Ефективне функціонування фінансів підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Які зовнішні та внутрішні фактори сприяють ефективному функціонуванню фінансів підприємства

Фінансова діяльність - це система використання різних форм і методів для фінансового забезпечення суб'єктів господарської діяльності та досягнення ними визначених цілей.

У процесі фінансово-господарської діяльності підприємство може вступати у фінансові відносини з такими суб'єктами економічних відносин:

- із засновниками (акціонерами, інвесторами) щодо формування статутного капіталу;

- з державою (з питань оподаткування, ціноутворення);

- з банками (відкриття рахунків, одержання і повернення кредитів та ін.);

- з постачальниками і покупцями щодо виконання господарських договорів і зобов'язань;

- з працівниками з питань створення фонду оплати праці, матеріального заохочення та ін.

Високоефективним і раціональним методом фінансової діяльності підприємства є комерційний розрахунок, мета якого - отримання максимального прибутку за мінімальних витрат і ризиків.

Комерційний розрахунок - це економічні відносини, що виникають у процесі продуктивного використання засобів виробництва, робочої сили, одержаних доходів.

Фінансова робота на підприємстві організовується і здійснюється фінансовими службами. Самостійні фінансові відділи, які є структурними підрозділами, створюються на великих підприємствах. На малих підприємствах за фінансову роботу відповідає головний бухгалтер.

Для виконання функцій з управління фінансовими ресурсами і контролю за їхнім раціональним використанням фінансова служба має:

1) виконувати розрахунки і вносити пропозиції щодо ефективного розподілу фінансових ресурсів між виробничими структурними підрозділами;

2) розробляти поточні та оперативні плани та інші планово-фінансові документи;

3) вишукувати резерви збільшення прибутку;

4) здійснювати контроль за виконанням показників фінансового плану;

5) забезпечити роботу з виконання фінансових зобов'язань підприємства перед бюджетами, постачальниками, банками, робітниками і службовцями.

Фактори зовнішнього середовища створюють умови, у яких підприємство функціонує. Визначимо такі фактори зовнішнього середовища, що впливають на фінанси:

1) рівень конкурентоспроможності галузі, який обумовлений кількістю підприємств, що займаються однорідним видом діяльності (торгівля продуктами харчування, торгівля побутовою технікою та ін.). Чим більше на ринку роздрібної торгівлі підприємств, тим сильніша конкуренція;

2) місцеве законодавство, котре впливає на сферу діяльності, регламентується цілою низкою законодавчих і підзаконних актів;

3) кліматичні умови й географічне положення області. Місце розташування підприємства також прямо впливає на його конкурентоспроможність;

4) рівень конкуренції у всіх областях діяльності підприємства в країні. Поява нових підприємств у країні й регіонах стимулює розвиток, збільшуючи при цьому конкуренцію в галузі. Це природний процес, оскільки ефективне функціонування будь-якого підприємства можливо лише при її безперервному розвитку.

Перераховані вище зовнішні фактори значно обмежують діяльність підприємства, але, окрім зовнішніх факторів, також існують і внутрішні фактори, котрі впливають на фінансову роботу підприємства. Серед факторів внутрішнього середовища, здатних вплинути на фінанси, можна виділити такі:

1) структурні, до них відносяться організаційна структура управління, місія підприємства, персонал, інформаційна й нормативно-методична база управління. Оптимально побудована організаційна структура управління здатна організувати ефективні зв'язки між співробітниками, а чіткий поділ функцій і обов'язків сприяє ефективному й швидкому прийняттю рішень;

2) ресурсні, до яких відноситься наявність конкурентоспроможних постачальників товарів, робіт, послуг. У цьому випадку під конкурентоспроможними постачальниками розуміють постачальників, які пропонують товари кращої якості, або за більш низькою ціною;

3) технічні, до них відносяться технології, застосовані на підприємстві; використання устаткування; системи автоматизації на підприємстві; якість обслуговування;

4) управлінські, до яких відносяться менеджери; функціонування системи менеджменту, організація основних бізнес-процесів. Наскільки чітко й швидко реагує система управління на зміни, настільки ефективно вона функціонує.

Структура управління підприємством повинна сприяти швидкому прийняттю рішень при зміні зовнішнього середовища. Організація бізнес-процесів повинна бути побудована таким чином, щоб забезпечити найбільш оптимальну організацію всієї фінансової системи, починаючи від визначення найбільш оптимальних асортиментів товарів, робіт, послуг, закінчуючи безпосередньо реалізацією;

5) ефективність функціонування підприємства, обумовлена показниками прибутковості підприємства, оборотності й фінансової стійкості;

6) ринкові, до них відносяться доступ до ринку ресурсів, які необхідні підприємству; доступ до ринку нових технологій; використання нових маркетингових інструментів; використання мерчандайзингу. Доступ до ринку нових технологій дозволяє підприємству отримати додаткову конкурентну перевагу за рахунок використання технології, що підприємство-конкрурент реалізувати в себе не може з ряду причин.

Саме за рахунок доступу до ринку нових технологій вітчизняні й закордонні підприємства найбільш конкурентоспроможні перед регіональними підприємствами. На сьогоднішній день підприємства особливу увагу в забезпеченні конкурентоспроможності приділяють інструментам мерчандайзингу, під яким розуміється оптимальне розташування встаткування й ефективне подання товарів.

2. Що таке акредитив, кому з суб'єктів господарювання (покупцю чи продавцю) він вигідний, а кому ні і чому

Акредитив - це розрахунковий документ із дорученням однієї кредитної установи іншій здійснити за рахунок спеціально задепонованих коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажений товар.

Акредитив застосовується в розрахунках між постачальниками і покупцями. Документи постачальника оплачуються банком тільки на умовах, передбачених в акредитивній заяві покупця.

