Фінансування соціальних установ за рахунок третього сектору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

НПУ ім. М.П. Драгоманова

Інститут соціальної роботи та управління

Доповідь на тему:

«Фінансування соціальних установ за рахунок третього сектору»

Підготувала:

студентка 5 мСРПЗ групи

Галабурда Вікторія

Київ - 2012

Фінансування соціальних установ за рахунок третього сектору

недержавний неприбутковий освіта культура

Третій сектор -- сума недержавних неприбуткових організацій (ННО). Це може бути консолідований громадський рух, який складається з окремих, взаємно не підпорядкованих, але взаємодіючих громадських організацій, які спрямовують енергію громадян на творчу діяльність і тим самим знижують соціальну напругу в суспільстві. Цей ефект має місце коли в демократичному суспільстві, по-перше, існує «критична маса» недержавних неприбуткових організацій здатних впливати на хід суспільних процесів і, по-друге, переважна більшість громадських організацій не є антагоністами, тобто, коли вони не тяжіють до взаємовиключаючих політичних, національних, або інших полюсів.

Сфера діяльності ННО в країнах Заходу охоплює практично всі галузі життя людини -- економіку, політику, науку, культуру, освіту. Розгалужена мережа молодіжних, професійних, дитячих, жіночих, ветеранських, релігійних, а також елітарних організацій-клубів,аналітичних центрів або так званих «мозкових центрів» (Think tank) та ін. ННО створюють основу громадянського суспільства, є вирішальним стабілізуючим фактором, гарантом демократичного шляху розвитку. Так звані інституційні інвестори, які не належать ні до державного, ні до комерційного сектору -- пенсійні, благодійні фонди, фонди культури, науки та ін., біржі, університети і т. д. разом зі своїми допоміжними установами забезпечують левову частку світового венчурного капіталу.

Недержавні організації мають свої джерела фінансування - такі, як церква, міжнародні благодійні організації, фонди тощо. Зрештою, державі вигідніше фінансувати суспільно корисні програми цих організацій, ніж створювати свої соціальні служби. До того ж, знаходячись ближче до практики та конкретних інтересів населення, організації «третього сектора» займають «посередницьку» позицію у відносинах між державою і суспільством та часто виконують соціальну роботу якісніше, ніж державні установи. Стимулюючи успішне функціонування цих організацій у галузі соціальної роботи, держава досягає так званого «ефекту вивільнення», тобто відмови від частини своїх соціальних функцій .

Достатньо сказати, що держава у країнах із розвинутим сектором неурядових соціальних організацій несе лише близько 25 % загального обсягу соціальних витрат. Основні ж інвестиції у соціальну сферу надходять із «третього (некомерційного) сектора». За кордоном некомерційні організації є інструментом для залучення інвестицій у соціальну сферу за аналогією з діяльністю пайових фондів та інвестиційних банків із заохочення інвестицій у промисловий сектор. Країни, які най далі просунулись у цьому напрямку, зокрема США, мають намір і в подальшому сприяти зростанню ролі та впливу неурядових організацій. Через них, а також органи місцевого самоврядування, передбачається розповсюджувати 40 % грошових коштів на соціальну підтримку. Це, на думку досвідчених американців, скорочує ланцюжок посередників між допомогою та тими, хто дійсно її потребує. Одночасно у людей розвивається громадянська активність і «прагнення допомагати самому собі» . Крім цього, такий підхід зменшує бюрократизм, який критики соціальної держави небезпідставно вважають другим значним її недоліком.

Для України, як і для інших країн СНД, пріоритетним і дуже складним є завдання розширення кола суб'єктів соціальної політики, оскільки на території колишнього СРСР були майже повністю відсутні всі основні елементи недержавної соціальної інфраструктури. Важливим кроком у цьому напрямку може стати прискорення прийняття Верховною Радою України законів «Про державну соціальну допомогу», «Про діяльність неприбуткових організацій» та інших нормативно-правових актів, де буде передбачено прозорий механізм регулювання надання соціальних послуг недержавними організаціями. А поки що, як зауважує О. Лавринович, недержавні неприбуткові громадські організації в Україні тільки-но намагаються привернути до себе увагу законодавчої та виконавчої влад, оскільки перебувають у повній законодавчій блокаді й неспроможні самодостатньо розвиватися. Сьогодні ці інституції суспільної ініціативи не відіграють істотної ролі у формуванні громадянського суспільства в Україні, хоча мали і повинні були б брати активнішу участь у встановленні плюралістичних відносин .

