Внутрішня структура фінансової системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

МіністерствО освіти і науки, молоді та спорту України

Дніпропетровська державна фінансова академія

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

Центр заочного навчання

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

Дисципліна: Фінанси

Тема: «Внутрішня структура фінансової системи»

Виконала

студентка ІІ курсу

групи: ФК 12-1з

Маланчук Владислава

Дніпропетровськ 2013

ПЛАН

1. ФІНАНСОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ. ТЕНДЕНЦІЇ ТА НАПРЯМКИ ЇЇ РОЗВИТКУ

2. ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ

3. ФІНАНСОВІ КРИЗИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. ФІНАНСОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ. ТЕНДЕНЦІЇ ТА НАПРЯМКИ ЇЇ РОЗВИТКУ

Фінансова система притаманна кожній державі незалежно від рівня економічного розвитку.

Фінансова система визначається як сукупність окремих сфер і ланок фінансових відносин, що мають особливості у створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, а також фінансових органів й інститутів, які здійснюють управління грошовими потоками.

Тому фінансова система розглядається з двох сторін:

· за внутрішньою будовою;

· за організаційною структурою.

За внутрішньою структурою - фінансова система являє собою сукупність відносно відособлених взаємозв'язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають специфічні форми й методи розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту (Опарін В. М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2001. - С. 27-28).

Сфера характеризує узагальнену за певною ознакою сукупність фінансових відносин. В основу виділення сфер покладено рівень економічної системи:

* рівень мікроекономіки - фінанси суб'єктів господарювання;

* рівень макроекономіки - державні фінанси;

* рівень світового господарства - міжнародні фінанси;

* забезпечуюча сфера - фінансовий ринок.

Ланка фінансової системи є відособленою частиною фінансових відносин, її відокремлення проводиться за ознакою наявності або відособленого фонду фінансових ресурсів, або специфічних форм і методів фінансових відносин. В основі побудови фінансової системи України лежать такі принципи:

* принцип розподілу фінансових ресурсів на централізовані і децентралізовані;

* принцип самостійності (кожна ланка фінансової системи є самостійною і відмінною від іншої);

* принцип єдності (ланки фінансової системи тісно зв'язані між собою за допомогою системи фінансових відносин у зв'язку з розподілом і перерозподілом фінансових ресурсів):

* принцип функціонального призначення ланок фінансової системи; адміністративно-територіальний принцип.

Побудова фінансової системи виходить з необхідності вирішення таких завдань:

- формування, концентрація та оптимальне розміщення достатніх для виробництва певного обсягу ВВП фінансових ресурсів;

- досягнення максимальної ефективності використання наявних фінансових ресурсів - максимізація обсягів виробленого ВВП на основі вибору раціональної структури форм фінансового забезпечення;

- установлення оптимальних пропорцій розподілу та перерозподілу виробленого ВВП з метою повного забезпечення потреб громадян, підприємств, держави;

- всебічне сприяння залученню усіх тимчасово вільних коштів та отриманих доходів через інституції фінансового ринку на потреби фінансового забезпечення виробництва ВВП;

- формування страхових фондів з метою забезпечення відшкодування втрат фінансових ресурсів і доходів та встановлення максимальних передумов для використання коштів даних фондів у кругообігу ресурсів.

Рис. 1 - Сфери й ланки фінансової системи

Функціонування фінансової системи, що ґрунтується на кругообігу фінансових ресурсів, в узагальненому вигляді (абсолютно всі зв'язки і грошові потоки відобразити надзвичайно складно) зображені на рис. 2. Ці ресурси зосереджуються безпосередньо на підприємствах та у суб'єктів фінансового ринку - комерційних банків та інституційних інвесторів (інвестиційних фондів і компаній). Водночас ці суб'єкти є, по суті, фінансовими посередниками між продавцями та споживачами фінансових ресурсів. При цьому значну частину ресурсів як інституційних інвесторів, так і особливо банків, становлять розміщені у них тимчасово вільні ресурси й доходи підприємств. Певна частина ресурсів спрямовується у страхові фонди, однак надалі вони можуть використовуватись у кругообігу через інституції фінансового ринку.

