поставками товарів. Економічний саміт 1988 р. в Торонто закликав Паризький клуб з метою полегшення тягаря заборгованості найменш розвинутих країн прийняти комплекс нових заходів. Увійшовши в історію як «Торонтські умови», вони передбачають скорочення боргу чи його обслуговування, чи подовження строків погашення офіційної двосторонньої заборгованості. Наступний саміт у Хьюстоні в 1990 р. закликав Паризький клуб перевірити хід виконання Торонтських умов і розглянути питання про надання допомоги країнам із доходом нижче від середнього. При цьому, оскільки в абсолютному виразі комерційний борг найбідніших країн є невеликим, то при розгляді майбутніх заходів з надання допомоги цим країнам особливу увагу необхідно приділити безоплатному і понадконцесійному фінансуванню, а також більшому скороченню заборгованості.

Останній етап отримав новий виток восени 1997 р. у зв'язку з фінансовою кризою в південноазіатському регіоні, яка потім охопила решту регіонів світу. За останні 20 років країни «Півдня» виплатили «Півночі» за борговими зобов'язаннями 3 трлн 450 млрд дол. США, -- це в 6 разів більше початкових боргів. Ще треба виплатити 2 трлн дол. Бразилія в середньому за останні п'ять років платила за зовнішнім боргом 42 млрд дол. (6 % ВВП), Туреччина -- 14 млрд (7,5 % ВВП), Тайланд -- 12 млрд (8,5 % ВВП), Аргентина -- 25 млрд (9 % ВВП), Індонезія -- 27 млрд (18,6 % ВВП), Угорщина -- 10 млрд дол. ША (20 % ВВП)

2. Причини виникнення кризи міжнародної заборгованості

Криза міжнародної заборгованості є однією із серйозних проблем у функціонуванні глобальної економічної системи. Такі кризи починаються з того, що яка-небудь країна або група країн оголошують про неможливість виплачувати свої зовнішні борги або про анулювання свого боргу. Якщо у боржника немає бажанняпогасити свою заборгованість, то домогтися від нього відновлення виплат дуже складно, а часто і просто неможливо. Пояснюється це тим, що в ролі позичальника виступає суверенний економічний агент, нерідко уряд іноземної держави. Пред'явити до такого позичальника санкції, які застосовуються до звичайного неплатнику тієї чи іншої країни, неможливо. У цьому виявляється специфіка міжнародних економічних відносин.

Факти банкрутства порушують рівновагу міжнародного кредиту, ускладнюють процеси кредитування і запозичення. Коли окремі порушення мають масовий характер, починається чергова криза світової заборгованості.

Визначимо, що є причинами, що призводять до кризи світової заборгованості. Зовнішні запозичення збільшують ресурси економічного розвитку, але за отримані кредити рано чи пізно потрібно розраховуватися. Обслуговування зовнішнього боргу має два аспекти:

1) виплату основної суми кредиту;

2) сплату відсотків по кредиту.

Взяті разом, ці виплати являють собою пряме вирахування з доходу і заощаджень країни боржника.

Якщо країна нарощує обсяг зовнішніх запозичень і (або) підвищуються процентні ставки за кредитами, товитрати з обслуговування зовнішнього боргу ростуть. У нормальних умовах зовнішній борг обслуговується за рахунок валютних надходжень від експорту товарів і послуг. Іноді для своєчасного погашення зовнішньої заборгованості країна змушена не тільки нарощувати експорт своєї продукції, але і скорочувати витрати на імпорт закордонних товарів. У ряді випадків зовнішній борг обслуговується шляхом нових запозичень за кордоном .

Будь-яка країна з високим рівнем заборгованості рано чи пізно стикається із загостренням проблеми зовнішнього боргу. Виникнення сильної мотивації до відмови від платежів за зовнішнім боргом пов'язано зі станом «сальдо позикових операцій», або «базового трансферту». Це сальдо відображає співвідношення чистого припливу (відтоку) капіталу та суми зовнішнього запозичення. Чистий приплив (відплив) капіталу дорівнює валовому припливу капіталу за вирахуванням амортизації (виплати основної суми кредиту). Звідси кількісно сальдо позикових операцій, або базовий трасферт, можна обчислити різницею між чистимприпливом капіталу і сумою відсотка на весь зовнішній борг.

