Фінанси акціонерних товариств

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет Державної податкової служби України

Житомирська філія

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З предмету: «Фінанси акціонерних товариств»

Підготувала:

Студентка групи ФБЗ-43к

Спеціальності «Фінанси і кредит»

Стрельченко О.В

Перевірив: Глібов Р.В

Житомир 2012 рік

ЗМІСТ

1. Аналіз фінансової звітності акціонерного товариства

2. Дивіденди і дивідендна політика

3. Заощадження та інвестиції

1. Аналіз фінансової звітності акціонерного товариства

Фінансова звітність - бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансовий стан, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період. Метою складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан підприємства.

Порядок надання фінансової звітності користувачам визначається чинним законодавством. Фінансова звітність забезпечує інформаційні потреби користувачів,щодо: Придбання, продажу та володіння цінними паперами; участі в капіталі підприємства; оцінки якості управління; оцінці здатності підприємства своєчасно виконувати свої зобов'язання; забезпечення зобов'язань підприємства; визначення суми дивідендів, що підлягають розподілу; регулювання діяльності підприємства; інших рішень.

Фінансова звітність повинна задовольняти потреби тих користувачів, які не можуть вимагати звітів, складених з урахуванням їхніх конкретних потреб. Фінансова звітність складається з: балансу, звіту про фінансові результати, звіту про рух грошових коштів, звіту про власний капітал і приміток до звітів. Фінансові звіти містять статті, склад і зміст яких визначається відповідними положеннями (стандартами). Стаття наводиться у фінансовій звітності, якщо відповідає таким критеріям: існує ймовірність надходження або вибуття майбутніх економічних вигод, пов'язаних з цією статтею; оцінка статті може бути достовірно визначена. До фінансової звітності включаються показники діяльності філій, представництв, відділень та інших відособлених підрозділів підприємства. Звітним періодом для складання фінансової звітності є календарний рік. Баланс підприємства складається на кінець останнього дня звітного періоду. Проміжна (місячна, квартальна) звітність, яка охоплює певний період, складається наростаючим підсумком з початку звітного року. Перший звітний період новоствореного підприємства може бути меншим за 12 місяців, але не може бути більшим за 15 місяців. Звітним періодом підприємства, що ліквідується, є період з початку року до моменту ліквідації. Якісні характеристики фінансової звітності. Інформація, яка надасться у фінансовій звітності, повинна бути дохідлива і розрахована на однозначне тлумачення її користувачами за умови, що вони мають достатні знання та зацікавлені у сприйняті цієї інформації.

Фінансова звітність повинна містити лише доречну інформацію, яка впливає на прийняття рішень користувачами, дає змогу вчасно оцінити минулі, теперішні та майбутні події, підтвердити та скоригувати їхні оцінки, зроблені у минулому.

Фінансова звітність повинна бути достовірною. Інформація, наведена у фінансовій звітності, є достовірною, якщо вона не містить помилок та перекручень, які здатні вплинути на рішення користувачів звітності.

Фінансова звітність повинна надавати можливість користувачам порівнювати: -фінансові звіти за різні періоди;

-фінансові звіти різних підприємств.

Передумовою зі ставності є наведення відповідної інформації попереднього періоду та розкриття інформації про облікову політику і її зміни.

Фінансова звітність підприємства формується з дотриманням таких принципів:

* автономності підприємства, за яким кожне підприємство розглядається як юридична особа, що відокремлена від власників. Тому особисте майно і зобов'язання власників не повинні відображатись у фінансовій звітності підприємства;

* безперервності діяльності, що передбачає оцінку активів і зобов'язань підприємства, виходячи з припущення, що його діяльність триватиме далі;

* періодичності, що припускає розподіл діяльності підприємства на певні періоди часу з метою складання фінансової звітності;

* історичної (фактичної) собівартості, що визначає пріоритет оцінки активів, виходячи з витрат на їх виробництво та придбання;

* нарахування та відповідності доходів і витрат, за яким для визначення фінансового результату звітного періоду слід зіставити доходи звітного періоду з витратами, які були здійснені для отримання цих доходів.

