Методи регулювання платіжного балансу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загальна характеристика та структура платіжного балансу

платіжний баланс інвестиційний кредит

Платіжний баланс відіграє роль макроекономічної моделі, яка систематично відображає економічні операції, що здійснюються між національною економікою та іншими країнами світу.

Платіжний баланс - співвідношення між платежами, які здійсненні економічними суб'єктами даної країни в інших країнах, та надходженнями, які одержані ними з інших країн за певний період часу (квартал, рік). Якщо надходження з-за кордону перевищують платежі, то баланс буде активним, а при перевищенні платежів над надходженнями - пасивним. При активному сальдо платіжного балансу збільшуються надходження іноземної валюти в країну, що призводить до зростання валютних резервів держави. Пасивне сальдо спричиняє відплив іноземної валюти з країни і призводить до зменшення валютних резервів.

Стан платіжного балансу країни визначається її економічним потенціалом, особливостями структури економіки, участю економічних агентів країни в міжнародній кооперації, зв'язками із світовим ринком позичкових капіталів, станом державного регулювання економіки і зовнішньоекономічних відносин. Тому платіжний баланс чітко відображає економічне становище країни, широко використовується в інтересах прогнозування і макроекономічного регулювання.

За формою складання платіжний баланс визначається як платіжний звіт за певний період часу, в якому відображаються усі економічні ситуації між резидентами і нерезидентами держави.

Платіжний баланс базується на принципах бухгалтерського обліку: кожна економічна операція має подвійний запис - по кредиту однієї статті та дебету іншої. Це правило свідчить про те, що більшість економічних операцій за суттю є обміном економічними цінностями. У випадку, коли має місце безвідплатне надання економічних цінностей (товарів, послуг або фінансових активів), для відображення цієї операції подвійним записом запроваджується особлива стаття "трансферти" - це група операцій проведених на безвідплатній основі.

Таким чином, сума кредитових проводок повинна співпадати з сумою дебетових, а загальне сальдо завжди повинно дорівнювати нулю. Але на практиці баланс ніколи не досягається. Розбіжності, що можуть мати місце між сумами кредитових та дебетових проводок називаються "чисті помилки та упущення" і відображаються у відповідній балансуючій статті.

У більшості країн платіжні баланси розробляються за схемою, яка рекомендована Міжнародним валютним фондом. За характером операцій платіжні баланси включають два розділи: баланс поточних операцій; баланс капіталів та фінансових операцій. Поточними є операції з товарами, послугами, доходами та поточні трансферти. Капітальні операції пов'язані з інвестиційною діяльністю і являють собою операції з активами та зобов'язаннями. До них можна віднести: прямі та портфельні інвестиції, середньострокові та довгострокові кредити, короткострокові міжбанківські кредити, резервні активи.

Зміст кожної позиції у платіжному балансі потребує спеціального розгляду. Торговельний баланс розраховується на підставі даних митної статистики, оскільки вона більш повно відображає експортно-імпортні потоки, враховуючи і роздрібну торгівлю.

Для складання статті "Послуги" використовуються дані банківської звітності, міністерства статистики, додаткова інформація від окремих міністерств та відомств, довідки з посольств та експертні оцінки.

До статті "Доходи", відповідно до міжнародної практики, включаються не тільки дані про трудові надходження та виплати, дивіденди з прямих та портфельних інвестицій, відсотки на залучений капітал, а також і відсотки, що мають бути сплачені у звітному періоді. Таким чином, йдеться не тільки про фактично сплачені відсотки, а і про виконання графіка відповідних платежів. Саме вони дають уявлення про розміри реальних прибутків та витрат відповідно від наданого та залученого капіталу.

"Трансферти" характеризують некомпенсовану передачу Україні матеріальних та фінансових цінностей із-за кордону. У платіжному балансі відрізняють поточні та капітальні трансферти. Поточні трансферти збільшують рівень доходу та споживання товарів і послуг країни-реціпієнта і зменшують дохід та потенційні можливості країни-донора. Поточні трансферти відображаються у рахунку поточних операцій та складаються за даними банківської звітності, інформацією з агентства міжнародної технічної допомоги та ОЕСД.

Платіжний баланс України

Платіжний баланс України протягом останніх років має негативне сальдо, яке обумовлене дефіцитом торговельного балансу та балансу рухів капіталів і кредитів (таблиця).

Таблиця. Платіжний баланс України за 2 квартал 1996 року (аналітична форма)

Статті платіжного балансу	млн. дол. США
БАЛАНС ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ ДОХОДИ (сальдо) надходження виплати АМОРТИЗАЦІЯ СЕРЕДНЬОСТРОКОВИХ ТА ДОВГОСТРОКОВИХ КРЕДИТІВ ІНШИЙ КОРОТКОСТРОКОВИЙ КАПІТАЛ РЕЗЕРВНІ АКТИВИ ("-" ? збільшення)	-22 -102 32 -134 -240 -218 -216
ЗАГАЛЬНІ ПОТРЕБИ У ЗОВНІШНЬОМУ ФІНАНСУВАННІ	-798
ТРАНСФЕРТИ (сальдо) ПРЯМІ ІНВЕСТИЦІЇ ПОРТФЕЛЬНІ ІНВЕСТИЦІЇ СЕРЕДНЬОСТРОКОВІ ТА ДОВГОСТРОКОВІ КРЕДИТИ Помилки та упущення	142 80 11 161 113
ДЕФІЦИТ ФІНАНСУВАННЯ	-291
ФІНАНСУВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ КРЕДИТІВ МВФ	291 291



Дефіцит платіжного балансу свідчить про неконкурентноздатність вітчизняних товарів та послуг на світовому ринку і активне втручання імпортної продукції, про недосконалість та низьку привабливість неризидентів до внутрішнього ринку капіталів. Існують, звичайно, і зовнішні причини незбалансованості: зростання світових цін на енергоносії, погіршення загальної економічної кон'юнктури тощо.

