Значення неокласичної течії в розвитку світової фінансової науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Значення неокласичної течії в розвитку світової фінансової науки

1.1 Неокласичні течії у фінансовій науці

фінансовий грошовий наука світовий

Повернення до теоретичних шкіл і поглядів, які обстоюють ринкові механізми регулювання економіки, було зумовлене кризою кейнсіанських і неокейнсіанських моделей регулювання в нових умовах капіталістичного відтворення. У 70-ті роки XX ст. ставало дедалі очевиднішим, що стратегія державного регулювання економіки та методи її здійснення, спрямовані на управління попитом, не відповідають об'єктивним реаліям, передусім новому етапу науково-технічної революції й сучасному рівню усуспільнення виробництва. Головними факторами, що підірвали стару систему регулювання, були:

- погіршення умов відтворення (сировинна, екологічна, енергетична кризи), що потребувало вирішення проблем виробництва (пропозиції), а не умов реалізації (попиту);

- інтернаціоналізація національних економік, посилення економічних «зв'язків» та рівня «відкритості» економік;

- неконтрольована хронічна інфляція, до якої згодом додалося ще й безробіття;

- труднощі, пов'язані зі збільшенням чисельності державного апарату управління та його бюрократизацією.

Ці процеси знайшли відображення в появі нової неокласичної політекономії. Традиційна неокласична теорія зосереджує увагу на поведінці так званої економічної людини, під якою розуміється й підприємець, і продавець робочої сили, і споживач. Покладаючись на «невидиму руку» А. Сміта, прихильники цього підходу впевнені, що в умовах досконалої конкуренції господарюючі суб'єкти зможуть не тільки досягти максимізації прибутку, а й забезпечити найбільш ефективне використання всіх ресурсів. Сьогодні подібне не може задовольнити теоретиків нової неокласики.

Наприклад, Д. Коландер так визначає відмінності в підходах старої й нової неокласики: «Традиційний неокласичний аналіз показує нам, що кожного разу, коли пропозиція перевищує попит, ціни падають; коли ж попит перевищує пропозицію - ціни зростають. У цьому полягає робота невидимої руки. Прихильники нової неокласичної політекономії вважають, що можливий обернений зв'язок, стверджуючи, що господарюючі суб'єкти самі можуть впливати на зростання чи падіння цін з метою забезпечення чи підтримки певного рівня доходів. У цьому полягає робота невидимої ноги. Зрозуміти, як реально функціонує економіка, можна лише за умови врахування дії обох цих тенденцій».

Найважливішими елементами нової парадигми неокласики є такі:

1. розгляд капіталістичної економіки як стійкої, стабільної системи, що функціонує в оптимальному режимі;

2. небажані процеси, що виникають у системі, трактуються як закономірне й неминуче породження ефективного господарського механізму (на відміну від традиційного підходу, де негативні явища видаються як результат дії «зовнішніх чинників»);

3. у межах економічного аналізу важко визначити бажаний напрямок економічної політики, а підходи, що склалися в економічній науці, для вирішення таких проблем, як безробіття та інфляція, треба визнати неефективними й навіть шкідливими з погляду стабільності економічної системи.

Неоконсервативний підхід до перебудови регулювання економіки передбачає, що конкуренція, ринок разом з приватно-монополістичними елементами планування набувають пріоритетного значення а безпосереднє втручання держави в процес виробництва, розподілу та перерозподілу має зменшитися. Проте в його рамках обґрунтовується необхідність посилення ролі держави в забезпеченні стратегічних передумов розвитку й підвищення конкурентоспроможності країни, що особливо важливо в динамічних умовах науково-технічної революції.

Пануючий з початку 80-х років у розвинених капіталістичних країнах неоконсерватизм охоплює три основні напрямки нової неокласики:

- монетаризм, пов'язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Лише послідовна політика забезпечення господарства грошима, на думку монетаристів, може створити впевненість економічних агентів у неінфляційному розвитку економіки та сприяти рівномірному інвестуванню з мінімальним ризиком;

- економічну теорію пропозиції, згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить, таким чином, до падіння виробництва й відриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових, ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

- теорію раціональних очікувань, згідно з якою економічні аспекти в будь-якому разі не виправдовують надії владних структур тому що заздалегідь ураховують наміри влади й нейтралізують свої ми заходами (підвищенням чи зниженням цін) політику уряду.

Найрішучіше проти Дж.М. Кейнса і кейнсіанців у 60-ті Роки виступив Мілтон Фрідмен (нар. 1912), представник чиказької школи. В економічній літературі цей виступ дістав назву неокласичної (монетаристської) контрреволюції (на противагу кейнсіанській революції). У широкому розумінні монетаризм - це всі економічні доктрини що надають грошам першочергового значення та пов'язані з розробкою грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Саме такі концепції реалізуються сьогодні в різних формах у господарській політиці США та інших розвинених країн. Проте «монетаристське відродження» не було випадковою відповіддю на жорстку інфляцію 70-х років чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст. та згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більше грошей у обігу. Монетаризм значно розширив можливості неокласичної теорії, додавши до неї емпіричні дослідження на основі економіко - статистичних моделей.

Висновок про вирішальний вплив грошових факторів на загальноекономічні процеси був обґрунтований М. Фрідменом і А. Шварц у праці «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960 рр.» і сформульований так:

1. зміна кількості грошового запасу тісно пов'язана зі змінами економічної активності, грошового доходу й цін;

2. зв'язок між грошовими та економічними зрушеннями був (в означені роки) стабільним;

3. грошові зміни часто мали незалежне походження, а не були відображенням змін економічної активності [2].

