Размещено на http://www.allbest.ru/

• Інститут банкрутства підприємства
• Інститут банкрутства підприємства як органічний елемент ринкової економіки

банкрутство фінансова криза підприємство

З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були милосердними до неспроможних боржників. Так, у Київській Русі злісний банкрут прирівнювався до злодія (татя), кредитори могли продати неспроможного боржника разом з усім його майном. У середньовіччі гарантом забезпечення повернення боргу було не стільки майно, скільки сама особа боржника: його життя, особиста свобода та недоторканність. У Франції, наприклад, у середньовіччі діяв указ, згідно з яким винних у банкрутстві належало піддавати покаранню, надіти нашийник і помістити біля ганебного стовпа.

Розвиток капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з явищем банкрутства. Поступово в цивільному та торговельному законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задовольнити позови та претензії кредиторів. Вид покарання неспроможного боржника тепер значною мірою залежить від того, з яких причин боржник став банкрутом. Якщо банкрутство настало внаслідок дії об'єктивних обставин, то покарання є мінімальним, а якщо воно є результатом шахрайства, недбалості чи халатності, то винні в цьому особи підлягають адміністративним та кримінальним покаранням. У результаті еволюції законодавства про банкрутство підприємств до нього дедалі більше вносилося норм, спрямованих не стільки на ліквідацію боржника, скільки на його фінансове оздоровлення.

Наслідком незадовільного фінансового стану більшості вітчизняних підприємств стало катастрофічне збільшення їхньої кредиторської та дебіторської заборгованості. Близько 55% дебіторської та близько 60% кредиторської заборгованості виявилися простроченими. Таким є наслідок неплатоспроможності більшості суб'єктів господарювання.

Неплатоспроможність, у свою чергу, є підставою для оголошення підприємства банкрутом. Відтак найбільше позовних заяв до арбітражних судів надходить у зв'язку з банкрутствами підприємств.

У ринковій економіці банкрутство підприємств - нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається від 20 до 30. У США, наприклад, загальна кількість підприємств, оголошених банкрутами в 1997 p., становила близько 30000. Для Німеччини проблема банкрутства підприємств нині є не менш актуальною, ніж для України. Так, у ФРН, починаючи з 1990р., спостерігається стабільне збільшення кількості підприємств, оголошених банкрутами: 1990 р. - 8730; 1991 р. - 8837; 1992 р. - 10920; 1993р. - 15148; 1994р. - 18837; 1995р. - 22344; 1996р. - 25530. Важливо, що зростання кількості фінансове неспроможних підприємств відбувається не тільки в абсолютному, а й у відносному вимірах. Так, на кожну тисячу підприємств у 1991 р. припадало 3,4 банкрутства; у 1992 р. - 4,1; у 1993 р. - 5,8; у 1994 р. - 6,8; у 1995 р. - 8,0; у 1996 р. - 9,2.
Банкрутство підприємств - це наслідок глибокої фінансової кризи. Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини. На практиці з кризою, як правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або брак у фірми потенціалу для успішного функціонування. З позиції фінансового менеджменту кризовий стан підприємства полягає в його неспроможності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності. Фінансову кризу на підприємстві характеризують за трьома параметрами: джерела (фактори) виникнення; вид кризи; стадія розвитку кризи. Ідентифікація вказаних ознак уможливлює правильне визначення діагнозу фінансової неспроможності підприємства та підбір найефективніших санаційних заходів. Для цього передовсім необхідно ідентифікувати причини фінансової неспроможності суб'єкта господарювання. Фактори, які можуть зумовити фінансову кризу на підприємстві, заведено поділяти на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).

Головними екзогенними факторами фінансової кризи на підприємстві можуть бути:

* спад кон'юнктури в економіці в цілому;

* зменшення купівельної спроможності населення;

* значний рівень інфляції;

* нестабільність господарського та податкового законодавства;

* нестабільність фінансового та валютного ринків;

* посилення конкуренції в галузі;

* криза окремої галузі;

* сезонні коливання;

* посилення монополізму на ринку;

* дискримінація підприємства органами влади та управління;

* політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в країнах підприємств-постачальників сировини (споживачів продукції);

* конфлікти між засновниками (власниками).

