Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

• Управління фінансами
• 1. Управління фінансами

Загальне управління фінансами України здійснюють Міністерство економіки, Міністерство фінансів, державне казначейство. Оперативне управління здійснює апарат. За його допомогою держава керує фінансовою діяльністю в усіх структурах підрозділів народного господарства.

Управління фінансами на підприємствах та в галузях народного господарства здійснюють фінансові відділки та служби підприємств; фінансові відділки та управління міністерств та відомств, які ще залишились. Всю роботу по управлінню державними фінансами здійснює Міністерство фінансів та його фінансові органи, Державна податкова служба.

Міністерство фінансів виконує такі функції:

Підготовка бюджету та організація його виконання;

Розробка проектів нового фінансового законодавства та нормативних актів стосовно фінансових питань, обґрунтування основних положень фінансової політики держави;

Розглядання та реалізація управлінських рішень по використанню фінансових ресурсів;

Контроль за дотриманням фінансового законодавства усіма органами управління.

Міністерство фінансів включає в себе Бюджетне управління та Управління виконання бюджету (казначейство). В Міністерстві існують структурні підрозділи, які притаманні ринковій економіці: Управління податкових реформ, Управління державних цінних паперів та фінансового ринку, Управління фінансування програм розвитку сільського господарства, Управління фінансових програм розвитку виробничої інфраструктури та споживчого ринку, Управління фінансування прграм розвитку сфери матеріального виробництва та конверсії.

Важливе місце в структурі апарату Міністерства займають: Управління фінансування оборони, проавопорядку та безпеки; Управління фінансування соціальної сфери та науки; Контрольно-ревізійне управління; Управління валютно-фінансового регулювання; Управління методології бухгалтерського обліку та звітності. В Україні створена та функціонує державна податкова служба. Її функціями є: контроль за дотриманням податкового законодавства;

контроль за правильністю обчислювання, полнотою та своєчасністю внесків у бюджет всіх державних податків та інших платежів; підготовка пропозицій по вдосконаленню податкового законодавства. Державна податкова служба має вертикальну структуру: їй підлягають податкові інспекції в районах, а їм - податкові інспекції виконкомів Ради народних депутатів, які функціонують окремо, тому що не входять у склад місцевих фінансових органів, а підлягають вищим ланкам системи.

Податкова система - це сукупність податків, зборів, інших обов'язкових платежів і внесків у бюджет і державні цільові фонди, що діють у встановленому законом порядку. Сутність, структура і роль системи оподатковування визначаються податковою політикою, що є виключним правом держави, що проводить її в країні самостійно, виходячи з задач соціально-економічного розвитку. Через податки, пільги і фінансові санкції, а також обов'язки і відповідальність, що виступають невід'ємною частиною системи оподатковування, держава пред'являє однакові вимоги до ефективного ведення господарства в країні.

По-перше, обов'язковість виконання законодавства про податки всіма суб'єктами оподатковування, що означає рівнонапруженість для підприємств усіх форм власності у формуванні загальнодержавного і місцевих бюджетів. У рамках цілісності економічної системи всі господарські суб'єкти і громадяни повинні знаходитися в приблизно однакових податкових умовах. Як свідчить світовий досвід, відступ від цього принципу означав би руйнацію єдиного ринку, порушення нормального переміщення фінансових і трудових ресурсів.

По-друге, соціальна справедливість у відношенні всіх суб'єктів оподатковування в питаннях про джерело сплати податків, про трудомісткість одержання прибутків (прибули), і в тому числі - про надання визначених пільг.

По-третє, сполучення інтересів держави, регіонів, підприємств і громадян і забезпечення надходження засобів у бюджети відповідних рівнів і державні цільові фонди.

Обов'язки і відповідальність у системі оподатковування обумовлені також дією двох взаємозалежних принципів системи - стабільності і гнучкості.

Принцип стабільності системи означає, що вона повинна носити стійкий характер при визначенні нормативних ставок податків і порядку числення податкових платежів у бюджет, фінансових санкцій і ін.

