Податкова політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни Фінансове право

на тему Варіант № 23

Дніпропетровськ 2012

Державна податкова політика

Податкова політика держави є невід'ємною складовою фінансової політики. Вона не має самостійного характеру, оскільки податки, як інструмент впливу на економіку, застосовуються в комплексі з іншими методами її регулювання. Система оподаткування -- частина загальної податкової політики держави.

Загалом податкова політика -- це система відносин, які складаються між платником податку і державою, а також стратегія їх дій у різних умовах господарювання та економічних системах.

Залежно від організаційної структури управління державою розрізняють податкову політику на макроекономічному рівні, тобто державну податкову політику, і на мікроекономічному рівні, тобто податкову політику суб'єкта оподаткування на рівні підприємства, фірми (юридичних і фізичних осіб).

Кожен рівень має свої особливості, завдання, мету і методи її досягнення.

Якщо розглядати податкову політику на макроекономічному рівні, то вона є системою відносин між державою і платниками податків та інших обов'язкових платежів, які складаються при отриманні та розподілі їх у державі.

Основна мета державної податкової політики полягає в організації наповнення дохідної частини бюджету держави з різних джерел для покриття витрат, пов'язаних із виконанням нею своїх функцій. При розробці податкової політики на макроекономічному рівні потрібно враховувати функції, які виконують податки.

Головною функцією є фіскальна. Ефективність її залежить від того, наскільки гнучкою вона може бути залежно від конкретної ситуації та стану розвитку економіки держави. Основна вимога при виконанні фіскальної функції -- повнота збору податків згідно зі строками, визначеними чинним законодавством. У деяких випадках з метою розвитку якогось напряму діяльності (приміром, підтримки інвестування деяких видів діяльності для прискорення розвитку галузі в цілому, агропромислового сектору держави тощо), тимчасової підтримки виробництва деяких товарів та виробів (наприклад, вітчизняних лікарських препаратів -- інсуліну) або вітчизняного виробника продовольчих товарів держава може надати податковий кредит або встановити інші строки сплати податків. Якщо ці акції проводяться на підставі економічно обґрунтованих розрахунків, то в майбутньому це дозволить отримати економічний ефект і збільшити надходження податків до бюджету. податковий платіж видаток

Сутність іншої функції -- розподільчої -- полягає у встановленні справедливості при стягненні податків. Тобто потрібно підходити до платників податків з урахуванням умов їх діяльності. Це стосується як фізичних і юридичних осіб, так і регіонів у цілому. При визначенні регіональної податкової політики особливої уваги потребує структура виробництва регіону, найбільша питома вага виготовлення певної продукції з точки зору розмірів сплати податків. Наприклад, найбільші податки повинні сплачувати ті регіони, де монопольно виробляється високоприбуткова продукція (горілчане та тютюнове виробництво), і найменші -- де випускаються товари першої необхідності або продовольчі. Розвиток промислового виробництва також сприяє збільшенню загальної суми отриманих податків у цілому по регіону (наприклад, у промислових регіонах -- Східна Україна -- більше, ніж у сільськогосподарських регіонах -- Південна та Західна Україна). Особливе значення мають рівні зайнятості населення та середньоподушного доходу. Причому тут виділяються два аспекти: з одного боку, збільшення податків з доходів, з другого -- зростання обсягів реалізації товарів і сплата податків з ціни виробу. Тобто при виконанні цієї функції потрібна гнучка політика у визначенні розмірів податків, що стягуються до бюджету з різних платників.

Зміст соціальної функції полягає в тому, що повинна змінюватись структура сплати податкових та інших обов'язкових платежів, особливо між тією частиною, яка йде до державного бюджету, та тією, що залишається в місцевому. Але для цього необхідно чітке визначення загальних витрат держави, їх структури та шляхів економії (при виконанні функцій держави в повному обсязі). З урахуванням особливостей розвитку економіки регіону або освоєння нових територій та залучення для цього інвестиційних коштів держава може створювати вільні економічні зони, тобто території, на яких діють найсприятливіші для розвитку підприємництва умови.

З урахуванням особливостей фінансової політики та наявності великої кількості джерел наповнення державного бюджету державну податкову політику можна розглядати в широкому та вузькому значеннях.

У широкому сенсі сутність державної податкової політики полягає у формуванні державного бюджету за рахунок різних джерел, які можна поділити на два блоки:

* безпосередньо податки з юридичних і фізичних осіб;

* використання інших джерел, до яких належать внутрішні державні позики. Вони можуть бути в різних формах, головним чином у вигляді випуску цінних паперів, підписування на позики тощо. Сутність державної внутрішньої позики полягає в тому, що держава тимчасово бере у населення (іноді й у підприємств) кошти і зобов'язується їх повернути з відсотками за користування. Але в будь-якому разі ці кошти повертають населенню з державного бюджету. Однак головним джерелом надходжень до бюджету залишаються податки. Тому державні внутрішні позики можна визначити також як податки, сплата по яких з боку держави відстрочена у часі.

