Кредитно-грошова політика держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

33

Кредитно-грошова політика держави

1. Кредитно-грошова політика держави

Грошово-кредитні (монетарні) важелі є одними з основних інструментів економічної політики держави. Сутність державного регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів полягає у впливі на грошову пропозицію та ціну кредиту.

Грошово-кредитна політика -- це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування Інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою виваженої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості й рівня цін. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей. Визначаючи тактичні та оперативні завдання грошово-кредитної політики потрібно враховувати необхідність її диференціації залежно від конкретної макроекономічної ситуації.

Тактика монетарної політики повинна бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон'юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» -- політика «дешевих грошей». Політика «дорогих грошей» здійснюється зменшенням грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати сукупний попит. Політика «дешевих грошей» здійснюється збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.

Державна економічна політика, зорієнтована передусім на використання грошово-кредитних засобів, називається монетаристською. Монетаристська політика є найрезультативнішою за умов розвиненої ринкової економіки, інституціональної та юридичної інфраструктури, домінування в суспільстві підприємницької психології, високого ступеня залежності економічних суб'єктів від кредитів і низьких або очікуваних параметрів інфляції. Коли в державній економічній політиці переважають методи адміністративного регулювання, ефективність грошово-кредитної політики є незначною. У цьому разі виправдовує себе метод поетапного впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.

Інерційність економіки та грошово-кредитної сфери робить неприпустимим застосування різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів монетарної політики може бути лише тимчасовим, таким, що не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. З часом навіть можлива протилежна реакція з повною дестабілізацією грошового обігу.

Планування основних параметрів грошово-кредитної політики передбачає необхідність урахування ефекту запізнення, тобто, наявності розриву в часі між застосуванням регулювальних заходів і відповідною реакцією на ці дії як грошово-кредитної сфери, так і економічної системи в цілому. Дослідження у цій галузі доводять що зміна динаміки грошової маси позначається на динаміці цін і реальному обсязі ВВП із запізненням у 3-12 місяців. Не означає що стабілізаційні заходи мають спиратися на точні економічні прогнози та бути не просто своєчасними, а й випереджальними.

Вибір напрямів грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має враховувати і зовнішньоекономічні фактори функціонування економіки, ступінь інтегрованості країни у світовий економічний простір. Останнє передбачає необхідність узгодженості грошове-кредитної та валютної політики.

Суб'єктом грошово-кредитної політики є держава в особі центрального банку й відповідних-урядових структур -- міністерства Фінансів казначейства, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та ін.

Правову основу грошове-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг» та інші нормативно-правові акти.

Згідно із Законом України «Про Національний банк України» засади грошово-кредитної політики мають грунтуватися на основних критеріях і макроекономічних показниках ДПЕСР України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу ВВП рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету України та джерел його покриття, платіжного та торговельного балансів.

Головне завдання Національного банку України - створення умов неінфляційного розвитку економіки держави. Виникнення цього завдання зумовлене відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносною самостійністю кожної з них. Національний банк впливає на процеси формування попиту і пропозиції позичкового капіталу, проводить емісію, грошово-кредитну політику, забезпечує концентрацію тимчасово вільних чи обов'язкових резервів інших банків.

Основними методами грошово-кредитного регулювання є маніпулювання обліковими ставками, регулювання обсягів рефінансування, зміна розмірів обов'язкових банківських резервів, які кожний комерційний банк держави зберігає у центральному банку.

Резервні вимоги - один із найстаріших і найпоширеніших інструментів регулювання грошово-кредитної сфери, який належить до непрямих монетарних методів. Уведення обов'язкової норми резервування зумовлено потребою забезпечення достатнього рівня ліквідності комерційних банків, уніфікації контролю за їхньою діяльністю.

Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язкових резервів, то комерційні банки мають змогу збільшити ліквідність своїх активів і розширити кредитування. Коли ж норма резерву підвищується, ці можливості звужуються. Враховуючи, що лише незначна частина всіх активів комерційних банків є у вигляді готівки, зміна норми резервування на певну величину може призвести до багаторазового збільшення чи зменшення банківських депозитних грошей.

Національний банк України використовує політику мінімальних резервів для регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльності комерційних банків з їхніх зобов'язань щодо залучених коштів юридичних та фізичних осіб. Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» НБУ запроваджує для комерційних банків нормативи обов'язкових резервів.

Підвищення норм обов'язкових резервів призводить до зростання бездохідних активів і, відповідно, до зниження прибутковості комерційних банків. Зміна норм резервування не сприяє розробці комерційними банками довготермінових стратегій розвитку, оскільки обов'язкове резервування є прихованою формою оподаткування. Зі збільшенням вимог резервування банки неохоче надають довготермінові кредити.

Крім політики резервування, НБУ здійснює грошово-кредитне регулювання шляхом провадження дисконтної політики, інструментами якої є офіційна облікова ставка. Її застосовують для обліку державних короткотермінових зобов'язань або переобліку комерційних векселів і ставки рефінансування у разі надання кредитів комерційним банкам.

У світовій практиці облікова ставка з погляду комерційних банків - це витрати надлишкових резервів. Тому коли Національний банк її знижує, то тим самим стимулює комерційні банки до отримання позик. Відповідно кредити, які видають комерційні банки за рахунок цих позик, збільшують пропозицію грошей. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, центральний банк послаблює стимули комерційних банків до отримання позик, що зменшує обсяг кредитів, виданих банками, а отже, і пропозицію грошей.

