Організація безготівкових розрахунків на підприємстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

24

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра фінансів

Контрольна робота

Фінанси підприємств

Виконала:

Студентка 3-го курсу

МН (ГРТ) 0901-1

Шашко А.В.

Перевірила:

Закоморна Н.І.

СУМИ - 2011

План

17. Принципи організації безготівкових розрахунків

33. Порядок формування прибутку підприємства

49. Знос і амортизація основних фондів

66. Методи оцінки ефективності інвестиційних проектів

Список використаної літератури

17. Принципи організації безготівкових розрахунків

безготівковий розрахунок прибуток амортизація

Відмітною ознакою безготівкового платіжного обігу є те, що для проведення платежів використовуються тільки безготівкові гроші. Це можливо, коли платник і одержувач мають поточні рахунки в будь-якому банку на території України або за кордоном (для міжнародних розрахунків). Зрозуміло, що безготівковий платіж здійснюватиметься швидко та надійно лише за наявності розвинутої мережі міжбанківських розрахунків та платіжних документів єдиного зразка. В Україні ці передумови враховано в практичній сфері діяльності банківської системи. Так, із січня 1994 року Національний банк запровадив автоматизовану систему міжбанківських розрахунків з використанням прогресивних технологій у банківській справі. Система обслуговується комплексом програмно-технічних засобів, які забезпечують обмін електронними документами, їх перевірку, аналіз та захист від стороннього втручання. Система електронних платежів (СЕП) забезпечує досягнення світового рівня обробки інформації у сфері міжбанківських розрахунків, обмежує ризик обігу фальшивих грошей та скорочує до мінімуму термін проходження платежів. Сучасна система безготівкових розрахунків передбачає, що розрахунки між підприємствами проводять банки, а розрахунки між банками здійснюються через мережу розрахункових палат з Центральною розрахунковою палатою в Києві. Банківські операції можуть також проводитись через кореспондентські рахунки, які банки відкривають один одному відповідно до кореспондентських угод. Безготівкові розрахунки -- це переказування певної суми коштів із рахунків платників на рахунки одержувачів, а також переказування з доручення підприємств і фізичних осіб коштів, внесених ними готівкою до каси банку на рахунки одержувачів. В Україні можуть застосовуватися акредитивна, інкасова, вексельна форма розрахунків, а також форми розрахунків за чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді. Для здійснення розрахункових операцій використовуються платіжні інструменти у формі: меморіального ордера; платіжного доручення; платіжної вимоги-доручення; платіжної вимоги; розрахункового чека; акредитива. Для здійснення розрахунків клієнти банку самостійно вибирають названі платіжні інструменти (за винятком меморіального ордера) і зазначають їх під час укладення договорів. Учасники безготівкових розрахунків відкривають рахунки у будь-яких банках України з власного вибору та за згодою банків. Порядок відкриття рахунків визначений «Інструкцією про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті», що її затверджено постановою Правління НБУ 18.12.98 № 527. Банки здійснюють розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів на підставі відповідних договорів, а також можуть своїми нормативними документами встановлювати додаткові внутрішні правила здійснення безготівкових розрахунків за умови, що ці правила не суперечать чинному законодавству та нормативно-правовим актам Національного банку України. Безготівкові операції базуються на таких принципах: кошти суб'єктів господарської діяльності підлягають зберіганню на їхніх поточних рахунках у банку; банки списують кошти з рахунків тільки з доручення їхніх власників або з розпорядження стягувачів, що мають право на виконання примусового списання (стягнення) коштів з рахунків платників; ці розпорядження стягувачів та доручення платників про списання коштів з рахунків складаються на відповідних бланках розрахункових документів, форма та порядок оформлення яких визначаються «Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні у національній валюті»; платник може давати доручення на списання коштів зі свого рахунка на відповідному розрахунковому документі в електронному вигляді, якщо це передбачено у договорі між ним і банком; видаткові операції на рахунках юридичних або фізичних осіб можуть припинятися та відновлюватися вповноваженими державними органами відповідно до чинних законів України; доручення платників на списання коштів з їхніх рахунків і зарахування коштів на рахунки одержувачів банки здійснюють у терміни, встановлені чинним законодавством; у разі затримки зарахування коштів на рахунок клієнта понад встановлений термін банк сплачує на користь одержувача коштів пеню в розмірі, передбаченому угодою на здійснення розрахунково-касового обслуговування, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який нараховується пеня; доручення платників про списання коштів з їхніх рахунків приймаються банками до виконання в межах наявних на цих рахунках коштів; розпорядження стягувачів щодо примусового списання коштів із рахунків платників приймаються банками незалежно від наявності достатнього залишку коштів для списання, але виконуються банком частково у межах наявного залишку коштів, а в невиконаній сумі повертаються стягувачам; за браком або недостатністю коштів на рахунку платника банк не здійснює обліку заборгованості платника та не веде реєстру розрахункових та виконавчих документів, не сплачених в строк; розрахункові документи на списання або примусове списання (стягнення) коштів з рахунка клієнта, які не виконуються з вини банку за браком або недостатністю коштів на кореспондентському рахунку банку, приймаються банком та обліковуються на позабалансовому рахунку № 9804 «Розрахункові документи, що не сплачені в строк з вини банку, та ті, за якими стягнення зупинено»; платники, які не дотримуються встановлених строків платежів, несуть відповідальність за нормами Закону України від 22.11.96 за № 543/96-ВР «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»; платники, як правило, самостійно нараховують пеню за несвоєчасно сплачені ними суми, подаючи до банку одне платіжне доручення на переказ її разом із основним боргом. У разі оформлення окремого платіжного доручення на переказ пені платіжне доручення подається до банку разом із платіжним дорученням на сплату основного боргу. У рядку «Призначення платежу» зазначається: «пеня за прострочення … (вид платежу)», номер, дата і сума документа, за прострочення якого нараховано пеню, наводиться її розрахунок і посилання на угоду, за якою встановлено розмір пені; банк не несе відповідальності за достовірність змісту розрахункового документа, оформленого його клієнтом, і за повноту та своєчасність оплати ним податків, зборів та обов'язкових платежів. Усі суперечки, що виникають між учасниками розрахунків, вирішуються ними у претензійно-позовному порядку поза участю банку; спірні питання та взаємні претензії між банками та їхніми клієнтами розглядаються відповідно до укладених угод або у претензійно-позовному порядку. Інструкція про безготівкові розрахунки містить бланки форм розрахункових документів, реквізити яких заповнюються згідно з вимогами, наведеними у додатку 8.

