Фінансові аспекти приватизації загальнодержавної власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки,молоді та спорту України

Коледж Миколаївського національного університету

ім. В.О. Сухомлинського

Циклова комісія з напряму економіка та підприємництво

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “ФІНАНСИ”

на тему:

”Фінансові аспекти приватизації загальнодержавної власності”

Студентки

Іванець Ю.О.

2 курсу групи ФК-210

Спеціальності “Фінанси та кредит”

Керівник:

Радченко Т.М

Миколаїв-2012

Зміст

Вступ

1. Зміст роздержавлення і приватизації. Цілі приватизації

2. Форми та методи приватизації

3. Законодавчі акти, та державні органи, що регулюють процеси приватизації в Україні

4. Причини та передумови приватизації в Україні

5. Особливості української приватизації

6. Підсумки приватизації на Україні

Висновки

Список літератури

Вступ

Під час переходу до ринкової економіки в Україні, як і в інших постосоціалістичних країнах, здійснення реформ зіткнулося з рядом об'єктивних труднощів, першочерговою серед яких, безумовно, можна назвати проблему власності.

Процес реформування відносин власності в Україні супроводжується здійсненням політики роздержавлення та приватизації, пов'язаної зі структурною перебудовою економіки, змінами у формах господарювання і,отже перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах.

Коло питань, пов'язаних зі здійсненням процесу роздержавлення, торкається всіх сфер соціально-економічного життя. З'ясування їхньої сутності має кардинальне значення як при аналізі пережитого країною періоду, так і гаданих можливостей її майбутнього.Тому проблеми роздержавлення власності відносяться до числа найбільш актуальних проблем сучасного становища України , у них зосереджені найбільш складні в теоритичному відношенні і важкі для практичного вирішення питання розвитку країни.

В даний час на Заході починаються спроби математичного розрахунку оптимального сполучення двох форм власності, оптимальної структури, у котрій будь-які відхилення -- відставання або забігання вперед -- загрожують знаженням економічної ефективності.

Під приватизацією розуміють створення нових недержавних форм власності зокрема перехід власності в індивідуальне і колективне володіння. Та не слід стверджувати, що державна власність ліквідується, зникає повністю. У світі немає жодної країни де б держава не була власником. В процесі приватизації значна частина державного майна буде вилучена з державної власності.

роздержавлення приватизація україна державний

1. Зміст роздержавлення і приватизації. Цілі приватизації

Оскільки цивілізована економіка виступає як змішана економіка і за формою власності, і за організацією підприємницької діяльності, її слід доповнити положенням про те, що відповідний механізм господарювання органічно поєднує ринкові і неринкові відносини, ринковий механізм та державно-економічне регулювання. Отже, й економічна політика, і механізм господарювання мають ґрунтуватися на взаємодії не лише ринку і держави, а й на відтворенні багатоманітних форм власності. Таким цілям слугує високоморальна правова і науково обґрунтована система роздержавлення і приватизації.

Роздержавлення - передача майна державного підприємства у володіння, розпорядження та використання трудовому колективу роздержавленого підприємства.

Приватизація - перехід на безоплатній або платній основі об'єктів державної власності у володіння, розпорядження та використання трудовим колективом, групою осіб та окремими особами.

Роздержавлення і приватизація - об'єктивний процес, це "полігон", на якому йде випробування нових форм і методів господарювання, перевірка на зрілість і ефективність традиційних і новітніх форм власності.

Механізм роздержавлення і приватизації в нашій країні здійснюється на основі відповідних принципів, форм і способів реформування власності, які визначені Законом України "Про приватизацію майна державних підприємств та організацій" (1992 р.),до якого вносилися зміни.

Основні принципи приватизації і роздержавлення:

- законність надання пільг на придбання державного майна членам трудових колективів;

- пріоритетне право громадян України на придбання держмайна;

- безкоштовна передача частини держмайна кожному громадянинові України тощо.

Класичною формою роздержавлення на сучасному етапі є акціонування (корпоратизація) державних підприємств. Переваги корпоративної форми власності визначаються тим, що вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими особами акціями все те позитивне , що несе в собі приватна власність, з другого боку, корпорація зберігає суспільну власність на майно роздержавлюваних підприємств, формує достатні умови для створення конструктивної конкуренції між суб'єктами господарювання.

Другою формою роздержавлення є оренда майна роздержавнюваних підприємств їх трудовими колективами, господарськими об'єднаннями. Законодавчими актами пропонується декілька способів приватизації об'єктів:

- викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об'єктів;

- викуп державного майна підприємства за альтернативним планом роздержавлення;

- викуп державного майна, зданого в оренду;

- продаж на аукціоні;

- продаж за некомерційним конкурсом;

- продаж за комерційним конкурсом;

- продаж з відстрочкою платежу;

- продаж акцій відкритих акціонерних товариств на аукціоні, на фондовій біржі, за конкурсом.

Засобами приватизації є власні та позичені кошти покупців, а також приватизаційні номери (майнові приватизаційні сертифікати, компенсаційні сертифікати, житлові чеки тощо).

Об'єктами державної власності, які підлягають приватизації є: земельний фонд; житловий фонд; майно підприємств, ділянок, інших підрозділів, які відокремлюються в самостійні підприємства; незавершене будівництво; частка (паї, акції) в майні господарських товариств і об'єднань, що належать державі.

Суб'єктами приватизації є покупці, продавці, представники, посередники і державні органи приватизації. Отже, відповідно до чинного законодавства, в Україні створені необхідні юридичні умови для здійснення принципових змін у формах власності. Проте економічні перетворення проходять дуже повільно і навіть із серйозними помилками і порушеннями.