Серед основних способів реалізації державою грошово-кредитної політики в розвинутих країнах важливу роль відіграють операції на відкритому ринку. Ці операції передбачають купівлю і продаж державних облігацій центральним банком з одного боку і комерційними банками, фінансовими компаніями і населенням - з іншого. У випадку купівлі центральний банк переказує відповідні суми комерційним банкам, збільшуючи залишки на їхніх резервних рахунках. У разі продажу центральний банк списує суми з цих рахунків.

Головними покупцями на ринку ОВДП в Україні є банки. НБУ налагодив механізм обігу ОВДП, створив систему електронного обліку цінних паперів.

2. Держане регулювання розвитку регіонів

Регіон - це частина території країни, на якій функціонує сформований комплекс галузей виробництва, виробничої та соціальної інфраструктури.

Кожен регіон характеризується специфічними природно-географічними, історико-демографічними, політико-адміністративними особливостями. Саме в регіоні створені умови для виробничої діяльності, проживання та організації побуту і відпочинку населення. Тут формуються ознаки етнічної спільності людей, їхньої економічної і соціальної цілісності, поєднані інтереси усіх суб'єктів господарювання.

Регіональна економіка покликана забезпечувати раціональне використання ресурсного потенціалу регіону і на цих засадах вирішувати соціально-економічні проблеми населення, зменшувати залежність регіонів від центру. З цією метою треба визначити стабільні нормативи відрахувань до бюджетів всіх рівнів.

Головна мета державного регулювання розвитку регіонів - забезпечити найповніше використання їхнього ресурсного потенціалу шляхом оптимального поєднання інтересів держави і кожного регіону.

Стратегічна мета економіки України - гарантувати стабільність розвитку на базі створення високоефективної соціальне орієнтованої економіки усіх регіонів, яка забезпечить високий рівень життя населення, мотивацію до трудової і підприємницької діяльності, умови рівноправного партнерства у світовому економічному співтоваристві.

Регіональна політика держави охоплює такі напрями, як економічний, соціальний, демографічний, екологічний, поселенський та науково-технічний.

Найважливішим серед цих напрямів є економічний. Завданням регіональної політики держави тут є забезпечення комплексного і збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням наявних трудових ресурсів, науково-технічного потенціалу та можливостей їхнього ефективного використання.

Соціальний напрям означає, що держава сприятиме прискореному розвитку соціальної та виробничої інфраструктури в тих регіонах, у яких низький рівень соціального забезпечення (передусім у сільській місцевості).

Демографічний напрям державної регіональної політики повинен стимулювати якісні зміни демографічної і соціальної структури населення, створювати умови для зменшення смертності та зростання народжуваності, оздоровлення населення тощо.

Екологічний напрям охоплює регулювання природногосподарської збалансованості в регіонах і створення сприятливих умов для життєдіяльності населення, раціональне використання рекреаційних ресурсів та ін.

Поселенський напрям регіональної політики спрямований на формування раціональної системи розселення, збереження заселеності сільської місцевості, зростання ролі у поселенських структурах сільських населених пунктів, селищ міського типу та малих міст, стримування розвитку великих міст та ін.

Науково-технічний аспект регіональної політики повинен забезпечувати таке: розвиток пріоритетних напрямів наукових досліджень, раціональне ресурсоспоживання і природокористування; розробку, освоєння та широке використання принципово нових конкурентоспроможних машин, технологій і матеріалів; розробку технології ефективного використання енергоносіїв; сприяння зменшенню залежності від імпорту тощо.

Отже, регіональна політика держави - це сукупність економічних, правових, організаційно-управлінських рішень, спрямованих на гармонійне поєднання інтересів держави й окремих регіонів, створення сприятливих економічних та правових засад для національного використання місцевих ресурсів і виробничого потенціалу.

Державне регулювання розвитку регіонів забезпечують запровадженням відповідних пріоритетів, тобто наданням переваги на конкретному етапі розвиткові окремих галузей, видів діяльності, форм господарювання конкретних регіонів. Залежно від поставлених цілей та рівнів управління пріоритети можна визначати як на державному, так і на місцевих рівнях. Прикладом регіонального пріоритету державного рівня може бути інтеграція територіальної структури виробничих комплексів Донбасу, Придніпров'я, Прикарпаття та інших до всеукраїнського поділу праці, поглиблення їхньої спеціалізації щодо виробництва продукції, яка має першочергове значення для становлення економіки незалежної України.

Рівень економічного розвитку регіону і ступінь задоволення потреб його жителів залежать від виробничої структури цього регіону, комплексного використання його ресурсів. Раціональна виробнича структура, пропорційний розвиток усіх сфер суттєво впливають на підвищення продуктивності праці і раціональне використання трудових ресурсів, їхня продуктивність значно залежить від належного утримання та розвитку охорони здоров'я, спорту тощо.

Взаємодія складових структури регіону створює реальну базу для розвитку ринкових форм управління регіональними комплексами, вироблення та реалізації регіональної політики, спрямованої на ефективне використання виробничого апарату, трудових ресурсів та довкілля.

Одним із напрямів регіональної політики та проведення адміністративних реформ є вдосконалення адміністративно-територіального поділу України.

На рівні теоретичних розробок щодо економічного районування сформувались різні погляди українських вчених, зокрема, К.Г. Воб-лого, М.М. Паламарчука, Ф.Д. Заставного, М.Д. Пістуна, О.І. Шаблія, А.Т. Ващенка, І.А. Горленка, Л.М. Корецького, С.С. Мохначу-ка, В.А. Поповкіна та ін.

Здобуття Україною незалежності та перехід до ринкових відносин зумовили потребу формування внутрішньодержавного поділу праці, нових територіально-виробничих комплексів, вільних економічних зон та відповідних ринкових структур. Сформувались умови для проведення нового економічного районування України.