Безготівкові розрахунки - розрахунки, що проводяться без участі готівки, тобто в сфері безготівкового грошового обороту. Безготівкові розрахунки поділяються на міжгосподарські та міжбанківські, які обслуговують, відповідно, відносини між клієнтами банків та між банками. Безготівкові розрахунки поділяються за об'єктами розрахунків, тобто залежно від призначення платежу, на дві групи: - розрахунки за товарними операціями - платежі за товарно-матеріальні цінності, надані послуги і виконані роботи; - розрахунки за нетоварними операціями - сплата податків та перерахування інших платежів до бюджету, одержання і повернення банківських позик, страхових сум тощо. Основне місце в цих розрахунках займають платежі за матеріальні цінності та послуги. Залежно від місця проведення безготівкових розрахунків виділяють: - внутрішньодержавні (внутрішньоміські, що здійснюються в межах одного населеного пункту, і міжміські - за межами цього пункту); - міждержавні розрахунки (між господарськими суб'єктами, які знаходяться на територіях різних держав). Принципи організації безготівкових розрахунків: 1. Грошові кошти всіх господарських суб'єктів (як власні, так і залучені) підлягають обов'язковому зберіганню на поточних та інших рахунках в установах банків. 2. Безготівкові розрахунки між підприємствами, фізичними особами здійснюються через банки шляхом перерахування коштів із поточних рахунків платників на поточні рахунки одержувачів коштів. 3. Розрахунки з постачальниками за товарно-матеріальні цінності і послуги проводяться, як правило, після відпуску продукції або надання послуг. На практиці застосовується також попередня оплата. 4. Банки списують кошти з рахунків підприємств тільки за розпорядженнями їх власників, крім випадків, у яких безспірне списання (стягнення) коштів передбачене законом України, а також за рішенням суду, арбітражного суду та виконавчими приписами нотаріусів. 5. Доручення підприємств на перерахування коштів приймаються банками до виконання тільки в межах наявних коштів на їх рахунках або за рахунок платіжного кредиту банку. 6. Зарахування коштів на рахунок одержувача відбувається після списання відповідних грошових сум із рахунків платника. 7. Банк на договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо перерахування коштів із рахунків. 8. Підприємства самостійно обирають форми розрахунків та вказують їх при укладенні між собою договорів. 9. Взаємні претензії за розрахунками між платником та одержувачем коштів розглядаються сторонами в претензійно-позовному порядку без участі банку. Організація безготівкових розрахунків повинна відповідати конкретним вимогам, які обумовлені інтересами розвитку економіки. Головна з них - забезпечувати своєчасне отримання кожним підприємством грошових коштів за поставлену ним продукцію та надані послуги, чим сприяти прискоренню обігу оборотних коштів у розрахунках. У сучасних умовах застосовуються такі основні форми безготівкових розрахунків: - платіжними дорученнями; - платіжними вимогами-дорученнями; - чеками; - акредитивами; - векселями; - платіжними вимогами; - інкасовими дорученнями (розпорядженнями). Безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здійснюватися за допомогою банківських платіжних карток. Порядок використання карток визначається НБУ. Спосіб платежу характеризує порядок списання коштів із рахунків платників. У сучасній системі безготівкових розрахунків господарські суб'єкти використовують такі основні способи платежу: 1. Перерахування грошових коштів (безпосередньо не пов'язане з банківським кредитом) з поточного рахунку платника. 2. Надання позики банком шляхом прямого перерахування грошей із кредитного рахунку платника на банківський рахунок постачальника. 3. Розрахунок шляхом заліку взаємних вимог платників коштів та їх одержувачів, пов'язаних між собою поставкою товарів чи наданням послуг у процесі обміну діяльністю, з перерахуванням на відповідні рахунки учасників заліку лише непокритої суми. 4. Гарантована оплата постачальнику з попереднім депонуванням коштів на окремих банківських рахунках в установах банку за місцем знаходження платника і з наступним їх списанням з цього рахунку після зарахування грошей на рахунок одержувача в установі банку, де йому відкритий поточний рахунок.