Цікаво, що на основі проведених емпіричних досліджень автори тлумачать кризу 1929-1933 рр. як наслідок хибних кроків і помилок Федеральної резервної системи США, тобто нестабільної державної політики в галузі пропозиції грошей.

Нові монетаристські підходи зводяться до таких основних положень:

- критики втручання держави в економіку (ідеться не про принципове заперечення державного втручання, а про неприйняття конкретної економічної політики, яка базується на кейнсіанських методах державного регулювання);

- ставки на політику регулювання грошової маси як основний інструменту управління економікою;

- проголошення приватного підприємництва єдиною рушійною силою економічного розвитку;

- реабілітації закону Сея, у результаті чого кейнсіанська концепція управління попитом повинна поступитися місцем теорії, що орієнтується на пропозицію [6].

У сфері практичної реалізації монетаристських концепцій також можна виокремити кілька елементів, а саме: перебудову бюджетного механізму, відмову від бюджетного впливу на виробництво. зменшення бюджетних витрат, дерегулювання певних сфер господарства. послаблення юридичної регламентації господарської діяльності, приватизацію окремих секторів економіки, скорочення соціальної інфраструктури та соціальних програм.

М. Фрідмен і його прихильники виходили з припущення, що з розширення капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді можливе лише за умови приросту грошової маси в обігу. Вони вважали, що попит на гроші постійно збільшується, а пропозиція їх надзвичайно нестабільна, часто має суб'єктивний характер. Тому на початку 70-х років М. Фрідмен виступив за законодавче регулювання грошової маси державою (Центральним банком) для того, аби щорічно збільшувати кількість грошей у обігу на 3-5% («грошове правило» монетаризму). Він визнавав за грошима монопольну роль у коливаннях національного доходу й висунув тезу: «Гроші мають значення».

Факторний аналіз пропозиції грошової маси, яка визначається емісійною політикою Центрального банку, монетариста виконали за допомогою трьох основних показників:

- показника грошей підвищеної сили, тобто готівки, що знаходиться в приватному секторі та банках. Аксіома монетаризму: масу грошей підвищеної сили може й повинна контролювати держава;

- коефіцієнта «депозити - резерви», що виражає відношення загальної суми банківських депозитно-касових резервів банківської системи;

- коефіцієнта «депозити - готівка», тобто відношення суми банківських депозитів до обсягу готівкових грошей. [9]

Монетариста відродили лозунг природного рівня безробіття, яке не піддається зниженню в довгостроковому плані, і були противниками соціальної допомоги безробітним. Базуючись на постулатах кількісної теорії грошей, вони розробили однофакторну модель інфляції, яку вважали виключно грошовим феноменом.

Економічна теорія пропозиції, яка доповнила собою монетарні форми й методи регулювання економіки, також залишалась у межах неоконсервативних пріоритетів. Вона була створена після кризи 1974-1975 рр. і по суті стала основою «рейганоміки» Розробники та прихильники теорії пропозиції - економісти Артур Лаффер, Р. Ман-делл, П. Робертс, журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп - визначили основні елементи економічної політики держави відповідно до концепції економіки пропозиції: орієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію; зниження податків (передусім з юридичних осіб) з метою вивільнення частини прибутків для інвестування; скорочення витрат, передусім у соціальній сфері; регулювання пропозиції грошової маси.

Таким чином, монетаризм і економічна теорія пропозиції доповнюють один одного. Проте якщо монетаристи головний акцент роблять на регулюванні кількості грошей, то прихильники економіки пропозиції особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання. Життєздатність капіталізму пов'язується з ініціативою приватного сектора, тому економічне зростання планується стимулювати за рахунок перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників шляхом, наприклад, зменшення податкового тягаря та скасування системи прогресивного оподаткування. Уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність теоретично обґрунтовується за допомогою відомої кривої Лаффера.

На думку автора, крива повинна показати, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад 30-35% доходів. У забороненій зоні доходи бюджету з підвищенням податкової ставки знижуються. Це спричинюється до зменшення зацікавленості в інвестуванні, ухилення від сплати податків, переходу до «тіньового» сектора економіки тощо.

Монетаризм і економіка пропозиції суттєво вплинули на економічну політику й ідеологію уряду Р. Рейгана, особливо щодо ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру й меж втручання держави в економічні процеси. Результати реалізації цих теоретичних настанов наприкінці 80-х років виглядали більше позитивними, ніж негативними: стабілізувався рівень безробіття, знизились інфляція й відсоткові ставки, тривала структурна перебудова американської економіки. У 1981-1986 рр. було проведено податкову реформу з метою збільшення заощаджень та інвестування соціальних верств населення із середніми й високими доходами і, отже, підвищення національної норми нагромадження.

Одним з варіантів нової неокласики є теорія раціональних очікувань, яка активно розроблялась у 70 - 80-ті роки і повністю ігнорувала державне втручання. Американські економісти Р. Лукас, Т. Сард-жент, Н. Уоллес стверджують, що економічний індивід не тільки пасивно адаптується до попереднього досвіду, а й активно використовує великий обсяг поточної інформації для точнішого передбачення тенденцій господарського розвитку. Будь-які спроби вплинути на процес відтворення за допомогою систематичної державної макроекономічної політики ідеологи раціональних очікувань оцінюють як безплідні не тільки в довгостроковому, а й у короткостроковому аспекті. Головна ставка робиться на відродження віри в можливість раціональної поведінки економічних агентів в умовах, коли держава відіграє роль тільки джерела інформації [12].