Для забезпечення поточного фінансування економіки у другому кварталі 1996 року продовжували використовуватись зовнішні джерела фінансування, загальні потреби якого становили 798 млн. дол. США. Імпорт реальних економічних цінностей на територію України перевищував їх експорт на 124 млн. дол. США. В цілому коефіцієнт покриття імпорту експортом за звітний період складав 82,2% проти 84,5% за відповідний період минулого року.

Обтяжливими для платіжного балансу в другому кварталі 1996 року були розрахунки за обслуговуванням зовнішнього державного боргу 240 млн. дол. США та відтік короткострокового капіталу 218 млн. дол. Валютні резервні активи країни збільшились на 216 млн. дол. Споживання іноземного капіталу відбувалось у формі прямих та портфельних інвестицій - 91 млн. дол., безвідплатних операцій (трансферти) - 142 млн. дол., довгострокових кредитів - 452 млн. дол.

У другому кварталі відзначалось подальше нарощування зовнішнього державного боргу України. Рада директорів МВФ (10.05. 1996р.) проголосувала за надання Україні кредиту "Stand-by", який буде складатись з 9 траншів на загальну суму 867 млн. дол. США. Надання кредиту за траншами залежатиме від ступеня дотримання Україною макроекономічних показників, запропонованих МВФ. Перші три транші у розмірі 291 млн. дол. уже отримані. На кінець першого півріччя 1996 року загальний несплачений борг України досягнув 8 млрд. дол. США.



Методи балансування та регулювання платіжного балансу

При визначенні сальдо платіжного балансу його статті можна поділити на основні і балансуючі. До основних статей відносяться операції, що впливають на сальдо балансу і володіють відносною самостійністю: поточні операції і рух довгострокових капіталів. До балансуючих статей відносяться операції, які не є самостійними або мають обмежену самостійність. Ці статті характеризують методи і джерела погашення сальдо платіжного балансу і включають рух валютних резервів; зміни короткострокових активів, окремі види іноземної допомоги, кредити міжнародних валютно-кредитних операцій тощо.

Якщо за основними статтями балансу платежі перевищують поступлення, то виникає проблема погашення дефіциту за рахунок балансуючих статей, які характеризують джерела і методи врегулювання платіжного балансу.

До традиційних методів балансування можна віднести:

· міжнародні кредити,

· імпорт іноземних капіталів,

· міждержавні позички.

До нових методів покриття дефіциту платіжного балансу можна віднести взаємне короткострокове кредитування в національній валюті центральними банками згідно угоди "своп". Це тимчасові методи балансування, оскільки країни - боржники зобов'язані виплачувати відсотки і дивіденди, а також суму основного боргу.

Допоміжним засобом балансування може бути реалізація іноземних та національних цінних паперів на іноземну валюту. Наприклад, США частково погашає дефіцит платіжного балансу шляхом розміщення скарбницьких облігацій в центральних банках інших країн.

Основним завершальним методом балансування платіжного балансу є резервні активи країни.

Міжнародна валютна ліквідність. Валютне забезпечення платіжного балансу виражає зміст валютної ліквідності. Це поняття характеризує можливість тієї чи іншої країни неперервна оплачувати свої зовнішні зобов'язання відповідними платіжними засобами.

До складу міжнародних резервів входять:

· монетарне золото;

· СДР, що належать Україні (в доларовому еквіваленті);

· резервна позиція України на Міжнародному валютному фонді;

· валютні активи (валюта, вклади та депозити і цінні папери).

Іноземна валюта включає вимоги монетарних органів до нерезидентів у вигляді банківських депозитів, казначейські векселі, короткострокові та довгострокові державні цінні папери, ЕКЮ та інші вимоги, які використовуються при потребі платіжного балансу незалежно від того, чи вимоги деноміновані у валюті дебіторів або кредиторів.

Золото, монетарне - високочисте золото у формі монет, злитків або брусків не нижче 995 проби, перебуває у власності або під контролем центрального банку або органів державного управління і є частиною їх міжнародних резервів.

Органи грошово-кредитного регулювання включають лише Національний банк України.

Депозитні банки охоплюють державні, акціонерні і приватні комерційні банки та Ощадний банк України.

Квота у Міжнародному валютному фонді - частка країни - члена МВФ у капіталі Фонду. Залежно від квоти у МВФ визначається кількість голосів країни у керівних органах Фонду, сума СДР при розподілі, умови одержання кредитів. Статутом МВФ передбачено, що величина квоти (внеску) встановлюється для кожної країни окремо, з урахуванням її ролі у світовій економіці, перш за все - у міжнародній торгівлі (також враховуються національний доход і міжнародні резерви). Внески у МВФ робляться в національній валюті, СДР або іноземній валюті, що визначається МВФ. До 1 квітня 1978 р. 25 відсотків квоти сплачувалося золотом. Розмір квоти у МВФ переглядається не рідше одного разу за три роки.

