Фінанси природокористування

В результаті досліджень встановлено, що категорія агрокапіталу уявляє теоретично конструкцію, абстракцію функціонального призначення землі (виробниче використання), існування якої зумовлено умовами перехідного періоду, а саме - процесом "роздержавлення - паювання акціонування - приватизації" земельних ресурсів. Останнє є специфічною формою алокаційного розподілу (розосередження) земельного (національного) багатства за юридичною ознакою конкретного землевласника. Таким чином, агрокапітал слід розглядати як природне благо, тобто земельним ресурсом, який обмежений для використання у сільському господарстві географічно (як територіальна база розміщення агровиробничих сил), екологічно (як якість та родючість грунтів), економічно (як врожайність) та юридично (як об'єкт власності).

землекористування фінансовий економічний аграрний

Рис. 2. Блок-схема розробки оптимального плану виробництва з урахуванням екологічного фактору

Завдяки існуванню інституту права власності таке природне благо як земельні ресурси стає об'єктом власності. Власність взагалі є звичайною, історично обумовленою формою розподілу, а отже, її треба розглядати як фінансову категорію. Розподіл земельних ресурсів здійснюється шляхом індивідуалізації прав на землю, а тому персоніфікацію землі можна розглядати як специфічний напрям природокористування.

Власність історично існує в двох формах: державній та приватній. В ринковому середовищі концепція власності грунтується не на особі власника, а на обсязі індивідуальних прав. Визначення приватної власності включає три правомічності власника: 1) володіння (юридична можливість утримувати об'єкт власності у своїй владі); 2) користування (закріплена правом можливість використовувати корисні властивості об'єкту та отримувати з цього доходи); 3) розпорядження (право передавати іншим особам окремі правомочності або саме право власності взагалі). І якщо у наявності є всі три правомочності разом, то впевнено можна стверджувати, що ми маємо справу безумовно з приватним суб'єктом власності, який має власний капітал (об'єкт власності). Таким чином, приватна земельна власність постає як соціальна специфічна форма землекористування.

В роботі доводиться, що нові земельні відносини мають формуватися на підставі права приватної власності на землю. Для того, щоб права власності були в повній мірі ефективні, вони повинні розвиватися та стати предметом купівлі-продажу на вільно функціонуючому земельному ринку. Виходячи з цього, далі досліджуються категорії вартості та ціни землі, встановлюються фактори, які впливають на них. В результаті цих досліджень розроблена експериментальна модель фінансово-економічного прогнозування ринкової ціни землі, яка дозволяє отримувати інформацію про її можливі зміни за допомогою факторів впливу (доходи від володіння та витрати на володіння).

Встановлено, що економічна сутність сучасного ціноутворення на земельних ринках полягає в тому, що ціна придбання земля є прогнозною оцінкою очікуваного доходу, який можна одержати й іншим шляхом. В умовах розвиненої фінансової системи (земельної ренти), усталених товарно-грошових відносин, повільних (без стрибків) тенденцій у фінансових пропорціях, еквівалентом ціни землі є прибуток від грошових вкладень, заощаджень, визначений за ту тривалість його одержання, яка задовольняє інвестора. В умовах нерозвиненого фінансово-кредитного сектору, негативних кон'юнкутроутворюючих факторів в аграрній сфері, відсутності земельного ринку, очікуваний прибуток має визначатися іншим шляхом.

В роботі емпіричним шляхом встановлюється залежність ринкової ціни землі від доходів та витрат на володіння землевласника-агропідприємця. Зараз таке явище як доход від володіння (земельна рента) не спостерігається, бо, починаючи ще з 1994 р., рентабельність агросфери набула мінусового значення і має тенденцію до сталого підвищення (від -11% у 1994 р. до -30% у 1998 р.). У 1998 р. взагалі 90% сільськогосподарських підприємств всіх форм власності закінчили рік із збитками. Сьогодні використання землі як засобу власного агробізнесу вважається недоцільним, оскільки витрати на володіння приватною земельною власністю є значними. Як встановлено, до останніх землевласник-товаровиробник відносить виробничі витрати, включаючи витрати на обслуговування сільськогосподарських кредитів та податковий тягар. Крім цього до таких витрат належать і витрати, які пов'язані з мешканням у сільській місцевості, які не мають відповідного грошового покриття з інших джерел доходу (заробітна плата, державні субсидії, пенсії тощо).