При цьому доходи і витрата відображаються в обліку і звітності у момент їх виникнення, незалежно від часу надходження і сплати грошей;

* повного висвітлення, згідно з яким фінансова звітність повинна містити всю інформацію про фактичні та потенційні наслідки операцій та подій, яка може вплинути на рішення, що приймаються на її основі;

* послідовності, який передбачає постійне з року в рік застосування підприємством обраної облікової політики. Зміна облікової політики повніша бути обґрунтована і розкрита у фінансовій звітності;

* обачності, згідно з яким методи оцінки, що застосовуються в бухгалтерському обліку, повинні запобігати заниженню оцінки зобов'язань та витрат і завищенню оцінки активів і доходів підприємства;

*превалювання змісту над формою, за яким операції повинні обліковуватися відповідно до її сутності, а не лише за юридичною формою;

* єдиного грошового вимірника, який передбачає вимірювання та узагальнення усіх операцій підприємства у його фінансовій звітності в єдиній грошовій одиниці.

Для того щоб фінансова звітність була зрозумілою користувачам повинна містити таку інформацію і дані про:

1) підприємство;

2) дату звітності та звітний період;

3) валюту звітності та одиницю її виміру:

4) відповідну інформацію щодо звітного і попереднього періоду;

5) облікову політику підприємства та її зміни;

6) консолідацію фінансових звітів;

7) припинення (ліквідацію) окремих видів діяльності;

8) обмеження щодо володіння активами;

9) участь у спільних підприємствах;

10)виявлення помилки минулих років та пов'язані з ним коригування;

11)переоцінку статей фінансових звітів;

12) іншу інформацію розкриття якої встановлено відповідними стандартами.

Інформація про підприємство, яка підлягає розкриттю у фінансовій звітності, включає:

назву, організаційно-правову форму та місцезнаходження підприємства (країну, де зареєстроване підприємство, адресу його офісу);

короткий опис основної діяльності підприємства;

назву органу управління, у віданні якого перебуває підприємство, або назву її холдингової компанії;

середню чисельність персоналу підприємства протягом звітного періоду.

Кожний фінансовий звіт повинен містити дату, станом на яку наведені його показники, або період, який він охоплює. Якщо період, за який складено фінансовий звіт, відрізняється від звітного періоду, передбаченого цим Положенням (стандартом), то причини і наслідки цього повинні бути розкриті у примітках до фінансової звітності. У фінансовій звітності повинна бути вказана валюта, в якій відображені елементи звітності та одиниці її виміру.

Якщо валюта звітності відрізняється від валюти, в якій ведеться бухгалтерський облік, то підприємство повинно розкривати причини цього та методи, що були використані для переведення фінансових звітів з однієї валюти в іншу.

Підприємство повинно висвітлювати обрану облікову політику шляхом опису:

- Принципів оцінки статей звітності;

- Методів обліку щодо окремих статей звітності.

Інформація, що підлягає розкриттю наводиться безпосередньо у фінансових звітах або у примітках до них.

У примітках до фінансових звітів слід розкрити:

- облікову політику підприємства;

- інформацію, яка не наведена безпосередньо у фінансових звітах, але обов'язковою за відповідними положеннями;

- інформацію, що містить додатковий аналіз звітності, потрібний для забезпечення ії зрозумілості та доречності.

Порядок складання звіту про власний капітал. Зміст і форма звіту про власний капітал і загальні вимоги до розкриття його статей визначаються Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 5. Норми цього П(С)БО стосуються підприємств, організацій та інших юридичних осіб (далі -- підприємства) усіх форм власності, крім банків та бюджетних установ.

Для забезпечення порівняльного аналізу інформації підприємства повинні додавати до річного звіту звіт про власний капітал за попередній рік.



Відкриті акціонерні товариства та підприємства емітенти облігацій, у яких сумарна номінальна вартість кожного виду випущених пінних паперів не більша від встановленої суми кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (затверджених Кабінетом Міністрів), встановлених на дату реєстрації останнього випуску, повинні подавані у територіальні відділ, копія Комісії річний звіт, у яких сумарна вартість більша віл цієї суми у центральний апарат Комісії річний і а піврічний звіти згідно з вимог. Примірник друкованого органу з інформацією, що була опублікована емітентом, надасться у Комісію разом і відповідним звітом. Річний звіт подається емітентом до Комісії до 30 квітня року, наступного за звітним. І піврічний звіт подасться емітентом до Комісії не пізніше ніж 1 листопада звітного року. При підготовці звіту емітент заповнює відповідні таблиці, затверджені Комісією, а також надає іншу інформацію відповідно до вимог.

