Грошово-кредитні системи країн світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Золотий стандарт і стабільність грошово-кредитних систем

Розвиток грошових систем країн світу відбувався водночас з еволюцією товарного господарства та властивих йому економічних відносин. Грошові системи набували того чи іншого виду залежно від форми, в якій функціонують гроші - як товар (загальний еквівалент) або як знаки вартості.

На початку другої половини XIX ст. кілька європейських країн (Франція, Бельгія, Італія та Швейцарія) вдалися до спроби зберегти біметалізм, уклавши на конференції 1865 р. міжнародну угоду - так званий Латинський монетний союз. Це була перша спроба міждержавного регулювання грошових систем.

На території країн Латинського монетного союзу зберігалося вільне карбування монет із золота та срібла при підтриманні твердого співвідношення між золотими та срібними монетами (1:15,5), однаковий металевий вміст (вага та проба) грошових одиниць, вільний обіг монет одних країн-членів на територіях інших. Такий блок мав зміцнити позиції країн-членів відносно інших європейських країн, передусім Великобританії та Німеччини. Але цей союз проіснував недовго. Знецінення срібла наприкінці XIX ст. через здешевлення його виробництва призвело до того, що фактичне ринкове співвідношення золотих та срібних монет становило 1:20, 1:22. Як наслідок, недооцінені за законом золоті монети почали виходити зі сфери обігу до скарбів. Урешті-решт це спричинило розпад Латинського монетного союзу. У 1878 р. вільне карбування срібла у країнах союзу було заборонено і всі ці країни перейшли до золотого монометалізму.

Монометалізм - грошова система, за якої роль загального еквівалента виконує один метал: золото (золотий монометалізм) або срібло (срібний монометалізм), при цьому в обігу функціонують монети та знаки вартості, розмінні на грошовий метал.

У міру розвитку капіталістичного господарства біметалізм поступається монометалізму. Срібний монометалізм існував у Росії в 1843-1852 pp., в Індії - в 1852-1893 pp., у Голландії - в 1847-1875рр.

Англія першою здійснила перехід до золотого монометалізму наприкінці XVIII - на початку ХЕХ ст. В останній третині XIX ст. з'явилися умови для широкого запровадження золотої валюти. Завдяки своїй портативності (вища вартість та значно менша вага, ніж у срібних монетах) золоті монети були придатнішими для обігу. Золотий монометалізм було введено: у Німеччині - в 1871-1873 pp., у Швеції, Норвегії та Данії - в 1873 p., у Франції - в 1876-1878 pp., в Австрії - в 1892 p., у Росії та Японії - в 1837р., у США - в 1900р.

Золотий стандарт фактично був стандартом фунта стерлінгів, бо більшість країн у XIX ст. проводили політику збереження стабільної вартості своїх валют через переведення їх у фунти стерлінгів.

Великобританія мала перевагу країни, що на той час не брала участі у війнах. Це сприяло формуванню її іміджу як зразка фінансової стабільності та обережності.

Золотий монометалізм існував у кількох формах: золотомонетного стандарту, золотозливкового стандарту і золотодевізного стандарту.

Класичною формою вважається золотомонетний стандарт, за якого:

* золото виконувало всі функції грошей;

* в обігу перебували золоті монети. Уведення в обіг золотих монет не викликало ажіотажного попиту на них. Навпаки, їх часто намагалися позбутися як незручних в обігу;

* відкрите карбування монет із фіксованим золотим вмістом. Англійський фунт стерлінгів містив 7,32 г золота, долар - 1,5, франк - 0,29, марка - 0,35, російський рубль - 0,77 г;

* вільний рух золота та іноземної валюти між особами та країнами, завдяки чому відхилення валютних курсів від валютних паритетів відбувалося лише в межах "золотих точок".

Рівновага підтримувалася через суворий контроль з боку центрального емісійного банку. Залежно від установленого законодавством порядку забезпечення банкнот золотом існувало кілька систем банкнотної емісії.

Англійська система банкнотної емісії:

1. Законодавство установлювало максимальний контингент емісії - фідуціарна емісія. Згідно з актом 1844 р. цей контингент для Банку Англії дорівнював 14 млн. ф. ст.

2. Для решти банкнотної емісії, що законом не лімітувалася, обов'язковим було 100-відсоткове металеве покриття.

Французька система банкнотної емісії, яка була введена у 1870р.:

1. Законодавство визначало загальний максимум банкнотної емісії.

2. Ніяких обов'язкових норм металевого забезпечення не встановлювалося.

Німецька система банкнотної емісії за законом 1875 р. зводилася до такого:

1. У законодавчому порядку фіксувався максимальний контингент не забезпеченої золотом емісії.

2. Законодавство дозволяло випуск не забезпечених золотом банкнот понад установлений максимум, але така додаткова емісія обкладалася 5%-им податком.

3. Не менш як третина загальної суми банкнот мала бути забезпечена золотим запасом.

Американська система банкнотної емісії, що була введена згідно з Федеральним резервним актом

1913 p., характеризувалася тим, що:

1. Установлювалася мінімальна норма металевого покриття всієї банкнотної емісії, яка дорівнювала 40%, решта підлягала забезпеченню комерційними векселями.

2. Не встановлювалося будь-якого максимального контингенту ані для фідуціарної емісії, ані для банкнотної емісії в цілому.

Російська система забезпечення банкнотної емісії за законом 1897 р. походила на англійську: емісія понад установлену суму потребувала 100-відсоткового золотого забезпечення.

Золотомонетний стандарт являв собою найстабільнішу, саморегульовану грошову систему.

Саморегулювання обумовлювалося адекватністю вартості, яку виражали вказані гроші в обігу, вартості металу, котрий містився в монетах чи міг бути одержаний в обмін на банкноти. Завдяки вільному обігу, карбуванню золотих монет та необмеженому обміну банкнот на золото маса грошей стихійно пристосовувалася до потреб у них обігу через механізм скарбу. В періоди спаду виробництва та товарообороту зменшувалася потреба в грошах, вони виходили з обігу, перетворюючись на скарб. При розширенні товарообороту гроші надходили зі скарбу до сфери обігу. Саме у такий спосіб відбувалося регулювання маси грошей в обігу.