До фундаментальних проблем (недоліків), які лежать на поверхні процесу приватизації, відносять:

- відсутність в Україні програми інвентаризації об'єктів національної економіки;

- роздержавлення і приватизація за своїм масштабом вийшла за об'єктивно виправдані межі й у ряді випадків позбавила національну економіку тих переваг, які вона мала в дореформений період;

- у суспільстві не склалася ринкова і особливо соціально-економічна мотивація поведінки підприємців і населення.

- панівною в суспільстві в цілому і в економіці зокрема стала психологія хабарництва, зловживання службовим становищем, розкрадання національного багатства й незаконне його використання у власних корисних цілях.

Недооцінка державою цих недоліків, втрата нею регулюючої ролі в економіці створить в Україні атмосферу "приватизації", перерозподілу уже розподіленої власності між відомими для всієї України новоявленими бізнесменами і політиками. Незаконне привласнення небагатьма особами народного добра, створеного чесною працею людей, зруйнувало механізм відтворення робочої сили, кинуло у прірву зубожіння 80% населення України, повернуло державу та її економіку на десятки років назад.

Головні цілі приватизації є одним із засобів досягнення результатів цього суспільно-економічного процесу. Вони залежать від економічних і суспільно-політичних обставин, що складаються у країні. В силу своєї динамічності головні цілі приватизації регулюються Державною програмою приватизації, яка розробляється Фондом державного майна України і затверджується Верховною Радою України законом України щорічно не пізніш як за місяць до затвердження Державного бюджету України, але до початку наступного бюджетного року. Таке регулювання дає змогу оперативно враховувати «умови досягнення» цілей.

Так, головними завданнями Державної програми приватизації на рік є:

а) сприяння підвищенню ефективності діяльності підприємств, установ, організацій (далі - підприємств) та створення конкурентного середовища;

б) залучення коштів для розвитку і структурної перебудови економіки; в)створення сприятливих умов для появи приватних власників, які мають довгострокові інтереси у розвитку приватизованого об'єкта та здійснюють ефективне управління ним;

г) забезпечення надходження коштів до Державного бюджету України;

д) створення умов для формування фондового ринку;

е) підвищення зацікавленості інвесторів щодо українських підприємств на міжнародних ринках.

Варто згадати, що на самому початку свого формування законодавство, яким визначався порядок зміни форми державної власності на недержавну, не називалося приватизаційним, оскільки і процес зміни власності не визнавався приватизацією в нинішньому розумінні. Так, пунктом 1 ст. 10 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду, прийнятих 23 листопада 1989 року, передбачалося, що орендар може повністю або частково викупити орендоване майно. Умови, порядок і строки викупу визначалися договором оренди. Після викупу орендованого майна орендне підприємство за рішенням його трудового колективу могло бути перетворено в колективне підприємство, кооператив, акціонерне товариство або інший вид підприємства, яке діє на основі колективної власності (отже за відсутності приватної власності мова йшла не про приватизацію, а про роздержавлення власності). Згодом

Закон СРСР від 6 березня 1990 р. «Про власність» розширив підстави виникнення колективної власності: згідно з п. 1 ст. 12 цього закону власність колективного підприємства виникала у разі переходу всього майна державного підприємства у власність трудового колективу, викупу орендованого майна або придбання майна іншими передбаченими законом способами. Цим законом хоча і в дещо спрощеному вигляді визначався механізм перетворення державного підприємства в акціонерне товариство (тобто, якщо оцінювати з сучасних позицій, (визначався механізм роздержавлення власності): державне підприємство за спільним рішенням трудового колективу і уповноваженого на те державного органу могло бути перетворено в акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Кошти, одержані від продажу акцій, після покриття боргів державного підприємства надходили до відповідного бюджету. Ще за часів існування Союзу РСР Верховна Рада УРСР у постанові від 3 серпня 1990 р. «Про реалізацію Закону «Про економічну самостійність Української РСР» (Відомості Верхов. Ради України- 1990.-№ 34.-Ст. 500) доручила Раді Міністрів Української РСР у двомісячний строк підготувати серед інших проект законодавчого акту про роздержавлення власності. Фактично початок формуванню приватизаційного (у вузькому, спеціальному розумінні) законодавства в Україні було покладено з прийняттям Закону від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію майна державних підприємств», який встановлював правові, економічні та організаційні основи приватизації підприємств загальнодержавної, республіканської (Республіка Крим) та комунальної власності з метою створення багатоукладної соціальне

орієнтованої ринкової економіки України. 6 березня 1992 р. приймаються: Закон «Про приватизацію невеликих державних підприємств» (малу приватизацію), яким встановлювався правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу, а також Закон «Про приватизаційні папери» (Відомості Верхов. Ради України.-1992.- № 24-- Ст.

352), який визначав поняття і види приватизаційних паперів, умови та порядок їх випуску, розміщення серед громадян України, обліку, використання та погашення. З цього часу законодавство України про приватизацію почало формуватися як певна локальна система законів та інших актів. Системотворчими критеріями у даному разі є:

а) об'єкти приватизації;

б) суб'єкти приватизації;

в) порядок, способи та умови приватизації.