При наявності інформації про результати господарювання за останні три роки вона може додаватися до звіту.

У річному та піврічному звіті повинні міститися такі дані:

1) Основні відомості про емітента;

2) інформація про одержані дозволи і ліцензії на окремі види діяльності і терміни закінчення їх дії.

Інформація про результати господарвання за попередній рік:

А) інформація про основні види продукції або послуги, що їх виробляє чи надає емітент;

Б) інформація про особливості стану розвитку галузі виробництва в якій здійснює діяльність емітент, що можуть тнути на його показники; ступінь залежності від сезонних змін: інформація про конкуренцію в галузі виробництва чи надання послуг, в якій емітент здійснює свою діяльність

(за наявності інформації);

В) інформація про вартість укладених, але ще не виконаних договорів на кінець звітного періоду;

Г) прогнози та плани щодо майбутньої діяльності емітента, розширення виробництва, реконструкції, поліпшення фінансового стану; ґ) інформація про факти виплати штрафів та компенсацій а порушення чинного законодавства. До звіту подаються також "Баланс підприємства і а "Звіт про фінансові результати" за звітний період. Річна бухгалтерська звітність мас бути завірена аудитором.

Звіт повинен вміщувати відомості про пінні папери емітента: а) інформацію про всі випуски пінних паперів емітента (у тому числі здійснених у звітному періоді);

б) інформацію про осіб, що володіють понад 5% акцій емітента. Крім вищевказаної фінансової інформації, в Комісію подасться інформація про посадових осіб емітента та про зміни у їхньому складі, зокрема інформація про наявність у посадових осіб емітента непогашеної судимості та корисливі та посадові злочини.

До звіту додається копія протоколу загальних зборів акціонерів (учасників, засновників).

Перелік усіх документів, що подані емітентом до Комісії, повинен бути представлений на окремому аркуші, який містить підписи керівника та бухгалтера. При необхідності надається особлива інформація про емітента. Емітент зобов'язаний протягом двох днів надіслані до Комісії інформацію про зміни, що відбулися в його господарській діяльності і впливають чи можуть вплинути на вартість цінних паперів або розмір доходу по них , а саме:

А) зміни прав на цінні папари;

Б) зміни у персональномі складі посадових осіб;

В) арени банківських рахунків емітента;

Г) початок дій із санації (здійснення відповідною комплексу заходів, спрямованих на оздоровлення фінансового стану емітента); ґ) реорганізацію, зупинення або припинення діяльності емітента; Д) знищення не менш як 10° о майна емітента внаслідок надзвичайних обставин; є) пред'явлення позову до емітента у розмірі, що перевищує 10% статутного фонду, або суми вар і ос п основних і оборотних коштів емітента; с) одержання кредиту або емісію цінних паперів у розмірі, що перевищує 50% статутною фонду або суми вартості основних і оборотних коштів емітента.

Емітент у зв'язку з опублікуванням недостовірних відомостей про нього, які можуть вплинути на вартість цінних паперів або розміру доходу за ними, зобов'язаний протягом двох робочих днів вжити заходів щодо виправлення цих відомостей.

2.Дивіденди і дивідендна політика

Дивідемнди (лат. dividendum --те, що підлягає поділу) -- частина прибутку, яка виплачується (і) емітентом корпоративних прав на користь власників корпоративних прав, або (іі) державним некорпоратизованим, казенним чи комунальним підприємством на користь відповідно держави або місцевої громади (що, за своєю суттю, - те саме).

Отримання дивідендів є одним із найсуттєвіших прав акціонера чи участника товариства (поряд із правом управління товариством або правом отримання своєї частки у разі ліквідації товариств

Отже, залежно від власних стратегічних цілей, акціонерна корпорація може застосовувати наступні види дивідендної політики.