Авуари в СДР - це резервні активи, що належать учасникам, Фонду та встановленим міжнародним фінансовим установам і є частиною міжнародних резервів країн - членів МВФ. СДР, або СПЗ - Спеціальні права запозичення. Запроваджений у 1968 році спеціальний рахунок запозичення МВФ надає країнам - членам МВФ додаткові міжнародні резерви. СДР не є зобов'язаннями МВФ, а розглядаються як активи, тому що дають право на отримання інших активів - іноземної валюти або інших резервних активів. Вартість одиниці СДР розраховується щоденно як середньозважене значення валютних курсів п'яти провідних валют.

Резервна позиція у Фонді становить: резервна частка (квота) країни плюс кредити, позичені у МВФ.

Економічною наукою розроблено різноманітний арсенал методів регулювання платіжного балансу, спрямованих на ліквідацію його дефіциту. До них відносяться: дефляційна політика, фінансова та грошово-кредитна політика.

Дефляційна політика щодо проблем державного регулювання платіжного балансу тлумачиться економічною теорією, як політика спрямована на скорочення внутрішнього попиту. Це означає, що дефляційна політика в основному спрямована на зниження інфляції і стабілізацію економіки через стримування бюджетних витрат та сукупне скорочення грошової маси. Завдяки цьому посилюється тиск на прибутки, ціни, зайнятість населення, державне інвестування. Але використання такої політики з метою регулювання платіжного балансу може завадити зростанню національної економіки.

Для регулювання платіжного балансу країни у світовій практиці широко використовується фінансова та грошово-кредитна політика. Так, у сучасних умовах для зменшення дефіциту платіжного балансу широко використовуються бюджетні субсидії експортерам; протекціонізм шляхом підвищення імпортного мита, пільгові податки для експортерів та іноземних інвесторів.

Важливу роль у регулюванні балансу поточних операцій відіграє податкова політика, оскільки податки в Україні становлять 70% від відпускної ціни. Такий податковий тягар робить більшість вітчизняних товарів неконкурентоспроможними і не тільки за кордоном.

Для регулювання платіжного балансу широко використовується монетарна політика. Особливо ця політика ефективна щодо впливу на платіжний баланс за умов плаваючих валютних курсів. Відомо, що зміна курсу національної валюти безпосередньо впливає на платіжний баланс країни. Якщо він має активне сальдо, то курс валют має тенденцію до підвищення, і навпаки, якщо протягом певного часу валютні виплати країни перевищують надходження валюти за кордону, то курс національної валюти буде знижуватися.

В Україні девальвація національної валюти провадилася практично з моменту її введення з 10 січня 1992 року. Однак, вона відображала не так спроби підвищити обсяг експорту з країни з метою регулювання платіжного балансу, як загальне зниження реальної вартості національної валюти через кризу української економіки.

Важливим елементом впливу на платіжний баланс є також валютні обмеження. Вони являють собою сукупність законодавчих або адміністративних обмежень на купівлю, продаж та інші операції з іноземною валютою, а також правила, що регулюють валютні операції, котрі повинні враховуватися у статтях руху капіталу платіжного балансу.

У світовій практиці валютні обмеження впроваджуються державами, які мають дефіцит платіжного балансу через не збалансування своїх валютних відносин. Ці обмеження можуть бути у формі відвертих заборон, лімітування валютних операцій, введення кредитної "стелі" тощо.

Метою політики валютних обмежень є, як правило, вирівнювання платіжного балансу, підтримка валютного курсу, концентрація валютних резервів.

Інвестиційний клімат та умови руху іноземних інвестицій

Стратегічною метою української зовнішньоекономічної політики є активне залучення країни до міжнародних інтеграційних процесів. Однак реалізація цього завдання потребує концентрації значних інтелектуальних, матеріальних, фінансових і природних ресурсів для розвитку стратегічних, «проривних» технологій як основних чинників конкурентоспроможності у світовій спільноті.

Наприклад, щоб досягнути рівня, необхідного для вступу до ЄС, Україні потрібен річний ВВП близько 300 млрд. дол., або 6 тис. дол. на душу населення. Економічні передумови вступу до ЄС базуються на тому, що такий достаток дозволяє країні в основному вирішити найнагальніші соціально-економічні проблеми. Так, ВВП на душу населення в Німеччині становить 25 тис. дол., Польщі -- 4,5 тис., Болгарії -- 1,55 тис. дол. В Україні ж -- менше тисячі доларів. Ані в Європі, ані в Азії, ані в Північній Америці вже майже не залишилося країн із таким рівнем ВВП на душу населення і середньою зарплатою трохи менше 80 дол. на місяць. Простий математичний розрахунок свідчить: щоб 50 млрд. дол. ВВП перетворилися на 300 млрд. за щорічного зростання навіть на 10% знадобиться 20 років.

І це за умови стабільного притоку капіталу в народне господарство. Але в Україні, як і в усіх країнах пострадянського простору, рівень внутрішніх заощаджень та інвестицій дуже низький і явно недостатній для стабільного економічного зростання. Це пояснюється низькими приватними доходами, низькою рентабельністю у промисловості, а також значною часткою безготівкових, а дещо раніше -- й бартерних операцій.

