Регіональна фінансова політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Державна регіональна політика - це стратегія і тактика держави щодо регіональних процесів і «внутрішня» політика самих регіонів. Регіони можуть мати свої пріоритетні напрями розвитку, які іноді не збігаються з державними. Державна регіональна економічна політика і політика органів місцевого самоврядування та виконавчих органів відповідних регіональних утворень не повинні бути суперечливими: в ідеалі вони мають становити одне ціле, доповнюючи та збагачуючи одна одну.

Регіональна політика держави має передбачати поступове вирівнювання існуючих відмінностей між економічними та соціальними рівнями розвитку окремих регіонів, зважаючи на їхні історичні, демографічні, природно-ресурсні та економічні особливості, й спрямовуватися на підтримку внутрішньорегіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, створення умов для ефективної економічної діяльності суб'єктів господарювання.

Внутрішня політика регіональних органів влади та управління спрямовується на використання внутрішніх ресурсів регіону для вдосконалення структури економіки, розвитку соціальної інфраструктури, розв'зання проблем ринку праці, екологічної безпеки та ін.

Проблеми становлення інституту самостійних місцевих бюджетів в Україні, які ми розглянемо в другому питанні роботи, не можна розв'язати без використання зарубіжного досвіду формування власних доходів місцевих бюджетів, які складають, наприклад, у Швеції та Швейцарії більш ніж 70, в Іспанії - 50, у Норвегії - 56 відсотків доходів місцевих бюджетів. Це також пов'язано з необхідністю запровадження в Україні поділу місцевих бюджетів на два самостійних розділи: поточний бюджет і бюджет інвестицій.

Метою роботи є формування системи знань про регіональну фінансову політику, ознайомитись з зарубіжним досвідом забезпечення самостійності місцевих бюджетів.

Основними завданнями є: визначити, зміст, завдання та основні напрямки роботи регіональної фінансової політики; проаналізувати зарубіжний досвід забезпечення самостійності місцевих бюджетів.

1. Регіональна фінансова політика: зміст, завдання, основні напрямки

регіональний фінансовий бюджет місцевий

Державна регіональна фінансова політика є складовою частиною державної регіональної економічної політики. Вона є стрижнем усієї регіональної політики і потребує розробки й реалізації як самостійний інструмент впливу держави на процеси розвитку, що відбуваються в окремих її регіонах.

Державна регіональна фінансова політика - являє собою систему заходів, що здійснюються центральною владою з метою управління процесом утворення, розподілу, перерозподілу та використання фінансових ресурсів в адміністративно-територіальних одиницях.

Головним елементом у системі заходів державної регіональної фінансової політики є систематичне надання центральною владою допомоги владним органам тих територій, котрі не мають достатніх ресурсів для виконання покладених на них функцій.

Загальноприйнятим і справедливим є той погляд, що можливості здобуття освіти та доступ до програм охорони здоров'я й соціального захисту не повинні залежати від регіону проживання громадянина. Країна, що ігнорує цей принцип, ризикує змарнувати свої людські ресурси та позбавити своїх громадян основних засобів, за допомогою яких вони можуть повністю реалізувати свій людський потенціал. Нерівність обумовлена міжрегіональною неоднаковістю обсягів баз оподаткування і має бути усунена в рамках державної регіональної політики.

Заходи щодо фінансового вирівнювання мають на меті забезпечити кожному місцевому самоврядуванню можливість надавати соціальні послуги на приблизно однаковому рівні за однакових ставок оподаткування. Оскільки дотації вирівнювання не прив'язані до фінансування конкретних видатків, ці трансферти працюють на вирівнювання видаткового потенціалу місцевого самоврядування на рівні області, міста та району. В такий спосіб дотації вирівнювання примирюють між собою мету вирівнювання та мету забезпечення розмаїтості місцевих бюджетів.

