Міжбюджетні трансферти і їх роль у бюджетному регулюванні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжбюджетні трансферти і їх роль у бюджетному регулюванні

Міжбюджетні трансферти і їх роль у бюджетному регулюванні

Для того, щоб не виникало дисбалансів у бюджетах різних рівнів, застосовуються схеми розподілу податкових доходів і видаткових зобов'язань, але це не може повною мірою забезпечити відсутність дисбалансів. Горизонтальний дисбаланс виникає через наявність різниці у власних фіскальних потенціалах субнаціональних (регіональних і локальних) органів влади на одному рівні бюджетної системи, наприклад, на рівні областей. Вирішується вказана проблема через застосування трансфертних механізмів або запозичень [3].

Міжбюджетні відносини - це врегульовані правом зв'язки між державою, АРК та органами місцевого самоврядування (правовідносини), що існують у процесі реалізації бюджетних повноважень стосовно забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, які необхідні для виконання функцій, передбачених Конституцією України, законами та іншими нормативно-правовими актами [15].

Сьогодні проблеми розвитку міжбюджетних відносин в Україні є надзвичайно актуальними, оскільки стійкість бюджетної системи держави багато в чому залежить саме від характеру таких відносин. Звісно, що доходи бюджетів мають бути надійною та стабільною основою фінансової бази, необхідної для виконання завдань і функцій як держави, так і органів місцевого самоврядування. Тому держава намагається наділити всіх суб'єктів бюджетного права необхідним для виконання їх функцій обсягом доходів. Особливого значення при цьому набувають міжбюджетні відносини, при реалізації яких провідне місце займає надання трансфертів і міжбюджетних трансфертів.

Термін „трансферт” походить від французького - transfert, або від латинського - transfero і означає „переношу”, „переміщаю” і являє собою різновид обмінної операції, пов'язаної з переводом іноземної валюти чи золота з однієї країни в іншу або передачею права володіння іменними цінними паперами однією особою іншій, здійснюваною, як правило, за допомогою передаточного напису [27].

Трансферти можна визначити як всі види платежів, що є переміщенням фінансових ресурсів з одного фонду в іншій, від одного власника (розпорядника) бюджетних або інших коштів до іншого суб'єкта бюджетних відносин у той чи інший вид бюджету чи фонду на безоплатній основі. Суб'єктом, що передає такі ресурси, може бути як орган державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, інших держав чи міжнародних організацій, так і спеціально створені органи недержавної влади.

Міжбюджетні трансферти - це платежі, що є переміщенням фінансових ресурсів між Державним і місцевими бюджетами. У цьому випадку „рух” фінансових ресурсів відбувається між різними видами бюджетів як централізованими фондами „зверху вниз”, тобто між різними ланками бюджетної системи держави (при здійсненні бюджетного регулювання). Так, прикладом надання коштів у такий спосіб може бути перерозподіл між бюджетами місцевого самоврядування коштів, виділених з Державного бюджету у вигляді субвенції для здійснення інвестиційних проектів у бюджети Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва і Севастополя, що здійснюється відповідно зі ст. 105 Бюджетного кодексу України. Однак механізм надання таких субвенцій, а також механізм їх подальшого перерозподілу ще й донині не розроблено. При цьому, п. 3 цієї ж статті вказує на необхідність прийняття закону, яким повинні бути визначені принципи (основні засади) надання субвенцій, а порядок і умови їх надання повинні визначатися Кабінетом Міністрів.

Внутрішньобюджетний трансферт - це платіж, що припускає переміщення коштів усередині бюджетів при реалізації внутрішньобюджетних відноси (при бюджетному регулюванні).

В Україні формування системи міжбюджетних трансфертів зумовлене необхідністю створення механізму фінансового вирівнювання місцевих бюджетів в умовах фінансових диспропорцій між територіями.

Міжбюджетні трансферти слід розглядати як важливу складову міжбюджетних відносин, що безпосередньо впливає на забезпеченість громадян суспільними послугами, вирівнювання рівня бюджетної забезпеченості, виконання важливих економічних і соціальних програм. При передачі ресурсів від одного рівня бюджетної влади до іншого може бути використано розподіл доходів або систему грантів. При цьому може бути використаний рентний або соціальний підхід. Рентний підхід передбачає врахування соціальної специфіки природно-кліматичних і демографічних умов, наявності природних ресурсів, розрахунок поправочних коефіцієнтів і на їх основі коригування обсягів фінансової допомоги конкретним регіонам.