1. Політика «нульового» дивіденду

Політика «нульового» дивіденду полягає в невиплаті дивідендів взагалі. Це означає, що компанія свідомо попереджає акціонерів про «нульову» дивідендну політику, а акціонери підтверджують свою згоду (чи незгоду) з даною політикою, голосуючи за це фактами купівлі (чи продажу) акцій компанії. Керівництво такої корпорації фактично будує свою дивідендну концепцію на припущеннях Міллера-Модільяні. Як зазначалося вище, прикладом такої дивідендної політики може служити корпорація «Microsoft», яка взагалі не виплачує дивідендів. Така політика виправдана у випадку корпорації «Microsoft», оскільки ринкова ціна акцій даної компанії понад 10 разів перевищує балансову ціну, тобто ту кількість власного капіталу, яка еквівалентна одній акції. За такого співвідношення, менеджмент компанії фактично вирішує чи скерувати, наприклад, грошовий потік чистого прибутку на дивіденди, чи поповнити ним власний капітал компанії за рахунок нерозподіленого прибутку. Кожний скерований таким чином долар чистого прибутку означає: у першому випадку збагачення акціонерів рівно на $1.00, а у другому випадку -- утворення з одного долара бази потенційного зростання курсу акцій на $10.00 і більше. Зрозуміло, який варіант у цьому випадку обирає менеджмент. Зазначимо, що це можливо лише в тому випадку, коли акціонери пов'язують свої очікування з значним зростанням акцій компанії, довіряють її менеджменту, або якщо їхнього сукупного корпоративного впливу недостатньо для того, щоб змінити цю політику.

2. Політика «100%» дивіденду

Ця політика відносно рідко трапляється у практиці діяльності підприємств. Її сутність полягає у виділенні 100 відсотків нерозподіленого прибутку на виплату дивідендів. Таким чином, да на політика фактично -- антипод «нульової» дивідендної політики. Виділення 100 відсотків чистого прибутку на виплату дивідендів фактично означає, що в розпорядження компанії не надходить нерозподілений прибуток, отриманий у даному обліковому періоді. Таким чином, за даної облікової політики не відбувається збільшення власного капіталу компанії, а отже, і не закладається фінансова база для наступного зростання курсу акцій. Така політика може бути виправдана виключно для підприємств, які обмежені у зростанні специфікою своєї діяльності. Наприклад, підприємства, що займаються видобутком корисних копалин. У будь-якому випадку, даний тип політики не можна відносити до особливо раціонального.

3. Політика фіксованого дивіденду

Цей вид дивідендної політики досить часто застосовується в практиці акціонерних корпорацій. Вона полягає у виділенні однієї і тієї самої абсолютної величини дивідендів із розрахунку на одну акцію. Оскільки чистий прибуток корпорації має тенденцію становити різну величину в різних облікових періодах, то для збереження фіксованої абсолютної величини дивіденду на одну акцію виділяють адекватну та завжди різну частину на виплату дивідендів. Коли немає чистого прибутку компанії в даному обліковому періоді, на виплату дивідендів можуть скерувати навіть резервний фонд компанії. Політика фіксованого дивіденду ординарно характерна для привілейованих акцій, проте декотрі корпорації можуть застосовувати її і до звичайних акцій. Позитивний аспект такого застосування -- наближення звичайних акцій за своїми характеристиками ризику до привілейованих акцій при ординарній наявності в них, як і в усіх інших звичайних акцій, права на участь в управлінні компанією. Оскільки за даними акціями виплачуються фіксовані дивіденди, то для таких цінних паперів відносно легко побудувати модель їх оцінки, базуючись на дисконтних грошових потоках.

4. Політика фіксованого дивіденду з преміальними виплатами

Такий тип дивідендної політики дуже подібний до попередньо наведеного. Проте політика фіксованого дивіденду з преміальними виплатами передбачає на додаток до фіксованої (гарантованої) частини дивідендів ще і додаткові преміальні виплати в ті періоди, коли керівництво компанією вирішить їх виплатити. Преміальні кошти виплачуються тоді, коли компанія досягає особливо позитивних фінансових результатів. Такі преміальні виплати, як правило, -- позитивний чинник для курсу цінних паперів корпорації, оскільки відповідно до деяких теорій поведінки інвесторів на фондовому ринку останні чекають позитивних змін у дивідендній політиці.