Згідно з принципом єдності бюджетної системи України державна регіональна політика реалізується на основі Конституції України, законодавства про місцеве самоврядування, галузевого і бюджетного законодавства та загальнодержавних фінансових нормативів бюджетної забезпеченості

Коротко окреслимо основні цілі державної регіональної фінансової політики України. Певною мірою ці цілі визначаються Конституцією України. Так, згідно зі статтею 95 Конституції України, бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами й територіальними громадами. Ці окремі положення Конституції України потребують розвитку в постановці конкретних цілей Державної регіональної фінансової політики.

Цілі державної регіональної фінансової політики:

- забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку окремих адміністративно-територіальних одиниць;

- зближення рівнів соціально-економічного розвитку окремих регіонів на основі надання фінансової допомоги територіям, які не мають достатніх ресурсів для виконання покладених на них функцій і обов'язків;

- створення умов для надання громадських послуг за єдиними стандартами на всій території країни;

- подолання відставання в розвитку соціально-культурної сфери та соціальної інфраструктури в малих містах, селах і селищах;

- зменшення й подолання диспропорцій територіального розміщення виробничих потужностей, усунення надмірної концентрації техногенних й екологічно небезпечних виробництв в окремих регіонах;

- реструктуризація економічної та соціальної сфери депресивних територій і регіонів першої хвилі індустріалізації;

- створення умов для ефективного й раціонального використання природних і ресурсних можливостей територій;

- створення умов для міжрегіонального співробітництва як фактора підвищення ділової активності в країні;

- розширення можливостей використання територіальних факторів економічного зростання на основі фінансової автономії місцевої влади, її ініціативи та підприємливості, зміцнення фінансових основ місцевого самоврядування як інституту суспільного розвитку і саморегуляції.

Наведений перелік цілей взаємопов'язаний і може вважатися системою цілей державної регіональної фінансової політики. Реалізація цих цілей стане можливою лише за умови, коли на рівні центральної влади буде створено спеціальні цільові фонди фінансових ресурсів. У щорічних законах «Про державний бюджет України» має бути передбачено спеціальні видатки в рамках реалізації цілей державної регіональної фінансової політики. Такі видатки доцільно здійснювати на основі програмно-цільового методу. Правову основу і конкретні напрямки реалізації фінансової політики становить фінансове законодавство.

У ньому повинна бути точно визначена компетенція всіх суб'єктів економічної системи щодо повноважень і відповідальності в фінансовій сфері. На основі чинного законодавства органи виконавчої влади на місцях видають нормативні акти для успішного втілення фінансової політики. Ці акти покликані конкретизувати механізм її виконання. Виконавча влада постійно здійснює заходи щодо удосконалення фінансового механізму реалізації фінансової політики.

Фінансова політика залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.

Зовнішніми є, зокрема, фактори залежності держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей конкретного регіону, ступеню інтеграції до світової економічної системи тощо.

Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, - це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень його добробуту, інтелектуальний рівень населення, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвиток форм кредитування тощо.

На фінансову політику впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на певному етапі економічного розвитку. З огляду на це, фінансова політика є динамічним процесом, що змінюється і коригується з урахуванням практичної потреби.

У всіх державах фінансова політика реалізується через фінансову систему, діяльність якої ґрунтується на наступних принципах:

- управління фінансами з врахуванням специфіки усіх ланок фінансової системи;

- єдність функцій всіх фінансових закладів;

- загальне керівництво з центру при активній участі усіх нижчих органів управління;

Основними методологічними принципами здійснення фінансової політики, тобто управління фінансами, є:

- залежність від кінцевої цілі;

- макроекономічна збалансованість усіх галузей господарства;

- відповідність інтересам усіх членів суспільства;

- врахування внутрішніх та зовнішніх економічних умов на основі реальних можливостей.

Фінансова політика має спрямовуватися на створення сприятливих фінансових умов для розвитку виробництва тих галузей економіки, які мають вирішальне значення для задоволення потреб населення. Цього можна досягти як шляхом вишукування додаткових інвестицій в ці галузі та стимулювання залучення додаткових коштів самих підприємницьких структур, так і шляхом створення сприятливих фінансових можливостей для іноземних інвесторів - надання податкових пільг, вільного вивезення одержаного прибутку, гарантії збереження майна та захисту іноземних інвесторів.