Розвиток та удосконалення системи міжбюджетних трансфертів вимагають, з одного боку, її наближення до головних принципів і засад функціонування систем міжбюджетних відносин в економічно розвинутих країнах, з іншого - врахування національних, регіональних особливостей та умов формування місцевих бюджетів.

Перехід багатьох функцій регулювання соціально-економічних процесів від державного рівня до регіонального не тільки призводить до зростання ефективності надання суспільних послуг, але й породжує різні витрати. В цих умовах основним інструментом, який дозволяє використовувати позитивні моменти від децентралізації і мінімізувати негативні ефекти від децентралізованого використання деяких повноважень, є державна фінансова допомога бюджетам нижчого рівня, тобто міжбюджетні трансферти.

Термін «трансферт» у вітчизняній і зарубіжній економічній літературі визначається в контексті будь-якої форми державної фінансової допомоги (бюджетних грантів) [23, с. 32]. Міжбюджетні трансферти слід розглядати як систему фінансових відносин між державним і місцевими бюджетами різних рівнів, між місцевими бюджетами та господарюючими суб'єктами й домогосподарствами з приводу планування, формування, розподілу і використання певних бюджетних ресурсів і контролю за їх витрачанням. Це організаційно-правова форма мобілізації частини фінансових ресурсів бюджетів одних рівнів у розпорядження бюджетів інших рівнів як за допомогою податкового розщеплення, так і прямого надання коштів.

Разом з тим, в українському законодавстві застосовується дещо інший термінологічний підхід. Поняття офіційних трансфертів у вітчизняній практиці почало застосовуватися з 1996 р. разом із введенням нової бюджетної класифікації. Залежно від цільового спрямування коштів згідно з бюджетною класифікацією офіційні трансферти поділяли на дві групи: поточні (дотації) і капітальні (субвенції).

До поточних офіційних трансфертів зараховувалися грошові кошти, які одержували бюджети нижчих рівнів за недостатньої ефективності дохідних джерел. Капітальні офіційні трансферти передбачали цільове використання одержаних коштів, переважно для виконання органами місцевого самоврядування делегованих повноважень.

Згідно із чинним вітчизняним законодавством, до бюджетних трансфертів належать не лише кошти, які одержують місцеві бюджети з державного бюджету, а й перерахування коштів від місцевих бюджетів до державного бюджету.

Трансферти є однією з форм фінансування соціально-економічного розвитку, інструментом його регулювання, одним із джерел поповнення місцевих бюджетів. За Бюджетним кодексом України, міжбюджетні трансферти - це «кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого» [2]. Міжбюджетні трансферти поділяються на чотири види: дотації вирівнювання; субвенції; кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів; інші дотації.

Дотація вирівнювання - «міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отримує» [2]. Дотації вирівнювання бюджетам Автономної Республіки Крим, обласним, районним, міст Києва та Севастополя, міст республіканського та обласного значення надаються з державного бюджету України. З бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського та обласного значення надаються дотації бюджетам районів у містах, сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань.

Другий вид трансфертів - субвенції - Бюджетний кодекс трактує як «міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції» [2]. Вони можуть надаватися як державним, так і місцевими бюджетами і передбачають цільове використання одержаних коштів. З Державного бюджету України субвенції можуть надаватися на здійснення програм соціального захисту; на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування у зв'язку з виконанням власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою; виконання інвестиційних проектів. З місцевих бюджетів надаються субвенції на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності таких об'єктів; виконання власних повноважень територіальної громади сіл, селищ, міст та їх об'єднань; інші цілі.

Трансферти третього виду - це передача коштів до державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів. Вони використовуються у випадках, коли прогнозні показники доходів бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів, міських міст Києва та Севастополя, міст республікансько-обласного значення перевищують розрахунковий обсяг видатків відповідного бюджету.

Необхідно відокремлювати трансферти, які місцеві бюджети отримують з державного бюджету, і трансферти, які місцеві бюджети перераховують до державного бюджету. Останні за своєю природою для місцевих бюджетів є від'ємними. Тому виділяють так звані «чисті трансферти», які є різницею між міжбюджетними надходженнями і вилученнями. У багатьох країнах загальний обсяг чистого трансферту встановлюється законом як частка від доходів державного бюджету [5].

До четвертого виду міжбюджетних трансфертів відносять інші дотації, які надаються з державного бюджету місцевим бюджетам.