5. Політика виділення на дивіденди фіксованого відсотка з прибутку

Політику виділення на дивіденди фіксованого відсотка з чистого прибутку традиційно вважають найпоширенішою. Метод вирахування суми дивідендів, що належать виплаті з розрахунку на одну акцію за цієї дивідендної політики, відносять до класичних, оскільки його наводять у більшості підручників із корпоративного управління та фінансів. Сутність даної дивідендної політики визначається саме методом обчислення дивідендів із розрахунку на одну акцію. Для такого обчислення, початкове вирішують, яку частку (відсоток) чистого прибутку може бути виділено на виплату дивідендів. Потім знаходять абсолютне значення даної частки чистого прибутку. Це і буде сума виділена на виплату дивідендів за акціями. Для того, щоб знайти суму дивідендів, яка припадає на одну акцію, потрібно суму, виділену на виплату дивідендів за акціями, поділити на кількість звичайних акцій, що перебувають в обігу.

До позитивних моментів даної дивідендної політики варто віднести її простоту та зрозумілість у застосуванні. Ще однією перевагою можна вважати прозорість механізму нарахування. Акціонери корпорації, яка використовує цю дивідендну політику, розуміють що величина їхніх персональних дивідендних доходів залежить не від мінливих (та часом волюнтаритських) рішень менеджменту компанії, а від об'єктивних фінансових характеристик корпорації, перш за все величини отриманого в даному обліковому періоді чистого прибутку Зважаючи на те, що чистий прибуток корпорації переважно має тенденцію до зростання в часі, акціонери часто очікують і зростання дивідендних виплат із розрахунку на одну акцію.

Один із важливих моментів даної дивідендної політики, який визначає його специфіку, -- наявність сезонних аномалій у прибутках корпорацій залежно від специфіки їхньої операційної діяльності. Це пов'язано, перш за все, із сезонністю їхнього продажу. Чистий прибуток та сума, призначена для дивідендних виплат, виступають тісно пов'язаними величинами з продажами компанії, тобто вони переважно коливаються відповідно до сезонності продажу. Як результат, сезонні аномалії продажу відображаються в сезонних аномаліях дивідендів, коли здійснюється політика виділення на дивіденди фіксованого відсотка з прибутку.

6. Прогресивна дивідендна політика

Прогресивна дивідендна політика -- одна з найпопулярніших серед акціонерів. Перш за все тому, що вона передбачає поступове постійне збільшення дивідендних виплат із розрахунку на одну акцію. Дуже часто це поступове збільшення дивідендів проявляється постійним темпом приросту дивідендних виплат. Практика країн із розвинутими ринковими економічними системами показує, що більшість акціонерних корпорацій здійснюють поквартальну виплату дивідендів. Із причин, наведених вище, квартальні дивідендні виплати відображають сезонні аномалії продажу корпорації. Отже, для запровадження прогресивної дивідендної політики, треба забезпечувати приріст стосовно дивідендних виплат аналогічного кварталу попереднього року. Отже, якщо акціонерна корпорація дотримується прогресивної дивідендної політики, то, перш за все, в процесі визначення величини поточних дивідендних виплат варто:

· встановити величину дивідендних виплат на одну акцію в аналогічному кварталі минулого року;

· прийняти рішення стосовно темпу приросту поточних дивідендних виплат порівняно з аналогічним кварталом минулого року;

· на основі встановленого темпу приросту, визначити поточні дивідендні виплати на одну акцію;

· визначити, яка сума грошей потрібна для забезпечення даних поточних дивідендних виплат, для цього треба поточні дивідендні виплати на одну акцію перемножити на кількість звичайних акцій в обігу;

· визначити, який відсоток чистого прибутку становить сума потрібна для забезпечення поточних дивідендних виплат;

· вирішити остаточно, чи може акціонерна корпорація виділити цю частину прибутку на дивідендні виплати.