З іншого боку, формування нового глобального економічного порядку створює унікальні можливості. Міжнародна торгівля зростає в середньому на 6--8% за рік, що вдвічі більше, ніж зростання продукції у світовому масштабі. А зарубіжні інвестиції стабільно випереджають звичайну торгівлю. Через ці ринки капіталу обертається щодня не менше 1,5 трлн. дол. (400 трлн. дол. на рік). Саме фінансові ринки найяскравіше демонструють процеси економічної глобалізації.

Глобалізація світової економіки та європейська інтеграція ставлять перед Україною питання про власне геополітичне позиціонування. Понад те, сьогодні для нашої держави проблема визначення свого реального місця у світі стає критичною. Адже правильний вибір визначатиме успішний економічний розвиток країни та її здатність максимально ефективно інтегруватися до глобального простору. Сама ж реалізація інтеграційних планів залежить від того, чи зможе країна у певні терміни залучити критичну масу інвестицій. Таким чином, зараз перед Україною стоїть двоєдине завдання -- визначення пріоритетів розвитку та побудова ефективної інвестиційної моделі, здатної забезпечити фінансування модернізації й нарощування виробничих потужностей.

За оцінками експертів, для нормального розвитку економіки України потрібно додаткових інвестицій від 80 до 100 млрд. дол. США. Водночас прямі іноземні інвестиції за тринадцять років незалежності становили лише 5,3 млрд. дол. Цифра більш ніж скромна. Наприклад, Чехія за такий час отримала понад 20 млрд. дол. Щорічні інвестиції в Польщу становлять 4--5 млрд. дол., тоді як в Україну -- 0,5 млрд. За обсягами іноземних інвестицій на душу населення Україна поступається навіть Албанії та Казахстану. За даними американської асоціації Economist Group, за рівнем інвестиційної привабливості Україна знаходиться в сьомому десятку країн. Згідно з офіційною статистикою, щорічний приріст іноземного капіталу, інвестованого в країну, становить близько 15%, але це без урахування грошей, що вивозяться нерезидентами з України. Зараз на кожні три долари вкладених інвестицій припадає один долар офіційно вивезеного капіталу. Це пояснюється розірванням інвестиційних договорів через підвищення інвестиційних ризиків у країні.

Існує цілий комплекс чинників, що впливають на прийняття рішення про інвестування: політико-економічні, соціальні, ефективність виробництва, можливість доступу на інші ринки тощо.

Дуже часто для оцінки надійності вкладень використовують кредитні рейтинги та економічні індекси. Тут наші позиції аж ніяк не ідеальні. Так, 2002 року Україна у сфері макроекономічної конкурентоспроможності, за оцінкою Всесвітнього економічного форуму, опинилася на 69-му місці серед 80 країн, а за індексом економічної свободи, розрахованим Heritage Foundation, посіла 137-е.

Не слід також забувати, що чим менше імідж країни відповідає очікуванням інвестора, тим нижче оцінюється інвестиційний клімат і тим на більші поступки й пільги мусить погоджуватися держава для залучення капіталів. І навпаки, поліпшення інвестиційного клімату дозволяє державі послідовно знижувати пільги, вирівнюючи їх до міжнародних стандартів, і створювати конкурентний інвестиційний ринок.

Така привабливість є ключовою умовою залучення зовнішніх інвестицій в економіку держави, регіону, галузі або окремого підприємства.

У зв'язку з цим найважливішим завданням державного управління на цьому етапі є поліпшення та стабілізація інвестиційного клімату як країни загалом, так і окремих регіонів.

На мою думку, нам необхідно створити національну систему критеріїв оцінки регіонів (областей, міст тощо), у тому числі для визначення ефективності роботи місцевих органів влади з формування інвестиційного середовища й залучення інвестицій. Для цього, насамперед, необхідно проаналізувати дві основні групи чинників -- інвестиційний потенціал та інвестиційний ризик.

Інвестиційний потенціал -- показник кількісний, що враховує основні макроекономічні характеристики, насиченість території факторами виробництва (природними ресурсами, робочою силою, основними фондами, інфраструктурою тощо), споживчий попит населення та інші показники.

До сукупного інвестиційного потенціалу регіону входять такі складові: ресурсно-сировинна, розрахована на основі середньозваженої забезпеченості території регіону балансовими запасами основних видів природних ресурсів; виробнича й дуже важлива споживча (сукупна купівельна спроможність населення регіону).

Інвестиційний ризик -- характеристика імовірнісна й якісна, він оцінює ймовірність втрати інвестицій та доходу від них. Можна виділити такі чинники ризику: політичний, економічний, соціальний, кримінальний, екологічний, фінансовий, законодавчий.

На основі аналізу й урахування всіх вищезгаданих показників і формується як рейтинг інвестиційної привабливості регіонів, так і рейтинг зусиль їхніх керівників щодо поліпшення інвестиційного клімату.

Оцінка інвестиційних ризиків, у свою чергу, дає базу для розробки програм регулювання інвестиційного клімату. Стосовно України, можна сформулювати правило дев'яти ключових інвестиційних чинників.

1. Лібералізація й дерегуляція підприємницької діяльності. Слід створити працюючу схему з виявлення й швидкого усунення бар'єрів для створення, ведення та закриття бізнесу. До неї входить комплекс заходів щодо зниження ступеня втручання з боку уряду в приватний бізнес, надання приватним підприємцям можливості діяти вільно й отримувати прибуток в умовах чесної конкуренції.