В Україні розвиток недержавних організацій пов'язується з такими чинниками:

- криза тоталітарної держави та універсальної системи соціального захисту;

- зростання недовіри до існуючих державних інституцій та закладів;

- неспроможність виконання державою узятих на себе зобов'язань у сфері соціального захисту;

- прагнення людей реалізувати свої інтереси та задовольнити наявні потреби;

- пошук інших людей, котрі мають аналогічні проблеми .

Ведучи мову про сучасні тенденції у діяльності соціальної держави у гуманітарній сфері, не можна не згадати і про таке глобальне явище, як «комерціалізація» держави. Цей процес розвивається у трьох напрямках. Перший - це включення приватного бізнесу у системи охорони здоров'я, освіти та соціального страхування, внаслідок чого «держава благоденства», або соціальна держава, втрачає свій суто етатистський характер і набуває у певному розумінні змішаної, державно-приватної форми («Welfare mix»). Другий, не менш важливий напрямок комерціалізації - передача у відання приватного бізнесу низки державних агентств і навіть окремих відомств. Нарешті, третім вектором комерціалізації держави, особливо у країнах Заходу, стало використання методів корпоративного менеджменту державними службами. А вже наслідком цього слід вважати дуже інтенсивне проникнення управлінського персоналу приватних корпорацій в адміністративні структури держави. Такого роду менеджералізм означає, що уряд починає функціонувати подібно до приватного сектора .

В Україні відповідно до Звіту про гуманітарний розвиток (Ukraine Human Development Report, 1996) існувало понад 5 000 ННО. За оціночними даними експертів за період 1992-97 рр. в Україні створено близько 800 нових всеукраїнських і тисячі місцевих громадських організацій. В 2001 р. за даними порталу intellect.org.ua кількість офіційно зареєстрованих ННО в Україні сягнула 25000. У 2004 році за експертними оцінками ця цифра збільшилася до 28000 організацій. У порівнянні з країнами Заходу це небагато -- одна ННО на 1710 жителів країни, -- але водночас суттєво більше, ніж у Білорусії і Російській Федерації. Такий ефект просунутого розвитку українського «третього сектору» можна пояснити традиційним тяжінням українців до демократії, відчуттям природної європейськості. При цьому більшість ННО, як і в інших країнах, зосереджена в столиці та культурно-історичних і промислових центрах.

Найбільша кількість українських ННО припадає на сфери: -- культури і освіти, -- здоров'я, інваліди та ветерани, -- економіка і наука, -- жінки і діти. ННО мають свої періодичні видання, серед яких виділяються журнали для ННО -- «Громадські ініціативи»(Львів), «Обличчям до обличчя» («Сприяння», Донецьк) та спеціальні і спеціалізовані часописи «мозгових центрів» - «Національна безпека і оборона» (Український Центр економічних та політичних досліджень ім. О.Разумкова, Київ), «Схід» (Український культурологічний центр, Донецьк), «Економічний часопис» (Інститут трансформації суспільства, Київ), «Універсум» (Товариство «Універсум», Львів), Наукове Товариство ім. Шевченка (біля 10 періодичних і серійних видань).

Загалом же і до сьогодні в Україні спостерігається велика різниця в структурі «третього сектору» між Сходом і Заходом, причому громадські організації в основному є «зліпком», віддзеркаленням преференцій населення того чи іншого краю.

Суттєвою і навіть знаковою особливістю сучасних українських ННО є їх фінансова залежність від організацій-донорів. Діяльність багатьох українських ННО, в тому числі «мозкових центрів» була б неможливою без підтримки міжнародних донорів, зокрема: Friedrich Ebert Stiftung, Konrad Adenauer Foundation, делегації Європейської Комісії в Україні, Freedom House, USAID Agency, McArthur Foundation, Renaissance Foundation, Міжнародного Фонду «Відродження» (фонд Дж. Сороса), Фонду Євразія, Фонду Східна Європа, C.S.Mott Foundation, Know-How Fund, the World Bank, Міжнародного Медіа Центру (ММЦ) -- Інтерньюз, Counterpart International, посольств США, Великої Британії, Нідерландів, Канади та ін. Цієї ж думки притримуються інші дослідники (напр., С.Костюк). Найбільші проекти: «Європейський вибір України» (МЦПД), «Сприяння реалізації ефективної політики кордонів України» (ЦМКЗПУ); проект «Єврофорум» (ЦСД), «Українська програма ринкових реформ», «Розвиток інфраструктури недержавних неприбуткових організацій в Україні» підтримали Freedom House, USAID Agency та ін., що потребувало коштів в десятки млн. дол. США Наприклад, динаміка підтримки Фондом Дж. Сороса проектів до 1997 р весь час була позитивною -- з $ 450 тис. у 1990-91 рр. до $ 2 млн. у 1993 р., $ 4,8 млн. у 1994 р., понад $ 10 млн. в 1995--1996 рр, і тільки в останні роки зменшилися до $ 4-5 млн. Підтримка Фонду Євразія оціночно досягала $ 10-12 млн. річно. В той же час сукупна підтримка власного «третього сектору» від українських меценатів і держави була на 2-3 порядки меншою.