Останнім часом оригінальну думку про регіоналізацію (районування) висловив О.І. Шаблій. Соціально-економічний район у його розумінні - це великий регіон України, територія якого тісно пов'язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом - демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає його головні зовнішні функції і геопросторову організацію. Відповідно до цього автор пропонує виділити в Україні шість соціально-економічних районів. У їх центрі є великі міста, тут враховані загальноукраїнський поділ та інтеграція праці тощо. Виділено такі соціально-економічні райони: Західний, Центральний, Центрально-Східний, Північно-Східний, Південний та Східний.

В.А. Поповкін запропонував таке макроекономічне районування України.

1. Центральноукраїнський район (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області, або Київське Полісся І Середнє Придніпров'я).

2. Донбас і Нижнє Подніпров'я (Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька області).

3. Слобідська Україна (Харківська, Сумська І Полтавська області).

4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та АР Крим, або Північне Причорномор'я та Крим).

5. Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області, або Волинське Полісся, Поділля та Українські Карпати).

Макрорайонування території України за В.А. Поповкіним можна використати для регулювання головних економічних пропорцій, формування раціонального територіального поділу праці, а також для науково-аналітичного прогнозування. Такий поділ ґрунтується на історичних, економічних і соціальних факторах, спільності перспективних інтересів і напрямів розвитку економіки виділених регіонів. У сільськогосподарському виробництві виділяють такі зони і райони спеціалізації: Полісся, Лісостеп, Північний і Центральний Степ, Південний Степ, Передгірські і Гірські райони Криму, Передгірські й Гірські райони Карпат, зони великих міст і промислових центрів.

Регіональну політику треба формувати, враховуючи економічні, соціальні, науково-технічні, демографічні, гуманітарні та національні процеси, що відбуваються в регіонах.

Загалом спільним у підходах до економічного районування є тенденція до вирівнювання не тільки меж регіонів, а й економічного потенціалу, введення в них великих міст, які виконують міжгалузеві функції виробничого, наукового і культурного обслуговування, підготовки і перепідготовки кадрів тощо.

Крім того, в Україні потрібно уточнювати межі адміністративних одиниць - сіл, адміністративних районів, великих міст. Розукрупнення сільських Рад зумовлене потребою відродження так званих неперспективних сіл. З іншого боку, перехід до ринкових відносин та на переважно економічні методи управління передбачає укрупнення сільських районів.

Формування регіонів обласного рангу пов'язане з динамікою розвитку продуктивних сил, їхньою територіальною концентрацією, спеціалізацією, інтеграцією і диференціацією. Виконавчі управлінські структури, планові, статистичні, фінансово-кредитні органи визначають область як основну ланку територіального управління, оскільки в її межах функціонує багатогалузеве господарство, галузі якого взаємодіють між собою. Важливою ознакою цієї системи є її стійкі зовнішні і внутрішні зв'язки, які регулюють специфічні регіональні умови відтворення, спрямовані на раціональне використання природних, трудових і матеріальних ресурсів.

Зазначимо, що немало вчених піддають сумніву раціональність поділу України на 25 областей. Так зокрема на думку експертів Міжнародного інституту порівняльного аналізу, послуговуючись визначенням, яке пропонується законом, в Україні можна виділити не більше десяти областей, які територіальне збігаються з так званими ТВК -територіально-виробничими комплексами.

Як один з варіантів пропонується такий адміністративно-територіальний поділ: Київщина - в межах Київської та Чернігівської областей на основі Центрально-Поліського ТВК;

Волинь - в межах Житомирської, Рівненської та Волинської областей на основі Західно-Поліського ТВК;

Слобожанщина - в межах Полтавської, Сумської та Харківської областей на основі Північно-Східного ТВК;

Донеччина - в межах Донецької та Луганської областей на основі Донецького ТВК;

Запоріжжя - в межах Дніпропетровської та Запорізької областей -Придніпровський ТВК;

Таврія - в межах Одеської, Миколаївської, Херсонської областей та Автономної Республіки Крим - Причорноморський ТВК. Як варіант: АРК - окремий суб'єкт Крим;

Черкащина - в межах Черкаської та Кіровоградської областей на основі Центрально-українського ТВК;

Поділля - в межах Вінницької, Хмельницької та частково Тернопільської областей -- Подільський ТВК;

Карпатська область - в межах Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької, Закарпатської і частини Тернопільської областей - Карпатський ТВК.

Як альтернативу цьому пропонують зміну меж областей за умови загального збереження їхньої кількості. Але реалізувати цю пропозицію за допомогою парламенту неможливо без змін у Конституції.

Змінити межі областей неможливо і через референдум. Отже, для розв'язання проблеми є потреба розробити відповідний законодавчий механізм.

Новим територіальним одиницям можна дати старі історичні назви: Галицький край (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області), Подільський край (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області), Волинський край (Волинська, Рівненська області), Поліський край (Київська, Чернігівська, Житомирська області), Наддніпрянський край (Черкаська, Кіровоградська області), Чорноморський край (Крим, Одеська, Херсонська, Миколаївська області), Слобідський край (Харківська, Полтавська, Сумська області), Запорізький край (Запорізька, Дніпропетровська області), Східний край (Донецька, Луганська області).

Проте першочерговим у регіональній політиці України є надання регіонам широких прав у виробничій, фінансово-кредитній та в інших видах діяльності, що забезпечить ефективне використання їхнього ресурсного потенціалу і зменшить тенденції до сепаратизму.