Дотримання цього принципу є одним із головних умов створення в країні в цілому й у кожному регіоні окремо обстановки загальної економічної стабільності, підвищення ефективності виробничої і фінансової діяльності і т.д. У Законі України "ПРО систему оподатковування" передбачається, що ставки податків і розмір інших обов'язкових платежів не повинні змінюватися протягом бюджетного року, якщо інше не передбачене законодавством України. У умовах ринку така стабільність потрібно на більш тривалий час.

З метою стабілізації податкових відношень установлено, що закон, що передбачає зміна розмірів податків і інших обов'язкових платежів, оберненої сили не має (за винятком випадків, коли він покращує положення особи або наймає з нього відповідальність). Ніхто не може відповідати за дії, що під час їхні вчинення не признавалися правопорушенням.

Під гнучкістю податкового законодавства розуміється спроможність податкової системи швидко перебудовуватися для ефективного рішення різноманітних питань, що виникають у податковій політика держави, без порушення стабільності системи оподатковування. Виходячи з вимог податкової політики України в сучасних умовах, у новому податковому законодавстві держава відмовилася від виправданих не себе вкрай жорстких ставок податків на підприємства, установило фінансову відповідальність банків і інших кредитних заснувань за порушення законів про податки, усунуло зрівнялівку в застосуванні адміністративного штрафу до посадових осіб підприємств і громадянам, більш чітко регламентувало права, обов'язки і відповідальність державних податкових інспекцій з урахуванням чинного законодавства України.

Принцип гнучкості забезпечується наявністю комплексу податкових пільг, що встановлює повне або часткове звільнення юридичних або фізичних від обов'язків по сплаті податків і інших обов'язкових платежів, що, у чергу, створює попередні умови для розвитку найбільше необхідних пріоритетних для товариства напрямків діяльності суб'єктів господарювання. Гнучкість податкової системи в умовах ринкових відносин виступає необхідною передумовою для активного використання всіх податкових інструментів із метою економічного і правового регулювання соціальних процесів, стимулювання розвитку виробництва й ін.

Сучасна податкова система регламентує основні обов'язки платників: звістки бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність і забезпечувати її цілість; у терміни, установлені законодавством, подавати в державні податкові інспекції й інші державні органи бухгалтерську звітність і інші документи і зведення, пов'язані з численням і сплатою податків і інших обов'язкових платежів; своєчасно й у повному розмірі сплачувати податкові суми і здійснювати інші обов'язкові платежі, припускати службових осіб податкових інспекцій для обстеження помешкань, що використовуються з метою одержання прибутків або пов'язані з утриманням об'єктів оподатковування, а також для перевірок із питань числення податків і інших обов'язкових платежів; виконувати інші обов'язки, пов'язані з численням і сплатою податків і інших обов'язкових платежів.

Для створення оптимальних податків найбільше важливими є такі вимоги:

а) податкова структура повинна сприяти використанню податкової політики з метою стабілізації, оздоровлення і підйому економіки країни; б) податкова система повинна бути справедливої, не припускати довільного тлумачення, бути зрозумілої платникам податків;

в) податки повинні по можливості не впливати на прийняття різноманітними особами економічних рішень або такий вплив повинний бути мінімальним;

г) скорочення витрат податками на утримання адміністрації і дотримання податкового законодавства;

д) використання податкової політики для досягнення соціально-економічної цілі необхідно зводити до мінімуму;

е) ставки податків не повинні перевищувати аналогічні ставки в сусідніх країнах;

ж) система податків повинна мати мінімум необґрунтованих пільг, бути ув'язаної з загальною політикою ціноутворення і ростом заробітної плати;

з) податки повинні надавати більше свободи підприємництву, інвестиціям, науково-технічному прогресу.

Податкова система може переслідувати різноманітні цілі, що не обов'язково можуть погоджуватися між собою. Виникають протиріччя, тому і необхідно домагатися тимчасової поступки. Наприклад, принцип рівності оподатковування потребує ускладнення адміністративної системи і веде до порушення принципу нейтральності, а регулююча функція податків може порушити принцип рівності і справедливості.

