Управління інвестиційним процесом

Размещено на http://www.allbest.ru

1.інвестиції -- матеріально-фінансова основа оновлення і накопичення основного капіталу, що визначає структуру економіки, темпи її зростання і рівень конкурентоспроможності на світовому ринку. Тому встановлення і застосування ефективного механізму впливу на інвестиційні процеси з боку держави має виключне значення, особливо для перехідних економік, зокрема України.

Регулювання інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою здійснюється:

- через державну інвестиційну політику, яка визначає та підтримує пріоритетні напрями розвитку економіки;

- через індикативне планування певних показників і встановлення нормативів регулювання інвестиційного процесу;

- шляхом забезпечення належного функціонування договірно-правової системи;

- через порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт.

Отже, особливість державного макроекономічного регулювання полягає, по-перше, у некомерційних цілях, соціальній орієнтації, іноді в директивному (обов'язковому) характері, підтримці приватних підприємств, прямому стимулюванні їх розвитку, а, по-друге, в орієнтації на закони і принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів саморегулювання виробництва й обігу продукції. Важливого значення тут набуває раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання, оптимальне співвідношення між ними.

Державне макроекомічне регулювання охоплює рівень галузей і сфер економіки і формується із заходів загальноекономічної дії. Оскільки регулювання -- це процес, який взаємопов'язує об'єкт, регулятор та орієнтири руху, то державне макроекономічне регулювання поєднує у спрямовуючому русі макроекономіку (об'єкт), механізм регуляції (регулятор), сукупність завдань і засобів їх вирішення (цілі).
Теоретично існує два граничних підходи стосовно державного втручання в інвестиційний процес. У першому випадку держава через виконавчі органи влади бере на себе якомога більше функцій управління: забезпечує проектно-кошторисною документацією, матеріально-технічними ресурсами та обладнанням, фінансує проект та розподіляє прибутки від інвестицій тощо. За умов України це привабливо для державного сектора економіки. У другому випадку для інших суб'єктів інвестування держава повинна надати максимальну свободу і впливати на інвестиційний процес через податкову, амортизаційну, кредитну політику, систему пільг і санкцій.
Таким чином, ключовим питанням є визначення частки бюджетного фінансування в загальному обсязі інвестицій. Сьогодні це -- невеликий сегмент, за рахунок якого інвестуються лише вкрай необхідні проекти (соціальні програми). Скорочення державних інвестицій і збільшення частки вкладень підприємств за рахунок власних фондів не змінило співвідношення форм власності, але призвело до скорочення державної підтримки традиційно малорентабельних інвестиційних галузей: машинобудування, деревообробки, промисловості будівельних матеріалів. Скорочення виробництва у цих галузях спричинило падіння у ще більших розмірах виробництва у капітальному будівництві. Тому в даний час інвестиційна сфера й тісно пов'язані з нею галузі виробництва потребують значної державної підтримки.

Першоосновою державного регулювання інвестиційної діяльності є визначення пріоритетів вкладень, тобто спрямувань інвестицій у ті сфери і галузі, які забезпечать розширене відтворення, скорішу віддачу і підвищення життєвого рівня населення. У зв'язку з цим державна інвестиційна політика повинна враховувати такі принципові напрями використання державних і недержавних джерел фінансування:

- поступовий перехід до економічно обґрунтованого спрямування інвестицій тільки у високорентабельні виробництва і максимальне скорочення витрат на підтримку збиткових і малорентабельних виробництв;

- повна відмова від фінансування соціальної сфери за залишковим принципом, першочергове спрямування інвестицій у виробництво товарів народного споживання;

- перехід від адміністративних методів управління інвестиційними процесами, в тому числі державними, до ринкових через податки, амортизаційні норми і кредитні ставки;

- заміщення повного держбюджетного фінансування частковою участю держави;

- впровадження інвестування великих проектів за рахунок державних і муніципальних позик.

На базі цих принципів визначаються основні пріоритети, які є регуляторами при розподілі державних інвестицій. Вони впливають на залучення інвестиційних ресурсів з недержавного сектора.

Державна інвестиційна політика України на сучасному етапі передбачає такі пріоритетні напрями використання джерел фінансування:

- розвиток і модернізація паливно-енергетичного комплексу, створення власної бази та інфраструктури енергоносіїв, впровадження енергозберігаючих технологій;

- структурна перебудова народного господарства, науково обґрунтована конверсія виробництва; розвиток інфраструктурних галузей з використанням інноваційних проектів; реконструкція і створення нових, екологічно чистих виробництв;

- інвестування галузей і виробництв, які сприяють розширенню конкурентного середовища, розвитку приватизації й підприємництва;

- варіантне інвестування і державна підтримка виробництв, які потребують оновлення фондів і мають значний інноваційний потенціал, що може забезпечити технічний і технологічний прорив, істотний приріст обсягів виробництва;

- інвестування виробництв, де можливе їх ефективне перепрофілювання, санація чи вертикальне злиття;

- інвестування ліквідації неперспективних, технологічно відсталих, заздалегідь збиткових підприємств.

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з дотриманням послідовності наведених пріоритетів при оцінці інвестиційних проектів. На мікроструктурному рівні таке регулювання здійснюється через систему нормативів і преференцій (пільг).

Адекватним інвестиційній політиці повинен бути весь комплекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси. Ці засоби можна умовно поділити на змінні і постійні, прямі і непрямі, з обмеженою чи загальнодержавною сферою дії та її результатами.