33. Порядок формування прибутку підприємства

Прибуток є економічною категорією, що виражає певні економічні виробничі відносини з приводу формування та використання сукупного національного продукту, вартості та доданої вартості.

Прибуток - це частина заново створеної вартості, виробленої та реалізованої, готової до розподілу. Підприємство отримує прибуток після того, як втілена у створеному продукті вартість пройде відповідну стадію обігу та набере грошову, або ресурсну форму, або форму вигод.

Спочатку розподіляють прибуток між підприємством і державою у формі сплати податку з прибутку. Слід зазначити, що окремо оподатковується прибуток від звичайної діяльності і окремо -- прибуток від надзвичайних подій.

Якщо в результаті настання надзвичайних подій у діяльності підприємства виникли втрати, то їх суму (згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 16 «Витрати») записують у Звіті про фінансові результати зменшеною на суму податку на прибуток унаслідок збитків від надзвичайних подій. На цю ж суму зменшується податок на прибуток від звичайної діяльності підприємства.

На другому етапі розподіляють прибуток, що залишається після сплати податків, -- чистий прибуток. Чистий прибуток підприємства можна використовувати для створення фонду виплати дивідендів та виплат учасникам; поповнення резервного фонду; поповнення статутного капіталу; здійснення інвестицій; формування інших цільових фондів; для покриття поточних витрат тощо.

Напрями використання чистого прибутку підприємство переважно визначає самостійно. Суму прибутку підприємства, що залишається після його розподілу, називають нерозподіленим прибутком. Нерозподілений прибуток обліковують на окремому бухгалтерському рахунку і його суму записують у бухгалтерському балансі.

В економічній літературі виділяють поняття балансового прибутку підприємства.

Балансовий прибуток -- це загальна сума прибутку від усіх видів діяльності підприємства за звітний період.

Суму балансового прибутку раніше записували в бухгалтерському балансі. Однак після затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 2 «Баланс» у бухгалтерському балансі підприємства записують суму нерозподіленого прибутку.

Отримання прибутку від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) залежить від здійснення основної діяльності суб'єктів господарювання. Прибуток є складовою виручки від реалізації. Однак на відміну від виручки, надходження якої на поточний рахунок підприємства фіксується регулярно, обсяг отриманого прибутку визначається тільки за певний період (квартал, рік) на підставі даних бухгалтерського обліку.

Реально формування прибутку на підприємстві відбувається в міру реалізації продукції. Згідно із законодавчими актами України момент реалізації визначається за датою відвантаження продукції (товарів), а для робіт (послуг) -- за датою фактичного виконання (надання) таких або за датою зарахування коштів покупця на банківський рахунок постачальника.

Однак незалежно від визначення моменту реалізації в законодавчих актах реальне формування на підприємстві прибутку від реалізації продукції має місце тільки за умови, коли така відбувається насправді, тобто коли кошти від покупця надходять на банківський рахунок постачальника.

Визначення моменту реалізації за датою відвантаження товарів і встановлення податкових зобов'язань підприємств згідно з цією датою часто призводить до потреби використати оборотні кошти підприємств на сплату податків, а тому -- до погіршання їхнього фінансового стану.

Прибуток від реалізації продукції безпосередньо залежить від двох основних показників: обсягу реалізації продукції та її собівартості. На зміну обсягу реалізації продукції впливає зміна обсягу виробництва, залишків нереалізованої продукції, частки прибутку в ціні продукції (рентабельність продукції).

Треба звернути увагу на те, що зміна обсягу виробництва, залишків нереалізованої продукції справляють вплив не тільки на обсяг реалізації продукції, а й на її собівартість, оскільки змінюються умовно-постійні витрати (за зміни обсягу виробництва продукції); витрати на зберігання продукції, інші витрати (за зміни залишків нереалізованої продукції).

Істотний вплив на обсяг реалізації продукції, а також і на прибуток від реалізації справляє розмір прибутку, що включається в ціну виробів. За умов формування ринкової економіки державного регулювання рентабельності продукції, як правило, уже нема. Отже, створюється можливість збільшення прибутку підприємства за рахунок збільшення частки прибутку в ціні окремих виробів. Цьому сприяє недостатня конкуренція, монопольне становище окремих підприємств у виробництві та реалізації багатьох видів продукції.