За сучасних умов трансферти посідають важливе місце у міжбюджетних відносинах, вони є основним методом бюджетного регулювання. У деяких країнах важливе значення для вирівнювання фінансових можливостей мають горизонтальні трансферти, джерелом яких є кошти, що виділяються регіонами-донорами. Крім загального і цільових трансфертів, прямими одержувачами яких є місцеві бюджети, державні кошти надходять в регіони також по лінії різних державних галузевих програм. Розподіл сум цих непрямих трансфертів між регіонами на практиці є досить складною проблемою.

Перерозподіл фінансових ресурсів між бюджетами у вигляді фінансової допомоги (грантів) є ключовою проблемою багаторівневої бюджетної системи, яка, по суті, полягає в забезпеченні рівності доходів місцевих споживачів подібних ресурсів. Основний аргумент на користь останнього положення полягає у тому, що рівність доходу необхідна для задоволення потреб споживача або граничної корисності.

Грант на бюджетне вирівнювання - це фонд, який виділяється центральним урядом субнаціональним владам з метою поповнення тих місцевих бюджетів, у яких доходи на душу населення є низькими у порівнянні з іншими. Виділення грантів може відбуватися двома шляхами, зокрема у вигляді нецільових або цільових трансфертів, які можуть бути фіксованими або такими, котрі можна пролонгувати.

Традиційні моделі, як правило, класифікують міжбюджетні гранти залежно від рішень, які приймаються державною владою. Всі гранти, які виділяються бюджетам нижчого рівня, діляться на три типи.

Перший тип грантів визначається необхідністю субсидування виробництва (або придбання) суспільних благ у територіальному утворенні, де вони виробляються. Таке субсидування можливе за допомогою нелімітованого гранту спрямованого на скорочення вартості виробництва державних послуг для його одержувачів. Його наочна суть полягає у співфінансуванні центральним урядом всіх витрат на виробництво суспільних послуг.

Другий тип міжбюджетних грантів передбачає перерозподіл доходу від високозабезпечених територій у низькозабезпечені регіони або відрахування певної частки податкових платежів, сплата яких більш ефективна на державному рівні, до державних бюджетів. Даний вид трансферту спрямований лише на зміну доходів нижчих рівнів влади і не призводить до зміни відносних цін державних послуг на них.

Третій тип міжбюджетного гранту стосується грантів, причиною використання яких є наявність політичних зобов'язань. Відповідно до останніх, державні органи влади повинні забезпечувати мінімальний або стандартний рівень надання державних послуг у країні, незалежно від того, з якого рівня фінансується виробництво відповідної суспільної послуги. Підтримка певного рівня надання суспільних послуг здійснюється урядом на основі механізму цільових грантів, які призначені для фінансування виробництва тільки встановленого переліку суспільних послуг, тому вони не надають органам державної влади такої незалежності в ухваленні рішень щодо власних витрат, як це відбувається у разі використання нелімітованих трансфертів, спрямованих на зниження вартості державних послуг. Органи державної влади, як правило, встановлюють достатньо жорсткі умови отримання і використання коштів, які надаються, включаючи умови спільного фінансування. Такі трансферти, що мають вплив як на відносні ціни суспільних послуг для органів державної влади, так і на їхній дохід, застосовуються як цільові гранти частіше, ніж гранти першого типу.

Теоретичний інтерес в плані видової відмінності трансфертів представляє класифікація державної фінансової допомоги (грантів) за ознакою її цільового використання [9], яка дещо доповнює вище розглянуту класифікацію міжбюджетних грантів (рис. 1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1. Класифікація грантів

Цільовий грант є видом фінансової допомоги, мета використання якої строго визначена тим, хто її представляє. Нецільовий грант використовується на розгляд одержувача згідно з його функціями. Цільові гранти поділяються на блокові і пайові.

Блоковий цільовий грант - це фіксована сума грошей, яка повинна бути витрачена з метою, обумовленою при його наданні. Пайовий цільовий грант відшкодовує лише певну частину витрат бюджету на ці цілі. Наприклад, державна цільова програма може передбачати компенсацію державним бюджетом половини витрат регіональних бюджетів на її здійснення.

Величина нелімітованого пайового цільового гранту не має верхньої межі, тобто відшкодування певної частки витрат на обумовлені грантом цілі здійснюється незалежно від суми, витраченої його одержувачем. Величина лімітованого пайового цільового гранту обмежена. Розмір нецільового гранту також може бути фіксованим (блоковий нецільовий грант) або залежним від виконання певних умов (умовний нецільовий грант), які звичайно стосуються величини власних доходів одержувача гранту.