Стимулювання інвестицій для розширення виробництва за рахунок коштів підприємницьких структур має здійснюватися з урахуванням форми власності, галузі виробництва, природних умов, територіального розміщення та інших факторів. Тут потрібний диференційований підхід, оскільки лозунг створення однакових можливостей є ні чим іншим, як спрощенням проблеми до такого рівня, що вона втрачає зміст і практичне призначення. Звісно, при цьому мають також надаватися податкові пільги, гарантії вільного ціноутворення, створюватися сприятливі форми кредитування.

Фінансова політика повинна також сприяти зростанню ефективності виробництва і насамперед підвищенню продуктивності праці, впровадженню матеріало - та ресурсозберігаючих технологій, побудові раціональної структури економіки тощо. Тому одним із напрямків фінансової політики є неухильне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення.

Іншим важливим напрямком фінансової політики є мобілізація й використання фінансових ресурсів для забезпечення соціальних гарантій. Це обумовлено тією обставиною, що можливості ринкової економіки є обмеженими, особливо при розв'язанні соціальних проблем суспільства, оскільки більшість соціальних гарантій є загальнодержавними та їх не можуть забезпечити окремі підприємницькі структури і навіть великі компанії. До таких соціальних гарантій належать освіта, оборона, охорона здоров'я, культура, державне управління тощо. Не менш важливим для суспільства є соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та інша допомога.

На сьогодні надання соціальних послуг населенню є однією з найважливіших функцій держави в економіці, де панує вільна конкуренція. Вони фінансуються з центрального та місцевих бюджетів. Обсяги соціальних гарантій значною мірою визначають розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через бюджет. У зв'язку з цим у фінансовій політиці держави питання фінансового забезпечення соціальних гарантій посідає одне з головних місць. Його принцип можна сформулювати як пошук і постійне вдосконалення форм і методів мобілізації і використання фінансових ресурсів на соціальні та інші загальні потреби громадян.

Ще один напрямок фінансової політики спрямований на запровадження такого фінансового механізму, який зумовлює раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, що загрожують здоров'ю людини. І для цього держава, з одного боку, домагається від виробничих структур, аби вони несли витрати з відшкодування й відновлення довкілля, а з другого боку, держава, використовуючи фінансові інструменти - податки, штрафи й інші санкції - домагається закриття шкідливих виробництв і впровадження передових ресурсозберігаючих технологій.

Отже фінансова політика має бути спрямована на забезпечення права людини жити в умовах здорового навколишнього середовища.

На сучасному етапі економічного розвитку основні завдання державної регіональної фінансової політики можуть бути сформульовані наступним чином:

1. Створення правової бази для реалізації цілей державної регіональної фінансової політики. У законодавчому порядку слід встановити: обов'язком центральної влади є забезпечення єдиних стандартів якості життя на всій території країни.

2. Визначення на основі об'єктивних критеріїв переліку та класифікації регіонів і територій України. Вищими органами державної влади має бути встановлено перелік регіонів і територій, які потребують фінансової підтримки центральної влади.

3. Використання нагромадженого у багатьох країнах досвіду організаційних механізмів досягнення цілей державної регіональної фінансової політики. Серед них: територіальне планування, програми соціально-економічного розвитку регіонів, створення міжнародних регіонів економічного співробітництва, надання територіям особливого економічного статусу (вільних, спеціальних, офшорних, торгових зон, зон прикордонного співробітництва та преференцій), технополісів і технопарків, організація міжкомунальних і міжрегіональних горизонтальних об'єднань та їхніх різноманітних асоціацій, підготовка кадрів для місцевої влади.