Ця теорія вивчає передусім інфляційні очікування й тому певною мірою спирається на теорію адаптивних очікувань, згідно з якою очікування майбутньої інфляції формується на основі попередніх і поточних рівнів інфляції та є відносно постійним. Проте теорія раціональних очікувань має суттєву відмінність: індивіди, що діють раціонально, не тільки аналізують «вчора» та «сьогодні» й можуть передбачити та спрогнозувати «завтра», використовуючи всю доступну інформацію. Математично це виражається формулою. Таким чином, неокласичні економічні концепції відображують рух сучасної капіталістичної економіки в бік стихійно-ринкових начал з метою створення ефективніших методів державного втручання на новому етапі науково нічної революції.

1.2 Розвиток фінансової науки в Україні

Фінансова наука в Україні розвивалася в контексті її розвитку в умовах Російської імперії, тому важко визначити, який внесок зробили українські вчені для її розвитку.

Питанням фінансів відомий літератор і громадський діяч ІМ. Франко присвятив понад 40 праць. Передусім, це роботи в яких аналізується фінансова політика Австро-Угорської імперії, характеризується діяльність багатьох фінансових установ, у тому числі комерційних банків, фінансових фондів, господарських товариств.

У 1883 р. І. Франко опублікував працю під назвою «Сила податкова Галичини», де досліджував податкову систему імперії. Особливу увагу автор звертає на непосильний податковий тиск, що зумовлював тяжке економічне становище трудового люду; вбачає причину податкового тягаря в надмірних непрямих податках, які завуальовують справедливий розподіл національного багатства між верствами населення на користь капітал [7].

Усвідомлюючи роль податків у розподілі та перерозподілі фінансових ресурсів, автор регулярно критично оцінює проекти та звіти державного бюджету, гостро реагуючи на постійне збільшення податків для Галичини та зменшення видатків на її економічні й соціальні цілі. Водночас І.Я. Франко був впевнений, що розвиток фінансово-кредитних відносин сприятиме активізації господарського життя в країні.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. фінансова наука в Україні зосереджувалася в університетах. Протягом декількох десятиріч Харківський університет був єдиним в Україні, а згодом став центром розвитку науки та культури на Лівобережжі. З моменту утворення університету на кафедрі дипломатики і політичної економії читали лекції з фінансів (фінансового права).

Відомим українським ученим-економістом, професором Харківського університету був М.М. Алексєєнко, який вивчав фінанси Германії, Австрії, Франції. Крім трьох дисертацій, він надрукував монографію з теорії податків «Погляд на розвиток учення про податки» (1870), розробив курс фінансового права (2 тис. сторінок), але, на жаль, не видав.

Привертають увагу обсягом і змістовністю праці з фінансів та кредиту професора Харківського університету ПЛ. Мігуліна. Великий науковий і практичний інтерес становить багатотомна історико-економічна праця «Російський державний кредит. Досвід історико-критичного огляду» (1899, 1900, 1902, 1903,1904,1907), яка присвячена проблемам державного кредиту. Відомими були його праці «Реформа грошового обігу в Росії та промислові кризи» (1893-1902), «Наша банкова політика (1729-1903)», «Війна і наші ресурси» (1905). У роботі «Теперішнє та майбутнє російських фінансів» (1907), «Економічний ріст російської держави за 300 років (1613-1913)». Він узагальнив величезний історичний досвід розвитку фінансів Росії, зробивши цим значний внесок у розвиток економічної, зокрема фінансової, науки кінця XIX - початку XX ст.

Геніальною постаттю в українській економічній науці є М.І. Туган - Барановський (1865-1919) - видатний економіст, історик, міністр фінансів в уряді Центральної Ради. Він уперше відкрив сучасну інвестиційну теорію циклів. Ще 1894 р. опублікував працю «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя», яку (доповнену й перероблену) потім видав майже всіма європейськими і навіть японською мовами. Першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів, відповідно до якого фази промислового циклу визначаються активністю інвестування. Збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби виробництва, призводить до мультиплікаційного процесу всіх елементів економічної активності [10].

Цікаві думки М.І. Туган-Барановського стосовно питання, яку роль відіграють гроші у здійсненні виробничих циклів. Він вважає, що, в період застою виникає надлишок грошей, що зумовлює низький відсоток на позиковий капітал, у свою чергу цей відсоток на капітал спричинює пожвавлення в економіці.

М.І. Туган-Барановський різко виступав проти запровадження прогресивного прибуткового податку, рекомендуючи для покриття витрат держави на ведення війни використовувати позики [4].

Розглядаючи внесок українських фінансистів у розвиток фінансової науки, не можна не звернути уваги на постать М. Добриловського. У 1934 р. він видав курс лекцій «Основи фінансової науки». Автор у своїх наукових твердженнях дотримувався західноєвропейської традиції ототожнення державних фінансів із державним господарством, а тому в фінансовій науці, як він вважає, потрібно досліджувати способи одержання коштів для задоволення державних потреб.

2. Розвиток фінансової науки в Україні

2.1 Історичний аспект становлення та розвитку фінансової науки

Фінансова наука як соціальне явище досить молода. Вона виникла у середині XV століття, тобто тоді, коли досягли повного розвитку товарно-грошові відносини й уможливилося створення фондів грошових засобів насамперед для задоволення різноманітних потреб держави. Треба зазначити, що власне фінанси існували майже на тисячоліття раніше. Так, у стародавньому Римі поряд із натуральними повинностями та контрибуцією стягувалися податки в грошовій формі, а також проводилися грошові виплати найманцям в армії.