Отже, можна зробити висновок, що спроможність підприємств впливати на обсяг прибутку від реалізації, змінюючи обсяги виробництва продукції, залишки нереалізованої продукції, її рентабельність, є досить суттєвою.

Розгляньмо вплив на формування прибутку собівартості продукції (робіт, послуг). Собівартість є узагальнюючим, якісним показником діяльності підприємств, показником її ефективності. Є певні особливості у формуванні собівартості продукції (робіт, послуг) залежно від сфери діяльності, галузі господарства.

Беручи загалом, можна дати таке визначення собівартості.

Собівартість продукції (робіт, послуг) -- це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на їх виробництво (виконання).

Витрати на виробництво продукції утворюють виробничу собівартість.

Як уже було сказано, підприємство може суттєво впливати на формування собівартості. Однак при цьому необхідно взяти до уваги таке.

По-перше, склад (перелік) витрат, що їх можна відносити на собівартість, регламентований законодавством. Витрати виробництва, що включаються в собівартість продукції (робіт, послуг), групуються за такими елементами: матеріальні витрати, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація основних фондів і нематеріальних активів, інші витрати.

По-друге, у складі витрат, що включаються в собівартість, розмір деяких із них також регулюється державою через визначення нормативів відрахувань. Це передусім стосується таких елементів витрат:

* відрахування на соціальні заходи (державне пенсійне страхування, соціальне страхування);

* амортизація основних засобів і нематеріальних активів;

* інші витрати (податки на землю і на транспортні засоби, комунальний податок).

Вплив підприємств на названі елементи витрат є обмеженим. Однак він можливий через належне управління показниками, до яких застосовуються встановлені нормативи відрахувань: витрати на оплату праці; вартість основних виробничих фондів, що належать підприємству, їх структура та визначений підприємством строк їх корисного використання.

У Законі «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22 травня 1997 року і пізніших доповненнях до нього не згадується категорія «собівартість», бо розрахунок оподаткованого прибутку базується на обчисленні валового доходу і його наступному коригуванні. Однак з цього не варто робити висновку про ліквідацію собівартості як показника діяльності підприємства.

Без обчислення собівартості неможливо визначити фінансовий результат виробничо-господарської діяльності підприємства, вкорочення витрат на виробництво продукції, тобто зниження її собівартості, є важливим резервом збільшення прибутку від реалізації. Цього можна досягти за рахунок використання численних факторів, що впливають на зменшення таких витрат. Для цього необхідно знати: повний перелік витрат, особливості складу і формування витрат з урахуванням сфери й галузі діяльності підприємства.

Слід зазначити, що нині підприємства всіх форм власності отримали більше самостійності у прийнятті рішень з формування собівартості. Однак вони не можуть порушувати чинних законодавчих і нормативних документів, що регламентують ці питання.

Відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку, що набули чинності з 2000 року (зокрема за положенням бухгалтерського обліку 16 «Витрати»), собівартість реалізованої продукції складається з виробничої собівартості продукції, яку було реалізовано протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та наднормативних виробничих витрат. До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включають:

-- прямі матеріальні витрати;

-- прямі витрати на оплату праці;

-- інші прямі витрати;

-- загальновиробничі витрати.

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлює підприємство.

Витрати, пов'язані з операційною діяльністю, які не включаються до виробничої собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг), поділяються на:

-- адміністративні витрати,

-- витрати на збут;

-- інші операційні витрати.

49. Знос і амортизація основних фондів

Фізичний знос -- це поступова втрата основними фондами споживної вартості в процесі експлуатації, тобто суто матеріальний знос їх окремих елементів. Фізичний знос залежить від багатьох факторів, зокрема: особливостей технологічного процесу; якості обслуговування основних фондів; кваліфікації робітників та їхнього ставлення до основних фондів у процесі використання, інтенсивності та умов їх використання. Розрізняють повний і частковий знос основних фондів.

Повний знос передбачає повну заміну зношених основних фондів через нове капітальне будівництво або придбання нових основних фондів.

Частковий знос компенсується здійсненням капітального ремонту основних фондів.

Моральний знос -- це знос основних фондів унаслідок створення нових, більш прогресивних і економічно ефективних машин та устаткування. Поява досконаліших видів устаткування з підвищеною продуктивністю робить економічно доцільною заміну діючих основних фондів іще до їх фізичного зносу.

Несвоєчасна заміна морально застарілих основних виробничих фондів призводить до того, що собівартість підвищується, а якість знижується порівняно з продукцією, виготовленою на досконаліших машинах та устаткуванні.

Моральний знос зменшує вартість основних виробничих фондів через скорочення суспільне необхідних витрат на їх відтворення. Сума нарахованого зносу характеризує стан основних виробничих фондів. Вирахуванням з первісної (відновлюваної) вартості основних виробничих фондів суми зносу визначають залишкову вартість основних виробничих фондів.