Загострення проблеми обслуговування зовнішнього боргу може відбутися під впливом багатьох обставин. Серед них найважливішими є: акумульований борг країни стає надмірно великим; знижується приплив довгострокового капіталу, що залучається на пільгових умовах, і росте залучення короткострокових кредитівна ринкових умовах, результатом чого є зростання процентної ставки; труднощі в регулюванні платіжного балансу через погіршення умов торгівлі; загальний спад виробництва або негативний зовнішній шок (різка зміна цін, процентних ставок або обмінного курсу); країна втрачає довіру іноземних кредиторів, обсяг кредитів зменшується; втеча капіталу з країни в силу сформованої економічної та політичної ситуації.

Коли уряд приходить до висновку, що виконання всіх зобов'язань з обслуговування зовнішнього боргу не забезпечує надалі чистого припливу капіталу, то, для того, щоб уникнути відтоку ресурсів з країни, воно відмовляється або від частини, або від всіх платежів за боргами. Причому своє рішення уряд зазвичай аргументує складністю економічної ситуації в країні, що зустрічає розуміння у більшості населення. До того ж, набирає борги, як правило, один уряд, а віддавати їх доводиться іншому.

В даний час країни з високим рівнем заборгованості мають єдину можливість уникнути банкрутства - звернутися до стабілізаційної програми МВФ. Політика стабілізації передбачає: скасування чи лібералізаціювалютного та імпортного контролю; зниження обмінного курсу місцевої валюти, проведення жорсткої внутрішньої антиінфляційної програми, включаючи контроль за кредитами банків, урядовий контроль за дефіцитом державного бюджету шляхом урізування витрат і збільшення податків і цін, відмова від індексації ставок заробітної плати, заохочення свободи ринків; відкриття економіки світовому господарству і заохочення іноземних інвестицій.

Таким чином, головною причиною періодичної повторюваності міжнародної кризи заборгованості є наявність сильної мотивації до відмови від платежів по боргу суверенними боржниками. Причинаприпинення платежів суверенними боржниками допомагає пояснити і деякі риси поведінки міжнародних кредиторів - наполегливість у встановленні більш високої відсоткової ставки в кредитах закордонним урядам у порівнянні з кредитами приватним і державним позичальникам у своїй власній країні. Вимога більш високої процентної ставки є способом отримання свого роду страхової премії на випадок відмови від виплат за боргами. Інший рисою кредитування позичальників, які мають суверенний статус, є широкі коливанняобсягів кредиту.

Появі кризи міжнародної заборгованості сприяв цілий ряд умов:

1. Широке кредитування країн, що розвиваються приватним сектором почалося на початку 1970-х років. Цьому сприяла відміна золотодолларового стандарту та фіксованих валютних курсів, що знизили значення валютного регулювання.

2. У середині 1970-х років відбулося утворення відносного надлишку позичкового капіталу в розвинених країнах в результаті спаду ділової активності та повторної переробки нафтодоларів. Низькі процентні ставки, різке підвищення на міжнародних ринках цін на мінеральну сировину викликало підвищену пропозицію і попит на позикові кошти, особливо з боку країн-нефтеимпортеров.

3. Здатність обслуговувати борг залежить від величини боргу, від умов запозичення, характеру використання позики, перспектив розвитку заемополучателя і економічної обстановки. В умовах чергової економічної кризи, підвищення курсу долара, відсотків погашення основної частини боргу, виплата відсоткових та інших платежів виявилися непосильними для цілого ряду країн.

4. Освіта кризи зовнішньої заборгованості супроводжувалося втечею капіталу за кордон.