Основним актом у цій системі є вже згадуваний Закон України від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію державного майна» (в редакції від 19 лютого 1997 р.). Визначаючи систему законодавства про приватизацію, ст. З цього акта зазначає, що законодавство України про приватизацію складається з цього закону, інших законів України з питань приватизації. З зазначеною нормою важко погодитися, оскільки вона, по-перше, не відображає реального стану речей. Як буде показано нижче, систему законодавства складають не тільки власне закони, але й підзаконні нормативні акти. По-друге, зазначена норма вступає в суперечність з іншими нормами цього ж Закону, які допускають регулювання відносин приватизації в інших формах нормативних актів. Як приклад, можна назвати п. 2 ст. 9 Закону, в якому йдеться про те, що порядок створення і діяльності довірчих товариств, інвестиційних фондів та інвестиційних компаній визначається законодавчими актами України; п. З ст.13 Закону, в якому зазначається, що діяльність комісії з приватизації об'єкта регулюється Положенням, яке затверджується Фондом державного майна; ст. 16 Закону про те, що продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом тощо здійснюється в порядку, що затверджується Фондом державного майна України, Антимонопольним комітетом України та державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Можна назвати й інші подібні посилання в Законі, які свідчать про те, що віднесення до законодавства про приватизацію лише нормативних актів у формі власне законів є дещо поспішним і, щонайменше, некоректним. Таким чином, законодавство України про приватизацію з точки зору форми нормативних актів складається з сукупності не тільки законів, але й інших нормативних актів, що регулюють майново-правові та організаційні відносини щодо приватизації державного та комунального майна. За своїм характером законодавство про приватизацію - це комплексне "законодавство, яке об'єднує норми цивільного, адміністративного, фінансового та інших галузей права. Важливою ознакою і особливістю приватизаційного законодавства є поєднання в ньому двох видів норм: публічно-правових та приватно-правових із значною перевагою норм публічно-правового характеру, що можна пояснити тим, що методологічні основи приватно-правової концепції, які спираються на принципи диспозитивності, приватної ініціативи, еквівалентності тощо, не в змозі охопити регулюванням так звані «вертикальні» відносини. Публічно-правовий сегмент регулювання господарських процесів спрямовує орієнтованість ринкової економіки на обслуговування потреб всього суспільства. Доцільно в зв'язку з цим нагадати, що відповідно до ст. 13 Конституції України «держава забезпечує... соціальну спрямованість економіки». Тут важливо відзначити ще одну, чи не найголовнішу, причину домінування саме публічно-правових норм у приватизаційному законодавстві: держава, визначаючи правила поведінки суб'єктів приватизаційного процесу і забезпечуючи реалізацію проголошених нею принципів приватизації, діє при цьому не лише як носій політичної влади, але і як власник основних засобів виробництва, що виступають об'єктами приватизації. Саме як власник, держава встановлює механізм відчуження державної власності на користь недержавних суб'єктів. Закон України «Про приватизацію державного майна» регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації майна будь-яких державних об'єктів приватизації незалежно від їх розмірів, тобто поширюється на всі об'єкти, що підлягають приватизації. Разом з тим у Законі спеціально передбачено, що він не поширюється на:

* приватизацію об'єктів державного земельного та житлового фондів, а також об'єктів соціально-культурного призначення, що фінансуються з державного бюджету, в тому числі об'єктів сфери охорони здоров'я, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються;

* зміну організаційно-правових форм власності колгоспів, підприємств споживчої кооперації. Таким чином, Уже з самого початку приватизаційних процесів законодавець, надаючи величезного значення трансформації державної власності у вигляді основних засобів виробництва, враховуючи відмінності її від приватизації житлового фонду, земельних ділянок, виокремив законодавство про приватизацію державного майна в окрему систему нормативно-правових актів. У ст. З та 7 Закону «Про приватизацію державного майна» вміщено норми про те, що положення Закону поширюються на відчуження майна, що є у комунальній власності. Це стало підставою для звернення Президента України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України згаданих положень Закону. Зокрема, суб'єкт права на конституційне подання вважав, що поширення положень Закону «Про приватизацію державного майна» на відчуження майна, що є комунальною власністю, автоматично включає останню до складу державної власності. Разом з тим, виходячи з назви Закону, в ньому мають бути врегульовані питання приватизації лише об'єктів державного майна. Розглядаючи справу за цим поданням, Конституційний Суд України виходив з низки законів, що регулюють відносини власності, в тому числі, з Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні», в якому, зокрема, визначено поняття та зміст права комунальної власності як матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування, закріплені повноваження сільських, селищних,міських рад щодо відчуження комунального майна, в тому числі, шляхом приватизації. Конституційний суд дійшов висновку, що цим положенням, які підкреслюють особливість правового режиму об'єктів комунальної власності порівняно з об'єктами державної власності, не суперечать норми Закону України «Про приватизацію державного майна», оскільки в ст. З, 7 Закону є посилання на відповідну компетенцію органів місцевого самоврядування у питаннях відчуження комунальної власності. В інших положеннях Закону теж враховані особливості механізму приватизації комунального майна. Рішенням від 1 липня 1998 р. Конституційний Суд визнав, що за умови відсутності окремого законодавчого акта про приватизацію об'єктів комунальної власності включення цих питань до закону, що регулює приватизацію державного майна, не є підставою для визнання його відповідних положень неконституційними, оскільки право суб'єктів комунальної власності не порушено.

Державна програма визначає умови проведення приватизації, завдання та прогнози щодо зміни структури власності, завдання щодо приватизації тощо. Таке регулювання дає змогу оперативно враховувати «умови досягнення цілей». Саме ці закони складають фундамент приватизаційного законодавства, на якому базується велика кількість нормативно-правових документів різної юридичної сили. У законодавстві про приватизацію окремо можна виділити нормативні акти, які регулюють порядок створення і діяльності фінансових посередників.