До змінних засобів прямого впливу з обмеженою сферою дії та отриманим результатом належать: бюджетне фінансування на безповоротній основі; бюджетне кредитування; державні гарантії щодо умов реалізації інвестиційних проектів; державний контракт на розробку і виконання інвестиційного проекту; розробка та реалізація загальнодержавних цільових комплексних програм; управління процесами приватизації з метою пошуку ефективного інвестора; часткове фінансування державою інвестиційних проектів у пріоритетних галузях економіки; реалізація державою самостійно комерційних високоприбуткових інвестиційних проектів. Ця група засобів за своїми масштабами досить незначна, однак з позиції швидкого нагромадження інвестиційних ресурсів та їх оперативного використання вона найефективніша, оскільки дозволяє за короткий проміжок часу реалізувати масштабні інвестиційні програми, що в цілому повинно дати поштовх до початку економічного зростання. Ці засоби можуть лише сприяти поліпшенню економічної ситуації, але не визначати її.

До змінних засобів непрямого впливу із загальнодержавною сферою дії та отриманим результатом належать: бюджетно-податкова, грошово-кредитна, амортизаційна, цінова, валютна та інноваційна політика. Ці засоби формують економічний клімат в цілому та інвестиційний зокрема, хоча з точки зору швидкої мобілізації інвестиційних ресурсів вони інертніші, за швидкістю своєї дії -- повільніші порівняно з прямими засобами.

До постійних засобів прямого впливу з обмеженою чи загальнодержавною сферою дії та отриманим результатом відносяться: ліцензування окремих видів робіт, стандартизація продукції та експертиза інвестиційних проектів. Ця група засобів повинна застосуватися незалежно від економічної ситуації; вона більш зорієнтована на підвищення якості розробки та виконання інвестиційних проектів і програм.

Усі згадані засоби можуть бути деталізовані. Наприклад, такий змінний засіб непрямого впливу, як фінансово-бюджетне регулювання, може забезпечувати:

- зміцнення фінансової бази місцевих органів влади за рахунок податкових відрахувань;

- посилення податкового впливу на підприємства і підприємців, які скорочують виробництво важливої народногосподарської продукції;

- усунення багаторазового оподаткування однієї і тієї самої виробничо-господарської діяльності;

- можливе досягнення оптимального варіанта в обмеженні суми всіх податків, що стягуються з підприємств, без різкого впливу на зменшення дохідної частини бюджету;

- створення заходами податкової політики матеріальної зацікавленості виробників у соціальному захисті громадян;

- побудову оподаткування на стабільній законодавчій основі, простоту сприйняття та справедливість оподаткування;

- активізацію виробництва товарів народного споживання за допомогою заходів податкової політики.

Кредитне регулювання передбачає:

- удосконалення кредитних механізмів;

- поширення практики довгострокового кредитування;

- посилення стимулюючої ролі кредиту за рахунок диференціації відсоткових ставок;

- підвищення оперативності кредитування тощо.

Важливим засобом непрямого впливу є амортизаційна політика у зв'язку з тим, що серед фінансових джерел інвестиційних ресурсів найголовнішими є кошти амортизаційного фонду

2. В економічній теорії склалося три основні моделі механізму ринкового регулювання національної економіки: класична, кейнсіанська і теорія економіки пропозиції

Класична модель механізму ринкового регулювання ґрунтується на тому, що ринковий механізм автоматично забезпечує рівність попиту і пропозиції, і тим самим виключає тривалі порушення в економіці, в тому числі такі явища, як спад виробництва, інфляція, безробіття. Рівень інвестицій визначається рівнем заощаджень, тому що необхідною умовою високої норми інвестування є висока норма заощаджень. Вважалося, що інвестування не може бути без заощаджень. Тому останні є основою суспільного прогресу, необхідно їх заохочувати і розвивати. Якщо частка споживання в доході менша від частки заощадження, то це означало збільшення інвестицій, зростання виробництва, доходів, зайнятості і економічне зростання економіки в цілому.

Але положенням класичної теорії суперечили періоди тривалого безробіття та інфляції, що час від часу повторювалися. Якщо короткострокове падіння виробництва у 1924 і 1927 роках можна було пояснити війнами і аналогічними зовнішніми обставинами, то причини „Великої депресії” 30-х років вже не піддавалися розумному поясненню. Саме тому багато економістів почали критикувати теоретичні постулати класичної теорії зайнятості.

Кейнсіанська модель механізму ринкового регулювання. Відомий англійський економіст Джон Мейнард Кейнс у 1936 році висунув нове пояснення рівня зайнятості у своїй роботі „Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей”. На відміну від традиційної класичної теорії він обґрунтував об'єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки. Зокрема він писав: „...Хоча поширення функцій уряду в зв'язку із завданням координації схильності до споживання і спонукання інвестувати здалося б публіцисту ХІХ ст. або сучасному американському фінансисту жахаючим замахом на основи індивідуалізму, я, навпаки, захищаю його як єдиний практично можливий засіб уникнути повного руйнування існуючих економічних реформ і як умову для успішного функціонування особистої ініціативи.

Кейнс ввів до економічного аналізу такі поняття, як схильність до споживання, схильність до заощадження, схильність до інвестування, гранична ефективність капіталу та ін.

Основою доктрини Кейнса є основний психологічний закон, згідно з яким зі зростанням доходу зростає споживання, однак споживання зростає повільніше, ніж зростає доход. На споживання і заощадження йде значно більше доходів, ніж на інвестиції. Це стримує підвищення попиту проти пропозиції, а звідси і виникають кризи. Основною умовою забезпечення високих інвестицій є не збільшення заощаджень, а підтримка високого попиту. Таким чином, центром дослідження стає проблема ефективного попиту. Попит, як відомо, може бути споживчий (на предмети особистого споживання) та інвестиційний (на засоби виробництва).