У регіональній політиці держави треба враховувати специфічні особливості розвитку кожного регіону, історичних та Інших умов їхнього формування, сприяти сталості економічного розвитку. Найважливішими завданнями є забезпечення економічної незалежності, здатності економіки до саморозвитку. Потрібно організувати моніторинг індикаторів, які характеризують сталість розвитку економіки регіонів. Індикатори - це система кількісних показників, які визначають вплив різних чинників на сталість економіки регіону і змінюються залежно від соціально-економічного стану суспільства, пріоритетів його розвитку.

Реалізація стабілізаційних заходів, поетапний перехід до ринкових відносин потребують впровадження економічних та правових механізмів регулювання економіки як на державному, так і на регіональному рівнях. Ці механізми, як свідчить досвід розвинених країн, передбачають централізоване державне та регіональне прогнозування, планування та програмування соціально-економічних процесів. Комбінація цих елементів, взаємоузгодженість між ними визначають особливості управлінської політики держави.

Держава провадить макроекономічну і регіональну політику, сприяє формуванню сприятливого для господарської діяльності середовища, передусім, за напрямами, які відповідають інтересам суспільства. Для цього вона використовує законодавчу регламентацію економічної діяльності за допомогою відповідних законів. Йдеться про гарантування рівності всіх форм власності, попередження монополізації економіки, заохочення здорової конкуренції, захист споживачів і довкілля.

Що стосується макроекономічних та регіональних пропорцій, то їх регулюють за допомогою єдиної грошово-кредитної політики, системи податків, податкових пільг та фінансових санкцій, системи регулювання цін та соціального захисту населення, бюджетного планування, розробки цільових соціально-економічних, науково-технічних та інвестиційних програм тощо. Ринкова система потребує, щоб державні органи в процесі регулювання економічної діяльності враховували потребу чіткого розмежування повноважень законодавчої, виконавчої і судової влад.

В умовах ринкової системи об'єкт державної регіональної політики - економіка регіону як економічно-господарська система, є більш складним утворенням, ніж галузь. Якщо галузь - це сукупність підприємств і виробництв, однотипних технологічно, то регіон має у розпорядженні складний господарський комплекс, що складається з різних галузей, господарств, соціальних, культурно-побутових підрозділів, організацій та установ. Адже всі підприємства, організації й установи в регіоні пов'язані спільними природно-кліматичними умовами, використанням природних і трудових ресурсів, міжгалузевих виробництв, спільним використанням енергії, засобів зв'язку, транспорту, будівельної бази. Як самостійний об'єкт, регіон має також і спільні систему управління, фінансування і кредитування, задоволення соціальних потреб населення, охорони здоров'я, зон відпочинку. Цілісність регіону виявляється також у пайовій участі господарських суб'єктів у будівництві житла, культурно-побутових об'єктів, підвищенні професійного рівня зайнятого населення. Якщо в індивідуальному процесі відтворення домінуючу роль відіграє саме виробництво, то у регіональному - у центрі уваги є не одне підприємство, а їхня сукупність, і не просто елементів, а сукупність внутрішньо організована, функціональна. Водночас вона є частиною складнішої соціально-економічної системи багатогалузевого комплексу України в цілому. Проте при всій різноманітності галузевого складу та ступеня інтенсивності міжгалузевих зв'язків кожний регіональний комплекс включає не лише саме виробництво, а також виробничу і соціальну інфраструктуру, що обслуговують процес відтворення на різних його стадіях.

Отже, об'єктами державної регіональної політики є галузі господарського комплексу регіону, соціальна інфраструктура, природне середовище, населення і трудові ресурси. Держава провадить регіональне управління не тільки переліченими об'єктами, а й усіма адміністративно-територіальними одиницями, які входять до складу регіону.

Управління комплексним розвитком регіону повинно ґрунтуватися, насамперед, на залежності економічних можливостей регіону від ефективності функціонування виробництва, благополуччя кожного господарюючого об'єкта території від результатів його діяльності. З цією метою регіональні бюджети потрібно формувати на підставі запровадження довготермінових фіксованих нормативів відрахувань до державного бюджету з урахуванням особливостей соціально-економічного розвитку кожного регіону.

Державна регіональна політика передбачає таке: визначення стратегії економічного зростання, цілей та пріоритетів розвитку господарського комплексу; розробку законодавчих актів; розробку національних програм щодо найважливіших глобальних пріоритетних для країни проблем; проведення в життя єдиної технічної, структурної та інвестиційної політики; підтримання загальної збалансованості економіки; усунення монопольного становища окремих виробників; стимулювання конкуренції; регулювання економічних проблем, які не вирішує самостійно ринковий механізм; участь у міжнародному та внутрішньодержавному територіальному поділі праці.

На рівні регіону державна політика - це, насамперед, вибір пріоритетів та обґрунтування стратегії довготермінових та поточних прогнозів соціально-економічного розвитку, формування бюджету області, координація роботи місцевих органів влади у процесі вирішення міжрегіональних питань.

Особливого значення набуває питання про охорону довкілля та раціональне природокористування; вирівнювання життєвого рівня населення адміністративних одиниць, розташованих на території області; створення високорозвиненої соціальної інфраструктури, яка забезпечує задоволення всього комплексу соціально-культурних та побутових потреб населення; розвиток та управління рекреаційним господарством; регулювання споживання енергоресурсів на території; заохочення іноземних інвестицій тощо.

Важливими для регіонів сьогодні є питання розвитку підприємництва, роздержавлення і приватизації комунальної власності, проведення приватизації майна агропромислового комплексу та аграрної (особливо земельної) реформи, соціальний захист населення, формування товарного і фінансового ринків, ринку праці, інших інститутів ринкової інфраструктури та ін. Це означає, що регіональні органи повинні сприяти створенню всебічного ринкового середовища. З іншого боку, вони повинні забезпечувати розвиток регіональної соціальної і виробничої інфраструктури, раціональне використання місцевих природних, трудових, вторинних ресурсів, охорону природного середовища, розвиток регіональних систем розселення, збереження етнічної самобутності регіонів, налагодження прикордонної торгівлі, створення вільних економічних зон тощо.