2. Форми та методи приватизації

Світова практика свідчить, що приватизацію можна здійснювати трьома основними шляхами. Перший -- це процес відмови від володіння, за якого державна власність або права держави на управління підприємством передаються або продаються приватним власникам. Новими власниками можуть бути: приватні особи або фірми, акціонери, працівники підприємства, що приватизується, комбінація всіх цих варіантів.

Способів передачі державної власності в приватні руки може бути кілька. Основними серед них є: відкритий продаж (тендер) об'єктів приватизації на аукціоні, конкурсі; продаж частини акцій з метою забезпечення конкуренції покупців; викуп об'єктів приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об'єктів; викуп державного майна, зданого в оренду. Державне майно можна придбати за рахунок власних і залучених коштів покупців, а також приватизаційних паперів особливого виду -- державних цінних паперів, що надають право на безкоштовне одержання в процесі приватизації частини державного майна підприємств, державного житлового і земельного фондів.

Другий метод приватизації державних підприємств -- це метод контрактів. Він передбачає, що уряд укладає контракт з приватною фірмою, відповідно до якого остання бере на себе постачання товарів і надання послуг або здійснення того чи іншого виду діяльності з тих, що входять у коло державних господарських функцій. Метод контрактів має переваги над продажем державної власності приватному сектору порівняно з тими видами діяльності, які є невід'ємною функцією держави і потребують ретельного суспільного контролю, або коли економічна рентабельність не може бути забезпечена навіть шляхом удосконалення рівня управління.

Наприклад, збір сміття, очищення стічних вод -- види діяльності, що повинні забезпечуватися державою, оскільки вільний ринок навряд чи зможе зробити це на належному рівні. Проте державі зовсім не обов'язково поширювати свою діяльність до тих меж, коли вона починає займатися практичним здійсненням цих видів діяльності з використанням державних найманих працівників. Уряд може підписати контракт з компанією, що професійно займається очищенням використовуваної у виробництві води, і ця компанія найматиме робочу силу і забезпечуватиме необхідні послуги. Відповідальність уряду зводитиметься до того, щоб додержувати умови контракту і стежити за тим, як приватна фірма виконує взяті нею зобов'язання.

Перевага методу контрактів полягає в тому, що в сферу державних послуг він вносить елемент конкуренції, яка, в свою чергу, призводить до зниження собівартості і підвищення якості послуг, оскільки підприємець, розраховуючи на прибуток, намагатиметься одержати урядовий контракт, а потім залучити й утримати споживача.

Третій метод приватизації -- це система так званих ваучерів (документів, що засвідчують видачу кредиту). По цій системі держава дає окремим громадянам можливість підвищити їх купівельну спроможність. Як правило, це робиться у формі сертифікатів, за які в держави або приватних підприємців можна придбати чітко визначені товари і послуги. Хоча ваучери досить поширені лише у кількох промислово розвинутих країнах, вони часто є найкращим засобом забезпечення доступу до елементарних соціальних послуг для бідних прошарків населення.

В Україні існує певна різноманітність викупу державних підприємств трудовими колективами. Всі їх можна поділити на чотири основні групи. Перша -- повний викуп підприємства. Друга -- дроблення підприємства та організація численних викупів. Третя -- викуп допоміжних виробничих підрозділів великих підприємств. До четвертої групи можна віднести викуп підприємств, що належать місцевим органам влади.

Важливим елементом процесу приватизації стає перетворення державних підприємств на акціонерні компанії. Найбільшою популярністю тут користуються програми розвитку акціонерної власності членів трудових колективів. Ось чому необхідно вивчити той досвід, що є в національних програмах участі найманого персоналу у власності підприємств розвинутих країн світу. Впровадження цих програм дозволяє досягти балансу між трьома ключовими проблемами, що викликають у суспільстві найбільше занепокоєння в період приватизації, -- соціальною справедливістю, економічною ефективністю і надходженням коштів у державний бюджет.

Таким чином, роздержавлення і приватизація державного майна -- це складні і неоднозначні процеси, що потребують детальної організаційно-економічної підготовки нового рівня загальної та економічної культури, не допускають поквапливості. За умов перехідної економіки, коли існує можливість соціально-політичної дестабілізації суспільства і дедалі ясніше проявляється посадова безкарність, особливо необхідна чітка правова процедура приватизації. Успіх останньої можливий лише за активної підтримки більшості населення, коли кожному громадянинові гарантується його частка у загальнонародній власності і він стане повноправним суб'єктом цього процесу.

Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах: перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше господарське товариство; викуп майна державного підприємства, зданого в оренду, орендним підприємством або іншим орендарем; викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам і громадянам. При цьому не слід прагнути повного роздержавлення і приватизації власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво неможливе без наявності в більших чи менших розмірах державної власності та державного регулювання. Загальна при-ватизація нині стала б таким самим насильством над економікою, яким свого часу була загальна націоналізація. Слід пам'ятати, що широкомасштабна приватизація в ряді країн Заходу розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у зв'язку з недостатньою конкурентоспро-можністю підприємств, що належали державі.

Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає, по-перше, у різкому скороченні сфери державної власності та роз-ширенні сфери інших форм власності, по-друге, у здійсненні якісних змін у самій державній власності шляхом перетворення тру-дових колективів державних підприємств на реальних суб'єктів власності та господарювання. Потрібні обов'язкове дотримання оптимального співвідношення державної форми з іншими формами власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої еко-номічної політики. У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності взаємодіють і виконують свої власні функції. При переході до ринку приватний і колективний сектори можуть розвиватися д вома напрямами. Перший - це порівняно швидкий розвиток приватних і колективних форм з їхніх залишків, які якимось чином збереглися. Другий - поступове розмежування приватних і колективних економічних відносин від державного сектора економіки і їх поєднання. Головною проблемою економічної політики перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між приватною, колективною та державною формами розвитку економіки. Об'єктивною реальністю перехідного періоду від командної до ринкової економіки є протиріччя між державним і приватним секторами економіки. Розв'язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього розвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою економічної політики в поєднанні державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів, формування духу українського підприємництва.

3. Законодавчі акти, та державні органи, що регулюють процеси приватизації в Україні

В Україні створена юридична основа приватизації. Її забезпечують такі важливі законодавчі акти: Закони України "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизацію державного житлового фонду", "Про приватизаційні папери", "Про оренду майна державних підприємств" .

Реформування власності в Україні відбувається у процесі приватизації державного майна. Завданням вітчизняної приватизації є зменшення частки виробничого потенціалу, що перебуває в руках держави до тієї величини, яка склалася в країнах з ринковою економікою. Поки що приватизаційний процес в Україні протікає повільно, зустрічає на своєму шляху як суб'єктивні, так і об'єктивні перешкоди. Прогнозувати швидкість його протікання доволі складно через різні причини: невідомо, якою мірою він знаходитиме підтримку у вищих ешелонах влади; чи сприятиме йому реформування інших елементів економічної системи; чи "піде", нарешті, іноземний капітал у вітчизняну економіку тощо.Приватизаційне законодавство почало формуватися на початку 90-х років минулого століття і на сьогодні налічує велику кількість нормативно-правових актів різної юридичної сили. Проте слід мати на увазі, що приватизаційне законодавство складається з трьох гілок:

l законодавство про приватизацію майна державних підприємств та організацій, державних часток у майні господарських організацій зі змішаною формою власності;

l законодавство про приватизацію земельних ділянок;

l законодавство про приватизацію державного житлового фонду.

Система законодавства про приватизацію майна державних підприємств та організацій, державних часток у майні господарських організацій зі змішаною формою власності (далі - законодавство про приватизацію державного майна) складається з таких нормативно-правових актів:

Законів:

-від 04.03.1992 р, "Про приватизацію державного майна (діє в редакції Закону від 09.02.l997 p.);

-від 06.03.1992 р. "Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" - діє в редакції Закону від 15.05.1996 р,;

-від 06.03.1992 р. "Про приватизаційні папери" (передбачав три різновиди приватизаційних паперів: приватизаційні майнові сертифікати, земельні бони та житлові чеки, проте в обігу був лише перший вид до травня 1999 р., коли була завершена сертифікатів приватизація);

-від 10.07.1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі";

-від 07.07.1999 р. "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації";

-від 18.05.2000 р. "Про Державну програму приватизації" (ця програма, що визначає цілі, пріоритети та умови приватизації, була розрахована на три роки - 2000-2002 роки, проте її чинність подовжена до прийняття нової Програми приватизації);

-від 18.05.2000 р. "Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України";

-від 14.09.2000 р. "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва";

-від 09.04.2004 р. "Про особливості приватизації підприємств Державної акціонерної компанії "Укррудпром";

-від 23.12.2004 р. "Про призупинення приватизації підприємств нафтопереробної промисловості України": з метою вдосконалення правового регулювання приватизаційних процесів у нафтопереробній галузі та послідовне й ефективне реформування економіки України, передбачає тимчасове (до прийняття нової Державної програми приватизації та Закону України "Про особливості приватизації підприємств нафтопереробної промисловості України") призупинення приватизації зазначених підприємств та внесення державою до статутних фондів господарських товариств усіх форм власності пакетів акцій підприємств нафтопереробної промисловості України, які перебувають у державній власності, а також передачу їх у заставу;

-від 12.01.2005 р. "Про формування конкурентних засад у процесі приватизації акцій (часток, паїв), що належать державі у майні юридичних осіб" (далі - Закон) встановлює особливості приватизації акцій (часток, паїв) у статутному капіталі господарських товариств, інших юридичних осіб, розташованих на території України, віднесених Державною програмою приватизації на 2000-2002 роки до об'єктів приватизації групи Е і займають монопольне (домінуюче) становище на ринках України або мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, мають податкову заборгованість перед бюджетами та державними цільовими фондами.

-від 01.02.2005 р. "Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини", передбачив заборону приватизації таких об'єктів до затвердження Верховною Радою України переліку пам'яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

Суб'єктами приватизації, відповідно до ст. 6 Закону "Про приватизацію державного майна", є:

l державні органи приватизації;

l покупці (їх представники);

l посередники.