Особливістю кредитних відносин є їх багатоступінчастість у фазах, що передують використання позичкового капіталу, який може кілька разів переходити з рук у руки. Неплатежі в одній ланці зазвичай призводять до розриву ланцюга кредитних зобов'язань і погіршення ліквідного стану в міжнародному масштабі. Якщо в кінці 1982 г.34 країни мали прострочені платежі за боргами, то наприкінці 1986 р. їх число піднявся до 57, а на початку 1990-х років в борговій кризі виявилося 72 держави. На їх частку припадало 60% зовнішнього боргу, але 46% ВВП і 33% експорту країн, що розвиваються.

фінансовий криза міжнародний заборгованість

3. Наслідки фінансових криз

Фінансові кризи були відображенням нестабільності світового економічного розвитку, його ієрархічності, а також відображенням структурних диспропорцій у сфері мобілізації і розміщення капіталу, управління валютними резервами в кризових країнах. Вони показали, що найважливішою причиною їх виникнення було масоване залучення іноземного позичкового капіталу, особливо в короткостроковій формі. Ставлення короткостроковій заборгованості до загальної зовнішньої заборгованості перед кризою у кризових країн було в два рази вище, ніж у країн, що не потрапили в кризову ситуацію.

Нагромадження короткострокової заборгованості і значної частини пасивів, забезпечених або індексованих в іноземній валюті, послаблювало стійкість національних грошово-кредитних систем. Великі зовнішні дисбаланси (негативне сальдо платежів, великі платежі за відсотками, висока частка короткострокової заборгованості, переважання зовнішніх пасивів над активами тощо) роблять господарство дуже чутливим до зовнішніх змін, включаючи зміни в циклічному розвитку розвинених країн, постійні зміни на міжнародних фінансових ринках і в структурах обмінних курсів провідних валют.

Фінансова криза має негативний вплив на сектор матеріального виробництва, на накопичення капіталу. Найгострішою проблемою стає зайнятість робочої сили. Кризи 1990-х років справили негативний вплив на розвиток виробничого та грошово-кредитного секторів світового господарства. Різке скорочення виробництва в кризових господарствах приводив до зменшення темпів зростання зовнішньої торгівлі та загострення конкуренції з-за зміни валютних курсів.

Фінансові кризи показали необхідність перебудови світової фінансової системи, введення більшої відкритості, поліпшення звітності, зміцнення національної економічної політики. У цьому зв'язку Міжнародний валютний фонд (МВФ) в 1999 р. прийняв спеціальний кодекс практики кредитних установ щодо прозорості їх дій, який є обов'язковим для країн - членів фонду. У зв'язку з нестійкістю фінансових відносин у світовому господарстві висуваються положення про те, що інтереси підтримки стабільності міжнародної фінансової системи повинні переважати над вигодами окремих країн, і національним фінансовим органам слід використовувати міжнародні підходи при регулюванні діяльності кредитних установ, розташованих на їх території.

4. Підходи кредиторів та боржників до розв'язання кризи міжнародної заборгованості

Вже на початку 80-х років стало ясно, що подальший розвиток боргового кризи могло призвести до великих втрат не тільки країн, що розвиваються, але і транснаціональних банків (ТНБ), стримувати розвиток економіки провідних капіталістичних країн. У кризових країнах виявилася замороженою велика частина вкладень ТНБ. Зменшення валютних надходжень даних країн призвело до скорочення збуту товарів промислово розвинених країн, тому їх уряди і міжнародні економічні організації розпочали низку заходів, щоб стабілізувати світову кредитно-фінансову систему. Вони чинили тиск на комерційні банки з тим, щоб ті продовжили кредитування боржників.

У підході кредиторів до проблеми кризи заборгованості доктор економічних наук, професора В.А. Дадалко виділяє кілька періодів.