У вузькому значенні під державною податковою політикою розуміють систему оподаткування, яка складається з системи податків, об'єкта та суб'єкта оподаткування, ставок оподаткування, механізму їх сплати та вилучення, строків сплати тощо.

Виходячи із загальної фінансової політики держави, мети та завдань податкової політики визначаються головні принципи її організації. До них належать:

1. Забезпечення реалізації головних напрямів державної фінансової політики на основі ефективного здійснення державної податкової політики, її напрямів та умов реалізації. Державна податкова політика при досягненні кінцевого результату повинна мати те саме спрямування, що й державна фінансова політика.

2. Стабільність нормативно-правового забезпечення, яке регулює податкову систему держави, зменшення різних доповнень до законів. Підзаконні акти не повинні суперечити головним законам або указам Президента.

3. Економічна зацікавленість. У сплаті податків повинні бути зацікавлені як платники (юридичні та фізичні особи), так і держава, яка має піклуватися про зростання добробуту населення, виконання в повному обсязі соціальних функцій та ін.

4. Соціальна справедливість як щодо юридичних осіб, так і щодо фізичних. Наприклад, ставки податків, тарифів або інших обов'язкових платежів повинні бути однакові для всіх платників.

5. Рівнонапруженість податкового тиску як щодо всіх платників податкових та інших обов'язкових платежів, так і в регіональному аспекті. Дотримання цього принципу пов'язане із суттєвим зменшенням пільг при встановленні податків різних видів.

6. Принцип вигідності для держави та платника податку. Сутність цього принципу полягає в тому, що платник податку повинен отримати від суспільства таку частину благ або послуг, яка задовольняла б його уяву про їх вартість. Під загальним благом розуміють ті вигоди, які платник податку може отримати і які фінансуються за рахунок бюджету. Відповідно до цього фінансування державного бюджету повинно проводитись за рахунок тих платників, які сплачують більші податки. Тобто податки можна розглядати як ціну послуги держави. Позитивним є те, що розмір податку пов'язується з витратами бюджету. Цей принцип має місце при встановленні митних тарифів, державного мита, сплати в соціальні фонди (соціального страхування, обов'язкового пенсійного страхування тощо).

7. Економічна ефективність. Усі витрати, пов'язані з організацією податкової діяльності, вилученням і зборами податків, повинні бути значно меншими, ніж результати цієї роботи. Насамперед це залежить від ставлення платника податків до виконання своїх податкових зобов'язань, а також від продуктивності праці самих податківців, від ефективності організації їх праці, ступеня технічного оснащення.

8. Гнучкість. Державна податкова політика повинна постійно пристосовуватись до чинної економічної системи, відображати зміни, що відбуваються в країні. Але це протидіє принципу стабільності нормативно-правової бази. Головним при здійсненні цього принципу є оптимальність при проведенні будь-яких змін і доповнень. Платник податку повинен бути впевнений, що та діяльність, яку він розпочинає і яка, за його підрахунками, буде ефективною, не стане для нього збитковою після початку роботи.

За характером державна податкова політика може бути дискреційною та антидискреційною. Такий розподіл залежить від циклічності розвитку економіки, стадій економічного розвитку суспільства.

Дискреційна державна податкова політика характерна для періоду, коли економіка держави перебуває на стадії спаду, тобто коли в суспільстві знижується попит на вироби, а відповідно, зростає перевиробництво товарів і в кінцевому підсумку знижується виробництво. У цьому разі держава зменшує ставки податків або надає податкові пільги фізичним особам з метою збільшення доходів громадян. При збільшенні доходів повинен зростати й попит споживачів. Таке збільшення відбувається, але залежить від особливостей характеру споживачів. У цілому всі доходи населення поділяють на три типи: товарні витрати (або покупні фонди населення), обов'язкові платежі та заощадження. Залежно від того, як змінюються друга та третя частини всіх витрат споживачів, відбувається збільшення першої частини -- споживчих фондів, які й відображають попит населення. Зміни обов'язкових платежів залежать передусім від цінової політики держави, загальної економічної та фінансової стратегії, а також від стану ринку послуг. Третя частина -- заощадження -- залежить від особливостей людини, бажання придбати речі в майбутньому або від її невпевненості в майбутньому, причому здійснюється в тих формах, які найбільше задовольняють населення (на жаль, не завжди в установах банку). З другого боку, держава має можливість зменшувати податки з юридичних осіб, товаровиробників з метою зниження загальних цін на товари та їх доступності для споживачів з низьким рівнем доходів. У цьому разі успіх залежить від того, наскільки виробники схильні до цих змін і яка стратегія для них прийнятніша.