За Кейнсом заощадження є відкладеним попитом. Тому із збільшенням заощаджень зменшується і споживання, і інвестування. Одночасно заощадження є джерелом інвестування підприємців, які звертаються до банків щоб отримати кредит. Фінансова можливість майбутніх інвестицій тим вища, чим більше заощаджує суспільство. А чим більші інвестиції, тим менша частка заощадження і споживання. Все це означає, що споживання, заощадження і інвестиції знаходяться в оберненому відношенні одне до одного. Це є характерним явищем для країн з низькими темпами розвитку. Розвинуті країни можуть досягти одночасного зростання всіх зазначених чинників. При цьому, заощадження, що задовольняють споживчий попит в предметах довгострокового використання, можуть з часом задовольняти інвестиційний попит. Кейнс вперше прийшов до висновку необхідності стимулювання інвестиційного процесу за допомогою грошово-кредитної та бюджетної політики, які повинні включати заходи, спрямовані на створення ілюзії підвищення норми прибутку, щоб сприяти залученню заощаджень до інвестування.

Теорія економіки пропозиції є ще одною моделлю ринкового регулювання. Якщо у Кейнса виробничим витратам і сукупній пропозиції належить пасивна роль, то в цій моделі рівень інфляції і безробіття визначаються саме сукупною пропозицією. Американські економісти стверджують, що модель механізму з орієнтацією на пропозицію є більш ефективною, коли національній економіці характерна стагфляція (застій виробництва та інфляційне зростання цін). Прихильники цієї теорії вважають, що причинами стагфляційних процесів є зростання втручання держави в економіку: чер Обсяг сукупної пропозиції може бути більшим від сукупного попиту через збільшення заощаджень, які, скорочуючи поточний сукупний попит, збільшують інвестиції і створюють умови для збільшення майбутньої пропозиції.

Взаємодія сукупного попиту і сукупної пропозиції здійснюється через систему цін, а вони, в свою чергу, є змінними через конкуренцію між виробниками і споживачами, а також між самими виробниками. На певному етапі свого руху ціни перетинаються, утворюючи нову субстанцію - ціну рівноваги. Ця ціна означає збалансованість інтересів виробника і споживача, відповідність попиту - пропозиції. Держава не повинна втручатися у процес ціноутворення, бо це призведе до порушення динамічної рівноваги попиту і пропозиції, яка склалася на ринку, посилюючи тим самим диспропорції в економіці (товарний дефіцит, затовареність, перебої у постачанні і т. і.).

Для збалансування сукупного попиту і сукупної пропозиції держава використовує мультиплікатор ефекту. Його використання доцільне в країнах, де виробничі потужності завантажені не на межі своїх виробничих можливостей. Невикористані резерви дають змогу маневрувати і змінювати обсяг сукупного попиту. Але, якщо виробничі потужності завантажені в повній мірі, мультиплікатор використовувати недоцільно, оскільки він дасть поштовх для зростання інфляції.

Особливість державного макроекономічного регулювання полягає, з одного боку, у некомерційних цілях, соціальній орієнтації, іноді в директивному (обов'язковому) впливі, підтримці приватних підприємств, а з другого - в орієнтації на закони й принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів саморегулювання виробництва й обігу продукції. Важливого значення тут набуває раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання, виважене співвідношення між ними.

Державне макроекономічне регулювання формується із заходів загальноекономічної дії.

Теоретично існує два крайніх підходи стосовно державного втручання в інвестиційний процес. У першому випадку держава через виконавчі органи влади бере на себе якомога більше функцій управління: забезпечує проектно-кошторисною документацією, матеріально-технічними ресурсами та обладнанням, фінансує проект та розподіляє прибутки від інвестицій та ін. В сучасних умовах України це привабливо для державного сектора економіки. У другому випадку для інших суб'єктів інвестування держава повинна надати максимальну свободу і впливати на інвестиційний процес через податкову , амортизаційну, кредитну політику, систему пільг і санкцій.

3. Державна інвестиційна політика реалізується у двох основних формах - прямому й непрямому регулюванні інвестиційної діяльності. Державне регулювання розвитку виробництва й соціальної сфери, що реалізується через фінансування капітальних витрат бюджетом, розглядається і як інвестиційна діяльність держави, що забезпечує йому поступальний розвиток. Завданням будь-якої держави є розвиток своєї інвестиційної та інноваційної діяльності, що забезпечує, в першу чергу, зростання промислового виробництва, що перетворює державу із сировинного придатка світової економіки в країну з конкурентоспроможним експортом. Розробка інвестиційної політики повинна починатися з визначення концептуальних основ розвитку суспільства і держави, встановлення її ролі в суспільному відтворювальному процесі на відповідному часовому етапі. Потім формулюються мета і завдання інвестиційної політики, які відповідають основним напрямам соціально-економічного розвитку країни й використання інвестиційних ресурсів в інтересах громадян та суспільства Метою інвестиційної політики держави є створення привабливого інвестиційного клімату і розвиток інфраструктури інвестиційної діяльності для забезпечення сталого економічного зростання та підвищення життєвого рівня населення. Але мета інвестиційної політики не є постійною, а може змінюватись залежно від умов економічного розвитку країни.До основних завдань інвестиційної політики належать:

- вибір і підтримка розвитку окремих галузей народного господарства;

- забезпечення конкурентоспроможності сучасної продукції;

- підтримка розвитку малого і середнього бізнесу;

- забезпечення збалансованості в розвитку всіх галузей економіки

України. Розроблена і прийнята інвестиційна політика має бути виконана з урахуванням чіткого механізму її реалізації, що включає в себе:

- вибір надійних джерел і методів фінансування інвестицій;

- визначення термінів і вибір органів, відповідальних за реалізацію інвестицій політики;

- створення необхідної нормативно-правової бази для функціонування ринку інвестицій;

- створення сприятливих умов для залучення інвестицій [7].

Формуючи та запроваджуючи інвестиційну політику, визначаючи обсяг, структуру та напрями вкладення інвестицій, зростання основного капіталу та їхнє відновлення на основі досягнень науки і техніки, держава реалізує свої функції щодо регулювання інвестиційного процесу у сфері інвестування через правове, організаційне та інформаційне забезпечення й моніторинг.