Не можна не звернути увагу на те, що великі вчені античного світу - Аристотель, Платон, Ксенофонт, Цицерон, досліджуючи в своїх працях засади державного устрою тією чи іншою мірою торкалися фінансів. Так у ІV столітті до нашої ери Ксенофонт, розглядаючи в своїх працях джерела добробуту в державі, рекомендує правителям здавати в оренду державне майно, невільників, запроваджувати податки та мито, будувати готелі, магазини, склади, здавати їх в оренду для одержання доходів [1, с. 268].

Після розпаду Римської імперії настає період культурного і наукового застою. Цього часу безпідставно шукати прояви фінансової наукової думки. Найосвіченішим класом тоді було духовенство, яке й виховало у своєму середовищі досить відомих учених. Один із них - Фома Аквінський. У ХІІІ столітті він у своїх працях рекомендує правителям досить раціональні правила ведення державного господарства, ґрунтуючись на релігійних i моральних принципах, що дуже важливо, оскільки у подальшому мораль і фінанси мало перетиналися.

У працях учених цього часу зустрічаються поради правителям не розоряти народ непомірними податками, не продавати публічних посад, не псувати монети. Загалом пропагувалося негативне ставлення до податків. У часи середньовіччя лише в державах Флоренція та Венеція було помічено досить успішну організацію фінансів у практичному сенсі.

Розквіт фінансової науки почався наприкінці ХV століття, коли в світі відбулися значні зміни в державному устрої, пов'язані з появою великих абсолютних монархій, та коли з'явились постійні великі армії, і завдання правлячих структур розширились. Виникла потреба в значних коштах. Це було зумовлено необхідністю пошуку нових джерел доходів. Якраз цього часу помічено досить тісний зв'язок фінансової науки з фінансовою практикою [4, с. 74].

Найзначніші наукові дослідження кінця ХVІ століття належать представникові Франції Ж. Бодену. Опублікування його праці «Фінансові нерви держави» (1577 р.) пов'язують із початком фінансової науки. У ХVII столітті значний внесок у розвиток фінансової науки зробили англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс. Основні їхні праці присвячені проблемам оподаткування. Більшість цих учених була прихильниками ідеї непрямого оподаткування, пропагувала спрощення існуючої і побудову н о системи податків на раціональних засадах.

Досить вагомий внесок у розвиток фінансової науки в ХVІІ - XVIII століттях зробили німецькі вчені-фінансисти: Л. фон Секондорф, Ф. Юсті, Зоннефельд. Вони належали до представників німецької школи - камералістики. Значну увагу приділяли системі управління фінансами, взаємозв'язку фінансів із народним господарством та залежності рівня добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

В 1746 році Ф. Юсті видає свою основну працю «Система фінансового господарства», в якій вперше системно були викладені основні положення фінансової науки. З огляду на це деякі вчені-послідовники Ф. Юсті вважають його батьком фінансової науки. Його погляди на фінанси загалом і на фінансову науку зокрема мали значний вплив на розвиток фінансової науки в багатьох європейських країнах [2, с. 784].

Наприкінці ХVШ століття спостерігається повне пожвавлення розвитку фінансової науки. Цьому сприяли нові наукові відкриття в галузях філософії, політичної економії, права, державного управління. Відбувалися докорінні перетворення в економіці та політиці. Цього часу широкого визнання досягають ідеї Монтеск'є, Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта. Державне управління зазнає змін під впливом ідей Великої французької революції та прогресу техніки.

Під час становлення політичної економії як науки фінансова наука в працях найвидатніших її представників не виділяється в окрему науку. Так, А. Сміт навіть не застосовує терміна «фінанси», проте включає, на відміну від усіх своїх попередників, до джерел багатства нації три джерела землю, працю й капітал.

Такий підхід дав змогу створити для фінансової науки міцне економічне підґрунтя, оскільки капітал, будучи джерелом багатства, створює фінансові умови функціонування економіки, забезпечуючи її фінансовими ресурсами. Заслугою А. Сміта є також обґрунтування поділу державних витрат на загальнодержавні та місцеві, а також розробка принципів оподаткування, згідно з якими:

- податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів;

- податки повинні бути визначені завчасно;

- податок повинен сплачуватися в зручний для платника час;

- стягнення податків повинно бути дешевим.

Найбільший розвиток фінансової науки припадає на ХІХ століття, насамперед на другу його половину. В цей час у більшості країн Європи перейшли від абсолютизму до конституційної форми правління. Стали розвиватися правові основи державного управління, у тому числі й фінансове право, виникла потреба в наукових дослідженнях у галузі фінансів [5, с. 294].

Саме в цей час фінансова наука виокремлюється із загальної теорії політичної економії, стає самостійною сферою знань. У багатьох великих університетах Європи створюються кафедри фінансів. Можна стверджувати, що фінансова наука в ХІХ столітті досягла більших успіхів, ніж за весь попередній час.

У другій половині ХІХ століття не можна не відзначити вагомий внесок у фінансову науку німецьких учених. Насамперед слід згадати К.Г. Рау. Він написав першого підручника з фінансів «Основні начала фінансової науки», який витримав багато видань і майже півстоліття був основним підручником не лише в Німеччині, й у багатьох країнах Європи.

Підручник К.Г. Рау має достатньо класичний зміст, він складається із вступу, де розглядаються загальні основи фінансової науки й розділів: державні доходи, державні видатки, державний кредит, бюджет, організація управління фінансами. Ця структура фінансів як навчальної дисципліни тривалий час використовувалася у вузах більшості країн [3, с. 604].