До системи державних органів приватизації належать: Фонд державного майна (ФДМ) України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації в Автономній Республіці Крим.На державні органи приватизації покладено виконання функцій власника державного майна у процесі його приватизації, в тому числі здійснення у межах наданої компетенції повноважень щодо:зміни організаційно-правової форми державних унітарних підприємств, створення комісій з приватизації, затвердження планів приватизації майна, що перебуває в державній власності, та планів розміщення акцій ПАТ у процесі приватизації, укладання угод приватизації, в тому числі договорів купівлі-продажу державного майна в процесі його приватизації;контролю виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна, включаючи й умови післяприватизаційної експлуатації підприємствта ін. Покупцями в процесі приватизації можуть бути особи, перехід права власності до яких може забезпечити досягнення цілей приватизації. Ст. 6 Закону "Про приватизацію державного майна серед потенційних покупців зазначає:громадян України (крім працівників державних органів приватизації), іноземних громадян, осіб без громадянства; у разі спільної участі кількох (багатьох) громадян (у тому числі членів трудового колективу державного підприємства) в приватизації одного об'єкта вони мають створити господарське товариство; юридичних осіб, зареєстрованих на території України (крім органів державної влади та юридичних осіб, у майні яких частка державної власності перевищує 25%); юридичних осіб інших держав (підприємств та організацій, створених відповідно до вимог законодавства іншої держави).Державна програма приватизації (п. 9) закріплює одним з пріоритетів приватизації індивідуальну приватизацію, серед ознак якої - продаж промисловому інвестору пакета акцій створеного на базі державного підприємства ПАТ, що забезпечує контроль над приватизованим підприємством і, відповідно, можливість покладення на такого інвестора відповідальності за недотримання інвестиційних зобов'язань післяприватизаційної експлуатації підприємства за договором купівлі-продажу акцій ПАТ. Посередники в процесі приватизації залежно від характеру їх послуг можуть бути поділені на дві групи: оперативні посередники (надають послуги щодо підготовки об'єкта до приватизації, оцінки та продажу майна, а також консультаційні послуги покупцям щодо вибору об'єкта приватизації, підготовки необхідних документів тощо); фінансові посередники (зменшують ризики покупців у процесі приватизації, сприяють розвиткові фондового ринку); роль посередників у процесі приватизації виконують довірчі товариства (їх правове становище визначається Декретом KM України від 17.03.1993 р. "Про довірчі товариства"), інститути спільного інвестування/інвестиційні фонди та компанії (першим нормативним актом, що визначав їх правове становище, був Указ Президента від 19.02.1993 р. "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії", дія якого обмежена у зв'язку з набуттям чинності Законом від 15.03.2001 р. "Про інститути спільного інвестування (панові та корпоративні інвестиційні фонди)"), а також інші фінансові посередники.

Приватизація майна державних підприємств здійснюється в передбаченому законом порядку, який включає такі етапи: опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі; прийняття державним органом приватизації рішення про приватизацію об'єкта, виходячи із завдань Державної програми приватизації чи на підставі поданої заяви потенційного покупця; опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об'єкта; проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винятком об'єктів малої приватизації); проведення у випадках, передбачених законодавством, екологічного аудиту об'єкта приватизації; затвердження державним органом приватизації протягом місяця з дня прийняття рішення про приватизацію об'єкта складу комісії з приватизації об'єкта; основне призначення цієї комісії - розробка проекту плану приватизації (плану розміщення акцій відкритого акціонерного товариства, створеного на базі державного підприємства в процесі його приватизації чи корпоратизації); затвердження державним органом приватизації плану приватизації або плану розміщення акцій ПАТ, створених у процесі приватизації чи корпоратизації;реалізація зазначеного плану та укладення відповідно до нього договорів купівлі-продажу об'єктів (об'єкта) приватизації; при цьому пріоритет надасться конкурентним способам приватизації, що передбачають конкуренцію покупців (конкурси, аукціони); неконкурентні способи (викуп об'єкта приватизації) застосовуються: щодо реалізації членами трудового колективу підприємства, що приватизується, свого переважного права на придбання акцій підприємства в межах визначеної законом суми (45 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) на пільгових засадах (за половину їх номінальної вартості); щодо манна, не проданого на конкурсі, аукціоні; щодо об'єкта малої приватизації, зданого в оренду, якщо умовами договору оренди, укладеного до набуття чинності Законом "Про оренду державного та комунального майна", був передбачений викуп; якщо такий спосіб приватизації передбачений альтернативним планом приватизації, затвердженим державним органом приватизації; - контроль за виконанням покупцями умов угод приватизації, включаючи нінвестиційні зобов'язання. Останній етап є досить відповідальним, за його результатами державні органи приватизації приймають рішення про застосування відповідних форм та видів відповідальності, якщо з'ясовується порушення покупцем договірних зобов'язань.Приватизаційним законодавством передбачаються три основні форми відповідальності за порушення угод приватизації: відшкодування збитків; сплата неустойки (штрафу, пені); оперативно-господарські санкції (відмова від пролонгації договору, розірвання договору тощо).

4. Причини та передумови приватизації в Україні

Закони фінансового світу непохитні -- гроші повинні працювати, повинні обертатися. Продавши майно підприємств, можна заробити досить багато, але тільки один раз. Організувавши ж виробництво, можна одержувати доходи, хоча і менші, але постійно, маючи перспективу. Останні позитивні зрушення в економіці України, що привели до зростання ВВП, є результатом підвищення уваги до виробництва. Наслідком приватизації в Україні стало формування капіталу, спочатку адміністративного і кримінального або напівкримінального, що поступово перетворюється у виробничий і фінансовий. Капітал же -- це не просто гроші, а гроші, які працюють.

Трансформація, що відбулася в економіці України, має очевидний, але прихований характер. Як би не оцінювалися проміжні результати приватизації, в остаточному підсумку вона привела до того, до чого і мала привести: не до заміни державної форми власності колективною в її різних формах, а до формування капіталу -- основи ринкової економіки, що базується на приватному підприємництві. Іншого джерела первісного нагромадження капіталу, крім державного майна, просто не існувало.