Вплив зовнішніх факторів кризи, як правило, має стратегічний характер. Вони зумовлюють фінансову кризу на підприємстві, якщо менеджмент помилково або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо відсутня система раннього попередження та реагування, одним із завдань якої є прогнозування банкрутства чи така система функціонує недосконало.
Можна виділити велику кількість ендогенних факторів фінансової кризи. З метою систематизації, їх можна згрупувати в такі блоки:

1. Низька якість менеджменту.

2. Дефіцити в організаційній структурі.

3. Низький рівень кваліфікації персоналу.

4. Недоліки у виробничій сфері.

5. Прорахунки в галузі постачання.

6. Низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції.

7. Прорахунки в інвестиційній політиці.

8. Брак інновацій та раціоналізаторства.

9. Дефіцити у фінансуванні.

10. Цілковитий брак контролінгу або незадовільна робота його служб.

У цілому всі ці причини кризи створюють складний комплекс причинно-наслідкових зв'язків. Звичайно, досліджуючи те чи інше підприємство, той чи інший випадок фінансової кризи, можна виділити певні специфічні причини фінансової неспроможності, але всі вони, як правило, обмежуються переліченими вище.

Типовими наслідками впливу названих причин та факторів на фінансово-господарський стан підприємства є:

* утрата клієнтів та покупців готової продукції;

* зменшення кількості замовлень та контрактів з продажу продукції;

* неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей;

* зростання собівартості та різке зниження продуктивності праці;

* збільшення розміру неліквідних оборотних засобів та наявність понаднормових запасів;

* виникнення внутрішньовиробничих конфліктів та збільшення плинності кадрів;

* зростання тиску на ціни;

* суттєве зменшення обсягів реалізації та, як наслідок, недоодержання виручки від реалізації продукції.

Виділяють такі види криз:

* стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал та бракує довгострокових факторів успіху);

* криза прибутковості (перманентні збитки "з'їдають" власний капітал і це призводить до незадовільної структури балансу);

* криза ліквідності (коли підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності).

Між різними видами кризи, як уже було сказано, існують тісні причинно-наслідкові зв'язки: стратегічна криза спричиняє кризу прибутковості, яка, у свою чергу, призводить до втрати підприємством ліквідності. Закономірним результатом розвитку симптомів фінансової кризи є надмірна кредиторська заборгованість, неплатоспроможність та банкрутство підприємства.

Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є ідентифікація глибини фінансової кризи. Розрізняють три фази кризи:

а) фаза, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства (за умови переведення його на режим антикризового управління);
б) фаза, яка загрожує дальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації;

в) кризовий стан, який не сумісний з існуванням підприємства і призводить до його ліквідації.

Ідентифікація фази фінансової кризи є необхідною передумовою правильної та своєчасної реакції на неї.

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей його впливу на фінансові відносини (нездатність задовольнити вимоги кредиторів, сплатити податки і збори тощо).

Фактори, які спричиняють виникнення фінансової кризи, поділяють на зовнішні і внутрішні.

* Зовнішні стосовно підприємства фактори -- це інфляція, нестабільність законодавства і податкової системи, нестабільність валютного і фінансового ринків, посилення конкуренції, політична нестабільність тощо.

* Внутрішні стосовно підприємства фактори охоплюють брак фінансової стратегії, низький рівень менеджменту, втрату ринків збуту, незадовільне використання виробничих ресурсів підприємства тощо.

Вплив цих факторів зумовлює втрачання підприємством своїх клієнтів, покупців, зменшення кількості замовлень на продукцію підприємства, неритмічність виробництва і нерівномірність завантаження його потужностей, підвищення собівартості, зниження продуктивності праці працівників підприємства, зростання обсягу неліквідних оборотних активів і понаднормативних запасів, підвищення плинності кадрів тощо.