Коли використовують акредитивну форму розрахунків, оплата документів за відвантажений товар, надані послуги здійснюється або в банківській установі постачальника за рахунок коштів платника, там задепонованих для цієї мети, або в банку платника - так званий гарантований акредитив. Акредитивна форма розрахунку гарантує платіж постачальнику. Ця форма розрахунків застосовується за наявності угоди між постачальником і платником щодо такої форми розрахунків.

Постачальник подає в банк, що його обслуговує, заяву із зазначенням умов використання задепонованих коштів (власних або залучених). Акредитив відкривається для розрахунків тільки з одним конкретним постачальником. Його не можна використовувати для розрахунків з іншими постачальниками чи для виплати грошей готівкою. Чинність акредитива, як правило, не перевищує 15 днів з моменту відкриття. Платнику надано право змінювати умови акредитива, достроково відкликати невикористані кошти. Після повідомлення про відкриття акредитива постачальник відвантажує товар і не пізніше трьох робочих днів після цього подає в установу банку реєстри рахунків і транспортні або інші документи, які підтверджують відвантаження. Коли документи відповідають умовам акредитива, кошти того самого дня зараховуються на рахунок постачальника.

Існує кілька видів акредитивів: покритий, непокритий, відзивний, безвідзивний.

Покритий - це такий акредитив, який передбачає попереднє депонування коштів. У цьому разі банк платника (банк-емітент) списує кошти з розрахункового рахунка платника і переказує ці кошти в банк постачальника (банк-виконавець) на окремий балансовий рахунок «Акредитив».

Депонування коштів в установі банку постачальника можна здійснити також і за рахунок кредиту, отриманого платником у банку-емітенті. Проте для кожного конкретного акредитива можна використати тільки одне джерело платежу, тобто виставляти акредитив частково за рахунок власних коштів, а частково за рахунок кредиту не дозволяється.

Непокритий - це акредитив, коли платежі постачальнику гарантує банк. У такому разі платник звертається до свого банку з клопотанням виставити для нього гарантований акредитив. Таке клопотання банк-емітент задовольняє тільки стосовно платоспроможних клієнтів і за умови встановлення між клієнтом і банком, який відкриває акредитив, кореспондентських відносин.

Відкриваючи гарантований акредитив, банк-емітент дає банку-виконавцю право списувати платежі на користь постачальника - отримувача коштів зі свого кореспондентського рахунка.

Відзивний - це акредитив, який може бути змінений або анульований банком-емітентом на вимогу покупця без попереднього погодження з постачальником. Але банк-виконавець повинен оплатити документи, які були виставлені постачальником і прийняті банком, до отримання останнім повідомлення про зміну чи анулювання акредитива.

Безвідзивний - це акредитив, який не можна змінити або анулювати без згоди постачальника, на користь котрого було відкрито акредитив.

Використання акредитивної форми розрахунків обумовлюється в угоді між постачальником і покупцем, в якій указують конкретні умови розрахунків за акредитивом, строк його дії, вид акредитива, спосіб його виконання, банк постачальника і покупця. Підставою для відкриття акредитива платником є повідомлення постачальника про готовність до відвантаження товару. Для відкриття акредитива платник подає в банк заяву встановленого зразка з необхідними реквізитами (номер договору, згідно з яким відкривається акредитив; термін чинності акредитива; рахунок платника і банк, який його обслуговує; документи, згідно з якими здійснюються виплати за акредитивом; строк їх подання; вид акредитива та сума акредитива).

Закриття акредитива в банку постачальника здійснюється:

- на заяву постачальника щодо відмови від дальшого використання акредитива до закінчення терміну його чинності;

- після закінчення терміну чинності акредитива;

- на заяву покупця про відкликання акредитива повністю або частково.

Акредитив закривається в день отримання повідомлення від банку-емітента. Невикористана сума акредитива повертається банку платника для зарахування на рахунок, з якого депонувалися кошти.

Схему здійснення рахунків з використанням акредитивної форми наведено на рис. 2.1.

Рис. 1. Розрахунок з використанням акредитива: 1- покупець доручає банку, що його обслуговує, відкрити акредитив; 2 - банк покупця відкриває акредитив; 3 - банк покупця сповіщає покупця про відкриття акредитива; 4 - банк покупця повідомляє банк постачальника про відкриття акредитива постачальнику на конкретну суму; 5 - банк постачальника сповіщає постачальника про відкриття акредитива; 6 - відвантаження товару; 7 - покупець повідомляє банк про виконання умови акредитива, тобто дає наказ на розкриття акредитива; 8 - банк покупця переказує банку постачальника суму коштів з акредитива; 9 - банк постачальника зараховує кошти на рахунок постачальника; 10 - банк постачальника повідомляє про це свого клієнта.

Акредитивна форма розрахунку дає постачальнику впевненість, що відвантажений товар буде своєчасно оплачено. Для постачальників (отримувачів коштів) акредитивна форма розрахунків надійна, відносно проста і приваблива, оскільки гарантує оплату. Покупцям розрахунки з використанням акредитива не вигідні, бо на певний час кошти вилучаються з обороту, що погіршує фінансове становище підприємств-покупців.