Існує два підходи до реалізації принципу рівності і справедливості. Перший - ґрунтується на принципі вигоди для платників податків. Справедливою податковою системою рахується та, при якій податки, що сплачуються платниками, відповідають користі, одержуваної від послуг держави, або, прямо говорячи, справедливість податкової системи залежить від структури державних витрат.

Другий підхід заснований на принципі спроможності сплачувати, відповідно до яких податкова проблема розглядається сама по собі незалежно від політики державних витрат, тобто при даній потребі в податкових надходженнях кожний платник податків повинний внести свою частку в залежності від спроможності сплачувати. Обидва підходи мають мак свої переваги, так і хиби. Кожна з податкових систем містить елементи двох підходів.

При побудові податкової системи випливає також узяти до уваги такі спостереження:

а) універсальний податок на споживання не впливає на вибір товарів, а акцизи впливають;

б) прибутковий податок впливає на вибір між теперішнім і майбутнім споживанням, а універсальний не робить такого впливу на споживання;

в) частковий податок на прибутки капіталів порушує інвестиційний процес;

г) при рості податкових ставок ефективність податкової системи спочатку підвищується і досягає свого максимуму, а потім починає знижуватися;

д) витрати прогресивного прибуткового оподатковування значно вище пропорційного.

Загальні принципи побудови податкових систем знаходять конкретне вираження в загальних елементах податків, що вміщають суб'єкта, об'єкт, джерело, одиницю оподатковування, пільги і податкову ставку.

Суб'єкти податку виступають або у виді податконосія, або кінцевого платника податків, формально не несучої юридичної відповідальності, але який є фактично платником через законодавчо встановлену систему перекладення податку.

Об'єктом або предметом оподатковування виступають різноманітні види прибутків, товарів і послуг, а також різні форми накопиченого багатства або майна. Окремі форми цього прибутку (заробітна плата, прибуток, рента, відсоток) мають самостійне значення і тому предмет оподатковування і джерело податку не завжди збігаються. Принцип рівності і справедливості розподілу податкового тягаря, що складає базу теорії конкретної побудови податків, лежить в основі побудови податкових ставок або розміри податку на одиницю оподатковування.

У залежності від принципу і характеру предмета оподатковування податкові ставки можуть бути твердими (абсолютна сума на одиницю оподатковування) або процентними. Процентні ставки, у свою чергу, можуть бути пропорційними і прогресивними. Податкова політика в Україні повинна сприяти, насамперед, росту обсягів накопичення, створенню умов, що полегшують підприємствам відновлення основного капіталу.

Ще 15 років тому американський економіст, фундатор нової податкової реформи в США, Лаффер довів, що податкові ставки впливають на ділову активність (або податкову базу), безпосередньо впливаючи на економічні стимули. Тому ставки податку нової податкової системи з балансового прибутку повинні бути на рівні 30-35 %, що відповідає інтересам виробників і про що свідчить світова практика.

Підприємствам і підприємцям, що займаються торгово-посередницькою діяльністю, необхідно встановити податки в розмірі 35-40 %, а податок із додаткової вартості - 18-20 %.

Податки - найбільше адекватний свободі господарської діяльності метод взаємовідносин держави як із підприємствами, так і з населенням, найбільше демократичний засіб економічного регулювання. Нова податкова система повинна враховувати принципові зміни в житті країни. Отже, необхідно створити більш розгалужену, кваліфіковану податкову службу дня контролю і своєчасної сплати податків, із можливостями (у випадках порушення законодавства) звістки слідство, забезпечити безпеку діяльності її робітників.

Робітники фінансових органів в умовах ринкової економіки повинні виступати не в традиційному вигляді контролера-ревізора, а у вигляді партнера робітників фінансових служб галузей народного господарства. Виключною є дріб'язкова фінансова регламентація, надлишня опіка підприємства.