Якщо дана частина чистого прибутку може бути виділена на дивідендні виплати, то переходять до реалізації дивідендної політики, а якщо ні, то зменшують темп приросту поточних дивідендних виплат та повторюють наведену вище послідовність дій, або навіть відмовляються від прогресивної дивідендної політики.

7. Регресивна дивідендна політика

Регресивна дивідендна політика -- фактично це антипод прогресивної дивідендної політики, оскільки передбачає стале та поступове зменшення дивідендних виплат, що еквівалентно їх приросту з від'ємним темпом. Це найменше популярний вид дивідендної політики серед акціонерів. Застосування даної політики часто приводить до того, що акціонери вирішують продати акції даної корпорації. Якщо прогресивна дивідендна політика часто приводить до зростання курсу акцій, то регресивна -- до падіння. Тим не менше акціонерні товариства часто бувають змушені застосовувати дану дивідендну політику в силу об'єктивних обставин. Зростання конкуренції часто приводить до зменшення величини чистого прибутку. На початку ринкових перетворень в Україні деякі вітчизняні акціонерні товариства отримували значні прибутки викликані низьким рівнем конкуренції та неефективністю вітчизняного ринку. В ті часи вони встановлювали невиправдано великі дивідендні виплати за своїми акціями. З часом рівень конкуренції суттєво вплинув на прибутки таких компаній, проте задавши значний темп високих дивідендних виплат, тепер ці акціонерні товариства змушені запровадити непопулярну регресивну дивідендну політику.

8. Політика негрошових виплат

Деколи, за браком потрібних фінансових ресурсів акціонерні корпорації вдаються до політики негрошових дивідендних виплат. У цьому випадку замість прямих грошових дивідендних виплат використовують, як правило, найближчі грошові замінники. Заслуговує на увагу політика виплати дивідендів випуском нових цінних паперів, наприклад, акцій чи облігацій. Оскільки найцінніші папери володіють цілим спектром специфічних фінансових характеристик, то політика негрошових витрат може далеко виходити за рамки даного дослідження та звестися до пояснення характеристик цінних паперів взагалі.

9. Політика нагромаджених кумулятивних дивідендів

Деколи, не бажаючи застосовувати політику негрошових виплат та не маючи достатніх фінансових ресурсів для грошових дивідендних виплат, корпорація вирішує застосувати політику нагромаджених грошових дивідендів. У цьому випадку дивіденди оголошуються, проте виплата їх відкладається до кращих часів.

Практика та теорія реалізації дивідендної політики знають багато прикладів реалізації дивідендних виплат до зазначених вище політик, чи навіть відповідно до певних специфічних обставин, у яких перебуває дана корпорація. Науковці роблять спроби розкласифікувати теоретичні засади, відповідно до яких здійснюється на практиці та чи інша дивідендна політика. Так, відповідно до класифікації наведеної І.О. Бланком, теорії, котрі пробують пояснити, як «правильно» застосовувати дивідендну політику, висовують гіпотези стосовно поведінки інвесторів залежно від дивідендної політики. Це перш за все теорії: про незалежність дивідендів, про надання переваги дивідендам, про мінімізацію дивідендів, сигнальна теорія дивідендів (теорія сигналізування), теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів (теорія клієнтури).

Як бачимо, серед теорій, згаданих вище, часте суперечливих, жодна не може остаточно та вичерпно пояснити, як «правильно» застосовувати різні види дивідендної політики. На думку автора, абсолютну відповідь можна знайти у сфері практичного застосування дивідендної політики українськими корпораціями.

3.Заощадження та інвестиції

фінансовий ринок дивіденди акціонерний

Головними парними категоріями фінансового ринку є заощадження й інвестиції. Заощадження -- кошти, які тимчасово вивільнюються з процесів виробництва і споживання. Інвестиції -- вкладення коштів у реальні і фінансові активи.

У західній літературі висловлюється цікава думка про те, що рух заощаджень та інвестицій відбиває різні аспекти однієї з особливостей руху капіталу між секторами. Ця особливість полягає в тому, що відбувається рух фінансових фондів від виробників споживчих товарів до виробників інвестиційних товарів. Якщо в домашніх господарств знижується рівень споживання і збільшуються їхні заощадження, виникає об'єктивна необхідність переведення фінансових фондів до виробників інвестиційних товарів. Цей процес регулює фінансовий ринок: збільшуються інвестиції у виробництво засобів виробництва на базі використання інноваційних технологій, відбувається економічне зростання на новій науково-технічній основі, підвищується продуктивність праці, суспільство багатіє.