3. Які є передумови зниження та підвищення податкових ставок в країні

Гармонізацію податкового законодавства, яка зовні сприймається як зниження податкового тиску, зумовлюють дві групи причин:

1) потреба у підвищенні конкурентоспроможності європейських економік у протистоянні з іншими «центрами» світової економіки;

2) при вабливість податкової конкуренції, передусім для бідніших країн. Упродовж 60-90-х років посилення соціальної орієнтації західноєвропейських економік зумовило істотне збільшення урядових видатків, що супроводжувалося відчутним посиленням податкового тиску. Видатки на соціальні потреби в країнах континентальної Європи практично подвоїлися з початку 60-х років. Ще відчутніше зростання видатків спостерігалося у Скандинавських країнах. У країнах Південної Європи, Великобританії та Ірландії зростання видатків було меншим, але також суттєвим. Посилення соціальної орієнтації зумовило істотне збільшення урядових видатків, що не могло не супроводжуватися відчутним посиленням податкового тиску. І сьогодні Скандинавські країни і Франція підтримують видатки бюджету на рівні понад 50 % від ВВП, тоді як у більшості європейських країн цей показник перебуває у межах від 45 % до 50 % від ВВП. Лише Ірландія має видатки нижче за 35 % від ВВП, що уподібнює цю країну до США.

Високий рівень урядових видатків був елементом післявоєнного консенсусу між роботодавцями і профспілками, що підтримував соціальний спокій, згладжував потенційні суперечки на ринку праці і таким чином сприяв економічному зростанню. Однак з часом виявилося, що стимулюючий вплив урядових видатків нівелюється збільшенням податкового тиску.

Високий рівень соціального захисту та виплат для безробітних не сприяв збільшенню зайнятості, а збільшення безробіття вимагало зростання соціальних видатків, отже виникло своєрідне «коло стагнації» . Стрімко зросли кошти на охорону здоров'я. Процес старіння населення лише посилив навантаження на бюджет та пенсійну систему.

З початку 90-х років домінує погляд, що для подолання технологічного відставання та підвищення конкурентоспроможності європейських економік треба знизити податковий тиск і одночасно відмовитися від надмірних урядових видатків. Емпірично доведено, що зменшення державних інвестицій є елементом загальносвітової тенденції, яку започатковано задовго до підписання Маастрихтської угоди.

Упродовж 1985-1999 рр. середня ставка податку на прибуток малих країн (Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Ірландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Австралія) знизилася з 49,1 % до 31,9 %, а великих країн (Іспанія, Італія, Франція, Німеччина, Великобританія, США, Японія) - з 52,6 % до 36,3 %; відповідне зниження для ставки податку на банківські депозити становило: малі країни - з 52,6 %до 36,3 %, великі країни - з 41,9 % до 31 % . Найбільшого зниження ставок податку для юридичних осіб досягнуто в Австрії, Фінляндії, Швеції та Німеччині; лише Ірландія та Іспанія підвищили цей показник. Частка податків у ВВП промислових країн знизилася із 47,9 % у 1982 р. до 32,7 % у 2004 р. Хоча у 2006-2007 рр. підстав для «європе симізму» поменшало, адже європейські

Податки - це плата за послуги держави, пов'язані з витратами на оборону та підтримання порядку. Він також обґрунтував основоположні принципи оподаткування, суть яких полягає у такому:

- піддані держави повинні брати участь у її підтримці відповідно до своєї платіжної спроможності, тобто пропорційно доходу, яким вони користуються під заступництвом державного уряду;

- податок має бути чітко визначеним, а не довільним: його величина, час і спосіб сплати повинні ґрунтовано регламентуватися і бути зрозумілими як платникам, так і іншим суб'єктам оподаткування;

- кожен податок потрібно утримувати у найвигідніший час і найвигіднішим способом для особи, що його сплачує;

- кожен податок має бути так побудований, щоб він брав з кишень населення якомога менше понад те, що він приносить до скарбниці держави.

Окреслені вище вихідні засади оподаткування залишаються актуальними і сьогодні. Однак, динамічний розвиток державних фінансів в останні десятиріччя потребує їх подальшого доповнення і переосмислення.

На наш погляд, принципи організації податкових відносин в Україні потребують удосконалення з таких причин. По-перше, в умовах нестабільної податкової системи практично неможливо забезпечити повноцінну реалізацію всіх принципів, які до того ж у багатьох випадках заперечують один одного. По-друге, на етапі конституційних змін не виключені зміни фіскальних пріоритетів, що може потягнути за собою відповідні зміни у системі оподаткування, механізмах та принципах її формування. Хоча в будь-якому випадку принципи оподаткування повинні бути універсальними і відповідати загальній фінансовій стратегії. Серед основних підходів щодо формування таких принципів варто виділити:

- стабільність податкового законодавства;

- правовий характер податкових відносин;

- рівномірний розподіл фіску;

- пропорційна відповідність суми податків величині доходів;

- зручність способу, дати, механізму оподаткування для платника;

- податкова недискримінація, тобто рівність перед законом;

- мінімізація витрат на адміністрування податків;

- нейтральність податкової системи щодо різних сфер економічної діяльності

та галузей і форм господарювання;

- публічність і прозорість інформації з питань оподаткування;

- запровадження і дотримання податкової таємниці.

З огляду на вищевикладене, суспільне призначення податків потрібно розглядати в площині їх економічної природи, форми прояву та організаційно-правових характеристик. За економічним змістом податкові платежі виражають грошові, розподільчі та перерозподільчі відносини з приводу примусового вилучення на загальнодержавні потреби частини новоствореної вартості з юридичних осіб і домогосподарств на засадах без еквівалентності та односторонності платежу. Матеріальною основою податків є реальна сума податкових надходжень, що акумулюються у зведеному бюджеті держави. З організаційно-правової позиції під податком слід розуміти обов'язковий платіж до бюджету згідно із встановленими законодавством умовами його нарахування та сплати.