Правильна організація управління фінансами має першочергове значення для їх використання. В значній мірі ефект оперативного управління фінансами залежить від того, як організована робота суб'єктів управління - фінансових органів, податкових інспекцій, страхових структур та багато численного апарату фінансових підрозділів в галузях народного господарства.

2. Бюджетний дефіцит

фінанси управління бюджет фіскальний

Фіскальна, або бюджетно-податкова політика пов'язана з формуванням державного бюджету. Вона передбачає цілеспрямоване регулювання податків і державних видатків для досягнення певних макроекономічних завдань. Податки і державні видатки -- основні знаряддя фіскальної політики.

Державний бюджет -- це баланс доходів і видатків держави, який ухвалюється на фінансовий рік. Уряд мобілізує грошові кошти насамперед через податки для фінансування загальнодержавних видатків. Податки забезпечують близько 90% доходів будь-якої держави. Після проголошення незалежності Україна розробила власне податкове законодавство, яке визначило її податкову систему.

До податкової системи кожної країни належать суб'єкти оподаткування, тобто ті, хто сплачує податки, -- фізичні особи та юридичні особи (підприємства), та об'єкти оподаткування -- прибуток підприємств, заробітна плата, вартість майна, виторг фірми, кількість землі тощо. Одиниця оподаткування -- це одиниця виміру об'єкта оподаткування (наприклад, для земельного податку -- гектар). Податкова ставка -- це величина податку на одиницю оподаткування. Для визначення величини податку кількість податкових одиниць множать на податкову ставку. Наприклад, податкова ставка величиною 20% для прибуткового податку з громадян означає, що за доходу у 200 гривень цей дохід розподіляється так: 40 гривень -- державі, 160 -- отримувачеві доходу.

Податок з громадян; капітальні знижки -- зменшення ставки оподаткування прибутку, котрий отримують за допомогою капітального устаткування; прискорена амортизація -- фактичне зменшення оподатковуваних сум прибутку в перші роки використання устаткування.

Отже, уряд мобілізує кошти до державного бюджету через податки, а відтак здійснює видатки. Державний бюджет України містить чимало статей видатків, які можна згрупувати у шість основних напрямів: 1) національна оборона; 2) утримання державного апарату; 3) фінансування бюджетного сектора економіки; 4) соціальні видатки; 5) фінансування розвитку економіки; 6) проценти за державний борг. Обсяг кожного з напрямів видатків установлюється в законодавчому порядку і відбиває політику уряду.

У структурі видатків державного бюджету України найвагомішими є частки, пов'язані з утриманням державного сектора економіки (освіта, правоохоронна діяльність, охорона здоров'я, житлово-комунальне господарство, наука, культура, спорт тощо), з фінансуванням національної економіки, обслуговуванням державного боргу, а також заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Державний бюджет має бути збалансованим. Це означає, що видатки мають дорівнювати доходам. Якщо доходи перевищують видатки, то має місце надлишок, або профіцит, бюджету; якщо, навпаки, видатки більші за доходи, то виникає дефіцит бюджету. Майже всі країни, за небагатьма винятками, мають нині дефіцит бюджету.

Відношення суми дефіциту до ВВП, виражене у відсотках, називають рівнем дефіцитності бюджету. Якщо такий рівень становить 1--2%, ситуація є терпимою, якщо більший, то підриваються підвалини стабільності економіки.

Є три основні способи збалансування дефіцитного державного бюджету:

підвищення податків;

додаткова емісія грошей, або сеньйораж;

державні позики -- випуск державних цінних паперів.

Підвищення податків має свої межі. На перший погляд може видаватися, що чим більші податкові ставки, тим більші надходження до державного бюджету. Проте частина економістів заперечує такий зв'язок, наголошуючи на важливості низьких ставок оподаткування для досягнення високих економічних результатів, у тому числі значних надходжень податків. Ці економісти вважають, що у довгостроковому періоді залежність доходів держави від податків описує так звана крива Лафера (рис. 1).

Криву Лафера пояснюють так. За нульових податкових ставок жодних податкових надходжень не буде. Якщо ж податки сягнуть 100%, тобто держава привласнюватиме всі результати праці громадян, ніхто не матиме бажання працювати в офіційній економіці і вся національна економіка стане тіньовою. Тому знову ж не буде податкових надходжень.