Стабільність національних грошей, стабільність валютних курсів сприяли розвитку капіталізму вільного ринку, створювали умови для розвитку кредитних відносин, міжнародної торгівлі, руху капіталів та ін.

Функціонування золотомонетного стандарту вимагало наявності золотих запасів у центральних емісійних банках, які слугували резервним фондом внутрішнього обігу, забезпечували розмін банкнот на золото, були резервом світових грошей. Витрати держави на забезпечення обігу золотою монетою були значними. Для їх зменшення широко емітувалися банкноти, використовувалися безготівкові розрахунки. У процесі історичного розвитку співвідношення між золотими монетами в обігу та їх замінниками поступово змінювалося. Наприклад, у США, Великобританії і Франції воно дорівнювало у 1815 р. 3:1, у 1860 - 1:1, у 1885 р. - 1:3. До 1913 р. золоті монети становили 1/10 грошової маси. Але грошова система залишалася стабільною, бо зберігалися основні принципи золотомонетного стандарту.

За паперової системи грошового обігу емісія грошових знаків, які мають форму казначейських білетів, здійснюється державним казначейством для покриття бюджетного дефіциту. У такому разі емісія грошей не пов'язана з потребами товарного обігу, а визначається виключно необхідністю покриття дефіциту державного бюджету, що зумовлює переповнення ними каналів грошового обігу та їх знецінення. До таких систем, як свідчить історія, країни, як правило, вдавалися за часів якихось екстраординарних подій, таких як війни, кризові явища.

Перша світова війна викликала глибокі потрясіння у грошово-кредитних системах. Витрати, пов'язані з цією війною, становили 208 млрд. довоєнних золотих доларів, що перевищувало витрати на всі війни, починаючи з XVIII ст. Для фінансування витрат використовувалися поряд із податками й позиками інфляційні методи.

У роки Першої світової війни зростання бюджетних дефіцитів, покриття їх позиками та емісією грошей спричинили таке зростання грошової маси в обігу, яке значно перевищувало золоті запаси емісійних банків і ставило під загрозу вільний обмін грошових знаків на золоті монети. У цей час золотомонетний стандарт було скасовано у країнах, що брали участь у війні, та й у більшості інших країн (окрім США та семи латиноамериканських країн). Було припинено розмін банкнот на золото, заборонено його вивіз за кордон, громадянам не дозволялося володіти золотом у монетарній формі, золото пішло у скарби, тобто відбувся перехід до паперових грошових систем. Центральні банки активно скуповували державні цінні папери та надавали позики під їх забезпечення. До кінця війни державні зобов'язання в активах центральних банків становили у Великобританії 54%, Італії - 63, Франції - 81, Німеччині - 91%.

Під час війни та особливо після її закінчення фінансовий центр перемістився з Західної Європи у США, які перетворилися з країни-боржника на країну-кредитора. По закінченні війни лише в США зберігався золотомонетний стандарт. У більшості країн панував інфляційний обіг паперових грошей, який зберігався тривалий час і після закінчення війни.

Відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів. У 1924р. 46% світових золотих запасів було сконцентровано у США (у 1914 p. -23%).

За нових історичних і політичних умов повернення до класичної золотомонетної форми було вже неможливим. Однією з причин неможливості такого повернення була нерівномірність світових запасів золота. У той час, коли питома вага США у світовому централізованому запасі за 1913-1924 pp. зросла з 31,7 до 46%, частка європейських країн упала з 49,3 до 34%. Це значно ускладнювало поновлення золотомонетного стандарту.

Іншою причиною було прагнення держав до централізації золота як важливого військово- фінансового ресурсу на випадок нових війн. Тому навіть ті європейські держави, які мали порівняно великі золоті запаси (Англія і Франція) вживали заходів до того, щоб централізувати ті запаси, вилучити їх з обігу та зберігати у центральних банках.

Після закінчення Першої світової війни інфляція в ряді країн посилилась, чому сприяли розруха, товарний дефіцит, надмірна емісія грошей. Особливо це стосувалося країн, які програли війну.

На основі зростання промисловості та торгівлі в 1924-1928 pp. відбулася відносна стабілізація економіки. Процес стабілізації валют тривав кілька років, унаслідок чого з'явилися передумови для "валютної війни". Перша повоєнна грошова реформа була проведена у Швеції в 1922 p., остання - в Японії в 1930 р.

У більшості країн були здійснені девальвації, причому в Німеччині, Австрії, Угорщині, Польщі вони були близькими до нуліфікації. У Франції за 1928 р. золотий вміст франка знизився у 5 разів. Тільки у Великобританії в 1925 р. відбулася ревальвація фунта стерлінгів, унаслідок якої його довоєнний золотий вміст поновився.

Під час грошових реформ (1924-1929 pp.) повернення до золотого стандарту відбулося у двох нових формах - золотозливкового та золотодевізного стандартів.

Золотозливковий стандарт - це така грошова система, за якої на відміну від золотомонетного стандарту, в обігу відсутні золоті монети та їх вільне карбування, обмін банкнот здійснюється лише на золоті зливки з певними обмеженнями.

Більшість країн (Німеччина, Австрія та ін.), які не мали достатніх золотих запасів, перейшли до золотодевізного стандарту, за якого також відсутній обіг золотих монет та їх вільне карбування, а обмін банкнот здійснюється на іноземну валюту (девізи), яка обмінюється на золото. У такий спосіб зберігався непрямий зв'язок грошових одиниць 30 країн світу із золотом.

Золотозливковий та золотодевізний стандарти були грошовими системами без золотого обігу, тобто золото функцій обігу та платежу не виконувало, саме тому їх називають "урізаними" формами золотого стандарту.

Остаточний крах золотого стандарту як грошової системи було прискорено економічною кризою 1929-1933 pp., яка охопила всі сфери суспільного відтворення - виробництво, торгівлю, грошово-кредитну та валютну системи. Світова грошово-кредитна криза тривала 3,5 роки - з осені 1929 до весни 1933 р. і характеризувалася надзвичайною глибиною та гостротою. Наприклад, у США депозити банків зменшилися на третину, їх обліково-позичкові операції - в 2 рази. З початку 1929 до липня 1933 р. збанкрутувало більш як 10 тис. банків (40% загальної чисельності банків у країні).