Економічні наслідки надання грантів визначаються на основі моделей поведінки органів влади при отриманні фінансової допомоги. Такі моделі звичайно базуються на теорії оптимізації корисності споживача за наявності бюджетних обмежень коштів, які можуть бути витрачені на споживання інших товарів або їх заощадження.

Гранти рівноцінні допомозі, яка надходить безпосередньо споживачам. Необхідно зазначити, що такий підхід дозволяє оцінити тільки первинний ефект надання фінансової допомоги, тоді як можливі непрямі її наслідки не враховуються.

Одержувачі грантів, за інших рівних умов, віддають перевагу блоковим грантам, оскільки вони забезпечують вищий рівень корисності. Органи влади, які надають гранти з метою збільшення споживання певного суспільного товару, віддають перевагу пайовим цільовим грантам. Пайовий цільовий лімітований грант ідентичний за наслідками нелімітованому і блоковому грантам або менш ефективний порівняно з ними. Внаслідок цього надання фінансової допомоги у вигляді останнього гранту доцільне лише в тих випадках, коли існує необхідність поставити в рівні умови велике число регіонів - одержувачів гранту.

Практичне застосування пайового цільового нелімітованого гранту повинно бути обумовлено метою регулювання зовнішніх ефектів, тобто вигод або витрат, які не відображені в існуючій системі цін Нецільовий блоковий грант слід застосовувати у двох випадках. По-перше, для вирівнювання питомого податкового потенціалу з метою створення передумов для надання всіма територіями однакового мінімального набору суспільних послуг за порівнянних податкових умов. Досягнення цієї мети, як правило, припускає розробку формалізованих умов розрахунку гранту, який, по суті, є горизонтальним. По-друге, для заміщення доходів регіональних бюджетів податковими надходженнями централізованого бюджету в тих випадках, коли централізований збір податків більш ефективний [26, 44].

Таким чином, сучасна трансфертна політика характеризується головними трьома рисами.

По-перше, в даний час міжрегіональні контрасти досягли свого граничного з позиції забезпечення належного рівня національної економічної безпеки. Внаслідок цього скорочення відмінностей у соціально-економічному розвитку регіонів країни є стратегічно важливою державною задачею, вирішення якої вимагає трансформації системи управління трансфертними потоками. Актуальність цього аспекту загострює ту обставину, що низка питань, які стосуються міжбюджетних відносин, дотепер залишається відкритого. Так, продовжується дискусія про те, яким шляхом (переважної централізації або децентралізації) повинні будуватися взаємовідносини між центром і регіонами.

По-друге, бюджет сьогодні є найважливішим джерелом фінансування соціально-економічних програм розвитку регіонів. Тенденція централізації бюджетних коштів, скорочення податкових прав органів місцевого самоврядування посилює залежність темпів економічних перетворень у регіонах від державної фінансової допомоги, першочерговою задачею якої є вирівнювання бюджетної забезпеченості регіонів. При цьому декларується принцип пріоритетного фінансування витрат, пов'язаних із забезпеченням мінімальних державних соціальних стандартів, що підкреслює спрямованість трансфертної політики.

По-третє, закріплені за регіонами джерела податкових надходжень не дають достатню кількість коштів для виконання бюджетних зобов'язань. Внаслідок цього регіони потрапляють у залежність від трансфертів через бюджетне вирівнювання.

Необхідно підкреслити: які б ідеальні моделі взаємодії бюджетів всіх рівнів не були обґрунтовані, вони не зможуть ефективно реалізовуватися в умовах перманентного істотного недобору податків і фінансової недостатності як відповідних бюджетів, так і всієї бюджетної системи в цілому. Тому становлення дієвого механізму міжбюджетних відносин істотним чином залежить від підвищення ефективності всього суспільного виробництва, від зміцнення і розширення бази оподаткування, від зростання податкових надходжень і збільшення частки власних доходів бюджетів всіх рівнів.

Основні механізми виділення трансфертів з національного бюджету розподіляють на дві групи - цільові і нецільові трансферти. До цільових трансфертів належать гранти, які надаються на умовах спільного фінансування, звичайні цільові трансферти і зблоковані трансферти. Нецільові трансферти - це відрахування від податкових доходів у субнаціональні бюджети або прямі трансферти у фіксованому (може бути пролонгованим) обсязі.

Основний чинник, на основі якого представляється трансферт - це наявність вертикального дисбалансу бюджетної системи, тобто дефіцитність окремого субнаціонального бюджету. При цьому слід враховувати, що надання трансфертів може привести до дестимуляції фіскальних зусиль субнаціональних органів влади, до руйнування ефективної політики управління доходами і видатками окремої території.