Цього ж часу достатньо значний внесок у фінансову науку зробив швейцарський фінансист Ж. Сісмонді. Він розглядав фінанси як засіб поліпшення життя народу. у своїх працях він доводив необхідність скорочення непрямого оподаткування, встановлення неоподатковуваного мінімуму, впровадження прогресивного податку тощо. До числа відомих фінансистів кінця ХІХ століття належать також австрієць Е. Сакс, італієць Ф. Нитті, американець Е. Селігман.

Загальною характерною рисою всіх наукових досліджень цього часу є те, що фінансова наука не виходила за рамки державних фінансів, тобто проблеми розглядалися лише в межах бюджетної системи. 3 огляду на це не можна не згадати про внесок теоретиків марксизму в фінансову науку, бо протягом майже століття комуністична ідеологія вважала К. Маркса та Ф. Енгельса творцями марксистської фінансової науки.

Існує величезний доробок наукової та навчальної літератури з цього приводу і є підстави стверджувати, що в працях К. Маркса і Ф. Енгельса лише зрідка йшлося про гроші й податки, отже, важко назвати це наукою про фінанси [6, с. 82].

2.2 Предмет і метод фінансової науки

Фінансова наука вивчає явища та процеси, які здійснюються у державі при створенні й використанні фондів фінансових ресурсів на цілі її економічного та соціального розвитку. Фінанси існують об'єктивно, тому пізнання їх функціонування пов'язано з аналізом, вивченням і точним описанням фактів, що належать до процесів здобування державою і підприємницькими структурами необхідних коштів для втілення своїх цілей.

Предметом фінансової науки є діяльність держави, підприємницьких структур, організацій та окремих громадян, що пов'язана зі створенням і використанням фондів фінансових ресурсів. Проте фінансові ресурси в економіці держави величина завжди обмежена, тому актуально постає питання їхнього ефективного використання для найкращого задоволення потреб суспільного добробуту. Для цього повинні залучатися досконалі методи мобілізації фінансових ресурсів, уважно обиратися напрями їх використання [9, с. 288].

Фінансові явища та процеси можна досліджувати на різних рівнях. На рівні національної економіки, тобто на макрорівні, досліджуються інтегральні показники загальної величини фінансових ресурсів, їхня динаміка, взаємозв'язок із валовим внутрішнім продуктом, фондом оплати праці, їхня структура, розміщення за місцем володіння та розпорядження тощо.

Дослідження фінансових явищ і процесів на рівні підприємницької структури або окремого громадянина, тобто на мікрорівні, включає вивчення процесів створення й використання фондів фінансових ресурсів на рівні господарюючого суб'єкта або окремого громадянина. Тут об'єктом дослідження є загальна сума валових доходів і валових витрат, амортизаційних відрахувань, прибутку, грошова вартість основних та обігових коштів.

Дослідження фактів й аналітична обробка статистичних даних дають змогу встановити закономірність явищ і процесів, що пов'язані зі створенням доходів та їх використанням. Існують об'єктивні параметри, що забезпечують найефективніше, з точки зору суспільства в цілому, функціонування фінансів; тобто їх вплив на економічне та соціальне життя.

Фінансова наука завжди повинна давати відповідь на дуже важливі запитання - як і в яких формах повинні створюватися та використовуватися фонди фінансових ресурсів для загальнолюдських потреб. Проте шляхи вирішення цього питання залежать від умов, у яких перебуває держава, від того, який рівень економічного розвитку у суспільстві, яка форма власності, структура економіки, соціальний склад населення, рівень інтеграції у світову економіку тощо.

Фінансова наука вивчає факти і явища не відособлено від сьогодення, а в конкретних умовах організації держави та інтересів різних верств населення. Але врахування цього повинно здійснюватися виходячи з поняття закономірностей фінансових явищ, їхньої об'єктивної необхідності. Фінансова наука входить до складу соціально-економічних наук, проте вона вивчає вужче коло фінансових явищ - лише ті, що пов'язані з перерозподілом за допомогою фінансів валового внутрішнього продукту.

Це диктує необхідність застосування певного методологічного підходу до вивчення фінансового життя в країні. Передусім необхідності врахування інтересів усіх учасників процесу створення валового внутрішнього продукту: держави як представника суспільства в цілому, виробничих структур і безпосередньо зайнятого в суспільному виробництві населення. У гармонізації цих інтересів зосереджено розуміння призначення фінансової науки [7, с. 460].

Будь-яке нововведення у фінансовій сфері - запровадження нових податків, нової форми фінансування або іншого виду витрат - призводить до певних суспільних наслідків як для держави в цілому, так і для кожної соціальної або господарської групи зокрема. Простежити ці наслідки, встановити на їхній основі історичні аналогії та паралелі - одне з важливих завдань фінансової науки.

Загальною метою фінансової науки є пізнання дії об'єктивних законів і закономірностей у сфері фінансів, а також передача результатів наукових досліджень до практичного використання. Об'єктивні закони в сфері фінансів - це найстійкіші зв'язки та залежності фінансових явищ.

Так, рівень бюджетного дефіциту тісно пов'язаний з рівнем інфляції в державі, поряд iз цим від джерел фінансування дефіциту залежить його вплив на доходи юридичних і фізичних осіб. Можна впевнено стверджувати, що ставки податків впливають на розвиток певних видів діяльності чи виробництв.