Іншими словами, саме регіональні органи повинні забезпечувати комплексний і збалансований соціально-економічний розвиток регіонів, ефективно використовуючи природні, географічні, демографічні особливості регіонів, їхній економічний і науково-технічний потенціали. А оскільки проблеми завжди виникають у конкретному регіоні, то їх треба вирішувати на місцях за рахунок місцевих бюджетів, позабюджетних та інших коштів. Адже саме так фінансують цільові регіональні програми щодо соціального захисту, розвитку галузей соціальної сфери, раціонального використання трудових і природних ресурсів тощо. Велике значення має також створення фондів для фінансування програми розвитку підприємництва у виробничій сфері, зокрема, з переробки сільськогосподарської продукції, технічного переоснащення підприємств. Отже, вирішення низки регіональних проблем потребує нетрадиційних підходів та широкого застосування різних методів. Це можуть бути методи як прямого, так і непрямого державного впливу. Однак усіх їх треба спрямовувати на виконання головної функції, що забезпечує збалансований розвиток регіонів - координації і добровільного узгодження інтересів усіх економічних суб'єктів. Отже, об'єктивною потребою є перенесення центру ваги в управлінні багатьма соціально-економічними процесами безпосередньо на місця і залучення до їхнього вирішення усіх учасників господарської діяльності.

У Державній програмі «Україна-2010» зазначено, що метою регіональної політики повинно стати забезпечення економічних правових та організаційних умов для проведення муніципальної та адміністративної реформ, оптимізації виробничої структури регіонів, усунення диспропорцій між їхнім соціальним та виробничим розвитком, поліпшення екологічних умов проживання людей, вирівнювання рівнів економічного розвитку регіонів.

Головні напрями регіональної політики передбачають, насамперед, створення ефективних регіональних структур економіки. Основний наголос у «Програмі» зроблено на структурну перебудову старих промислових центрів, заохочення розвитку регіонів з експортними та імпорто-замінними потенціалами, створення спеціальних (вільних) економічних зон. Структурна перебудова дасть змогу поступово усунути диспропорції між регіонами, стабілізувати виробництво, особливо сільськогосподарське, забезпечити єдині соціальні стандарти для населення.

Для Донецького та Придніпровського регіонів пріоритетними будуть паливно-енергетична, чорна і кольорова металургія, хімічна, автомобільна, аерокосмічна промисловість, важке машинобудування. Значну увагу приділятимуть конверсії оборонних підприємств, заходам щодо забезпечення зайнятості населення, поліпшенню екологічної ситуації.

У Східному регіоні структурна перебудова спрямована на переоснащення та підвищення ефективності роботи підприємств тракторного та сільськогосподарського машинобудування, електронної, автомобільної, електротехнічної, харчової промисловості. Тут збільшуватимуться обсяги видобутку газу, нафти та продуктів їх переробки.

У Центральному регіоні на першому місці прискорений розвиток агропромислового комплексу, сфера послуг, харчова та легка промисловості, а також галузі авіабудування, машинобудування, радіотехніки та електроніки. Відбуватиметься реконструкція та технічне переоснащення підприємств хімічної промисловості, розвиток наукомістких виробництв на базі науково-технічного потенціалу Києва.

У Поліському регіоні зберігатиметься спеціалізація за такими напрямами, як сільськогосподарське машинобудування, видобуток і переробка мінералів, приладобудування, легка та харчова промисловість. Особливу увагу приділятимуть, зокрема, вирощуванню районованих культур та їхній переробці, розвитку лісового господарства, деревообробки, промисловості будівельних матеріалів.

Частину підприємств Подільського регіону потрібно перепрофілювати на випуск техніки для агропромисловго комплексу, медичних препаратів, товарів широкого вжитку. Як І раніше, головними тут будуть енергетика, сільськогосподарське машино- та приладобудування, електронна і харчова промисловість. АПК більше спеціалізуватиметься на вирощуванні та переробці цукрових буряків, зернових культур, м'яса та молока.

Структурна перебудова Карпатського регіону орієнтована на розвиток сільськогосподарського та автомобільного машинобудування, сучасних електроніки та електротехніки. Передбачена масштабна реконструкція хімічних та нафтохімічних виробництв, інтенсифікація лісового господарства, легкої і харчової промисловості. Формуватиметься високорозвинутий рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний комплекс загальнодержавного та міжнародного значення.

У Причорномор'ї пріоритети віддано розвитку морегосподарського комплексу - суднобудування та судноремонту, рибного та портового господарств, машинобудування для АПК, освоєнню нафтогазових родовищ шельфової зони Чорного моря. Важливим напрямом є створення сучасної індустрії туризму та оздоровлення у Криму, Одеській, Миколаївській та Херсонській областях.

Проте серед названих у «Програмі» регіонів України найбільший потенціал, як і найболючіші проблеми, мають східні регіони України. Тут розвинуті галузі промисловості і забруднене довкілля, є військово-промисловий комплекс, що відроджується, і вугільні шахти.

Зокрема, на частку Сумської, Полтавської, Харківської областей припадає 20% усього національного машинобудування. Головна частина промисловості зосереджена у Харкові, де, враховуючи його чималу інвестиційну привабливість, йде підготовка до створення вільної економічної зони, а Харківська область визначена експериментальним регіоном у розвитку двосторонньої співпраці з США. Заслуговують на увагу у Харкові такі підприємства: танковий завод ім. Малишева, «Турбоатом», «Хартрон», тракторний завод та інші підприємства.