3В = [В(100-І)] : 100,

де Зв -- залишкова вартість основних виробничих фондів;

В -- відновлювальна (первісна) вартість основних виробничих фондів;

І -- ступінь зносу основних виробничих фондів, %. Сума нарахованої амортизації береться за вартість фізичного зносу.

Амортизація -- це процес поступового перенесення вартості основних виробничих фондів і нематеріальних активів з урахуванням витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення згідно з нормами амортизаційних відрахувань, установленими законодавчими актами. Амортизаційні відрахування включаються до складу валових витрат виробництва й обігу, що беруться для обчислення оподатковуваного прибутку.

За рахунок амортизаційних відрахувань фінансуються витрати:

* на придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, у тім числі на самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб (включно з витратами на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних фондів);

* на здійснення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших способів поліпшення основних фондів.

Безпосередньо відносяться до складу валових витрат звітного періоду:

* витрати на придбання основних фондів або нематеріальних активів з метою їх наступної реалізації іншим підприємствам чи використання таких основних фондів у виробництві інших основних фондів, призначених для такої реалізації;

* кошти та витрати на утримання основних фондів, що перебувають на консервації.

Розмір амортизаційних відрахувань залежить від балансової вартості основних фондів і норм таких відрахувань, а також від методів їх нарахування.

Відповідно до чинного законодавства суб'єктам підприємницької діяльності пропонується як базу для нарахування амортизації застосовувати залишкову вартість основних виробничих фондів, скориговану на суму капітального ремонту понад суми, віднесені на витрати виробництва з поправкою на індекс інфляції.

Підприємства мають право самостійно застосовувати метод прискореної амортизації. Завдяки прискореній амортизації зменшуються витрати від морального старіння основних виробничих фондів.

Сутність прискореного методу нарахування амортизації полягає в тім, що без скорочення встановлених нормативних строків служби основних фондів підприємствам дозволяється протягом двох років проводити амортизаційні відрахування в підвищених розмірах, але з відповідним зниженням їх у наступні роки.

Унаслідок зростання амортизаційних відрахувань знижується розмір оподатковуваного прибутку, а отже, і величина податку на прибуток. Одночасно зменшується прибуток від реалізації товарної продукції.

Суми амортизаційних відрахувань звітного періоду визначаються множенням норм амортизації на балансову вартість груп основних фондів на початок звітного періоду.

де А -- сума амортизаційних відрахувань, грн.;

Бб -- балансова вартість відповідної групи основних фондів на початок звітного періоду, грн.;

Н -- норма амортизаційних відрахувань до балансової вартості кожної з груп основних фондів, %.

Згідно з чинним законодавством України норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на кінець звітного періоду в таких розмірах.

Балансова,вартість груп основних фондів на початок звітного періоду розраховується за формулою:

Бб=БЗ+Пб-Вб-Аб

де Бб -- балансова вартість групи основних фондів на початок звітного періоду;

БЗ -- балансова вартість групи основних фондів на початок періоду, що передував звітному;

Пб -- сума витрат, понесених на придбання основних фондів, здійснення капітального ремонту, реконструкцію, модернізацію та інші поліпшення основних фондів протягом періоду, що передував звітному;

Вб -- вартість виведеної з експлуатації відповідної групи основних фондів протягом періоду, що передував звітному;

Aб -- сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у період, що передував звітному.

З наведеної формули випливає, що витрати на придбання основних фондів збільшують балансову вартість відповідної групи з урахуванням транспортних і страхових платежів, а також інших витрат, понесених у зв'язку з таким придбанням, без урахування сплаченого податку на додану вартість, коли підприємство зареєстроване як платник такого податку.У разі виведення з експлуатації окремих об'єктів основних фондів групи І у зв'язку з їх продажем балансова вартість групи І зменшується на суму балансової вартості такого об'єкта. Сума перевищення виручки від продажу над балансовою вартістю окремих об'єктів основних фондів групи І та нематеріальних активів включається до валових доходів, а сума перевищення балансової вартості над виручкою від такого продажу включається до валових витрат підприємства.У разі виведення з експлуатації основних фондів груп 2 і 3 у зв'язку з їх продажем балансова вартість групи зменшується на суму вартості продажу таких основних фондів. Якщо сума вартості основних фондів дорівнює або перевищує балансову вартість відповідної групи, її балансова вартість прирівнюється до нуля, а сума перевищення включається до валового доходу підприємства відповідного періоду.У разі виведення з експлуатації окремого об'єкта основних фондів групи І у зв'язку з його ліквідацією, капітальним ремонтом, реконструкцією та консервацією з рішення підприємства або Кабінету Міністрів України балансова вартість такого об'єкта для цілей амортизації прирівнюється до нуля. При цьому амортизаційні відрахування не нараховуються.У разі виведення з експлуатації окремих основних фондів груп 2 і 3 у зв'язку з їх ліквідацією, капітальним ремонтом, реконструкцією, модернізацією та консервацією з рішення підприємства або Кабінету Міністрів України балансова вартість груп не змінюється. Уведення таких основних фондів в експлуатацію після капітального ремонту, реконструкції та модернізації збільшує балансову вартість групи основних фондів тільки на суму витрат, пов'язаних з цими роботами.Якщо підприємство приймає рішення про ліквідацію окремого об'єкта основних фондів групи І, балансова вартість такого об'єкта не відноситься до валових витрат і відшкодовується за рахунок власних джерел підприємства.