Що є між цими крайнощами? Якщо податкові ставки зростають від нуля, то податкові надходження збільшуються. Тоді за певного рівня ставок податків (чимало економістів вважають, що він становить 40%) люди починають менше працювати в офіційній економіці та спрямовують свою активність у тіньову економіку.

Рис 1.

Відтак державні податкові надходження фактично зменшуватимуться, навіть якщо податкові ставки збільшуватимуться. Хоча багато економістів скептично оцінюють криву Лафера, все ж підвищення податків як метод збалансування державного бюджету, вочевидь, є обмеженим.

Отже, рівень оподаткування, або податковий тягар у національній економіці, що нерідко вимірюється середньою податковою ставкою (відношенням реальної суми усіх податків до величини доходів фірм і домогосподарств), на думку фахівців, впливає на поведінку економічних суб'єктів і величину податкових надходжень.

Другий метод збалансування державного бюджету -- додаткова емісія грошей, або сеньйораж. Держава випускає додаткову кількість грошей і начебто отримує додаткові доходи. Це дуже зручний для уряду метод збалансування бюджету. Однак він має величезний недолік -- викликає інфляцію. В Україні з 1997 р. емісію грошей для збалансування бюджету не застосовують.

Найчастіше для зрівнювання доходів і видатків держави використовують позику. Для отримання позики уряд випускає і продає державні цінні папери, натомість отримуючи гроші. Цей метод не викликає інфляції, але призводить до виникнення державного боргу. Через певний проміжок часу державні цінні папери треба викупити.

У національній економіці існує пряма залежність між розмірами державного боргу і дефіциту бюджету. З одного боку, дефіцит бюджету збільшує державний борг, а з іншого -- зростання державного . боргу потребує додаткових видатків бюджету на його обслуговування, що збільшує дефіцит бюджету.

Як нам уже відомо, дефіцит державного бюджету визначають як різницю між державними надходженнями і державними видатками. Чимало економістів вважають, що сучасна методика вимірювання дефіциту бюджету не зовсім точно відображає реальний стан речей у сфері державних фінансів. На їхню думку, наявна методика, по-перше, не враховує впливу інфляції на дефіцит бюджету. Частина видатків державного бюджету спрямовується на сплату процентів за державний борг. Припустімо, що величина державного боргу становить D, а I -- номінальна процентна ставка, тоді iD -- сума процентів за державний борг. Більшість економістів уважає, що державні видатки мають охоплювати тільки реальну суму процента, а. не номінальну. Якщо r -- реальна процентна ставка, то реальні видатки на обслуговування боргу дорівнюють rD. Оскільки різниця між номінальною процентною ставкою І та реальною процентною ставкою г є темпом інфляції тс, то дефіцит бюджету завищено на величину itD ( = D - rD). За значних темпів інфляції величина nD може бути досить істотною. В результаті можлива ситуація, коли номінальний державний борг зростає, хоча реальна заборгованість держави знижується. Це ускладнює оцінку фіскальної політики.

По-друге, наявна методика оцінки дефіциту не враховує державних активів і пасивів. Багато економістів уважають, що в оцінках дефіциту бюджету й державного боргу потрібно враховувати державні активи. Як приклад вони наводять оцінку активів і пасивів у приватних одиниць -- домогосподарств і фірм. Якщо певна приватна одиниця взяла позику і купила певну річ, то збільшення її активів (куплена річ) нейтралізується її зобов'язанням (позиками). Тому в майновому стані цієї одиниці не відбулося жодних змін. Так само пропонується оцінювати і державні фінанси. Інакше кажучи, державні позики для закупівель капітальних благ не повинні збільшувати дефіцитів бюджету. Методику обчислення державного бюджету, яка враховує активи і пасиви, називають бюджетуванням капіталу, бо вона враховує зміни в обсязі капіталу. Проте реалізація цієї методики пов'язана з низкою проблем. Передовсім постає питання: які державні видатки враховувати як видатки на капітальні блага (зокрема, чи слід мати на увазі видатки на озброєння, видатки на розвиток інфраструктури і т.д.)