Дніпропетровська і Запорізька області - другий індустріальний район України, особливе місце в якому посідають важка індустрія та харчова промисловість, що мають непогану інвестиційну привабливість і вдало доповнюють металургійну інфраструктуру, де створені холдинги (завод ім. Петровського, ім. Комінтерну, «Криворіжсталь», «Запоріжсталь»), морські порти на Азовському узбережжі, які виконують головні експортні перевезення металопродукції, а також такі підприємства, як «Дніпроспецсталь», Запорізький алюмінієвий комбінат, «АвтоЗАЗ», Нікопольське трубопрокатне виробництво та ін.

Донецька і Луганська області є найбільшим індустріальним районом України де, окрім вугільних підприємств, широко представлена кольорова металургія, великі хімічні виробництва, машинобудування, легка промисловість; інвестиційна привабливість району, незалежно від галузі, зумовлена урядовою політикою реформування вугільної промисловості і створенням у регіоні великої кількості вільних економічних зон.

Соціально-економічний комплекс регіону - це всі підприємства та відомства, які розміщені на його території! В умовах переходу до ринкових відносин та розширення економічної самостійності регіонів формуються умови для їхньої співпраці, чому повинні сприяти регіональні органи управління. Йдеться, насамперед, про координацію видів діяльності з облаштуванням території, активного створення ринкового середовища, координації планів підприємств із програмою розвитку регіону. Регіони повинні активно вести приватизацію. Насамперед треба приватизувати виробництва, які впливають на розвиток споживчого ринку, а також ті, перебування яких у державній власності стримує процес фінансової стабілізації, гальмує економічний розвиток, формування ринкової економіки. Реалізація приватизації потребує забезпечення участі в цьому процесі громадян, які б використали свої приватизаційні папери, розвитку широкої мережі фінансових посередників, створення передумов формування вторинного ринку цінних паперів, забезпечення участі у приватизації іноземних інвесторів.

Головною складовою соціально-економічного розвитку регіону є соціальна Інфраструктура. Вона охоплює об'єкти, установи й організації регіону, які, забезпечуючи її населення різними видами послуг, створюють передумови для життєдіяльності комплексу в цілому. Соціальна інфраструктура регіону - це взаємопов'язані галузі економіки, що забезпечують потреби населення в обміні, розподілі й споживанні матеріальних та духовних благ за місцем проживання.

Не менш важливою є участь регіональних органів управління у формуванні широко розгалуженої ринкової інфраструктури, яка забезпечує ефективне функціонування та розвиток підприємств. Йдеться про мережу аудиторських і лізингових фірм, довірчих товариств, страхових компаній, потужну систему комерційних банків, у тому числі спеціалізованих, товарних і фондових бірж, установ з перепідготовки та працевлаштування.

3. Особливості управління економікою перехідного періоду

Мета реформування економіки України - створення соціальне орієнтованої ринкової економіки, яка б на основі розвитку національного конкурентоздатного виробництва забезпечила гідний рівень життя населення, добробут нації в цілому.

Моделі реформування економіки

Американська (так зване стихійне входження в ринок) -- передбачає поступовий характер реформ, пасивну роль держави у цьому процесі, яка зводиться в основному до законодавчої діяльності й використання традиційних економічних важелів регулювання.

Японська -- передбачає активну роль держави у трансформаційному процесі: державне сприяння входженню в ранок та жорсткий контроль з боку держави на основі використання комплексу прямих, непрямих, економічних, правових, специфічних і нетрадиційних методів регулювання.

Фактори, що впливають на формування системи ДРЕ в Україні

Об'єктивні:

-- розвал Радянського Союзу і розрив традиційних економічних зв'язків;

-- висока сировинна, насамперед енергетична, залежність від інших країн;

-- деформована, нераціональна, неефективна структура народного господарства (високомонополізована, мілітаризована економіка з могутнім індустріальним потенціалом, який важко піддається структурній перебудові);

-- ресурсомістке затратне виробництво, переважно незамкненого циклу;

-- велика залежність від іноземної допомоги;

-- важкі наслідки Чорнобильскої катастрофи (фінансові, матеріальні, моральні втрати);

високий рівень тінізації економіки тощо.

Суб'єктивні:

-- повільний перебіг ринкових перетворень;

-- непідготовленість уряду і населення до реформування, важкий і болісний процес адаптації до нових економічних умов;

-- невпорядкованість відносин між основними гілками влади;

-- недосконалість законодавчого забезпечення реформ;

-- відсутність на початковому етапі реформування наукової концепції та програми перетворень;

-- самоусунення держави від виконання регулюючих функцій, помилки і прорахунки уряду;

-- брак кваліфікованих фахівців (команди реформаторів);

-- політична нестабільність;

-- зростання соціальної напруги, велика диференціація доходів, зубожіння значної частини населення;

-- традиції державного патерналізму;

-- українська ментальність (соціально-психологічні особливості нації): консерватизм, обережність, надмірна терплячість, утриманські настрої, сподівання на чиюсь підтримку.

Специфічні риси системи державного регулювання економіки України:

-- підірвана, але повністю не демонтована адміністративно-командна система управління;

-- незбалансованість народного господарства (цілі не підкріплені ресурсами);

-- значний зовнішній та внутрішній борг;

-- слабка мотивація стратегічної діяльності, переважання тактичного управління;

-- відсутність ефективних стимулів до високопродуктивної праці та інтересу до виробничого нагромадження;

-- велика питома вага державного сектору, низька ефективність управління в ньому;

-- затратна ідеологія господарювання;

-- нераціональна організаційна структура управління;

-- традиційні бюрократизм і корумпованість службовців.