2. Стабільність і передбачуваність правового поля. Необхідно узгодити існуючі, розробити й ухвалити нові закони, що встановлюють єдині правила гри для компаній усіх форм власності. Насамперед, таку роботу слід провести щодо цивільного, трудового, податкового й комерційного кодексів, законодавства про захист прав у сфері інтелектуальної власності, патентів, політики передачі технологій та прямих іноземних інвестицій.

Не менш важливим є й забезпечення реального дотримання міжнародних договорів і виконання рішень іноземних арбітражів. Міжнародна інвестиційна спільнота має бути впевнена в тому, що будь-які угоди, відповідні прийнятим міжнародним нормам і правилам, мають силу в Україні.

Окремим невирішеним завданням залишається безумовне виконання судових рішень стосовно захисту прав власності інвесторів, а також розвиток земельного законодавства у напрямку вирівнювання прав вітчизняних і зарубіжних інвесторів.

3. Корпоративне й державне управління. До цього напрямку входить комплекс заходів із урегулювання корпоративних прав, діяльності державної адміністрації та приватизації державної власності.

Заходи щодо реформування державного апарату мають привести до перегляду ролі чиновників у регулюванні приватного сектора. Необхідно створити таку систему взаємовідносин між державою та бізнесом, яка б мінімізувала можливості для корупції на всіх рівнях.

Метою приватизаційних процесів має стати підвищення ефективності виробництва й використання ресурсів, мінімізація державного регулювання підприємницької діяльності, зниження державних витрат на підтримку неефективних виробництв і вивільнення ресурсів уряду для підвищення ефективності управління в суспільному секторі.

4. Лібералізація зовнішньої торгівлі та руху іноземного капіталу.

Цей інвестиційний чинник складається з комплексу заходів щодо стимулювання вільного переміщення товарів, послуг і капіталів між державами. Першочерговому врегулюванню підлягають такі сфери:

-- митна й транспортна політика, в тому числі боротьба з контрабандою, створення уніфікованої митної практики в різних областях країни;

-- сертифікація, включно зі спрощенням повільної й непрозорої процедури отримання сертифікатів на товари, імпортовані до країни, взаємне визнання сертифікатів якості продукції та міжнародної організації стандартів ISO;

-- страховий ринок, що передбачає вдосконалення законів українського страхового ринку, які суперечать європейським та світовим стандартам;

-- ринок праці, що зазнає браку професіоналів на українському ринку праці, особливо в державному секторі. І потребує спрощення процедури прийняття на роботу іноземних фахівців високої кваліфікації.

5. Розвиток фінансового сектора. Стан фінансового сектора має ключове значення для інвесторів. Тому робота у вказаному напрямку є найважливішою для поліпшення інвестиційного клімату та потребує здійснення такого комплексу заходів:

-- зняття обмежень на відсоткові ставки за банківськими кредитами й позиками;

-- скасування програм пільгового надання кредитів, запроваджених урядом;

-- розширення автономії Національного банку. Його основною метою має бути підтримка внутрішньої та зовнішньої стабільності, без урахування політичних міркувань;

-- оздоровлення банківського сектора шляхом удосконалення контролю за банківською діяльністю для підвищення довіри інвесторів до українських банків;

-- посилення кадрів комісій із питань цінних паперів і бірж;

-- заохочення конкуренції у фінансовому секторі шляхом розширення діяльності іноземних банків та інших фінансових організацій в Україні.

З розглянутими чинниками прямо пов'язані питання адміністрування податків. Найбільшою проблемою для інвесторів, яку необхідно вирішити найближчим часом, є сплата та повернення ПДВ. Вона набуває більшої ваги пропорційно зростанню експорту українських товарів.

6. Зниження рівня корупції. Необхідно створити таку систему відносин органів влади та бізнесу, яка мінімізує можливості зловживання державних чиновників, забезпечить послідовність у виконанні ухвалених законів і постанов, полегшить отримання дозволів, ліцензій і санкцій. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів щодо «профілактики» корупції; запровадити суворі покарання за корупцію й оприлюднювати факти чиновницького хабарництва; забезпечити суспільну підтримку програм із боротьби з корупцією, інформуючи громадян про їхні права.

7. Зниження політичного ризику. Політична стабільність і незалежність економічних пріоритетів від змін в органах влади була й залишається одним із найважливіших позитивних чинників при прийнятті інвестиційного рішення. Необхідно прийняти закони, що гарантують неможливість довільного відчуження приватної власності, включно з «повільною експропріацією»; зробити діяльність податкових інспекторів і місцевих адміністрацій підконтрольною центральній адміністрації.

8. Імідж і програми просування країни. Довгострокові цілі із залучення зовнішніх інвестицій потребують постійних зусиль із формування привабливого іміджу країни. Необхідно сформулювати й широко висвітлювати державну політику та готовність уряду вживати радикальних заходів, орієнтованих на ринкову економіку; публічно підтримувати інвестиції; посилити комерційні відділи зарубіжних посольств.

9. Формування інвестиційних стимулів. Мета дій у цьому напрямку -- створення інвестиційних стимулів, аналогічних стимулам торгових партнерів країни.