Інформаційне забезпечення і моніторинг відбивають стан капіталу галузей економіки, залучення інвестицій і здійснення інвестиційної діяльності, стан інвестиційного потенціалу, а також діяльність суб'єктів та об'єктів інвестування. Організаційне забезпечення полягає у формуванні державних органів регулювання в інвестиційній сфері. Воно також містить у собі організацію і технологію розробки та реалізації державних програм інвестування й забезпечення страхування інвестицій. Успіх інвестиційної політики визначається певним правовим забезпеченням

4. Увесь комплекс засобів, застосовуваних для впливу на інвестиційні процеси, можна розподілити за кількома основними напрямами

Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки встановленням відповідних податкових ставок і податкових пільг. Методи податкового регулювання інвестиційних процесів можна поділити на чотири групи: запровадження диференційованих ставок оподаткування; звільнення від сплати податку на певний строк; зменшення бази оподаткування; усунення подвійного оподаткування.

В Україні особливе значення мають бюджетні методи регулювання, оскільки ринок інвестиційних ресурсів недостатньо сформований, існують гіпертрофована структура економіки, надмірна диференціація технічного рівня виробництв, високий рівень монополізації, незамкненість на внутрішній ринок виробничих циклів, бракує довгострокового кредитування інвестиційних проектів, відсутні власні інвестиційні кошти підприємств.

Найрезультативнішим напрямом амортизаційної політики є механізм прискореної амортизації. Запровадження його дає змогу підприємствам прогресивних галузей економіки вже в перші роки експлуатації машин та устаткування окупити більшу частину їхньої вартості, накопичити в амортизаційному фонді достатню кількість коштів для дальшого інвестування.

Головною метою приватизації є породження ефективних власників, які здатні здійснити інвестиції і налагодити нормальний виробничий процес. Ефективними засобами грошової приватизації є проведення аукціонів, комерційних і некомерційних конкурсів з продажу майна, яке перебуває у державній власності. Якщо аукціони й комерційні конкурси є способами залучення до бюджету коштів, які згодом (через перерозподіл бюджету) можуть інвестуватися у виробництво, то некомерційні конкурси проводяться з метою залучення інвестицій безпосередньо в підприємства, що продаються. За результатами некомерційного конкурсу покупець приватизованого підприємства (або пакета акцій) повинен не тільки сплатити його ціну, але й виконати умови конкурсу щодо інвестування виробництва. Цей механізм дає державі можливість впливати на напрямки й обсяги інвестицій і контролювати їх здійснення.

Важливою стороною державного регулювання інвестиційної діяльності є експертиза інвестиційних проектів. Згідно з українським законодавством обов'язковій державній експертизі підлягають державні, міждержавні й регіональні інвестиційні проекти і програми, що реалізуються за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів. Інвестиції, що здійснюються за рахунок інших джерел фінансування, підлягають державній експертизі щодо дотримання екологічних, санітарно-гігієнічних вимог, пожежної безпеки, міцності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог.

Підвищення інвестиційної активності в країні безпосередньо пов'язане з гарантіями, які надає держава суб'єктам інвестиційної діяльності, і захистом інвестицій. У Законі України «Про інвестиційну діяльність» зазначено, що держава гарантує стабільність умов інвестиційної діяльності та додержання прав і законних інтересів її суб'єктів. Захист інвестицій здійснюється державними органами в різних формах. Передусім держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності інвестора. Всім інвесторам забезпечується рівноправний правовий режим інвестиційної діяльності, що виключає вжиття заходів дискримінаційного характеру, які могли б перешкодити управлінню інвестиціями, вивезенню іноземними інвесторами вкладених цінностей і прибутків, отриманих від інвестиційної діяльності, ліквідації інвестицій. Для захисту інвестицій законодавством передбачено, що вони можуть, а іноді й обов'язково мають бути застраховані.

5.Індикативне планування інвестиційної діяльності

В умовах ринкової економіки на зміну жорсткому директивному плануванню, при якому затверджений план економічного розвитку країни мав закону, приходить індикативне планування. В основу цього методу закладені найважливіші народногосподарські макроекономічні показники (індикатори), до досягнення яких повинно прагнути суспільство.

Принциповою відмінністю індикативного планування, системи його показників е їх рекомендаційний характер. Разом з тим індикативне планування залишається одним із найважливіших методів державного регулювання економіки.

Показники індикативного плану досягайте через заходи державного впливу - регулювальники. На макрорівні як індикатори використовують ся показники, що характеризують динаміку розвитку економіки; фінансів, грошового обігу, товарного, фінансового і валютного ринків; очікуваного рушення цін, використання трудових ресурсів, рівня життя населення;

- обсяги проектно-дослідницьких робіт; у обсяги будівельно-монтажних робіт. Планування обсягів інвестицій в індикативному плані тісно пов'язане з основними індикаторами розвитку національної економіки відповідно до потреб суспільства і встановлених пріоритетів. Обсяг інвестицій розраховується виходячи з очікуваного приросту виробничих потужностей і основних фондів всіх виробничих галузей, об'єктів соціальної сфери, освіти, науки, культури, охорони здоров'я.

Введення в дію виробничих потужностей і об'єктів соціальної сфери - основний показник індикативного плану інвестицій, який виражає кінцеву продукцію у відповідних натуральних одиницях (наприклад, тисяч кіловат електроенергії, тисяч тон м'ясопродуктів на рік і т. ін.).

У виробничих галузях очікуване введення потужностей може диференціюватися відповідно до очікуваної структури інвестицій: нове будівництво, реконструкція, технічне переозброєння і розширення діючих виробництв. Відповідно до цього, індикатор введення в дію виробничих потужностей в плановому періоді може бути визначений за формулою:

де М і ~ індикатор введення в дію виробничих потужностей в плановому періоді;

М нп - величина виробничої потужності на початок планового періоду;

М дн ~ збільшення потужності за рахунок вого будівництва;

М дп - приріст потужності на діючих підприємствах за рахунок реконструкції, технічного переозброєння і розширення виробництва;

Мв - зменшення потужності через вибуття застарілих нерентабельних виробництв.