Водночас нарахування та сплата кожного податку потребує чіткого виокремлення його елементів, які розкривають сутність оподаткування. Згідно з енциклопедичним визначенням, елементи податку - це окремі норми законодавства, правила, процедури, категорії, поняття, сукупність яких визначає умови утримання та адміністрування того чи іншого податку. Виходячи з цього розрізняють обов'язкові елементи оподаткування, які притаманні всім податкам та іншим обов'язковим платежам, і додаткові, які застосовують для справляння окремо взятого податкового платежу або групи платежів, структуризованих за однорідними якісними характеристиками. До обов'язкових елементів податку ми відносимо: суб'єкт податку, об'єкт оподаткування, податкову ставку, податковий період, порядок обчислення податку, порядок і терміни сплати податку. Натомість додаткові елементи податку охоплюють податкову базу, джерело податку, одиницю оподаткування, податкові пільги, податкову звітність, податкову квоту (оклад), податковий режим і метод податкового обліку.

В економічній літературі чи не найбільше уваги надається дослідженню рівня фіскального навантаження в частині встановлення оптимальної ставки оподаткування. При цьому, як свідчать здійснені дослідження, найуживанішими є два підходи щодо встановлення податкових ставок. Перший з них - універсальний, який встановлює єдину для всіх платників пропорційну ставку; другий - диференційований, що забезпечує декілька ставок в розрізі платників податку (стандартна, підвищена та знижена ставки) або за різними характеристиками та оцінками об'єкта оподаткування.

Загальні критерії та підходи щодо класифікації податкових ставок можна класифікувати залежно від рівня податкового навантаження, способу встановлення та характеру зв'язку з об'єктом оподаткування.

Податковим законодавством України передбачено встановлення твердих (чітко зафіксованих у твердій грошові сумі з фізичної одиниці оподаткування або в часинах неоподатковуваного мінімуму) і відносних (затверджених у відсотковому вимірі щодо об'єкта оподаткування) ставок оподаткування. Тверді ставки застосовують для нарахування акцизного збору з тютюнових виробів, алкогольних напоїв, автомобілів, нафтопродуктів, податку з власників транспортних засобів та інших машин і механізмів, імпортного та експортного мита, держаного мита тощо. Значно ширшим є діапазон дії відсоткових податкових ставок, які поширюються на всі інші податки. У практиці оподаткування розрізняють такі різновиди відсоткових ставок:

- пропорційні, які не залежать від податкової бази та є єдиними щодо всієї її величини. Відповідають засадам рівності платників, рівнонапруженості оподаткування, істотно спрощують процес адміністрування податків;

- прогресивні, коли ставка зростає в міру збільшення оподатковуваного доходу.

Може застосовуватися проста (підвищені ставки стосуються всього об'єкта податку) та ступінчаста (підвищені ставки встановлюються до тієї величини податкової бази, яка перевищує інтервальні обмеження) шкала прогресії;

- регресивні, за яких податки зменшуються із збільшенням податкової бази.

Зазвичай, встановлюються щодо майнових податків, створення і нагромадження багатства.

Характеристика ставок оподаткування ґрунтується на методах їх формування. Останні покладено в основу того чи іншого способу нарахування податку. А саме:

1. Прогресивне оподаткування пов'язане з поняттям дискреційного доходу, який використовується платником відповідно до власних потреб і інтересів. Обчислити суму дискреційного доходу можна як різницю між сукупним валовим доходом і величиною законодавчо визначеного неоподатковуваного мінімуму. На практиці дискреційний дохід виступає об'єктом оподаткування, який реально відображає межі реалізації інтересів платника залежно від розміру доходів.

2. Оподаткування доходів за пропорційними ставками має певні переваги.

По-перше, чим більший об'єкт податку, тим нижчою може бути податкова ставка, що є важелем зростання економічних стимулів. По-друге, використання підвищених ставок, як це має місце за прогресивного оподаткування, призводить до ухилення від оподаткування, "тінізації" доходів суб'єктів підприємництва, що, природно, скорочує бюджетні надходження, а нерідко викликає дефіцит державних доходів. По-третє, множинність ставок за прогресивного методу оподаткування на певному рівні робить невигідним отримання високих доходів і підриває стимули до зростання власних фінансових ресурсів.

Методологія встановлення податкових ставок є найскладнішою та водночас найважливішою проблемою податкового адміністрування. Рівень та механізм застосування ставок оподаткування має забезпечувати потреби фіску, не порушуючи при цьому соціальної, економічної, політичної гармонії суспільних інтересів. Як свідчить фіскальна практика, податкові ставки встановлюються головним чином емпіричним методом, рідше - на основі економіко-математичних розрахунків та моделей.

На наш погляд, у сучасних умовах доцільно виробити комплексну методику визначення оптимального рівня оподаткування, який би враховував кількісні та якісні характеристики кожного з наведених методів. Тобто, на основі уже існуючого досвіду оподаткування і вивченні емпіричних даних, а також з урахуванням інтуїтивного методу дослідження варто розробити математичну модель, яка б враховувала інтереси усіх учасників процесу перерозподілу частини вартості національного продукту. Це, своєю чергою, гарантуватиме ефективність вітчизняної системи оподаткування і створюватиме необхідні передумови для її функціонування та розвитку.

Отже, податки слугують вагомим інструментом фіскальної політики, що акумулюють кошти для виконання державою основних її функцій. Організація порядку справляння та адміністрування податків залежить як від відокремлених елементів податку, так і основних принципів оподаткування. Водночас для встановлення ставки оподаткування ми пропонуємо застосовувати комплексну методику, яка б поєднувала кількісні та якісні характеристики інтуїтивного та емпіричного методів оподаткування, а також економіко-математичного моделювання. Такий підхід забезпечить ефективність фіскальної політики, зумовить згладжування вад ринкового саморегулювання, створення додаткових стимулів зростання підприємницької, ділової, інвестиційної активності, вирішення проблем мотивації праці, зниження рівня безробіття та підвищення соціального захисту населення.