Особливістю світової грошово-кредитної кризи 1929-1933 pp. було збереження низької норми відсотка за кредит. У 1930-1933 pp. облікова ставка Банку Англії була в середньому на рівні 3,1% проти 5,5% у 1929 p., Федерального резервного банку Нью-Йорка - 2,6% проти 5,2%.

Збіг економічної та грошово-кредитної кризи з валютною призвів до скасування золотого монометалізму та масового знецінення валют (на 50-84%) Золотий стандарт було скасовано в усіх країнах (наприклад, у Великобританії, Німеччині та Японії - у 1931р., у США - в 1933р.).

Безпосередніми причинами ліквідації золотого стандарту були дефіцитність державних бюджетів, пасивність платіжних балансів, зменшення офіційних золотих запасів.

Після кризи золотий стандарт певний час зберігався лише у країнах так званого "золотого блоку": Франції, Бельгії, Голландії, Швейцарії, Італії та Польщі. У 1935 р. від золотого стандарту відмовилися Бельгія та Італія, а в 1936 р. - і всі інші країни. З того часу утвердилася система паперово-кредитних грошей. А єдина міжнародна валютна система поступилася валютним угрупованням - валютним блокам та зонам.

Валютні зони - валютні угруповання країн, які було створено під час та після Другої світової війни на ґрунті довоєнних валютних блоків. Характерними ознаками валютної зони є: підтримка учасниками валютної зони твердого курсу валют відносно основної валюти, збереження національних валютних резервів у банках країни-гегемона та пільговий режим розрахунків усередині зони.

Основні валютні блоки - стерлінговий та доларовий - виникли після скасування золотого стандарту у Великобританії та США, в період загострення "валютної війни" між ними.

* Стерлінгова зона - це очолюване Великобританією валютне угруповання країн, що склалося історично. Воно проводить більш-менш узгоджену політику у сфері міжнародних валютно-фінансових відносин із використанням фунтів стерлінгів у валютних операціях.

Історичним попередником стерлінгової зони був стерлінговий блок, який склався після краху золотого стандарту у Великобританії в 1931 р. До нього входили переважно країни Британської імперії та деякі інші. Стерлінгова зона була найбільшим валютним угрупованням за територією та чисельністю населення країн, що входили до неї. її площа становила 1/6 території Земної кулі з чисельністю населення понад 1 млрд. Частка країн стерлінгової зони становила 1/6 світового товарообігу.

Для валютного механізму стерлінгової зони було характерно:

1) прикріплення національних валют країн-учасниць до англійської валюти через підтримання курсу відносно фунта стерлінгів;

2) більш пільговий режим обміну між стерлінговими валютами порівняно з не стерлінговими;

3) наявність усередині зони єдиної системи валютного контролю;

4) участь країн зони у загальнозональному інвалютному фонді (доларовому пулі) через здавання у централізовані резерви в Лондоні за твердим курсом усієї або частки виручки в доларах та інших валютах;

5) збереження значної частини валютних резервів членів зони у фунтах стерлінгів у вигляді стерлінгових авуарів в англійських банках.

Юридичне зона не мала централізованого керівного органу, і вся її діяльність здійснювалась на підставі "джентльменських угод". З 60-х років стерлінгова зона вступила в період свого розпаду, практично припинила існування після скасування Великобританією у 1972 р. пільгового режиму валютних розрахунків із країнами зони).

* Доларова зона - валютне угруповання країн Північної, Центральної та Південної Америки, що існувало протягом 30- 70 років XIX ст. Грошові системи та зовнішні розрахунки цієї зони орієнтувалися на головну валюту - долар США. Зона не мала офіційної юридичної основи. Механізм зони ґрунтувався на таких положеннях: 1) підтримання більш-менш незмінного співвідношення національної валюти з доларом США; 2) відсутність державного контролю в міжнародних розрахунках; 3) збереження основної маси валютних резервів у вигляді доларових депозитів в американських банках та здійснення через них міжнародних розрахунків.

Стерлінговий та доларовий блоки використовувалися для захоплення ринків збуту, джерел сировини. Між ними розгорталася справжня "валютна війна". Для її ведення було створено валютні стабілізаційні фонди - державні золотовалютні фонди для здійснення валютної інтервенції з метою врегулювання валютного курсу.

* Зона французького франка - очолюване Францією валютне угруповання, створене на базі її колоніальних володінь. Виникло в 1939 р. Його особливістю порівняно зі стерлінговою зоною було юридичне її оформлення міждержавними угодами та наявність централізованого керівного органу - Валютного комітету зони франка.

банк емісія золотий стандарт

2. Як здійснюється страхування депозитів комерційних банків США

Для успішної кредитної діяльності комерційним банкам потрібні значні кредитні ресурси. З метою їх поповнення банки широко залучають кошти юридичних та фізичних осіб у вигляді добровільно зроблених ними вкладів. Кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їхніх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов до-говору, називаються депозитами. Кошти, отримані у формі депозитів, комерційні банки активно використовують у своїй кредитній діяльності. Ця діяльність, як відомо, пов'язана з ризиком неповернення коштів, наданих банкам у кредит. Тому за умови, що банк не подолає ризику неповернення йому кредиту, цей ризик передається клієнтам банку -- власникам депозитів. Перед ними постає загроза втратити кошти, довірені банкові, через його загальну неплатоспроможність.

Депонування грошових коштів у комерційних банках часто розглядається їх вкладниками (депонентами) як форма прибуткової інвестиційної діяльності. Тоді співучасть депонентів у ризику неплатоспроможності банків, яка настала внаслідок неповернення йому кредитів, певною мірою може вважатися доречною. Проте найбільш масова категорія депонентів, передусім фізичні особи, роблять вклади лише з огляду на потребу заощадження та надійного зберігання власних коштів. Крім того, і багато юридичних осіб іноді змушені зберігати власні кошти на депозитних рахунках у банках згідно з вимогами чинного законодавства. Отже, у цих випадках немає підстав для непогодженого перекладення ризику неплатоспроможності банку на його клієнтів. Масове неповернення банкам депонованих коштів підносить звичайну негативну фінансово-банківську ситуацію до рангу вагомої соціально-економічної і навіть політичної проблеми. Саме тому постає гостра потреба створити на страховій основі ефективну систему захисту Інтересів вкладників від наслідків ризику неплатоспроможності їхніх банків.