На основі використання фінансових ресурсів на підприємствах створюється ВВП, певна частина якого набуває форми централізованих доходів (централізується державою в бюджеті та цільових фондах), а інша - форми індивідуальних доходів підприємств (прибуток) та робітників і службовців (заробітна плата).

Рис. 2 - Організація функціонування фінансової системи

Значна частина індивідуальних доходів спрямовується на забезпечення поточних потреб підприємств і громадян. Решта набуває форми нагромаджень підприємств і заощаджень громадян, які є потенційними джерелами інвестицій. Інвестиції прямо або через систему фінансового ринку спрямовуються на збільшення обсягів фінансових ресурсів підприємств, що, у свою чергу, є передумовою для забезпечення зростання обсягів ВВП.

Основна частина централізованих у бюджеті та в цільових фондах коштів теж витрачається безпосередньо в країні на фінансування поточних потреб. Певна ж частка видатків, пов'язаних з економічною діяльністю держави, спрямовується на інвестиції у формі капітальних вкладень і в такий спосіб прямо сприяє зростанню фінансових ресурсів. Крім того, залишки коштів бюджету і цільових фондів, що зберігаються в установах комерційних банків, є джерелом формування ресурсів цих банків.

За рахунок бюджету здійснюються платежі до міжнародних організацій та міжнародних фінансових інституцій. У свою чергу, міжнародні фінансові інституції надають фінансову допомогу тій чи іншій країні, яка може надходити до бюджету (на фінансування дефіциту), центрального банку (на формування валютних резервів) та безпосередньо суб'єктам підприємницької діяльності (на кредитування інвестиційних проектів).

Процес формування бюджету також може бути пов'язаний з функціонуванням фінансового ринку, на якому держава є позичальником (коротко-, середньо- та довгострокові державні позики на покриття бюджетного дефіциту, або на цільові проекти). Таке запозичення зменшує обсяги фінансових ресурсів, які можуть спрямовуватися на виробництво ВВП, і доцільне за умови забезпечення достатньої ефективності використання залучених з фінансового ринку коштів.

Досить тісний взаємозв'язок у фінансовій системі існує між бюджетом та центральним банком з приводу надання і погашення кредиту на фінансування бюджетного дефіциту. Крім того, через бюджет може регулюватися фінансова діяльність банку - перевищення доходів над видатками спрямовується в бюджет, а недостатність доходів забезпечується бюджетними асигнуваннями.

З наведеної, навіть у спрощеному вигляді, схеми видно, наскільки складним є функціонування фінансової системи і як важливо забезпечити надійне управління нею. На схемі чітко простежується, по-перше, забезпечуюча роль фінансового ринку, на якому зосереджується переважна частина фінансових ресурсів, по-друге, координуюча роль бюджету, в якому пересікається значна частина грошових потоків. Базовою ж сферою фінансової системи є фінанси підприємств, які через мобілізацію достатніх фінансових ресурсів забезпечують виробництво ВВП у необхідних обсягах.

Із схеми також чітко видно, що фінанси - це єдиний організм, єдина система взаємопов'язаних відносин. Виокремлення з цієї системи якогось елемента тільки послаблює фінансову систему. При цьому дія усіх складових має бути скоординованою і синхронною, підпорядковуватися єдиним завданням і цілям. Фінансові ресурси, на яких ґрунтується функціонування фінансової системи, є єдиними за сутністю і призначенням. Вони можуть мати різні форми, переходити з однієї форми в іншу, але це єдиний фінансовий потенціал суспільства. Маса сформованих у суспільстві доходів залежить від обсягу виробленого ВВП. Доходи можуть розподілятися і перерозподілятися між ланками і сферами фінансової системи, однак їх маса при цьому не змінюється. Усе зазначене свідчить, що й управління фінансами має бути узгодженим на основі єдиної фінансової політики держави.

Головним завданням побудови національної фінансової системи є забезпечення максимальної мобілізації наявних у суспільстві фінансових ресурсів та залучення при обґрунтованих потребах їх ззовні, установлення передумов для їх ефективного використання і максимізації на цій основі виробництва ВВП. Рух грошових потоків через ланки та сфери фінансової системи повинен сприяти формуванню у кожного суб'єкта доходів, що відображають його продуктивність і є достатніми для забезпечення потреб його діяльності.

2. ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ

Організаційна структура фінансової системи - це сукупність фінансових органів та інституцій, яка характеризує систему управління фінансами. Необхідність розподілу і перерозподілу ВВП є об'єктивним явищем, форми і методи фінансових відносин відображають установлену у світовій практиці внутрішню структуру фінансової системи. Разом з тим рух грошових потоків здійснюється не сам по собі, а спрямовується певними управлінськими структурами, юридичними і фізичними особами. Це суб'єктивна сторона побудови фінансової системи, яка, маючи певні закономірності, відображає умови конкретної країни.

В основі формування органів управління фінансовою системою лежить її внутрішня структура. Загальне керівництво фінансовою діяльністю в будь-якій країні здійснюють органи державної влади й управління.

До організаційного складу фінансової системи України входять:

а) органи управління:

Міністерство фінансів;

Державна податкова адміністрація;

Державна контрольно-ревізійна служба;

Державне казначейство;

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

Рахункова палата;

Аудиторська палата;

Пенсійний фонд;

Фонд соціального страхування;

Українська державна інноваційна компанія;

б) фінансові інституції

Національний банк;

комерційні банки;

страхові компанії;

небанківські кредитні установи (кредитні спілки, ломбарди тощо);

міжбанківська валютна біржа;

фондові біржі;

інституційні інвестори.

Склад органів та інституцій фінансової системи України відображено на рис. 3.

Рис. 3. - Управління фінансовою системою

Фінансові органи та інституції можуть бути згруповані в чотири блоки. Перший блок становлять органи, які функціонують у сфері бюджету держави. Це насамперед Міністерство фінансів України та Державне казначейство і Державна контрольно-ревізійна служба. До цієї ж групи також належить Державна податкова адміністрація. Другий блок становлять контрольно-регулюючі органи - Рахункова палата, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Аудиторська палата й аудиторські фірми. Третій блок становлять фінансові інституції, які працюють на фінансовому ринку: Національний банк України і комерційні банки, міжбанківська валютна біржа, фондові біржі, інституційні інвестори, страхові компанії. До четвертого блоку входять органи управління цільовими фондами: Пенсійний фонд України, фонди соціального страхування, Українська державна інноваційна компанія.

Формування системи фінансових органів та інституцій, розмежування функцій і повноважень між ними має забезпечити надійне та ефективне управління фінансами в країні.

Існує досить складна схема взаємозв'язку органів управління фінансовою системою з її окремими сферами й ланками:

Як видно з наведеного розподілу повноважень фінансових органів та інституцій, основна увага в системі управління зосереджена на бюджеті держави. Це цілком природно, оскільки саме в ньому концентруються фінансові потоки та зв'язки.

Окремі сфери і ланки не мають відповідних фінансових органів чи інституцій управління. Управління фінансами суб'єктів господарювання здійснюється фінансовими службами в складі управлінських структур підприємств та організацій, господарських товариств і холдингових компаній, міністерств і відомств.

фінансовий бюджет криза

3. ФІНАНСОВІ КРИЗИ

Фінансові кризи породжують економічні кризи надвиробництва і перевиробництва. У минулому фінансові кризи спричинялися тривалими війнами, витрати на які покривалися надмірною емісією паперових грошей.

На нижчій стадії капіталізму фінансові кризи, породжувані кризами надвиробництва, мали нетривалий, неглибокий характер; на вищій його стадії - стали глибшими, гострішими й тривалішими, особливо під час кризи 1929-1933 через особливості вивезення капіталу транснаціональними корпораціями, посилення мілітаризації економіки, розбухання державного апарату. Важлива форма вияву таких криз - значні дефіцити державних бюджетів.