Дефіцит бюджету може змінюватися як унаслідок змін у фіскальній політиці уряду, так і в результаті зміни економічної кон'юнктури. Наприклад, у фазі спаду доходи фірм і домогосподарств знижуються, тому податкові надходження держави також зменшуються. Водночас більше громадян отримує право на допомогу з безробіття. Тому в цій фазі ділового циклу дефіцит бюджету зростає без будь-яких змін у фіскальній політиці.

Для оцінки впливу фіскальної політики на бюджет обчислюють так звані циклічно скоригований дефіцит бюджету (його нерідко ще називають дефіцитом бюджету за повної зайнятості, або структурним дефіцитом) та циклічний дефіцит. Для визначення цих дефіцитів спочатку обраховують бюджет за повної зайнятості -- він показує, якими були би податкові надходження, а відтак і сальдо державного бюджету, якби національна економіка продукувала природний обсяг продукції, а державні видатки були поточними. Зміна бюджету за повної зайнятості показує напрям впливу фіскальної політики на сукупний попит у національній економіці.

Фактичний дефіцит державного бюджету -- це різниця між: державними надходженнями і видатками. Він складається під впливом фіскальної політики і циклічних коливань. Структурний дефіцит визначають як різницю між надходженнями за повної зайнятості за наявних податкових ставок і фактичними видатками. Циклічний дефіцит -- це різниця між фактичним і структурним дефіцитами. Перевищення фактичного дефіциту над структурним становить циклічний дефіцит, а перевищення структурного дефіциту над фактичним -- циклічний надлишок.

Наявність вмонтованих стабілізаторів означає, що надлишок чи дефіцит фактичного бюджету за конкретний рік не є вдалими показниками фіскальної політики. Покажемо це за допомогою рисунка 2. Припустімо, що в році 1 національна економіка перебуває на рівні повної зайнятості, продукуючи обсяг виробництва ВВП,, і фактичний дефіцит бюджету дорівнює відрізкові АВ. Припустімо далі, що внаслідок певних обставин обсяг національного виробництва в році 2 зменшився до рівня ВВП2. При цьому уряд не застосував жодних фіскальних заходів. Оскільки податкові надходження зменшилися, то за незмінних державних видатків фактичний дефіцит бюджету зріс.

Статистичні дослідження показують, що певний захід уряду, який змінює структурний дефіцит бюджету, змінює фактичний дефіцит у тому самому напрямі.

У першому підрозділі з'ясовано три основні способи фінансування дефіциту державного бюджету. Вони впливають на національну економіку неоднаково. Найнесприятливішим серед них є додаткова емісія (її ще називають монетизацією дефіциту). Вона нерідко веде до сеньйоражу -- отримання урядом доходу від друкування грошей. Сеньйораж виникає тоді, коли темпи приросту грошової маси перевищують темпи зростання реального ВВП, що супроводжується підвищенням цін. У результаті всі учасники ринкового процесу платять своєрідний інфляційний податок, і частина їхніх доходів перерозподіляється на користь держави.

Монетизація дефіциту може відбуватися в різних формах -- у вигляді додаткової емісії або через збільшення кредитів центрального банку державним підприємствам за пільговими процентними ставками та ін.

3. Майнове страхування

Найдавнішою і традиційно розвиненою галуззю страхування є майнове страхування. Його економічне призначення полягає в компенсації шкоди, заподіяної страхувальнику внаслідок страхового випадку із застрахованим майном. Ідеться як про матеріальні, так і про фінансові збитки.

Обсяг відповідальності страховика включає виплату страхового відшкодування страхувальникові в разі пошкодження або знищення матеріальних цінностей, а також у разі втрати страхувальником грошових коштів або неотримання ним запланованого доходу (прибутку) внаслідок страхових випадків, обумовлених договором страхування.