Тобто в Україні домінував і домінує до сьогодні вплив закордонних донорів на формування ННО. Причому активно підтримуються ресурсні (сервісні) центри ННО (РЦ ННО), які є потужним механізмом корекції розвитку «третього сектору» країни в тому напрямку, в якому вважають потрібним спонсори (донори). Правда й тут слід відзначити, що в основному фінансуються потужні столичні РЦ ННО.

Суттєвою і навіть знаковою особливістю сучасних українських ННО є їх фінансова залежність від організацій-донорів. Діяльність багатьох українських ННО, в тому числі «мозкових центрів» була б неможливою без підтримки міжнародних донорів, зокрема: Friedrich Ebert Stiftung, Konrad Adenauer Foundation, делегації Європейської Комісії в Україні, Freedom House, USAID Agency, McArthur Foundation, Renaissance Foundation, Міжнародного Фонду «Відродження» (фонд Дж. Сороса), Фонду Євразія, Фонду Східна Європа, C.S.Mott Foundation, Know-How Fund, the World Bank, Міжнародного Медіа Центру (ММЦ) -- Інтерньюз, Counterpart International, посольств США, Великої Британії, Нідерландів, Канади та ін. Цієї ж думки притримуються інші дослідники (напр., С.Костюк). Найбільші проекти: «Європейський вибір України» (МЦПД), «Сприяння реалізації ефективної політики кордонів України» (ЦМКЗПУ); проект «Єврофорум» (ЦСД), «Українська програма ринкових реформ», «Розвиток інфраструктури недержавних неприбуткових організацій в Україні» підтримали Freedom House, USAID Agency та ін., що потребувало коштів в десятки млн. дол. США Наприклад, динаміка підтримки Фондом Дж. Сороса проектів до 1997 р весь час була позитивною -- з $ 450 тис. у 1990-91 рр. до $ 2 млн. у 1993 р., $ 4,8 млн. у 1994 р., понад $ 10 млн. в 1995--1996 рр, і тільки в останні роки зменшилися до $ 4-5 млн. Підтримка Фонду Євразія оціночно досягала $ 10-12 млн. річно. В той же час сукупна підтримка власного «третього сектору» від українських меценатів і держави була на 2-3 порядки меншою.

Тобто в Україні домінував і домінує до сьогодні вплив закордонних донорів на формування ННО. Причому активно підтримуються ресурсні (сервісні) центри ННО (РЦ ННО), які є потужним механізмом корекції розвитку «третього сектору» країни в тому напрямку, в якому вважають потрібним спонсори (донори). Правда й тут слід відзначити, що в основному фінансуються потужні столичні РЦ ННО.

Отже, український «третій сектор» є суттєво диспропорційним як територіально, так і за напрямками діяльності. При цьому чітко простежується часове «відставання» в розвитку громадських організацій Південно-Східної України. Саме їм притаманні ті риси перехідного періоду, яких не зустрінеш на Заході України, чи навіть у Центрі. Такий стан громадського сектору на Східній Україні має багато пояснень. І лежать вони не тільки у площині складу і преференцій місцевого населення, особливо-закритих умов регіону Донбасу (в плані ЗМІ, наприклад), а й у недалекоглядній, навіть шкідливій для розвитку здорового вітчизняного «третього сектору» позиції багатьох відомих інтелектуалів Києва і навіть Львова на початку 1990-х років. Маю на увазі руйнування досить потужних структур Товариства української мови на Донбасі і в Криму при «переформатуванні» його на «Просвіту», не підтримку ініціативи Донбасу у 1996 р. якісного оновлення Народного руху України на основі нової кадрової політики і нової програми з суттєво більшими соціально-економічними акцентами. Ці питання належать до так званих «делікатних» і поки що чекають своїх дослідників. Але події виборів-2004 могли розгортатися зовсім по-іншому, якби Схід України мав би потужний «третій сектор» державницького спрямування.

Размещено на Allbest.ru