4. Запровадження і використання арсеналу фінансових інструментів досягнення цілей ДРФП. Це спеціальні бюджетні режими для місцевої влади, преференції, кредити, податкові пільги й повне звільнення від оподаткування підприємств, які сприяють розширенню зайнятості в депресивних регіонах, зменшення процентних ставок за позиками, зниження орендної плати за користування приміщеннями та земельними ділянками, надання земельних ділянок під нове будівництво безкоштовно. Це також створення сприятливих умов для розвитку дрібного бізнесу.

У складі регіональної фінансової політики як складової частини фінансової політики держави, можна виділити, як відносно самостійні, бюджетну та кредитно-грошову політику.

Бюджетна політика визначається Конституцією країни, Бюджетним кодексом, іншими законодавчими актами, які встановлюють функції окремих органів влади у бюджетному процесі та законодавчому процесі.

За допомогою бюджетної політики вирішуються питання формування джерел формування доходів бюджетів різного рівня, структури видаткової частини бюджетів, сум витрат, що розподіляються між бюджетами різних рівнів, дефіциту, профіциту бюджетів тощо.

В свою чергу, у складі бюджетної політики набувають відносної самостійності:

- податкова політика, яка спрямована на формування податкової системи, визначає склад податків, розмір податкових ставок, пільг та санкцій по кожному виду податків. Вона вирішує наступні завдання: фіскальні (мобілізація грошових коштів у бюджети всіх рівнів); економічні чи регулюючі (стимулювання чи обмеження розвитку сфер економіки, ділової активності у межах всієї країни чи в окремих регіонах), контролюючі (організація контролю за допомогою систем та методів оподаткування господарюючих суб'єктів та громадян). Головною метою податкової політики є забезпечення бюджетів всіх рівнів фінансовими ресурсами;

- митна політика, яка являє собою специфічну галузь податкової та цінової політики із власними особливими формами та методами впливу на економіку в залежності від конкретних економічних цілей. Держава, використовуючи певний арсенал інструментів митної політики, може обмежувати чи розширювати доступ на внутрішні регіональні ринки імпорт товарів та послуг та стримувати чи заохочувати експорт товарів та послуг;

- інвестиційна політика;

- політика бюджетного федералізму.

У складі кредитно-грошової політики у якості окремих складових можна виділити:

- грошову політику - забезпечення сталості грошового обігу, регулювання інфляції, стабілізація національної валюти;

- кредитну політику - забезпечення своєчасності та безперебійності розрахунків у народному господарстві та в різних ланках фінансової системи (через регламентацію та регулювання банківської системи);

- фінансову політику на ринку цінних паперів - управління діяльністю фінансового ринку (через регламентацію, емісію та розміщення державних, в тому числі муніципальних, цінних паперів та регулювання їхнього обігу);

- цінову політику - регулювання та коректування цін та тарифів на товари (роботи, послуги) підприємницьких структур - монополістів, цін на житлово-комунальні послуги, послуги місцевого пасажирського транспорту тощо.

Одним із важливих напрямків державної регіональної фінансової політики є розширення фінансової автономії регіонів.

Фінансова автономія - це база самоврядування територіальних колективів, самостійності всіх рівнів місцевої влади. Тобто це право і можливість приймати рішення у фінансовій сфері.

Масштаби фінансової автономії території можна визначити за декількома критеріями, а саме:

- право на самостійну розробку, затвердження і виконання місцевого бюджету;

- право податково ініціативи;

- право створення позабюджетних, валютних, страхових, пенсійних та інших цільових фондів;

- право здійснювати займи, кредитувати і виступати гарантом повернення кредитів;

- право на встановлення цін і тарифів на продукцію та послуги комунальних підприємств і державних підприємств, які знаходяться в управлінні місцевої влади;

- право на введення штрафів та інших фінансових санкцій;

- право на створення власних фінансово-кредитних установ.

Принцип автономності реалізується в тому, що таку систему кожен місцевий орган створює сам: обирає її модель, внутрішню структуру, визначає співвідношення між окремими елементами.