Але на запитання, в яких випадках ставки податків мають руйнівний вплив на господарську діяльність, а в яких вони набувають лише фіскального змісту і не завдають шкоди підприємницькій діяльності, повинна відповісти фінансова наука [8, с. 243].

Слід зазначити, що в фінансовій науці є багато не розв'язаних проблем. Це передусім пов'язано з тим, що економічне життя з часом змінюється, відповідно змінюються взаємозв'язки і сфери активного впливу фінансів на економіку.

Фінансова наука повинна бути впорядкованим процесом одержання знань, їхньою повною систематизацією відповідно до існуючої економічної ситуації в державі. Фінансова наука зможе успішно виконати свою роль тільки при використанні певних методів пізнання фінансового життя, основними з яких, як і в кожній науці, є методи iндукцiї і дедукції.

Метод індукції передбачає проведення досліджень шляхом вивчення окремих фактів, аналізу статистичних даних, даних опитувань, спостережень та інших способів пізнання, на основі яких вчений-фінансист доходить певних висновків щодо наявності закономірностей та залежностей між фінансовими явищами й процесами, а також їх впливу на економічне життя.

При використанні методу дедукції спочатку висувається певна гіпотеза, а потім здійснюється її перевірка на фактичному матеріалі. Гіпотеза, як правило, народжується на основі спостережень або логічних висновків. При дослідженні із застосуванням будь-якого методу фінансова наука як економічна може використовувати спосіб абстрагування.

Абстрагування - це навмисне спрощення ситуації шляхом виключення із дослідження нетипових явищ або другорядних фактів. Фінансове життя як держави в цілому, так і окремих юридичних чи фізичних осіб дуже складе, тому при проведенні досліджень треба використовувати математичні методи й моделі, що дасть змогу зробити наукові висновки і пропозиції обгрунтованішими.

На основі висновків фінансової науки встановлюється стійкість тих чи інших форм виявлення фінансів. У цьому проявляється зв'язок фінансової науки з правовими. Фінансова наука - основа для відпрацювання принципів фінансової політики. Фінансова наука, фінансове право та фінансова політика - це напрями дослідження фінансових проблем.

Усі вони однаково необхідні для всебічного вивчення фінансів. Фінансова наука включає такі розділи: науку про державний бюджет, науку про державні доходи і податки, науку про фінанси підприємницьких структур, науку про державний кредит, науку про місцеві фінанси, страхування тощо [12, с. 487].

2.3 Розвиток фінансової науки в Україні

Фінансова наука в Україні розвивалася в контексті її розвитку в умовах Російської імперії, і тому дуже важко виділити внесок українських вчених в її розвиток. Історичні джерела свідчать, що лише починаючи з другої половини ХІХ століття з'являються роботи вчених, присвячені проблемам фінансової науки. Тут насамперед слід назвати видатного вченого, поета, письменника, громадського діяча І.Я. Франка.

Мабуть немає такої проблеми в житті людського суспільства, яка б залишилася поза увагою цієї видатної особистості. Питанням фінансів І.Я. Франко присвятив понад 40 праць. Передусім, це праця з аналізу фінансової політики Австро-Угорської імперії, характеристика діяльності багатьох фінансових установ, у тому числі комерційних банків, фінансових фондів, господарських товариств. Слід зауважити, що навіть в роботах із питань політичної економії та статистики він порушує фінансові проблеми того часу.

Праці І. Франка написані українською мовою, і якщо їх уважно читати, то вони не втратили своєї актуальності й до сьогодні. Його роботи мають різний рівень наукової завершеності, проте всім їм притаманний високий професіоналізм. У 1883 р. Франко публікує роботу під назвою «Сила податкова Галичини», в якій досліджує наявну податкову систему імперії. Він вказує на непосильний податковий тиск, що зумовлює тяжке економічне становище трудового люду.

І. Франко вбачає причину податкового тягаря в надмірних непрямих податках, які завуальовують справедливий розподіл національного багатства між верствами населення на користь капіталу. Усвідомлюючи роль податків у розподілі та перерозподілі фінансових ресурсів, І. Франко регулярно здійснює критичні огляди проектів та звітів державного бюджету, гостро реагуючи на постійне збільшення податків для Галичини та скорочення видатків на й економічні й соціальні цілі.

Наприкінці ХІХ століття І. Франко проявив активну зацікавленість щодо питань розвитку банківської системи в Галиччині. Це було викликано появою значної кількості банківських установ, які швидко збанкрутіли, що призвело до втрати вкладів громадян, здебільшого селян. Схоже сталося і в умовах незалежної України, коли різні комерційні структури, створивши фінансову піраміду, призвели до втрати громадянами своїх заощаджень. Водночас І. Франко в своїх працях висловлює впевненість, що розвиток фінансово-кредитних відносин сприятиме активізації господарського життя в країні [11, с. 43]. До числа визначних українських економістів-фінансистів належить також М.І. Туган-Барановський, професор університету святого Володимира (тепер Національний університет імені Тараса Шевченка). У своїх працях М. Туган-Барановський заперечує твердження К. Маркса про те, що прибуток і заробітна плата перебувають у зворотному співвідношенні одне до одного.

Вчений доводить, що зі зростанням прибутку може зростати також і заробітна плата, а відповідно - доходи держави. Він також стверджує, що заробітна плата і прибуток можуть збільшуватися при зростанні продуктивності праці. Це збільшує фінансові можливості держави, підприємця, працівника. Розглядаючи внесок українських фінансистів у розвиток фінансової науки, не можна не згадати М. Добриловського, професора-емігранта української господарської академії в довоєнній Чехословаччині.