Індикатори розвитку соціальної сфери розраховуються на основі прогнозу підвищення життєвого рівня населення. Наприклад, введення а дію житла (загальною площею, м. кв) визначається виходячи з його потреби на одного жителя і приросту населення в даному регіоні, з урахуванням готівкового житлового фонду, відновлення і вибуття житлової площі в періоді, що планується. Аналогічно визначаються індикатори розвитку комунального господарства і побутового обслуговування, об'єктів культури, охорони здоров'я і т. ін.

За державними інвестиціями можуть також плануватися ліміти - ресурсні індикатори, що визначають граничну величину вкладень під передбачене введення в дію виробничих потужностей, об'єктів невиробничої сфери, створення необхідних будівельних заділів, які не повинен перевищувати замовник при фінансуванні об'єктів за рахунок бюджетних асигнувань.

Необхідні обсяги інвестицій в індикативних планах визначаються за державними інвестиціями - на основі затвердженої проектно-кошторисної документації, за недержавними - на основі інвесторами кошторисів.

Необхідний обсяг інвестицій визначається за формулою:

де І но ~ необхідний обсяг інвестицій;

Іп - питомі реальні інвестиції на одиницю потужності в плановому періоді у вартісному вираженні

П~ індикатор приросту потужності у відпар, них фізичних одиницях вимірювання;

3н - необхідний заділ для будівництва об'єктів, розрахований у вартісному вираженні.

Важливим розділом індикативного плану інвестиційної діяльності є розробка структури джерел фінансування інвестицій.

Індикативне планування джерел інвестицій необхідне за рядом чинників:

- формування державного бюджету (прибуткової, витратної частин, дефіциту);

- визначення пайової участі різних інвесторів у фінансуванні проектів;

- створення державних ресурсних резервів;

- прогнозування діяльності фінансово-кредитних установ;

Планування технологічної структури реальних інвестицій, тобто визначення очікуваних витрат на будівельно-монтажні роботи; придбання технологічного обладнання, інструмента і інвентаря інші потреби, включаючи проектно-пошукові роботи дозволяє визначити індикатори обсягів будівельно-монтажних і дослідницьких робіт.

Очікувані обсяги будівельно-монтажних і проектно-пошукових робіт служать основою для розробки планів робіт і бізнес-планів підрядних будівельних, монтажних, проектних організацій, підприємств будівельних матеріалів, об'єднань і фірм різних форм власності інвестиційної сфери. Ці індикатори дозволяють підприємствам інвестиційної сфери орієнтуватися на регіональних інвестиційних ринках, готуватися до участі в тендерах, брати участь у конкурсах на отримання держзамовлення і т. ін.

Індикативне планування проектно-дослідницьких робіт передбачає своєчасну розробку проектно-кошторисної документації як для передбачених у плані об'єктів будівництва, так і для тих, що прогнозуються в майбутньому за межами індикативного періоду.

Крім проектно-кошторисної документації для поточного і перспективного будівництва, проектні обсяги проектно-дослідницьких робіт, які 6удуть здійснюватися за рахунок усіх джерел фінансування, крім держбюджету.

У поточному проектному плані обсяги проектно-дослідницьких робіт деталізуються за джерелами фінансування, конкретними об'єктами і проектними організаціями.

Основними документами для розробки індикативних планів проектно-дослідницьких робіт є титульні списки проектно-дослідницьких робіт.

Розробка індикативного плану будівельного виробництва необхідна для своєчасного забезпечення інвестицій.



6. Нормативно-правові акти, що регламентують інвестиційну діяльність

Основним механізмом, що використовує держава в управління інвестиційною діяльністю, є розробка нормативно-правової бази. На сьогодні в Україні вже створено правове поле для здійснення інвестиційної діяльності. Зокрема, ця сфера діяльності регулюється низкою Законів України ("Про інвестиційну діяльність", "Про режим іноземного інвестування" тощо), понад 10 Указами Президента, а також Постановами та Розпорядженнями КМУ.

За 2006 - початок 2007 рр. було розроблено і ухвалено декілька принципових нормативно-правових актів. Їх важливість зумовлена унормуванням питань інвестиційної діяльності на регіональному рівні, посиленням інституційного впливу на становище у сфері залучення інвестицій.

Враховуючи розпорядження Кабінету Міністрів України "Про схвалення плану заходів по виконанню програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки" (2002) і на виконання Розпорядження Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2003 року "Деякі питання оцінювання роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо залучення інвестицій, здійснення заходів з поліпшення інвестиційного клімату, проведення моніторингу умов інвестиційної діяльності та стану роботи із зверненнями інвесторів", у 2006 році наказом Міністерства економіки України було затверджено Методику оцінювання роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо залучення інвестицій, здійснення заходів з поліпшення інвестиційного клімату у відповідних галузях економіки та регіонах. Згідно методики, таке оцінювання здійснюються з метою забезпечення проведення відповідних оцінок та аналізу впливу центральних і місцевих органів виконавчої влади на інвестиційний клімат.

Постановою Кабінету Міністрів від 24 січня 2007 року було затверджено Положення про Раду інвесторів при Кабінеті Міністрів України. Серед її основних завдань - надання пропозицій щодо реалізації інвестиційних проектів, спрямованих на розвиток адміністративно-територіальних одиниць; сприяння ефективній взаємодії органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і суб'єктів господарської діяльності у сфері інвестиційної діяльності. Рішення Ради мають рекомендаційний характер, хоча і є обов'язковими для розгляду органами місцевої влади.