Стратегічна мета державного регулювання трансформаційної економіки:

-- створення макро- та мікроекономічних умов для забезпечення повноцінного функціонування ринкових регуляторів, ефективної діяльності суб'єктів господарювання, становлення конкурентоздатного національного виробництва, збалансованого і стабільного економічного розвитку;

-- формування гідних умов життя і праці громадян країни, задоволення їхніх потреб, реалізація соціальних цілей суспільства.

Функції державного регулювання економіки перехідного типу

1. Постійні (традиційні): цільова, стимулююча, регулююча, коригуюча, регламентуюча, контролююча, соціальна.

2. Тимчасові -- пов'язані з реформуванням системи соціально-економічних відносин і створенням умов щодо формування ринку:

- макроекономічна стабілізація і вихід із кризи;

- створення і впровадження стабільного ринкового законодавства;

- реалізація конкурентних переваг країни (специфічних pеcyрсів розвитку);

- становлення національного конкурентоздатного виробництва з орієнтацією на світові стандарти якості;

- підтримка вітчизняного товаровиробника на основі критеріїв ефективності;

- роздержавлення і пошук ефективного власника;

- формування конкурентного середовища;

- кардинальна структурна перебудова економіки;

- раціональна науково-технічна та інвестиційно-інноваційна політика;

- створення ефективної кредитно-грошової та фінансової систем;

- формування інститутів ринкової інфраструктури;

- забезпечення раціонального входження у світову економіку;

- формування ефективної системи соціального захисту населення;

- проведення інституційних перетворень (створення правових інститутів, системи нових організацій та установ ринкового типу, нової системи управління економікою) тощо.

Кожна економічна система проходить стадії становлення і розвитку, зрілого стану і занепаду, коли відбувається становлення нової системи. Перехідний період -- це особливий період в еволюції економіки, коли стара система сходить з історичної арени й водночас народжується і утверджується нова, У зв'язку з цим розвиток перехідної економіки має особливий характер, що істотно відрізняється від звичайного, нормального економічного розвитку. Адже в перехідній економіці зберігаються і досить тривалий час функціонують старі економічні форми і відносини і одночасно виникають і утверджуються нові. До того ж ні ті, ні інші форми і зв'язки не діють повною мірою, адже одні підриваються і поступово занепадають, а інші народжуються і поступово утверджуються. Ситуація ускладнюється тим, що співвідношення між новим і старим дуже змінюється. Це стосується будь-якої перехідної економіки.

Перехідний період від адміністративної економічної системи до ринкової характеризується великою своєрідністю. Нинішні розвинені країни переходили від традиційної, аграрної економіки до ринкової. Цей період супроводжувався промисловим переворотом, народженням промисловості, насамперед виробництва засобів виробництва, яке стало матеріальною основою переростання виробництва і суспільства в цілому. Нинішній перехідний період -- це перехід від особливої планової економіки, яка грунтувалася на своєрідних устоях, і тому йому властиві свої риси і закономірності. Так, становлення індустріальної основи капіталістичного суспільства зумовило інтенсивні процеси усуспільнення виробництва і праці, зростання масштабів приватної власності, розвиток таких форм, як акціонерна, монополістична і державна власність. Це об'єктивний, природний процес. Адміністративно-командна система засновувалась на абсолютному пануванні державної власності, тому одним з головних завдань перехідного періоду є роздержавлення і приватизація державного майна, тобто замість державної власності мають утвердитися різноманітні форми власності (колективна, приватна, кооперативна, державна тощо). Отже, при становленні ринкової економіки усуспільнення зумовлювало розвиток нових форм власності, які відкривали простір масштабам виробництва, що зростали. В сучасних умовах йде зворотний процес. Він спрямований на подолання надмірного формального усуспільнення виробництва і створення форм власності, які б відповідали реальному усуспільненню виробництва і сприяли розвитку продуктивних сил.

Розвинені країни свого часу в міру зростання індустріальної бази, концентрації та централізації виробництва й капіталу йшли шляхом утвердження великого машинного виробництва і властивих йому форм організації, в тому числі монополістичних об'єднань.

Для адміністративно-командної системи були характерні висока централізація економіки, небачений у світі монополізм. Держава була головним господарюючим суб'єктом, а розвиток народного господарства визначався єдиним державним народногосподарським планом. У зв'язку з цим при переході до ринкової економіки об'єктивною закономірністю с перебудова організаційно-економічної структури економіки шляхом її демонополізації, деконцентрації виробництва та децентралізації управління, широкого розвитку малого і середнього підприємництва. Інакше кажучи, багатоманітність форм власності має доповнюватися різноманітністю форм господарювання.

Перетворення відносин власності та організаційно-економічної структури економіки означає становлення нових виробничих відносин. У розвинених країнах становлення капіталістичних ринкових відносин спиралося на промисловий переворот, який створив для них адекватну матеріально-технічну базу. Ставши на «власні ноги», капіталізм забезпечив швидкий розвиток економіки. Адміністративно-командна економіка має досить потужну індустріальну базу, але її структура недосконала, оскільки значно переважають галузі важкої й оборонної промисловості, сировинні галузі та недостатньо розвинений споживчий сектор економіки. Для цієї бази властива технологічна багатоукладність, коли в галузях оборонної промисловості застосовувалися високі технології, а в споживчому секторі панувала техніко-технологічна відсталість, у сільському господарстві була дуже висока частка ручної праці. І нарешті, для структури економіки командної системи були характерні, як уже зазначалося, панування матеріального виробництва і недостатній розвиток соціальної сфери.