У 1934 р. він видав курс лекцій «Основи фінансової науки» М. Добриловський. У своїх наукових твердженнях дотримувався західноєвропейської традиції ототожнення державних фінансів із державним господарством, а тому фінансова наука, на його думку, повинна досліджувати способи одержання коштів для задоволення державних потреб. Аналогічних поглядів дотримувався й український вчений - фінансист М.I. Мітіліно.

У своїй роботі «Основи фінансової науки», яка вийшла в 1929 р. в Україні, він стверджував, що між державою та громадянами відбувається угода, за якою держава задовольняє певні потреби громадян, а останні сплачують за це певну суму грошей у формі податків [10, с. 192].

До числа українських вчених-фінансистів належав професор Київського університету святого Володимира М.Х. Бунге. Характерною особливістю розвитку фінансової науки на початку ХХ століття є те, що в працях вчених-фінансистів цієї доби більше розглядаються проблеми фінансів зарубіжних країн і майже не приділяється увага фінансовим проблемам Російської імперії.

Зокрема, свого часу М.Л. Яснопольський працював професором університету святого Володимира і вперше дослідив географічний розподіл державних доходів та видатків у Росії. Він опублікував декілька робіт із цієї тематики. Нині ідеї, започатковані М.Л. Яснопольським, розвиваються сучасними вченими - у світовій фінансовій літературі вони дістали назву фіскального федералізму, а в Україні актуальні при розв'язанні проблеми міжбюджетних відносин.

Теоретично-змістовна спрямованість наукових досліджень представників української фінансової думки свого часу сягала рівня тодішньої світової фінансової науки, а в деяких випадках і випереджала її [14, с. 400].

2.4 Сучасна світова наукова фінансова думка

Багата історична спадщина фінансової науки, безумовно, створює хороше підґрунтя для сучасної фінансової думки, яка має вирішувати нині набагато складніші питання суспільного життя. На сьогодні фінансова наука досліджує процеси і явища у суспільстві, використовуючи значно вищі теоретичні підвалини та враховуючи певні гуманістичні засади життя людини.

Центральне місце в наукових дослідженнях сучасних фінансистів посідають ідеї спрямування та використання фінансів для досягнення суспільного блага, яке повинно забезпечуватися за допомогою демократичних інститутів держави та політичної волі правлячих еліт.

Обов'язковою умовою для цього є розвиток приватного підприємництва та ефективних державних структур, що мають у своєму розпорядженні достатній фінансовий потенціал. Для сучасної фінансової науки характерно те, що вона не має ідеологічних уподобань. Йдеться про ідеалізм, матеріалізм, метафізику тощо.

Основу нинішніх наукових досліджень становить глибокий аналіз сучасності, який повинен визначити недоліки системи і збудувати її з урахуванням інтересів більшості у суспільстві, тобто з огляду на вимоги теорії суспільного добробуту.

Вперше основні положення теорії суспільного добробуту були розроблені італійським економістом В. Парето. Відповідно до його тверджень зміни або дії у сфері фінансів мають сенс лише тоді, коли матеріальне становище певних соціальних груп покращується без погіршення його для інших. Згідно з ідеями Парето видатки бюджету можуть зростати за певними напрямками тільки за умови, що це не зашкодить іншим напрямкам.

Фінанси у системі Парето відіграють роль регулятора суспільного добробуту, механізму, за допомогою якого можна створити умови для поліпшення добробуту всіх. Парето стверджує, що коли існує великий розрив між багатими і бідними, то доцільно фінансовими методами здійснити перерозподіл на користь бідних верств населення.

Мається на увазі, що при одних і тих же ресурсах можна збільшити добробут одних верств населення, не погіршуючи добробут інших. З оптимуму Парето випливає декілька дуже важливих висновків, що мають для фінансової науки першорядне значення. Так, усілякі зміни або реформи в фінансовій сфері недоцільні, якщо вони не покращують життя населення, простіше кажучи, вони соціально безперспективні i не принесуть користі суспільству.

Інший висновок із концептуальних положень Парето стосується морально-етичних аспектів фінансової науки. Ця проблема розглядається вперше, її суть полягає в тому, що всі фінансові явища і процеси повинні мати хороше моральне підґрунтя, в іншому разі вони матимуть руйнівний характер.

Суть сказаного полягає в тому, що всякі дії держави, підприємця, людини повинні враховувати інтереси людини. Словом, одна особа не може шкодити іншій або жити за її рахунок.

Моральний бік фінансової діяльності будь-якого суб'єкта в сучасній фінансовій практиці набуває глибшого змісту, а в науці - всебічного дослідження. Дуже важливим для сучасної фінансової науки є дослідження про функціонування фінансів в умовах демократичного середовища. Відомо, що в демократичному суспільстві прийняття управлінських рішень в галузі фінансів має свої проблеми.

Їхня суть полягає 13 тому, що кожна юридична чи фізична особа може впливати на ті чи інші процеси в галузі фінансів на всіх стадіях їх реалізації. На практиці трапляються непоодинокі випадки, коли в деяких демократичних державах питання податків або видатків можуть вирішуватися або вирішуються на всенародних референдумах. Фінансові програми політичних партій або об'єднань суттєво впливають на результати виборів і розстановку політичних сил у державі. З огляду на це фінанси стають проміжним, але дуже впливовим інструментом між економікою та політикою, вони впливають на співвідношення центру, регіонів і місцевого самоврядування.