Нарахування амортизаційних відрахувань дає можливість визначити поточну вартість не зношеної частини основних фондів, а також вартість тієї їх частини, яка відноситься на виробництво продукції. Одночасно визначається нагромаджувана частина фінансових ресурсів для наступного заміщення основних фондів, які вибувають з виробничого процесу через зношення.

66. Методи оцінки ефективності інвестиційних проектів

Методи оцінки ефективності інвестиційних проектів - способи визначення доцільності довгострокового вкладення капіталу (інвестицій) у різні об'єкти (галузі) з метою оцінки перспектив їхньої прибутковості й окупності. Інвестиційні проекти, включаючи пропозиції по розробці нової продукції, повинні піддаватися постійному і детальному аналізу з погляду кінцевих результатів. Відомо, що капітал, вкладений у техніко-економічні проекти разом з частиною отриманої від їхньої реалізації прибутку, реінвестується в активи з метою одержання доходу і прибутку в майбутньому. З цих позицій окремі деталі проектів можуть показатися не настільки істотними. Разом з тим на окремі стандартизовані питання (вони передбачені і бізнес-планом проектів) має бути відповісти на самому початку аналізу (розрахунку ефективності і т.п.). Це, наприклад, яку мету переслідує проект (чим він викликаний, якими обставинами, його основна мета, навіщо він потрібний, де буде реалізована і чому); яка дія він зробить на поточну і перспективну діяльність базового підприємства, а по нових виробах (конструкціям), при модернізації устаткування -- і в споживача; чи зміниться, якщо так, те як, організаційна структура, якість продукції, обсяги виробництва, екологія і т. д. (конкретні показники змін); терміни для досягнення результатів реалізації проектів (наприклад, проектної потужності, яке потрібно устаткування, терміни його надходження і ціна продажу й ін.); інвестор і обсяги інвестування. Критеріями для обґрунтування (визначення) придатності (ефективності) інвестиційного проекту можуть бути: прибуток, прибутковість, частка ринку, якість продукції, беззбитковість і ін. Украй важливо при цьому розрахувати і простежити напрямку потоку грошей: капітальні витрати на викуп землі і підготовку місця, будівництво будинків і споруджень, придбання (проектування, виготовлення) устаткування і машин, навчання фахівців; поточні витрати -- сировина і матеріали, паливо й енергія, праця і т.д.; дохідні статті -- економія витрат, роялті, урядові позики і т.п. Інвестиційні проекти можуть бути оцінені різними способами, але, очевидно, при кожнім з них (крім екологічних, соціальних і деяких інших) важливо знати рівень доходу, що забезпечать інвестиції і який розмір додаткового прибутку вони принесуть. У довгостроковому плані, коли за його основу приймається життєвий цикл продукції (товару), відповідь на них може дати однакові результати, у короткостроковому -- можливі значні розходження. Це зв'язано з тим, що коли ведеться нове будівництво, здобувається нове чи обладнання розробляється нова продукція, витрата коштів перевищує їхнього надходження. Критерії, використовувані для оцінки проекту, повинні відображати головні аспекти й умови його реалізації. При всім їхньому різноманітті їх можна об'єднати в наступні групи: ? фінансово-економічної; ? нормативні; ? забезпеченості ресурсами й ін. До фінансово-економічної відносять традиційний їхній набір для ухвалення рішення щодо будь-якого проекту. Це можуть бути і звичайні фінансово-економічні показники, обумовлені в бізнес-плані, -- вартість проекту, чиста поточна вартість, прибуток і рентабельність (віддача інвестицій), внутрішній коефіцієнт ефективності, період окупності й ін. До числа нормативних критеріїв відносять: правові (норми національного і міжнародного права); вимоги стандартів, конвенцій і т.п.; екологічні вимоги; патентоспроможність і інші умови дотримання прав інтелектуальної власності. Недотримання кожного з них може зробити ефективний проект нездійсненним. Ресурсні критерії також визначають потенційну можливість здійснення проекту і включають наступні їхні групи: науково-технічні ресурси (наявність необхідного науково-технічного заділу, фахівців відповідного профілю і кваліфікації й ін.), виробничі (наявність потужностей для виробництва даного продукту), технологічні альтернативи (варто оцінити існуючі конкуруючі технології), обсяги і джерела фінансових ресурсів і ін. Варто мати на увазі, що окремі інвестиційні проекти (напрямку інноваційної діяльності) можуть оцінюватися також і з позицій прийнятності прогнозованих термінів досягнення тих чи інших результатів -- завершення проектування, вихід на ринок і закріплення на ньому, досягнення наміченої прибутковості (рентабельності), окупності інвестицій і ін. Визначений інтерес представляє і розрахунок ефекту від прискорення виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, тому що, з одного боку, прискорення процесу досліджень і розробок (проектування, конструювання, будівництва і т.д.) вимагає значних витрат на цій стадії реалізації проекту, з іншого боку -- виникають можливості більш раннього виходу на ринок з новим ефективним продуктом (товаром, виробом), у виробництві якого фірма буде, хоча б і на якомусь не тривалому проміжку часу, монополістом. Кожен потенційний проект повинний оцінюватися і на його. відповідність політичним і соціальним умовам у країні з обліком їхніх можливих змін. Найбільш розповсюдженими методами оцінки капітальних вкладень є: ? метод окупності; ? метод простої норми прибутку; ? метод дисконтування коштів; ? чистої поточний вартості; ? крапка беззбитковості; ? використання аналізу динамічності й імовірності. Однак вибір методів і критеріїв оцінки залежить від специфіки проекту, закладених у ньому нововведень (інновацій), типу галузі і ряду інших факторів. Остаточне ж рішення приймається замовником (підприємцем і т.