Фінансова автономія є основною формою реалізації принципів місцевого самоврядування. Фінансова автономія місцевих органів влади - це фінансова незалежність цих органів при виконанні покладених на них функцій. Фінансова незалежність у сукупності з організаційною адміністративною незалежністю є передумовою ефективного розв'язання місцевими органами покладених на них завдань.

Рівень фінансової автономії місцевих органів влади може бути визначений також системою кількісних показників:

1) Показник питомої ваги видатків на реалізацію власних повноважень: характеризує обсяг функцій, що забезпечуються органами місцевого самоврядування поза межами прямого державного контролю;

2) Показник питомої ваги обов'язкових видатків: характеризує обсяг завдань, що забезпечуються місцевими органами влади під контролем державної влади на рівні встановлених нею єдиних державних стандартів;

3) Показник питомої ваги видатків на фінансування делегованих повноважень: відображає обсяг завдань державної влади, що делегуються нею для забезпечення місцевими органами влади;

4) Показник питомої ваги власних доходів у доходах місцевих бюджетів: вказує на ступінь залежності доходних джерел місцевих органів влади від їхньої власної діяльності та власних рішень, і є найбільш універсальним показником рівня самостійності місцевих бюджетів;

5) Показник питомої ваги власних і закріплених доходів у доходах місцевих бюджетів: показує рівень самостійності місцевих бюджетів з урахуванням переданої їм державою на довгостроковій основі додаткової доходної бази;

6) Показник питомої ваги доходів місцевих бюджетів від місцевих податків і зборів: характеризує частину доходів бюджетів, які формуються за рахунок податків і зборів, що встановлюються місцевими органами влади;

7) Показник питомої ваги незв'язаних субсидій у доходах місцевих органів влади відображає обсяги фінансової допомоги місцевим органам влади з боку державної влади, яка не обумовлюється конкретною метою та завданнями.

Така допомога може розглядатися як засіб для зміцнення власної доходної бази місцевих органів влади.

Важливим показником фінансової автономії є коефіцієнт податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці:

Пс= Пт*Кп

де, Пт - податкоспроможність окремої території;

Пс - середня податкоспроможність у межах країни.

Податкоспроможність території - це показник, який характеризує абсолютний обсяг ВВП, що виробляється в її межах на душу населення, і який може бути об'єктом комунального оподаткування.

Якщо Кп > 1, то територія є фінансовим донором;

а якщо Кп < 1, територія отримує фінансову допомогу в процесі фінансового вирівнювання.

Коефіцієнт податкоспроможності є показником автономії місцевого органу влади від заходів фінансового вирівнювання його доходів і видатків, що здійснюються центральною владою.

Підтвердженням провідної ролі регіональної фінансової політики у забезпеченні регіонального розвитку є прийняття у липні 2006 р. Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року. Реалізація всіх, передбачених у цьому документі, основних завдань має спиратися на відповідні інструменти державної регіональної фінансової політики.

Так, з метою підвищення конкурентоспроможності регіонів та зміцнення ї потенціалу передбачаються такі заходи:

- надання субвенцій для розвитку інфраструктури;

- формування державної та регіональної інфраструктури залучення інвестицій - агентств із залучення інвестицій, бюро з обслуговування інвесторів;

- підтримка інвестиційних проектів, що використовують сучасні енергозберігаючі технології та не забруднюють навколишнє природне середовище;

- розвиток ринку фінансових послуг, формування мережі регіональних фондів підтримки підприємництва, запровадження ефективного кредитно-гарантійного механізму мікрокредитування суб'єктів малого підприємництва, залучення на прийнятних умовах іноземних кредитних ресурсів для фінансування малих підприємств, а також молодих підприємців - початківців;

- сприяння створенню пайових інвестиційних фондів з реалізації інноваційних проектів із залученням ресурсів державного та місцевих бюджетів і приватного капіталу;

- концентрація фінансових та інтелектуальних ресурсів для здійснення заходів за визначеними державою пріоритетними напрямками інноваційного розвитку;