1. У 1983-1985 рр.. ТНБ прагнули відвернути боржників по-одиночці вирішувати свої боргові проблеми. Це здійснювалося у формі відстрочки боргів або надання новий позик для обслуговування старих. В основу перегляду заборгованості був покладений принцип регулярної виплати відсотків. Перегляд банківської заборгованості супроводжувався посиленням умов для боржників. Була підвищена надбавка до ставки ЛІБОР до 2%, комісійні - до 1,1% вартості переглядається боргу. Було укладено 67 угод з перегляду заборгованості, які торкнулися майже половину всіх банківських кредитів, отриманих країнами, що розвиваються. Слід зазначити, що структуризація боргу по суті не вирішувала проблеми зовнішньої заборгованості, а переносила їх на більш пізні терміни.

Міжнародні валютно-кредитні установи виконували центральну роль у вирішенні проблеми зовнішньої заборгованості. МВФ для кожного боржника розробляв стабілізаційну програму, яка зазвичай передбачала лібералізацію або скасування валютного та імпортного контролю, зниження валютного курсу, відкриття економіки країни, прийняття жорстких антиінфляційних заходів. Останні включали контроль за кредитами банків, скорочення дефіциту державного бюджету, контроль за зарплатою, скасування контролю за цінами та заохочення свободи ринку. З прийняттям цих програм погоджувалося надання нових банківських кредитів. Поряд з отриманням кредиту від МВФ або МБРР організовувалися також гарантовані кредити приватних банків. З цією метою кредитні ресурси МВФ в 1983 р. було збільшено.

2. У 1986-1987 рр.. відбулося пом'якшення умов перегляду боргів. Було укладено 31 угоду. Загальна сума переглянутих боргів збільшилася в 3 рази, але обсяг нових кредитів скоротився. Угоди про перегляд боргових зобов'язань ще в більшій мірі стали пов'язуватися з програмами МВФ.

3. З 1988 р. надання нових кредитів трохи збільшилася, але вони концентрувалися в основному на Мексиці та Аргентині. І хоча відбулося поліпшення умов перегляду боргів, загальна кількість угод значно зменшилося.

Підхід боржників. Серед кризових країн, що розвиваються в перший час відзначався політизований підхід до вирішення проблем міжнародної заборгованості. Був висунутий теза про відповідальність за ситуацію, що склалася як боржників, так і кредиторів, лунали заклики до повної відмови від платежів. Деякі країни - Заїр,Замбія, Нігерія, Перу - обмежили платежі з обслуговування боргу. Бразилія в 1987 р. відмовилася на кілька місяців платити західним приватним кредиторам за боргами, які за час мораторію щомісяця недоотримували 400 млн. доларів платежів за відсотками.

У другій половині 80-х років країни, що розвиваються стали підкреслювати необхідність налагодження діалогу на основі поділу відповідальності та співпраці між усіма учасниками боргових відносин. Вони в складі групи 77 висунули спільну програму врегулювання проблем зовнішньої заборгованості. У ній пропонувалося пов'язати розмір платежів за боргами з фактичними можливостями позичальників, обмежити ці платежі певною часткою доходів від експорту або часткою ВВП. Країни, що розвиваються виступали за значне зниження рівня відсотків по державних і гарантованим державою позиках, за списання заборгованості за державними кредитами, отриманими найменш розвинутими країнами. У програмі відзначалася необхідність прийняття західними країнами заходів, що полегшують банкам перегляд розмірів та термінів процентних платежів, продовження строків консолідації кредитних зобов'язань та погашення основної суми боргу, а також надання нових кредитів. У програмі містилася пропозиція вести переговорипро перегляд умов заборгованості без попереднього укладення угод з МВФ.

Висунення єдиної позиції стало однією з передумов зміни підходів міжнародних економічних організацій та індустріальних країн Заходу до вирішення боргової кризи. Крім того, перша половина 80-х років показала, що вирішення проблем заборгованості має диференціюватися по країнах, а збільшення тяжкості обслуговування боргів безперспективно. Подальше загострення проблеми заборгованості, пов'язане з виснаженням внутрішніх ресурсів країн-боржників, призвело до втрати багатьма з них кредитоспроможності на міжнародних ринках позикового капіталу. У результаті вони не змогли відгукнутися на економічний підйом західних країн у другій половині 80-х років. У промислово розвинених країнах усвідомили неможливість виходу з глухого кута лише на основі стихійної дії ринкових сил.