п.), узгоджується з інвестором, партнерами, контрагентами й іншими зацікавленими особами. Метод окупності Метод окупності -- один з методів оцінки ефективності інвестиційних проектів, заснований на використанні як критерій періоду часу (кількість років), необхідного для повернення інвестицій, вкладених у проект (розмірів щорічного внеску, що розраховуються як різниця між річними доходами і витратами). Період окупності-- це час, необхідне для відшкодування вихідних капітальних вкладень за рахунок прибутку від проекту. Під прибутком мається на увазі чистий прибуток, що залишається після відрахування податків плюс амортизація (а іноді і доходи по процентних ставках). Числення строку окупності звичайно починається з періоду будівництва, протягом якого будуть зроблені первісні капітальні вкладення (з обліком і без обліку вартості землі й оборотного капіталу). Перевага цього методу як критерію добору проекту -- простота розуміння і розрахунків, визначеність суми початкових капітальних вкладень, можливість ранжирування проектів у залежності від строків окупності. Він особливо рекомендується (наприклад, ЮНИДО) для аналізу ступеня ризику, що виконується в політично нестабільних країнах і в технологічно швидко застарілих галузях промисловості. Його основні недоліки-- метод ігнорує віддачу від вкладеного капіталу (тобто не оцінює його прибутковістю), дає однакову оцінку рівним інвестиціям незалежно від терміну їхньої окупності (тобто 1 млн. г. о., отриманий через чи рік 10 років, оцінюється однаково). Крім того, цей метод не дозволяє вимірити прибутковість проектного рішення, а основна увага приділяється на його ліквідність. Метод простої норми прибутку Метод простої норми прибутку -- один з методів оцінки ефективності інвестиційних проектів, заснований на критерії, обумовленому відношенням прибутку за звичайний повний рік їх (проектів) експлуатації до вихідних інвестиційних витрат (основному і чистому оборотному капіталу, а також витратам на стадіях, що передують виробництву). При цьому розрізняють валовий прибуток, що підлягає оподаткуванню, і чистий -- без податків. Щоб показати амортизаційні відрахування окремо, їх віднімають з виробничих витрат, тоді валовий прибуток буде дорівнює сумі від реалізації мінус виробничі витрати без амортизаційних відрахувань. У свою чергу доход, що підлягає оподаткуванню, дорівнює валовому доходу мінус амортизація. Капітал, що інвестується можна визначити як постійний капітал (акціонерний чи капітал акції плюс чи резерви акції плюс довгострокові кредити); чи загальні інвестиційні витрати (основний капітал плюс капітальні витрати на стадії, що передує виробництву, плюс оборотний капітал). Таким чином, величина простої норми прибутку (рентабельності інвестицій) практично залежить від того, як визначені поняття “прибуток” і “капітал”. Вона може бути визначена відношенням (у %) валовому чи прибутку чистому прибутку плюс амортизація до загальних інвестиційних витрат або до акціонерного капіталу. Це залежить від того, як оцінюється реальна прибутковість (рентабельність) загальних інвестиційних чи витрат тільки інвестуємого акціонерного капіталу після виплати податків на доходи і відсотків на позиковий капітал. Цей метод, незважаючи на свою привабливість, має і серйозні недоліки. Наприклад, виникає питання, який рік приймати в розрахунках, оскільки використовуються щорічні дані, те важко, а іноді і неможливо вибрати рік, найбільш характерний для проекту. Усі вони (роки) можуть розрізнятися за рівнем виробництва, прибутку, процентним ставкам і іншим показникам. Крім того, окремі роки можуть бути пільговими по оподатковуванню. Очевидно, що чистий прибуток у ті роки, коли будуть застосовуватися податкові пільги, буде значно відрізнятися від прибутку того років, коли податки стягуються повною мірою. Цей недолік, що є наслідком статичності простої норми прибутку, можна спробувати усунути шляхом розрахунку прибутковості (рентабельності) проекту по кожнім році. Однак і після цього основний недолік залишається, тому що не враховується розподіл у часі чистого припливу і відтоку (приходу і витрати) капіталу протягом терміну експлуатації об'єкта інвестицій. Виникає ситуація, коли прибуток, отриманий у початковий період, переважніший отриманого в більш пізні роки і тоді важко зробити вибір між двома альтернативними варіантами, якщо вони мають різну рентабельність протягом цілого ряду років. Наприклад, яку з двох альтернатив варто вибрати, якщо обидва проекти мають однакові за п'ять років загальні інвестиційні витрати: У такому випадку недостатньо мати тільки щорічні розрахунки рентабельності. Необхідно також визначати і загальну прибутковість проектів, що можливо лише за допомогою методів дисконтування коштів. Таким чином, цей метод доцільно використовувати для розрахунку рентабельності загальних інвестиційних витрат у випадках, коли прогнозується, що протягом усього терміну експлуатації інвестиційного проекту валовий прибуток буде приблизно однакової, а податкова і кредитна система не перетерпить істотних змін. Метод дисконтування коштів Метод дисконтування коштів -- один з методів оцінки ефективності інвестиційних проектів, що базується на допущенні, що кошти, одержувані (що витрачаються) у майбутньому, будуть мати меншу (більшу) вартість, чим у даний момент. М. д. к. не враховує розподіл у часі чистого притоку і відтоку (приходу і витрати) коштів (капіталу) протягом терміну експлуатації об'єкта інвестицій. У цьому випадку переважним може виявитися використання методу, заснованого на чистій поточній чи вартості внутрішній нормі окупності. Варто мати на увазі, що інвестиції, витрачені на створення й освоєння проекту, відволікаються (вилучаються) з обороту підприємства (фірми) до періоду його завершення. Тому чим більше років відокремлюють витрати і результати даного року від початку розрахункового чи чим більше загальна тривалість і значніше витрати приходяться на перші роки освоєння проекту, тим значніше втрати може мати підприємство. До того ж, кошти, вкладені в проект, могли б бути поміщені в кредитні чи установи інші заходи щодо визначеної процентної ставки (тобто приносити прибуток). Метод середнього рівня віддачі Метод середнього рівня віддачі - один з методів оцінки ефективності інвестиційних проектів з визначенням їхньої прибутковості і середньої величини віддачі від вкладеного капіталу при очікуваному життєвому циклі продукції. Переваги цього методу: простота розрахунків і розуміння, можливість порівняння альтернативних варіантів, облік амортизації і життєвого циклу продукції; недоліки -- ігнорує зміни в рівнях доходу й інвестицій у різні періоди (тому що заснований на заздалегідь визначеному рівні виконання), зневажає тим, що грошові доходи, що отримані пізніше, не мають ту ж вартість, що отримані раніше (тобто млн. г. о. у перший рік має ту ж цінність, що і в інші роки). До того ж немає достатніх обґрунтувань визначення прибутковості амортизації.