Особливістю цієї галузі є те, що в основу визначення страхової суми за більшістю договорів майнового страхування покладено дійсну вартість застрахованих об'єктів. У разі страхування майна не на повну вартість збитки при настанні страхової події, як правило, також не відшкодовуються в повному обсязі.

Розмір відшкодування залежить від системи страхового забезпечення, передбаченої конкретним договором страхування. У майновому страхуванні використовують три системи страхового забезпечення: пропорційну, систему першого ризику і граничну (граничного відшкодування).

Пропорційна система передбачає виплату відшкодування в тій самій пропорції щодо реального збитку, в якій страхова сума за договором перебуває відносно дійсної вартості застрахованого майна.

Система першого ризику передбачає повне відшкодування збитків, завданих застрахованому майну, але в межах страхової суми за договором. Тобто якщо при використанні пропорційної системи страховик бере до уваги загальний обсяг збитків і відшкодовує його в певній пропорції, то в разі використання системи першого ризику обсягом збитків, який перевищує страхову суму, страховик просто нехтує. Зазначений обсяг вважається "другим" ризиком (на відміну від "першого", який підлягає відшкодуванню і від якого походить назва цієї системи).

Обидві ці системи використовуються страховиком як засіб заохочення страхувальника укладати договори на повну вартість майна. Вони втрачають сенс, коли страхова сума за договором і дійсна вартість майна збігаються.

Система граничного відшкодування використовується в тих видах майнового страхування, де страховик має компенсувати збитки страхувальника, які обчислено як різницю між заздалегідь обумовленою границею (звідси назва системи) і фактичним рівнем доходів. Ця система поширюється на страхування врожаю, втрат від простоїв у виробництві тощо.

Майнове страхування об'єднує найрізноманітніші види страхування, які іноді поділяють на дві підгалузі: страхування майна громадян і страхування майна юридичних осіб. Виокремлення цих двох підгалузей пов'язане з істотними розбіжностями у практиці проведення страхування майна юридичних і фізичних осіб.

По-перше, розмір ризику (з огляду на обсяги можливих збитків) при страхуванні майна громадян, як правило, значно менший, аніж розмір ризику юридичної особи.

По-друге, перелік об'єктів страхування у громадян є досить обмеженим. До нього належать зазвичай власні житлові і дачні будинки, господарські споруди, автомобілі, домашнє майни, домашні і сільськогосподарські тварини. Перелік об'єктів майнового страхування юридичних осіб значно ширший. Він охоплює будівлі і споруди, машини і технологічне устаткування, електронне обладнання, транспортні засоби усіх видів, вантажі, будівельно-монтажні й інженерні ризики, фінансово-кредитні ризики тощо. Відповідно до перелічених об'єктів в обох підгалузях виокремлюються конкретні види страхування.

По-третє, ризики громадян достатньо прості й однорідні, тому Доволі часто страховик може страхувати їх за стандартними умовами (видавати стандартний страховий поліс). А ризики юридичних осіб складні та неоднорідні, тому часто доводиться створювати індивідуальні програми страхового захисту відповідно до потреб конкретного страхувальника.

По-четверте, процес прийняття на страхування ризиків громадян - річ, здебільшого, порівняно нескладна. Інколи страховики навіть не вдаються до попереднього огляду майна, що страхується. Чого не можна сказати про прийняття на страхування ризиків юридичних осіб. Тут майже завжди потрібен попередній огляд.

По-п'яте, складність ризиків юридичних осіб часто спонукає страховиків скористатися послугами професійних страхових посередників - брокерів - з їхнім досвідом і знанням. При страхуванні майна громадян страховик може сам пропонувати поліси клієнтам або використовувати послуги страхових агентів, якими можуть бути фізичні особи, кредитні установи, відділення зв'язку, туристичні фірми, станції технічного обслуговування автомобілів тощо.