Розглянемо питання про рух фінансових потоків у економіці США з метою з'ясування, які агенти економічних відносин є «постачальниками» заощаджень, та хто і куди інвестує. На підставі вивчення матриці руху фінансових потоків у США (табл. 3.1) можна зробити такі висновки:

1. Основні суми поточних (валових) заощаджень нагромаджують і постачають на фінансовий ринок домашні господарства, їх внесок становить 61,2 % усієї суми поточних заощаджень. Частка нефінансових корпорацій, які представляють усі галузі господарства й відбивають економічну могутність країни, становить близько 40 %.

Таблиця 3.1

МАТРИЦЯ РУХУ ФІНАНСОВИХ ПОТОКІВ У США, % 1

Фінансовий фонд	Суб'єкти економічних відносин
	домашні господарства	нефінансові корпорації	фінансові інституції	державні органи	усього
Поточні заощадження	61,2	40,0	3,8	-5,0	100
Поточні інвестиції в реальні активи	47,5	50,0	2,5	--	100
Чисті заощадження	13,7	-10,0	1,3	-5,0	0
Поточні інвестиції у фінансові активи	70,0	18,1	9,9	2	100
Поточні суми залучень	48,0	34,1	7,9	10,0	100
Чисті інвестиції у фінансові активи	22,0	-16,0	2,0	-8,0	0

2. Поточні інвестиції в реальні активи здійснюють фактично два суб'єкти економічних відносин, на першому місці (50 %) -- нефінансові корпорації. Варто звернути увагу, що зовсім мало відстають від лідера домашні господарства -- 47,5 %. Це свідчить про те, що доходи домашніх господарств дають можливість нагромаджувати значні заощадження, які вони вкладають у реальні активи: житлові будинки, квартири, землю, засоби транспорту, інформації, товари тривалого користування, створюючи найбільший ринок для багатьох галузей економіки.

3. Чисті заощадження становлять суми, які залишаються після інвестицій у реальні активи. Домашні господарства і фінансові інституції є їхніми постачальниками, нефінансові корпорації і державні органи -- їхніми споживачами.

4. Поточні (валові) інвестиції у фінансові активи здійснюють домашні господарства; їх частка становить 70 %, і тільки 30 % припадає на всі інші сектори господарства і державні органи управління.

5. Дебіторами виступають усі агенти виробництва. Найбільші борги в домашніх господарств -- 48 %. Це іпотечний кредит, споживчий кредит, банківські позички. Нефінансові корпорації емітують різного роду облігації й одержують позички, надані комерційними банками й іншими інституціями.

6. Найбільш значними нетто-інвесторами у фінансові активи є домашні господарства -- 22 %, їх доповнюють фінансові інституції -- 2 %, нетто-дебіторами є нефінансові корпорації і державні органи.

7. У результаті на фінансовому ринку балансуються чисті заощадження і чисті інвестиції. Усі чисті заощадження використані, тобто інвестовані.

Така рівність є абстракцією економічних відносин, практично досягти її дуже важко, навіть за умов найрозвинутішої та всеосяжної інфраструктури фінансового ринку.

Американські економісти Петер Роуз і Дональд Фрасер запропонували оригінальну схему виведення рівності заощаджень та інвестицій на основі руху грошових потоків у економіці. Схема подана у вигляді семи рівнянь[1]:

1) Активи = Зобов'язання + Чиста вартість (net worth); Чиста вартість = Активи - Зобов'язання;

2) Фінансові активи + Реальні активи = Зобов'язання + Чиста вартість;

3) Зміни у фінансових активах (net lending) + Зміни в реальних активах (net investment) = Зміни в зобов'язаннях (net borrowing) + + Зміни в чистій вартості (net saving);

4) Фінансові активи = Зобов'язання;

5) Зміни у фінансових активах (lending) = Зміни в зобов'язаннях (borrowing);

6) Реальні активи = Чиста вартість;

7) Зміни в реальних активах (net investment) = Зміни в чистій вартості (заощадження).