При цьому необхідно уникати вибіркового стимулювання, яке може призвести до спотворень і неефективного розподілу ресурсів. Основні заходи в цьому напрямку: встановити ставки оподаткування на рівні, аналогічному рівню сусідніх країн або країн-конкурентів; скасувати спеціальні інвестиційні пільги та привілеї, спрямовані на вибіркову підтримку окремих галузей, компаній або регіонів.

Особливо хочу наголосити, що істотно збільшити приток інвестицій можна лише за умови розвитку всього комплексу чинників, що формують інвестиційний клімат. Недооцінка хоча б однієї складової неминуче призведе до дисбалансу та створить напруженість на інвестиційному ринку України.

Наступним важливим кроком у забезпеченні стабільності інвестиційного процесу є формування ринку операторів зовнішніх інвестицій. У своєму розвитку український інвестор пройшов шлях від першокласника до професора у дуже стислі терміни. На початковому етапі це був інтуїтивний пошук можливих варіантів рішень. Здебільшого фінансувалися надприбуткові короткострокові проекти з невеликими вкладеннями. На наступному етапі почали з'являтися більш довгострокові інвестиційні проекти, визначилися основні гравці, почалося формування інвестиційного ринку. Саме на цьому етапі досягли успіху ті українські інвестори, які виступили оператором із залучення зарубіжних інвестицій. Оскільки вони змогли забезпечити баланс ресурсів, запропонувавши зарубіжним інвесторам свої знання, навички й володіння механізмами роботи саме на цьому ринку, українському ринку -- інвестиції, що значно перевищують внутрішні можливості.

Зараз в Україні залученням інвестицій багато хто займається, як на державному, так і на регіональному рівнях. Відсутність у більшості учасників досвіду із залучення й управління інвестиціями, їхні неузгоджені дії та відсутність заставних механізмів призводить до неефективної роботи в цьому напрямку. Вважаю, що сьогодні процес залучення інвестицій в економіку України має координуватися на державному або, щонайменше, на муніципальному рівні. Основну увагу слід приділити підготовці фахівців та розробці інвестиційних проектів за єдиними вимогами.

Нині від ефективності інвестиційної політики залежать оновлення виробництва, модернізація й нарощування основних фондів підприємств народного господарства, успіх структурної перебудови економіки, розв'язання соціальних і екологічних проблем. Слід зазначити, що в нинішніх умовах надходження іноземних інвестицій в економіку є чинником зростання ВВП, важливим джерелом створення робочих місць, врешті, сприяє успішній інтеграції України до європейського та світового господарства.

Вищевказані заходи, звісно ж, не вирішують усіх проблем із залучення інвестицій в економіку країни, але їх можна розгл ядати як основні напрямки у сфері вдосконалення інвестиційного процесу.

Стандартні умови та засоби міжнародних розрахунків, їх основні форми

Першочерговою і необхідною умовою здійснення будь-якої зовнішньоторгової операції, як уже відзначалося, являється зовнішньоторговий контракт. Одна з важливих вимог при його складанні - визначення валютно-фінансових умов угоди. Валютні умови нараховують такі позиції: валюта ціни; валюта платежу; курс перерахунку валют у валюту платежу; обмовки, що захищають сторони від ризику втрат. Фінансові умови включають такі позиції, як умови розрахунків; заходи проти необґрунтованої затримки платежу; форми розрахунків; засоби розрахунків. Дослідження валютно-фінансових умов зовнішньоторгового контракту показало, що при здійсненні зовнішньоторгової операції дуже важливий правильний вибір форми розрахунків, оскільки дозволяє учасникам угоди знижувати витрати і ризик, пов'язаний з невиконанням протилежною стороною своїх обов'язків по контракт). Форми розрахунків - це регульовані законодавством країни-учасника розрахунків способи виконання через банк грошових зобов'язань підприємств. В Україні міжнародні розрахунки здійснюються в порядку, встановленому законодавством країни, а також правилами, прийнятими в міжнародній банківській практиці. Виходячи з міжнародної торгової і банківської практики, виділяють 4 основні форми розрахунків: авансовий платіж, інкасо, акредитив і відкритий рахунок. Включення в цю класифікацію розрахунків з допомогою чеків, банківських переказів і векселів вважається недоцільним. Дані платіжні інструменти швидше являються способами платежу, за допомогою яких проходить реалізація основних розрахункових форм.

Кожна форма міжнародних розрахунків в тій чи іншій мірі пов'язана з ризиком для експортера й імпортера. Це залежить від багатьох факторів - від виду товару, ступеня взаємної довіри партнерів, їх платоспроможності, надійності банків, залучених до даної угоди і т. д. Тому кожен учасник угоди прагне відстояти ту форму розрахунків, яка являється для нього більш вигідною і в меншій мірі пов'язана з ризиком.

Авансовий платіж. Аванс - це грошова сума чи майнова цінність, передана покупцем продавцю до відвантаження товару в рахунок виконання зобов'язань по контракту. Аванс відіграє в даному випадку двояку роль. З одного боку, імпортер з допомогою авансу кредитує експортера, а з другого - забезпечує виконання своїх зобов'язань по контракту. Аванс може бути наданий в грошовій і товарній формах. Останній передбачає передачу імпортером експортеру сировинних матеріалів чи комплектуючих виробів, необхідних для виготовлення замовленого обладнання. Аванс в грошовій формі передбачає виплату покупцем узгоджених в контракті сум в рахунок платежів за умовами договору до відвантаження товару (надання послуг), а інколи навіть до початку виконання контракту. В світовій практиці авансові платежі використовуються у випадках:

1)коли продавець сумнівається в платоспроможності покупця; 2) коли політична і (чи) економічна обстановка в країні покупця нестабільна; 3)при постачанні дорогого обладнання;

4)при поставці товарів стратегічного призначення;

5)при тривалих строках здійснення контракту.