Страхування майна, як правило, здійснюється в добровільній формі.
Третя (порівняно нова для вітчизняного страхування) галузь - це страхування відповідальності. Економічне призначення такого страхування полягає в захисті майнових інтересів страхувальника в разі, якщо він завдасть шкоди життю, здоров'ю і майну третьої особи, а також майнових інтересів потерпілої третьої особи. Залежно від виду страхування страхову виплату страховик може здійснювати або на користь страхувальника, або на користь третьої особи, котру визнано постраждалою внаслідок певних дій або бездіяльності страхувальника. Страховою подією при страхуванні відповідальності вважається факт настання відповідальності страхувальника, який може бути встановлений судовими органами або добровільно визнаний самим страхувальником.

На відміну від майнового та особистого страхування, особливістю страхування відповідальності є те, що крім страховика і страхувальника тут завжди присутня третя особа, майнові інтереси якої захищає конкретний договір страхування. Найчастіше ця третя особа є невідомою (виняток становить страхування відповідальності за невиконання договірних зобов'язань).

Види страхування, які належать до цієї галузі, мають комплексний характер. Адже більшість полісів страхування відповідальності забезпечують одночасний страховий захист як життя і здоров'я третьої особи (об'єкти особистого страхування), так і її майна (об'єкти майнового страхування). У цьому полягає ще одна особливість страхування відповідальності.

Особливістю страхування відповідальності є також порядок визначення в договорі страхової суми. На відміну від страхування майна, де страхова сума зазвичай залежить від дійсної вартості об'єкта страхування, при страхуванні відповідальності страхова сума встановлюється у вигляді граничної суми відшкодування - ліміту відповідальності, яку бере на себе страховик, коли страхувальник завдасть шкоди третім особам (їхньому життю, здоров'ю, майну).

Законодавство більшості розвинених країн передбачає обов'язкове страхування відповідальності власників деяких джерел підвищеної небезпеки, найбільш загрозливих унаслідок значного поширення або великих масштабів імовірної шкоди. Практично в усіх країнах існує обов'язкове страхування відповідальності власників автотранспортних засобів. З 1 січня 1997 року страхування відповідальності власників транспортних засобів у обов'язковій формі запроваджене також в Україні. У більшості країн світу здійснюється страхування відповідальності власників авіаційного транспорту, власників суден, користувачів ядерних установок, обов'язкове страхування професійної відповідальності певних категорій фахівців. Практично всі перелічені види страхування відповідальності починають активно розвиватися й у нашій країні.

Використана література

1. Артеменко В.Г., Беллендир М.В. Финансовый анализ. - М.: ДИС, 1998. - 120 с.

2. Бахмут О.І. Аналіз платоспроможності підприємства. //Економіка. Фінанси. Право. -2000. - №12. - С.21-26.

3. Верига Ю., Подольська В. Методика аналізу фінансового стану підприємства. // Бухоблік і аудит.- 1994.- №4.- С.19-23; - №11.- С.30-33; - №12.-С.24-28;- 1995.- №1.- С.20-24.

4. Глазунов В.Н. Анализ финансового состояния предприятия. //Финансы.-1999.- №2.- С. 15-18.

5. Губіна І.А. Аналіз ліквідності підприємства на основі балансу. // Світ бухобліку.- 1998.- №2.- С.75-79.

6. Губіна І.А. Аналіз оборотного капіталу. // Світ бухгалтерського обліку.- 1998.- №3.- С.71-76.

7. Дем'яненко І.В. Фінансова стійкість підприємства та її регулювання. // Фінанси України.- 2001.- №5.- С.127-129.

8. Ковалев А.И. Анализ финансового состояния предприятия. - М.: Центр экономики и маркетинга .- 1997. - 192 с.

9. Логіненко Л., Ковальчук Г. Оцінка платоспроможності підприємства. Методичні підходи. // Економіка.Фінанси.Право.- 1998.- №10.- С.10-15.

10. Марченко А.А. Аналіз джерел формування фінансових ресурсів // Фінанси України. - 2002. - №9. - С. 102 - 108.

11. Фінанси підприємств: Підручник. / Під. ред. Поддєрьогіна А.М. - К.: КНЕУ.-2000. - 460с.

Размещено на Allbest.ru