Отже, відсутність або слабкість системи розподілу трансфертів з національного бюджету може обумовити виникнення проблем з проведенням єдиної макроекономічної політики у державі.

Здійснення міжбюджетних трансфертів повинно базуватися на кількох основних принципах, а саме:

- орієнтація на забезпечення макроекономічної стабільності і контроль з боку уряду за економічною ситуацією в регіоні;

- відповідність методики розподілу вирівнюючих трансфертів загальній фіскальний політиці країни у довгостроковій перспективі;

- чітке формулювання цілей конкретних трансфертів, наявність регулярного моніторингу їх використання з обов'язковим дотриманням усіх умов, на яких даний трансферт були виділено, а також застосування санкцій у разі невиконання цих умов;

- врахування ресурсів, які отримуються реципієнтом по інших каналах.

Однією з найбільш складних проблем міжбюджетних відносин в Україні є проблема фінансового вирівнювання. Відсутність раціональної системи вирівнювання доходів та видатків бюджетів різних рівнів різко знижує ефективність функціонування податкової і бюджетної системи, викликає напругу між центром та регіонами і так званими "бідними" і "багатими" регіонами, поглиблює диференціацію в рівнях і темпах їх розвитку, впливає на збільшення розриву між рівнем життя у різних регіонах України. Кількість та якість громадських послуг, які надаються жителям різних територій, ще залишаються територіально диференційованими, що стає фактором наростання соціальної та політичної нестабільності у суспільстві. Одним з методів вирішення цієї проблеми є застосування системи міжбюджетних трансфертів на базі удосконаленої оцінки податкового потенціалу регіонів.

У розвинених країнах світу, зокрема у більшості країн Європейського Союзу, вирівнювання видатків забезпечується субсидіями загального призначення переважно у формі вертикального вирівнювання (з центру на місцевий рівень) та у відповідності з установленими критеріями, системи яких можуть мати різний ступінь складності залежно від спектру послуг, за надання яких відповідають органи місцевого самоврядування.

Можна зазначити, що існуюча в Україні система вирівнювання видатків є спрощеною, оскільки вона спирається значною мірою лише на показник кількості населення без урахування рівня розвитку певної адміністративно-територіальної одиниці та її частки у консолідованому бюджеті. Отже, такі важливі у соціальному значенні видатки, як освіта, охорона здоров'я, соціальний захист, культура та мистецтво, фізична культура та спорт вирівнюються залежно лише від чисельності мешканців відповідної території.

Суттєвим недоліком існуючої системи міжбюджетних відносин в Україні можна вважати відсутність чітких правил компенсації державою фінансових втрат, які несуть місцеві бюджети у разі прийняття центральними органами влади рішень щодо надання пільг окремим категоріям громадян, юридичним особам чи певним галузям економіки. Цілком погоджуємося з авторами, які причину такої ситуації вбачають у небажанні Уряду мати чітку процедуру врегулювання, оскільки Верховна Рада України часто приймає рішення абсолютно відокремлено від можливостей знайти ресурси на їх фінансування. За наявності чіткої процедури компенсації Уряд постійно вимушений був би компенсувати значні суми за рахунок державного бюджету, що створило б ще більш небезпечну ситуацію [1, с. 143].

Викладене вище дає підстави стверджувати, що модель розподілу видаткових зобов'язань між державним та місцевими бюджетами потребує реформування. "Головною метою стратегії вдосконалення міжбюджетних відносин має бути акумулювання на рівні окремих адміністративно-територіальних одиниць обсягу ресурсів, достатнього для виконання власних і делегованих функцій місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування " [21, с. 331]. Загальним принципом зміни моделі співвідношення державного та місцевих бюджетів щодо фінансування соціальної сфери має стати вироблення чітких критеріїв надання державної підтримки розвитку регіонів.

Дослідження системи міжбюджетних трансфертів повинно здійснюватися з урахуванням того, що вона є доволі складною і характеризується тісним взаємозв'язком і взаємозумовленістю окремих її елементів. При прийнятті управлінських рішень у сфері міжбюджетних відносин необхідно враховувати всі чинники, які впливають на той чи інший результативний показник, їх взаємозв'язок і взаємообумовленість, визначати потенційно можливі наслідки реалізації певних практичних кроків.