Для переходу до ринкової економіки потрібна перебудова виробничо-технологічної структури економіки, але це має бути не проста зміна співвідношення різних галузей і сфер, а технічне переоснащення, перехід на якісно новий рівень продуктивних сил.

Для того щоб подолати значне відставання України від розвинених країн, слід перейти на новий технологічний спосіб виробництва, який підніс би ефективність матеріального виробництва і забезпечив істотну зміну співвідношення його з соціальною сферою на її користь. При цьому слід ураховувати, що соціальна сфера -- це не тільки наслідок високого розвитку матеріального виробництва, а й активний чинник розвитку людини, науки, освіти, що в наш час є головним для зростання виробництва, суспільно-економічного розвитку.

Глибока, докорінна відмінність цих двох систем визначила той факт, що сучасний перехідний період є дуже складним за глибиною і масштабами соціально-економічних перетворень. Невідповідність соціально-економічної, організаційно-економічної й виробничо-технологічної структури командної системи умовам ринкової економіки зумовили те, що перехідний період розпочинається глибокою системною, трансформаційною кризою: небаченим досі в історії спадом виробництва, гіперінфляцією, зубожінням народу. Об'єктивна обумовленість кризи надзвичайно посилена грубими прорахунками і помилками в соціально-економічній політиці. Головна причина цього полягала в тому, що ринкова і перехідна економіка, по суті, ототожнювалися, тобто вважалось: оскільки переходимо до ринкової економіки, то треба реалізувати і в законодавчій, і в управлінській діяльності закони ринку, ринкової економіки.

Цей глибокий теоретичний прорахунок призвів до того, що недієздатним виявився прийнятий Верховною Радою України цілий пакет законів, спрямованих на регулювання економічних процесів. Це були закони класичного ринку, якого в економіці України ще не існувало. В результаті суспільство на стартовому етапі переходу до ринкових відносин виявилося не готовим цивілізовано розпорядитися можливостями вільного підприємництва, наданими йому законодавче. Утворилася невідповідність між новим законодавством і реальною економічною практикою. Ця глибока суперечність стала одним з визначальних чинників глибокої деформації господарських процесів, поглиблення економічної кризи. Адже було створено легітимні засади криміналізації економіки, тіньового накопичення капіталу, його використання в цілях, що суперечили інтересам розбудови національної економіки.

Найбільш згубним виявилося ігнорування специфічності умов ринкової трансформації економіки України. Адже Україна була часткою колишнього Союзу РСР і на час проголошення незалежності не мала певного комплексу державних інституцій. Крім того, понад 2000 найбільших підприємств України були підпорядковані загальносоюзним міністерствам, що потребувало широких і дійових заходів для забезпечення не формального, а реального підпорядкування їх інтересам національної економіки.

Як частка єдиного народногосподарського комплексу колишнього Союзу РСР економіка України була органічно пов'язана з його союзними республіками. Досить сказати, що внаслідок суспільного поділу праці, спеціалізації й кооперації виробництва Україна виробляла тільки близько 20 відсотків кінцевого продукту. Незважаючи на це, з проголошенням незалежності було переорієнтовано зовнішньоекономічну політику зі Сходу на Захід. Виникла суперечлива ситуація. Налагоджені зв'язки з країнами Сходу були розірвані, а для інтеграції з Заходом Україна була не готова виробляти конкурентоспроможну продукцію. Внаслідок цього спад виробництва впродовж 1991--1993 рр. більш як на 36 відсотків визначився чинниками, пов'язаними з помилками у зовнішньоекономічній сфері.

У принциповому плані помилковою була і соціальна політика держави, адже вона спрямовувалася на штучну консервацію доходів населення, що зменшувало платоспроможний попит. У світовій практиці використовується модель одночасного заморожування цін і зарплати. Адже нечувано деструктивною була політика зростання цін і стримування фонду оплати праці. Внаслідок цього відбулися глибокі вартісні деформації в економіці, що активно вплинуло на поглиблення кризових явищ.

Поєднання об'єктивних і суб'єктивних чинників, що виявились у помилках і прорахунках економічної політики, зумовили глибоку соціально-економічну кризу. Лише за 1991--1993 рр. вироблений національний дохід скоротився на 59 відсотків. Водночас за роки «великої депресії» у США 1929--1933 рр. спад виробництва не перевищував 25 відсотків. У СРСР під час другої світової війни найнижча позначка падіння промислового виробництва становила 30 відсотків.

Нарощування кризових явищ в економі ці призвело до різкого зниження рівня життя народу. За 1992 -- першу половину 1994 р. життєвий рівень населення України знизився у 2,5 раза. Істотно погіршилася структура особистого споживання. Спостерігається тенденція до скорочення три-валості життя.

Це зумовило вироблення нового курсу соціально-економічної політики, спрямованого на здійснення радикальних економічних реформ, прискорення ринкової трансформації економіки. Це єдина умова й основний шлях виходу з кризи, стабілізації економіки. Адже відновлення паралізованої економіки -- це єдина умова не тільки зупинення нещадного зубожіння народу, а й виходу на якісно новий рівень задоволення життєвих потреб та інтересів населення.

Однією з головних рис перехідної економіки є відмирання старої, командної системи й утворення елементів нової ринкової системи. Для цього процесу характерна поступовість, неможливість швидкої зміни існуючнх форм новими, а тим більше неприйнятність такого підходу, за яким спочатку треба все старе зруйнувати, а потім створити нове. Інакше кажучи в умовах перехідного періоду досить тривалий час зберігаються старі форми і водночас відбувається становлення нових форм і відносин. Це означає, що поступовість змін в економіці реалізує наступність і спадкоємність у суспільно-економічному розвитку.