Політика Заходу. У 1988 р. були оголошені пропозиції, що отримали назву плану Брейді - на ім'я міністрафінансів США. Вони були покладені в основу політики країн-кредиторів.

Зменшення боргу, зниження процентних ставок стало частиною міжнародної стратегії щодо заборгованості комерційним банкам. Це передбачало переклад необслуговуваної заборгованості в менші зобов'язання, які можна було повністю обслуговувати, заохочення банків обмінювати їх вимоги до країни-боржника на нові зобов'язання з різним ступенем гарантій. Нові зобов'язання повинні були фінансуватися з валютних резервів країни-боржника та спеціальними кредитами МВФ та Світового банку. При цьому країна-боржник повинна була брати жорстку програму структурної перебудови відповідно до рекомендацій МВФ, включаючи ліквідацію бюджетного дефіциту, зміна ціноутворення, лібералізацію зовнішньоторговельного і валютного режиму, встановлення реального валютного курсу.

Полегшення тяжкості боргу досягалася в кожному конкретному випадку. Узгодження умов перегляду боргів здійснювалося між країною-боржником і комітетом, що представляє банки-кредитори. Кожне угода малавідповідати інтересам всіх кредиторів.

У відношенні найменш розвинених країн передбачалося часткове або повне списання заборгованості за пільговими урядовим кредитами в рахунок допомоги. Значні пільги передбачалися стосовно заборгованості по державних експортних кредитах.

План Брейді рекомендував внести корективи також в методи розв'язання боргових проблем країн із середнім рівнем доходу, включаючи продовження термінів боргових платежів, переклад короткострокової заборгованості в довгострокову, зниження загальної суми заборгованості. У число рекомендацій входило збільшення припливу зовнішніх ресурсів у кризові країни. Для цього передбачалося збільшити кошти в існуючі міжнародні фонди та створити нові. У цілому дані пропозиції західних країн були направлені на сприяння відновленню темпів економічного зростання країн-боржників, посилення ролі ТНК на ринках країн, що розвиваються.

В кінці 80-х-90-х років число комерційних банків, що знизили борг, минаючи переговори про перегляд заборгованості, збільшилася. Банки проводили різні операції з вирішення кризової ситуації, включаючи зворотну покупку боргу, обмін боргу на національну валюту і обмін боргу на акції.

Обмін боргу на акції полягає в тому, що потенційний інвестор купує зі знижкою на вторинному ринку цінних паперів борг у комерційного банку, представляє його центральному банку країни-боржника для отримання коштів у національній валюті, які потім інвестуються. Така операція з перегляду боргу набула значного поширення. За оцінками Світового банку, за 1985-1989 рр.. з використанням цієї операції були переглянуті борги на суму 34 млрд. дол, в основному в країнах Латинської Америки, а також в Нігерії і на Філіппінах.

Обмін боргових паперів - це операція, коли кредитори продають заборгованість країні, що розвивається із знижкою по відношенню до номінальної вартості в національній валюті. Ці операції спочатку розроблялися, щоб погасити частину зобов'язань країн, що розвиваються по боргу і забезпечити їх джерелами капіталу. Для зниження заборгованості використовувався також обмін в національній валюті одного боргу на інший.

Зменшення зовнішньої заборгованості в ряді випадків створювало проблеми для країн, що беруть участь в цих операціях. При обміні боргу на акції уряд може платити готівкою за боргові папери або випуститиінвестиційні сертифікати або інші цінні папери, щоб фінансувати придбання акцій. Врегулювання зовнішнього боргу, таким чином, замінює його на внутрішній державний борг, що також вимагає його обслуговування. Чистий бюджетний виграш залежить, серед іншого, від знижки, з якою уряд перевів борг. Хоча операції з переведення боргу в акції можуть викликати інфляція, при приватизації державних підприємств це не відзначається, оскільки зазвичай відбувається не збільшення грошової маси, а обмінюються активи. Подібного роду конверсія боргу використовувалася для фінансування програм приватизації в Чилі, Аргентині, на Філіппінах.