Але в державі може скластися й інша ситуація, коли попит значно перевищує пропозицію, тобто у населення накопичується велика грошова маса, з'являється дефіцит товарів і підвищується темп інфляції. Тоді держава збільшує податки з фізичних осіб і таким чином зменшує вільну грошову масу населення.

Однак у будь-якому разі така форма дискреційної політики має фіскальний характер.

Антидискреційна державна податкова політика пов'язана з теоретичною концепцією про те, що вона має здатність саморегулюватися при зміні економічного циклу. Так, при збільшенні виробництва товарів і валового національного продукту автоматично зростає розмір податкових платежів до бюджету. Найбільший ефект досягається, коли загальна державна податкова політика має прогресивний напрям, тобто податки збільшуються залежно від зростання податкової бази об'єкта оподаткування. Але при цьому потрібно мати на увазі, що антидискреційна державна податкова політика має тимчасовий та неавтоматичний характер, тому не може тривати довгий час і тільки послаблює негативні наслідки, властиві конкретному циклу розвитку економіки держави.

Види обов'язкових платежів

Основним змістом податкових правовідносин є сплата обов'язкових платежів.

Платниками податків і зборів (обов'язкових платежів) є юридичні та фізичні особи, на яких, згідно з законами України, покладено обов'язок сплачувати податки і збори (обов'язкові платежі). Згідно з Основним Законом України, це один із конституційних обов'язків громадян нашої держави.

Згідно з Податковим Кодексом України в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори.

До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені Податковим Кодексом України і є обов'язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених Податковим Кодексом України.

До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених Податковим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

1. До загальнодержавних належать такі податки та збори:

1.1. податок на прибуток підприємств;

1.2. податок на доходи фізичних осіб;

1.3. податок на додану вартість;

1.4. акцизний податок;

1.5. збір за першу реєстрацію транспортного засобу;

1.6. екологічний податок;

1.7. рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України;

1.8. рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні;

1.9. плата за користування надрами;

1.10. плата за землю;

1.11. збір за користування радіочастотним ресурсом України;

1.12. збір за спеціальне використання води;

1.13. збір за спеціальне використання лісових ресурсів;

1.14. фіксований сільськогосподарський податок;

1.15. збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

1.16. мито;

1.17. збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками;

1.18. збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності.

Відносини, пов'язані з установленням та справлянням мита, регулюються митним законодавством, якщо інше не передбачено Податковим Кодексом України.

Зарахування загальнодержавних податків та зборів до державного і місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України.

Установлення загальнодержавних податків та зборів, не передбачених Податковим Кодексом України, забороняється.

2. До місцевих податків належать:

2.1. податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;

2.2. єдиний податок.

3. До місцевих зборів належать:

3.1. збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;

3.2. збір за місця для паркування транспортних засобів;

3.3. туристичний збір.

Місцеві ради обов'язково установлюють податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.

Місцеві ради в межах повноважень, визначених Податковим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог Податкового Кодексу України щодо встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.

Установлення місцевих податків та зборів, не передбачених Податковим Кодексом України, забороняється.

Зарахування місцевих податків та зборів до відповідних місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України.

Відповідальність за порушення валютного законодавства

За порушення законодавства у сфері валютних відносин застосовується кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільна та фінансова відповідальність.

Склади кримінальних злочинів встановлюються статтею 199 «Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї», статтею 207 «Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті», статтею 208 «Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків» Кримінального кодексу України.

Відповідальність за здійснення валютних операцій без одержання ліцензій у випадках, передбачених законодавством, визначається статтею 202 Кримінального кодексу України «Порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю».

Склади адміністративних проступків містяться, зокрема, в статті 155 «Порушення порядку проведення розрахунків», статті 162 «Порушення правил про валютні операції», статті 164 «Порушення законодавства з фінансових питань» Кодексу про адміністративні правопорушення України, в статті 100 «Контрабанда», статті 108 «Неподання митному органу України документів, необхідних для здійснення митного контролю» Митного кодексу України.

Окремо законодавством визначаються підстави для застосування заходів фінансової відповідальності, що є окремим видом юридичної відповідальності.