Аванс може надаватися як на повну вартість, так і в вигляді певного відсотку від неї. Його величина залежить від мети авансу, характеру товару, його новизни, вартості і строків виготовлення. В світовій практиці авансові платежі зазвичай складають 10-30% суми контракту.

Погашається аванс шляхом заліку при поставці товару. Ця умова повинна бути зафіксована в контракті.

Авансові платежі як форма міжнародних розрахунків більш вигідні експортеру і менше - імпортеру. Для імпортера вона являється ризиковою формою розрахунків, тому імпортер наполягає на виставленні на свою користь гарантії першокласного банку (гарантії повернення авансу чи гаранти належного виконання контракту). В міжнародній практиці авансові платежі, головним чином часткові, одержали достатній розвиток. Однак в даний час, особливо в країнах Західної Європи, вони не користуються широкою популярністю. Більша кількість угод укладається на умовах розстрочки платежу.

Інкасова форма розрахунків. Використання даної форми розрахунків регулюється "Уніфікованими правилами по інкасо", прийнятими Міжнародною торговою палатою в 1978 році (публікація МТП №322). Інкасо - це банківська розрахункова операція, засобом якої банк за дорученням свого клієнта одержує на основі розрахункових документів належні йому кошти від платника за відвантаженні на його адресу товари або за надані йому послуги і зараховує ці кошти на його рахунок в банку.

В здійсненні інкасової операції при міжнародних розрахунках приймають участь: імпортер (платник); експортер (довіритель); банк імпортера (інкасуючий чи представницький банк); банк імпортера (банк ремітент). Інкасова форма розрахунків об'єднується з акцептною формою. Акцепт -згода платника на оплату документів рахунку. При акцептній формі розрахунків товари відвантажуються негайно, не чекаючи оплати покупцем товару. Покупець оплачує товар після одержання розрахункових, документів, на випадок порушення постачальником умов договору, вокупцеві може відмовитися від оплати товару. При порушенні договору постачальник має право застосувати до нього санкції. Інкасо може бути чистим і документальним. Чисте інкасо - це інкасо фінансових документів, не супроводжене комерційними документами (переказні й прості векселі, чеки та ін.). Документальне інкасо - це інкасо фінансових документів, супроводжених комерційними документами (рахунки, страхові документи та ін.), а також інкасо тільки комерційних документів.

Документальне інкасо в міжнародній торгівлі являє собою зобов'язання банку одержати за дорученням експортера від імпортера суму платежу за контрактом проти передачі останнього товарних документів і перерахувати її експортеру.

1. Експортер відвантажує товари на адресу покупця у відповідності до умов договору.

2. Експортер підготовляє своєму банку пакет товаросупроводжуючих документів та інкасове доручення.

3. Банк-ремітент, перевіривши відповідність наданих документів, перерахованих в інкасовому дорученні, відправляє їх разом з інкасовим дорученням банку імпортера. 4.Банк імпортера віддає одержані документи імпортеру.

5.Інкасуючий банк одержує платіж від імпортера.

6.Сума платежу переводиться банком покупця банку продавця.

7. Банк - ремітент зараховує гроші на рахунок експортера. Інкасові операції порівняно прості і недорогі для контрагентів. Разом з тим вони мають серйозні недоліки, які різко знижують переваги в розрахунках по експорту. Одним з таких недоліків являється розрив у часі між відвантаженням товару, передачею документів у банк імпортера й одержанням платежу (інколи від кількох тижнів до кількох місяців), що, звичайно, затримує оборотність коштів експортера. Акредитивна форма розрахунків. Акредитив являє собою письмове зобов'язання банку провести за проханням і у відповідності до вказівок імпортера платіж експортеру проти набору документів, що повністю відповідають умовам акредитиву. В акредитивній операції беруть участь: імпортер, який дає доручення своєму банку на відкриття акредитива (наказодавець акредитива), бенефіціар (зазвичай експортер), на користь якого відкривається акредитив; банк, що виставив акредитив (банк-емітент); банк, через який здійснюється платіж на користь бенефіціара (виконуючий банк).

Документальний акредитив являється найбільш вигідною формою розрахунків для експортера, дякуючи надійності платежу і більш швидкому одержанню експортної виручки.

В міжнародній торговій і банківській практиці використовуються єдині стандартизовані процедури і правила використання документальних акредитивів. Ці процедури були сформульовані Міжнародною торговою палатою (МТП) в Уніфікованих правилах і звичаях для документальних акредитивів (УПДА), до яких приєдналася більшість банків світу. УПДА періодично переглядаються. В даний час діє редакція правил 1993 р. (публікація МТП №500).

1. Експортер відправляє імпортеру товару факс про готовність товару до відвантаження і просить виставити на його користь акредитив.

2. Імпортер дає вказівки своєму банку відкрити акредитив на користь бенефіціара у себе чи за кордоном.