У 1997 почалася світова криза - спершу в країнах Південно-Східної Азії, зокрема в Південній Кореї, Сінгапурі, Малайзії, Гонконзі, Індонезії, а відтак і в Японії. Для її пом'якшення та локалізації МВФ і Світовий банк надали Південній Кореї кредит у 11 млрд. дол., Індонезії - 40 млрд. дол., Таїланду - понад 16 млрд. дол. Водночас з метою послаблення ажіотажного попиту на вільно конвертовану валюту Південна Корея витратила понад 60 млрд. дол. своїх золотовалютних резервів, Таїланд - понад 20 млрд., Японія - майже 80 млрд. дол. Девальвації не зазнали лише ті національні валюти, резерви яких перевищували 100 млрд. дол. (Японії, Гонконгу, Тайваню), а індонезійська валюта знецінилася в 5 разів, таїландська - у 2, південнокорейська - на 30%, японська - на 3%. Криза охопила країни СНД, передусім Росію, де приватні портфельні інвестиції становили понад 19 млрд. дол. із загальної суми інвестицій понад 24 млрд. дол., рубль за січень-серпень 1999 було девальвовано майже у 3 рази.

Поглибленню фінансові кризи у Росії спричинило значне зниження цін на світовому ринку на енергоносії, вона втратила понад 20 млрд. дол. (до жовтня 1998) і продовжує зазнавати значних збитків. Наступний етап Фінансові кризи охопив країни Латинської Америки.

Головними причинами світової Фінансові кризи є: по-перше, особливості вивезення капіталу й передусім портфельних інвестицій (вкладень у цінні папери корпорацій і держави) та його суперечності. Особливості цього процесу зумовлені нерівномірністю економічного розвитку країн у межах світового господарства, засиллям транснаціональних корпорацій (ТНК). Так, наприкінці 90-х загальний обсяг вивезення капіталу становив приблизно 5 трлн. дол., а прямі інвестиції ТНК перевищували 3 трлн. дол. ТНК зрослися з транснаціональними банками (ТНБ) і сформували транснаціональний фінансовий капітал (ТФК), який за підтримки наймогутніших держав світу експлуатує слаборозвинуті країни й отримує транснаціональні (найвищі) прибутки, що є відносно надлишковим вільним капіталом. На його основі виникає національна стрибкоподібна форма міждержавного руху капіталу, персоніфікатор якої - транснаціональна державна та наддержавна (уособленням якої є зокрема МВФ) монополістична олігархія, її мета - економічне й політичне панування над світом. Через нерівномірність вивезення такої форми капіталу й дію закону нерівномірного економічного розвитку в одних регіонах світового господарства формуються сприятливіші умови для його експансії.

При цьому виникають і розвиваються суперечності між транснаціональним фінансовим капіталом і національними народногосподарськими комплексами. Якщо в окремому регіоні світового господарства маса і норма транснаціональних прибутків зменшуються, транснаціональний фінансово одержавлений капітал вивозять у вигляді портфельних інвестицій у прибутковіші регіони, що зумовлює виникнення фінансової кризи у попередніх регіонах, початком якої є масовий продаж нерезидентами цінних паперів місцевих корпорацій за місцеву національну валюту, яку обмінюють на ВКВ і вивозять за кордон. Наприкінці 1997 - у першій половині 1998 до США було вивезено понад 700 млрд. дол. Цей процес супроводжується масовим вилученням валютних депозитів із комерційних банків зарубіжними вкладниками (а отже, обміном національної валюти на ВКВ) і породжує величезний кумулятивний попит на ВКВ.

По-друге, на світових валютних ринках здійснюються гігантські обсяги операцій. У другій половині 90-х обсяги угод з валютою щодня становили приблизно 1,3 трлн. дол. Чимала частка таких операцій має суто спекулятивний характер, це посилює нестабільність фінансових курсів, що, у свою чергу, призводить до зростання обсягів спекулятивних фінансових операцій. Здійснення таких операцій стимулює існуюча валютна система, яка ліквідувала фіксацію ринкових курсів валют у межах не більш як 1% від золотих або доларових паритетів і дозволила вибір режиму вільних (плаваючих) курсів.

Недосконалість світової валютної системи, її суперечності - третя важлива причина фінансових криз. Фінансову кризу можуть зумовлювати також нераціональна структура виробництва, яка насамперед характеризується великою питомою вагою воєнно-промислового комплексу, залежність держави від поставок за коопераційними зв'язками енергоносіїв, сировини, матеріалів, палива. Кризові явища у сфері фінансів можуть бути викликані трансформаційними процесами в економіці, тобто зміною моделі економічного розвитку, втратою конкурентоспроможності економіки.