4. Опишіть характеристики оборотних активів

Важливе місце в майні підприємства займає оборотний капітал - частина капіталу, вкладена в оборотні активи.

Оборотні активи - грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу.

Функціональна роль оборотного капіталу у процесі операційної діяльності підприємства принципово відрізняється від ролі у основного капіталу і забезпечує її безперервність (рис. 2).

Кругообіг оборотного капіталу охоплює чотири стадії: заготівельну (закупівлі); виробничу; збутову, розрахункову. У окремих галузях їх може бути менше. Наприклад, у торгівлі виробнича стадія може бути відсутня, якщо реалізація товарів у роздрібній мережі відбувається за готівку, дебіторська заборгованість не виникає. У промисловості, у процесі кругообігу частина оборотного капіталу може бути представлена незавершеним виробництвом. Затримка руху коштів на будь-якій стадії веде до уповільнення оборотності капіталу, потребує додаткового вкладення коштів і може викликати значне погіршення стану підприємства.

Рис. 2. Стадії кругообігу оборотного капіталу

Натомість досягнутий у результаті прискорення оборотності ефект виражається, в першу чергу, в збільшенні обсягу реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без додаткового залучення фінансових ресурсів. Крім того, за рахунок прискорення оборотності капіталу відбувається збільшення суми прибутку, тому що звичайно до вихідної грошової форми він повертається зі збільшенням. Частина прибутку може бути розміщена у поточні фінансові інвестиції.

Підвищення прибутковості капіталу досягається раціональним і ощадливим використанням усіх ресурсів, недопущенням їхньої перевитрати, втрат на всіх стадіях кругообігу. У результаті капітал повернеться до свого вихідного стану в більшій сумі, тобто з прибутком.

Оборотні активи відображаються у балансі підприємства у таких статтях:

- виробничі запаси - вартість запасів, малоцінних та швидкозношуваних предметів, сировини, основних і допоміжних матеріалів, палива, покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів, запасних частин, тари, будівельних матеріалів та інших матеріалів, призначених для споживання в ході нормального операційного циклу;

- поточні біологічні активи - вартість поточних біологічних активів тваринництва (дорослі тварини на відгодівлі і в нагулі, птиця, звірі, кролики, дорослі тварини, вибракувані з основного стада для реалізації, молодняк тварин на вирощуванні і відгодівлі) в оцінці за справедливою або первісною вартістю, а також рослинництва (зернові, технічні, овочеві та інші культури) в оцінці за справедливою вартістю, облік яких ведеться за П(С)БО 30 "Біологічні активи";

- незавершене виробництво - витрати на незавершене виробництво і незавершені роботи (послуги), а також вартість напівфабрикатів власного виробництва і валова заборгованість замовників за будівельними контрактами;

- готова продукція - запаси виробів на складі, обробка яких закінчена та які пройшли випробування, приймання, укомплектовані згідно з умовами договорів із замовниками і відповідають технічним умовам і стандартам. Продукція, яка не відповідає наведеним вимогам (крім браку), та роботи, які не прийняті замовником, показуються у складі незавершеного виробництва;

- товари - вартість товарів без суми торгових націнок, які придбані підприємствами для наступного продажу;

- векселі одержані - заборгованість покупців, замовників та інших дебіторів за відвантажену продукцію (товари), інші активи, виконані роботи та надані послуги, яка забезпечена векселями;

- дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги - заборгованість покупців або замовників за надані їм продукцію, товари, роботи або послуги (крім заборгованості, яка забезпечена векселем);

- поточні фінансові інвестиції - фінансові інвестиції на строк, що не перевищує один рік, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент (крім інвестицій, які є еквівалентами грошових коштів);

- грошові кошти та їх еквіваленти - кошти в касі, на поточних та інших рахунках у банках, які можуть бути використані для поточних операцій, а також еквіваленти грошових коштів.

Оборотні активи класифікуються по таким ознакам:

1. По функціональній ролі в процесі операційної діяльності:

- оборотні виробничі фонди:

а) сировина і матеріали. Сировина - це те, що дано природою або виготовлено у сільському господарстві. Матеріали - це те, що піддано промисловій обробці. Ця частина оборотного капіталу передає свої природні властивості продукту, що виготовляється, є активним елементом створення його споживної вартості, становить його матеріальну основу. Наприклад, у галузях виробництва, які виготовляють предмети споживання, витрати на цю складову оборотного капіталу становлять значний відсоток у загальних витратах, на транспорті та у добувній промисловості ці витрати відсутні;

б) допоміжні матеріали. Ця частина оборотного капіталу не передає свої природничі властивості продукту, що виготовляється, і не бере безпосередньої участі у створенні споживчої вартості, але вона необхідна для нормального функціонування знарядь праці. До цієї групи включають паливно-енергетичні та мастильні матеріали;

в) інші складові оборотного капіталу. До них в основному належать ті знаряддя праці, які за своїми ознаками не включаються до основного капіталу, наприклад, малоцінний інвентар, інструменти, що швидко зношуються, запасні частини.

- оборотні фонди - кошти, що авансуються на наймання робочої сили, на оплату її праці. Це пов'язано з тим, що після реалізації товарів підприємець одержує гроші і сплачує працівникам їх заробітну плату. Кошти, авансовані підприємцем на наймання робочої сили, повністю повернуться до нього протягом одного кругообігу.

- фонди обігу - забезпечують реалізацію продукції, купівлю необхідних для виробництва ресурсів (готова продукція підприємства, призначена для реалізації, а також його кошти: у розрахунках, на рахунках у банку, у касі тощо.