Експериментальними розрахунками підтверджується готовність селян продавати землю за 100-300 грн. замість 3,5-4,0 тис. грн./га, встановлених за кадастром. Розрахунки проводились з урахуванням фактору родючості грунтів, собівартості виробництва зерна, цін на сільськогосподарську продукцію та позичкового проценту (банківський відсоток). В результаті розрахунків встановлено, що ціна землі буде підвищуватися у разі зниження процентної ставки та навпаки: зріст банківського відсотку на кредитні інвестиції буде викликати відповідне зниження ціни землі.

В роботі доводиться, що земельний ринок повинен знаходитися під регулюючим впливом держави. В умовах роздержавлення та приватизації вкрай необхідне створення саме організованого земельного ринку. Стихійний, тобто неорганізований ринок взагалі неможливий в Україні, де зараз у приватній власності знаходиться 3% всього національного агрокапіталу. Земельний ринок може сформуватися лише за умов державної ініціативи, тобто визначально він має бути організованим. У західних країнах потреби у створенні земельної біржі не виникає, бо право приватної власності там є історичним, відрізняється відносною стабільністю та якістю застосування. А тому пропозиція створення земельної біржі в Україні зумовлена розумінням національних особливостей розвитку земельних відносин.

В роботі розроблена модель фінансового механізму відновлення агрокапіталу (рис. 4). Пропонується до складу ринкової структури земельного ринку залучити такі організаційно-структурні елементи, як земельна біржа, грунтозахисний банк, аграрний іпотечний банк.

Функцією земельної біржі є торгове посередництво у зміні товарної форми капіталу (землі) на грошову (обмін). Це означає, що землевласник, який має землю у приватній власності та на яку у нього відповідно до цього існують всі правомочності разом (володіння, користування та розпорядження) може вільно продати цю землю, тобто здійснити своє право передавати іншим особам право власності на платній основі. Це також означає, що власник грошового капіталу може купити цю землю у приватну власність. Обмеженням при цьому може бути кваліфікаційна вимога у спеціальній аграрній підготовці. Земельна біржа має здійснювати контроль якості товару (землі), що у термінах біржової справи та специфіки земельних відносин можна визначити як котирування цінних паперів, які підтверджують право приватної власності на землю. Доцільно заздалегідь передбачити, що купівля землі має обов'язково супроводжуватися страхуванням придбаного нерухомого майна (на випадок втрати родючості грунтами). Ці страхові витрати є витратами на володіння, тому вони є невід'ємною складовою ціни землі як агрокапіталу.

Регулюючий вплив держави на земельний ринок полягає у державному контролі відповідності приватних інтересів подальшого використання землі інтересам державним. Тому на земельну біржу покладається ще і функція узгодження цих конкуруючих інтересів, тобто посередництво у земельних відносинах в системі "приватний землевласник - держава - земля", яка взагалі є підсистемою загальної системи "людина - суспільство - природа". Здійснення цієї функції можливе за умов екологічної паспортизації земель, які знаходяться у приватній власності.

Щорічно в Україні втрати грунту за різними джерелами інформації складають 350-600 млн. т, а разом з ним безповоротно щорічно втрачається 11-20 млн. т гумусу. Постійне поширення деградації земельних ресурсів пов'язане з втратою гумусу, і в першу чергу - з його виробничим використанням. Тому здається можливим казати, що використання земель як приватного агрокапіталу - це безкоштовне (для землевласника) використання гумусу.

Право приватної власності та отримування з цього доходів в усьому світі стає все більше екологічно обмеженим. Економічно розвинені держави вже дійшли висновку, що ідея збереження земельних ресурсів без кооперації суспільства в особі держави та приватних землевласників є утопічною. Відновлення земель - найактуальніша проблема і нашої держави, але лише констатації цього факту вже недостатньо. Для вирішення цієї проблеми вкрай потрібно досконало розробити власну національну стратегію, яка б узгоджувала аграрну та екологічну політику держави.

Размещено на Allbest.ru