Усі згадані вище явища врешті-решт негативно позначаються на обсягах виробництва валового внутрішнього продукту в державі й відповідно призводять до зменшення фінансових ресурсів, що обслуговують увесь відтворювальний процес. Вони потребують проведення жорсткої політики в обмеженні споживання й витрат, як на державному, так і на рівні підприємницьких структур і населення.

Фінансова криза може бути зумовлена зовнішніми причинами, насамперед тими процесами, які проходять на світових фінансових ринках. Рівень впливу зовнішніх факторів залежить від наявності й розмірів активів держави, розміщених на світових фінансових ринках. Все вищесказане становить сукупність глибинних факторів. На поверхні явищ фінансова криза в кожній державі - характеризується наявністю й величиною дефіциту бюджету та стабільністю національної грошової одиниці.

Дефіцит бюджету є причиною грошової емісії, яка викликає інфляційні процеси. Інфляція є причиною недовіри до національної валюти, бажання позбутися її шляхом обміну на стабільнішу іноземну валюту. За цих умов, якщо центральний банк держави не має достатньо резервів, аби задовольнити попит на іноземну валюту, відбувається знецінення національної грошової одиниці й відповідні втрати як на державному рівні, так і на рівні господарюючих суб'єктів і населення. Рівень інфляції насамперед характеризує масштаби зниження платоспроможності населення та підприємницьких структур. Для покриття дефіциту бюджету урядові структури часто вдаються до введення нових податків, що теж зменшує платоспроможність населення й посилює кризові явища в економіці. Зазначені причини у своїй кумулятивній дії накладаються на внутрішні причини фінансової кризи в окремій країні.

Найважливішими з них в Україні в 90-х були:

1) здійснення недосконалої економічної політики, за якої ціною часткової й нераціональної фінансової стабілізації гальмувався розвиток виробництва;

2) погіршення фінансового становища суб'єктів підприємницької діяльності (крім комерційних банків), що виявляється у зростанні кредиторської та дебіторської заборгованості підприємств (значно перевищує ВВП країни) і звуженні внаслідок цього дохідної частини державного бюджету;

3) тотальне абсолютне зубожіння населення і втрата трудових заощаджень у 90-х, що призвело до катастрофічне низького рівня заощаджень населення, знекровлення основи банківсько-фінансової системи країни. Цей процес посилився із створенням фінансових трастів;

4) величезний державний борг (внутрішній та зовнішній) та його обслуговування й погашення. Державний зовнішній борг наприкінці 1999 становив приблизно 13 млрд. дол. З 1.11.1999 Україна мала виплачувати щомісяця 550 млн. дол., що дорівнювало місячному обсягу ВВП. Вихід з такої ситуації - підвищення темпів економічного зростання або реструктуризація боргів. Оскільки продеклароване урядом зростання не відбулося, він відстрочив погашення боргів;

5) створення фінансової піраміди, що призвело до катастрофічного зменшення валютних резервів (в 1996 вони дорівнювали 2,4 млрд. дол., а у вересні 1998 - приблизно 800 млн. дол.) внаслідок непродуманого продажу.

6) нераціональні, під надто високі відсотки запозичення НБУ на зовнішньому ринку - насамперед розміщення єврооблігацій у сумі 1,5 млрд. дол. (зокрема, в англійській фінансовій корпорації "Мерілл Лінч" і кіпрській "Кредит Свіс Фест Бостон" позику було взято з розрахунку 49% річних), які значно перевищують валютні резерви України;

7) необдумана лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, відкриття кордонів, які сприяли вивезенню до 40 млрд. дол. новосформованою компрадорською буржуазією (щороку з країни вивозять понад 5 млрд. дол.);

8) колосальні втрати бюджету від пільг, наданих підприємствам при сплаті податків і платежів до державного бюджету (такі пільги у 1999 становили майже 20 млрд. грн);