Система страхового захисту депозитів, уперше застосована банками США, була заснована згідно з вимогами Банківського закону від 1933 року, який зобов'язав створити державну органі-зацію --

Федеральну корпорацію страхування депозитів. Протягом багатьох десятиліть ця корпорація страхує всі види банківсь-ких депозитів за рахунок спеціального фонду страхування депозитів, створеного щорічними внесками комерційних банків. Страховий захист поширюється лише на 100 тис. доларів суми депозиту вкладника. У разі банкрутства банку Федеральна корпорація покриває його зобов'язання перед вкладниками у визна-ченій квоті. Попри цілий ряд недоліків цієї системи, які виявили-ся протягом часу її функціонування, вона стала моделлю, яку наслідують у багатьох країнах світу.

Необхідність широко впроваджувати систему страхування банківських депозитів зумовлюється ось чим:

загальним спадом довіри до банків;

потребою надання допомоги тим банкам, які потрапили у скрутну фінансову ситуацію;

потребою стабілізації фінансових ресурсів банків -- усу-нення причин до передчасної ліквідації депозитів вкладниками, занепокоєними станом їх надійності;

обов'язком захисту споживача-клієнта, який не завжди во-лодіє достатньою інформацією про фінансову кондицію банку, якому довіряє свої заощадження.

Беручи до уваги актуальність розглянутих щойно питань для всіх банківських систем, 30 травня 1994 року Європейський Союз ухвалив спеціальну Директиву 94/19/ЄС щодо впровадження програм страхування депозитів країнами -- членами Європейського Союзу, а також країнами, які мають намір приєднатися в майбутньому до Європейського Союзу. Ця Директива побудована на включеному до Маастрихтського трактату принципі субсидіарності, згідно з яким рекомендації Союзу визначають лише необхідний мінімум вимог загального характеру, не заперечуючи права окремих країн застосовувати корисніші для них вирішення проблем страхування депозитів. А директивою встановлено такі вимоги до членів Союзу:

а)система депозитного страхування повинна мати національний характер, тобто гарантувати безпеку депозитів не лише в межах своєї країни, а й на території інших країн, якщо там діють філії вітчизняних банків;

б)обов'язкова участь банків у системах страхування депозитів;

в)мінімальна квота повної страхової відповідальності має становити 20 тис. євро (для Іспанії та Португалії -- 15 тисяч євро). Тепер ці квоти (страхові суми) є досить різновеликими навіть у тих країнах, які мають однаковий рівень економічного розвитку.

Отже, поза зазначеними рекомендаціями національні системи депозитного страхування можуть набувати різних рис. Проте, як показує міжнародний досвід, в основу побудови цих систем потрібно покласти такі принципи:

Інституційний характер організації депозитного страхування, тобто вона має базуватися на створенні самостійного міжбанківського страхового фонду за ретроспективним методом. Фонд має бути керований як товариство взаємного страхування зобов'язань банків перед вкладниками.

Фонд страхування депозитів має формуватися суворо на стра-ховій основі, що передбачає вирівнювання ризиків окремих банків.

Участь у депозитному страхуванні усіх банків та інших фінансових закладів, які приймають депозити, обов'язкова.

Імперативність регуляційних норм діяльності систем депозитного страхування.

Змішаний характер організації систем депозитного страхування, який передбачає організаційну та фінансову співучасть як недержавних, так і державних структур.

Обмеженість страхової відповідальності банків установленою квотою відшкодування депозитів.

Диференціація страхових тарифів у межах банківстрахувальників згідно зі ступенем їх загальної ризикогенності, яка постійно і докладно вивчається фондом депозитного страхування.

Окремі підходи до страхування вкладів фізичних та юридичних осіб.

Страхове відшкодування надається на одного вкладника, а не на один вклад.

Страховий захист депозитів в Україні здійснюється за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у порядку, передбаченому законодавством.

3. Яку структуру має кредитна система Японії

Кредитна система Японії утворилась після незакінченої буржуазної революції 1868 р. Упродовж 30- ти років після прийняття в 1872 р. Закону про національні банки була створена переважна частина японських державних (спеціальних) та приватних банків.

У цей період виник також центральний емісійний банк Японії. У 1897 р. закон про комерційні банки легалізував організацію банківської системи за євро зразками.

Сучасна кредитна система Японії складається з Центрального банку (Ніппон Гінка). Він є верхнім рівнем кредитної системи, її головою. Банк Японії здійснює емісію грошей, грошово-кредитну політику, державно-монополістичне регулювання економіки та касове обслуговування Казни.

Це передусім приватні кредитно-фінансові установи (КФУ), котрі діляться на звичайні (комерційні) банки; спеціалізовані та інші КФУ, а також урядові КФУ.

Звичайні (комерційні) банки складаються з міських (10), регіональних (64); банків-членів Другої асоціації регіональних банків (65); іноземних банків (93).

Спеціалізовані КФУ поділяються на: КФУ довгострокового кредитування (3) і траст-банки (30); КФУ для малого і середнього бізнесу, що охоплюють банк "Дзенсінрен" (1), банки "Сінкін" (кредитні асоціації (416); кредитні кооперативи (369)); банк "Чю-кін" (центральний кооперативний банк торгівлі і промисловості, трудові банки (48)); КФУ для сільського, лісового та рибного господарства.

До них відносять: банк Норін Чюкін (центральний кооперативний банк сільського та лісового господарства); кредитні федерації сільськогосподарських кооперативів (35); регіональні кооперативи (1335); інші КФУ; страхові компанії (компанії страхування життя (29), ті, що не страхують життя (58).

Урядові КФУ: банки та фінансові корпорації (10). До складу останніх входять: Японський експортно-імпортний банк, Японський банк розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Фінансова корпорація малого бізнесу, Фінансова корпорація санітарної екології, Фінансова корпорація сільського, лісового, рибного господарства; Корпорація житлових позик, Фінансова корпорація державних підприємств; Корпорація розвитку Хокайдо і Тохоку; фінансова корпорація розвитку острова Окінава. Зокрема, до урядових КФУ входять Корпорація страхування кредитів малого бізнесу (1), поштові ощадні каси (1) та ін.