2. По матеріально-речовинному змісту: виробничі запаси (сировина, матеріали, паливо), товарні запаси, біологічні запаси; незавершене виробництво; готова продукція; розрахунки; кошти; інші оборотні активи.

3. По практиці контролю, планування і управління: нормовані; ненормовані.

До нормованих коштів відносяться, як правило, всі оборотні фонди, а також та частина фондів обігу, що знаходиться у вигляді залишків нереалізованої готової продукції на складі підприємства.

До ненормованих коштів відносяться всі інші елементи фондів обігу, тобто відправлена споживачам, але ще не оплачена продукція, усі види коштів і розрахунків.

4. По ступеню ліквідності:

- абсолютно ліквідні кошти (кошти і їхні еквіваленти, поточні фінансові інвестиції);

- швидкореалізуємі (короткострокова дебіторська заборгованість, векселя отримані);

- повільно реалізуємі (запаси, інші оборотні активи).

5. По ступені ризику вкладення капіталу:

- із мінімальним ризиком (кошти і їхні еквіваленти, поточні фінансові інвестиції);

- із малим ризиком (дебіторська заборгованість (за виключенням сумнівної); виробничі запаси (окрім залежаних), залишки готової продукції і товарів (окрім тих, що не користуються попитом);

- із середнім ризиком (незавершене виробництво; витрати майбутніх періодів);

- із високим ризиком (сумнівна дебіторська заборгованість; залежалі виробничі запаси; готова продукція і товари, що не користуються попитом; інші елементи оборотних коштів, що не ввійшли в попередні групи).

6. По стандартах обліку і відображення в балансі підприємства: запаси, розрахунки, кошти, інші активи.

7. По джерелах формування: власні, позикові, залучені. Такий розподіл вказує джерела походження і форми надання підприємству оборотних коштів у постійне або тимчасове користування.

Основними задачами аналізу оборотних активів є:

- вивчення зміни складу і структури оборотних активів; їх угрупування по основних ознаках;

- визначення основних джерел формування оборотних активів;

- оцінка ефективності використання оборотних активів;

- пошук резервів підвищення оборотності;

- розробка заходів щодо освоєння виявлених резервів. Основними джерелами інформації для аналізу оборотного капіталу служать баланс, звіт про фінансові результати, примітки до фінансової звітності, облікові регістри за рахунками бухгалтерського обліку класів 2 "Запаси", 3 "Грошові кошти, розрахунки і інші активи".

5. Які існують методи нарахування амортизації, яка мета кожного з методів

ефективне функціонування фінанси підприємство

В процесі експлуатації основні засоби зношуються. Фізичний знос - поступова втрата основними засобами споживчої вартості в процесі експлуатації. Буває повний, коли передбачається заміна основних засобів через капітальні вкладення, та частковий, коли знос компенсується капітальним ремонтом. Моральний знос - знос основних засобів внаслідок виходу на ринок більш прогресивних машин і обладнання.

В процесі експлуатації основних засобів (а також нематеріальних активів), їх вартість поступово переноситься на продукцію, що виробляється або реалізовується. Цей процес називається амортизацією. Амортизаційні відрахування включаються до складу фінансових витрат і зменшують базу оподаткування прибутку. Склад амортизаційних витрат:

- витрати на придбання основних засобів і нематеріальних активів для власного виробничого використання, в т.ч. для самостійного виготовлення основних засобів для власних виробничих потреб, включаючи витрати на оплату заробітної плати робітника, що зайняті на виготовленні цих основних засобів;

- здійснення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших способів покращення основних засобів. Амортизація - систематичний розподіл вартості, яка амортизується, необоротних активів протягом строку їх корисного використання (експлуатації).

Об'єктом амортизації є вартість основних засобів (окрім вартості землі і незавершених капітальних інвестицій). Нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання (експлуатації) об'єкта, який встановлюється підприємством при визнанні цього об'єкта активом (при зарахуванні на баланс), і призупиняється на період його реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання та консервації. Строк корисного використання (експлуатації) об'єкта основних засобів переглядається в разі зміни очікуваних економічних вигод від його використання.

Амортизація основних засобів (крім інших необоротних матеріальних активів) нараховується із застосуванням таких методів:

1) прямолінійного, за яким річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на строк корисного використання об'єкта основних засобів;

2) зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації. Річна норма амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об'єкта з результату від ділення ліквідаційної вартості об'єкта на його первісну вартість;

3) прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка обчислюється, виходячи із строку корисного використання об'єкта, і подвоюється;

4) кумулятивного, за яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця строку корисного використання об'єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання;

5) виробничого, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити(виконати) з використанням об'єкта основних засобів.

Амортизація малоцінних необоротних матеріальних активів і бібліотечних фондів може нараховуватися у першому місяці використання об'єкта в розмірі 50 відсотків його вартості, яка амортизується, та решта 50 відсотків вартості, яка амортизується, у місяці їх вилучення з активів (списання з балансу) внаслідок невідповідності критеріям визнання активом або в першому місяці використання об'єкта 100 відсотків його вартості.

Метод амортизації обирається підприємством самостійно з урахуванням очікуваного способу отримання економічних вигод від його використання. Метод амортизації об'єкта основних засобів переглядається уразі зміни очікуваного способу отримання економічних вигод від його використання. Нарахування амортизації за новим методом починається з місяця, наступного за місяцем прийняття рішення проз міну методу амортизації. Нарахування амортизації проводиться щомісячно. Нарахування амортизації починається з місяця, наступного за місяцем, у якому об'єкт основних засобів став придатним для корисного використання. Нарахування амортизації припиняється, починаючи з місяця, наступного за місяцем вибуття об'єкта основних засобів, переведення його на реконструкцію, модернізацію, добудову, дообладнання, консервацію. Суму нарахованої амортизації всі підприємства відображають збільшенням суми витрат підприємства і зносу основних засобів.