9) неефективне управління бюджетними коштами та ресурсами бюджетних і позабюджетних фондів. Згідно з постановою уряду касове виконання державного бюджету і позабюджетних фондів здійснюють лише 7 уповноважених банків. Насправді на початку 1998 року залишки коштів на бюджетних рахунках обслуговували приблизно 80 комерційних банків, що дало їм можливість користуватися дешевими фінансовими ресурсами, штучним підвищенням залишку, наданням банківських послуг за завищену плату, оформленням депозитних угод із заниженою відсотковою ставкою та ін. На початок березня 1998 на рахунках банків залишки бюджетних коштів (у т. ч. пенсійний фонд) становили до 3,2 млрд. грн., у т. ч. в комерційних банках - понад 2,4 млрд. грн. (на 1 червня цього ж року такі залишки сягали понад 1 млрд. грн);

10) надмірні витрати на утримання державного апарату (за сім місяців 1998 - 1,5 млрд. грн), які супроводжуються скороченням витрат на розвиток освіти, охорони здоров'я та ін.;

11) орієнтація комерційних банків на самозбагачення і зростаюче їх відчуження від потреб розвитку народного господарства: у 1997 вони надали приблизно 11% довготермінових кредитів, а в 1998 - лише 1%;

12) доларизація української економіки та нераціональне впровадження гривні, внаслідок чого з вересня 1996 по грудень 1999 гривня знецінилася приблизно у 3 рази.

ВИСНОВКИ

Основу фінансової системи складають грошові фонди. Під грошовими фондами (чи грошовими, фінансовими активами) слід розуміти певні суми грошей або інших цінних паперів, які мають, по-перше, відповідні й чітко визначені напрямки формування, по-друге, такі ж відповідні й чітко окреслені напрямки використання. Грошові фонди з указаними атрибутами мають у практиці й економічній науці ще одне позначення - їх часто називають поняттям "фінанси". У сучасній економічній літературі поняття "фінанси" вживається у двох різних інтерпретаціях, але таких, що доповнюють одна одну. По-перше, у вузькій інтерпретації. Під фінансами у вузькому трактуванні треба розуміти власне грошові фонди із зазначеними вище атрибутами, тобто певні суми грошей (грошові активи), які мають чітко окреслені лінії формування й лінії використання. У широкій інтерпретації фінанси - це не лише власне грошові фонди, а й інші цінні папери - акції, облігації, сертифікати і т. ін.

Однак така інтерпретація і така структуризація поняття фінансів не єдина ні в економічній літературі, ні в практиці функціонування фінансових економічних систем. Часом виділяють так звані чисті й так звані валові фінанси. Фінанси у їх чистому значенні (або власне фінанси) - це тільки цінні папери і відповідні фонди їх формування, руху й використання. Чисті фінанси є основним об'єктом купівлі-продажу на фінансовому ринку.

Валові фінанси - це цінні папери у формі акцій, облігацій, сертифікатів і т.д., але й вкупі з грошовими вкладами у грошово-кредитних установах або готівкою, яка є в наявності і не депонується в банківській системі.

Фінансова система пронизує всю національну економічну систему, починаючи від домогосподарств, індивідуальних і партнерських підприємств, корпоративних підприємств і закінчуючи державою.

У складі національної фінансової системи виділяють, по-перше, фінанси домогосподарств (населення), під якими слід розуміти сукупність механізмів формування, руху й використання грошових фондів домогосподарств. Основою фінансів домогосподарств є їхній бюджет (сімейний бюджет). Бюджет домогосподарств - це грошовий фонд сімей чи домогосподарств, що складається, як і будь-який інший бюджет, із дохідної і видаткової частин.

У дохідній частині відображаються економічні доходи домогосподарств за напрямками їх формування. До економічний доходів домогосподарств відносять грошові надходження, які домогосподарства отримують від продажу відповідних ресурсів (робочої сили, капіталу, землі й матеріалів, підприємницьких здібностей). Основна стаття грошових доходів домогосподарств - заробітна плата як ціна робочої сили (праці). У розвинутих економічних системах країн Заходу вона становить приблизно 70% усіх грошових доходів (в Україні її питома вага у кілька разів менша). Іншими формами грошових доходів домогосподарств є: процент (приблизно 10%), прибуток корпорацій (приблизно 10%) і рента за землю й орендовану нерухомість (приблизно 1%).