Дж. Бюкенен досліджував передусім поведінку як окремих громадян, так і політичних груп і партій при прийнятті рішень щодо кількісних і якісних параметрів державних доходів та видатків. Так, наприклад, які податки за можливості вільного вибору можуть сплачувати платники. За цикл робіт із розробки теорії суспільного вибору та методів прийняття фінансових рішень Бюкенену в 1986 р. була присуджена Нобелівська премія. До числа яскравих робіт із питань фінансів належить монографія М. Фрідмена «Податкові обмеження і зростання держави», яка вийшла в 1978 році. У ній дуже стисло та обґрунтовано викладено суть податків і їхній зв'язок з економічним розвитком держави. По суті, це теоретичне обґрунтування еволюції податків в сучасних умовах. Характерною рисою сучасної фінансової науки в світі є насамперед плюралізм поглядів при єдиних методологічних підходах до аналізу явищ суспільного життя. Плюралізм є гарантією знаходження найраціональніших рішень. Не можна не звернути увагу на постійний прагматизм досліджень із позицій суспільних інтересів. Фінансова наука в працях зарубіжних вчених позбавлена ідеологічних нашарувань, примітивних класових та старомодних уявлень про експлуатацію народних мас, роль держави тощо. Зарубіжній фінансовій науці притаманна висока етика наукової полеміки, суперечливість і багатоваріантність наукового пізнання сьогодення, плюралістичне змагання ідей та пізнавальних підходів [13, с. 342].

Висновки

На основі проведеного дослідження можна зробити наступні висновки:

1) Фінансова наука вивчає явища та процеси, які здійснюються у державі при створенні й використанні фондів фінансових ресурсів на цілі її економічного та соціального розвитку. Фінанси існують об'єктивно, тому пізнання їх функціонування пов'язано з аналізом, вивченням і точним описанням фактів, що належать до процесів здобування державою і підприємницькими структурами необхідних коштів для втілення своїх цілей.

2) Фінансова наука в Україні розвивалася в контексті її розвитку в умовах Російської імперії, і тому дуже важко виділити внесок українських вчених в її розвиток. Історичні джерела свідчать, що лише починаючи з другої половини ХІХ століття з'являються роботи вчених, присвячені проблемам фінансової науки. Тут насамперед слід назвати видатного вченого, поета, письменника, громадського діяча І.Я. Франка.

3) Найважливішими елементами нової парадигми неокласики слід вважати: - розгляд капіталістичної економіки як стійкої, стабільної системи, що функціонує в оптимальному режимі;

- небажані процеси, що виникають у системі, трактуються як закономірне й неминуче породження ефективного господарського механізму;

- у межах економічного аналізу важко визначити бажаний напрямок економічної політики, а підходи, що склалися в економічній науці, для вирішення таких проблем, як безробіття та інфляція, треба визнати неефективними й навіть шкідливими з погляду стабільності економічної системи.

4) Неоконсервативний підхід до перебудови регулювання економіки передбачає, що конкуренція, ринок разом з приватно-монополістичними елементами планування набувають пріоритетного значення а безпосереднє втручання держави в процес виробництва, розподілу та перерозподілу має зменшитися.

5) Неоконсерватизм охоплює три основні напрямки нової неокласики:

- монетаризм, пов'язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Лише послідовна політика забезпечення господарства грошима, на думку монетаристів, може створити впевненість економічних агентів у неінфляційному розвитку економіки та сприяти рівномірному інвестуванню з мінімальним ризиком;

- економічну теорію пропозиції, згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить, таким чином, до падіння виробництва й відриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових, ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

- теорію раціональних очікувань, згідно з якою економічні аспекти в будь-якому разі не виправдовують надії владних структур тому що заздалегідь ураховують наміри влади й нейтралізують свої ми заходами (підвищенням чи зниженням цін) політику уряду.

Список літератури

1. Гальчинський А.С. Теорія грошей. - К.: Основи, 1996. С. 234

2. Савлук М.І. Гроші та кредит: Підручник. - К.: КНЕУ, 2001.-602 с.

3. Гроші та кредит. / За ред. Б.С. Івасіва. - Тернопіль: Карт-бланш, 2000.- 510.

4. Єпіфанов А.О., Міщенко В.І., Гребник Н.І. Грошово-кредитна політика в Україні; тенденції та перспективи. // Фінанси України, -2000. - №9.

5. Синбченко М.І. Кон'юнктурна теорія грошей. М.І. Туган - Барановського. // Фінанси України. - 2000. - №9.

6. Мельничук О.М. Законодавчі основи та найважливіші параметри грошово-кредитної політики. // Фінанси України, 2000, - №7.

7. Жан - Поль Бландіьєр. Валютний курс: його місце і роль у перехідній економіці. // Фінанси України, 2000, - №8.

8. Остапець А.І. Остапець Л.В. Банківська система України: стан і проблеми розвитку. // Фінанси України, 2000 - №8.

9. Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика. - К.: Основи, 1996. - Розд. 1

12. Вступ до банківської справи / Відп. ред. М.І. Савлук. - К.: Лібра, 1998.-Розд. 2.

13. Жуков Е.Ф. Обшая теория денег и кредита. - М.: Банки и биржи.

14. Деньги, кредит, банки / Авт. колл, под рук. Г.И. Кравцовой. - Минск: Меркаванне, 1994. С. 34.

15. Кейнс Дж. Общая теория занятости, процента и денег. - М.: Прогресе, 1978. С. 54

16. Косолапов А.Г. Грошово-кредитна політика - гарант стабілізації економіки України // Фінанси України. - 1997. - №7.

Размещено на Allbest.ru