Слід зазначити, що правова база, що регламентує інвестиційну діяльність, ще неструктурована. Не всі питання, що стосуються інвестиційної діяльності, врегульовані. Так, незважаючи на те що у 2005 році було прийнято Постанову Верховної Ради України "Про прийняття за основу проекту Закону України про іпотечні цінні папери", і досі не ухвалено цей закон, функціонування такого виду цінних паперів регламентоване окремим законодавчими актами. Залишаються неузгодженими повноваження у сфері інвестиційної діяльності, регламентовані у Законах України "Про місцеве самоврядування в Україні" та "Про місцеві державні адміністрації". Не створений єдиний інституційний простір нормативно-правового управління інвестиційно-правовою діяльністю на регіональному рівні.

На державному рівні перед органами влади постає завдання усунути надмірну диференціацію показників інвестиційної діяльності по регіонах шляхом реформування нормативно-правової бази і коригування розподілу інвестиційних ресурсів. Органи місцевої влади мають сприяти підвищенню інвестиційної привабливості регіонів.

Одним з пріоритетних напрямів залишається інвестування в інноваційну сферу. Інноваційна активність промислових підприємств України надзвичайно низька порівняно з країнами ЄС. Для країн ЄС частка інноваційної продукції в загальному обсязі реалізованої промислової продукції як правило не опускається нижче 20 %. В Україні ж у 2005 р. обсяг реалізованої інноваційної продукції складав 24,5 млрд. грн., що становило лише 6,4 % загального обсягу реалізованої промислової продукції. Переважна більшість вітчизняних підприємств залишається поза конкурентною боротьбою, яка в основному зосереджується у сфері безперервного освоєння нових технологій.

Внутрішній ринок не є активним споживачем інноваційної продукції національних виробників, фактично не сприяє підвищенню конкурентоспроможності економіки. Це підтверджується ростом частки інноваційної продукції промислових підприємств, яка спрямовується на експорт: якщо у 2000 р. цей показник складав 20,9 %, то вже в 2004 р. - 42,5 %.

Отже, збільшення обсягів залучення інвестицій, і насамперед в інноваційні галузі, сприятиме економічному зростанню країни, і як наслідок - стабільному надходженню платежів до бюджетів.

Управління інвестиційною діяльністю залишається стратегічним напрямком політики регіонального розвитку. Держава в цьому процесі повинна відіграватиме роль координуючого та направляючого центру, запобігаючи економічній відокремленості регіонів, що сприятиме економічному зростанню. Для цього насамперед необхідно внести зміни до Закону України "Про місцеві державні адміністрації" стосовно надання повноважень по розробці основних напрямків інвестиційної політики на території регіону щодо залучення коштів під перспективні інвестиційні проекти, визначення основних пріоритетів інвестування регіону, координації інвестиційних проектів.

Головним завданням на короткострокову перспективу є підготовка необхідної правової та організаційної бази для підвищення дієздатності методів економічного механізму державного управління з метою формування основи та нарощування конкурентоспроможності вітчизняної економіки. Для цього необхідно здійснити низку першочергових заходів з формування єдиних стратегічних цілей та послідовності економічних реформ.



7.Договірні відносини суб'єктів інвестиційного процесу

Основою взаємовідносин суб'єктів інвестиційної діяльності в ринкових умовах є укладання дво- та багатосторонніх договорів, що регламентують інвестиційні процеси.

Договір - це угода сторін, що регулює організаційно-економічні та правові відносини між суб'єктами інвестиційної діяльності. Він визначає відповідальність учасників угоди і юридично закріплює їх зобов'язання.

Будь-який договір можна умовно розділити на 4 частини: преамбулу (вступну частину); предмет договору; додаткові умови договору; інші умови договору.

Преамбула повинна містити такі відомості: найменування договору; дату підписання договору; місце підписання договору; повне фірмове найменування контрагента; посади, прізвища, імена та по батькові осіб, які укладають договір.

Предмет договору містить: предмет договору (тобто про що конкретно домовляються сторони); зобов'язання сторін за договором; ціну договору, порядок розрахунків тощо; терміни виконання сторонами своїх зобов'язань; термін дії договору; відповідальність сторін; способи забезпечення зобов'язань.

Додатковими умовами договору можуть бути: підстави зміни або розірвання договору в односторонньому порядку; умови конфіденційності інформації; порядок вирішення суперечок між сторонами; особливості зміни осіб за договором тощо.

Інші умови договору включають: законодавство, що регулює відносини сторін; особливості узгодженості між сторонами (особи, повноважні давати інформацію і вирішувати питання щодо виконання договору; терміни і способи зв'язку між сторонами); реквізити сторін (поштові реквізити; адреса підприємства; банківські реквізити сторін); кількість екземплярів договору; підписи сторін.

Зміст кожного договору може бути різний, однак основною умовою при укладанні будь-якого договору є необхідність чітко знати, які цілі потрібно досягти при його реалізації, і уточнити найбільш важливі моменти, що пов'язані з його оформленням, підписанням і виконанням. Спочатку розглядається головний напрям наступної роботи, а потім її розбивають на окремі етапи з оцінкою ризиків.

Договори можуть бути як короткими, тобто з мінімумом умов (предмет договору, що включає найменування і кількість товару; його ціну; вимоги до якості, термін поставки, умови платежу), так і дуже змістовні з великою кількістю додаткових умов.

Укладання коротких договорів може мати недолік у тому, що організація повинна мати чітке уявлення про те, чим будуть компенсуватися прогалини договору. На жаль, про це часто забувають, і це призводить до нанесення збитків. Інколи й аналіз змістовних (багато сторінкових) договорів не завжди дає позитивні результати.

Таким чином, договір є актом не універсальної форми, а виключно індивідуальної, спроможної надійно захистити бізнес, тож складати його потрібно для кожного випадку окремо.

За сучасних умов в Україні діє низка документів, які допомагають регулювати взаємовідносини між учасниками інвестиційних проектів, але мають вони суто рекомендаційний характер.

Основними видами договорів для підприємства є договір купівлі-продажу, договір поставки, договір продажу підприємства, договір оренди, договір фінансової оренди, договір підряду.