У видатковій частині бюджету домогосподарств відображаються основні напрямки видатків. Це, по-перше, видатки (грошові платежі) на споживання (придбання споживчих товарів, приблизно 80% від усієї суми видатків), по-друге, видатки на сплату особистих податків (приблизно 15%) і, по-третє, видатки на заощадження (купівлю акцій, облігацій, формування депозитів у банківській системі і т. ін.). Видатками домогосподарств називають їхні грошові платежі, які вони здійснюють під час купівлі споживчих товарів, сплати податків і формування заощаджень (купівлі цінних паперів).

Другою складовою національної фінансової системи є фінанси підприємств (індивідуальних і партнерських підприємств, корпорацій). Основа фінансів корпорацій (підприємств) - їхній баланс, або бухгалтерський звіт (рахунок). Баланс корпорацій також складається із двох частин: дохідної і витратної.

У дохідній частині вказуються основні напрямки формування валових грошових доходів корпорацій. Це прибуток від реалізації продукції, грошові надходження від надання послуг, грошові надходження у формі амортизаційних відрахувань, доходи від зовнішньоекономічної діяльності, інші грошові надходження. У витратній частині балансу корпорацій вказуються основні напрямки використання грошових надходжень. Це, по-перше, фонди відновлення обігового капіталу, по-друге, амортизаційного фонду для відновлення основного капіталу, по-третє, фонд валового прибутку.

Використання чистого прибутку корпорацій здійснюється за такими основними напрямками: платежі в державний бюджет (податок із прибутку корпорацій), проценти за кредитами і погашення кредиту банку й іншим установам банківської системи, дивіденди власникам акцій. Після здійснення вказаних вище платежів, послідовність яких визначається рішеннями уряду, Національного банку чи інших органів влади, формується так званий нерозподілений прибуток корпорацій, який використовується для внутрішніх потреб корпорацій - формуються інвестиційні й інноваційні фонди, фонд соціального розвитку і т. ін.;

Третьою складовою частиною національної фінансової системи є так звані державні фінанси, які, у свою чергу, складаються, по-перше, із власне державних фінансів (або федеральних фінансів, як їх часто називають у країнах із федеративним територіальним устроєм), по-друге, регіональних (обласних) фінансів, по-третє, місцевих (муніципальних) фінансів. Основою цих трьох видів (чи складових) державних фінансів є відповідні бюджети: державний, регіональний і місцевий, які являють собою грошовий фонд формування і використання грошових ресурсів відповідних рівнів управління державними структурами.)

Основна відмінність державних фінансів від фінансів корпорацій полягає ось у чому: по-перше, у них різні джерела доходів - доходи корпорацій формуються за рахунок і внаслідок виробничої чи комерційної діяльності, а доходи держави - за рахунок податків; по-друге, у них різні напрямки здійснення видатків, тобто використання доходів: корпоративні доходи використовуються переважно на закупки товарів і послуг, а державні - ще й для цілей здійснення так званих трансфертних платежів (виплата допомог при безробітті, стипендій, пільг і т. ін.); по-третє, доходи і видатки корпорацій формуються на добровільній основі, а держави - в примусовому порядку на обов'язковій чи законодавчій основі; по-четверте, у них різний характер руху доходів і видатків - рух доходів і видатків у державному секторі фінансової системи здійснюється на субсидійній основі, а в корпоративному секторі - на еквівалентній основі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України “Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2007 року №107 - IV.

2. Александрова М.М., Кірейцева Г.Г., Маслова С.О. Гроші. Фінанси. Кредит.: Навчально-методичний посібник. - Житомир: ЖІТІ. - 2001. - 312 с.

3. Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія): Навчальний посібник. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К: КНЕУ. - 2001. - 240 с.

4. Фінанси: Навчальний посібник/ В.С. Загорський, О.Д. Вовчак, І.Г. Благун, І.Р. Чуй. - К: Товариство “Знання”. - 2006. - 247 с.

5. Журнал “Фінанси України" // 2005-2007.

6. В.Д.Базидевич, Л.О.Баластрик. Державні фінанси. 2002.

7. С.І. Юрій, Кізима Т.О. Фінанси вишкіл студії, 2002.

Размещено на Allbest.ru