Останнім часом процес концентрації і централізації у сфері кредиту відбувався не у формі злиття і скорочення кількості банків, а через використання монополістичним капіталом кредитних ресурсів держави, з одного боку, і страхової, ощадної системи і кредитної кооперації - з іншого. Одночасно вживалися заходи для залучення іноземних капіталів у Японію для перебудови економіки з урахуванням вимог НТР. Іноземні інвестиції здебільшого спрямовуються в облігації, які не дають права участі в управлінні відповідними японськими фірмами.

Японські фірми також розміщують на іноземних ринках свої облігації. Крім того, укладаються багатотисячні контракти про технічну допомогу першого класу, з допомогою яких Японія придбаває закордонні ліцензії і технічну документацію. З перетворенням Японії в найбільшу державу змінилося її становище у сфері міжнародного кредиту: з нетто-імпортера вона перетворилась на провідного нетто- експортера капіталу. Головними регіонами вивозу японських капіталів є країни американського континенту, Південної і Південно-Східної Азії. Зростає активність японських фірм і на Ближньому та Середньому Сході, в Африці.

До найважливіших завдань Банку Японії належить також забезпечення ефективного й безперебійного функціонування системи розрахунків між кредитними організаціями. Міністр фінансів затверджує бюджет банку. Через кожні шість місяців банк за посередництвом міністра фінансів звітує перед парламентом про грошово-кредитну політику, але розробляє і проводить її як незалежна інституція, що передбачено законодавством.

У новій редакції закону визначено такі основні напрями діяльності Банку Японії: облік комерційних та інших векселів і боргових зобов'язань; надання позик під забезпечення векселів, боргових зобов'язань, державних облігацій та цінних паперів; купівля-продаж комерційних та інших векселів і боргових зобов'язань, державних облігацій та цінних паперів, а також інших облігацій; виписка векселів на отримання; приймання вкладів і проведення операцій у національній валюті; приймання на зберігання цінностей, купівля-продаж золота та срібла у зливках.

Банк Японії як фінансовий агент уряду управляє від його імені державними фондами, проводить валютно-фінансову діяльність, спрямовану на стабілізацію валютного курсу єни. Кредити урядові надаються шляхом підписки та андеррайтингу випусків державних позик і короткострокових державних цінних паперів.

У сфері міжнародних фінансів Банк Японії за згодою міністра фінансів може здійснювати купівлю- продаж валюти, надавати кредити чи проводити операції від імені закордонних центральних банків та інших іноземних організацій з метою розвитку співробітництва з ними, може приймати від цих організацій вклади та вдаватися до дій, що мають характер виправданих є нових інвестицій.

Нині основними засобами грошово-кредитної політики Банку Японії є:

1. політика коригування облікової ставки;

2. політика зміни обсягів купівлі-продажу облігацій та векселів;

3. політика резервної норми.

Установлення, зміна або скасування обов'язкових резервних норм провадиться Банком Японії після затвердження відповідного рішення міністром фінансів. Згідно із законом максимальна резервна норма становить 20% (єнові пасиви нерезидентів та валютні вклади резидентів резервуються на 100%), і її встановлення допускається в цих межах окремо за категоріями рахунків і категоріями кредитно-фінансових установ.

Резервування поширюється: на депозити; банківські позики; номінальну вартість довірчої власності; валютні склади резидентів; єнові пасиви нерезидентів та аналогічні пасиви, визначені розпорядженням уряду; суми, що переводяться зі спеціального рахунку міжнародних фінансових операцій на інші рахунки.

Суми обов'язкового резервування за відповідними рахунками за будь-який місяць повинні депонуватись у Банку Японії протягом місяця (із 16 числа поточного місяця по 15 число наступного місяця). Штраф із не донарахованої суми (у розмірі облікової ставки комерційних векселів +3,75% річних) перераховується Банком Японії у державну казну.

Взаємовідносини центрального банку як "банку банків" із комерційними фінансово-кредитними інституціями проявляються у постійному моніторингу банківської діяльності. Банк Японії щоденно контролює банківські баланси та щомісячно отримує звіти з прогнозними розрахунками обсягів майбутніх кредитів та надходжень на депозити. Як і раніше, Банк Японії виходячи із загальноекономічної ситуації у країні вносить свої пропозиції у плани банків або накладає обмеження на обсяг їх кредитної експансії. Позики центрального банку комерційним також не є надзвичайним явищем, бо ці позики - найвигідніший засіб залучення ліквідних ресурсів (вигідніший навіть, ніж депозити населення).

Облікова ставка процентів за кредитами банку Японії набагато нижча, ніж за онкольними короткостроковими міжбанківськими позиками.

Другий рівень банківської системи. Для Японії характерні дві категорії комерційних банків: міські та регіональні. Міські банки - десять найбільших монополістичних банків Японії і світу .

Це найбільші банки японських монополістичних груп: Бенк оф Токіо-Міцубісі, Сумітомо, Фудзі та ін. Вони зосередили більш як 25% загального обсягу залучених депозитів, близько 30% позик надаються цими банками (табл. 5.4). Ці банки мають розгалужену мережу філій як у Японії, так і за кордоном. Кожен з них має тісні контакти з промисловими і торговельними компаніями, вони є основними учасниками валютного ринку. Під контролем міських банків перебуває діяльність багатьох інших кредитно-фінансових установ, у тому числі - регіональні комерційні банки. Ці банки традиційно є головними постачальниками коштів у ті галузі японської економіки, що розвиваються швидкими темпами, особливо - в експортні. Для цих банків характерна залежність від Банку Японії .

Регіональні банки (64) - це здебільшого дрібні та середні за масштабом операцій банки, які можуть відкривати філії тільки в тій префектурі, де розміщена їх головна контора. Деякі з цих банків мають значні за обсягом активи, хоча і поступаються активам міських банків.

Крім того, до групи комерційних банків статистика відносить 93 іноземні банки, що працюють у Японії.

До приватних спеціалізованих банків належать банки середньо- та довгострокового кредитування (3) та траст-банки (30). Унаслідок того, що міські банки спеціалізувалися на короткостроковому кредитуванні, банки середньо- та довгострокового кредитування - Індастріел Бенк оф Джапен, Лонг Терм Кредит Бенк та Ніппон Кредит Бенк - надавали, як це й випливає з їх назви, довгострокові кредити гігантам промисловості.