Договір підряду, як правило, включає загальні умови, додаткові і особливі умови виконання робіт. Загальні умови встановлюються чинним законодавством, держстандартами, державними будівельними нормами. Додаткові умови, які не суперечать загальним, передбачають відносини конкретних замовника і підрядника. Особливі умови - це спеціальні, конкретні вимоги до учасників контракту щодо розподілу інвестиційних ризиків та розв'язання конкретних ситуацій.

Укладаються договори шляхом проведення конкурсів (тендерів) або за результатом переговорів замовника з підрядником. Заздалегідь оголошений замовником конкурс дає йому можливість вибрати з багатьох запропонованих договорів найбільш вигідний. При цьому замовник керується двома критеріями: вартістю будівництва і його тривалістю (за умов збереження якості). Конкурс оголошується за умови фінансового забезпечення і затвердженого кошторису. Кошторисом передбачений прибуток підрядника, що спонукає його до зниження поточних витрат на будівельно монтажні роботи.

У разі укладення договору на підставі переговорів замовника з підрядником узгоджується договірна ціна будівництва, і на бажання замовника підрядник надає список субпідрядників, які будуть залучені до будівництва.

Договір підряду укладається двома сторонами: замовником або інвестором та підрядником. Ці сторони можуть бути як юридичними, так і фізичними особами, тобто замовником можуть бути держава в особі виконавчих або муніципальних органів, міністерство, корпорація, підприємство, установа або приватна особа, а виконавцем робіт - підрядник або фірма-посередник, яка за його дорученням формує портфель замовлень. При невеликих обсягах інвестування інвестор не в змозі утримувати керуючого проектом або інших посередників, тому він одночасно є й замовником проекту. У разі реалізації великих проектів звичайно залучається посередницька фірма - керуючий проектом, або фірма-девелопер, які діють на контрактних засадах.

У разі придбання об'єкта на ринку нерухомості інвестор укладає договір з однією або кількома фірмами-ріелтерами на пошук об'єкта, який його цікавить. Деякі фірми при цьому одночасно виконують на придбаних об'єктах роботи з їх ремонту та облаштування.

8. Генеральні договори та їх різновиди (“під ключ”, “проектування - будівництво”, “проектування - управління”)

Генеральний договір укладається між інвестором (замовником) і генеральним підрядником, можливо з генеральним проектувальником (стосовно великих об'єктів). Він укладається на виконання будівельних та інженерних робіт, постачання й монтаж устаткування, благоустрій території (іноді й пусконалагоджувальних робіт).

Підрядник виконує майже всі основні загально будівельні роботи (кам'яні, бетонні та столярні, монтаж залізобетонних та металевих конструкцій), забезпечує значну частку поставок матеріальних ресурсів для будівництва. При цьому замовник може брати на себе зобов'язання здійснити частину поставок й робіт самостійно, а також і за окремими прямими договорами. За цих умов підрядник зветься генеральним і приймає на себе координацію робіт, передбачених у генеральному договорі, з роботами, передбаченими іншими договорами, які укладені ним особисто.

В окремих випадках при тривалих термінах будівництва, крім генерального договору, можуть заключатися річні договори, де деталізуються й уточнюються обов'язки сторін. Вони можуть укладатися в межах генеральних, якщо терміни будівництва (проектування) перевищують два роки.

Різновидом генерального договору є договір „під ключ”, відповідно до якого підрядник бере на себе зобов'язання виконати комплекс робіт і поставок, несе відповідальність за спорудження об'єкта й замінює замовника щодо інших учасників інвестиційного проекту. При цьому частина робіт і поставок може залишатися за замовником, але відповідальність за здачу „під ключ” несе підрядник, який повинен здати об'єкт повністю підготовленим до експлуатації, відповідно до умов договору й гарантійних обов'язків.

В окремих випадках договір „під ключ” може містити умови, згідно з якими між юридичними сторонами укладається угода про створення консорціуму. Відповідно до цієї угоди підрядник зобов'язується перед інвестором не тільки здати об'єкт в експлуатацію, але й забезпечити випуск та реалізацію готової продукції. При створенні консорціуму розрахунки між юридичними сторонами здійснюються не тільки за рахунок інвестицій за кошторисом вартості робіт, але також і за рахунок грошових потоків, що надходять від реалізації готової продукції. Такі договори звичайно укладають інжинірингові фірми, які є авторами проектів.

Субпідрядні договори укладаються між генеральним підрядником (генпроектувальником) з субпідрядними фірмами на виконання окремих спеціалізованих видів робіт.

Прямий договір укладається між замовником і заводом-виробником технологічного обладнання. У прямому договорі може бути передбачений шеф-монтаж обладнання, якщо воно того потребує. Такі договори звичайно укладаються замовником (інвестором) у випадку, коли він є автором (власником) технології виробництва, передбаченого інвестиційним проектом. Окремо замовник укладає договір з банком, який здійснює фінансування будівництва та виконує розрахунки між суб'єктами інвестування.

Така складна структура взаємодії суб'єктів інвестування не сприяє нормальному функціонуванню інвестиційного процесу. Ситуація, коли укладаються десятки договорів і їх суб'єкти одночасно є й замовниками, і виконавцями робіт, значно ускладнює процедуру їх укладання, зумовлює залежність один від одного кошторисом, що обмежений інвестиційними ресурсами замовника, потребує багато часу на узгодження і врешті-решт значно подовжує тривалість інвестиційного циклу.

Вимоги, які обумовлюються в договорі для підрядника, - це необхідність неухильно додержувати проектного завдання замовника, виконувати всі вказівки дирекції замовника, що створюються в апараті його управління і передбачені зведеним кошторисом (додаткові витрати інвестора).