Список використаної літератури

1. Бандурка О.М., Коробов М.Я., Орлов П.І., Петрова К.Я. Фінансова діяльність підприємства: Підручник.-К.: Либідь, 1998.-312 с.

2. Белолипецкий В.Г. Финансы фирмы: Курс лекций / Под ред. И.П. Мерзлякова. -М.: ИНФРА-М, 2000. - 298 с.

3. Борщевский П.П. та ін. Регіональні агропромислові комплекси України (теорія та практика розвитку). - К.: Наукова думка, 2006. - 262 с.

4. Бровкова Е.Г., Продиус И.П. Финансово кредитная система государства. - К.: Сирин, 2007. - 224 с.

5. Буряковский В.В., Кармазин В.Я., Каламбет С.В. Финансы предприятий: Учебное пособие.-Дніпропетровськ.: Пороги, 2006.-246 с.

6. Бойчик І.М., Харів П.С., Хопчан М.І., Піга Ю.В. Економіка підприємства: Навч. посібник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів 1-4 рівнів акредитації. Друге видання виправлене і доповнене. - К.: “Каравела”; Львів: “Новий світ - 2000”, 2001

7. Галимон Л.С., Сергиенко И.А., Смирнова З.Н. Финансы сельского хозяйства. - М.: Финансы и статистика, 2004. - 255 с.

8. Глущенко В.В. и др. Финансово-кредитный механизм в условиях развития хозрасчета / В.В. Глущенко, В.Г. Новиков, М.Я. Коробов. -Харьков: Изд-во "Основа", 2000. - 176 с.

9. Зубовський В.М. Економіка підприємства. Опорний курс лекції: - К.: Вид - во Європ. Ун - ту, 2000

10. Покропивний С.Ф., Соболь С.М., Швиданенко Г.О. Бізнес - план: технологія розробки та обґрунтування. Навч. посібник К.: КНЕУ, 1998

11. .Шваб Л.І. Економіка підприємства:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів.-К.:Каравела, 2004.- 568с.

Размещено на Allbest