Перше класичне рівняння, а також друге можна вивести як по економіці в цілому, так і по її окремих агентах. При цьому чиста вартість корпорацій є, по суті, акціонерним капіталом, у домашніх господарств і державних органів -- це грошова оцінка рухомого і нерухомого майна.

Друге рівняння виходить із першого, активи розділяються на дві принципово важливі частини: активи реальні й активи фінансові. У різних суб'єктів економічних відносин співвідношення між цими частинами буде різне відповідно до їхніх функцій. Наприклад, у нефінансових корпорацій основна частина вкладається в реальні активи, у фінансових інституцій -- у фінансові.

Третє рівняння складніше. Його економічна сутність полягає в тому, що зміни у фінансових та реальних активах, тобто використання грошових потоків, мають бути рівними величині змін у зобов'язаннях і в чистій вартості, тобто відбивати приріст джерел фінансових потоків.

Четверте рівняння можна вивести тільки по економіці в цілому. Фінансові активи в одних суб'єктів економічних відносин є зобов'язаннями в інших, тобто сума виданих у позички фінансових фондів дорівнюватиме сумі заборгованості. Проте корпорації або домашні господарства можуть бути як нетто-кредиторами, так і нетто-дебіторами.

П'яте рівняння виводиться з четвертого: зміни у фінансових активах обов'язково потягнуть за собою зміни в зобов'язаннях. Проте це рівняння не можна застосувати до окремих учасників економічних відносин.

Шосте рівняння -- реальні активи з економічного погляду є чистою вартістю.

Сьоме рівняння -- нетто-інвестиції в цілому по економіці дорівнюють змінам у чистій вартості, тобто інвестиції = заощадженням. Що стосується корпорації, то такої рівності у неї звичайно не буває. Припустимо, що в корпорації чисті інвестиції у реальні активи становлять 100 млн гр. од., її заощадження, тобто зміни в чистій вартості, -- 90 гр. од. У цьому випадку негативне сальдо 10 гр. од. покривається випуском нових зобов'язань. Протилежний варіант: у корпорації є 100 млн гр. од. чистих інвестицій і 110 гр. од. нетто-заощаджень, тобто позитивне сальдо 10 гр. од. У даному випадку ця сума буде вкладена у фінансові активи.

Кругообіг: заощадження -- інвестиції -- заощадження

Як уже зазначалося, заощадження утворюються в усіх суб'єктів ринкових відносин -- держави, місцевих органів влади, домашніх господарств, господарських одиниць будь-яких форм власності й організації виробництва. Водночас усі вони є інвесторами. Отже, відбувається рух грошових потоків: від заощаджень до інвестицій і знову до заощаджень (рис. 3.1).



Рис. 3.1. Кругообіг заощаджень та інвестицій

Вільні грошові кошти-заощадження, які вивільнюються з процесу виробництва і споживання, акумулюють фінансові й кредитні інституції. Однак, якщо економічна чи політична ситуація в країні нестабільна або якщо інфраструктура фінансового ринку недостатньо розвинена, частина заощаджень вивозиться за кордон або перетворюється в скарби -- золоті зливки, ювелірні вироби з дорогоцінних металів, антикваріат, іноземну валюту. При цьому може виникнути такий парадокс, що за значних сум заощаджень у країні формуються лише дуже обмежені суми позичкового капіталу, можливості інвестування скорочуються. Якщо галузі економіки в країні привабливі для інвестування, то заощадження можуть надходити з-за кордону.

В економіці відбувається рух грошових потоків від заощаджень в інвестиції, що стимулює економічний розвиток і зростання добробуту (рис. 12.2). Заощадження інвестуються в реальні й фінансові активи, їх раціональне використання стимулює зростання прибутку в агентів економічних відносин, відбувається розширення зайнятості, збільшуються доходи домашніх господарств, що сприяє зростанню заощаджень і відповідному збільшенню інвестицій в економіку. Проте якщо цей процес ламає економічна криза, тоді весь рух може стати зворотним.

Размещено на Allbest.ru