Замовник здійснює координацію робіт, передбачених у генеральному договорі, з роботами, передбаченими іншими договорами, укладеними ним особисто; він не може впливати на хід робіт, що виконують субпідрядники, які пов'язані договірними обов'язками з генеральним підрядником. Згідно з цими договорами, як правило, на генпідрядника покладаються обов'язки матеріально-технічного постачання субпідрядників, а сам він, відповідно до інших угод, цілком залежить від виробників матеріалів, конструкцій і деталей або посередників, які здійснюють матеріальне забезпечення.

У країнах з розвиненою ринковою економікою вже десятки років упроваджені і успішно працюють дещо інші організаційно-правові форми підрядного способу виконання робіт. Як приклад можна навести принаймні три таких організаційних форми підряду.

Перша - виконання робіт і здача підрядником замовнику об'єкта „під ключ”. Підрядний договір „під ключ” передбачає зобов'язання підрядником виконати весь комплекс поставок матеріальних ресурсів та будівельно-монтажних робіт. Підрядник повністю несе відповідальність за спорудження об'єкта, бере на себе всі функції замовника стосовно інших учасників інвестиційного процесу. Згідно з умовами договору в цьому випадку замовник може брати на себе деякі обов'язки стосовно проекту, але відповідальність за введення об'єкта в дію, повністю підготовленого до експлуатації, та ще з відповідними гарантіями, безумовно, перебирає на себе підрядник. Останнім часом в Україні були відпрацьовані деякі нормативні акти, спрямовані на впровадження способу виконання робіт „під ключ”, але цей метод давав деякі позитивні результати лише при спорудженні невеликих об'єктів, переважно житла.

Інша прогресивна форма підрядного способу виконання будівельно-монтажних робіт - це створення великих підрядних угруповань: проектно-промислово-будівельних об'єднань. Такі об'єднання (комбінати) успішно працюють у Німеччині та багатьох інших західних країнах. Особливість цієї форми в тому, що велика будівельна фірма, яка взяла підряд на реалізацію інвестиційного проекту, виготовляє і узгоджує щодо цього проекту проектно-кошторисну документацію, виготовляє або постачає необхідні для нього матеріальні ресурси, а також виконує весь комплекс необхідних будівельно-монтажних робіт.

Третя форма - це створення інвестиційних консорціумів упровадження проектів, де учасники інвестиційного проекту на паритетних засадах беруть участь у фінансуванні, будівництві й експлуатації об'єкта, тобто стають власниками. Найчастіше в західних країнах такими співвласниками проекту стають: інвестор (замовник), будівельна фірма і фінансуючий банк.

Звичайно в договорах передбачаються умови припинення відносин між учасниками. Умови розірвання договору визначають обов'язки сторін щодо відшкодування збитків. Такими причинами можуть бути низька якість робіт та порушення термінів будівництва з боку підрядника чи неплатоспроможність зі сторони замовника.

В окремих випадках при тривалих термінах будівництва, крім генерального договору, можуть заключатися річні договори, де деталізуються й уточнюються обов'язки сторін. Вони можуть укладатися в межах генеральних, якщо терміни будівництва (проектування) перевищують два роки.

Різновидом генерального договору є договір „під ключ”, відповідно до якого підрядник бере на себе зобов'язання виконати комплекс робіт і поставок, несе відповідальність за спорудження об'єкта й замінює замовника щодо інших учасників інвестиційного проекту. При цьому частина робіт і поставок може залишатися за замовником, але відповідальність за здачу „під ключ” несе підрядник, який повинен здати об'єкт повністю підготовленим до експлуатації, відповідно до умов договору й гарантійних обов'язків.

В окремих випадках договір „під ключ” може містити умови, згідно з якими між юридичними сторонами укладається угода про створення консорціуму. Відповідно до цієї угоди підрядник зобов'язується перед інвестором не тільки здати об'єкт в експлуатацію, але й забезпечити випуск та реалізацію готової продукції. При створенні консорціуму розрахунки між юридичними сторонами здійснюються не тільки за рахунок інвестицій за кошторисом вартості робіт, але також і за рахунок грошових потоків, що надходять від реалізації готової продукції. Такі договори звичайно укладають інжинірингові фірми, які є авторами проектів.

9. Прямі та супідрядні договори

Договімр підрямду -- цивільно-правовий договір, за яким одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі.

Строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду.

Виконана робота має відповідати якості, визначеній у договорі підряду, або вимогам, що звичайно ставляться, на момент передання її замовникові[1].

Окремі види підряду:

Побутовий підряд

Будівельний підряд

Підряд на проектні та пошукові роботи.

Характерні ознаки договору підряду та його розмежування з іншими видами договорів. За договором підряду відповідно до ст. 837 ЦК України підрядник зобов'язується на свій ризик викона-ти певну роботу за завданням замовника, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Законодавство та підприємницька практика розрізняють декіль-ка різновидів договору підряду. До них, зокрема, належить як влас-не підряд, так і побутове замовлення, підряд на капітальне будівни-цтво, підряд на виконання проектних та пошукових робіт, підряд на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт тощо. Доречно підкреслити, що договір на ви-конання науково-дослідних чи дослідно-конструкторських та тех-нологічних робіт має певні особливості, пов'язані з необхідністю обумовлення питань надання прав на використання результатів ро-біт, авторськими правами виконавців, подальшим наданням ліцен-зій, а також з можливою конфіденційністю результатів тощо.

До підрядних договорів можна віднести і виготовлення майнових цінностей за толлінговими схемами (з давальницької сировини), ре-гулювання яких, особливо в галузі зовнішньоекономічних відно-син, здійснюється спеціальним законодавством. Серед норм такого законодавства основним є Закон України «Про операції з давальни-цькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 15 вере-сня 1995 p., згідно з яким до операцій з давальницькою сировиною належать операції, в яких сировина замовника на конкретному ета-пі її переробки складає на менше 20 відсотків загальної вартості продукції.

Договір підряду, враховуючи його характерні ознаки (підрядник виконує обумовлену сторонами роботу для замовника), має певні схожі риси з іншими договорами, зокрема трудовим договором та договором купівлі-продажу.