Так, до резидентів і нерезидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання і валютного контролю, застосовуються такі заходи відповідальності (фінансові санкції):

-- за здійснення операцій з валютними цінностями, без одержання генеральної ліцензії Національного банку України -- штраф у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких операцій, з виключенням або без виключення банку з Державного реєстру банків;

-- за здійснення операцій з валютними цінностями, що потребують одержання ліцензій Національного банку України, без одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України -- штраф у сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких операцій;

-- за торгівлю іноземною валютою банками та іншими кредитно-фінансовими установами без одержання ліцензії Національного банку України та (або) з порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених Національним банком України, -- штраф у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких операцій, з виключенням або без виключення банку з Державного реєстру банків;

-- за невиконання уповноваженими банками зобов'язань щодо купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов'язань резидентів, які випливають з абзаців четвертого, п'ятого, шостого підпункту «а» пункту 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», банк позбавляється генеральної ліцензії Національного банку на право здійснення валютних операцій або з нього стягується штраф у розмірі 25 % від суми (вартості) іноземної валюти, що була зафіксована у дорученні резидента;

-- за нездійснення уповноваженими банками, іншими фінансовими установами та національним оператором поштового зв'язку функцій агента валютного контролю в частині запобігання проведенню резидентами і нерезидентами через ці установи незаконних валютних операцій банк позбавляється генеральної ліцензії Національного банку на право здійснення валютних операцій або з нього стягується штраф у розмірі 25 % від суми (вартості) валютних операцій, здійснених резидентами та нерезидентами через ці установи з порушенням законодавства. Розмір штрафу визначається з різниці між сумою проведеної валютної операції та сумою, що є нормативно визначеною, якщо згідно із законодавством дозволено проводити окремі валютні операції у встановлених сумах.

Нездійснення уповноваженими банками, іншими фінансовими установами та національним оператором поштового зв'язку функцій агента валютного контролю в частині інформування у випадках та в порядку, установлених законодавством, у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку, відповідних державних органів про порушення резидентами і нерезидентами законодавства, пов'язаного з проведенням ними валютних операцій, тягне за собою таку відповідальність:

-- порушення порядку інформування -- накладення штрафу в розмірі 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

-- порушення строків інформування, яке не перевищує 10 днів, -- накладення штрафу в розмірі 1 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний день порушення;

-- порушення строків інформування, яке становить від 11 до 30 днів, -- накладення штрафу в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

-- порушення строків інформування, яке становить понад 30 днів, -- накладення штрафу в розмірі 1 відсотка від суми (вартості) валютної операції, про яку уповноважений банк згідно зі встановленим порядком зобов'язаний був поінформувати відповідний державний орган, але не менше 20 і не більше 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

-- у разі притягнення уповноваженого банку до відповідальності за порушення вимог пункту 2 статті 13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» розмір одного штрафу не може перевищувати одного відсотка від суми зареєстрованого статутного капіталу;

-- за здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту без участі уповноваженого банку або здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України без одержання індивідуальної ліцензії Національного банку накладається штраф на резидента в розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувалися при розрахунках, перерахованій у валюту України за офіційним курсом гривні до іноземних валют та банківських металів, установлений Національним банком на день здійснення таких операцій (при розрахунках у валюті України -- на суму таких розрахунків).

Якщо нерезиденти мають на території України представництва, яким відкрито рахунки типу «Н» або типу «П» у валюті України, то здійснення розрахунків у валюті України через ці рахунки між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту не потребує індивідуальної ліцензії Національного банку. Використання іноземної валюти у зазначених розрахунках за участю таких представництв є використанням іноземної валюти як засобу платежу на території України і потребує індивідуальної ліцензії Національного банку.

За невиконання резидентами вимог щодо порядку та строків декларування валютних цінностей та іншого майна застосовуються такі санкції:

-- за порушення строків декларування -- накладення штрафу в розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожний звітний період;

-- за порушення порядку декларування -- накладення штрафу в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Порушенням порядку декларування є подання недостовірної інформації або перекручення даних, що відображаються у відповідній декларації, якщо такі дії свідчать про приховування резидентами валютних цінностей та майна, що знаходяться за межами України.

Неподання або несвоєчасне подання резидентами України декларації (за відсутності валютних цінностей та майна за межами України) не тягне за собою застосування фінансових санкцій;

-- за несвоєчасне подання, приховування або перекручення встановленої Національним банком звітності про валютні операції накладається штраф в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

-- за одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації в Національному банку договорів, які передбачають виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за запозиченими в них кредитами, позиками в іноземній валюті, за винятком тих випадків, за яких законодавство України дозволяє здійснення таких операцій без реєстрації договорів, тягне за собою накладення штрафу в сумі, еквівалентній 1 % від суми одержаного кредиту чи позики в іноземній валюті, що перерахована в національну валюту України за офіційним курсом гривні до іноземних валют та банківських металів, установленим Національним банком на день одержання кредиту, позики, з подальшою обов'язковою реєстрацією зазначених договорів.