- створення умов для спрямування інвестиційних коштів у високотехнологічні сфери виробництва та на кадрове забезпечення інноваційної діяльності;

- формування позабюджетних джерел підтримки інноваційної діяльності, законодавче врегулювання питань спільного інвестування, зокрема регулювання ринку венчурного капіталу у сфері інноваційної діяльності;

- державна фінансова підтримка органів місцевого самоврядування з таких напрямків як запобігання аваріям та техногенним катастрофам, створення житлового фонду соціального призначення, модернізація житлового господарства, у тому числі систем тепло забезпечення житлових будинків, розвиток і реконструкція централізованих систем водопостачання та водовідведення, розвиток міського електротранспорту тощо.

У рамках реалізації стратегічного завдання державної регіональної політики щодо забезпечення розвитку людських ресурсів передбачається:

- надання підтримки молодим науковцям, залучення їх до виконання науково-дослідних робіт для потреб регіональної економіки;

- створення регіональних наукових центрів, які виконуватимуть інноваційні програми, розраховані на середньострокову перспективу, за рахунок місцевих бюджетів;

- сприяння і надання підтримки підприємницькій ініціативі безробітних за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, виконання регіональних програм розвитку малого підприємництва, а також залучення коштів іноземних інвесторів та благодійних організацій;

- запровадження механізму спрямування грошових переказів трудових мігрантів на вигідних умовах з використанням вітчизняної системи банківських установ.

Забезпечення розвитку міжрегіонального співробітництва відбуватиметься шляхом пайового державного фінансування програм та проектів розвитку транскордонного співробітництва.

І, нарешті, створення інституційних умов для регіонального розвитку, як стратегічного завдання державної регіональної політики, передбачає розширення фінансово-економічних можливостей територіальних громад.

Також у Державній стратегії регіонального розвитку зазначається, що основними проблемами, які заважають повноцінному функціонуванню інституту місцевого самоврядування, є фінансово-економічна несамостійність територіальних громад, недостатня правова урегульованість механізму економіко-фінансового забезпечення їх діяльності, надмірна концентрація владних повноважень у центральних та місцевих органах виконавчої влади, обмеженість повноважень і ресурсів органів місцевого самоврядування у частині забезпечення діяльності територіальних громад.

Розв'язанню даних проблем повинно сприяти удосконалення державної регіональної фінансової політики, яке повинно відбуватись за наступними напрямками:

удосконалення механізму сплати місцевих податків і зборів шляхом проведення податкової реформи;

підвищення рівня заінтересованості органів місцевого самоврядування у збільшенні обсягу надходжень до державного бюджету;

зміцнення місцевих бюджетів розвитку;

запровадження програмно-цільового методу формування та виконання місцевих бюджетів, а також практики середньострокового фінансового планування на місцевому та регіональному рівні;

розширення доступу органів місцевого самоврядування на ринок внутрішніх та зовнішніх запозичень, законодавче врегулювання механізму запозичення, що здійснюється органами місцевого самоврядування;

підвищення ефективності діяльності фінансово-кредитних установ, що перебувають у власності органів місцевого самоврядування різних рівнів.

Слід пам'ятати, що фінансова політика є формою свідомої діяльності відповідних владних структур, але її принципи й цілі формуються відповідно до того, яка модель економічної системи прийнята в даній державі і яку кінцеву мету економічної діяльності визначено її політичними силами, що перебувають при владі. Тому завдання й принципи фінансової політики в кожному конкретному випадку, в кожній державі, в певний проміжок часу можуть змінюватися

2. Зарубіжний досвід забезпечення самостійності місцевих бютжетів

Проблеми становлення інституту самостійних місцевих бюджетів в Україні не можна розв'язати без використання зарубіжного досвіду формування власних доходів місцевих бюджетів, які складають, наприклад, у Швеції та Швейцарії більш ніж 70, в Іспанії - 50, у Норвегії - 56 відсотків доходів місцевих бюджетів. Це також пов'язано з необхідністю запровадження в Україні поділу місцевих бюджетів на два самостійних розділи: поточний бюджет і бюджет інвестицій.