Частка довгострокових кредитів трьох банків-гігантів промисловості становить приблизно 10% усіх кредитів банківської системи. Вони мають значну міжнародну вагу упродовж останніх 20 років, тоді як міські банки лише нещодавно почали поширювати операції за кордоном.

Траст-банки здійснюють інвестиційні та довірчі операції, контроль за діяльністю брокерських компаній, що здійснюють операції з цінними паперами. Більшість із них тісно пов'язані з міськими банками через спільне володіння акціями.

Кредитна кооперація поділяється на сільськогосподарську та міську. Вона включає 4,4 тис. сільськогосподарських кооперативів, 468 трудових кооперативів, їх федерації та центральні кооперативні банки, такі як Банк Сінкін (416 кредитних операцій), Центральний кооперативний банк торгівлі І промисловості, Центральний кооперативний

Грошово-кредитне регулювання здійснюється через Банк Японії, міністерство фінансів, Федерацію економічних організацій ("Кейданрен").

Банк не має права розпочати свою діяльність без спеціальної ліцензії міністерства фінансів. Для отримання ліцензії засновникам слід забезпечити відповідність капіталу, активів та пасивів банку встановленим нормативам, мати необхідний досвід та знання, певний соціальний статус. Банк має бути організований у формі акціонерного товариства і мати статутний капітал не менше 1 млрд єн.

У його назві має бути слово "гінка" (банк). Дозвіл міністерства фінансів необхідний також для відкриття відділень банку.

До початку 1990-х років функції різних категорій банків згідно із законодавством були розмежовані

Нинішньою банківською реформою в Японії передбачено певну лібералізацію банківської діяльності.

Згідно з нею:

· міські банки зможуть відкривати спеціальні трастові та інвестиційні філії;

· траст-банки матимуть право відкривати філії для проведення операцій із цінними паперами;

· фірми, які здійснюють операції із цінними паперами, зможуть створювати (як філії) комерційні банки.

Платіжні системи в Японії складаються з приватних систем, таких як "Система Дзенгін", клірингові палати (Clearing Houses), "Єнова клірингова система валютного обміну", мережа Банку Японії (Bank of Japan Financial Network System (BOJ-NET) та ін. "Система Дзенгін" виконує у межах Японії електронні перекази коштів (зокрема, трансферти кредитів), об'єднує всі депозитарні установи країни.

У клірингових палатах при регіональних банківських асоціаціях обліковуються чеки та векселі. Клірингові палати Токіо та Осаки здійснюють ці операції автоматично. "Єнова клірингова система валютного обміну" діє при Токійській банківській асоціації і використовує мережу Банку Японії (BOJ-NET).

Мережа Банку Японії використовується для здійснення міжбанківських трансфертів за поточними рахунками, розрахунків у єнах за валютним обміном, обробки державних облігацій у системі on-line, доставки державних облігацій для трансакцій на вторинному ринку одночасно з тендером чергової емісії державних облігацій. Системи cash dispensers (CD) та automated tellers machines (ATMs) - це банкомати, ще один важливий елемент автоматизації платіжних систем у Японії. Банки та інші депозитарні установи розробляють власні CD/ATM мережі, з'єднані між собою через центральну систему, що називається MICS. Отже, кожен вкладник, що має депозит у приватній фінансовій установі, може вилучити кошти у будь-якій CDs/ATMs країни.

Кредитна система Японії складається з приватних, державних і кооперативних інститутів.

За характером виконуваних функцій вони поділяються на емісійний (Банк Японії), комерційні банки і спеціальні ФКІ. Комерційні банки поділяються на міські та місцеві (регіональні). їх операції законодавче регламентовані. Банк не має права розпочати свою діяльність без спеціальної ліцензії міністерства фінансів (умови реєстрації: відповідність капіталу, активів та пасивів, необхідний досвід роботи адміністрації, її певний соціальний статус). Банк повинен бути організований у формі акціонерного товариства і мати статутний капітал не менший 1 млрд. єн. У його назві має бути слово "банк".

Для відкриття відділень банку необхідний дозвіл міністерства фінансів. Міські банки -- це 10 найбільших банків Японії. Вони зосередили понад 1/4 загального обсягу залучених депозитів. Ці банки надають близько ЗО % позик. Міські банки мають розгалужену мережу філій (175 установ) у Японії та за кордоном. Кожен з них тісно пов'язаний з промисловими і торговельними компаніями. Вони є основними учасниками валютного ринку, постачальниками коштів у галузі економіки, що розвиваються швидкими темпами. Під їх контролем перебуває діяльність інших ФКІ.

Важливою ознакою японської економічної системи є наявність кейрецу, або промислової групи. Кожна кейрецу складається із стрижневої групи ФКІ (основа -- міські банки та інші ФКІ), пов'язаної з групою промислових фірм, багато з яких торгують між собою. Кожний учасник групи є власником звичайних акцій інших членів.

Міські банки підтримують фірми їх кейрецу при наданні позик і володіють значною часткою боргових зобов'язань цих фірм. Фінансова система Японії спрямовує кошти на найпродуктивніші інвестиції. До 1990 p. до десяти найбільших банків світу входили сім міських японських банків, а " Dai-lchi Kahguo" був першим у світі. Проте у 1997 p. "Bank of Tokyo Mitsubishi" (капітал 18585 млн дол.) посідав п'яте місце, " Sumitomo Bank" (14737 млн дол.) -- дев'яте, а "Dai-lchi Kahguo" (капітал 14458 млн дол.) -- 10 місце. Для міських банків характерні високий рівень перекредитування і залежність від Банку Японії, який здійснює урядову грошово-кредитну політику. Місцеві (регіонагьні) банки -- це здебільшого малі та середні за масштабом здійснюваних операцій банки, які можуть відкривати відділення та філії тільки в тій префектурі, де розміщується їх головна контора. Отже, на основі досвіду розвитку банківської системи Японії можна виокремити такі характерні особливості комерційних банків:

а) тісний зв'язок з промисловими і торговельними компаніями по лінії кредитування (частка позичкових ресурсів у сукупному капіталі японських компаній становить понад 80%, у яких переважають кредити комерційних банків);

б) високий ступінь концентрації капіталу і великі суми активів. (Станом на 1996 p. серед 100 найбільших банків світу -- 26 японських, близько третини загальної суми депозитів 500 найбільших банків світу становить частка банків Японії.)