Вважається, що конверсія боргу в цінні папери допомагає збільшувати приплив капіталу в країни-боржники, стимулюючи додаткові іноземні прямі капіталовкладення. Оцінки чистих вигод від припливу прямих інвестицій суперечливі, але в будь-якому випадку ці операції вимагають витрат іноземної валюти. Перекладприбутків і дивідендів може викликати тиск на платіжний баланс у майбутньому. Проблеми звичайно виникають в періоди економічних спадів, коли компанії прагнуть репатріювати власні капітали.

У відношенні офіційної заборгованості західні країни проводили різну політику в залежності від кредиторів. Перегляд боргів, якими володіли міжнародні інститути, здійснювався окремо від боргів, які їм належать. Зобов'язання перед міжнародними інститутами, зокрема перед МВФ і МБРР, повинні були виконуватися в повному обсязі і не підлягали перегляду, хоча цілий ряд країн мав прострочені платежі. У зв'язку з цим в 1990 р. Фонд прийняв визначений механізм вирішення проблем прострочених платежів. Ряд промислово розвинених країн Заходу виділив країнам з простроченими платежами дотації або позики для їх погашення.

У результаті відбулися важливі зміни в розбудові державних боргів належать окремим урядам країн, що розвиваються. Частина заборгованості були списана, велика частка переглянута.

Перегляд державних боргів зазвичай обговорюється в Парижі неформальною групою кредиторів. Крім визначення перегляду умов боргів у кожному окремому випадку, Паризький клуб встановив загальні підходи до різних груп країн виходячи з рівня доходу на душу населення. У 90-ті роки Паризький клуб став більш лояльно ставитися до зменшення боргів серед нерозвинених країн, що мають високий рівень заборгованості: подовжені терміни виплат, надана можливість урядам-кредиторам продавати або обмінювати позики за офіційною допомоги та неконсессіонние кредити. У результаті вжитих заходів із врегулювання кризи міжнародної заборгованості відбулися зміни як у величині, так і в структурі боргів, розміри виплат з його обслуговування. Приватний борг країн, який був гарантований агентствами з кредитування експорту або іншими інститутами, був перетворений на державний борг. Якщо початкові кредити не були покриті новими позиками, в ряді випадків заборгованість була зменшена, приватні борги також були переоформлені зі знижкою.

Висновок

Проблема міжнародного кредиту з усією очевидністю свідчить про те, наскільки виявлені раніше принципи нормального функціонування кредиту не відповідають реальним вимогам міжнародного ринку кредиту для суверенних позичальників. Найбільш серйозним підтвердженням сказаного є так звана світова криза заборгованості.

Головною причиною періодичної повторюваності міжнародної кризи заборгованості є наявність сильної мотивації до відмови від платежів по боргу суверенними боржниками. Якщо уряди-боржники приходять до висновку, що виконання всіх платіжних зобов'язань не забезпечує більш чистий приплив коштів у майбутньому, з'являється стимул відмовитися від частини або від всіх платежів по боргах, щоб уникнути відтоку ресурсів з країни.

Причина припинення платежів суверенними боржниками допомагає пояснити і деякі рис поведінки міжнародних кредиторів. Одна з них - наполегливість у встановленні більш високої відсоткової ставки в кредитах закордонним урядам у порівнянні з кредитами приватним і державним позичальникам у своїй власній країні. Вимога більш високої процентної ставки є способом отримання свого роду страхової премії на випадок відмови від виплат за боргами: поки немає кризи, кредитори отримують цю премію, але у випадку кризи вони несуть великі втрати. Інший рисою кредитування позичальників, які мають суверенний статус, є широкі коливання обсягів кредиту. Кредитори спочатку летять «натовпом», а потім розлітаються в паніці, бо знають, що кредитування позичальника без надійної запоруки можна здійснювати лише колективно.