Безумовно, процес приватизації міг бути більш організованим і чесним, більш відкритим і контрольованим -- але це вже пройдений етап. З позицій же ринкової трансформації фінансів підприємств слід констатувати формування їх основного елемента -- капіталу. Саме цим, з одного боку, закладається фундамент для ефективного функціонування економіки, а з іншого -- на надійну основу ставляться і всі перетворення у сфері організації фінансів у реальному секторі економіки. Розглянемо в динаміці процес реформування фінансових відносин на підприємствах.

Сутність фінансової діяльності підприємства, як і будь-якого суб'єкта, зводиться до формування і розміщення фінансових ресурсів, одержання доходів і здійснення видатків. У будь-якій країні з ринковою економікою ця діяльність, хоча і ведеться підприємством самостійно, у певних межах регламентується законом.

Зміна форм власності в нашій країні обумовлена необхідністю відходу від надмірного одержавлення та монополістичного керування з боку держави економікою та майже усіма сферами суспільного життя. З цієї точки зору приватизація є важливою складовою частиною системної економічної реформи. За рахунок зміни форм власності, трансформуючи командно-адміністративну економічну систему, суспільство має надію одержати ефективний механізм господарювання.

Одержавлення власності, що здійснювалося в нашій країні, не мало наукового підгрунтя і суперечило потребам суспільного розвитку. Об'єктивною необхідністю є існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення. Для цього є кілька причин:

1) Сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах, у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.

2) У міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв'язані процеси -- концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов'язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, й усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, виникнення нових підприємств і виробництв.

Разом з тим, враховуючи складність процесів реформування відносин власності, що зумовлено їх широкомасштабністю, відсутністю відповідного узагальненого світового досвіду, необхідне постійне відстеження цих процесів, коригування законодавчої бази з метою запобігання негативних соціально-економічних наслідків.

5. Особливості української приватизації

Роздержавлення, що проходить в Україні, принципово відрізняється від аналогічного процесу в країнах із розвиненою ринковою економікою.

Перша і головна відмінність українського роздержавлення від західного полягає в тому, що на Заході не було таких прецедентів, коли власність у гранично стислі строки перетворювалася із суспільної і державної в приватну. В усіх країнах і за всіх часів процес розподілу власності -- один із найбільш делікатних і болісних. На формування класу сучасних власників на Заході пішло декілька сторіч. Крупна власність, частіше усього нерухомість, засоби виробництва наживалися поколіннями людей. Процес формування класу власників (принаймні поза екстремальними умовами) завжди був історично легітимним і тому тривалим. Навіть у такому випадку розподіл і перерозподіл власності -- вельми болісний у соціальному розумінні процес. В жодній країні він не відбувався відповідно до якого-небудь організаційного плану та в історично короткі терміни.

Друга принципова відмінність нашого роздержавлення від західного полягає в тому, що в силу історичних причин переважна частина населення в Україні практично не має коштів для придбання нерухомого майна. Ця обставина особливо посилилася після лібералізації цін, у результаті котрої велика частина населення позбавилася своїх трудових заощаджень. Усе це потребує цілком іншого підходу до купівлі і продажу нерухомості, оскільки сьогодні надання безумовного права одержувати в приватне володіння суспільну власність за гроші означає закріплення незаконно отриманих в останні роки коштів шляхом вкладення їх у нерухомість. Все це не створює надійний соціально-політичний фундамент господарювання в Україні. А при постійній погрозі соціального вибуху про ефективність суспільного виробництва не може йти мова.

Третя принципова відмінність полягає в тому, що економіка України надзвичайно централізована і монополізована, що робить просту передачу промислових гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть небезпечною.

Четверта відмінність теперішнього українського роздержавлення від інших країн полягає в тому, що гадані власники в переважній своїй частині навряд чи мають достатньо ясне уявлення про те, що з цим майном робити. Підставою для такого твердження служать наступні обставини:

а) недостатня ментальна підготовленість населення до ринкового типу господарювання;

б) тривалість формування ринкового культурного середовища;

в) низький рівень компетентності як законодавчої, так і виконавчої влади.

Крім того, особливістю економіки України є те, що в її господарській структурі переважають галузі, які потребують дотацій з боку держави, й тому важко піддаються реформуванню. В цілому структура народного господарства країни оцінюється як складна для перетворень, бо її основу становить: сільське господарство -- 21,7%, промисловість -- 43,3% (в тому числі металургія -- 21,4%), енергетика і паливна промисловість -- 24,4%. Якщо до цього додати, що країна ще не має достатньо інтегрованого у світовий простір і діючого за законами конкуренції ринкового господарства, то неминучим є висновок про те, що наша економічна система об'єктивно не може відмовитися від активної ролі держави.

Вищезазначені відмінності свідчать про неможливість (і навіть небезпечність) необдуманого копіювання моделей приватизації інших країн для використання в Україні. Причому, це стосується не лише розвинених країн Західної Європи, Америки та Азії, віддалених від України як територіально, так і за ступенем розвитку продуктивних сил, а й колишніх сусідів по “соціалістичному табору”.

6. Підсумки приватизації на Україні

Як же протікали процеси роздержавлення і приватизації в Україні? Яка динаміка цих процесів? Яким чином зазначені процеси впливають на економічну ефективність роботи підприємств? Зупинимося на даних питаннях більш докладно.