6. Які фінансові коефіцієнти, показники фінансового стану підприємства важливі для банку для надання кредиту цьому підприємству

Діяльність підприємства в системі ринкової економіки неможлива без періодичного використання різноманітних форм залучення кредитів.

З економічного погляду кредит - це форма позичкового капіталу (в грошовій або товарній формах), що надається на умовах повернення і обумовлює виникнення кредитних відносин між тим, хто надає кредит, і тим, хто його отримує.

Підприємство, яке бажає отримати кредити, подає до банку кредитну заявку з інформацією про:

- мету кредиту;

- суму кредиту;

- строк користування кредитом;

- конкретні дати погашення;

- коротку характеристику заходу, що кредитується, і а економічний ефект від його здійснення.

На вимогу банку позичальник надає, крім заявки, інші матеріали:

- копії установчого договору, статуту або інших документів, що підтверджують його правоздатність в отриманні кредиту;

- техніко-економічне обґрунтування (бізнес-план) заходу, що кредитується, з розрахунками надходжень, які очікуються від його реалізації;

- копії контрактів, угод, інших документів, що стосуються даного заходу;

- зобов'язання із забезпечення своєчасного повернення кредиту (угода застави, гарантійний лист, страхове свідоцтво тощо);

- бухгалтерську звітність, звіт про прибутки та збитки, декларацію про доходи, виписки з рахунків, що відкриті в інших банках.

На основі наданої інформації банк:

- вивчає формальну і неформальну інформацію про підприємство;

- оцінює ділову репутацію та імідж підприємства;

- аналізує кредитоспроможність підприємства, поглиблено досліджує його фінансовий стан і ступінь ризику неповернення позики;

- визначає перспективи розвитку підприємства;

- перевіряє наявність джерел і гарантій погашення кредиту;

- відвідує підприємство (при необхідності).

Вирішальне значення при видачі кредиту підприємству здійснюють підсумки проведеної оцінки кредитоспроможності. Кредитоспроможність підприємства означає його здатність повністю і в строк розрахуватись за всіма борговими зобов'язаннями.

Кредитоспроможність підприємства оцінюється на основі системи показників, які відображають розміщення і джерела оборотних засобів, результати фінансової діяльності підприємства. Вибір показників залежить від особливостей виробничої діяльності і побудови балансу, галузевих особливостей, форми власності.

Вітчизняна методика оцінки фінансового стану позичальника включає поєднання об'єктивних аналітичних даних, сформованих на основі бухгалтерського обліку і звітності (ф. №1 і №2), та суб'єктивних даних, що формуються експертами (керівниками відповідних управлінь). Цим забезпечується єдиний підхід та обґрунтованість при вирішенні питань оцінки платоспроможності позичальника та доцільності надання йому позик.

Оцінка фінансового стану здійснюється на підставі даних офіційної звітності позичальника (бухгалтерський баланс ф.№1), звіт про фінансові результати та їх використання (ф.№2) та інформації з пакету документів, що повинен надаватися позичальником при отриманні кредиту чи додатково в періоді кредитних взаємовідносин.

Для оцінки фінансового стану позичальника здійснюється аналіз його фінансово-господарської діяльності з об'єктивних показників його діяльності, таких як:

- обсяг реалізації;

- прибутки та збитки;

- рентабельність;

- грошові потоки;-

- платоспроможність;

- ліквідність;

- фінансова стійкість;

- склад дебіторсько-кредиторської заборгованості;

- історія погашення кредитної заборгованості позичальника в минулому;

- ефективність управління позичальника; форма власності.

Оцінка фінансового стану позичальника виконується двома етапами:

1-й етап - визначення значень показників, які характеризують фінансовий стан позичальника з віднесенням їх до відповідних аналітичних груп; 2-й етап - аналіз фінансового стану позичальника і віднесення позичальника до відповідного класу надійності.

На першому етапі показники, які характеризують фінансовий стан позичальника, розподіляються на такі аналітичні групи:

- показники платоспроможності позичальника;

- показники фінансової стійкості позичальника;

- показники "солідності" позичальника.

Оцінні показники діяльності позичальника, які характеризують його платоспроможність та фінансову стійкість, розраховуються на підставі бухгалтерського балансу (ф.№1) та фінансового звіту (ф.№2).

Оцінні показники, які характеризую і "солідність" позичальника, визначаються на основі інформації пакета документів, наданого позичальником.

При визначенні фінансового плану позичальника формується інтегральний показник, розрахунок якого базується на використанні принципу зваженості економічних показників і аналітичних груп. При цьому кожному економічному показнику та аналітичній групі надається вагове значення, яке відповідає їхньому внеску в оцінку фінансового стану позичальника.

На другому етапі підприємство-позичальник залежно від величини інтегрального показника (підсумкового по групах і показниках) зараховують до одного з п'яти класів (А, Б, В, Г, Д), які характеризують надійність позичальника.

Для підприємства, що отримує кредит, важливо знати, на які показники банк звертатиме особливу увагу.

Комерційні банки розробляють показники додаткової оцінки підприємств-позичальників залежно від основного виду діяльності та форм власності.

На основі проведеного аналізу системи основних показників діяльності комерційним банком визначається клас надійності підприємства-позичальника.

Для підприємства, що отримує кредит, важливо знати, на які аспекти його діяльності банк звертатиме особливу увагу.

До них належать такі:

1. Фінансові коефіцієнти -- дають можливість оцінити фінансовий стан і ефективність роботи підприємства.