Кризовий стан підприємства оцінюють за такими основними ознаками:

а) за причиною виникнення

* стратегічна криза, за якої на підприємстві зруйновано виробничий потенціал, бракує можливостей виходу з кризи власними фінансовими ресурсами;

* криза прибутковості, коли збитки підприємства зменшують його власний капітал, що спричиняє незадовільну структуру балансу підприємства;

* криза ліквідності, за якої підприємство є неплатоспроможним або існує потенційна небезпека втрати його платоспроможності;

б) за глибиною кризових явищ

* фаза кризи, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства;

* фаза, яка загрожує подальшому існуванню підприємства, тобто існує потреба негайної фінансової санації;

* кризовий стан, за якого підприємство не спроможне функціонувати і його слід ліквідувати.

Для швидкого виявлення потенційної загрози банкрутства підприємства та своєчасного розроблення запобіжних заходів використовують спеціальні методи його прогнозування -- тестування та дискримінантний аналіз.

Дискримінантний аналіз здійснюють на основі розроблення і обчислення значення спеціальних дискримінантних функцій (моделей).

У зарубіжній практиці використовують моделі прогнозування банкрутства, найвідомішими серед яких є модель Альтмана та модель Спрінгейта.

Загалом законодавство про банкрутство має виконувати три основні функції:

1) запобігати непродуктивному використанню активів підприємств;

2) реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрутства, маючи значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію);

3) сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Головне у провадженні справи про банкрутство підприємства -- якомога повніше задовольнити вимоги кредиторів, які пред'явлені до боржника. Цього можна досягти так:

а) у процесі ліквідаційної процедури продати майно боржника й розподілити виручені кошти між кредиторами;

б) втілити в життя план санації (реорганізації") боржника, що передбачає його збереження.

Арбітражний суд може застосовувати до боржника такі типи процедур:

а) ліквідаційні;

б) реорганізаційні;

в) санаційні.

До прийняття нового законодавства про банкрутство в Україні домінував перший метод. Проте в багатьох економічно розвинених країнах пріоритетною є санація, а не ліквідація підприємства-боржника. У ФРН, наприклад, у центрі уваги введеного в дію з 01.01.99 оновленого закону про банкрутство перебуває можливість задоволення претензій кредиторів згідно з планом санації (реорганізації). Аналогічні положення можна знайти і в законодавствах США, Франції та інших економічно розвинених країн. У вітчизняному законодавстві про банкрутство, яке діяло до 2000 року, також передбачалася можливість санації підприємства у процесі провадження справи про банкрутство, проте це питання було не достатньо врегульованим. Новий закон передбачає більше можливостей для відновлення платоспроможності боржника до і після порушення справи про банкрутство.

Сутність банкрутства випливає з визначень, наведених у законодавстві про банкрутство. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про банкрутство» від 1992 року під банкрутством розуміють пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений для цього строк виставлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом.

У червні 1999 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який вводиться в дію з 01.01.2000 року. Цей Закон є революційним у сфері банкрутства та санації підприємств. Він дає таке визначення банкрутства: банкрутство -- це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспромодісність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб'єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена арбітражним судом.

Суб'єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді. Не можуть бути суб'єктами банкрутства відособлені підрозділи юридичних осіб (філії, представництва, відділення).

За своєю суттю інституція банкрутства є одним зі способів добору (селекції) суб'єктів господарювання. Саме цим і зумовлена необхідність такої інституції. У ринковій економіці банкрутство підприємств -- нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається 20--30.

Рис 1 - Альтернативні варіанти розвитку справи про банкрутство

Позовних заяв щодо оголошення підприємств банкрутами 2005 року було в Україні 20 000. Як свідчить статистика, лише 35-25% підприємств, на які подано позови, оголошуються банкрутами (табл. 1).