Розглянемо деякі аспекти вказаного зарубіжного досвіду функціонування системи самостійних місцевих бюджетів.

1. Види місцевих бюджетів у федеративних країнах визначаються на основі законодавства кожного суб'єкта федерації. В унітарних державах їхня система встановлюється на основі єдиного загальнодержавного законодавства. Як у федеративних, так і в унітарних зарубіжних країнах немає єдиної бюджетної системи та єдиної бюджетної класифікації. У цих країнах не формується єдиного зведеного загальнодержавного бюджету. Кожен рівень влади має власний, самостійний і відокремлений від інших бюджет.

Цей бюджет він формує і виконує самостійно, відповідно до покладених на нього функцій. Бюджети адміністративних одиниць нижчого рівня зарубіжних країн не включаються до бюджетів адміністративних одиниць вищого рівня. Таким чином, тут не використовується таке поняття, як зведені бюджети адміністративно-територіальних утворень.

2. Закономірним для всіх розвинутих зарубіжних країн є поділ місцевих бюджетів на два самостійних функціональних види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, або адміністративні, бюджети та місцеві бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети. Кожен із цих бюджетів має власні видатки і власні доходи.

Видатки місцевого поточного бюджету спрямовуються на:

· поточні потреби;

· забезпечення утримання соціально-культурної сфери;

· адміністративні витрати;

· соціальний захист;

· виконання делегованих повноважень;

· сплату видатків з боргу місцевої влади.

Доходи місцевого поточного бюджету формуються за рахунок:

· місцевих податків і зборів;

· платежів;

· загальних субсидій, що надаються державною владою;

· інших доходів.

Видатки бюджету розвитку, або бюджету інвестицій, спрямовуються на:

· розвиток соціальної інфраструктури;

· капітальні вкладення;

· придбання устаткування і обладнання;

· інші інвестиційні програми;

· сплату основної частини боргу місцевих органів влади.

Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок:

· банківських кредитів;

· муніципальних (комунальних) позик;

· інвестиційних субсидій, що надаються державною владою;

· інших джерел.

Законодавство більшості зарубіжних країн забороняє використання доходів бюджетів розвитку на видатки поточних бюджетів.

3. У законодавстві багатьох зарубіжних країн є також поняття додатковий бюджет і приєднані бюджети. У Франції, наприклад, додатковий бюджет за своєю природою є уточнюючим основний бюджет. Прийняття додаткового бюджету дає можливість не вносити змін до основного бюджету. Додатковий бюджет забезпечує також зв'язок між основними бюджетами попереднього й поточного фінансового років. Він включає в поточному бюджетному році залишки та дефіцити бюджету попереднього фінансового року.

Приєднані бюджети відображають фінансові операції окремих місцевих громадських служб, що мають фінансову самостійність, надають платні послуги, але не користуються правом юридичної особи. Це, наприклад, такі служби, як водопостачання, благоустрій та ін. Складання приєднаного бюджету дозволяє спрямовувати доходи відповідної служби на її фінансування.

4. Для зарубіжних країн характерна, як правило, три - або чотирирівнева система бюджетів. Наприклад, у Швеції функціонує трирівнева система бюджетів. Це бюджет центрального уряду, бюджети губерній (ленів) і бюджети комун. Трирівневу систему бюджетів сформовано в Норвегії, Фінляндії та інших країнах. Чотирирівнева система бюджетів, наприклад, функціонує у Франції. Це бюджет центрального уряду, бюджети регіонів, бюджети департаментів і бюджети комун. Чотири рівні - у системі бюджетів ФРН: бюджет федерації, бюджет землі, бюджет округу і бюджет общини. У США чотири основних рівні системи бюджетів: центральний, штатний, графський та муніципальний, а також ряд додаткових, пов'язаних із функціонуванням цільових адміністративних утворень.

Размещено на Allbest.ru