Коефіцієнт заборгованості (К3аб) показує, наскільки діяльність підприємства фінансується за рахунок позичених коштів, дає уявлення про кредитоспроможність підприємства та рівень фінансового ризику. Якого можуть зазнати кредитори: чим нижчий коефіцієнт заборгованості, тим краще вони захищені від втрат.

Коефіцієнт заборгованості розраховується діленням загальної заборгованості підприємства на його власний капітал:

Коефіцієнт ліквідності (загальної -К з.л, термінової - Кт.л., абсолютної - Кабс.л.) свідчить про здатність підприємства виконати короткострокові зобов'язання:

;

;

;

До поточних (короткострокових) зобов'язань належать короткострокові кредити і розрахунки з кредиторами.

Коефіцієнт оборотності свідчить на скільки ефективно підприємство використовує свої активи.

Коефіцієнт оборотності основних (оборотних) засобів визначається відношенням суми виручки від реалізації продукції до середньої суми основних (оборотних) засобів.

Коефіцієнт прибутковості показує загальну ефективність (результативність) діяльності підприємства.

Коефіцієнт витрат (Кв) показує прибутковість підприємства щодо обсягів реалізації продукції, його зниження може вказувати на зниження цін на продукцію або на меншу ефективність виробництва. Для його розрахунку прибуток від операційної діяльності ділять на чисту виручку від реалізації продукції:

Окупність інвестицій або активів (Кок.вл.к) свідчить про ефективність отримання прибутку за допомогою активів. Показник розраховується діленням прибутку після сплати податків (чистий прибуток) на загальні активи:

;

Окупність власного капіталу (Кок.вл.к) показує загальну ефективність отримання прибутку за допомогою капіталу, вкладеного акціонерами у підприємство. Для розрахунку коефіцієнта прибуток після сплати податків ділять на акціонерний капітал;

;

Аналізуючи стан та ділову активність підприємства, ці коефіцієнти порівнюють з показниками конкурентів і визначають зміни, що сталися протягом визначених періодів (динаміку змін).

2. Рух грошових коштів -- аналіз цього фактора дає змогу виявити сезонну потребу підприємства у грошових коштах.

Звіт про рух грошових коштів відображає надходження або відплив коштів підприємства за певний період.

Приплив і відплив коштів можна поділити на три категорії (табл. 6.1). Негативний рух грошових коштів означає, що підприємству необхідний кредит у межах отриманого негативного значення.

Таблиця 1

Рух грошових коштів

Види діяльності	Приплив грошових коштів	Відплив грошових коштів
Основна діяльність	- реалізація продукції; - збільшення кредиторської заборгованості; - зменшення дебіторської заборгованості	- здійснення витрат; - зменшення кредиторської заборгованості; - збільшення дебіторської заборгованості
Інвестиційна діяльність	- продаж основних засобів (землі, обладнання); - продаж акцій інших підприємств	- придбання основних засобів; - купівля акцій інших підприємств
Фінансова діяльність	- збільшення розмірів позичених коштів; - збільшення власного капіталу	- погашення заборгованості; - виплата дивідендів

Позитивний рух грошових коштів означає, що підприємство зможе зменшити існуючу заборгованість.

Отже, надання кредиту залежить від того, наскільки банк довіряє підприємству та наскільки він задоволений прогнозом.

3. Оцінка ділового середовища підприємства -- здійснюється за допомогою таких показників:

- форма власності (вказує на міру ризику повернення кредиту і хто несе відповідальність);

- вид діяльності (визначаються перспективи розвитку);

- постачальники (оцінюється їх надійність);

- конкуренція;

- виробничі потужності (основні засоби);

- керівництво й організація (кваліфікація, досвід керівників, вакансії, ведення сучасних методів управління, маркетингу, контролю);

- сильні й слабкі сторони клієнта -- позичальника.

На підставі оцінки кредитоспроможності підприємства й ефективності комерційної угоди банк приймає рішення про можливість видачі підприємству кредиту й укладає з ним кредитний договір.

Зміст кредитного договору визначається підприємством і банком самостійно. У ньому вказуються мета кредитування, умови, порядок надання позики, способів забезпечення кредиту, відсоткові ставки за кредит, права і відповідальність сторін та інші умови.

Неодмінною умовою укладення договору кредитування є надання підприємством застави, переважно рухомого і нерухомого майна. Угода про заставу складається в письмовій формі і передбачає деталізацію заставних вимог: розмір, строки виконання зобов'язань з повернення кредиту.

Відповідно до договору банк бере зобов'язання надати підприємству визначену суму грошових коштів в обумовлений строк. Підприємство зобов'язується: використати отримані кошти на визначені в договорі цілі, своєчасно погасити позику, сплатити відсотки і надати банку можливість контролювати цільове використання кредиту і його забезпечення.

Кредитний договір містить такі розділи:

І. Загальні положення.

II. Права та обов'язки позичальника.

III. Права та обов'язки банку.

IV. Відповідальність сторін.

V. Порядок погашення суперечок.

VI. Термін дії договору.

VII. Юридичні адреси сторін.

Після укладення кредитної угоди банк відкриває підприємству позиковий рахунок, на який зараховує відповідну суму кредиту.

Список використаної літератури:

1.Фінанси підприємств: Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. проф. А. М. Поддєрьогін. 3-тє вид., перероб. та доп. -- К.: КНЕУ, 2001. -- 460 с.

2. Слав'юк Р.А. Фінанси підприємств: Навч. посібник. - К.: ЦУЛ, 2002.- 460 с.

3. Філімоненко О.С. Фінанси підприємств: Навч. посібник. К.: Ельга, Ніка-Центр, 2002. - 360 с.

4. Фінансова діяльність підприємства: Підручник / Бандурка О.М., Коробов М.Я., Орлов П.І.. - К.: Либідь, 2002. - 384 с.

Размещено на Allbest.ru