Штрафні санкції застосовуються в кожному випадку порушення.

Визначені санкції застосовуються Національним банком України у порядку, передбаченому положенням про валютний контроль.

Підставою для застосування Національним банком і його територіальними управліннями санкцій можуть бути:

-- матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками центрального апарату та територіальних управлінь Національного банку;

-- матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками державних органів валютного контролю;

-- матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками державних контрольних і правоохоронних органів, які не належать до органів валютного контролю;

-- інші матеріали, які свідчать про факти порушення банками, іншими фінансовими установами або національним оператором поштового зв'язку валютного законодавства і щодо яких здійснюється перевірка цих фактів.

Матеріали про порушення валютного законодавства залежно від суми штрафу розглядають та приймають рішення про застосування санкцій:

-- до 10,0 тис. доларів США -- начальники територіальних управлінь Національного банку;

-- до 50 тис. доларів США -- директор Департаменту валютного контролю та ліцензування Національного банку;

-- до 100 тис. доларів США -- Голова Національного банку та його заступники.

У разі прийняття рішення про застосування санкцій виноситься постанова про притягнення до відповідальності за порушення валютного законодавства (далі -- постанова).

Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Державного реєстру банків, застосування штрафу, що перевищує суму (вартість), еквівалентну 100 тис. доларів США, перераховану у валюту України за офіційним курсом гривні до іноземних валют та банківських металів, установлений Національним банком на день складання відповідного протоколу порушення валютного законодавства, застосовуються виключно на підставі постанови Правління Національного банку.

У разі несплати порушником штрафу в зазначений строк він підлягає стягненню в судовому порядку.

Позовна заява про стягнення суми штрафу подається до місцевого господарського суду за місцезнаходженням порушника протягом 30 календарних днів після закінчення строку для добровільної сплати штрафу.

Постанова про притягнення до відповідальності може бути оскаржена в судовому порядку. Відповідачем у цьому випадку виступає Національний банк.

Оскарження постанови не припиняє її виконання.

Який орган здійснює фінансування видатків державного бюджету?

Правильна відповідь: а) Державне казначейство України.

Наприкінці 1995 року в Україні було утворено Державне казначейство України, до якого протягом 1996 року перейшла функція організації та здійснення фінансування із Державного бюджету. Відповідно до Інструкції «Про порядок касового виконання Державного бюджету за видатками», затвердженої наказом Державного казначейства України в березні 2000 року, фінансування із Державного бюджету може здійснюватися: *за відомчою структурою; *шляхом оплати витрат (оплати рахунків і видачі готівкою). Основним, первинним документом для здійснення фінансування із бюджету виступає платіжне доручення за формою 0401001. Здійснення видатків та оплата витрат проводяться органами Державного казначейства при наявності даних про територіальне розташування мережі установ, підприємств і організацій на відповідній території та на підставі затверджених кошторисів доходів і видатків та планів асигнувань.

Фінансування видатків Державного бюджету Державне казначейство України проводить шляхом переказу коштів територіальним управлінням Державного казначейства.

Бібліографічний список

1. Бюджетний кодекс України. - К., 2008.

2. Конституція України. - К., 20010.

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення. -- К.: від 07.12.2008р. № 8073-Х.

4. Кримінальний кодекс України. - К.: від 05.04.2008 р. № 2341-ІІІ.

5. Митний кодекс України NQ 92-IV вiд 11.07.2002 (Документ 92-15, остання редакцiя вiд 17.11.2010 на пiдставi 2608-17, чинний).

6. Податковий кодекс України NQ 2755-УI вiд 02.12.2010 (Документ 2755- 17, остання редакцiя вiд 01.01.2011 на пiдставi 2856-17, чинний).

7. Цивiльний кодекс України NQ 435-IV вiд 16.0.1.2003 (Документ 435-15, поточна редакцiя вiд 12.10.201 О на пiдставi 2510-17,2518-17, чинний).

8. Брегін М.Г. та ін. Основи податкового законодавства. - Львів: Світ, 2009.

9. Капаєва Л.М., Лях М.С. Фінансове право: Навчальний посібник. - К., 2008.

10. Каган О.О. Банківське право: Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2009.

11. Фінансове право: Підручник для вузів./ Ред. Л.К. Воронова. - Харків: Консул, 2010.

Размещено на Allbest.ru