3. Банк імпортера повідомляє експортера про відкриття акредитива і відправляє акредитивний лист, в якому докладно викладені умови акредитива.

4. Банк експортера повідомляє бенефіціару про відкриття на його користь акредитива і про умови цього акредитива.

5. Експортер відвантажує на адресу покупця товари у відповідності до умов договору.

6. Продавець передає виконуючому акредитив банку товаросупроводжуючі документи.

7. Виконуючий банк перевіряє відповідність наданих товаросупроводжуючих документів умовам акредитива й відправляє їх банку-емітенту.

8. Банк імпортера також перевіряє документи і тоді перераховує відповідну суму валюти на кореспондентський рахунок виконуючого банку.

9. Виконуючий банк зараховує відповідну суму валюти на рахунок бенефіціара.

10. Банк імпортера відправляє товаросупроводжуючі документи разом з акредитивним листом імпортеру.

11. Імпортер, одержавши документи, перевіряє їх відповідність умовам акредитива і приймає для акцепта. Якщо зауважень немає, банк списує гроші з рахунку наказодавця по акредитиву й відправляє останньому виписку.

При здійсненні міжнародних розрахунків на основі акредитива сторонам даного механізму, особливо бенефіціару, важливо звертати увагу на види акредитива. Розрізняють такі види акредитива: відзивні і безвідзивні; підтверджені й непідтверджені; перевідні (трансферабельні); револьверні (встановлюючі); покриті й непокриті. Відкритий рахунок. При розрахунках по відкритому рахунку контрпартнери ведуть взаємний облік сум поточної заборгованості. Експортер відвантажує товар імпортеру, відправляє на його адресу товаросупроводжуючі документи і заносить суму заборгованості в дебет рахунку, відкритого на ім'я імпортера. Останній здійснює такий же запис в кредит рахунку експортера. Після оплати товару експортер й імпортер здійснюють компенсуючі проведення.

Особливості даної форми розрахунків:

1) передбачає ведення контрагентами великого обсягу роботи; 2) товаросупроводжуючі документи поступають прямо до імпортера, мимо банку, в зв'язку з чим весь контроль за своєчасністю платежів лягає на плечі учасників угоди;

3) рух товару передує руху валютних коштів.

Порядок погашення заборгованості по відкритому рахунку залежить від домовленості сторін угоди.

Платіж по відкритому рахунку в більшій мірі вигідний імпортеру, оскільки відсутній ризик оплати недоставленого товару, а відсотки за користування кредитом не знімаються.

Для експортера цей платіж являється самою ризикованою формою розрахунків, оскільки в нього немає ніяких гарантій, що покупець врегулює свою заборгованість в узгоджений строк.

Платежі у формі відкритого рахунку займають сьогодні міцні позиції в торгівлі багатьох країн світу, особливо Західної Європи (до 60% всіх платежів). На жаль, в українській практиці, як і в інших постсоціалістичних країнах, розрахунки по відкритому рахунку не одержали достатнього розповсюдження. Це пов'язано в значній мірі з низькою платіжною дисципліною, недостачею інформації про фінансове становище фірм, відсутністю законодавчої бази для проведення розрахунків в цій фірмі.

Ми вважаємо, що з розширенням зовнішньоекономічної діяльності підприємств, поглибленням теоретичних знань працівників даної сфери прийде й досвід у виборі найбільш оптимальних форм і умов платежу у відповідності до світових стандартів, частково, країн ЄС. Ключові поняття: міжнародні розрахунки, валютний курс, конвертованість валюти, валютні умови контракту, фінансові умови контракту, форми платежу, способи платежу, авансовий платіж, інкасова форма платежу, документальний акредитив, платіж по відкритому рахунку, виконуючий банк, інкасуючий банк, банк-ремітент, банк-емітент, експортер-бенефіціар, експортер-довіритель.



Використана література

1.Омельченко «Іноземні інвестиції в Україні» довідник з правових питань Київ «Юрінком» 1997р.

2.Шевчук, Рогожин « Основи інвестиційної діяльності» Київ видавництво «Генеза» 1997

3.Пересада «Інвестиційний процес в Україні» Київ «Лібра» 1998

4.»Іноземні інвестиції та українські інвестиції за кордоном, міжнародні торги ( тендери )» // «Фінансовая тема» № 9 сентябрь 1998

5. Положення міжнародного валютного фонду

6. «Міжнародні економічні відносини» В.Б.Буглай, Н.Н.Ливенцев. Москва, «Фінанси і статистика» 1996 р.

7. «Міжнародні економічні відносини» Е.Ф.Авдокушин Москва, Информационно-внедренческий центр «Маркетинг» 1997 р.

8. Міжнародні валютно-кредитні відносини: Підручник/ М58 А.С. Філіпенко ,В.І. Мазуренко , В.Д. Сікора та ін; за ред. А.С. Філіпченка.- К.:Либідь.1997.-208с.

9. Козик В.В.. Павлова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини :Навч. Посіб. -Львів: Львівська політехніка,1999.-267 с.

10.Гаврилюк «Умови здійснення іноземного інвестування» // «Економіка України» № 8 серпень 1997

11.Ландарь «Особливості залучення іноземних інвестицій в Україну»

12. «Економіка України» № 12 грудень 1998

Размещено на Allbest.ru