Спеціальні фінансово-кредитні інститути. Велику групу різних за характером виконуваних функцій приватних, державних і кооперативних установ становлять спеціальні ФКІ. Вони налічують 30 інвестиційних компаній (траст-банків), три банки довгострокового кредиту, 29 компаній зі страхування життя і 58-компаній зі страхування майна, 283 брокерські компанії, які здійснюють операції з цінними паперами, а також лізингові компанії.

Інвестиційні компанії (траст-банки) поряд з інвестиційними здійснюють довірчі операції, а також дедалі більше втручаються у сферу банківської діяльності. Вони контролюють виконання брокерськими компаніями операцій з цінними паперами. Більшість із них тісно пов'язані з великими комерційними банками країни внаслідок взаємного володіння акціями. Як і комерційні банки, інвестиційні компанії через філії, створені за кордоном разом з комерційними банками країни чи самостійно, поширюють свою діяльність в інших країнах. Характерно, що створені ними закордонні філії функціонують як банківські установи і виконують різноманітні операції, властиві банкам та інвестиційним компаніям, тоді як у самій Японії їх банківська діяльність обмежена.

Приватні банки довгострокового кредит у створені після Другої світової війни на основі реорганізації напівдержавних банків довгострокового кредиту. Основними джерелами кредитних ресурсів цих банків є облігаційні позики. Банки розміщують на ринку процентні папери (на термін п'ять років з виплатою процентів двічі на рік) і дисконтні папери.

4. Проаналізуйте структуру балансу Федеральної резервної системи США.

Структура Федеральної Резервної Системи Федеральна Резервна Система складається з Федеральних Резервних Банків, Правління Керівників Федеральної Резервної Системи (Board of Governors), Федерального Комітету з Відкритих Операцій (Federal Open Market Committee), Федеральної Ради (Federal Advisory Council) і, близько 3600 комерційних банків, що є членами ФРС. На малюнку 1 представлені взаємозв'язки між цими органами і три інструменти грошово-кредитної політики (операції на відкритому ринку, резервні вимоги, облікова ставка).

Федеральні Резервні Банки

Кожен з 12 Федеральних Резервних Округів має свій Федеральний Резервний Банк, який у свою чергу має філії в цьому окрузі. Розташування цих округів, Федеральних Резервних Банків, і їх філій показано на мал. 2. Найбільш три великих Федеральних Резервних Банка за об'ємом активів - це Федеральний Резервний Банк Нью- Йорка, Чікаго і Сан-Франциск. Об'єм активів цих банків складає більше 50 % активів Федеральної Резервної Системи. Федеральний Резервний Банк Нью-Йорка, що має близько 25 % активів Федеральної Резервної Системи є найважливішим банком. Кожен з Федеральних Резервних Банків знаходиться у власності комерційних банків округи, які у свою чергу є членами Федеральної Резервної Системи. Банки-члени володіють акціями Федерального Резервного Банку (умова членства), і дивіденди виплачувані по акціях згідно із законом обмежені 6 % щорічно. Банки-члени вибирають 6 директорів для кожного Федерального Резервного Банку; остальниє три призначаються Правлінням Керівників ФРС. 9 директорів ФРБ призначають президента банку, кандидатура якого підлягає схваленню Правлінням Керівників ФРС.

9 директорів ФРБ призначають президента банку, кандидатура якого підлягає схваленню Правлінням Керівників ФРС. Директори Федерального Резервного Банку класифікуються на три категорії: А, Би і С. Директора категорії А, вибирані банками членами є професійними банкірами, директори категорії Б що також призначаються банками членами є лідерами з промисловості, сільського господарства або споживчого сектора. Директорам категорії З, що призначаються Правлінням Керівників ФРС для захисту інтересів громадськості, не дозволяється бути службовцями, працівниками або акціонерами банку. Подібна система вибору директорів була створена Федеральним Резервним Актом з тією метою, щоб директори кожного Федерального Резервного Банк відображали інтереси всіх шарів американської громадськості.

Федеральних Резервних Банків виконують наступні функції: кліринг чеків, випуск нових банкнотів, заміна старих купюр, оцінка злиття і розгляд заяв банків на розширення діяльності, видача дисконтних позик, забезпечення тісних взаємин між бізнесменами і Федеральною Резервною Системою, вивчення банківських холдингових компаній банків членів, що отримали ліцензію штату, збір даних про місцевих бізнес умовах, аналіз монетарної політики.

Федеральні Резервні Банки залучені в монетарну політику декількома шляхами:

Директори встановлюють облікову ставку, яка потім розглядається і визначається Правлінням Керівників ФРС.

Вони вирішують які банки, члени або не члени, можуть отримати дисконтні позики з Федерального Резервного Банку.

Директори вибирають одного банкіра з комерційного банку для роботи у Федеральній Раді, яка консультується з Правлінням Керівників ФРС і дає інформацію, що допомагає проводити монетарну політику.

П'ять президентів з 12 Федеральних Резервних Банків, мають голос у Федеральному Комітеті з Відкритих Операцій, який проводить операції на відкритому ринку (покупка і продаж цінних паперів уряду).

Операції на відкритому ринку впливають як на процентні ставки, так і об'єм резервів в банківській системі. Президент Федерального Резервного Банк Нью-Йорка завжди має голос у ФКОО, інші 4 голоси по черзі розподіляються серед решти 11 президентів Федеральних Резервних Банків.

Активи:

1. Цінні папери. До них відносяться вкладення ФРС в цінні папери, головним чином в цінні папери Казначейства. Раніше в них включалися також банківські акцепти. Контроль за загальним об'ємом цінних паперів здійснюється через операції на відкритому ринку (покупку і продаж ФРС цих цінних паперів). Як показано в табл.1, вони складають найбільшу статтю активів в балансі ФРС.