Роздержавлення і приватизація державного майна в Україні здійснюються із 1992 року. Цей рік ознаменував початок першого етапу приватизації в Україні. З самого початку процес роздержавлення і зміни форми власності йшов достатньо тяжко і повільними темпами. Це обумовлювалося цілим рядом негативних чинників, що мали місце в суспільстві в період переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки: політичними протиріччями і непослідовністю в здійсненні ринкових перетворень, недостатньою методологічною і методичною обгрунтованістю приватизації, надмірною політизованістю підходів до її здійснення, прагненням галузевих міністерств і місцевих органів влади вивести за межі приватизації якнайбільше об'єктів, що представляли собою відомчий, місцевий, а часом і особистий інтерес для окремих керівників, і т. д. Необхідно також відзначити і стан чинного законодавства, у котре часто вносилися зміни і доповнення, тобто постійно змінювалися правила гри.

Внаслідок цих та інших труднощів і непогодженостей терміни підготовки і проведення роздержавлення істотно затяглися, по оцінці Фонду державного майна України -- приблизно в 2-2,5 рази проти тих, що були встановлені урядом.

Проте, незважаючи на вплив негативних чинників, що стримували процес роздержавлення, держава цілеспрямовано тримала курс на створення ринкової економіки, заснованої на рівноправному функціонуванні усіх форм власності. За 1992-1995 рр. в Україні змінили організаційно-правову форму господарювання близько 28 тис. об'єктів, причому більше половини з них -- у 1995 р. За цей період частка державних основних фондів скоротилася до 62%, що характеризує визначене просування на шляху до формування ринкової економіки.

Крім того, в кінці першого етапу приватизації розпочалося створення корпорацій в Україні. 15 червня 1993 року був опублікований Указ Президента України “Про корпоратизацію”, під якою мається на увазі перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні товариства.

Сутність другого та третього етапу приватизації в Україні -- знайти “стратегічного інвестора”. Це, в першу чергу, пов'язано з зміною методології оцінки державних активів, що підлягають приватизації, яка повинна базуватись на тому, що поряд з визначенням купівельної ціни чітко визначаються зобов'язання покупця по інвестиціям, створенню додаткових робочих місць, фінансовій участі у зменшенні екологічного навантаження в рамках подальшої роботи підприємства тощо. По-друге, купівельна ціна повинна визначатись не за жорсткою методикою, як це практикувалось у нас до останнього часу. Виходячи з особливостей третього етапу приватизації, для якого характерне переміщення центру ваги від одержання максимальних грошових надходжень з метою поповнення державного бюджету на одержання “стратегічного інвестора” з метою модифікації і підняття виробництва до конкурентноспроможного рівня, необхідно пріоритетне значення надавати концепції подальшої діяльності підприємства. Ця концепція має включати в себе плани інвестиційної, фінансової та комерційної діяльності підприємства, зв'язків з постачальниками і замовниками, тощо. Тобто ціна виступає не єдиним критерієм продажу. Поряд з нею важливим критерієм стає продаж майна інвестору, який пропонує особливо перспективні плани розвитку підприємства. Для такого інвестора ціна знижується в порівнянні з первинною, до того ж може передбачатися надання за певних умов деяких пільг.

З настанням 1999 року процес зміни власності в Україні мав вступити у нову стадію свого розвитку, головна особливість якої полягала у продажу акцій приватизованих підприємств тільки за грошові кошти. Через те що

Верховна Рада продовжила термін обігу приватизаційних майнових сертифікатів, перехід до виключно грошового продажу дещо зсувався у часі.

Отже, настав час, коли процес зміни власності в Україні вже не відбувається за двома різними схемами. Адже у травні 1999 р. закінчився обіг приватизаційних паперів, що на протязі чотирьох років були одним з основних засобів платежу за акції приватизованих підприємств. З завершенням сертифікатної приватизації пішов у минуле такий вид торгів цінними паперами, як сертифікатні аукціони, а також закінчилася пільгова підписка на акції ВАТ з використанням сертифікатів. Сьогодні можна вже говорити про початок якісно нової фази приватизації, яку характеризують виключно грошові торги.

Необхідно констатувати факт, що ціла низка негативних соціально-економічних наслідків в процесі роздержавлення і приватизації в Україні є результатом недосконалого управління з боку держави. Цей пункт роботи присвячений розбору основних причин незадовільних результатів роздержавлення та приватизації на Україні.

Викладені загальні підходи до приватизації держаного майна в Україні не базуються на досвіді приватизації розвинутих країн, теоретичних обґрунтовуваннях ефективності використання об'єктів власності, а виражають лише вузькі приватно-корпоративні інтереси. Все це призводить до того, що національно орієнтовані сили, пріоритетно зупиняючись на питаннях національно-державного устрою, своїх програм приватизації, як правило, не підтримують більш або менш послідовно ту чи іншу соціальну групу.

Ще з проголошенням незалежності України треба було проголосити принцип формування високоефективної економіки. який вимагає швидкої приватизації тих виробництв. де найшвидше вона дасть віддачу, зокрема у сфері сільського господарства.

Основний негативний вплив на темпи і напрямки роздержавлення і приватизації здійснювали політичні причини. Достатньо пригадати і мораторій, що накладався на роздержавлення взагалі, і пристрасті навколо об'єктів агропромислового комплексу. Перешкоджали ефективному розвитку і похибки організаційного характеру. Це проявилося насамперед у пасивній позиції галузевих міністерств і відомств, місцевих органів влади. Значна кількість галузевих і регіональних програм затверджувалося з запізненням, а самі програми містили занижені завдання в порівнянні з тими, що передбачалися. На органи роздержавлення здійснювався тиск із боку місцевих органів влади з метою призупинити роздержавлення тих або інших об'єктів або взагалі вилучити об'єкти з відповідних переліків. Не рідкими були випадки, коли процес роздержавлення окремих підприємств штучно стримували самі їхні керівники, виходячи з особистих інтересів.