У найближчі роки удосконалення механізму надання трансфертів з держбюджету місцевим бюджетам великою мірою визначатиметься новими підходами до реалізації політики бюджетного вирівнювання, вдосконаленням процедур розрахунку трансфертів, використанням нових методів горизонтального вирівнювання бюджетів, застосуванням методів визначення загальних і поточних трансфертів місцевим бюджетам з держбюджету.

Список використаної літератури

1. Бюджетна політика у контексті соціально-економічного розвитку України : У 6 т. / [М.Я. Азаров, Ф.О. Ярошенко, Е.М. Лібанова та ін.] за ред М.Я. Азарова. - К.: НДФІ, 2004. Т. 2: Соціальна спрямованість бюджетної політики. - 376 с.

2. Бюджетний кодекс України від 08.07.2010 року, № 2456-VI [Електронний ресурс] - Режим доступу : //www.rada.gov.ua.

3. Бюджетний менеджмент [Текст] : підручник / В. Федоров, В. Опарін, Л. Сафонова та ін. ; за заг. ред. В. Федосова. - К. : КНЕУ, 2004. - 864 с.

4. Василик О.Д., Павлюк К.В. Бюджетна система України: Підручник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 544 с.

5. Ганущак Ю. Адмінреформа, бюджетний аспект // www.irf.kiev.ua.

6. Демків О.І. Напрями поглиблення бюджетної реформи в Україні / О.І. Демків // Фінанси України. - 2009. - № 3. - С. 46-55.

7. Дець В.Ф. Проблеми розвитку системи міжбюджетних відносин в Україні / В.Ф. Дець // Наукові праці НДФІ. - 2006. - № 3(36). - С. 81-92.

8. Зайчикова В.В. Місцеві фінанси України та європейських країн / В.В. Зайчикова. - К. : НДФІ, 2007. - 299 с.

9. Кадочников П., Луговой О., Трунин И. Оценка региональных различий в бюджетных потребностях субъектов РФ // www.iet.ru.

10. Карлін М.І. Бюджетна система України: навч. посібник. - К. : Знання, 2008. - 428с.

11. Карлін М.І. Державні фінанси України: навчальний посібник. - К. : Знання, 2008. - 349с.

12. Конституція України від 28 червня 1996 року //http://www.rada.qov.ua.

13. Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навч. посіб. - К.: Т-во “Знання”, КОО, 2006. - 487 с.

14. Луніна, І. О. Державні фінанси та реформування міжбюджетних відносин [Текст] : монографія / І. О. Луніна. - К. : Наукова думка, 2006. - 432 с.

15. Музика О.А. Доходи місцевих бюджетів за українським законодавством: Монографія. -- К.: Атіка, 2004. - С 243

16. Пасічник Ю.В. Бюджетна система України: навч. посіб.. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К. : Знання, 2008. - 670с.

17. Податковий кодекс України від 02.12.2010 року, № 2755-VI [Електронний ресурс] - Режим доступу : //www.sta.gov.ua.

18. Про міжбюджетні відносини між районним бюджетом та бюджетами територіальних громад, сіл, селищ та їх об'єднань: Закон України від 1 липня 2004 р. № 1953-ІУ [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: // zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1953-15.

19. Прохорова В.В., Кінах А.Р. Місцеві фінанси: конспект лекцій. - Х. : Вид. ХНЕУ, 2009. - 160с.

20. Старостенко, Г. Г. Бюджетна система [Текст] : навч. посіб. / Г. Г. Старостенко, Ю. Булгаков. - К. : Центр навчальної літератури, 2006. - 240 с.

21. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) "Шляхом Європейської інтеграції" / Авт. кол.: А.С. Гальчинський, В.М. Геєць та ін. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. - 416 с.

22. Теорія фінансів: підручник/ О. Д. Василик; КНУ ім.Т.Г.Шевченка. - 4-е вид., доп.. - К.: Ніос, 2003. - 416 с.

23. Христенко В.Б., Ходской Л.В. Межбюджетные отношения и управление региональными финансами: опыт, проблемы, перспективы. - М.: Дело, 2002. - 606 с.

24. Чернадчук В. Щодо особливостей бюджетних правовідносин // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 8. - С. 62-66.

25. Чугунов, І. Я. Теоретичні основи системи бюджетного регулювання [Текст] : навч. посіб. / І. Я. Чугунов. - К. : НДФІ, 2005. - 259 с.

26. Шаститко А.Е. Трансакционные издержки и внешние эффекты. - М.: Экономический факультет МГУ, ТЕИС, 1997. - 47 с.

Размещено на Allbest.ru