Табл.1. Звідний баланс ФРС (у млрд, дол., кінець 1993 г)

Активи	Пасиви
Цінні папери 344.2	Банкноти ФРС в обігу 343.9
Кредитів по обліковій ставці 0.9	Рахунки комерційних банків 35.0
Рахунків золотих сертифікатів і сертифікати SDR 19.1	Рахунки Казначейства США 14.8
Монети 0.4	та інші рахунки 0.8
Грошових коштів в розрахунках 6.5	Відстрочені платежі 5.5
Інших активів ФРС 38.2	Інші пасиви ФРС і рахунки
	Капіталу 0.3
Разом 409.3	Разом 409.3

2. Кредити по обліковій ставці. Так називаються позики, які ФРС надає банкам. На їх об'єм впливає встановлювана ФРС процентна ставка по цих позиках (облікова ставка).

3. Рахунки золотих сертифікатів і сертифікатів SDR (спеціальні права запозичення). Спеціальні права запозичення випускаються МВФ в цілях регулювання міжнародної системи боргових розрахунків. Вони замінили собою золото в міжнародних фінансових операціях. Коли Казначейства набуває золото або SDR, вони розміщуються у ФРС, що фактично є правами володіння золотом або SDR, а ФРС у свою чергу зараховує на рахунки Казначейства відповідні суми. Самі сертифікати зараховуються на спеціальні рахунки, які і отримали назву рахунку золотих сертифікатів і сертифікатів SDR.

4. Монети. Це найбільша стаття балансу, яка включає наявні грошові кошти, випущені Казначейством (переважно монети) і що зберігаються у ФРС.

5. Грошові кошти в розрахунках. Дана стаття з'являється в процесі здійснення ФРС розрахунків клірингу чеків . Коли чек пред'являється у ФРС для клірингу, вона передає його в той банк, на який він виписаний, і отримує по ньому гроші, списуючи вказану в чеці суму з рахунку даного банку (резервного рахунку) у ФРС. До того моменту, як гроші дійсно отримані, чек враховується в статті " Грошові кошти в розрахунках" в активній частині балансу ФРС.

6. Інші активи ФРС. До них відносяться внески і облігації в іноземних валютах, а також фізичний капітал -комп'ютери, офісне устаткування, будівлі і ін., належне ФРС.

Пасиви:

Банкноти в обігу. Це долари США (готівка), ФРС, що випускаються.

Рахунки комерційних банків. У дану статтю входять рахунки банків, відкриті у ФРС. Засоби на цих рахівницях разом з сейфової готівкою складають сукупні резерви банків.

Рахунки Казначейства США. До них відносяться рахунки Казначейства, проти яких воно виписує чеки при здійсненні всіх своїх розрахунків.

Іноземні та інші рахунки. Вони включають відкриті у ФРС рахунки, власниками яких є іноземні держави, іноземні Центральні банки, міжнародні установи (такі, як Світовий Банк і ООН), а також американські урядові установи (такі, як FDIC і Федеральні банки житлового кредитування).

Відстрочені платежі. Ця стаття аналогічна статті «Грошові кошти в розрахунках» в активній частині балансу, оскільки також утворюється в результаті чекового клірингу, здійснюваного ФРС. Коли чек пред'являється для клірингу, ФРС не відразу перераховує засоби банку, який депонував чек, а обіцяє перерахувати йому гроші не пізніше обумовленого терміну, який ніколи не перевищує двох днів. Ці обіцянки і називаються відстроченими платежами, вони відбиваються в пасиві балансу ФРС.

Інші пасиви ФРС. Ця стаття включає решту всіх зобов'язань ФРС, не внесених до балансу. Наприклад, сюди відносяться акції ФРС, банками -- членами Федеральної Резервної Системи, що купуються.

Грошова база.

Як ми пам'ятаємо, грошова база МВ складається з грошових зобов'язань (готівка в обігу З і резерви R), величина яких рівна сумі (1) банкнотів ФРС, що знаходяться в обігу, (2) рахунків банків у ФРС, (3) готівки, випущеної Казначейством і не розміщених у ФРС (готівка, випущена Казначейством за вирахуванням статті «Монети» в активі балансу ФРС):

МВ= С+R= Банкноти фрс + засоби на рахівницях банків у ФРС+ + готівка, випущена Казначейством, - монети

Права частина рівняння показує, як використовується база, і називається напрямами використання бази. На жаль, це рівняння нічого не говорить про чинники, що визначають величину бази (джерелах бази), але тут на допомогу приходить баланс ФРС, приведений в таблиці, тому що він, як і всі інші балансові відомості, володіє властивістю рівності загальної суми активів (у лівій частині) і загальної суми пасивів (у правій частині). Через те що статті «Банкноти ФРС» і «Рахунки комерційних банків» відносяться до зобов'язань ФРС, умова рівності активів пасивам в балансі ФРС дозволяє описати напрями використання бази через інші статті балансу ФРС: банкноти ФРС і засоби на рахівницях банків рівні сумі всіх активів ФРС мінус зобов'язання, що залишилися:

Банкноти ФРС + депозити банків = цінні папери + кредити по обліковій ставці + золоті сертифікати і сертифікати SDR + монети + грошові кошти в розрахунках + інші активи ФРС -- рахунки Казначейства -- іноземні та інші рахунки -- відстрочені платежі -- інші пасиви ФРС.

Дві статті балансу, пов'язані з; клірингом чеків, можна об'єднати одним терміном флоут, який визначається як "Грошові кошти в розрахунку" мінус" відстрочені платежі".

Підставляючи праву частину другого рівняння в перше, отримаємо наступний вираз, що описує джерела грошової бази:

МВ =цінні папери + кредити по обліковій ставці +золото і SDR + флоут + інші активи ФРС + готівка, випущені Казначейством -- рахунки Казначейства -- іноземні та інші рахунки - інші пасиви ФРС



Список використаної літератури

1. Брагинский С. В, Кредитно-денежная политика в Японии. - М.: Наука, 1989.

2. Деятельность банков: современный опыт США / Сост. Е. С. Дзарасов. - М.: Айси-банк, 1992.

3. Долан Э. Дж., Кэмпбелл К. Д., Кэмпбелл Р. Дж. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика. - СПб., 1994.

4. Іванов В. М., Сотищенко І. Я. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. Курс лекцій. - Київ: МАУПП, 2001.

5. Рид Э. и др. Коммерческие банки. - М.: Прогресс, 1983.

6. Шамова І.В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн, 2001р., Київ

7. Ширинская З. Б. Операции коммерческих банков: зарубежный опыт. - М.: Финансы и статистика, 1993.

Размещено на Allbest.ru

Размещено на Allbest.ru