В Україні близько 10--15% всіх поданих позовів про банкрутство стосуються підприємств з державною формою власності. Поширеною є думка, що в перехідний до ринкової економіки період положення Закону «Про банкрутство» щодо державних підприємств мають бути поблажливішими, щоб запобігти лавині банкрутств таких підприємств. Поширення лояльного підходу на приватний сектор (зокрема на приватизовані підприємства) не вважається доцільним, оскільки тут криється певна небезпека. Якщо приватні підприємці не будуть повною мірою обмежені дією закону про банкрутство, то може суттєво постраждати фінансова дисципліна.

Рис 2 - Проходження справи про банкрутство підприємства згідно із Законом "Про банкрутство"

Схарактеризуємо докладніше послідовність дій зацікавлених сторін щодо оголошення підприємства банкрутом чи його санації, яка передбачена новим Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Рис 3 - Проходження справи про банкрутство згідно з новим законодавством

Таблиця 1 - Перебіг порушених справ про банкрутство в Україні протягом 2002-2005 років

Послідовність провадження справи про банкрутство, передбачена новим законодавством, істотно відрізняється від тієї, що діяла до 2000 року (рис. 2 і 3).

1. Підстави та порядок подання заяви про порушення справи про банкрутство боржника.

Справа про банкрутство підприємства порушується за письмовою заявою будь-кого з кредиторів боржника, органів державної податкової служби або контрольно-ревізійної служби, працівників підприємства до арбітражного суду за наявності відповідних підстав (формальних ознак фінансової неспроможності). Кредитори мають право об'єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою. Боржник може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи за його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності.

Згідно зі статтею 15 АПК та статтею 6 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» справи про банкрутство розглядаються арбітражними судами за місцем перебування боржника.

Справа про банкрутство порушується арбітражним судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати і не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

Зауважимо, що згідно з положеннями колишнього Закону, кредитор міг звернутися із заявою щодо оголошення боржника банкрутом, якщо останній не міг задовольнити протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги. Отже, до основних нововведень у частині порушення справи слід віднести такі:

запроваджено положення щодо мінімальних розмірів вимог кредиторів, не задоволених боржником;

змінено строк, після закінчення якого у кредитора виникає право на звернення в арбітражний суд із заявою про порушення справи;

«змінено характер події, від якої відраховується строк, після закінчення якого кредитор може звернутися із заявою (3 місяці з дня, установленого для виконання зобов'язань, замість одного місяця після визнання претензійних вимог).

Висновки

Наслідком незадовільного фінансового стану більшості вітчизняних підприємств стало катастрофічне збільшення їхньої кредиторської та дебіторської заборгованості. Близько 55% дебіторської та близько 60% кредиторської заборгованості виявилися простроченими. Таким є наслідок неплатоспроможності більшості суб'єктів господарювання.

У ринковій економіці банкрутство підприємств - нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається від 20 до 30.

Суб'єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді.

Використана література

1. О.О. Терещенко. Фінансова санація та банкрутство підприємства. Навч. Посібник. К - 200

2. Абрютина М.С., Грачева А.В. Анализ финансово-економической деятельности предприятия: Учебно-практическое пособие 2-е изд., испр.- М.: Издательство “Дело и сервис”, 2000.- 256 с.

3. Артеменко В.Г., Беллендир М.В. Финансовый анализ: Учебное пособие. - М.: Издательство «ДИС», НГАЭ и У, 1997. - 128 с.

4. Бандурка А.М., Червяков И.М., Посылкина О.В. Финансово-экономический анализ: Учебник/ Х.: Ун-т внутр. дел, 1999. - 394 с.

5. Економічний аналіз: Навч. посібник / М.А. Болюх, В.З. Бурчевський, М.І. Горбатюк; За ред. акад.. НАНУ, проф. М.Г. Чумаченка.- К.: КНЕУ, 2001.- 540 с.

Размещено на Allbest.ru