Що здатне вирішити проблему відмови від платежів? Здається, що це не може бути традиційна пропозиція, що зв'язує надходження нових кредитів боржника з виконанням вимоги «затягування поясів». Щоб відтягнути момент відмови від виплат по боргах, нові кредити повинні щонайменше покривати суми виплат відсотків та основної суми боргу. Але навіть якщо нові кредити настільки великі, їх надання збільшує загальну суму підсумкового боргу, за якою нарешті боржник може відмовитися платити незалежно від того, як довго буде здійснюватися нове кредитування.

Вірним способом вирішення проблем права власності на кредити, надані суверенною боржникам, є введення застави чи забезпечення, тобто активів того чи іншого виду, які можуть перейти у власністькредитора у разі припинення виплат по боргу позичальником.

Кредитори йдуть на поступки позичальникам, тим чи іншим чином реструктуруємо борг (переоформлений боргові зобов'язання, по яких настав або прострочений термін платежу).

Список використанних джерел і літератури

Венгер В.В. Фінанси: навч. посібник/ В.В. Венгер.- К.- Центр учбової літератури, 2009.- 432с.

Глущенко В.В., Чехунов В.Н. Финансы.- Харьков: Издательство Университета внутренних дел, 2000. (http://vuzlib.net/beta3/html/1/291/)

Деркач Н.И., Гордеева Л.П. Бюджет и бюджетный процесс в Украине - Днепропетровск, Пороги. 1995 - 256 с.

Кириленко О.П. Фінанси (Теорія та вітчизняна практика): Навч. посібник. - Тернопіль: Економічна думка, 2000.

Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. посібник. - 4-те вид., без змін. - К.: КНЕУ, 2007. - 240 с.

Романенко О.Р. Фінанси: Підручник - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 312с.

Фінанси: Навчальний посібник / О.П. Близнюк, Л.І. Лачкова, В.І. Оспічев та ін.; За ред. Оспічева. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2008 - 366с.

Финансы. Под ред. В.М. Родионовой.-М.: «Финансы и статистика», 1995.-430с.

Фінанси: Навч. посіб./ В.С. Загорський, О.Д. Вовчак, І.Г. Благун, І.Р. Чуй. - 2-ге вид., стер. - К.: Знання, 2008. - 247с.

Фінанси: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни. -- 2-ге вид., перероб. і доп. / О. Р. Романенко, С. Я. Огородник, М. С. Зязюн, А. А. Славкова. -- К.: КНЕУ, 2003. -- 387с.

Фінанси: Підручник / За ред. С.І. Юрія, В.М. Федосова. - К.: Знання, 2008.- 611с.

Додаткова література:

Законодавство України [Електрон. ресурс]/ Спосіб доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

Офіційний сайт Державний комітет статистики України [Електрон. ресурс]/ Спосіб доступу: www.ukrstat.gov.ua/

Автореферати дисертацій: електронна наукова бібліотека НБУ [Електрон. ресурс]/ Спосіб доступу: URL: http.// www.nbuv.gov.ua

Коментар до Конституції України.- К., 1996. - 376 с.

Фінансово-правовий словник / Укл.В.В.Безугла, О.Д.Василик, Л.К.Вороно-ва та ін.-К.: Київ, у-т, 1993.-136 с.

Линдерт П.Х. Экономика мирохозяйственных связей - М.: Прогресс, 1992.- 515 с.

Кучерявенко Н.П. Основы налогового права. - Харьков: Издатель-ство Константа, 1996. - 320 с.

Пилипенко А.Я., Щербина B.C. Господарське право. - К.: Вентурі, 1996. - 288с.

Суторміна В.М., Федосов В.М. Рязанова Н.С. Фінанси зарубіжних корпорацій: Навч. посібник/ Под ред.В.М.Федосова.- К. : Либідь, 1993.-247 с.

Размещено на Allbest.ru